Обмеження прав приватної власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Поняття «обмеження права»

1.1 Категорії «обмеження права»

1.2 Поняття і підстави обмежень права власності

1.3 Зміст обмежень права власності

Розділ ІІ. Загальні обмеження

2.1 Загальна класифікація обмежень

2.2 Самообмеження прав

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми полягає в тому, що кожен громадянин України, який є власником приватної власності через незнання певних положень може мати деякі непорозуміння стосовно своєї власності. А з метою уникнення будь-яких проблем щодо приватної власності, перш за все, слід розуміти причини та форми обмеження державою та самим власником прав приватної власності.

Мета розкрити причини та форми обмеження державою та самим власником прав приватної власності.

Для досягнення мети було висунуто такі завдання:

- визначити поняття «обмеження права»,

- проаналізувати категорії «обмеження права»,

- розглянути поняття і підстави обмежень права власності,

- виявити зміст обмежень права власності,

- навести загальну класифікацію обмежень,

- дослідити самообмеження прав.

Предмет дослідження: законодавчі проекти щодо обмежень прав приватної власності, а саме ЦКУ, КУ, МКУ.

Об'єкт дослідження: обмеження прав приватної власності.

Методи дослідження:

- класифікація, де утворюється порядок певних зазначень за їхніми особливостями по групах,

- теоретично-аналітичний, тобто при використання інформативних джерел, робилися власні висновки,

- описовий - наводиться тлумачення кожного поняття за особливими характеристиками,

- метод узагальнення, а саме від приватного до загального, де розглядаються окремі зазначення, та робиться аналіз всіх понять у комплексі.

Розділ І. Поняття «обмеження права»

1.1 Категорії «обмеження права»

Держава покликана дуже обережно регулювати суспільні відносини, проявляючи одночасно і гнучкість, і твердість, і послідовність. «Сучасне суспільство стає все більш складним. Воно обплутує громадян мережею заборон і обов'язків, так чи інакше обмежують реалізацію цивільних прав у повному обсязі», - стверджує С. В. Боботов. Ці обмеження обумовлені необхідністю забезпечення життєво важливих інтересів окремо взятої особистості і суспільства в цілому. Як зазначав Поль Валері, «якщо держава сильна, воно пригнічує нас, якщо ж слабке - ми гинемо». [16]

Обмеження права можливі, припустимі і виправдані тільки у виняткових випадках. Засновник англійського позитивізму, філософ і економіст минулого століття Джон Міль заявляв: «Єдине виправдання втручання в свободу дій будь-якої людини - самозахист, запобігання шкоди, що може бути нанесений іншим». Підстави обмеження прав людини і громадянина закріплені У статті 64 Основного Закону зазначено: «Конституційні права і свободи людний і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків» передбачених Конституцією України. [20]

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені орава і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 61, 52, 55, 56, 57, 58, 59. 60, 61. 62, 63 цієї Конституції». [20]

Держава також потребує обмежень. Однак ці обмеження можуть бути встановлені лише з метою недопущення довільного поводження з правами громадянина. Будь-яке обмеження держави припустиме лише з метою забезпечення прав громадянина, закріплених у конституції та інших законах. Закон визначає межі втручання в приватнопідприємницьку діяльність.

На думку В.І. Гойман, вихідним положенням у з'ясуванні юридичних характеристик обмеження прав є поняття самого права (свободи). Він виділяє два значення поняття права (свободи): загальносоціальне і спеціально-юридичне. [16]

У загальсоціальному сенсі свобода являє собою стан людини, що відбиває його можливість діяти на власний розсуд. У цьому сенсі свобода являє собою природне право, необмежене нормами формального права. Це право у фактичній нормі.

У спеціально - юридичному сенсі свобода (право) являє собою офіційно визнану і легалізовану міру можливої ??поведінки людини, тобто суб'єктивне право. «Право (свобода) в законі - це завжди відоме обмеження природного права з точки зору уточнення меж його розповсюдження, визначення дозволених форм, способів реалізації права, позначення механізмів захисту від порушення або відновлення порушеного права». В. І. Гойман вважає, що «...тільки обмежена і що містить межі своєї свободи право відповідає своєму початкового призначенню. ... Безумовні, обмеження права можливо до тих меж, за яких воно не вступає в протиріччя з істинним призначенням самого права». У тих випадках, коли обмеження певного суб'єктивного права доходять до такого ступеня, що воно вже не може задовольняти певні потреби і забезпечувати конкретні інтереси уповноваженої особи, таке право втрачає всякий сенс. Це вже не гарантована правом свобода, а безправ'я. [16]

На наш погляд, обмеження не призводять до зменшення суб'єктивних прав. При накладенні обмежень обсяг суб'єктивних прав зберігається. Проте їх здійснення не може у силу стиснений, утруднень, викликаних обмеженнями. Ці обмеження уповноваженої особи обумовлені тим, що третім особам передається тільки можливість реалізації (здійснення) окремих суб'єктивних прав, але не самі правомочності.

Слід розрізняти поняття «правові обмеження» та «обмеження права». Під правовими обмеженнями необхідно розуміти сукупність елементів механізму правового регулювання, спрямованих на встановлення меж (межі) дозволеного поведінки суб'єктів. Правові обмеження позначають, або окреслюють, сферу можливої поведінки, всередині якої суб'єкт може вільно реалізувати свою правоздатність при наявності відповідних юридичних фактів. До правових обмежень можна віднести обмеження дієздатності та правоздатності, заборони і зобов'язування.

Під формою обмеження прав власника приватної власності розуміється зовнішній прояв його змісту або конкретний спосіб реалізації. Формами обмежень залежно від обставин можуть бути: обов'язки, заборони, заходи захисту, покарання, відповідальність, дії громадян в умовах необхідної оборони і крайньої необхідності у разі неправомірних дій з боку працівників органів внутрішніх справ.

Види обмежень права можуть класифікуватися залежно від:

- Галузевої приналежності - на конституційні, кримінальні, цивільні, адміністративні, екологічні, сімейні і т. п.;

- Сфери реалізації та застосування - на міждержавні, внутрішньодержавні, суб'єктів України, муніципальні;

- Кола осіб, на яких вони поширюються, - на загальні (в інтересах всього суспільства) і приватні (в інтересах певного кола осіб);

- Часу дії - на постійні і тимчасові. [10, c. 44]

Слід мати на увазі, що встановлення окремих обмежень, введення надзвичайного стану можливе за наявності обставин і в порядку, встановлених федеральним конституційним законом. Як бачимо, свобода розсуду тимчасової адміністрації при встановленні обмежень прав в період дії надзвичайного стану регламентується конституційним законом, так само як і підстави введення надзвичайного стану.

В даний час на території України діє Закон (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 23, ст.176) {Із змінами, внесеними згідно із Законами N 662-IV (662-15) від 03.04.2003, ВВР, 2003, N 27, ст.209, N 743-IV (743-15) від 15.05.2003, ВВР, 2003, N 29, ст.233, N 4652-VI (4652-17) від 13.04.2012, ВВР, 013, N 21, ст.208, N 4765-VI (4765-17) від 17.05.2012, ВВР, 2013, N 15, ст.99, N 5459-VI (5459-17) від 16.10.2012, ВВР, 2013, N 48, ст.682, N 245-VII (245-18) від 16.05.2013, ВВР, 2014, N 12, ст.178, N 877-VII (877-18) від 13.03.2014, ВВР, 2014, N 15, ст.326) «Про надзвичайний стан». Цей закон є підставою для прийняття Президентом України указів про введення надзвичайного стану на окремих територіях.

Обмеження можна кваліфікувати залежно від цілей. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року закріплює кілька виняткових цілей, заради яких кожна людина повинна зазнавати обмежень при здійсненні своїх прав і свобод. До таких цілей відносяться:

- Забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших;

- Задоволення справедливих вимог моралі;

- Задоволення громадського порядку;

- Задоволення загального добробуту в демократичному суспільстві. [16]

1.2 Поняття і підстави обмежень права власності

Історія розвитку права власності свідчить про те, що воно ніколи не існувало у вигляді нічим не обмеженої влади власника над річчю. Необхідність забезпечення прав і законних інтересів інших осіб, в тому числі і держави, завжди змушувало право ставити свободу власника в певні межі. Обмеження в інтересах суспільства, сусідів і т. п. завжди існували. Без них розвиток цивілізації було б немислимо. Г. Дернбург писав: «Вільна, не обтяжена власність є високе господарське та соціальне благо. Проте, усунути ці обтяжливі обмеження неможливо». [16]

Межі правомочностей власника існували вже в римському праві, але вони були значно ширше, ніж у сучасному праві. Розпоряджаючись своєю землею, власник міг навіть завдавати шкоди своїм сусідам (наприклад, затулити світло своїм сусідам, позбавити води з колодязя, вирив у себе колодязь), якщо ці дії не виходили за межі його ділянки. Обмеження власника за загальним правилом зводилося до того, що йому заборонялося шкодити іншим особам, користуючись своїм правом тільки для того, щоб завдати їм шкоди (так звана шикана). [7, c. 784]

Крім того, в римському праві існували обмеження, які власник повинен був враховувати при користуванні та розпорядженні своїм майном. Ці обмеження поділялися на дві групи: обмеження в інтересах сусідів землевласника і обмеження, що здійснюються в інтересах держави.

Термін «право участі» був запозичений з Французького Кодексу Наполеона (ст. 649). Саме по собі це вираз означає участь сторонніх осіб у користуванні чужою річчю. Тим часом, як справедливо зауважив Г. Ф. Шершеневич, воно не відповідає ні суті поняття про обмеження права власності, ні сукупності тих відносин, які закон охоплює під назвою прав участі. [7, c. 781]

Обмеження права власності повинні відповідати загальним принципам цивільного права. При цьому цілком допустимо наявність основних почав, що відображають істота змісту, особливості та соціальну спрямованість, для обмежень права власності. Л.А. Морозова пропонує виділити наступні принципи обмеження права приватної власності:

- Виключно в інтересах «загального блага», «суспільного інтересу»;

- Справедлива компенсація державою власнику майнових втрат;

- Встановлення обмежень на підставі та в межах закону;

- Рівність усіх власників у накладених на них обмеженнях, тобто вони повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання;

- Можливість судового заперечування вилучення державою майна з приватної власності.

Запропоновані принципи становлять певний інтерес і заслуговують уваги. Разом з тим викликає сумнів «винятковість», закладена в першому принципі. Обмежуючи право власності, потрібно керуватися не тільки виключно інтересами «загального блага», а й обов'язково враховувати інтереси власника. В іншому випадку власник може втратити всякий інтерес до своєї власності і суспільство від цього тільки програє. [16]

Г. Дернбург писав: «Власність може бути, однак більш-менш позбавлена властивих їй, як такої, правомочностей». При наданні третім особам права користування чужим майном власник відчуває труднощі в користуванні майном. Ці труднощі Г. Дернбург розглядає як обмеження права власності, оскільки далі він пише: «Є інші обмеження, наприклад, заборона відчуження, ще більш звужуючи право власності. Таких обмежень може при відомих умовах накопичитися стільки, що правомочності власника ними остаточно паралізуються. Але цим поняття і істота права власності не видозмінюється. Воно в таких випадках придушене у своїх проявах, але воно не знищене: сила його по своїй повноті виступає назовні, коли незабаром відпадають з якоїсь причини правомочності, які стискують його». [16] У цьому виявляється властивість пружності права власності.

Італійський професор У. Маттеї пише, що серед цивілістів не було єдності думок в питанні про концепцію обмеження права власності. «При цьому абсолютно випускати з уваги, що обмеження є невід'ємною частиною самої структури речових прав». [14, c. 208-209] Цю позицію поділяє Д. Каллегарі, який цілком обґрунтовано вважає, що «право власності... є інститут, який служить не тільки індивідуальним інтересам, але також загальним інтересам колективу, має соціальну функцію, тому воно підпорядковане обмеженню. Обмеження, таким чином, одна з рис права власності».

Підтвердженням того, що обмежене правомочність власника не виключається зі змісту права власності, є та обставина, що при усуненні обмеження відсутня необхідність в новому придбанні правомочності, що піддавався обмеженню. Наприклад, існування сервітуту як перешкоди ззовні стримує власника і не дозволяє повною мірою здійснювати належні йому суб'єктивні права відносно службовця земельної ділянки. З припиненням сервітуту власник звільняється від обмежень, викликаних необхідністю дотримання прав власника сервітуту.

Обмеження - це характеристика, іманентно притаманна праву власності. Вони не можуть виходити за його межі. З усуненням обмежень права власності свобода власника відновлюється в первісному обсязі без додаткових управомочиваючих актів.

На думку професора Л.І. Петражицького, для більш ефективного пізнання і аналізу безлічі правових явищ важливо розробити вчення про об'єкти обов'язків і прав, в тому числі виділивши як особливу категорію об'єктів терпіння зобов'язаних відповідних дій уповноважених осіб. Категорію «терпіння зобов'язаних» можна розглядати як складову частину категорії «обмеження права власності» при наданні не власнику обмеженого права користування майном власника. [16]

Обмеження права власності не підлягають розширювальному тлумаченню. Цей принцип закріплений у Закон від 22.03.2012 № 4572-VI, де дається вичерпний перелік підстав обмеження громадянських прав. [22] Неприпустимість розповсюдженого тлумачення обумовлена ??ще й тим, що в Цивільному кодексі України відсутні спеціальні норми, що визначають взаємні відносини власника з особою, яка користується обмеженим правом на чужу річ.

Досліджуваний феномен обмеження права власності знаходиться, принаймні, в подвійну залежність від психологічних факторів.

По-перше, той факт, що власник є складовим елементом відразу кількох соціальних груп (сім'я, трудовий колектив, підприємство, громадське об'єднання, держава), захищає його від тотального підпорядкування інтересам і впливу якої-небудь однієї групи.

Ні держава, ні політична партія, ні сім'я, ні трудовий колектив не можуть цілком і повністю підпорядкувати собі інтереси власника, оскільки до такого підпорядкування всі вони прагнуть одночасно. Точно так само, як і власник, будучи продуктом суспільства, ніколи не був простим відображенням життя і діяльності окремих його ланок, підрозділів, структур. У зв'язку з цим право власності під впливом різних соціальних груп соромиться певними обмеженнями і звужує свободу власника. Тому право власності за своїм змістом ніколи повною мірою не відповідає інтересам власника чи будь-якої окремої соціальної групи. Власник, як самостійний суб'єкт цивільних правовідносин, постійно прагне до усунення або зменшення обмежень щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Це є, в свою чергу, генератором соціального прогресу в суспільстві.

По-друге, посилення регулятивної функції держави по відношенню до власності і обмеження втручання держави в діяльність власників мають одне і те ж загальне підстава - в нашій свідомості, у свідомості залежності від держави і в свідомості певного кола інтересів, що протистоять інтересам органів влади, управління та що вимагають їх обмеження.

На перший погляд, будь-які обмеження права власності можуть бути обумовлені виключно інтересами або конкретних осіб, або суспільства в цілому. Будь-які обмеження створюють тільки перешкоди власнику в реалізації свого права щодо належних йому об'єктів. Можна припустити, що чим більше свободи у власника, тим вища ефективність у реалізації правомочностей власника. Однак такий спрощений підхід видається помилковим. Обмеження права власності також важливі і для власника, оскільки нічим не обмежена свобода може завдати шкоди інтересам власника не менше, ніж при необґрунтованих, невиправданих, зайвих обмеженнях. Наприклад, втручання власника в оперативно-господарську діяльність унітарного підприємства, вилучення основних засобів виробництва, нав'язування своєї номенклатури виробленої продукції без урахування потреб ринку можуть призвести до банкрутства підприємства.

У міру формування багатоукладної ринкової економіки та її правової бази змінюється загально-соціальна функція закону. Спостерігається певна узгодженість і взаємозв'язок між економічною свободою окремих суб'єктів, соціальних груп та інтересами суспільства в цілому. За відсутності загально-соціальних противаг необмежена економічна свобода суб'єкта призводить до негативних наслідків. При обмеженні економічної свободи індивіда право власності можна розглядати в якості інструменту, що забезпечує певний баланс різних інтересів у суспільстві.

У становленні сучасної української державності, формуванні багатоукладної ринкової економіки значне місце відводиться державі, що приймає безпосередню участь в регулюванні економічних відносин через «обмеження в необхідних випадках права приватної власності, забезпечення дотримання соціальних зобов'язань власником перед суспільством, встановлення балансу індивідуальних прав і свобод та громадських інтересів». [15]

А.М. Єгоров, на наш погляд, односторонньо підходить до характеристики обмежувачів принципу пріоритету інтересів особистості. Він вважає, що «принцип пріоритету інтересів особистості обмежується критеріями економічного публічного порядку, загальним благом населення, соціальними зобов'язаннями власника перед суспільством». Однак не можна забувати про те, що інтереси особистості можуть бути обмежені з метою забезпечення не тільки інтересів усього суспільства, а й приватних інтересів іншої окремо взятої особистості. При цьому мова може йти не про будь-яких, а тільки про законні інтереси. Крім того, було б доречно говорити про пріоритет не тільки законних інтересів, а й прав особистості (Загальна декларація прав людини / ООН; Декларація, Міжнародний документ від 10.12.1948). [16]

Обмеження і обтяження права власності не тотожні поняття. Вони близькі за змістом, але не є синонімами. В. В. Безбах зазначає: «Обмеження, що накладаються на власника законом або судовим рішенням, виявляються насамперед у зачіпанням елементів належного йому права. Стосовно до встановлення обтяжень обмеження фіксуються в нормах, що не допускають обтяження в певних випадках». Так, відповідно до статті 1250 ЦК Колумбії не допускається встановлення обтяження щодо речі, переданої в порядку спадкування. Бразильський ГК (ст. 702) не допускає обтяжень щодо сервітутів, що передбачають право проходу, якщо вони встановлені на користь невизначеного кола осіб або якщо намір встановити обтяження виходить від власника підлеглого ділянки. [16]

На думку мексиканського юриста Антоніо де Ібаррола, «встановлення обтяжень - це ще одна грань розпорядження як елемента права власності. Воно передбачає можливість покладання на річ, складову об'єкт цього права, певних правових домагань з боку інших осіб, підпорядкування її правилами, що забезпечує права цих осіб у речових або зобов'язальних відносинах з власником речі. Угоди, що встановлюють обтяження належить власнику майна, вважаються реалізують право розпорядження вже з тієї причини, що власник через їх посередництво розпоряджається значною частиною вартості обтяжувати речі».

Згідно зі статтею 111 Про земкадастр від 07.07.2011 № 3613-VІ рента обтяжує земельну ділянку, (ЦКУ, ЦК) від 16.01.2003 № 435-IV підприємство, будівля, споруда або інше нерухоме майно, передане під її виплату. За договором ренти допускається встановлення обов'язку виплачувати ренту безстроково (постійна рента) або на термін життя одержувача ренти (довічна рента). У разі відчуження такого майна платником ренти його зобов'язання за договором ренти переходять на набувача майна. [25]

Обтяження закладеного майна допускається при дотриманні наступних умов:

- Термін, на який майно надається у користування, не перевищує терміну забезпеченого іпотекою зобов'язання;

- Майно надається у користування для цілей, відповідних призначенню майна.

Права третіх осіб на заставлене майно припиняються у разі звернення заставодержателем стягнення на заставлене майно.

Обтяження, на нашу думку, це привнесене ззовні право третіх осіб, перешкоджає власнику речі вільно в повному обсязі реалізувати свої правомочності. Обтяження може припускати перехід разом з річчю до нового власника і деяких обов'язків по відношенню до певних осіб, пов'язаних з набутою річчю (наприклад, дотримання прав орендаря за договором оренди або наймача за договором найму житлового приміщення тощо). Обмеження, в свою чергу, є відповідна реакція власника на обтяження, яка змушує його утримуватися від певних дій щодо належного йому майна, спирає його. В якості підстав обмежень виступають передбачені законом права третіх осіб, сервітути.

Обмеження правомочностей власника безпосередньо прилягають до зовнішніх кордонів правомочностей власника сервітуту та «випливають» за ними в процесі реалізації прав на чуже майно. Чим менше власник сервітуту користується своїми правами, тим менш обмежений і більш вільний у своїх діях власник. Саме обмеження дозволяють проявлятися такій властивості права власності, як еластичність, пружність (ефект пружини).

Обмеження права власності являють собою самостійні правовідносини, що виникають з юридичних фактів, заснованих на законі або договорі у випадках, передбачених законом. Обов'язковою суб'єктом цього правовідношення є власник рухомого або нерухомого майна. З іншого боку, в обмеженому правовідносинах виступають передбачені законом треті особи (громадяни, юридичні особи, публічні освіти, в тому числі держава, суб'єкти України). Змістом названого правовідносини є вчинення власником будь-яких дій, або утримання від таких, або терпіння з метою забезпечення прав третіх осіб.

Свобода власника має як би два обмежувача. Першим є власне право як сукупність правових норм, що встановлюють її зовнішні кордони. Його можна ще назвати правовим обмеженням, що встановлює межі свободи власника. Другим - обмеження, тобто утруднення в здійсненні наданих і гарантованих законом правомочностей. Вони не виключають, а стримують власника при здійсненні належних йому суб'єктивних прав. Обмежуватися може конкретне суб'єктивне право або їх певна сукупність в рамках змісту права власності.

Договір може обмежити право власності, тільки якщо він привів до створення речового права (сервітут, право господарського відання та ін.), вважає А.І. Бібіков. Поділяючи цю позицію, К.І. Скловський пише, що в цьому випадку «власність обмежується вже не договором, а законом, і ці обмеження мають силу для всіх власників речового права незалежно від того укладали вони даний договір, або придбали сервітут або інше речове право з інших підстав». [16]

«Прагнення цивілістів розглядати власника як абсолютно вільного у своїх діях, за умови, що обмеження її свободи не обумовлено в прямій формі, робить відповідний вплив на семантику і типологію кодифікованого цивільного законодавства». [16] У цивільних кодексах країн континентального права є статті, в яких встановлюються обмеження права власності.

Вказівка ??конкретного переліку обмежень права власності цілком виправдано в країнах з економікою перехідного періоду, де існує проблема кваліфікації судового корпусу, стійкі традиції «телефонного права». У цих умовах судді легше керуватися встановленими законом нормами. Розширення свободи дій судді та прийняття рішень на підставі принципу «розумності» і «сумлінності» вимагають від нього високої кваліфікації, а також принциповості, об'єктивності та наявності чіткої громадянської позиції. У суспільстві, розривається суперечностями, з небаченим розшаруванням на бідних і багатих дуже складно дотриматися такі вимоги.

1.3 Зміст обмежень права власності

Зміст обмежень суб'єктивного права власності передбачає певну внутрішню структуру. Воно не може розглядатися відокремлено від змісту права власності. Ділення обмежень права власності на обмеження, що виникають із закону, і обмеження, що випливають з jura in re aliena (права в чужій власності), встановлені законом, неможливо через відсутність необхідної і достатньої сукупності кваліфікуючих ознак. Слід визнати, що такий підхід поділявся не всіма юристами. Це обумовлено двома обставинами.

По-перше, зміст jura in re aliena в юриспруденції точно не встановлено. Пандектна право минулого століття стверджує, що право в чужій власності може зобов'язувати власника будь-що терпіти або чого-небудь не робити.

По-друге, окремі норми, встановлені законом, можуть покладати на власника обов'язки не тільки будь-що терпіти або чого-небудь не робити, але і що-небудь робити.

За загальним правилом сервітут зобов'язує власника служить речі терпіти будь-що або чого-небудь не робити. Це відповідає суті речового права. Речове право ставить річ безпосередньо під панування уповноваженої особи. Всякий повинен терпіти його вплив на річ, ніхто не сміє заважати йому Але поза межами цього права лежить обов'язок власника речі що-небудь робити. Право на це не випливає з панування над річчю, воно представляє скоріше правомочність, яке направляється до осіб. Тому, з точки зору римського права, не можна ні в якому разі покласти на власника служить речі обов'язок, що володіє силою речового права, за змістом речі в стані, при якому вона здатна була б задовольняти потребам суб'єкта сервітуту. Такий обов'язок, як справедливо зазначали В. І. Курдиновський, Ю. Барон та інші, лежить на самому уповноваженій особі. [13, c. 81-82]

Такий підхід отримав досить широке поширення серед римських юристів. Наприклад, щодо сервітуту, який встановлений для підтримки тяжкості навантаження, Ульпіан стверджував: «Галл вважає, що не можна покладати сервітут таким чином, щоб будь-хто зобов'язувався до якого-небудь дії, але в силу сервітуту не можна перешкоджати моїм діям: бо в усіх сервітути виробництво ремонту покладається на того, хто стверджує, що йому належить сервітут, а не на того, чия річ обтяжена сервітутом». [16] Але в цьому питанні здобули верх положення Сульпиция Півночі і Лабеона, які носили протилежний характер.

Таке загальне правило. Однак воно знає винятки, коли на власника служить речі покладається обов'язок з ремонту, з тим щоб забезпечити необхідні умови для користування сервітутом. Наприклад, римський юрист Павло стверджував: «Колону, яка несе тягар споруди сусіда, повинен відновлювати той, кому належить будинок, на яке встановлено сервітут, а не той, хто хотів би покласти сервітут...». [15]

Наскільки виправдане при servitus oneris ferendi покладати обов'язок по ремонту та підтримання стіни в належному стані на власника служить речі? На наш погляд, в цьому є певний практичний сенс. Стіна, на яку спирається будівля сусіда, на підставі сервітуту функціонально призначена і забезпечує потреби більшою мірою власника служить речі, ніж власника сервітуту. Тому в першу чергу власнику служить речі небайдуже, в якому стані буде перебувати предмет сервітуту. Якщо покласти обов'язок по ремонту стіни на власника сервітуту, то він може опинитися перед спокусою переробити її з тим, щоб вона більшою мірою відповідала його інтересам.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що головним наслідком виникнення сервітуту для власника служить речі є покладання на нього обов'язки що-небудь не робити або що-небудь терпіти. Крім того, якщо це необхідно для здійснення головного призначення сервітуту, він може покладати обов'язок на власника що-небудь робити.

У зв'язку з цим становить певний інтерес питання про юридичну природу відносин, пов'язаних з обов'язком власника служить речі що-небудь робити для забезпечення дії сервітуту. Чи носить дана обов'язок зобов'язальний характер, є вона обмеженням права власності або випливає із змісту права власності? Для цього необхідно повернутися до змісту права власності. Воно включає в себе правомочності щодо володіння, користування і розпорядження належною власнику майном. Зміст права власності можна ще поділити на три підгрупи:

- Правомочності власника самостійно і незалежно від кого-небудь вчиняти певні дії з майном;

- Можливість усувати будь-які спроби впливу на майно з боку невизначеного числа третіх осіб;

- Обов'язок несення тягаря утримання належного власнику майна.

Зі змісту суб'єктивного права власності не може витікати обов'язок власника що-небудь не робити. Заборони виключають і виводять те чи інше правомочність власника зі змісту права власності за його межі. Межі - це, образно кажучи, той частокіл, який оточує правове поле власника. Він формується із закріплених у статті 13 КУ «Межі здійснення цивільних прав» (види та межімонополії повинні визначатися законом (ч. 3 ст. 42 Конституції України)) наступних заборон:

- Вчиняти дії з метою заподіяння шкоди іншій особі;

- Зловживати правом в інших формах;

- Використовувати право власності з метою обмеження конкуренції ;

- Зловживати домінуючим становищем на ринку. [3, c. 94]

Оскільки обмежувати можна тільки ті правомочності, які входять у зміст права власності, можна виділити дві групи обмежень:

- Обмеження, в силу яких власник повинен що-небудь не робити;

- Обмеження, в силу яких власник повинен що-небудь терпіти в зв'язку з обмеженим використанням його майна третіми особами.

З урахуванням викладеного спробуємо кваліфікувати обов'язок власника служить речі що-небудь робити, що витікає із змісту сервітуту? На наш погляд, цей обов'язок являє собою не обмеження права власності, а обтяження і випливає зі змісту права власності. Сервітут, будучи інститутом речового права, може в окремих випадках включати положення, що зобов'язують власника що-небудь робити. Такі обов'язки входять у зміст права власності і можуть бути пов'язані з покладанням тягаря утримання майна на власника відповідно до статті 322 ЦКУ. [3, c. 96]

Обмеження прав власника можуть бути обумовлені його громадянством, соціальним становищем (наприклад, державний службовець), організаційно - правовою формою юридичної особи (наприклад, приватна фірма в порівнянні з державним підприємством). Про обмеження права власності можна говорити тоді, коли саме право власності, а не один суб'єкт права власності терпить обмеження, які випливають із змісту права власності. Мається на увазі, коли обмеження права власності обумовлені конкретними властивостями, характеристиками майна і випливають із змісту і сенсу (ч. 1 ст. 4 ЦК).

У підручнику Д.І. Мейєра зазначається: «Обмеження права власності не встановлюють для сторонніх осіб права на чуже дію: власник, внаслідок обмеження права власності, позбавляється можливості здійснити те чи інше дію відносно речі, тоді як без обмеження він, по праву власності, міг би зробити це дію; або власник, внаслідок обмеження права власності, зобов'язується допустити те чи інше дію відносно речі з боку іншої особи, тоді як без обмеження права він міг і не допускати такої дії; але ніколи власник, внаслідок обмеження права власності, не зобов'язується вчинити будь позитивну дію. Якщо і накладаються нерідко на власника різні обов'язки, то вони повинні бути розглянуті як законні обов'язки, що лежать на обличчі, але не як обмеження права власності». [16]

Обмеження права власності, встановлені законом, за своїм змістом близькі до обмежень, викликаним сервітутом. В.І. Курдиновський, на наш погляд, допускає неточність, стверджуючи, що «легальні обмеження, стримують власника в користуванні річчю, тотожні за змістом з сервитутами». Далі він пише, що вони являють собою «... явища однорідні за змістом з сервітутами...». [13, c. 83] Законні обмеження права власності по дореволюційному російському законодавству слід класифікувати таким чином.

До першої групи обмежень можна віднести обмеження права власності, викликані сервітутом. Сервітут є право на чужу річ. Він обмежує права власника служить речі і спонукає власника що-небудь не робити щодо свого майна або що-небудь терпіти. Будучи інститутом цивільного права, сервітут являє собою приватне правовідносини. Особливість цього правовідносини становить та обставина, що його суб'єктами є приватні особи і воно регулює приватні інтереси. З урахуванням викладеного наведені В.І. Курдиновського приклади рецепції римського права в законодавство західноєвропейських країн можна кваліфікувати не як законні обмеження права власності, а як законні сервітути. До такого висновку приходить в кінцевому рахунку і сам В.І. Курдиновський.

Законні обмеження права власності, що звужують можливість здійснення правомочності володіння, за своєю природою близькі до тих правових наслідків, які викликають сервітути для власника. До таких сервітутів юристи відносили ususfructus legalis, що розглядається як легальний, тобто випливає з закону сервітут, передбачене австрійським законодавством право ставити вулика на чужій землі, а також закріплене в дореволюційному російському законодавстві право в'їзду до лісів і право угідь.

На наш погляд, законні обмеження права власності з метою забезпечення суспільних інтересів не можуть ставитися виключно до публічного права, оскільки вони включають в себе елементи публічного і приватного права. У цьому полягає друга відмінність обмежень права власності в суспільних інтересах від обмежень щодо певного власника. Професор Г.Ф. Шершеневич писав, що кордон між публічним та цивільним правом, заснована на розходженні інтересів, не може бути безумовно точною. На рубежі завжди залишається смуга відносин, які будуть порушувати сумнів, куди їх помістити. В.І. Курдиновський відзначав як панівне в літературі з цивільного права думка вчених про те, що обмеження права власності в суспільних інтересах відносяться і до галузі цивільного права.

Двоїстість юридичної природи законних обмежень права власності в суспільних інтересах не могла не відбитися при закріпленні в матеріальному праві. Такі обмеження можна зустріти як у цивільному праві, так і в законодавчих актах галузей публічного права. Причому в цивільному законодавстві про обмеження йдеться коротко, а в адміністративному - досить докладно, тим самим як би підкреслюється переважання в них публічних почав над приватними.

Третя відмінність обмежень права власності в користуванні майном власника, встановлених законом, полягає в порядку їх захисту. Г. Ф. Шершеневич пише: «Право участі спільного є ставлення публічного, а не приватного характеру, і тому воно охороняється адміністративним, а не судовим порядком». Наприклад, якщо власник земельної ділянки створює перешкоди для проїзду по дорозі, що проходить через цю ділянку, то проїжджаючий вправі звернутися за допомогою в найближчу поліцейську ділянку. На думку Є. В. Васьковського, «право участі загального встановлено в публічному інтересі, «на користь усіх без вилучення». Тому стежити за дотриманням його і усувати порушення зобов'язані органи публічної влади, тобто місцева поліція». У той же час при порушенні права участі приватного закон припускав судовий порядок захисту. Їх порушення не вабили застосування кримінального та адміністративного покарання. [16]

Юридичні наслідки порушення права участі загального полягають у відновленні порушених прав, а також в адміністративних або кримінальних покарання, які накладаються на винних. Для відшкодування шкоди і компенсації завданих збитків можливо також застосування цивільного позову. Західноєвропейське та російське цивільне законодавство XIX в. виключало судовий захист при порушеннях обмежень права власності в інтересах всіх і кожного. Тільки в одній нормі Австрійського укладення 1811 р. приватній особі надавалося право на судовий захист у разі неприйняття органами державної влади належних заходів.

Четверту відміну розглянутих видів законних обмежень права власності складають особливості способів їх припинення. Вони полягають в тому, що законні обмеження права власності в суспільних інтересах з користування майном не можуть бути припинені за угодою сторін або внаслідок закінчення строків позовної давності. Законні обмеження права власності в інтересах всіх і кожного можуть бути припинені тільки законом або у передбаченому законом порядку. Такої точки зору дотримується Г. Ф. Шершеневич. Він вважає, що право участі загального «не може бути припинено або змінено інакше, як зазначеним у законі чином». На думку Є.В. Васьковського, «так як законні обмеження ґрунтуються безпосередньо на спеціальних приписах закону, то і скасовані вони можуть бути тільки в законодавчому порядку». Ознака публічності в цих обмеженнях переважає. «Входячи однією стороною в область приватного права, - пише В. І. Курдиновський, - легальні обмеження цього роду входять іншою стороною в область публічного права і підкоряються його принципам». [13, c. 84]

Законні обмеження у користуванні майном, встановлені в інтересах певних осіб, можуть бути припинені за угодою приватних осіб з власником або «... на підставі акта зречення». Як нам видається, мова йде не про відмову власника дотримуватися обмеження, а про відмову особи від наданих йому законом прав щодо користування чужим майном. Тут проявляється властивість еластичності, або пружності, права власності. З припиненням права користування чужим майном відпадає необхідність і в обмеженнях, пов'язаних з правами третіх осіб, що призводить до відновлення правомочностей власника в первісному обсязі.

Розпорядження у вузькому сенсі розуміється як право передачі речі за допомогою прижиттєвих угод або угод, скоєних на випадок смерті. При цьому допускається відчуження майна, що належить власнику, на оплатній або безоплатній основі. Воно може припинятися тільки при заборону відчуження через обмежень, що стосуються права розпорядження.

У юридичній літературі кінця XIX - початку ХХ ст. існували різні підходи до висвітлення питання обмеження права розпорядження (особливо відчуження) об'єктів права власності. Одні автори вважали ці обмеження звичайними (Беккер), інші - обмеженнями особливого роду (Арндтс, Барон, Брінц), треті (Беккінг, укладачі Німецького Уложення) - обмеженнями неправа власності, а права розпорядження, що належить власнику.

«Обмеження власності може полягати в тому, що полягає у власності правомочність відібране у власника, але не перенесено на іншого». Ю. Барон заборони на відчуження поділяв на законні, судові, що випливають із заповіту і договірні. При цьому судові заборони він розглядав не як обмеження власності, а як обмеження дієздатності марнотрата або боржника, що цілком обґрунтовано. Усяке відчуження, вчинене всупереч закону, мізерно. У зв'язку з цим власник має право витребувати передану річ у власника. Накладення арешту на майно власника за рішенням суду не тягне недійсності угоди по його відчуженню. Арешт дозволяє тільки забезпечувати позовні вимоги до власника - боржника за рахунок цього майна. «Якщо невідчужуваність речі встановлена договором, то само відчуження не зізнається недійсним». У цьому випадку особа, яка провела відчуження, зобов'язана відшкодувати потерпілому заподіяну цими діями збитки. [16]

Чинне цивільне законодавство (Законом України «Про заставу» стаття 32) встановило ряд заборон при відчуженні майна за допомогою договору дарування. Не допускається дарування, за винятком звичайних подарунків, вартість яких не перевищує п'яти встановлених законом мінімальних розмірів оплати праці, в наступних випадках:

- Від імені малолітніх і громадян, визнаних недієздатними, їх законними представниками;

- Працівникам лікувальних, виховних установ, закладів соціального захисту та інших аналогічних установ громадянами, що перебувають у них на лікуванні, змісті або вихованні, чоловіками й родичами цих громадян;

- Державним службовцям та службовцям органів муніципальних утворень у зв'язку з їх посадовим становищем або у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків;

- У відносинах між комерційними організаціями. [3, c. 74]

У Законі України від 16 грудня 1993 р. ст. 226 «Обмеження дарування» встановлено обмеження на дарування майна щодо юридичних осіб, що володіють майном на праві господарського відання або оперативного управління. Підприємства та установи вправі дарувати закріплене за ними майно лише за згодою власника, за винятком звичайних подарунків невеликої вартості. Дарування майна, що перебуває у спільній сумісній власності, також передбачає згоду всіх учасників спільної власності і дотримання правил. [3, c. 75]

Таким чином, обмеження права розпорядження майном повинні бути обумовлені специфікою самого майна, а також його можливим впливом на найбільш важливі суспільні відносини (захист здоров'я, забезпечення безпеки держави і т. д.).

Розділ ІІ. Загальні обмеження

2.1 Загальна класифікація обмежень

Для того щоб дослідити юридичну природу обмежень права власності та їх місце в механізмі правового регулювання майнових відносин, дуже важливо визначити підстави їх класифікації. З метою забезпечення всебічного і глибокого наукового аналізу необхідно об'єднати їх таким чином, щоб в окремі групи потрапили обмеження, що володіють сукупністю однойменних, характерних або тотожних ознак. Вироблена на отриманій основі класифікація дозволить потім системно розглянути обмеження права власності на сучасному етапі і виробити пропозиції щодо вдосконалення новітнього російського цивільного законодавства.

Оскільки в юридичній літературі немає усталеної думки про природу обмеження права власності при класифікації, окремі зарубіжні дослідники виділяли класифікаційні ознаки, що не мають до них безпосереднього відношення. Наприклад, Беккінген, Дирксен, Франтц серед обмежень вказують положення про експропріацію, Мюленбрух і Беккінген - про кордони права власності, Дернбург, Мюленбрух, Франтц, Штоббе писали про державних і громадських повинностях, Пагенштехер - про правоздатності та дієздатності. [16]

Залежно від мети Дирксен законні обмеження права власності поділяв наступним чином:

- Обмеження права власності, встановлені в релігійних цілях;

- Поліцейські обмеження;

- Обмеження права власності, встановлені у вигляді сприяння сільськогосподарському виробництву.

Мюленбрух, визнаючи ці обмеження, додав до них:

- Обмеження, обумовлені турботою про публічних дорогах;

- Обмеження права власності з метою зробити благовидними і безпечними будови.

Беккінг вважає, що будь-яке законне обмеження права власності прямо і безпосередньо чи опосередковано існує лише в публічних цілях. До законним обмеженням, які служать безпосередньо публічним цілям, він відносить ряд обмежень, що стосуються поховання та облаштування публічних доріг і водопроводів, споруди будівель. До другої групи він відносить обмеження, які прямо служать інтересам сусідів і лише побічно інтересам суспільства.

Обмеження, що стосуються тривалості існування права власності, виділяються в окрему групу юристами Тібо, Вангеровим.

З точки зору правових наслідків Мюленбрух виділяє:

- Обмеження, які засновують публічно-правові відносини;

- Обмеження, які засновують приватно-правові або зобов'язальні відносини.

По охоронному ними інтересу Мюленбрух, Беккінг, Барон, Дернбург, Ранда ділять законні обмеження на:

- Обмеження, встановлені в інтересах приватних осіб;

- Обмеження, встановлені в публічних інтересах.

у своїй класифікації Рот виключив поділ обмежень права власності на обмеження у публічних і приватних інтересах.

За обсягом Мюленбрух, Тібо обмеження права власності ділять на дві групи:

- Обмеження, які утрудняють право власності у всьому його утриманні;

- Обмеження, які утрудняють право власності в окремих його складових частинах.

З точки зору змісту названу вище другу групу обмежень Глюкк, Тібо і Мюленбрух, Беккінг, Штоббе ділять на три види:

- Обмеження, внаслідок яких власник повинен що-небудь терпіти (pati);

- Обмеження, в силу яких власник повинен чогось не робити (non facere);

- Обмеження, в силу яких власник зобов'язується до позитивних дій щодо об'єкта свого права власності (facere).

Вангеров, Беккінг, Беккер, визнаючи перші два види обмежень, не визнають обмежень, що зобов'язують власника що- небудь робити.

Обмеження в користуванні річчю Віндшейд ділить на обмеження, встановлені в інтересах сусідів, і обмеження в публічних інтересах. Брінц виділяє в окрему групу обмеження, спрямовані проти свободи в користуванні об'єктом права власності.

Беккінг вважає, що обмеження у праві відчужувати річ не є обмеженням права власності. Вони володіють спеціальним, відносним і минущим характером, встановлені для захисту або інтересів окремих осіб, або особливих юридичних відносин, або з метою сприяти здійсненню права у певних випадках. По своїй суті, вважає Беккінг, вони, будучи обмеженнями правоздатності, є особливими перешкоди до відчуження об'єкта права власності і повинні розглядатися у вченні про припинення права власності.

На наш погляд, позиція Беккінга представляється неприйнятною. Відчуження є одна з форм здійснення власником правомочності щодо розпорядження майном. У зв'язку з цим обмеження права відчужувати річ є обмеженням права власності. [16]

Обмеження в інтересах сусідів окремо розглядаються в роботах Пагенштехера, Дернбурга, Бринцева.

Обмеження щодо віндикації Вангеров також виділяє як окремого виду обмеження права власності.

За джерелами Беккінг ділить обмеження права власності на дві групи:

- Обмеження, що виникають з приватним актам;

- Обмеження, що у силу загальних приписів права.

Віндшейд поряд з обмеженнями, що виникають на підставі загального розпорядження права, виділяє обмеження, що виникають з набутих прав третіх осіб. Він також допускає обмеження права власності за судовим рішенням.

Обмеження у праві ділити річ Рот розглядає як різновид обмежень позитивного боку права власності поряд з обмеженнями у праві відчужувати і користуватися річчю.

Барон поділяє обмеження права власності на два класи залежно від того, чи виникають вони одночасно з об'єктом власності або з'являються внаслідок особливого юридичного акту. Перші є законними обмеженнями права власності, викликані інтересами сусідів чи громадським інтересом (за винятком законних заборон відчуження і узуфрукта). [16]

Обмеження права власності, що виникають внаслідок особливого юридичного акту, поділяються на дві групи. Першу групу складають обмеження, викликані речовими правами на чужу річ. При цьому власник не позбавляється правомочності, наданого не власнику, але він зобов'язаний поступатися, якщо того вимагає право останнього. Надане не власнику правомочність називається речовим правом на чужу річ.

Другу групу обмежень складають заборони відчуження, які поділяються на законні, судові, заповідальні і договірні обмеження. Особливість цих обмежень полягає в тому, що відібране у власника правомочність розпорядження може не переноситися на іншого. Це має місце при законних заборонах відчуження. Незважаючи на панівне в юридичній літературі думку, Ю. Барон, на наш погляд, цілком обґрунтовано схильний відносити судові заборони чи не до обмеженням власності, а до обмежень дієздатності марнотрата або загального боржника, і цим пояснювати нікчемність вчиненого ним відчуження. [16]

В.І. Синайський зазначав, що існують і інші обмеження права власності в інтересах суспільства і культури. Однак ці обмеження закон не відносить до права участі спільного. При цьому він вважав, що обмежень права власності в інтересах культури явно недостатньо. У той час як обмеження права власності в інтересах суспільства в українському законодавстві досить численні. Ці обмеження стосувалися:

- Влаштування та утримання будинків, фабрик і заводів та інших споруд;

- Розробки надр;

- Полювання, рибної та перловою лову;

- Користування лісами;

- Користування землею, розташованої уздовж лінії залізниць;

- Обмежень власників в інтересах народного здоров'я та особистої безпеки;

- Примусового вилучення майна.

Законні обмеження за своєю природою мають двоїстий характер, перебуваючи на кордоні публічного та приватного права. Однією стороною вони входять в сферу публічного права, інший - в сферу цивільного права, зачіпаючи інтереси власника. При цьому вони відповідають інтересам певних осіб або суспільства в цілому.

Крім того, допускаються обмеження щодо переміщення товарів і послуг, які можуть вводитися тільки у відповідності з державним законом, якщо це необхідно для вирішення наступних завдань (ст. 97 МКУ): [24]

- Забезпечення безпеки;

- Захисту життя і здоров'я людей;

- Охорони природи і культурних цінностей.

Правові форми цивільних відносин є результатом сукупної дії багатьох соціальних сил. Поряд з економічними потребами до них можна віднести сформовані у суспільстві погляди на поняття справедливості, державний устрій і ступінь його впливу на життя суспільства, розвиток науково-технічного прогресу, рівень розвитку й усуспільнення продуктивних сил і т. д. Дослідники обмежень права власності не повинні задовольнятися вивченням технічного боку правового регулювання, що об'єднує всі засоби, необхідні для правильного забезпечення балансу протистоять інтересів. Оскільки «законодавча функція не може бути відділена цілком від влади судової всупереч всім направленим до того заходам, і... тлумачення» закону завжди містить у собі явне або приховане перетворення його».

Аналіз різних підходів до питань класифікації законних обмежень права власності дозволяє зробити певні висновки. Переважна кількість вчених-юристів схильні поділяти обмеження права власності на дві групи. Перша група являє собою обмеження права користування, які поділяються на обмеження права користування майном, встановлені в інтересах суспільства, і обмеження в користуванні майном, встановлені в інтересах конкретної особи (або певного кола осіб). У другу групу входять обмеження в юридичному розпорядженні майном (заборони відчуження).

Іпотека (застава нерухомості) відповідно до Закону України «Про іпотеку (заставі нерухомості)» від 05.06.2003 № 898-IV передбачає певні обмеження права власності на нерухоме майно. Відповідно до Закону про іпотеку не допускається іпотека майна, вилученого з обороту а також майна, на яке за державним законом не може бути звернено стягнення. [19]

2.2 Самообмеження прав

Власник може сам добровільно, без жодного примусу ззовні, обмежити свої права на об'єкт власності. Чим може бути викликане таке дивне, на перший погляд, поведінка власника, в яких формах воно може здійснюватися?