Сутність та характеристика цивільного права

Теоретико-правові аспекти цивільного права як науки. Концепція приватного та цивільного права. Предмет та методологія науки цивільного права. Сучасні завдання цивілістичної науки в Україні. Місце цивільного права в сучасній правовій системі України.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 16.05.2017
Размер файла 52,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретико-правові аспекти цивільного права як науки

Розділ 2. Предмет та методологія науки цивільного права

2.1 Загальна характеристика методів науки цивільного права

2.2 Предмет науки цивільного права

Розділ 3. Сучасні завдання цивілістичної науки в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження. Встановлення змісту цивільного права як науки неможливе без виявлення її, насамперед, загальнотеоретичних засад.

Конституцією України (ст. 3) проголошено загальнолюдський (цивілізаційний) принцип права - принцип гуманізму, відповідно до якого людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Саме ці критерії характеризують прогресивність усіх конституційно визначених соціальних інститутів.

Нині право розглядається як заснована на уявленні про справедливість міра свободи і рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається та охороняється державою.

Таким чином, уся спрямованість держави, у тому числі й нормативно-правова, зосереджується на векторі гуманізму, що особливо важливо для нашої держави, яка досі не може позбутися окремих пережитків радянської доби, зокрема часткової етатизації. У зв'язку з цим науку цивільного права визначають як систему знань про закономірності цивільно- правового регулювання суспільних відносин, яка вивчає соціальний зміст і форму регулювання особистих немайнових і майнових відносин в їх становленні, розвитку та дії, формулюючи здобуті знання у вигляді цивільно-правових категорій та ідей. Отже, тема дослідження є актуальною, що і зумовило вибір теми дослідження.

Об'єкт дослідження є суспільні відносини, пов'язані з регулюванням у сфері цивільних правовідносин.

Предмет дослідження: сутність поняття цивільного права та його система.

Мета роботи розкрити сутність та дати характеристику цивільного права.

Виходячи з сформульованої мети завданнями даної роботи будуть:

- встановити сутність науки цивільного права;

- охарактеризувати предмет та методи науки цивільного права

- визначити місце цивільного права в правовій системі України.

У процесі дослідження застосувалися загальнонаукові методи та спеціальні методи і порівняльно-правовий аналіз, аналіз документів та ін.

Практичне значення роботи полягає в тому, що на основі дослідження даної теми, зроблені висновки, що мають певне значення для подальшої теоретико-методологічної розробки зазначеної проблеми.

Виходячи з мети та завдань дослідження, структура роботи є такою: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретико-правові аспекти цивільного права як науки

Цивільне право - поняття багатозначне. І окрім того, що цивільне право виступає як галузь права та галузь законодавства, його також слід розглядати і як науку та навчальну дисципліну.

Цивільне право як науку ще називають цивілістикою, що означає систему знань, положень та висновків про цивільно-правові явища. Цивілістика є галуззю юридичної науки, виступаючи, таким чином, синонімом поняття «наука цивільного права».

У найзагальнішому вигляді наука цивільного права - це вчення про цивільне право або цивільно-правову доктрину. Науку цивільного права не можна змішувати з однойменною галуззю права, сферою законодавства та учбовою дисципліною. На відміну від цивільного права як галузі права та учбової дисципліни, зміст цивілістики становлять не правові норми чи нормативні акти. Цивілістика являє собою систему знань - понять, положень і висновків про цивільно-правові явища. Ці знання систематизуються за основними розділами цивілістики, які не завжди співпадають із систематикою інститутів цивільного права та цивільного законодавства. У цьому контексті слід виділяти вчення про цивільне правовідношення, про правонаступництво в цивільному праві, про цивільно-правову відповідальність.

Значення положень і висновків правової науки полягає не в їх нормативному характері (вони не визнаються джерелами права). Роль цивілістичної науки визначається високим авторитетом вчених, які обґрунтували свої положення. Зазвичай їх висновки стають теоретичною базою для створення нових правових норм, тобто правотворчості у сфері цивільного права.

На цьому підґрунті можна запропонувати визначення цивілістики (науки цивільного права) як сукупності знань про правове становище приватної особи, її цивільні права, засоби реалізації та захисту останніх, об'єднані у систему понять, категорій, ідей, теорій та концепцій [7, c.11].

На тлі загалом консолідованого бачення предмета цивілістики у вітчизняній юриспруденції особливо помітними є відсутність досліджень системи науки цивільного права. Зазвичай, зазначається, що вона в цілому збігається з системою цивільного права, хоча і має певні відмінності, які випливають із змісту зазначених систем (головні із них полягають у виокремленні таких елементів науки цивільного права, як вчення про предмет, метод, функції та систему цивільного права і загального вчення про цивільні правовідносини) [9, с.25].

Втім слід зробити застереження стосовно існування й інших концептуальних підходів у цій галузі. Зокрема, сутність підходу, фундатором якого можна вважати Г. Ф. Шершеневича [24, c.19], визначається прагненням сформувати уяву про предмет та розвиток науки цивільного права за допомогою характеристики особистості знаних цивілістів у контексті опису їхніх основних праць [9, 47-48] або характеристики праць цивілістів у контексті життєпису їхніх авторів [11, c.21]. Він може бути названим «персоналістським» або «персоналістсько-бібліографічним « підходом).

Разом із тим для деяких праць характерним є прагнення дослідників проаналізувати характерні напрямки досліджень та здобутки окремих цивілістичних шкіл [12, c.107-123; 13, c.44-64; 14, c.74-77]. Такий підхід можна назвати «класифікаційним» або ж «персоналістсько-класифікаційним».

Третій підхід полягає у акцентуванні уваги на виокремленні та висвітленні основних періодів або етапів розвитку цивілістики взагалі, цивілістики окремої країни, регіону тощо. Його можна назвати «хронологічним» підходом. Найчастіше він застосовується для характеристики цивілістики певної країни, що дозволяє показати динаміку розвитку в ній цивілістичної думки [15, c.25-28]. При цьому всередині згадуваного поділу на етапи (періоди) можлива більш складна систематизація матеріалу, що дозволяє згрупувати здобутки цивілістів за концептуальними підходами, предметом дослідження тощо. Найвищим досягненням використання такого підходу у галузі досліджень, що стосуються й української цивілістики, є ґрунтовна праця О. С. Йоффе, присвячена розвитку цивілістичної думки в СРСР [14, c.17].

При певних відмінностях у характері, предметі та методах дослідження згадані підходи об'єднує та обставина, що основним предметом аналізу слугує цивілістика, наука цивільного права як така. Разом із тим варто зауважити, що тут йдеться про вивчення не цивільного права, а науки цивільного права. Іншими словами, маємо справу не з цивілістикою, а «наукознавством у галузі цивілістики» або «цивілістичним наукознавством». Хоча останнє і має безпосередній стосунок до цивілістики, але являє собою лише частину предмета останньої [18, c.9].

Враховуючи цю обставину, варто торкнутися іншої течії у юриспруденції, яка полягає в тому, що предметом досліджень визначається не власне наука цивільного права, а феномен цивільного (права) в цілому, у всіх його проявах, що вивчаються наукою цивільного права.

Характеризуючи науку цивільного права під таким кутом зору, дехто з цивілістів виходить з доцільності диференціації предмета цивілістики шляхом визначення в останньому складових частин (класифікація за конкретним предметом досліджень - «предметний підхід»). Однак при цьому щодо визначення переліку таких елементів у правознавців єдності немає.

В одних випадках складовими частинами науки цивільного права називають догму цивільного права (частина цивілістики, що вивчає характер, особливості і зміст норм певної системи цивільного права; структуру, зміст і форми цивільного законодавства; тлумачить його; вивчає й аналізує практику застосування цивільно-правових норм із метою визначення їхньої ефективності), історію цивільного (приватного) права (частина цивілістики, що вивчає розвиток цивільного або приватного права як у цілому, так і окремих його інститутів), порівняльну цивілістику (вивчає системи приватного або ж цивільного права) [18, c.8-9]. Інші правознавці до зазначеного переліку додають ще й цивільно-правову політику, характеризуючи її як складову частину науки цивільного права, що вивчає сучасні тенденції економіко-правового розвитку, прогнозує розвиток цивільно-правових явищ.

Проте, як здається, розуміння цивільно-правової політики як частини науки цивільного права містить у собі внутрішню суперечливість. Навряд чи перше та друге явище можуть бути, не тільки повністю, але й частково, розцінені як поняття тотожні. Цивільно-правову політику можна розглядати як результат наукових досліджень, як їхню передумову, предмет тощо.

До того ж у контексті характеристики цивільного права як права приватного вживання виразу «цивільно-правова політика» потребує спеціальних застережень щодо чинників такої політики, суб'єктів, від яких вона залежить тощо. Адже і у правознавстві, і у політології поняття «політика» тісно пов'язане з категорією держави, що формує низку вимог до його тлумачення та застосування. Так, правознавцями політика визначається як система цілей та засобів їх досягнення тієї чи іншої держави у сфері внутрішнього і зовнішнього життя [2, c.629]. Натомість у політології політика розуміється як поняття, що позначає відносини, погляди (концепції) і дії у зв'язку з певним державним устроєм, сфера діяльності в соціально-диференційованому суспільстві.

Осердям цієї сфери людської життєдіяльності є відносини і дії, пов'язані з завоюванням, утриманням і використанням державної влади, участю у формуванні такої влади, у визначенні форм, завдань і змісту її діяльності. Політика виникає разом з виникненням держави та існує разом з нею [20, c.77]. Таким чином, попри деякі розбіжності у визначенні поняття політики, воно, у кожному разі, розглядається як таке, що не існує поза державою. Що ж стосується сучасного розуміння приватного (цивільного) права, то воно ґрунтується на природно-правовій концепції. Відтак приватне (цивільне) право, за своєю сутністю, є таким, що не залежить від держави, хоча й може формалізуватися в актах цивільного законодавства, забезпечуватися за допомогою норм державного примусу тощо. З наведених міркувань характеристика «цивільно-правової політики» як складової частини науки цивільного права здається некоректною [19, c.51-52].

Разом із тим при «предметному критерії» визначення системи (структури) цивілістики практично не викликає сумнівів доцільність виокремлення таких складових її частин, як догма цивільного (приватного) права, історія цивільного (приватного) права, порівняльна цивілістика. Проте це не усуває необхідності уточнення предмета, а відтак і обсягу досліджень у межах кожного з них. Крім того, доцільним є також і з'ясування достатності запропонованого переліку складових частин цивілістики.

«Догма цивільного права» - це частина цивілістики, що вивчає характер, особливості і зміст норм певної системи цивільного права; структуру, зміст і форми цивільного законодавства; тлумачить його; вивчає й аналізує практику застосування цивільно-правових норм із метою визначення їхньої ефективності. Предметом даного розділу цивілістики є, насамперед, чинне цивільне законодавство і практика його застосування.

Іноді догму цивільного права розглядають як більш широку категорію, включаючи до неї визначення і характеристику поняття цивільного права та його місце у правовій системі, закономірності розвитку цивільно-правових норм, їх зміст, загальні принципи, які формулюються з метою створення цілісної системи для ефективного застосування при регулюванні суспільних відносин, а також самі суспільні відносини [4, c.53].

Проте таке розширення поняття «догми цивільного права» здається невиправданим, оскільки суперечить розумінню сутності поняття «догма права», а відтак тягне «розмивання» предмета цього розділу цивілістики, котрий має у такому разі охоплювати і абстрактні наукові поняття чи категорії, і законодавчі конструкції, і реальні суспільні відносини.

«Догма права» розуміється як положення правового характеру, що приймається без доказів, на віру. Вона залишає поза увагою питання про сутність та походження права, закономірності його розвитку, взаємовідносини права з іншими явищами суспільного життя, обмежуючи завдання науки описом та узагальненням матеріалу, що міститься у позитивному (чинному) праві; юридичними дефініціями, формальним аналізом юридичних понять і класифікацією юридичних норм [22, c.61].

Дотримуючись такого тлумачення поняття «догма права» (а інший підхід порушував би принцип «лезо Окама»), маємо визнати, що предметом «догми цивілістики» не може бути ні поняття цивільного права, ні цивільні відносини, ні закономірності розвитку норм, що їх регулюють.

У зв'язку з цим варто зазначити, що й сам термін «догма цивілістики» виглядає наразі не дуже коректним, оскільки суперечить сучасному розумінню цивільного права як права приватного, основою якого є не лише так зване позитивне право, а й природно-правова доктрина, домовленості сторін, звичаї та низка інших специфічних форм регулювання цивільних відносин. З цих міркувань більш виправданим виглядає, скажімо, така назва відповідної частини науки цивільного права, як «практична цивілістика».

Що стосується суто теоретичних положень, таких як характеристика поняття та сутності приватного права як наднаціональної галузі права, що визначає основи становища приватної особи у суспільстві; визначення засад її взаємин з іншими приватними особами, державою, іншими соціально-публічними утвореннями та їхніми фігурантами; захисту прав приватної особи тощо, то вони є наріжним каменем у загальному предметі цивілістики.

Аналіз зазначених положень має відбуватися на рівні найвищої наукової абстракції. Разом із тим його результати слугують основою дослідження практики виникнення і трансформацій цивільних відносин, аналізу змісту та сутності норм цивільного законодавства та вироблення рекомендацій стосовно застосування останнього, визначення напрямків та перспектив його вдосконалення тощо.

Цю частину цивілістики, як на мою думку, некоректно включати до «догми цивільного права» («практичної цивілістики»). Натомість, вона має бути виокремлена у самостійний (перший і найважливіший) розділ науки цивільного права, який, враховуючи його предмет, сутність та призначення, можна було б назвати «теорія цивільного права», «теорія цивілістики» або ж «методологія цивілістики» (котра розуміється тут як теоретично обґрунтована система підходів, методів і способів наукового дослідження).

Ще одним складовим елементом цивілістики є історія цивільного (приватного) права - частина цивілістики, що вивчає розвиток цивільного (приватного) права як у цілому, так і окремих його інститутів. Вона може бути також названа «історична цивілістика».

При цьому предметом дослідження може бути приватне право як наднаціональна система, окремі традиції приватного права, національні системи цивільного права, взяті в їхньому історичному розвитку, а також розвиток самої цивілістики як науки цивільного права.

Предметом цивілістичного порівняння можуть бути також правові системи у процесі їхнього історичного розвитку або взяті у статиці на певному етапі їхнього розвитку, коли вони співіснують одночасно. Із врахуванням цієї обставини необхідно розрізняти «вертикальне» та «горизонтальне» порівняння у галузі цивілістики, а відтак, ґрунтуючись на такому посиланні, виокремлювати «вертикальний» (історичний) чи «горизонтальний» (сучасні системи приватного права) напрямки порівняльного дослідження. У першому випадку предметом дослідження є еволюція систем приватного права, у другому - їхнє порівняння на певному статичному рівні [16, c.68-72.

Досліджуючи ступінь і значення цивільного права в системі права України, Я.М. Шевченко фундаментально аналізує сучасні проблеми правовідносин власності та здійснення права власності в Україні щодо різних його суб'єктів. Ідеться про справді гостру й актуальну проблему, що потребує розв'язання як у теорії, так і законодавстві. Автор досліджує ці питання, виходячи із принципових підстав захисту інтересів і прав людини, правового регулювання майнових та особистих немайнових відносин, заснованого на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, що передбачає найбільш повне регулювання економічних відносин, які виникають між учасниками цивільного обігу, самими ними на власний розсуд - на засадах приватного права.

На наш погляд, Я.М. Шевченко дещо абсолютизує значення закону в сучасній системі права, зазначаючи, що «саме закон і законодавство як втілення законів мають стати будівельним матеріалом системи права» [21, c. 56].

Правова держава ґрунтується на засадах верховенства права, а не верховенства закону. Разом із тим, автор цілком аргументовано доводить, що «становлення нової правової системи в Україні вже од самого початку крило в собі зерна істотних суперечностей, крихкості, відсутності єдиного стрижневого напряму».

Автор ґрунтовно аналізує теоретичні проблеми, що виникли в сфері цивільно-правового регулювання із прийняттям нового цивільного законодавства (нормативна основа приватного права; кодифікаційні процеси; принципи класифікації юридичних осіб; принципи задоволення інтересів кредитора; поняття договору; посилення захисту майнових та особистих прав особи; давність та інші строки у цивільному праві; компенсація моральної шкоди та інше).

Можна дискутувати щодо запропонованих автором варіантів розв'язання тих чи інших проблем, але не виникає сумніву в тому, що на сьогоднішній день наведені проблеми є найважливішими із тих, що виникли не тільки в теорії, але й гостро постали в судовій практиці, - і з якими наразі пов'язується подальший розвиток цивільного законодавства України [21, c.57].

Таким чином, порівняльна цивілістика може бути визначена як частина науки цивільного права, що вивчає за допомогою методу порівняльного аналізу системи приватного (цивільного) права, а також правову систему у цілому, національні галузі законодавства, окремі поняття, категорії, інститути, норми тощо, передусім, з погляду оцінки наявності та значення в останніх цивільно-правового змісту.

Складовими частинами (елементами) цивілістики є:

- теоретична цивілістика (методологія, теорія цивільного права);

- практична цивілістика («догма» цивільного права;

- історична цивілістика (динаміка цивільного права у часі);

- порівняльна цивілістика (порівняльне право у галузі цивілістики та з погляду цивілістики).

Цивілістика має власне місце в системі наук про право, яке визначає її співвідношення з іншими правовими науками. Цивільне право виступило історичною основою розробки загальнотеоретичних конструкцій [18, c.12].

Звідси тісний зв'язок науки цивільного права із загальною теорією держави і права. Тісний зв'язок встановлюється між науками цивільного та конституційного (державного) права, оскільки Конституція підняла на конституційний рівень ряд конструкцій, які сформувалися у сфері цивільного права. Особливо тісно пов'язані цивільне та адміністративне право, критерії розмежування яких слугують підставою для спорів про господарське право, поняття якого виникло на заході внаслідок господарської діяльності держав та сформованого ними економічного законодавства.

Наведене пояснює зв'язок цивільно-правової та адміністративно-правової наук. Не менш тісний зв'язок існує між науками цивільного і міжнародного приватного права, цивільного і сімейного права, цивільного права і цивільного процесу [18, c.13].

Із врахуванням викладеного можна зробити висновок, що цивілістика як наука про приватне (цивільне) право є сукупністю систематизованих знань, теорій, підходів, поглядів на приватне (цивільне) право як таке.

Розділ 2. предмет та Методологія науки цивільного права

2.1 Предмет науки цивільного права

правовий цивільний україна приватний

Предметом науки називається сукупність фактів і явиш, що виступають об'єктом її уваги, тобто те, що вивчається наукою.

Цивілістика має власний предмет, який є сукупністю цивільно-правових явищ. Цивілістика вивчає приватні права, становлення і зміст цивільно-правових норм і закріплених ними інститутів та конструкцій, правила і практику тлумачення і застосування цих норм з метою виявлення перспектив і тенденцій розвитку інститутів цивільного права.

Предметом цивілістики є концепція приватного та цивільного права; засади визначення правового становища приватної особи; норми цивільного законодавства; цивільні відносини та правовідносини; підстави виникнення цивільних прав та обов'язків; умови і порядок реалізації цивільних прав та їхнього захисту; тлумачення і практика застосування норм цивільного законодавства. При цьому предметом цивілістики («науки цивільного права») можуть бути як правові феномени, категорії, інститути, проблеми тощо, які розглядаються у контексті цивілістичних досліджень, так і власне «наука цивільного права» як така [15, c.67].

Цивільне право вивчає поняття цивільного права, його місце в правовій системі, його походження і закономірності розвитку, систему і зміст цивільно-правових норм, інститутів і підгалузей, їх роль в правовому оформленні життя суспільства і ефективність їх застосування. З цією метою аналізуються також зміст і особливості самих суспільних відносин, регульованих цивільним правом, у взаємодії з економічної, соціологічної, політологічної, історичної та іншими суспільними науками.

Вітчизняними цивілістами широко вивчається закордонне цивільне право і законодавство, в тому числі і в порівняльному плані, використовуються досягнення зарубіжної цивільно-правової думки, особливо досвід функціонування цивліьного права в розвинених країнах. Важливий предмет їх досліджень становить також цивільно-правове оформлення міжнародного торгового (комерційного) обороту, в тому числі утримання та використання правил різних міжнародних конвенцій, загальновизнаних торгових звичаїв, модельних законодавчих актів, що відображають сучасні тенденції економіко-правового розвитку.

Цивілістикою розроблено та обґрунтовано наукові положення, правові категорії і конструкції, що дозволяють пояснювати і аналізувати наявні цивільно-правові явища, а до певної міри - прогнозувати їх розвиток і отримувати обгрунтовані знання про нові явища в цій сфері. Так, давно відома конструкція акціонерного товариства дозволяє досить чітко оцінювати як позитивні, так і негативні перспективи використання цієї організаційно-правової форми в економіці. Добре вивчені законодавчі моделі права власності, як і різних типів договорів, роблять можливим продуману, а не довільну регламентацію економічної діяльності, введення її в нормальні рамки, що відповідають умовам ринкового господарства [19, c.29].

Оскільки цивілістика не обмежується вивченням цивільного права лише однієї якоїсь країни, предметом науки цивільного права є також цивілістичні доктрини, форми цивільного законодавства і практика їхнього застосування в інших державах. У зв'язку з цим органічною частиною науки цивільного права є так звана «порівняльна цивілістика» чи порівняльне цивільне право, що має метою визначення загального й особливого в різних системах приватного (цивільного) права, можливість рецепції, акультурації, імплементації концепцій, основ цивільного права, окремих правових рішень чи їхньої сукупності. її завданням є вивчення різних систем приватного права, як елементів відповідної культури, а також національних систем цивільного права і цивілістичних інститутів, взятих в їх розвитку. При цьому предметом вивчення є не тільки «догма цивільного права», але й практика застосування цивільно-правових норм, конкретно-історичні умови, в яких виникають, розвиваються та існують системи приватного права.

Використання порівняльно-правового аналізу в цивілістиці дає можливість уникнути повторення помилок у правовому регулюванні, створює підґрунтя для запозичення досвіду законотворчості і в той же час дозволяє уберегтися від невиправданого копіювання інститутів і рішень, неприйнятних для національної системи цивільного права, таких, що не враховують правову традицію і особливості цивілізаційного розвитку країни.

Предмет цивілістики значно відрізняється від предмета цивільного права. Вироблені цивілістикою висновки ґрунтуються як на догматичному аналізі (тлумаченні) цивільно-правових норм, так і на використанні інших категорій і конструкцій, що дають можливість пояснювати наявні цивільно-правові явища певною мірою прогнозувати їх розвиток [11, c.53].

Отже, предметом цивільно-правової науки є як чинне цивільне законодавство і практика його застосування, так і історія його розвитку та досвід цивільно-правового розвитку в зарубіжних правопорядках

2.2 Загальна характеристика методів науки цивільного права

Цивілістичною методологією називається її частина, яка вивчає сукупність методів (способів, прийомів), які застосовуються вченими для дослідження предмета приватного права. В літературі юридичну методологію пов'язують з методикою наукової діяльності. Цивілістична методологія вивчає методику наукової цивілістичної діяльності (цивілістики). Своєю чергою, методика являє собою технологію ведення наукової юридичної діяльності, яка виражається в сукупності методів (прийомів, способів) ведення цієї діяльності, тобто засобів вирішення поставлених у науці завдань і досягнення заданих цілей,

У цивілістиці застосовуються загальнонаукові та спеціальні юридичні методи дослідження. До загальнонаукових методів, що використовуються не тільки в праві, а й в інших гуманітарних науках, належить насамперед діалектичний метод, який дозволяє аналізувати той чи інший суспільний феномен у його розвитку [3, c.45-47]. До загальнонаукових належать діалектичний, формально-логічний, історичний, системно-структурний і функціональний прийоми наукового дослідження.

Діалектичний метод ґрунтується на визнанні об'єктивності і певної закономірності суспільного розвитку, «...пізнанні суспільних явищ у процесі їх розвитку (динаміки), в його найбільш повному, глибокому і вільному від однобічності вигляді». У радянській правовій науці основою пізнання тривалий час вважалося винятково марксистське матеріалістичне вчення про право, згідно з яким право є надбудовою над матеріальним базисом, визначається останнім і змінюється разом із ним. Однак зараз намітився відхід від матеріалістичного монізму, і право, насамперед цивільне, розглядається як елемент цивілізації (культури), що представляє собою самостійну цінність. При цьому не заперечується зв'язок права з матеріальними умовами життя суспільства, однак відсутня «тверда прив'язка» його до тієї чи іншої суспільно-економічної формації, не відкидаються цінності і досягнення правової думки інших цивілізацій. У цьому зв'язку в цивілістичній літературі слушно зазначається, що така переоцінка обумовлена зростанням інтересу до гуманітарних аспектів приватного права. Логічним її наслідком є відмова від визнання винятковості будь-якої із систем права і зростання інтересу до основних понять та інститутів приватного права. Таких підхід одержав назву (на відміну від «формаційного»), що дає підстави стверджувати про формування в сучасній цивілістиці загальнонаукового цивілізаційного діалектичного методу.

Системний метод передбачає проведення наукових досліджень з урахуванням різних сторін розглядуваного явища, зв'язку цього явища з іншими обставинами, його розвитку.

Цивілістичне дослідження, яке повинне враховувати всі аспекти відповідного явища і ґрунтуватися на достатній масі фактів, не може ґрунтуватися переважно на апріорних висновках. У цивілістиці «...(як і в науці загалом), де йдеться про масові явища, а не про поодинокі випадки», «необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, без єдиного винятку, які стосуються розглядуваного питання».

Системність цивілістичних досліджень передбачає врахування наявних поглядів, ідей з метою створення нових знань про досліджуване явище. Тому цивілістичні праці не повинні (лише) повторювати вже відоме і не вносити нічого нового. Водночас слід застерігати від намагань дати «нове» за будь-яких умов, не беручи до уваги необґрунтованість і навіть помилковість такої «новизни».

Системний підхід сприяє формуванню органічного зв'язку наукової роботи з практикою. Це слід розуміти не лише як необхідність знання практики вченими-цивілістами, а і як поєднання юристами-практиками наукової сторони з догмою права. Така необхідність спричинена тим, що «...практика є критерієм істинності наукових досліджень. Своєю чергою, наукові дослідження повинні слугувати практиці» [20, c. 64-65].

Формально-логічний метод базується на використанні правил формальної логіки та мови. Він використовується при тлумаченні цивільно-правових норм, при формулюванні цивільно-правових понять, класифікації цивільно-правових явищ. Цей метод покликаний виявити з наявних норм ряд інших, прихованих норм. Основними прийомами формальної логіки є індукція (повна, неповна) і дедукція. За допомогою індукції ми виводимо із норм, які стосуються всіх випадків будь-якого класу, взятих окремо, загальну норму (принцип) для всього цього класу. У цьому зв'язку «загальні норми права становлять переважно немовби готовий матеріал для дедуктивних робіт: вивчивши зміст закону, можна робити з нього логічні висновки, розвивати загальні його поняття і положення і будувати на цій основі систему цивільного права».

Дедукція в науці цивільного права, яка надає останньому систематичну форму, пов'язана змістом позитивних законів і не дає нам по суті [нічого] нового, її результати - суто формальні. Дійсний цивільний побут (практичне/догматичне цивільне право) можна вивчати не інакше, як індуктивним шляхом. З цією метою необхідно, по-перше, спостерігати та вивчати конкретні цивільні відносини і факти побуту, збирати зразки правочинів та актів, які визначають ці відносини, та особливо найбільш надійний матеріал такого роду - судові рішення». Історичний метод дозволяє окреслити не лише соціально-економічні передумови виникнення та розвитку конкретного цивільно-правового інституту, а й визначити тенденції та перспективи його розвитку [16, c.50-51].

Для наукового вивчення досліджуване явище нерідко виділяють із загального зв'язку, що може призвести до формування неправильного уявлення про предмет. Тому застосовується системно-структурний підхід, який означає намагання взяти досліджуване відношення не лише ізольовано, а й у системі тих відносин, які його оточують. Системний метод використовується при дослідженні цивільно-правових явищ, які мають складну внутрішню побудову і складаються з кількох елементів (наприклад, підстави виникнення цивільних правовідносин складаються з трьох елементів: правова норма, правосуб'єктність учасників, юридичний факт; відповідно, ці явища розглядаються в усій сукупності).

Серед спеціальних методів можна виділити три основних, найчастіше використовуваних:

а) герменевтичний, який полягає в застосуванні вироблених юриспруденцією прийомів тлумачення правових норм, які відрізняються за змістом від прийомів формальної логіки;

б) догматичний, який передбачає встановлення суті і призначення юридичних інститутів шляхом застосування спеціально-юридичних прийомів конструювання правових норм та їх тлумачення. Догматичний метод полягає у тлумаченні структури і змісту цивільно-правових норм з метою встановлення їх «букви» та «суті», взаємозв'язку між ними тощо. При цьому предметом аналізу є норми права як такі [7, c.123-125].

Догматичний метод органічно поєднаний з методами тлумачення (герменевтики) і формальної логіки. Коли тлумачення роз'яснило смисл наявних норм, а методом формальної логіки вилучено з них інші, приховані норми, виникає громіздка маса матеріалу, в якій важко розібратися, і, тим більше, запам'ятати. У зв'язку з цим догматичний метод покликаний спростити, впорядкувати і перетворити результат тлумачення і логічного розвитку норми. Іноді його ще іменують конкретно-правовим або формально-юридичним способом;

в) компаративістський або порівняльно-правовий, суть якого полягає в порівнянні схожих правових інститутів, сформованих у різних правових системах, і, на підставі порівняння умов їх становлення, розвитку і застосування - виявленні факторів, які обумовлюють той чи інший вид і зміст відповідного інституту. Цей метод сприяє правильному розумінню і застосуванню цивільних норм, виявленню недоліків і прогалин законодавства шляхом співставлення підходів до формулювання тих чи інших правових норм у різних правових системах [10, c.70].

Конкретно-соціологічний метод грунтується на узагальненні і аналізі практики застосування цивільного законодавства; вивченні рівня правосвідомості у сфері дії приватного права; проведенні соціологічних досліджень щодо бажаного напряму вдосконалення цивільно-правових норм; складанні експертних оцінок змісту і ефективності цивільно-правових актів тощо.

Метод порівняльного аналізу (порівняльного правознавства) полягає у вивченні і порівнянні різних систем приватного (цивільного) права, цивільно-правових доктрин, інститутів тощо. У процесі такого порівняльного аналізу визначаються переваги і недоліки різних правових систем, встановлюються перспективи І характер їх розвитку, а також тенденції розвитку приватного права взагалі.

Історичний метод слугує встановленню особливостей розвитку приватного права і його традицій у цілому, окремих інститутів і категорій цивільного права тощо, що дає можливість оцінити тенденції і перспективи розвитку цієї галузі.

Крім зазначених методів (герменевтичного, догматичного, порівняльно-правового), цивілісти нерідко використовують у своїх працях спеціальні методи інших наук, як правило - математики, статистики, соціології, історії і лінгвістики [13, c.45-47].

Отже, у цивілістиці використовуються загальнонауковий і спеціальні наукові методи дослідження. До загальнонаукових методів, що використовуються не тільки в праві, а й в інших гуманітарних науках, належить насамперед діалектичний метод, який дозволяє аналізувати той чи інший суспільний феномен у його розвитку. До спеціальних наукових методів належать: системний метод; конкретно-соціологічний метод; догматичний метод; метод порівняльного аналізу; історичний метод та інші.

Розділ 3. СУЧАСНІ ЗАВДАННЯ ЦИВІЛІСТИЧНОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ

Сучасна цивілістика охоплює величезний масив об'єктів досліджень, які мають вирішальне значення для існування людини в державі та суспільстві. Так, завдяки цивілістичним дослідженням складається належне уявлення про людину як учасника приватних відносин, конструкцію юридичної особи, категорію особистих немайнових прав, права інтелектуальної власності, інститути речових прав тощо. Поряд із цим особлива увага приділяється зобов'язальним відносинам, реалізації житлових прав, спадковим та сімейним відносинам. Крім того, не залишається осторонь проблематика цивільного процесу та міжнародного приватного права. У першу чергу, неабияке значення мають дослідження стадій здійснення (реалізації) цивільних прав громадян немайнового і майнового характеру в їх діалектичному поєднанні й розумінні через правовідносини, в яких вони реалізуються, починаючи із стадії їх закріплення у відповідних нормах права. Слід зазначити, що такій стадії як правозастосування необхідно надати нового звучання і наголосу.

Необхідно відійти від розуміння стадії правозастосування як сфери діяльності органів держави, в тому числі правоохоронних, і перейти до розуміння цієї стадії як сфери, в якій і проходить реалізація цивільних прав громадян немайнового і майнового характеру і, зрозуміло, не лише цих прав. Вважаємо, що є потреба обмеження необґрунтованого впливу органів публічної влади на приватноправові відносини і приватне право. Останні зміни законодавства, спричинені прийняттям Податкового кодексу України (далі - ПК), внесення доповнень до Господарського кодексу (далі - ПК) України дестабілізують цивільні відносини шляхом нових визначень термінів, які носять приватноправове навантаження [8, c.5].

З огляду на це виникає ситуація, коли інструментами публічного права намагаються регулювати приватні відносини. Публічна влада не зводиться до розбудови й організації функціональної взаємодії її структур. Це призводить до втрати соціального характеру влади і її перетворення на механічну структуру. Найбільш важливим аспектом публічної влади є її відносини з громадянським суспільством, що становить головну точку перетину держави і суспільства, публічного і приватного права. При цьому відображення соціальних, насамперед, приватних інтересів у публічних правових актах, підтримка приватного сектора є позитивним індикатором цих відносин, їх критика та відчуження - негативним.

Органам публічної влади завжди слід діяти в інтересах людини, навіть якщо це може суперечити окремим інтересам державної і публічної служби, оскільки основними вимогами до правильного застосування нормативних приписів є обґрунтованість, законність та доцільність. Мається на увазі, що окремі підзаконні акти, які суперечать нормам законодавства (відомчі інструкції, інформаційні листи тощо), не слід сприймати як спеціальне «законодавство» та надавати йому пріоритет. Окремо слід наголосити на ролі судової практики в опосередкованому регулюванні приватних відносин.

Відповідно до положень ЦПК України рішення за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України, які зобов'язані привести свою судову практику відповідно до рішень Верховного Суду України (ст. 360-7) [8, c.6].

У цьому відношенні нагальною проблемою у сучасній взаємодії науки і судової практики є забезпечення взаємодії науково-консультативної громадськості та суддівського корпусу на принципах рівності, тобто науковці не мають бути підпорядковані суддям як інтелектуальний ресурс судової влади. Так, опубліковані правові позиції Верховного Суду України сприймаються як власні, позбавлені будь-якого наукового авторитету. Крім того, науковці, які беруть участь у підготовці наукових висновків, не інформуються про результати розгляду справ, тим самим не мають відомостей щодо сприйняття судом їх наукових позицій. Досі залишається гострою проблема у концентрації та координації зусиль вітчизняних цивілістів та економістів, спрямованих на дослідження проблем, пов'язаних із реальними, багато в чому новими економіко- правовими процесами, зокрема удосконалення юридичних відносин власності і підприємництва. Невипадково ЦК України називають «Громадянською Конституцією», «Кодексом приватного життя» та «Економічною Конституцією» [9, с. 9]. Це свідчить про те, що цей кодифікований акт регулює не лише відносини людини у суспільстві, а й передбачає механізми ринкової економіки, в яких задіяна система договірних відносин, які спираються на рівності та вільному волевиявленні їх учасників.

Злагоджене функціонування, можна сказати без перебільшення, всього законодавства неабиякою мірою залежить від науково обґрунтованого розподілу нормативного матеріалу між ЦК України та іншими нормативними актами. При цьому, говорячи про певну небезпечність господарського (а, власне, адміністративно-правового) кодексу, необхідно визнати, що, хоча про таку небезпеку і застерігалось у літературі, для реальності цього не було скільки-небудь серйозних підстав. Однак нині в Україні щодо економіки діє саме ГК України, який значною мірою регулює економічні відносини імперативним, тобто публічно-правовим, методом.

Недоречність ГК України викликана намаганням поєднати в одному акті суто цивілістичні, зокрема так звані господарські зобов'язання, а також адміністративні категорії, які характерні для публічного управління економікою. Не дискутуючи про доцільність існування такого кодифікованого акта, слід зауважити, що його чинна редакція не відповідає ані умовам перехідної, ані принципам ринкової економіки.

Механізми регуляторної політики держави в сфері господарської діяльності ще не стали дієвим інструментом підвищення ефективності функціонування, по-перше, самих регуляторних органів, по-друге, також всієї господарської сфери.

Перегляд регуляторних актів, в основному, носить формальних характер, не проводиться системної оцінки реалізації регуляторної політики в пріоритетних галузях економіки, а окремі регуляторні акти приймаються з порушенням основних принципів регуляторної політики.

Преамбулою ГК України передбачена мета державного регулювання економіки - забезпечення зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальна спрямованість, утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України.

З огляду на це особливого значення набуває спрямованість державного регулювання в умовах сучасної економічної кризи та сприяння стратегічній обороноздатності держави. Тому видається обґрунтованою позиція економіста О. Й. Пасхавера, який стверджує, що Україна потребує переозброєння армії, що вирішило кризу в Німеччині в 30-х роках, кризу в США 30-х років, пожвавивши економіку. Крім того, він наголошує на необхідності демонополізації економіки шляхом повернення у судовому порядку підприємств колишнім власникам, відібраних незаконним шляхом [5].

З огляду на подібну пропозицію слід погодитися з думкою Д. В. Задихайла, який наголошує, що окремим питанням економічної політики держави та господарсько-правової доктрини є створення правового механізму, що забезпечував би мобілізаційний режим функціонування національної економіки як такої, головним чином через цілісну систему заходів державного регулювання, що запроваджувався би на достатньо тривалий час відповідно до стратегії та програм економічного розвитку, з урахуванням стану конкурентоздатності національної економіки та життєвої необхідності для суспільства її швидкого підвищення [4, с. 523]. Іншою важливою проблематикою залишається доктрина власності. Категорія власності займає центральне місце в системі соціальних відносин і визначає основи державного устрою.

Зміни відносин власності викликали потребу в адекватних механізмах їх правового регулювання, серед яких нагальними є такі важливі аспекти, як виникнення відносин власності, способи та порядок оформлення прав на майно як при його створенні або іншому набутті, так і в процесі обороту, захист права власності.

Надмірна увага наукових досліджень та законодавчого регулювання інституту приватної власності призвела до неналежного захисту права власності Українського народу та права державної власності. Так, проголошена «націоналізація» Верховною Радою Криму об'єктів права комунальної, державної та приватної власності суперечить нормам не лише приватного, а й міжнародного публічного права. До прикладу, можна згадати Декларацію про державний суверенітет України від 16.07.1990 р., відповідно до якої визначалася економічна самостійність України на засадах права власності народу України на національне багатство України, право на частку в загальносоюзному надбанні, яка створена завдяки зусиллям народу тощо. При цьому вирішення питань загальносоюзної власності (спільної власності всіх республік) мало здійснюватися на договірній основі між республіками - суб'єктами цієї власності.

Цікавим є факт, що відповідно до норм ЦК України Автономна Республіка Крим хоч і є учасником цивільних відносин, однак за нею не визнається окремо спеціальне право комунальної чи «республіканської» власності. Конституцією України передбачено лише можливість управління майном, що належить Автономній Республіці Крим (ст. 138) [2].

Таким чином, жодних правових підстав зміни режиму права власності на території автономії немає. Викликає занепокоєння майже вільна можливість фізичних та юридичних осіб законно володіти, користуватися та розпоряджатися зброєю в Україні. На жаль, законодавчих передумов правового режиму зброї як об'єкта приватної власності немає. Слід зазначити, що правовий режим власності визначається виключно законами України (ст. 92 Конституції України) [1], однак відповідний закон досі не прийнято.

Порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів затверджено відповідною Інструкцією (Наказ МВС України від 21.08.1998 № 622), яка суперечить положенням Конституції України, оскільки визначає правовий режим власності. За таких умов формально кожна особа може законно придбавати та продавати зброю, що в умовах нестабільності може призвести до тяжких наслідків. Договірні відносини, беззаперечно, входять до найбільш динамічних у цивільному праві. Це спричинено розвитком економічних та соціальних відносин, цивілізаційним рівнем суспільства.

Сучасний стан потребує правового регулювання окремих договірних конструкцій, які не охоплені ЦК України. Непоіменовані договори, звісно, мають підстави й можливість для існування, однак держава в процесі свого розвитку на засадах справедливості потребує належної форми для регулювання суспільних відносин. Так, до договорів, що опосередковують економічну діяльність (договір чартеру, інвестиційні договори, агентські договори), додаються нові групи договорів, зокрема у галузі сімейного та медичного права [8, c.5-6].

Відносини сурогатного материнства, донорства, батьківства нині набувають договірних форм. Права та обов'язки сторін за такими договорами виходять за межі юридичних конструкцій «кредитор» та «боржник», оскільки відносини мають великий масив моральних засад суспільства.

Цивільне право не може бути позбавлене досліджень з цієї проблематики в силу особливості цивільних відносин, а також загальних його засад, серед яких справедливість, добросовісність та розумність - головні постулати моральних принципів. Необхідно констатувати, що і приватне, і публічне право в сучасній юриспруденції являють собою не окремі галузі права, а цілі зони, сфери права. Традиційним для сучасної правової думки є виокремлення такого критерію як «інтерес». У цьому випадку поділ сфер права здійснюється на підставі того, чиї саме інтереси захищаються - держави чи громадянина. Зміст цього критерію полягає у дихотомії - суспільні (державні) інтереси - приватні інтереси (людина, громадянин, групи осіб тощо).

Цивільне право не позбавлене публічного впливу, оскільки існують суб'єктивні права та обов'язки, які можуть бути реалізовані виключно завдяки державному впливу (наприклад, реєстрація прав на нерухомість, реєстрація юридичних осіб). Натомість, публічне право відповідними механізмами має забезпечити особисті немайнові та майнові відносини (зокрема свободу підприємництва). Цивільне право, на відміну від інших галузей, забезпечує особистісний вимір права, тобто його цінність для окремого індивіда, що проявляється у здатності задовольняти потребу людини в свободі.

Завдяки цивільному законодавству людина має можливості для власних свідомих дій, пов'язаних із відносинами з іншими людьми, їх організаціями, спільнотами, самореалізацією, активною життєвою діяльністю. Будь-які політичні, суспільні чи міждержавні процеси мають адекватно впливати на цивільне право, створювати належні умови для існування вільної людини [8, c.7].

Отже, завданнями сучасної цивілістики є дослідження реальних суспільних відносин, відображення системності права, адаптації та гармонізації європейського законодавства як пріоритетного. Незважаючи на динамічність розвитку суспільних відносин, не слід забувати, що Законом України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» визначено правові та організаційні засади цілісної системи формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні.

Такий законодавчий підхід забезпечує формування ефективного сектора наукових досліджень і науково-технічних розробок для забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, сталого розвитку, національної безпеки України та підвищення якості життя населення, який отримує пріоритетну державну підтримку. На нашу думку, жодний нормативно-правовий акт не в змозі визначити конкретну спрямованість наукових досліджень у галузі приватного права та підприємництва.

ВИСНОВКи

За результатами роботи можна зробити слідуючі висновки:

1. Наука цивільного права - це систематизована сукупність знань про цивільно-правове регулювання суспільних відносин, властивості та закономірності його функціонування та розвитку, способи досягнення його ефективності, засоби отримання нових знань, необхідних для подальшого вдосконалення цивільного права.

Зміст цивілістичної науки становить сукупність знань про цивільно-правові явища, що стосується, насамперед, розроблених основних наукових положень, правових категорій та конструкцій, які дозволяють пояснити та аналізувати цивільно-правові явища, а певною мірою і прогнозувати їх розвиток та отримувати обґрунтовані знання про нові явища в цій сфері.

Цивільне право як наука існує у взаємозв'язку з іншими науками. Насамперед, цивільне право пов'язане з низкою юридичних наук, серед яких провідне місце посідає теорія держави і права, яку справедливо вважають «наукою юридичних наук».. Досить тісно цивілістика пов'язана також і з наукою конституційного, адміністративного, фінансового, земельного та цивільно-процесуального права, оскільки предмети цих наук є дотичними зі сферою цивільно-правового регулювання. Окрім юридичних наук, цивілістика перебуває у тісному взаємозв'язку і з іншими суспільними науками, наприклад, філософією, політологією, соціологією, історією. У тісному зв'язку з наукою цивільного права перебуває і цивільне право як навчальна дисципліна.


Подобные документы

  • Основні засади системи цивільного права України. Єдність і розмежування інститутів цивільного права. Система цивільного права України. Загальна частина цивільного права. Спеціальна, особлива частина цивільного права.

    курсовая работа [60,3 K], добавлен 02.06.2006

  • Основні засади системи цивільного права України. Поняття інститутів права. Поняття системи цивільного права. Єдність і розмежування інститутів цивільного права. Система цивільного права України. Реалізація цивільного права.

    дипломная работа [113,8 K], добавлен 11.01.2003

  • Визначення принципів цивільного права (ЦП) України та його співвідношення з засадами цивільного законодавства України (ЦЗУ). Необхідність адаптації цивілістичної концепції, принципів ЦП та засад ЦЗУ до Європейського приватного права на основі DCFR.

    статья [24,7 K], добавлен 17.08.2017

  • Ознаки, принципи та функції приватного права. Форми систематизації цивільного законодавства, історія його кодифікації в СРСР і УРСР. Характеристика французького та німецького цивільного кодексу. Особливості розвитку сучасної цивілістичної доктрини.

    курс лекций [59,3 K], добавлен 09.12.2010

  • Поняття "правового режиму" об’єкту цивільного права. Класифікація та різновиди об’єктів цивільного права за правовим режимом. Нетипові об’єкти цивільного права, їх характеристика: інформація та результат творчої діяльності, нетипові послуги та речі.

    курсовая работа [131,5 K], добавлен 26.04.2011

  • Цивільне право як галузь права. Цивільний кодекс України. Поняття цивільного суспільства. Майнові й особисті немайнові відносини як предмет цивільно-правового регулювання. Юридичні ознаки майнових відносин. Методи, функції та принципи цивільного права.

    курсовая работа [85,9 K], добавлен 18.12.2010

  • Предмет, метод та система цивільного процесуального права. Джерела та принципи цивільного процесу, сторони та основні стадії. Особливості застосування судами в справі норм матеріального і процесуального права. Види стадій цивільного судочинства.

    курсовая работа [37,5 K], добавлен 06.09.2016

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.