1.1 Поняття речового права та його місце в системі цивільного права

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридичне забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їхньої приватної власності. Лише в деяких випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, слід враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян та особливості окремих її об'єктів.

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника та захисту його прав. Порушення особою відповідних правових норм може позбавити її такого захисту або навіть призвести до припинення права власності [8; с.63].

Власник, як зазначається в ст. 4 Закону України "Про власність", має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. І лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недодержання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що здійснення їх не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин у новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула: дозволяється все, що не заборонено законом. Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, слід обов'язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перелічуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб.

Володіння об'єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її у сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім'ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник має право передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути заінтересований мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж суми вкладають у кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток [15; с.113].

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він має право вимагати усунення перешкод з користування своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при додержанні громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом треба мати відповідне посвідчення на право керування, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій мають бути додержані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, зокрема у разі арешту майна у зв'язку зі скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності (наприклад, щодо права власності на грошові кошти). Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Завдяки праву розпорядження громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями з володіння, користування розпорядження майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності "нетрудові доходи". Нині ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим законом. Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систематичного одержання прибутків, громадянин зобов'язаний додержуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб'єктів цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Законодавство може встановлювати обмеження або заборони щодо ввезення в Україну, вивезення з України та транзит через її територію товарів та інших предметів деяких видів (ст. 51 Митного кодексу України). Так, Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 11 вересня 1996 p. затвердив Перелік предметів промислового призначення, що застосовуються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі території України забороняється [12; с.259].

Здійснюючи своє право власності, громадяни повинні додержуватись конституційних положень про те, що "власність зобов'язує" і вона "не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству" (ст. 13 Конституції України [1]).

1.3 Межі та обмеження здійснення належного власникові права

Право приватної власності, як найширше серед речових за обсягом правомочностей, об'єктивно не може вважатися абсолютно необмеженим. Іманентною рисою суб'єктивного права виступає межа, адже останнє являє міру можливої поведінки управоможеної особи. На підставі аналізу норм чинного законодавства встановлюється, що окреслення меж права приватної власності досягається існуванням сукупності критеріїв забороненої або соціально бажаної поведінки, до яких належать: заборони вчинення дій, що суперечать закону; порушення прав та інтересів інших осіб; вчинення дій з наміром заподіяння шкоди або зловживання правом в інших формах; завдання шкоди навколишньому середовищу, екологічній ситуації, природнім якостям землі; а також обов'язки власника, спрямовані на дотримання моральних засад суспільства та соціального призначення власності. Порівняльний аналіз положень чинного законодавства з відповідними приписами римського приватного права засвідчує, що зазначені критерії були опрацьовані за часів античності і тому не можуть вважатися сучасними новелами. А первісна їх кількість та ступінь узагальнення дозволяють зробити висновок про більш широке окреслення меж права приватної власності в римському праві, ніж передбачено Цивільним кодексом України [2]. У підсумок дослідження меж права приватної власності пропонується їх визначення законодавчо окресленими кордонами легально дозволеної поведінки власника по реалізації суб'єктивного права, визначеними за допомогою сукупності критеріїв у негативний спосіб [13; с.128].

Значна увага науковцями приділяється вивченню теоретичних питань категорії правообмежень. У результаті узагальнення ґрунтовного дослідження виводиться визначення поняття обмеження права приватної власності як правового механізму, що ускладнює здійснення власником окремих правомочностей або спричиняє тимчасову неможливість їх реалізації. Проводиться думка, що запровадження обмеження позначається на всіх відмітних рисах теоретичної конструкції права приватної власності: обмеження повноти обсягу компетенції власника проявляється в тимчасовій неможливості реалізації ним окремої правомочності або їх комплексу; обмеження ознаки виключності пов'язується з обов'язком допущення стороннього впливу на майно, обмеження абсолютності - відбивається в поширенні на легальних володільців чужого майна абсолютного захисту, у тому числі й від власника.

Проведені в даній курсовій роботі історичні паралелі зумовлюють висновок про наявність обмежень права приватної власності незалежно від виду суспільно-економічної формації. Але ступінь обмеження волі власника виявляється прямо пропорційним силі індивідуалістичних засад у праві, тому для історичних умов Стародавнього Риму характерна кількісно та якісно менша обмеженість компетенції власника, порівняно з сучасністю.

Хибним є ототожнення меж та обмежень права приватної власності. Вони є істотно відмінними юридичними явищами, яким властиві наступні розбіжності: за змістом: межі є нормативно визначеними кордонами суб'єктивного права приватної власності, обмеження являють правові механізми, що спричиняють тимчасову неможливість реалізації або ускладнюють здійснення окремих правомочностей; межа - іманентна риса суб'єктивного права, а обмеження об'єктивно існують, але не презюмуються; за підставою виникнення: межі встановлюються виключно законом, а запровадження приватно-правових обмежень вимагає, як правило, дозволу власника; за характером: межі первинні, обмеження - похідні, адже обтяжують суб'єктивне право, що існує в певних межах; за моментом виникнення: межі з'являються одночасно з суб'єктивним правом, а обмежується останнє в процесі реалізації; за ступенем впливу на право власності: межі окреслюють ідентичний для всіх обсяг правових можливостей, а власники, права яких обмежено, найчастіше мають різний обсяг залишкових правомочностей. Зазначені категорії поєднують такі спільні риси: звуження обсягу можливостей власника; спрямованість на дотримання приватних та публічних інтересів; фіксація за допомогою заборонювальних і зобов'язувальних приписів; залежність змісту від соціальних чинників [14; с.169].

Розділ 2. Види речових обмежень права приватної власності за сучасним цивільним правом

Радянське цивільне законодавство і цивільне законодавство України до прийняття Цивільного кодексу України не знали таких правових інститутів: володіння як окремий цивільно-правовий інститут; сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзис і суперфіцій як правові форми користування чужою землею. Проте Закон України "Про власність", прийнятий ще 7 лютого 1991 року, уже допускав певну можливість користування чужим майном. Так п. 6 ст. 4 проголошує, що "...власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами". Таке право є ніщо інше, як речове право користування чужим майном (річчю), яке у римському цивільному праві дістало назву "сервітути" [17; с.83].

Нові правові інститути, які є складовими Цивільного кодексу України, значно розширюють можливість цивільно-правового регулювання відносин у нашій державі. Нижче зміст названих цивільно-правових інститутів розкрито відповідно до Цивільного кодексу України. У римському праві (як і в Цивільному кодексі України) поняття володіння (роssеsіо) має двояке значення: 1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності; 2) одна з правомочностей власника. У першому значенні мається на увазі саме володіння, а в другому -- право володіння. Однак ці поняття іноді ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника від володільця. Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна, оскільки володілець -- це фактичний володар речі незалежно від наявності права на неї, власник -- фактичний володар речі й має право власності на неї.

Володіння слід чітко відрізняти від права власності. Володіння власника, як уже зазначалося, є лише одним із елементів права власності, одна з головних його правомочностей. Якщо в однієї речі поєднується володілець і власник, то володіння є лише істотною частиною цього права. Якщо володілець і власник не збігаються в одній особі, то відповідно є окремий цивільно-правовий інститут, значення якого полягає в юридичних наслідках володіння, або держання. Отже, володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Суб'єктами володіння можуть бути ті ж фізичні і юридичні особи, які можуть бути суб'єктами права власності. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

Об'єктом володіння може бути майно, здатне бути об'єктом права власності. Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів -- фактичної наявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинення володіння достатньо втратити один із цих двох елементів. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником (наприклад, майно отримане у володіння за договором оренди) а також на інших підставах, встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном протягом певного строку (набувальна давність). Право володіння припиняється у разі:

* відмови володільця від володіння майном;

* витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

* знищення майна [15; с.115].

Захист володіння майном має специфічні характерні риси, властиві тільки йому. Фактичне володіння вважається правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином, володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права може не бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з так званим петиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницький захист потребує тільки доведення самого факту володіння і факту його порушення. При доведенні цих двох фактів володільцю і надається захист.

Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи, що самоправне ним заволоділа, у тому числі від власника чи від особи, яка має інші права на майно, якщо судом не визнано право останніх на це майно. Володілець має право вимагати будь-яких порушень свого володіння, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з втратою реального володіння майном.

Незаконне недобросовісне володіння не захищається. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право подати позов про витребування цього майна. Такі особливості права володіння і його захисту викликали неоднозначні оцінки і навіть здивування. Чому власне володілець, а не власник користується таким захистом? Чому суди, розглядаючи спори про захист володіння, не допускали, виключали спір про право на володіння? Трактування цих проблем вченими різних періодів історії права так і не стало довершеним, переконливим. Одним із пояснень є таке: якщо особа володіє річчю, а інша оспорює це право, то суду логічніше визнати право володіння за тим, у кого така річ уже є, а не за тією особою, яка лише на неї претендує. Фактичний володілець у переважній більшості випадків є власником речі. Однак зрозуміло, що такий аргумент не є вичерпним і достатнім.

Зміст права володіння у новому Цивільному кодексі України не розкривається, а суб'єктом такого права (тобто володільцем) є особа, яка фактично тримає майно у себе. “Фактичне тримання” вказує на можливість лише безпосереднього фізичного впливу на майно, а це значно звужує зміст права володіння як самостійного речового права. Право володіння охоплює не тільки можливість фізичного впливу на майно, а й можливість вольового впливу [8; с.65].

При виведенні поняття володіння наголошується, що за історичною традицією обов'язковими елементами володільницького стану є матеріальна основа та суб'єктивне ставлення особи, які для запобігання вірогідних порушень повинні належним чином проявлятися ззовні й адекватно сприйматися оточуючими. Відтак, володіння являє виражену назовні та об'єктивно сприйняту оточуючими фактичну наявність майна в особи, поєднану з суб'єктивним наміром панування над ним на власну користь, набуту шляхом заволодіння або укладання передбаченого законом правочину [11; с.124].

2.2 Сервітути як специфічна форма прав на чужі речі з обмеженим змістом правомочностей

У ряді випадків законодавством допускається обмежене користування майном власника з боку інших осіб, що забезпечує невласнику можливість користування чужою річчю в межах, установлених законом (обмежені речові права сервітутного типу). Обмежений характер таких речових прав виражається в тому, що вони не охоплюють усіх правомочий володіння, користування і розпорядження річчю, а стосуються лише деяких з них, або самі правомочності мають суворо обмежений зміст.

Сервітут походить від латинського слова seruire - обслуговувати. Суть його як правового інструмента полягає в тому, що переваги чи недоліки однієї земельної ділянки задовольняються за рахунок сусідньої не на договірній основі, а засобами речового права. Тому землевласник, вигодами земельної ділянки якою користується власник сусіднього наділу, не може припинити це користування в однобічному порядку. Сервітут - це право однієї особи користуватися річчю чи майном, що належить на праві власності іншій особі в тім чи іншім відношенні чи обсязі, визначеному сервітутом [15; с.114].

Суб'єктами обмежених речевих прав сервітутного типу можуть бути як юридичні особи, так і громадяни, при цьому деякі сервітутні права можуть належати тільки громадянам. Суб'єктом сервитутного права може бути будь-як особа, що у тому чи іншому відношенні користується чужою річчю (майном) на основі сервітуту. Суб'єктом сервитутного обтяження є власник речі чи майна, на яке встановлений сервітут. Ніяка інша особа не може бути обтяжена сервітутом.

Об'єктами сервітутних прав звичайно є не цілі майнові комплекси, а окремі індивідуально визначені нерухомі речі (жилой будинок, інше приміщення, земельна ділянка і т.п.). Сервітутні права громадян звичайно мають не комерційне, а споживче призначення, однак деякі з них, що зокрема мають господарські цілі, мають досить широкий зміст. Такі, наприклад, права землеволодіння, що включають можливість самостійно хазяювати на землі.

Сервітути характеризуються специфічними рисами: 1) тривале і постійне користування чужим майном. Одноразове чи тимчасове користування не визнається сервітутом; 2) користування чужою річчю чи майном не в повному обсязі, а лише в якомусь одному чи декількох відносинах (право на прохід і проїзд автомобілем). Сервітут надає обмежене право користування; 3) сервітутне право обмежує право власника, на майно, на яке встановлений сервітут в обсязі, визначеному сервітутом; 4) сервітутне право сильніше права власності (спершу користується суб'єкт сервітутного права, а потім власник обслуговуючої земельної ділянки). Сервітут не заміняє права власності; 5) сервітут надає особі право користування чужим майном безкоштовно.

Сервітути прийнято підрозділяти на земельні (право проходу, проїзду, провозу вантажів, прогону худоби і т.п. по чужій землі; право випасу худоби на чужих лугах, косовиці, право користування водою для поливу, поїння худоби й інших потреб; право прокладки й експлуатації ліній передач, зв'язку, трубопроводів, водоканалів, меліоративних споруджень, доріг і т.д.) і особисті (право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юридичної особи (відноситься право на користування чужим майном без витягу доходів (узус), право користування чужим майном з одержанням доходів (узуфрукт) [12; с.262].

Земельні сервітути можна підрозділити на два види:

1) сервітути, спрямовані на використання вигод сусідньої земельної ділянки (на прохід, проїзд, провіз вантажів, прогін худоби; сервітути на використання косовиць, пасовищ, водойм, розташованих на чужій землі й інші подібні сервітути); 2) сервітути, спрямовані на використання самої земельної ділянки (права на прокладку й експлуатацію ліній передач, зв'язку, трубопроводів, забезпечення водопоставками і меліорації і т.п).

Сервітут в якості правової форми поповнення господарської корисності земельних ділянок, є найдавнішим правом на чуже майно, виникнення якого припадає на архаїчну добу римського права. Сервітут не слід вважати більш раннім за походженням від права власності, що спростовує гіпотезу про його первинність серед речових прав. Аналіз чинного законодавства засвідчує відсутність єдиного підходу до визначення сервітуту: він тлумачиться суб'єктивним правом або обмеженням права власності.

Порівняння сучасної концепції сервітутних прав з римською моделлю свідчить про пряме запозичення античного досвіду: земельні й особисті сервітути зобов'язані своїм походженням servitutes praediorum та personarum; рецепійовано види останніх, хоча з певними виключеннями в частині узусу та узуфрукту; збережено сутність, зміст, підстави виникнення та припинення. Суттєвим відходом від римських положень виступає відплатний характер сервітутів, виключення з об'єкта рухомих речей та можливість примусового встановлення судовим порядком [17; с.87].

2.3 Правове регулювання речових титулів невласника - емфітевзису та суперфіцію

Суперфіцій - це довгострокове, відчужуване і наслідуване право користування чужою землею для забудови [10; с.86].

Суб'єктами суперфіція можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, що бідують у земельній ділянці для забудови.

Об'єктом суперфіція є земля, що може використовуватися для забудови. Власник земельної ділянки може дозволити будівництво на своїй ділянці іншим особам. Права цих осіб (суперфіціарієв) виникають за умови одержання необхідних дозволів, дотримання містобудівних і будівельних норм і правил, а також вимог про призначення земельної ділянки. Суперфіціарій може зводити на земельній ділянці споруду, передбачену угодою сторін. Це споруда повинна відповідати вимогам діючого законодавства (не можна одержати по суперфіційю земельну ділянку під забудову в центрі населеного пункту для будівництва там екологічно шкідливого виробництва).

Суперфіціарій зобов'язаний користуватися земельною ділянкою сумлінно, не погіршуючи її. Основним обов'язком суперфіціарія є плата за користування землею, а також сплата податків, установлених чинним законодавством за користування землею. Суперфіціарій зобов'язаний утримувати земельну ділянку в належному стані, виконувати всі обов'язки і нести усі повинності, покладені чинним законодавством на власника землі. Після припинення суперфіція суперфіціарій має право на зведену їм споруду. Він може її знести і забрати собі, або жадати від власника землі належної грошової компенсації. Однак він зобов'язаний повернути власнику землю в такому стані, у якому він одержав її по суперфіцію. Права суперфіціарія захищаються в судовому порядку такими ж речовими позовами, якими захищається право власності.

Суперфіцій може бути відчужений будь-яким способом, передбаченим Цивільним кодексом. Однак варто мати на увазі, що відчужується не сама земля, а право користування нею. Коли суперфіціарій побажає продати право користування землею, він зобов'язаний повідомити про це власника землі, оскільки останній має переважне право на викуп цього права. Якщо ж власник відмовиться від викупу права користування землею, суперфіціарій може продати зазначене право будь-якій третій особі.

У випадку смерті суперфіціарія суперфіцій переходить у спадщину. В посткласичну епоху на Сході Римської Імперії з'явилась особлива інструкція емфітевсіса - емфітевсіс як довгострокова оренда землі. Права власника при цьому виражалися в обов'язку емфітевти щороку сплачувати той самий оброк, а також 2% від суми угоди при відчуженні ділянки третій особі. Недотримання даних обов'язків (наприклад, несплата оброку більше трьох років) позбавляло емфітевту права на ділянку. Значення емфітевсіса в основному посилилося лише в середні віки, коли його конструкція була взята за основу феодальної власності [15; с.116].

З'ясування сутності даних прав дозволяє констатувати, що емфітевзис являє собою речове, довгострокове, відчужуване, успадковуване право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, тоді як суперфіцій є аналогічним до нього за ознаками правом користування землею для забудови. Основна істотна розбіжність даних прав полягає в господарському спрямуванні та цільовому призначенні ділянок, а тотожність інших наріжних ознак засвідчує правову наближеність і дозволяє об'єднати їх в єдиному підрозділі роботи.

Об'єктом емфітевзису є ділянка, віднесена до категорії земель сільськогосподарського призначення, надана для виробництва сільгосппродукції і розміщення відповідної інфраструктури. Об'єкт суперфіцію - ділянка для будівництва або обслуговування промислових, побутових, житлових будівель і споруд, а також надбудова на чужій будівлі або під нею.

Встановлюється, що суб'єктний склад зазначених прав представлено власником ділянки й землекористувачем, які за відсутності відповідної норми презюмуються фізичними особами. У зв'язку з цим, обґрунтовується пропозиція поширення статусу орендодавців на публічно-правові утворення (державу, територіальні громади) та залучення до землекористувачів юридичних осіб (селянські фермерські господарства, інших суб'єктів господарювання відповідно до статутних цілей).

Правовим наслідком їх запровадження є найсуттєвіший від інших речових прав правообмежувальний вплив на обсяг компетенції власника. Землекористувача управоможено володіти чужою земельною ділянкою, користуватися нею в обсязі, достатньому для задоволення потреб сільськогосподарського виробництва, будівництва та обслуговування об'єктів; розпоряджатися правом шляхом відчуження на підставі будь-яких, не заборонених законом правочинів, в тому числі шляхом передачі у спадок за законом або заповітом, обтяження сервітутами, заставою. Він набуває у власність отримані від використання чужої землі плоди та доходи, а за суперфіціарієм визнається також право власності на зведені об'єкти [12; с.265].

Порівняльний аналіз сучасних концепцій суперфіціарного та емфітевтичного прав з їх історичними моделями дозволяє зробити висновок про відродження новим Цивільним кодексом України стародавніх римських правових інститутів, але з врахуванням сучасних тенденцій. Вітчизняні новели регулювання суперфіцію полягають у покладанні на суперфіціарія обов'язку забудувати земельну ділянку у визначений термін; дотримувати її цільове призначення; набути права власності на зведений об'єкт, що заперечує дію римського принципу superficies solo cedit. Вдала законодавча адаптація досліджених інститутів до сучасних умов не означає, що не залишилося моментів, які вимагають вдосконалення: необхідно визначити мінімальні та максимальні терміни дії даних прав; мінімальний розмір плати за землекористування; уточнити суб'єктні склади; узгодити окремі аспекти суперфіцію та емфітевзису, зокрема, наділити власника землі, що підлягає забудові, правом переважної купівлі суперфіцію, розширити перелік підстав припинення емфітевзису; привести земельне законодавство у відповідність до норм нового Цивільного кодексу України в частині легалізації даних інститутів Земельним кодексом України [15; с.120].

Розділ 3. Речово-правові обмеження права приватної власності фізичних осіб

У сучасній правовій державі визначенню змісту обмежень майнових прав фізичних осіб приділено чимало уваги. Вже на конституційному рівні встановлено, що зміст та спрямованість діяльності держави складають права людини та їх гарантії (ст.3 Конституції України [1]). Оскільки належне правове закріплення обмежень майнових прав фізичних осіб сприяє охороні прав цих осіб, визначення таких обмежень та їх сутності, формування поняття набуває важливого значення.

З'ясування змісту будь-якого правового явища в чималому ступені відбувається через його поняття, формулювання якого в найбільш стислому вигляді дозволяє визначити у вигляді деякої квінтесенції сутність явища в цілому. Отже, формулювання поняття (дефініції) досліджуваного явища є одним з ключових моментів у будь-якому дослідженні. Таке поняття у максимально стислому вигляді і водночас всеосяжне має представляти собою деякий згусток та навіть деякий підсумок напрацьованих раніш уявлень про явище, що вивчається, підкреслити позиції щодо цього [16; с.118].

Як негативний приклад підходу до застосування категорії „обмеження” можна навести те, що іноді навіть у наукових працях зустрічається поверховий підхід, коли термін „обмеження” використовується досить довільно без жодних тлумачень цього поняття. Необґрунтоване застосування юридичних категорій є досить спірним щодо наукових досліджень. Тож, наука має спиратись на чітко визначені вихідні дані, термінологію, особливо коли мова йде про таку категорію як обмеження майнових прав фізичних осіб. Тому відсутність визначення на категоріальному рівні поняття обмежень майнових прав фізичних осіб породжує проблеми відсутності виявлення того кола засобів, що впливають на ці права. Така ситуація може негативно вплинути на правове регулювання прав фізичних осіб, зробити утрудненною охорону цих прав.

Через відсутність комплексного дослідження обмежень майнових прав фізичних осіб, визначення цієї категорії у праві досі не відбулося. Втім, існують загальні праці щодо обмежень у праві, де зустрічаються спроби визначити на загальнотеоретичному рівні категорію «правове обмеження».

Втім, у науці досі відсутнім є формування на категоріальному рівні дефініції „обмеження майнових прав фізичних осіб”. Критично підходячи до цього поняття, слід вказати, що оскільки термін „конституційний статус людини та громадянина” не є цивільно-правовою категорією, це поняття обмежень є більш конституційно-правовим, ніж цивілістичним. Втім, корисним є зазначення про рівень встановлення обмежень у праві. Така позиція заслуговує уваги. М.О. Стефанчук вказує, що обмеження здійснення суб'єктивних цивільних прав є поведінкою як іншої особи, так і дії відповідних органів, що наділені владними повноваженнями, які направлені на унеможливлення здійснення особами своїх суб'єктивних прав повною мірою [20; с.71]. Це поняття є занадто широким, оскільки під нього підпадає, наприклад, зловживання правом. Адже, якщо гіпотетично припустити, що відповідні органи, які наділені владними повноваженнями зловживають правом та незаконно унеможливлюють здійснення особами їхніми суб'єктивними правами повною мірою, це теж буде узгоджуватись з наданим вище поняттям. Займаючи позицію про те, що неможна припускатись змішування обмежень та зловживання правом, слід зазначити, що вказане поняття потребує уточнення виходячи з вказаних розміркувань. Примус дійсно існує у механізмі правового регулювання, до якого відносяться обмеження майнових прав фізичних осіб. В. Породько, формулюючи поняття обмежень житлових прав громадян зазначає, що під такими обмеженнями слід розуміти випадки, коли у примусовому порядку в силу певних ситуативних причин відбувається зменшення раніш визнаної міри свободи носія конкретного житлового права [19; с.64].

При формулюванні поняття обмежень майнових прав фізичних осіб важливим виділити їх ознаки згідно зайнятих у цьому дослідженні позицій з урахуванням аналізу існуючих у науці підходів, сутнісних аспектів, що формують такі обмеження.Виявлення ознак обмежень майнових прав фізичних осіб у такий спосіб дозволить викласти їх поняття.