Правовий режим об’єкту цивільного права за законодавством України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми обумовлена юридичними чинниками, основними з яких є ст. 19 Конституції України, яка є вагомою перепоною для визначення об'єкта цивільних прав. За цією статтею державні органи та їх посадові особи у своїй діяльності повинні притримуватися тільки вимог закону. Відповідно відпадає можливість вільно визначати об'єкти цивільних прав за участі держави, Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та створених ними юридичних осіб. З огляду на вимоги ст. 13 ЦК України не може застосовуватися розсуд сторін стосовно об'єктів цивільних прав в тому разі коли вони можуть загрожувати життю та здоров'ю людей, довкіллю, культурній спадщині, з наміром завдати шкоди іншій особі, моральним засадам суспільства іншим охоронюваним законом правам та інтересам. Визначеність вимог до об'єкту права законом, таким чином, сприяє охороні прав учасників цивільних правовідносин, єдності правозастосування та здійсненню правосуддя.

З часів римського приватного права до категорій «об'єктів цивільного права» визнавались речі, хоча визнавались і права на речі та деякі особисті немайнові блага й інтереси особи.

Цивільний кодекс України, до об'єктів цивільних прав відносить речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні те нематеріальні блага. Це перелік основних об'єктів цивільних прав, який можна вважати невичерпним, оскільки в нормі вживаються терміни «інше майно» та «результати інтелектуальної діяльності»

З кодифікаційними роботами та вдосконаленням актів цивільного законодавства виникла потреба побудови чіткої логічно виваженої та внутрішньо узгодженої системи об'єктів цивільних прав. Та, що відображена у ст. 177 ЦК України спричиняє справедливі нарікання за відсутність системності та пересікання однозначних чи однопорядкових правових категорій, відсутність подальшого наступництва у спеціальних нормах. Проблема полягає у тому, яку теоретичну основу потрібно взяти вихідною для розширення інституту за назвою «Об'єкти цивільних прав» у майбутньому. Слід зауважити що в доктрині цивільного права України на фундаментальному рівні цією проблемою, на відміну від таких цивілістів РФ, як О.С. Йоффе, А.М. Магазінер, В.И. Сенчіщев, В.А. Лапач, Е.А. Суханов, досліджень не проводилось. Потреба в тому відчувається і ведуться спроби розробки теоретичної основи для окремих об'єктів цивільного права: цінних паперів, об'єктів права інтелектуальної власності, інформації А.Г. Дідук «Правовий режим конфіденційної інформації: цивільно-правовий аспект», послуг Р.В. Мавліханова, Є.Ю. Рижкова «Визначення послуги як об'єкта цивільних прав», прав вимог тощо. Ведуться пошуки щодо з'ясування природи «ідеального об'єкта» цивільних прав. Проте чим більше поглиблення у доктрину об'єктів на спеціальному рівні тим гостріше відчувається потреба інтегрованого підходу до Розділу ІІІ Книги 1 ЦК України. Зрозуміло що в його межах можуть бути окремі підходи до вказаних вище та інших об'єктів цивільних прав.

До тепер цивільний кодекс України лише перераховує різні об'єкти цивільного права без її чіткої систематизації: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні те нематеріальні блага.

Ідеальним результатом магістерської роботи на нашу думку має стати така систематизація об'єктів:

Ш «типові об'єкти»: речі; особисті немайнові права; послуги; інше майно;

Ш «нетипові»: результати інтелектуальної, творчої діяльності; інформація; право вимог; документи, тварини, особисті немайнові блага.

Запропонована систематизація базується на тому, що основними характеристиками типових об'єктів є: обороноздатність; належить суб'єкту правовідносин. У «нетипових», одним із елементів: обмежена оборотоздатність. Це є вагомою причиною запропонованої систематизації об'єктів.

Наведене вище обставинами зумовлюється вибір теми дослідження, її актуальність і науково-практичне значення.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є з'ясування теоретичних аспектів та практичної реалізації головних положень цивільно-правового інституту «об'єкт цивільних прав» з наступною розробкою науково обґрунтованих пропозицій щодо удосконалення цивільного законодавства України.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:

Ш з'ясувати юридичну природу інституту «об'єкт цивільного права»;

Ш проаналізувати історичні аспекти становлення інституту «об'єкт цивільного права» з часів римського приватного права;

Ш проаналізувати систематизацію об'єктів цивільного права у чинному законодавстві України, запропонувати власну систематизацію;

Ш визначити дефініції традиційного та особливого об'єктів цивільного права;

Об'єктом дослідження відповідно до сформульованої теми та завдань дослідження є цивільно-правові відносини, що виникають стосовно визначення об'єкта цивільних прав.

Предметом дослідження є цивільне законодавство України, УРСР, римське приватне право, що врегульовує питання стосовно «об'єктів цивільних прав».

Методи дослідження. Інститут «об'єкт цивільних прав» досліджується в роботі з урахуванням його історичного розвитку, починаючи з аналізу передумов його виникнення в римському приватному праві, подальшому правовому оформлені у цивільному праві України.

Аналіз відповідного законодавства України був проведений за допомогою загальнонаукових методів: системного, аналітичного, догматичного, та спеціально-юридичних методів: порівняльно-правового, історико-правового, формально-логічного та інших засобів наукового пізнання.

1. Проблематика та методологія дослідження

1.1 Історичні аспекти виникнення інституту «об'єкт цивільного права»

З часів римського приватного права існує «речево-правова» теорія об'єкта за якої основним його об'єктом визнавались речі. В той же час визнавались права на речі та деякі особисті немайнові блага. Речі визначались об'єктом абсолютних прав або відносних у тім числі зобов'язальних прав. Права учасників приватноправових відносин в римському праві були розвинуті стосовно речей і будувались за аналогією з правами на річ.

Римські юристи не розробили визначення поняття речей. Вони широко користувалися цією категорією, ретельно регламентували правовий статус речей, їх види, однак поняття не залишили. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському цивільному праві, і в присвяченій цій проблемі древнеримській юриспруденції. Багата казуїстика римських юристів стосовно речей дає можливість сформулювати загальне уявлення про речі, із яких римляни виходили фактично.

Річ - визначена частина природи, яка представляє собою деяку цінність для власника. Ця частина природи може бути ізольована від іншої природи (наприклад, тварина, раб, дім), а може бути і не відокремлена від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення і те, жива це природа чи нежива (наприклад, тварина і дім). З точки зору римського цивільного права речами визнавалось все, що оточує людину, могло бути об'єктом речового права і заключала в собі визначену цінність. Однак ці ознаки є зовсім не обов'язкові для визнання того чи іншого об'єкта річчю. Так, розвинуте римське цивільне право знало так названі безтілесні речі, тобто речі, які матеріального субстрату не мали. Речами цивільного права визнавалось те, що створено самою природою, як і те, що створене трудом людини. Однак поняття товару і речі за правовим змістом не співпадають. Товаром може бути об'єкт, який в момент продажу в природі ще не існує (наприклад, майбутній врожай, річ, яка тільки буде виготовлена), а річчю признається тільки те, що вже є. існує в даний момент.

Матеріальний світ, що нас оточує, складається з певних речей. Їх настільки багато, що встановити критерії для їх розмежування дуже важко. З цивільно-правової точки зору речі діляться на ряд визначених груп. Ділення речей на групи обумовило їх різний правовий режим, який має важливе значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, деякі групи надовго пережили римське право.

1. Найважливішим і суто римським розмежуванням речей на окремі види було їх поділ на манціпниє і неманціпниє (res mancipi et res nes mancipi), що в якійсь мірі відповідає сучасним із основних засобів виробництва і предметів споживання. Поділ обумовлено цінністю речей у господарському обороті. До манціпних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути - найбільш важливі та цінні речі в господарстві, по суті, це дійсно група основних засобів виробництва. З урахуванням їх особливої важливості для господарства і цінності при укладанні угод для них був встановлений спеціальний, більш ускладнений порядок відчуження. Він полягав у тому, що для здійснення, наприклад, купівлі-продажу запрошувалися не менш 5-7 свідків і вагар з терезами. Передача права власності на ці речі продавцем покупцеві відбувалася у присутності свідків з виконанням ряду ритуальних дій в урочистій обстановці. У ті далекі часи купівля-продаж таких важливих речей відбувалася рідко і виконання урочистих обрядів анітрохи не утруднювало оборот. Виконання цих ритуальних дій отримало назву манціпація (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципації, стали називати манціпнимі, а всі інші входили до групи неманціпних речей. Для їх відчуження виконання манципації не вимагалося.

Найважливіше правове значення цього поділу полягало в наступному. Якщо при відчуженні манціпних речей (наприклад, землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило (зі всіма витікаючими з цього наслідками), тобто. покупець землі, незважаючи на сплату ціни та отримання її у фактичне володіння та користування, власником землі не ставав. Формалізм переважав над сутністю, що часто призводило до зловживання з боку продавця, який формально залишався власником землі і міг витребувати її назад від покупця. Республіканські суди задовольняли такі позови.

І все ж сенс манципації був глибоко раціональним. Він полягав у засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувача до набувача. У разі виникнення сумніву в цьому факті присутні при цьому свідки могли підтвердити його дійсність. У класичний період манципація відпала.

2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було розмежування за їх субстанції. Речі, що мають матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а не мають - безтілесним (res incorporales). До першого виду відносилися речі, які можна було сприймати дотиком, помацати (quo tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другої - ті, яких не можна було сприймати дотиком (quo tangere non potest). Це навіть і не речі, а скоріше права (наприклад, право спадкування чи право, що виникло з договору, сервітути тощо). Наявні джерела підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в значенні предметів матеріального світу, а саме права.

3. Спочатку поділ речей на рухомі й нерухомі (res mobiles, res immobiles) майже не мало правового значення. Ті й інші підлягали однаковому правовому режиму. Проте з часом правовий режим рухомих речей став відрізнятися від правового режиму нерухомих.

До рухомих речей відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашнє начиння і т. п.), а до нерухомих - землю, будинки, дороги, міські стіни і т. п., тобто речі, які не можна було пересувати в просторі. Це розумілося не буквально. До нерухомих речей зараховували також усе, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначений для обробки землі, сільськогосподарський інвентар для цієї ж цілі). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали правилу superficies solo cedit - зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Відповідно до цього побудований будинок незалежно від того, хто і за чий рахунок його будував, - завжди власність власника земельної ділянки, на якій будинок стоїть.

Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко позначилася в період імперії, хоча їх відмінності помітні вже в епоху Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись на Закони XII таблиць, пише, що вже тоді були встановлені різні строки набувальної давності для земельних ділянок та інших речей: «Давність володіння щодо земельної ділянки (встановлювалася) в два роки, а по відношенню до всіх інших речей - в один рік». У період доміната прийняті різні правила передачі прав нерухомості та рухомості. Земля і земельні сервітути відносилися, наприклад, до манціпних речей і вимагали при передачі прав на них дотримання манципації.

4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу - res in commercio et res extra commercium. Якщо певна річ могла бути об'єктом приватної власності і предметом угод між окремими особами, то вона знаходилася в обігу. Навпаки, якщо річ чинності будь-яких своїх природних властивостей чи призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, то вона знаходилася поза оборотом, була вилучена з нього.

Вилученими з обігу речами вважалися повітря, текуча вода, моря з усім вмістом. До цієї ж групи римляни відносили публічні речі, тобто речі, що належать римському народу: громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані, державну землю і державних рабів. Вилученими з обігу вважалися й речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей і тому не можуть бути об'єктом власності приватних осіб: храми, богослужбові предмети, місця поховання. Всі інші речі були в обігу.

5. З правової точки зору дуже важливим був поділ речей на родові genus та індивідуально-певні et species, проведене римськими юристами ще в період республіки, яке полягало у виявленні господарської суті речі. Якщо для власника мають значення тільки вага, міра і кількість речі, т.е. її загальні родові ознаки, то це - річ родова. Якщо ж для нього представляють цінність не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, прикмети речі, то це - річ індивідуально-визначена. Наприклад, пан цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за здатність писати вірші або картини.

До родових відносили речі, вимірювані числом, вагою або заходом, яких у природі існує багато, а тому вони взаємозамінні (раби без урахування їх індивідуальних властивостей, коні, гроші, продукти харчування і т.д.).

Індивідуально-визначені - це перш за все речі унікальні, єдині у своєму роді (наприклад, скульптури, картини та інші предмети мистецтва).

Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а іншому - індивідуально-визначеними. Так, раби, захоплені на війні, - речі родові. Однак серед них міг виявитися раб, здатний, наприклад, добре співати, тобто володіє індивідуальною здатністю, яка перетворює його в річ індивідуально-визначену.

Нарешті, є речі, які ніколи не можуть бути індивідуально-визначеними (наприклад, борошно одного сорту, будівельний пісок, харчовий цукор і т.ін.).

Поділ речей на родові та індивідуально-певні необхідний при розподілі ризику їх випадкової загибелі. Відносно родових речей застосовувався принцип - genus non perit - рід не гине, тобто власник родової речі зобов'язаний повернути її (іншу подібну) власнику навіть у тому випадку, коли вона втрачена ним випадково. Наприклад, постачальник продовольства в разі безвинної втрати продовольства не звільняється від обов'язку поставити таке ж в обумовленій кількості.

Відносно індивідуально-визначених речей застосовувався принцип-dominus sentit periculum - власник несе ризик (випадкової загибелі речі), тобто. збитки від випадково загиблої речі у всіх випадках незалежно від того, у кого загинула річ (у власника чи в третьої особи), завжди несе її власник.

У силу викладених правил займоутримувач, наприклад, при випадковій загибелі грошей не звільнявся від обов'язку повернути отриману в позики суму. У той же час ссудоотримувачь або наймач за випадкову загибель речі відповідальності перед її власником не ніс.

6. Римські юристи вважали речі подільними, якщо їх можна було розділити будь-яким чином і вони при цьому не втрачали своєї господарської цінності і призначення (на скільки б частин ні розділили булку хліба, вона залишиться хлібом), і неподільними, якщо при розділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і розділений на частини баран).

Подільними вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися, але тільки по вертикалі. Ділилася нерухомість, а також і рухомі речі.

Такий розподіл мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Суперечка, що виникає з приводу спільної власності на подільні річі, легко вирішувалася: річ в натурі розділяли між власниками. Набагато складніше було розпорядитися річчю неподільною. При спільній власності на неї кожен власник мав право на ідеальну частку речі, т.е. таку, яку можна було уявити тільки подумки, зберігаючи при цьому реальну частку в праві на річ в цілому.

7. Речі, які в процесі їх використання фізично зникали, називалися споживаними (res quae usu consumatur) - продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал і т.ін. Вони тому й називалися споживаними, що служили для задоволення виниклих потреб людей і використовувалися шляхом споживання: для втамування голоду з'їдалися продукти, для будівництва будинку використовувався пісок, цегла і т.ін. До споживаних речей відносили і гроші, оскільки ними користування можливо тільки шляхом витрачання.

Речі, які служили людям більш-менш тривалий термін, вважалися неспоживані (res quae non consum-atur). У процесі одиничного використання вони фізично не знищувалися, не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

Природна відмінність зазначених речей зумовлювала відмінність їх правового режиму. Так, предметом договору позики могли бути тільки споживані речі, під найм ж здавалися тільки не споживані.

8. Римські юристи звернули увагу на те, що з фізичного складу речі поділяються на три види:

Ш складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, крейда, раб, тварина і т.ін.);

Ш штучні утворення, створені шляхом з'єднання різнорідних речей (будинок, корабель, віз);

Ш сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, але об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, називалися простими, а з'єднання речей (різнорідних чи однорідних) - складними. У свою чергу, вони ділилися на штучні з'єднання різнорідних речей і з'єднання однорідних речей. Іноді в складних виділяли головну річ і приналежності до неї (скрипка і футляр, окуляри і футляр). Вони можуть існувати й незалежно одна від іншої, однак лише при спільному їх використанні досягається найбільший ефект.

Приналежності поділяють правову долю головної речі. Точно так сама менша частина сукупних речей розділяє правову долю їх більшої частини. Тому у випадку виникнення спору про приналежність окремих книг з бібліотеки, що належить певній особі, питання вирішувалося однозначно - чия бібліотека, того і книги. Частини речі юридичної самостійності не мали.

Плоди, римські юристи розподіляли на плоди природні (fructus naturales) й цивільні (fructus civiies). Плоди, вироблені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин і т.д.), називалися природними. Плід, який приносить річ в результаті використання її в обороті, називався цивільним (наприклад, відсотки, отримані за договором позики, плата за користування річчю за договором найму).

Правове значення поняття плодів і відмінність їх видів полягало у відмінності їх правової долі. Пізніше римські юристи розширюють поняття плодів, включивши в нього всякий постійний дохід (у вигляді як природних, так і цивільних плодів). Так виникає термін доходи.

Майно. Сукупність різних речей, об'єднаних єдиним господарським призначенням або приналежністю, римські юристи розглядають як одне ціле - майно (будинки, двори, сім'ї і т.ін.).

У такому родинному, дворовому і тому подібному майні, що складається з різноманітних предметів, речі взаємопов'язані, як би доповнюють один одного і в сукупності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їх власники у господарській діяльності. До майна стали відносити усе належне певній особі. У преторський період до складу майна включають все залишине після вирахування боргів кредиторів. Так послідовно поняття майна стали трактувати як сукупність прав та обов'язків власника. Таким чином, майно складалося з активу і пасиву, з вимог та боргів. Тому завжди слід мати на увазі, що до його складу входять борги, а іноді вони можуть становити значну і навіть більшу його частину. Ця обставина іноді спонукає спадкоємців відмовлятися від спадщини. Точне визначення складу майна має значення також при зверненні стягнення кредиторів на майно боржника.

1.2 Теоретичні підходи до визначення дефініції «об'єкт цивільного права»

Поняття об'єкта цивільних прав є досить дискусійним питанням у цивілістиці, науковий інтерес до якого не зникає дотепер. Насамперед слід зазначити, що в теорії зустрічаються такі поняття як «об'єкт права», «об'єкт цивільно-правового регулювання», «об'єкти цивільних правовідносин», «об'єкти суб'єктивних цивільних прав».

З розвитком суспільних відносин як відносин приватних ряд об'єктів та особливості прояву прав на них препинили відповідати потребам практики. Це стимулювало наукові розвідки у іншому напрямку зокрема щодо розширення кола об'єктів цивільних прав. Як вказав О.С.Іоффе на початку ХХ ст. появилась теорія множинності правових об'єктів, авторами якої вважаються Е. Беккер, Дж. Барон. Вони як об'єкти цивільних прав розглядали різноманітні правові явища не лише зовнішнього але і внутрішнього світу людини, в тім числі й саму людину [61, c. 75].

У запропонованій на противагу їй теорії єдиного правового об'єкта (О. Вент, Р. Леонард, Е. Ружен) об'єктом цивільних прав є вже не все різноманіття підкорених людині зовнішніх проявів, а лише її визначену і єдину групу, на яку поширюється дія суб'єктивних прав. В основному теорія множинності об'єкта цивільних прав зводиться до речей та дій за чого може ще називатися комплексною.

Теорія об'єкта дії, як вважається, була розроблена Я.М. Магазінером. Вона заснована на низці силогізмів, зокрема тому, що правовідносини виникають тільки між людьми і не можуть виникати між людиною та річчю. Ці правовідносини виникають стосовно дії (бездіяльності) людини стосовно речі. Таким чином об'єктами права є не матеріальні об'єкти, а лише дії стосовно речей [69, c. 65-78]. Звідси об'єктом права є дія або бездіяльність учасника цивільних правовідносин. Все б було добре і такий підхід має право на існування якби законодавець не встановлював вимоги до об'єкта права, зокрема стандарти, технічні умови, умови цивільного обороту (ст. 178 ЦК України), наслідки приналежності об'єкта. Так стосовно майна законодавець ввів спеціальний правовий наслідок - тягар утримання майна.

Тому не дарма О.С. Іоффе вважав об'єктом цивільних прав є те, на що спрямоване чи впливає суб'єктивне цивільне право та цивільно-правовий обов'язок і загальним об'єктом визнавав фактичне цивільне правовідношення, а спеціальним чи предметом речі та продукти духовної творчості [61, c. 82]. Такий підхід, на наш погляд, є більш конструктивним і більш функціональним. Проте й він не полишений певних недоліків. Це стосується того, що безоб'єктних правовідносин не буває і кожне правовідношення навіть ідеальне повинне мати свій об'єкт. За цього законодавець у нормах права, особливо диспозиції виписує перевірене практикою ідеальне безконфліктне та бажане ставлення учасників правовідносин до об'єкта через встановлення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Пізніше Я.М. Магазінер запропонував розрізняти матеріальний та юридичний об'єкти цивільного право відношення: матеріальний - матеріальні об'єкти так і нематеріальні [69, c. 65]; юридичний - дії зобов'язальної особи у відносному правовідношенні чи дії всіх зобов'язальних осіб в абсолютному правовідношенні. Тим, як нам видається, було вдало задіяно всі елементи правовідношення і зв'язок між ними. Зокрема об'єкт опинився у центрі можливих чи реальних суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів учасників правовідносин що надало можливість в нормах права моделювати вимоги до нього чи через властивості, як це вказано у ст. 5 Закону України «Про інформацію», чи через загальні і спеціальні ознаки охороноспроможності, як це визначено для об'єктів права інтелектуальної власності чи формалізацію за легальними та функціональними ознаками як це проводиться стосовно цінних паперів. Суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників правовідносин виникають змінюються та припиняються стосовно їх об'єкта чи об'єктів.

Тут спостерігається ототожнення термінів «об'єкт права» та «об'єкт правовідносин». У свій час Р.Й. Халфіна вказувала, що стосується застосування термінів «об'єкт права» і «об'єкт правовідношення», то тут спостерігається зворотнє положення: одне і теж поняття позначається двома термінами. Оскільки суб'єктивне право - завжди елемент правовідношення, поняття «об'єкт права» і поняття «об'єкт правовідношення» фактично збігаються [102, c. 212].

Сенчищев В.І., розглядаючи цю проблему, стверджує, що при вирішенні питання про тотожність понять «об'єкт цивільного правовідношення» і «об'єкт цивільних прав» варто виходити з того, що цивільне правовідношення (як суспільні відносини, врегульовані правом) не може мати як об'єкт свого впливу таке явище, що не є «об'єктом цивільних прав». Отже, в істотній своїй частині зміст понять «об'єкт цивільних прав» і «об'єкт цивільного правовідношення» якщо не є тотожним, то, принаймні, не повинні один одному суперечити стосовно аналізу конкретного цивільного правовідношення, оскільки «щось», що не є об'єктом цивільних прав, мабуть, не може бути об'єктом цивільного правовідношення, і навпаки [88, c. 111-112].

На наш погляд, варто погодитися з В.А. Лапачем, що мабуть, найбільше послідовно цю точку зору в даний час відстоює Є.О. Суханов [68, c. 110]. Він відзначає, що об'єктом правового регулювання може бути тільки поведінка людей (їх діяльність), а не самі по собі явища навколишньої дійсності, наприклад, речі чи результати творчої діяльності. Тому вважається, що саме поведінка і складає об'єкт цивільних правовідносин, тоді як речі, інші матеріальні і нематеріальні блага, у свою чергу, складають об'єкт (чи предмет) відповідної поведінки учасників (суб'єктів) правовідносин. На цьому ґрунтуються традиційні спроби розмежування понять «об'єкт цивільного правовідношення» і «об'єкт цивільних прав» (під яким розуміють матеріальні чи нематеріальні блага). Однак, як вважає Є.О. Суханов, такі блага стають об'єктами не тільки прав, але й обов'язків, що у сукупності саме і складають зміст правовідносин. Таким чином, категорія об'єкта цивільних прав збігається з поняттям об'єкта цивільних правовідносин (або поняття об'єкта цивільних прав варто визнати умовним і дуже неточним). У дійсності поведінку учасників правовідносин неможливо розглядати ізольовано від тих об'єктів, із приводу яких вони здійснюються, тому що така поведінка ніколи не є безпредметною і безцільною [50, c. 294-295]. Крім того поза правовідносинами категорія об'єкт права полишена практичного сенсу.

Проте теорія «об'єкта - дії» має й негативні сторони. Це стосується того, за такої конструкції у класичній структурі правовідносин (суб'єкт, об'єкт та зміст) практично об'єкт та зміст правовідносин повинен б співпадати. Іншими словами юридично значима поведінка суб'єкта, що виражається через наявні в нього суб'єктивні права та юридичні обов'язки поглинається по суті об'єктом правовідносин.

Категорія «об'єкт цивільних правовідносин» розглядається найчастіше як елемент цивільних правовідносин взагалі. У юридичній літературі переважає точка зору, що безоб'єктних правовідносин не існує [51, c. 167]. Хоча в радянській правовій літературі висловлювалися, що не всі правовідносини мають визначений об'єкт у вигляді конкретної речі, виникла категорія правовідносин, тому не пов'язаних безпосередньо з визначеним об'єктом [102, c. 215-216].

Об'єкти цивільного права характеризуються такими основними рисами:

Ш формалізуються цивільним законодавством в якості таких, що проявляється в конструкції глав 13-15 ЦК України. Крім того окремо об'єкти цивільних права визначені в книзі четвертій ЦКУ. Деякі з об'єктів цивільних прав, зокрема нерухомість формалізована одночасно декількома нормативними актами;

Ш визначаються їх конститутивні ознаки, що проявляється в визначені у цивільному праві окремих видів об'єктів цивільних прав, зокрема речей, цінних паперів та деяких нематеріальних благ;

Ш визначаються правові наслідки володіння такими об'єктами. Так у ст. 182 встановлено обов'язок державної реєстрації на окремі об'єкти цивільних прав. Відповідно до ч. 2 ст. 186 ЦК України приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються (ч. 2 ст. 194 ЦК України);

Ш встановлені гарантії для суб'єктів. Зокрема відповідно до ч. 2 ст. 182 ЦК України державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом;

Ш визначені форми та способи захисту суб'єктивних прав. Так відповідно до ч. 3 ст. 182 ЦК України відмова у державній реєстрації прав на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду;

Ш встановлені певні обмеження на окремі об'єкти цивільних прав. Так відповідно до ч. 3 ст. 180 ЦК України тварини, що занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадках та порядку, встановлених законом.

Таким чином, під об'єктами цивільних прав слід розуміти матеріальні і нематеріальні блага, що мають свої ознаки або властивості із приводу яких суб'єкти вступають у цивільні правовідносини.

Поняття об'єкта цивільних прав не знайшло свого законодавчого закріплення, і є сугубо теоретичним поняттям. Перелік об'єктів цивільних прав закріплений у ст. 177 ЦКУ. До них відносяться речі, включаючи гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Аналогічне положення закріплене й у ст. 128 ЦК Російської Федерації: до об'єктів цивільних прав відносяться речі, включаючи гроші і цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права; роботи і послуги; інформація; результати інтелектуальної діяльності, у тому числі виключні права на них (інтелектуальна власність); нематеріальні блага.

Варто мати на увазі, що об'єкти можуть бути персоніфіковані за їх правовим режимом. Це проявляється у класифікації речей, видах робіт та послуг, результатах творчої діяльності, правах вимог тощо. Правовий режим об'єкта цивільного права зумовлює можливі правовідносини, суб'єктів цивільних правовідносин та правові наслідки. Так, речі, що мають родові ознаки є предметом договорів позики, а речі, що мають індивідуальні ознаки - найму.

Отже, можна дійти висновку, що «об'єкти цивільних прав» і «об'єкти цивільних правовідносин» - поняття тотожні. Це дозволяє однаковою мірою користуватися як одним, так й іншим терміном.

1.3 Спроби систематизації об'єктів цивільного права

У юридичній літературі наводиться кілька класифікацій об'єктів цивільних прав. Так, В.А. Лапач [68, c. 202] всі об'єкти цивільних прав розподіляє між собою за трьома вихідними групами:

Ш майнові блага (майно);

Ш майново-немайнові блага;

Ш пов'язані з особистістю немайнові блага.

До групи майнових благ входять речі, гроші, цінні папери, майнові права. Група майново-немайнових благ складається з робіт і послуг, об'єктів інтелектуальної власності, у тому числі виключних прав на них, інформації, службової і комерційної таємниці. Третя група утворена нетоварними благами, пов'язаними з особистістю їх носія. До таких благ відносять життя і здоров'я, гідність особистості, особиста недоторканність, ділова репутація тощо.

За критерієм оборотоздатності всі об'єкти цивільних прав підрозділяють на три види:

Ш об'єкти, які обертаються вільно;

Ш об'єкти, які обмежені в обігу;

Ш об'єкти, вилучені з обігу.

Згідно ч. 1 ст. 178 ЦКУ об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

Відповідно до ч. 2 ст. 178 ЦК України види об'єктів цивільних прав, вилучених з цивільного обороту чи обмежених в обороті, встановлюються тільки законом.

До об'єктів, які обертаються вільно, належать об'єкти, що можуть вільно відчужуватися чи переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим способом.

До обмежених в обороті об'єктів належать об'єкти, встановлені законом, які можна придбати і відчужувати тільки при наявності спеціального дозволу та у спеціально встановленому порядку. Вилученими з обороту вважаються об'єкти, які не можуть вільно придбатися і відчужуватися та бути об'єктом цивільно-правових угод за участю фізичних і юридичних осіб. Так, наприклад, постановою КМУ від 7 вересня 1993 р. №706 затверджене Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої і дратівної дії, що у п. 7 передбачає, що дозволи на придбання і зберігання (носіння) газових пістолетів і револьверів і патронів до них видаються органами внутрішніх справ громадянам, які досягли 18-літнього віку, за винятком окремих категорій осіб, наприклад, тим, хто за станом здоров'я не може володіти засобами самооборони, що підтверджується медичною довідкою, та при наявності у таких осіб висновку (довідки) медичної установи (лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої форми, яка підтверджує, що за станом здоров'я такі особи можуть володіти (користуватися) спеціальними засобами самооборони, і ознайомлені з порядком їх зберігання (носіння) і застосування.

Постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» затверджений Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України і встановлений спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна. Так, не може знаходитися у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, вибухові речовини й засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва й інші об'єкти.

Одним з найбільш розповсюджених видів об'єктів цивільних прав є речі. Вони як такі отримали у цивілістиці визначення першими. Ще римські юристи розробили теорію речей і провели її у цивільному праві. Основні положення їх розуміння і класифікації речей сприйняті більшістю правових порядків.

З огляду на зазначене вище вони поступилися за значенням особистим немайновим правам, але не втратили своєї меркантильності

У юридичній літературі існує кілька визначень поняття «речі». Зокрема, О.А. Підопригора визначає річ як визначену частину природи, що являє собою деяку цінність для її власника [76, c. 106]. А.П. Сергєєв відзначає, що речі - це матеріальні предмети зовнішнього навколишнього світу по відношенню до людини. Ними є як предмети матеріальної і духовної культури, тобто продукти людської праці. Сюди відносяться й предмети, що створені самою природою і використовувані людьми у своїй життєдіяльності - земля, корисні копалини, рослини тощо [43, c. 195]. Досить своєрідно визначає речі В.А. Лапач, зазначаючи, що речами в цивільному праві можуть бути ті матеріальні і культурні (інтелектуальні) цінності, що мають вартість і з приводу яких виникають майнові відносини як предмет цивільного права, а також власне цивільні правовідносини. Речами можуть визнаватися предмети природного світу чи результати (продукти) людської діяльності, що беруть участь у товарному обороті. Предмети, вилучені з обороту, скидають із себе «товарну маску», перестаючи тим самим бути речами в цивільно-правовому сенсі [68, c. 244]. Видається, що таке визначення речі не відображає, на наш погляд, істотну ознаку речі - здатність задовольняти ті чи інші потреби суб'єктів. У зв'язку з цим вилучені з обороту об'єкти є також речами, але вони є об'єктами прав державної власності.

Питання про речі як об'єкт цивільних прав досить дискусійне. Слід зазначити, що Я.М. Магазинер вказував, що об'єктами права є не матеріальні об'єкти, так звані речі, а лише дії у відношенні речей. Люди ж і речі так само не є «елементами» правовідносин, як не є елементами електрики ебонітова паличка і шкіра, тертям яких створюється електрика [69, c. 66].

Аналізуючи наведене можна визначити ознаки речі як об'єкта цивільних правовідносин:

Ш це матеріальні предмети зовнішнього навколишнього світу (матеріальна субстанція);

Ш вони створені людиною чи мають природне походження;

Ш вони мають товарну форму або цінність для суб'єкта цивільного права;

Ш мають споживчу вартість і з приводу яких виникають майнові відносини як предмет цивільного права, а також власне цивільні правовідносини;

Ш з приводу них виникають цивільні правовідносини, чи вони визнані об'єктами цивільного права позитивним законодавством і нема заборон щодо цього;

Ш вони мають просторові та часові координати.

Згідно ст. 179 ЦКУ річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Частина 1 ст. 180 ЦКУ правовий режим речі поширює також на тварин, крім випадків, встановлених законом.

Принагідно зазначимо, що речі є об'єктами цивільного права у тому разі коли вони певним чином визначені і мають просторові, часові чи правові координати. Просторові означають знаходження речі в просторі із прив'язкою до нерухомих речей. Часові здебільшого визначають строк природності речі поза якими вона втрачає свої споживчі властивості і не може бути застосована за своїм безпосереднім призначенням. Це стосується лікарських препаратів. Правові координати є абстрактними і визначають вимоги до речі за наявності яких вона може бути введена у цивільний обіг. Так якщо будівля не відповідає встановленим імперативно «Будівельним нормам та правилам» вона не може бути прийнята і введена в експлуатацію.

Це стосується продуктів харчування, стосовно який визначені санітарні вимоги. Введення імперативних вимог до речей зумовлене необхідністю забезпечення безпеки людини.

Класифікація речей слугує для визначення їх правового режиму, допустимості і специфіки участі у тих чи інших правовідносинах. Як вже зазначалось основні її компоненти розроблені ще римськими юристами. У новому ЦК класифікація речей отримала свою формалізацію.

Речі нерухомі та рухомі. Відповідно до ст. 181 ЦКУ до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. В більшості право власності на рухомі речі підлягає реєстрації.

Для віднесення речей до рухомих чи до нерухомих вживаються такі критерії: матеріальний - ступінь зв'язку речі із землею та юридичний - формальне віднесення законом даної речі до нерухомої. Хоча й транспортні засоби жорстко «не прив'язані» до землі вони законом віднесені до нерухомих речей.

В п. 7 ст. 2 ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» формалізоване рухоме майно - окрема рухома річ, сукупність рухомих речей, гроші, валютні цінності, цінні папери, а також майнові права та обов'язки.

Цивільне законодавство передбачає особливий правовий режим нерухомих речей. Так, відповідно до ст. 657 ЦКУ договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Відповідно до ст. 182 ЦКУ право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. На сьогодні діє тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року №7/5.

Особливим видом нерухомого майна є земля. Згідно ст. 18 ЗК України до земель України відносяться всі землі в межах її території, у тому числі острова і землі, зайняті водяними об'єктами. Громадяни України здобувають право власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі з земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) приналежної їм частки (паю).

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті в спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства підлягають відчуженню протягом одного року.

На період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть здобувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у випадку спадкування земельних ділянок за законом. До 1 січня 2005 року забороняється внесення права на земельну частку (пай) у статутні фонди господарських товариств.

Громадяни і юридичні особи, що мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства й іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року чи продавати іншим способом відчужувати приналежні їм земельні ділянки і земельні частки (паї), крім міни, передачі їхній у спадщину і при вилученні земель для суспільних нестатків.

Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі без шкоди їх господарському призначенню. Як правило свобода приналежності таких речей та вимоги щодо її формалізації значно більша ніж стосовно нерухомості. Проте стосовно окремих рухомих речей теж встановлено реєстраційний порядок: мисливська та спортивна зброя, засоби самооборони, сильнодіючі лікарські препарати.

Речі, що вилучені з цивільного обороту, обмежені у цивільному обороті та не вилучені з цивільного обороту (вільно обертаються у цивільному обороті). Оборотоздатними є речі, що можуть переходити від однієї особи до іншої за правочинами (договорами), правонаступництва у тім числі при спадкуванні чи реорганізації юридичної особи.

Вилученими з цивільного обороту є речі, що можуть належати лише суверенам: українського народу (земля, надра, води та інші природні ресурси) та держави Україна (майно, що не підлягає приватизації і використовується для охорони стратегічних інтересів України. Це зброя армійських зразків, спеціальні канали урядового та міждержавного зв'язку тощо. Зокрема Постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1991 р. затверджено перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань та юридичних осіб інших держав на території України.

Обмеженими у цивільному обороті є речі право власності на які набувається лише певними особами у спеціальному дозвільному, а не загальному порядку. Тою ж Постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» затверджено Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна.

У спеціальному порядку громадянами може бути придбано мисливська зброя, наркомісткі, сильнодіючі та отруйні лікарські препарати тощо.

Не вилученими із цивільного обороту є речі, що вільно обертаються на організованому та не організованому ринках. Іншими словами, до таких речей відносяться всі ті, стосовно яких чинним законодавством не встановлено спеціальних вимог допуску їх до цивільного обороту чи обмежень за суб'єктним складом.

Речі подільні та неподільні. Відповідно до ст. 183 ЦКУ подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. Подільними речами є, зокрема, продукти харчування, паливо тощо. Важливе значення саме ця класифікація речей має, коли мова йде про поділ спільної власності, особливо спільної сумісної власності подружжя. Цивільне право неподільними речами вважає не тільки поодинокі речі (телевізор, автомобіль), а й сукупність речей, значення яких обумовлено саме їх множинністю, наприклад, меблевий гарнітур.

Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками. Згідно зі ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Індивідуальні ознаки за походженням можуть бути:

Ш виробничими - отриманими у процесі створення речі чи її прив'язки до нерухомості (номер двигуна та шасі автомобіля, тип кузова);

Ш реєстраційними - наданими у процесі державною чи іншої реєстрації (державний реєстраційний номер);

Ш експлуатаційними - отриманими у процесі експлуатації речі (подряпина на правому крилі);

Ш випадковими - отриманими від інших юридичних фактів. Для деяких речей це можуть бути ознаки, що набуті при тюнінгу (спойлери).

Крім того розрізняють індивідуальні речі:

Ш єдині у своєму роді (унікальні):

Ш відрізняються від інших декількома ознаками;

Ш виділені із загальної маси речей даного роду (картопля, що знаходиться у відсіку 5 овочесховища №2 як посадковий матеріал).

Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою, наприклад, паливо, зерно тощо. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Така класифікація впливає на вид можливих правовідносин. Так, предметом договору позики відповідно до ст. 1046 ЦКУ можуть бути лише речі, визначені родовими ознаками, а предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками (ч. 1 ст. 760 ЦКУ).

Речі споживні та неспоживні. Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (ст. 185 ЦКУ). Саме неспоживні речі стають предметом договору найму (оренди), бо після їх використання вони підлягають поверненню власнику.

Речі подільні і неподільні. Так подільними є речі, які внаслідок поділу в натурі не змінюють свого призначення. Такими є майже всі продукти харчування. Навпроти, неподільними є речі, які про поділі втрачають своє цільове призначення (ст. 184 ЦКУ).

Така класифікація має правове значення особливо при поділі спільної власності, розділі майна юридичної особи при реорганізації, поділі майна між спадкоємцями. При неможливості виділити частку майна у натурі, учаснику що виділяється присуджується грошова компенсація (ст. 367 ЦК України).

Неподільність може бути фізична та юридична - визначений індивідуальний режим для даної речі чи сукупності речей: тематичні колекції, унікальні столові сервізи, меблеві ансамблі чи ансамблі одягу. У разівідділення з такої сукупності речей хоча б однієї вони втрачають свою цінність.

Головна річ і приналежність Згідно зі ст. 186 ЦКУ річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Так, Г.Ф. Шершеневич зазначав, що приналежності будинків складають ті прикраси, які не можливо відділити від споруди без її ушкодження: мармурні, червоного дерева та іншого роду підлоги, каміни, вбудовані дзеркала. Далі він підкреслював, що цінність не має значення, так, дешева картина, вставлена в дорогу раму, все ж таки по відношенню до останньої буде головною річчю.

Складові частини речі та складні речі. Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню (ст. 187 ЦКУ).

Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором (ст. 188 ЦКУ). Так, складною річчю є бібліотека.

Продукція, плоди та доходи. Згідно зі ст. 189 ЦКУ продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.