Формування правосвідомості громадян України та проблеми її деформації в процесі побудови правової держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

Запорізький національний університет

міністерства освіти і науки, молоді та спорту україни

кафедра філософії

Формування правосвідомості громадян України та проблеми її деформації в процесі побудови правової держави

Запоріжжя 2011

Зміст

Вступ

1. Поняття, сутність та основні ознаки правосвідомості як філософсько-правового феномену

2. Деформація правосвідомості як передумова зловживання правом

3. Висновки

Перелік використаних джерел

Вступ

Сьогодні Україна перебуває в процесі розвитку та становлення багатьох соціальних інститутів, кожен із яких має правові аспекти та проекції. Йдеться про земельні, адміністративні, цивільно-правові чи трудові відносини, відносини у сфері підприємницької діяльності - у кожному випадку успішне становлення та функціонування цих інститутів пов'язане із масовою та індивідуальною правосвідомістю.

Актуальність підвищення рівня правосвідомості громадян України закріплена законодавчо, зокрема у Концепції підвищення правової культури учасників виборчого процесу і референдумів в Україні, Дисциплінарному статуті прокуратури України, Програмі правової освіти населення України. Існує низка всеукраїнських емпіричних досліджень цієї проблематики.

Правосвідомість сучасного українського суспільства формувалась протягом усієї історії України, трансформуючись та вбираючи особливості кожної з епох, політичних режимів та економічних устроїв. Значний вплив має проблемна спадщина, що отримала Україна від колишнього Радянського Союзу, коли діяла неефективна, репресивна та непрозора система правоохоронних органів, адміністративної та судової влади, поширеним було нівелювання закону, існувала подвійна система моралі, нехтування людиною як індивідуальністю. Суспільна свідомість зазнала деформацій, які сьогодні підсилюються та видозмінюються через глибоку ураженість усіх сфер суспільства корупцією, порушеннями закону (в тому числі основного закону країни), відсутністю чіткої та систематизованої законодавчої бази. Жорстка і часто неетична політична конкуренція ставить під удар сакральні для патерналістськоі масової свідомості інститути держави, парламентаризму, Президента, судової влади, прокуратури та правоохоронних органів. Дедалі більше спостерігається розрив між задекларованими нормами і реальним їхнім застосуванням. Використання права зводиться лише до майстерності та вміння його подати у вигідному для себе світлі.

Все це породжує суспільну депресію, апатію та цинізм, що руйнують все суспільство, адже розвиток та процвітання правової держави неможливі без високого рівня правосвідомості громадян, незалежно від їхнього соціального статусу.

Актуальність цієї проблеми підтверджується фактом корінної кількісної і якісної зміни структури й характеру злочинності в суспільстві. Зсув структури злочинності в Україні у бік більш тяжких і соціально небезпечних правопорушень, зростання наркоманії серед молоді, формування кримінальної молодіжної субкультури не тільки ускладнюють реалізацію методично й психологічно вірних заходів щодо профілактики та боротьби із правопорушеннями, але й споконвічно сприяють поширенню правового нігілізму.

За сучасних умов розвитку українського суспільства правосвідомість - це насамперед нове правове мислення, компонент нової правової і загальної культури людини і суспільства, що охоплює майже всю систему уявлень, знань, ідей, оцінок, почуттів людини та окремих соціальних груп про нове право, законодавчі акти, про практику реалізації правових норм, правомірність або протиправність тих чи інших вчинків, рішень тощо. Тобто за допомогою правосвідомості здійснюється взаємодія людини із законом, правом, а через них - з економікою, політикою, умовами життя, побутом тощо. До правосвідомості входить також і ставлення громадян до органів внутрішніх справ, діяльності міліції, судів, юридичних процедур, дотримання громадянами юридичних приписів.

Проблема правової свідомості, дослідження її поняття, особливостей, сутності, змісту й значення в житті окремої людини й суспільства в цілому постійно перебуває в центрі уваги багатьох визначних учених у сфері філософії, соціології, психології, педагогіки, права тощо. Це обумовлено тим, що правосвідомість як одна з форм суспільної свідомості виконує надзвичайно важливі функції й завдання, є необхідним елементом досягнення соціально значимих цілей як у правовідносинах, так і у всієї сукупності суспільних відносин. Правосвідомість формує самобутню картину самоусвідомлення народу, що відбиває характер кожної держави.

Дослідженнями сутності й структури правової свідомості, основних тенденцій її формування займалися М. А. Алемаскін, П.П. Баранов, К.Т. Бєльсь-кий, Г. Г. Бочкарьова, В. А. Васильєв, Ю. О. Васильєва, М. Л. Гайнер, О.О.Лукашева, А.І.Міллер, А.В. Міцкевич, І.А. Невський, Ю.І. Новик, В.М'.' Потопейко, О. В. Пристанська, І.П. Разумовський, А. Р. Ратінов, М.А. Рейснер, В.П. Сальников, В.А. Сапун, Н.Я. Соколов, В.А. Сирцев, Г. Е. М. Яковлев та ін.

1. Поняття та сутність правосвідомості як філософсько-правового феномену

Під час становлення демократичного суспільства існує необхідність сформувати нову парадигму правосвідомості у всіх громадян і особливо у представників правоохоронних органів. На формування правосвідомості особистості найбільш ефективно впливає правове виховання населення. За сучасних умов воно полягає в цілеспрямованому формуванні певної системи правових знань, умінь, навичок правового мислення, правових почуттів, які регулюються правом і охороняються Конституцією України.

Філософією права загальновизнано, що норми закону є правовими лише за умови, коли вони виражають сутність права, а саме: принципи справедливості і гуманізму, визнають людину вищою цінністю, а також закріплюють гарантії її прав та свобод. Сучасна філософія права відмовилася від формально-догматичного розуміння правосвідомості, правопорядку і перейшла до визначення цих понять з огляду на нове правознавство.

Проте, ця проблема не є новою. Російський філософ І. А. Ільїн ще на початку XX ст. констатує сучасну йому «глибоку хворобу правосвідомості» і пише про правову трагікомедію: «потворна, перекручена правосвідомість залишається правосвідомістю, але перекручує свій зміст; вона звертається до ідеї права, але бере від неї лише схему, користується нею по-своєму, зловживає нею і наповнює її негідним, збоченим змістом; виникає неправове право, яке, однак, іменується «правом» і видається за право, компрометуючи у свідомості людей саму ідею і підриваючи віру в неї» [7].

Ці слова дуже влучно характеризують сьогодення України, яке вимагає різких зрушень та змін, особливо у правовій сфері, тому актуальним є дослідження рівня правосвідомості населення сучасної України, діагностика її деформацій у окремих соціально-професійних та вікових групах та прогнозування наступної динаміки.

Дослідження поняття правосвідомість доцільно було б розпочати із з'ясування того, що являє собою свідомість взагалі і як проявляються різні її аспекти. Свідомість людини складне і багатогранне явище, закони функціонування якого цікавлять багато наук, зокрема психологію, філософію та соціологію, адже неможливо вивчати людину та її життя в соціумі без вивчення мотивів і установок, що народжуються у свідомості та визначають в подальшому соціальну поведінку.

У психології свідомість розглядається як форма відображення дійсності, але це не просто дзеркало, що копіює навколишнє середовище, а узагальнена, суб'єктивна модель оточуючого світу.

Виділяють низку елементів, що виконуючи свою певну функцію складають в єдине ціле модель навколишнього світу (аналізуючи їх, ми з'ясуємо закономірності процесу відображення правової сфери у правосвідомості індивідів);

Пізнавальні процеси (відчуття, сприйняття, мислення, пам'ять). Індивіди, живучи в соціумі, неодмінно беруть участь в усіх сферах його життя, черпаючи і засвоюючи інформацію про найрізноманітніші його аспекти. Будучи споживачем продукції, найманим працівником чи роботодавцем, студентом чи пенсіонером, ми стикаємося з проблемами, що потребують правового втручання задля захисту своїх прав та інтересів. Із засобів масової інформації, наукової літератури, від друзів та знайомих ми отримуємо правові знання, не завжди навіть це усвідомлюючи. Цей багаж, поєднаний з повсякденним досвідом, становить когнітивний аспект правосвідомості.

Оціночне ставлення людини до оточуючого світу. Пізнаючи правову реальність чи то себе в ній, ми неодмінно сприймаємо це через призму емоцій та почуттів, що впливають на нашу поведінку, тобто кожна людина по-своєму сприймає і суб'єктивно інтерпретує об'єктивну правову дійсність. За допомогою креативної (творчої) складової свідомість перетворює знання за допомогою мислення, уявлення в якісно нові, суб'єктивні. Не існує, напевно, двох людей, які б однаково сприймали одну і ту саму інформацію, в тому числі правову, адже в силу досвіду та індивідуальних якостей у свідомості кожного створюється оригінальна, самостійна картина об'єктивного світу. 3. Формування цілей діяльності. У свідомості формуються та осмислюються потреби й інтереси індивіда, формуються установки, що стають передумовою цілеспрямованої діяльності.

Отже, правосвідомість, якщо аналізувати її з погляду психології, являє собою сукупність переосмислених знань про правове середовище, емоційне ставлення до нього, що разом з пам'яттю про минуле і уявленням про майбутнє формують цілі діяльності індивіда.

Свідомість породжується і визначається матеріальним світом, а пізніше починає активно впливати на нього. Найвищим рівнем розвитку свідомості є самосвідомість, що означає розуміння індивідом самого себе на відміну від інших і світу взагалі, усвідомлення свого соціального статусу. Протилежним поняттям є несвідоме або підсвідоме, що використовується для характеристики психічних процесів, які протікають без відображення їх у свідомості і без свідомого керування.

Якщо виходити з того, що правова свідомість - це зріз свідомості, то чи можемо ми говорити про правову підсвідомість, що визначає спрямованість індивідів у правовому полі? Російський правознавець та історик Рейснер М. А. (1868-1928) після революції намагався розвинути вчення З.Фрейда як доповнення до радянського права. Крім правової свідомості, професор Рейснер розглядав і правову підсвідомість, але успіхів у цьому напрямку йому досягти не вдалось.

Під час аналізу правосвідомості як соціологічної категорії необхідним є врахування психологічних аспектів, адже стан правосвідомості є сполучною ланкою між свідомістю як процесом відображення суспільної дійсності і практичною діяльністю людей у сфері функціонування права. Емоційне ставлення до правових норм (схвалення, неприйняття, гнів) має значний вплив на мотивацію щодо порушення чи дотримання закону.

Філософи права у своїх дослідженнях сприйняття права індивідами також роблять акцент на психічних установках, емоційних переживаннях, совісті. Для того, щоб правова норма була ефективною, в свідомості має бути переконання, що згідно з правилом, вираженим у ній, повинна діяти не одна яка-небудь людина, а будь-хто, для кого ця норма є з тих чи інших причин обов'язкова [10, с. 211]. Російський філософ і соціолог Л. Петражицький (1867-1931), поділяє право на «офіційне» та «інтуїтивне». Перше - санкціоноване державою, воно відстає у своїх змінах від змін духовного, економічного і соціального життя, тоді як друге - вільно змінюється відповідно до соціокультурних зрушень. «Інтуїтивне право», на його думку, в ситуаціях розбіжності з «офіційним» фактично домінує під час розв'язання тих чи інших проблем. Соціолог права Є. Ерліх (1862-1922) вважає, що в повсякденному житті превалює «живе право» як індивідуальне та суспільне відчуття справедливості, а не офіційні норми, P. C. Бойніязов пише про дух, ідею, культурні основи права, правовий менталітет, про те, що зміна зовнішнього закону не означає зміни правової свідомості [1]. Духовність і моральність є центральними у філософії І. О. Ільїна, який вважає, що передумова нормального здорового права закладена в самій людині, в її особистій правосвідомості, тобто умінні керувати самим собою, установлюючи межі для себе самого [6].

Отже, в правосвідомості індивідів при їхній повсякденній взаємодії і діяльності в правовому полі перевагу здобуває моральна сторона, уявлення про належний правопорядок, про ідеальне право. Людина в процесі соціалізації, виховання, споглядання реальних наслідків застосування права робить для себе висновок чи є прийнятними для неї існуючі норми, чи її уявлення є відмінними і діє, прислухаючись до себе, нерідко ігноруючи формальні приписи. Це може свідчити про неефективність, неактуальність законодавства, що не відповідає уявленням, інтересам чи потребам суспільства.

Правосвідомість як сфера групової та індивідуальної свідомості, що пов'язана з відображенням правозначимих явищ і зумовлена правозначимими цінностями, право-розумінням, уявленням належного порядку, є категорією теорії держави і права, кримінології та юридичної психології. Вченими - правознавцями термін «правосвідомість» вживається поряд із термінами «право розуміння» та «правова культура». Ці проблеми можна побачити у працях Ю. Шемшученка, В. Лазарева, Л. Казміренко, П. Рабіновича, Я. Кондратьева, М.Костицького, В. Нерсесянца, С. Алексеева, С. Яковенка.

У кримінології правосвідомість визначається як елемент структури особи злочинця. Правова свідомість показує знання міри поведінки з погляду прав та обов'язків, законності і правопорядку. В теорії держави і права правосвідомість - розуміється як форма відображення юридичних норм, законодавства, правової системи.

На нашу думку, аналіз правосвідомості як самостійної форми суспільної свідомості обов'язково передбачає дослідження його характерних особливостей, ознак, специфіки. До них, на наш погляд, можна віднести такі.

По-перше, правосвідомість є однією з форм суспільної свідомості. Суспільна свідомість визначається як розповсюджені в суспільстві політичні, правові, моральні, художні, релігійні, наукові та філософські погляди-людей, їх почуття, настрої та переживання, що відображають ставлення до суспільно-історичного процесу [17]. Важливою особливістю правосвідомості, що відрізняє її від інших форм суспільної свідомості, є об'єкт відображення. Звичайно, правові явища відображаються й іншими формами суспільної свідомості (наприклад, політичною, моральною), але для них право не є головним об'єктом пізнання. Про тісний взаємозв'язок правової свідомості із політичною та моральною свідомістю зазначає Е.А.Лукашева. Так, на його думку, політична свідомість знаходить своє вираження у правосвідомості. І навпаки, правосвідомість. та мораль суттєво впливають на політичну свідомість, орієнтуючи її на розвиток правових та моральних цінностей. Політична свідомість, таким чином, набуває риси, легітимності та моральності. У свою чергу, правосвідомість завжди політично значуща та морально орієнтована [12].

По-друге, правосвідомість та право діалектично, корелятивно пов'язані між собою як різні форми, сторони людського світу. Поза живою правосвідомістю, як зазначав І.О. Ільїн, право не може жити та застосовуватися. Воно не може реалізувати свій зміст, не може зберегти свою організаційну, впорядковану життєву силу [7,. с 247]. Більш того, правосвідомість, на думку 1.0. Ільїна, це той "орган", без якого не можна жити правом, вступати в правовідносини з іншими людьми, підтримувати правопорядок [7, с. 128]. Тобто правосвідомість - це особливий вимір конкретної правової реальності, яка представлена нормативними актами, правозастосовними рішеннями і рівнем усвідомлення норм права, адаптації їх на поведінковому рівні.

В юридичній літературі існують різні точки зору щодо співвідношення категорій "правосвідомість" та "право". Всі підходи можна поділити на три варіанти: 1) ототожнення; 2) розділення; 3) перехрещення. Більшість авторів наполягає саме на останньому варіанті. Наприклад, деякі вчені обґрунтовують тезу про взаємне перехрещення зазначених категорій, при якому право є одночасно і об'єктивованою ідеєю (цінністю, сенсом), що втілюється у зовнішніх знакових формах (текстах), і певною сферою соціальної правосвідомості, в якій правова ідея, що інтерпретується відповідно до свого об'єктивованого соціального значення, відображається у правових нормах та поведінці суб'єктів. До складу права входять не будь-які ідеї або ж правосвідомість в цілому, а лише його цінності, принципи, норми, які безпосередньо "беруть участь" у реалізації права, конструюванні соціального порядку [22].

По-третє, правосвідомість має складну структуру. Вона охоплює теорії, ідеї, погляди, концепції, почуття, уявлення, цінності, очікування, настрої, емоції, переживання, психологічні реакції, імпульси та ін., що формуються у різних індивідів і соціальних груп. Саме ці компоненти формулюють знання про право та ставлення до нього особистості і суспільства. Для того, щоб адекватно відобразити і зрозуміти суспільні відносини правосвідомості, на думку Р.С. Байніязова, необхідно мати глибокі та різноманітні праворозумові процедури, багатий ідеологічний інструментарій, розвинуті психологічні механізми відображення. Це характерна риса правосвідомості як правокультурної форми суспільної свідомості [1, с. 10].

По-четверте, правосвідомість не лише відображає юридичну реальність, а й дуже активно змінює її, розвиває, вдосконалює. В результаті цього виникають правові вчення, концепції, що призначені виявити, пояснити закономірності державно-правового розвитку суспільства. Знання правових закономірностей дає змогу уникнути проблем у пра-отворчості, оскільки без правосвідомості неможливо зрозуміти, яка сфера суспільних відносин потребує правового регулювання. Як справедливо відмічає Р.С. Байніязов, саме використовуючи свою особисту, індивідуальну, а також групову, суспільну правосвідомість, особистість реалізує певні інтереси та потреби, сприймає цілі права або навпаки відкидає їх [1, с 9]. Більш того, правосвідомість здатна випереджати юридичну практику, прогнозувати розвиток тих чи інших процесів у сфері права. Так, на думку інших вчених, правосвідомість - це за своєю суттю результат і одночасно процес відображення та освоєння юридичної дійсності із урахуванням інтересів людей [23].

По-п'яте, правосвідомість, оцінка її стану, ролі в житті суспільства значною мірою визначаються станом економіки та матеріальними умовами соціального буття. Наприклад, Е.А.Лукашева вважає, що економічні інтереси соціальних груп та окремих осіб набувають форми юридичних мотивів і відображаються у вигляді політико-правових думок, детермінованих економікою. Потреби та інтереси економічного розвитку в правосвідомості отримують форму юридичних ідей, теорій, почуттів та настроїв, які слугують своєрідним незамінним каналом втілення економічних потреб у чинне законодавство [12].

По-шосте, правосвідомість - це специфічний духовний феномен. Тобто вона характеризує всю сукупність духовних явищ, які визначають здібність людини до існування в правовій сфері, її вміння виконувати норми права, нести відповідальність за реалізацію своїх прав і свобод. Це означає, що культурно розвинутій правосвідомості притаманні не лише юридичні знання, а й гуманістичні, моральні основи. Без них соціальна роль правосвідомості не може бути значною, що може негативно позначитися на стані законності та правопорядку у суспільстві. Новий напрям у загальній теорії правосвідомості - духовно-культурологічний - запропонував російський учений Р.С. Байніязов. На його думку, існуюча позитивістська концепція правосвідомості не зовсім адекватно відображає правову реальність та, певною мірою, страждає наявністю застарілих пережитків соціалістичного минулого. До того ж, майбутній національний та світовий розвиток права, на думку вченого, має відбуватися в межах духа та культури, що, природно, передбачає перегляд багатьох існуючих уявлень про природу, сутність, зміст, значення правосвідомості на користь його духовно-культурних, аксіологічних, творчих характеристик [1].

По-сьоме, правосвідомість має оціночний і разом з тим нормативний характер. Вона оцінює правове буття через призму категорій законного та незаконного, справедливого та несправедливого, морального та аморального тощо. Думки про цінності, тобто про міру соціальної корисності правових явищ, що містяться у правосвідомості, орієнтують людей у їх житті. Оцінки стану законності, правосуддя, чинного законодавства та практики його реалізації дають змогу своєчасно та адекватно реагувати на світ правових явищ, формувати власне ставлення до них. Оціночне ставлення людей до права, що міститься у правосвідомості, виступає однією із форм її нормативності. Звичайно, підкреслює Е.А.Лукашева, нормативність правосвідомості не тотожна нормативності правових норм. Остання розглядається як безумовна обов'язковість велінь, що містяться в нормах права. Правосвідомість та її зміст такої обов'язковості не має. Вона може лише орієнтувати особу в її пізнавальній та практичній діяльності, залишаючи простір та суб'єктивні можливості для вільного самовираження [12]. На особливе значення такої якості правосвідомості, як нормативність, звертала увагу Е.А. Лукашева. Правосвідомість нормативна, бо її ідеї та принципи можуть бути безпосередньою підставою практичної поведінки особи, а з іншого боку, вони безпосередньо впливають на-життя суспільства, через втілення в нормах права. Важлива, наголошувала авторка, наявність у свідомості ідеї законності, яка дає загальну нормативно-правову орієнтацію індивіду [12]. Правова свідомість є специфічним різновидом суспільної свідомості, а саме нормативним осмисленням, усвідомленням соціально-правової дійсності, суспільних реалій. Наприклад, Н.А.Бура вважає, що правосвідомість - це правові уявлення та правові почуття загального характеру, що мають нормативне значення для поведінки людей [2]. Узагалі, як зазначає А.А.Малиновский, усі форми суспільної свідомості нормативні, в тому розумінні, що вони впливають на індивідуальну свідомість особи, ставлять перед нею проблему вибору варіанта поведінки [13]. Однак, на думку Е.А.Лукашевої, слід розрізняти нормативність соціальних явищ двох видів: пізнавально-оціночну та регулятивну. Регулятивна нормативність властива соціальним нормам, які спираються на можливість застосування засобів державного чи суспільного впливу. Нормативність правосвідомості має пізнавально-оціночний характер і не тягне за собою формально визначених, юридично закріплених наслідків [12]. Саме тому питання нормативності правосвідомості, на нашу думку, треба розглядати через призму її пізнавально-оціночного характеру.

По-восьме, правосвідомість розробляє власний понятійно-категоріальний апарат. У процесі відображення та пізнання правових явищ, правосвідомість використовує такі категорії, як: об'єктивне та суб'єктивне право, юридичний обов'язок, відповідальність тощо.

Це найважливіші категорії правосвідомості, оскільки в них міститься її якісна специфіка як особливого різновиду суспільної свідомості. Слід мати на увазі, підкреслює Р.С. Байніязов, що поняття та ідеї набувають статусу . юридичних лише у випадку, коли вони сприйняті правосвідомістю [1].

Отже, в результаті проведеного вище аналізу існуючих підходів до розуміння ознак і характеристик особливостей правової свідомості було виявлено, що правосвідомість - одне із найважливіших понять юридичної науки - є формою суспільної свідомості і водночас специфічним духовним феноменом, дослідження якого можливе лише шляхом вивчення всіх його складових.

2. Деформація правосвідомості як передумова зловживання правом

правосвідомість соціальний правовий суспільний

Дослідження проблем правового регулювання суспільних відносин, реалізації права є сьогодні одним із найважливіших напрямів комплексного вивчення феномену влади у людській спільноті, суспільстві, державі, її керованості, проблем удосконалення політичного і правового життя соціальних суб'єктів. Не менш значимими є питання функціонування правової системи, такого явища, як позитивна правова активність суб'єктів права. Загальновідомо, що користування правами і свободами може завдавати шкоди соціальним ідеалам, правам і свободам інших осіб. Адже поведінка суб'єктів права визначається не лише правовими нормами, а й іншими соціальними нормами та інститутами, правосвідомістю, вона пов'язана з ціннісними установками людини, яка за певних умов здатна зловживати своїми суб'єктивними правами. Така соціально шкідлива поведінка суб'єктів права значною мірою обумовлена деформацією їх правосвідомості.

Індивідуальна правосвідомість, яка є предметом: даного дослідження, це уявлення, погляди однієї окремо взятої людини щодо права та його цінності, стосовно інших правових явищ. Індивідуальна правосвідомість зазнає впливу групової і суспільної правосвідомості, однак, вона не є їх прямою проекцією. Будучи особливим і відносно самостійним явищем, індивідуальна правосвідомість утворюється в результаті взаємодії множини соціальних і психічних факторів. На правосвідомості індивіда позначаються особливості його виховання, освіти, особисті потреби та інтереси, світогляд, здібності, самооцінка, чинне законодавство та практика його застосування, навіть - психологічні особливості, які мають важливе значення. Можна стверджувати, що правосвідомість індивіда формується під впливом множини об'єктивних і суб'єктивних факторів.

Серед об'єктивних факторів провідну роль відіграють економічні відносини суспільства, матеріальні й духовні умови життя людини, її суспільний статус. На правосвідомості суттєво позначається соціальна нерівність і несправедливість, яка викликає найбільшу незадоволеність людей, Важливим об'єктивним фактором є можливість реалізації законних інтересів. Законний інтерес - це перш за все соціальна, фактична можливість або правова дозволеність, що має характер прагнення, яке підтримується державою. Можливість реалізації законного інтересу залежить від сукупності факторів і обставин у кожному конкретному випадку. Якщо фактори і обставини не дають підстав для визнання певного блага законним інтересом, а суб'єкт все ж таки реалізує свої можливості як законний інтерес, тут цілком ймовірна деформація правосвідомості.

Істотним об'єктивним фактором є також чинне законодавство, його розвиненість, відсутність колізій. Слід зауважити, що наявність численних забороняючих норм, що обмежують свободу людини, не є позитивним фактором, що сприяє розвитку правосвідомості, правомірній поведінці та належній реалізації права. На думку відомого німецького психоаналітика і соціолога Е. Фромма, із зменшенням свободи людини зростає її агресивність. Цивілізована людина завжди живе в умовах не свободи, у масовому суспільстві вона відчуває безліч заборон і обмежень. Соціальні умови дещо пригнічують у людей почуття впевненості у собі. Пригнічений психічний стан може призвести до безпричинного почуття страху, якого людина намагається позбутися. Одним з найбільш дієвих прийомів витіснення страху є агресивність. Агресія проявляється як людська пристрасть до абсолютного панування над іншою живою істотою і бажання руйнувати. Це і є деструктивність, її природа соціальна. Витоки деструктивності - у відсутності культури й залежать від способу життя людини. Е. Фромм упевнений, що "з ходом цивілізаційного прогресу ступінь деструктивності зростає (а не навпаки)" [24], Психічний стан особи стає важливим суб'єктивним фактором, що впливає на індивідуальну правосвідомість. До таких факторів можна також віднести загальний рівень інтелектуального розвитку особи, її світогляд, самооцінку, індивідуально-психологічні особливості.

У більшості випадків правосвідомість визначає правову поведінку суб'єкта права. Переважно від правосвідомості, її сформованості або деформованості залежать способи, які суб'єкт обирає для реалізації свого суб'єктивного права.

Якщо правосвідомість розглядати як системно-структурне явище, то деформація є викривленням, порушенням усіх або декількох елементів структури, викликає негативні зміни у морально-психологічному комплексі особистості, що позначається на різних аспектах, людської діяльності.

У науковій літературі розрізняють такі різновиди деформації правосвідомості: правовий інфантилізм (несформованість правових знань, оцінок, почуттів); правовий ідеалізм (переоцінка реальних можливостей права); правовий ригоризм (висування до права завищених, необгрунтованих претензій); правова демагогія (маніпуляція ідеєю права або правовими ідеями з метою досягнення власних корисливих інтересів); правовий нігілізм (загальне негативне, зневажливе ставлення до права, закону, правопорядку, юридичне неуцтво); переродження правосвідомості (готовність до свідомого вчинення людиною навмисних, переважно тяжких злочинів, мотивами яких стають жорстокість, корисливість та ін.) [19]. Найчастіше вказані прояви деформації зустрічаються на рівні індивідуальної та групової правосвідомості.

У контексті досліджуваної проблеми на особливу увагу заслуговують правова демагогія і правовий нігілізм. Правова демагогія є досить небезпечним способом маніпуляції як індивідуальною і груповою, так і суспільною свідомістю, що використовується переважно у політичних цілях. Спекулюючи реальними проблемами і сподіваннями, фальсифікуючи факти і штучно підтасовуючи аргументи, красномовний демагог досягає бажаних результатів, приховуючи при цьому свої справжні наміри. Для юридичної науки більш цікавим є правовий нігілізм.

Під правовим нігілізмом зазвичай розуміють напрямок суспільно-політичної думки, що заперечує соціальну цінність права, вважає його недосконалим способом регулювання суспільних відносин. Правовий нігілізм є також найбільш глибоким проявом деформованої правосвідомості, що позначається не лише у протиставленні доцільності й законності, а й у запереченні ролі права і закону у суспільному житті, негативному ставленні до правової системи, порушенні законодавства, зневазі правоохоронних органів і державних установ. На рівні індивідуальної правосвідомості право постає у такому разі у ролі обмежувача, якому необхідно протистояти. Індивід внутрішньо заперечує необхідність визнання права і дотримання його вимог, відверто протистоїть праву.

Спільною рисою, що об'єднує різні форми і прояви нігілізму, є заперечення. Глибинні ж, сутнісні риси правового нігілізму, причини його появи лежать у знеціненні права у свідомості тих чи інших суб'єктів. Під впливом певних соціально-економічних та політичних обставин закон не сприймається як засіб захисту своїх прав та інтересів, а тому втрачаються стимули до його дотримання. Складається своєрідний позазаконний порядок - реальна структура суспільних відносин, що виникає в результаті взаємодії різних соціальних сил.

Закон стає річчю чисто формальною, на практиці малоефективною, тому індивід не визнає його цінності, а то й просто ігнорує. Отже, заперечення права - це зовнішні прояви глибоких змін, що відбулися в індивідуальній, груповій або суспільній правосвідомості, що пов'язані з втратою правом своєї цінності. Оскільки цінність права зазвичай зводиться до його трьох основних характеристик - справедливості, сили та ефективності, то й сутність правового нігілізму слід розглядати як втрату правом своїх сутнісних рис - справедливості, сили та ефективності у свідомості окремого індивіда, певної соціальної групи або суспільства загалом".

Фактори, які, - породжують правовий нігілізм, проаналізовано О. В. Волошенюком [4]. Він дійшов висновку, що для цілісного уявлення про право слід ураховувати як мінімум три компоненти: правові ідеї, правові норми і діяння, або відносини, в яких реалізуються нормативні приписи.

Деформація в будь-якому із цих елементів може призвести до зниження або навіть повної втрати правом своєї цінності та, як наслідок, до правового нігілізму.

Правовий нігілізм може бути проявом наявності в індивіда певної психопатології. Він може стати продовженням (наслідком) негативізму, тобто позбавленого розумних підстав (немотивованого) опору суб'єкта психологічним впливам, що суперечать потребам суб'єкта. У цьому випадку відмова від виконання вимог закону стає способом виходу із внутрішнього конфлікту та звільнення від його травмуючого впливу.

Безперечно, правовий нігілізм негативно впливає на правову поведінку суб'єкта. Але чи можна вважати, що правовий нігілізм обов'язково призводить до зловживання правом? Перш за все необхідно визначити, що таке зловживання правом?

Проблема зловживання правом відома ще з часів римських юристів, які фіксували випадки реалізації суб'єктивного права не заради задоволення законних інтересів уповноваженої особи, а виключно з метою завдання шкоди зобов'язаній особі. Така реалізація права визнавалась не лише недобросовісною, а й злісною. В епоху рецепції римського права ця проблема розглядалася у західноєвропейській, переважно германській юриспруденції, де склалося вчення про діяння, які здійснює уповноважений суб'єкт на зло. Такими визнавались діяння, які вчиняються не для особистої користі уповноваженої особи і не через необхідність, а переважно заради навмисного завдання шкоди зобов'язаній стороні. У другій половині XIX ст. дослідники проблеми зловживання правом стали надавати особливого значення розумінню соціальної обстановки, за якої приймаються юридичні норми і виникають, змінюються і припиняються правові відносини. Було проаналізовано розходження індивідуальних цілей уповноваженої особи з соціальними цілями, яких прагне досягти законодавець. За таких умов зловживання правом стає проблемою і для теорії права, і для галузевих юридичних наук, і для судової практики [13].

Отже, зловживання правом - це завдання зла за допомогою права. Подальша змістовна конкретизація цього поняття призводить до необхідності тлумачення категорії "зло". Нормативне визначення "зла", зрозуміло, неможливе. Під завданням "зла" у даному випадку слід розуміти завдання шкоди. Це будь-які негативні наслідки, що стали прямим або побічним результатом реалізації суб'єктивного права. Вказані негативні наслідки позначаються терміном "шкода", який є як родовим, так і видовим поняттям і в кожному конкретному випадку вживається з іншими термінами, що уточнюють його зміст (наприклад, шкода майнова, моральна і т. п.) [18].

Без сумніву, особа, яка зловживає правом, має деформовану правоcвідомість. Але тут має місце деформація якісно нова, яка одержала назву правового егоцентризму. О.О. Малиновський розглядає правовий егоцентризм як деформацію правосвідомості, в результаті якої особа вважає себе "центром" правової системи. Вона впевнена, що всі інші суб'єкти та інститути правової системи повинні "обертатися" навколо неї, підпорядковуватись її інтересам [13].

Егоцентризм характеризується нездатністю людини зрозуміти прагнення, переживання інших людей, оскільки вона зосереджена лише на власних інтересах, бажаннях і потребах. У зарубіжній кримінології наявність у індивіда егоцентризму або агресивності розглядається як показник перебування особи у небезпечному стані, що робить суб'єкта потенційно небезпечним для суспільства і обумовлює необхідність виведення його із стану підвищеної схильності до злочинів (а до того часу, поки це ще не зроблено, ізолювання) [8].

Егоцентризм за умови недостатнього виховання людини сприяє виникненню егоїзму. Егоїзм є однією з мотиваційних особливостей особистості (поряд зі своєю протилежністю - альтруїзмом). У психології егоїзм розглядається як надання переваги при виборі лінії поведінки власним інтересам і потребам перед інтересами суспільства, потребам інших людей, він є найбільш відкритим проявом індивідуалізму [19]. Егоїзм і егоцентризм - нетотожні поняття. Егоїст може не бути егоцентристом, він може дооре розуміти прагнення інших людей, але свідомо нехтує ними. Часто егоцентрист - це особистість демонстративного типу або навіть істеричного (у разі чітко вираженої відповідної акцентуації). Така особа намагається будь-що привернути до себе увагу. Нерідко вона просто виставляє себе на посміховисько, для неї краще бути в центрі скандалу, ніж залишитись непоміченою. Метою для неї можуть бути не лише матеріальні блага, а й просто одержання морального задоволення. Права, свободи і законні інтереси інших осіб тут, звісно, до уваги не беруться.

Правовий егоцентризм не слід ототожнювати з правовим нігілізмом. Характерною особливістю нігілізму є активне неприйняття суб'єктом будь-яких правових приписів. Така деформація є умовою формування протиправної установки індивіда, його готовності до здійснення навмисних правопорушень. За правового егоцентризму суб'єкт позитивно ставиться до законодавчих приписів, які надають йому права і свободи, у нього відсутня первинна протиправна установка. Він чітко знає, чим інші люди йому зобов'язані, а на що вони не мають права. При цьому відмовляється усвідомити свої обов'язки. Правовий егоцентрист, на відміну від правового нігіліста, оцінює діяльність державних органів і судової системи, як правило, позитивно, оскільки він вміло використовує свої повноваження для захисту власних прав і задоволення своїх інтересів.

Егоцентричні особи, як правило, не вважають свою поведінку деформованою. Для її виправдання вони використовують переважно раціоналізацію як механізм психологічного захисту: логічно обґрунтовують необхідність своїх вчинків обставинами, що склалися, доцільністю своєї поведінки, її правомірністю, корисністю. Але не можна погодитись зі спробою О. О. Малиновського провести паралель між утилітарністю правового егоцентризму та ідеями засновника утилітаризму І. Бентама, у вченні якого окрема особа прагне до збільшення обсягу своїх задоволень і до зменшення обсягу своїх страждань. Пояснює таке порівняння О. О. Малиновський тим, що "задоволення потреб завдяки здійсненню права з точки зору правового егоцентризму є задоволенням, а виконання юридичних обов'язків і дотримання правових заборон - стражданням" [13].

І. Бентам розглядав принцип найбільшого блага як універсальний інструмент у руках законодавця, завдяки якому останній мав можливість контролювати поведінку суб'єктів права шляхом розподілу покарань, які дадуть найбільш бажані наслідки. Єдиним обмеженням цього методу, що визнавав І. Бентам, були психологічні та етичні рамки, які фіксували, з одного боку те, що закон може зробити, а з другого - те, що він може мудро намагатися зробити. (У випадку із зловживанням правом будь-які моральні обмеження відсутні). Так, за І. Бентамом, принцип корисності у галузі кримінального права цередбачав досягнення ідеалу раціональної теорії покарань, яка базувалася б на пропорційності злочину і покарання. Шкода, завдана покаранням, повинна перевищувати вигоду, здобуту внаслідок вчинення злочину. Разом з тим, зазначена шкода має якомога менше перевищувати шкоду, завдану злочином. Тут доцільним видається висновок, що зробили Джордж Г. Себайн і Томас Л. Торсон у повній відповідності з вченням Ч. Беккаріа: невідворотність покарання є більш дієвим стримуючим, засобом, ніж його суворість [16].

Зловживаючи правом, індивід нехтує будь-якими нормами моралі. Його принцип поведінки - "дозволено все, що правомірно". Використання права всупереч його призначенню, звичайно ж, є аморальним. Якщо правова свідомість змушує людину оцінювати свою поведінку з точки зору відповідності її або невідповідності праву, то мораль змушує розглядати ті самі питання у площині взаємовідносин добра і зла, існуючого і належного, є певною надситуативною системою критеріїв і оцінок. Якщо критерієм моральності політики держави виступають права і свободи людини і громадянина, то критерієм моральності поведінки громадянина є виконання ним обов'язків. Обов'язок громадянина - утримування від учинення дій, які завдають шкоди іншим особам. Кожен мусить усвідомлювати, що наявність у нього прав і свобод неминуче тягне за собою обов'язки стосовно інших людей, суспільства і держави, що права і свободи одного суб'єкта обмежені правами і свободами іншого суб'єкта права. Взагалі у правовій державі суперечності між інтересами окремих осіб у їх взаємовідносинах між собою, а також суперечності між інтересами окремої особи і суспільства чи держави повинні вирішуватись у контексті ідеї верховенства права.

Правове регулювання - це процес, у якому важливу роль відіграє суб'єкт права. Право належить до ' складних, багатогранних соціальних явищ, які не можуть бути описані за допомогою якогось одного поняття, і перед суб'єктом, залежно від його інтересів або уподобань, постає та чи інша його сторона. Об'єктивний світ впливає на людину не безпосередньо і автоматично, а через її психічну діяльність; і тому поведінка індивіда визначається його внутрішньою психічною активністю, спонуканням до діяльності, в якості яких виступають мотиви'³. Мотив (від лат. move-re - приводити в рух; франц. motif -спонукальна причина) зазвичай розглядається як складне психологічне утворення, що спонукає до свідомих конкретних вольових дій чи утримання від них (бездіяльність), зумовлених потребами, інтересами і нахилами людини, і слугує для них обґрунтуванням. В одних випадках мотиви стосуються самої дії, в інших - наслідків, що настали, збігаючись при цьому з метою дії. Визначення мотиву відповідає на запитання: чому людина діяла саме так, а не інакше. Мотиви можуть бути усвідомлені індивідом або неусвідомлені, але якщо вони спрямовують діяльність і реалізуються в поведінці дієздатної фізичної особи - суб'єкта права, поведінка має контролюватися свідомістю. Залежно від наслідків такої поведінки вирішується питання про юридичну відповідальність. Право, як стимул, відіграє роль одного з елементів ситуації, яка разом з психологічними процесами визначає дії індивіда. Включення права в механізм мотивації поведінки визначається не лише і не так страхом перед відповідальністю або примусом з боку держави, як інтересами особистості, особливостями її характеру, правосвідомістю, правового культурою.

Правова культура, за словами Г. К. Варданянца, повинна бути урівноважена юридичною культурою громадянина. Однак можливі випадки, коли суб'єкт, що має високу юридичну культуру, наприклад, професійний законодавець або адвокат, може мати вкрай низьку правову культуру і навпаки. У випадках з високою юридичною і низькою правовою культурою, що супроводжуються перевагою приватних інтересів над суспільними, підвищується ризик зловживання правами; у протилежному випадку, коли рівень правової культури високий порівняно з майстерністю володіння юридичними тонкощами, у разі, коли люди втрачають віру у справедливість, наприклад, у період соціальної кризи, виникає протилежна ситуація: відбувається підвищення рівня правового нігілізму [3].

Перешкодою на шляху поширення зловживання правом може стати належний рівень правосвідомості, яка має ціннісно-орієнтаційне значення у поведінці суб'єкта права, є засобом впливу на право та правову систему держави.

Не можна не погодитись з думкою видатного російського політико-правового мислителя пертої половини XX ст., історика філософії права І. О. Ільїна, який стверджував, що правосвідомість може перебувати на належному рівні лише там, де високий рівень юридичної науки. Живий контакт між юридичною наукою і свідомістю мас є другою умовою для розвитку правосвідомості. Людина мусить сприймати поняття позитивного права адекватно його змісту. При цьому позитивне право сприймається як таке, що має об'єктивне значення. Об'єктивне значення права не слід ототожнювати з його ефективністю. Значення права, на думку І. О. Ільїна, полягає у тому, що воно містить у собі певний правильний масштаб і правило поведінки, яке зберігає свою значимість навіть тоді, коли люди його не знають і не хочуть знати. У такому разі можна говорити про наявність позитивної правосвідомості. Правосвідомість перебуває на належному рівні, якщо люди визнають право. Визнання права полягає у тому, що людина, зрозумівши його об'єктивний зміст і значення, добровільно ставить собі за обов'язок дотримання його вимог. Людина усвідомлює, що певні вчинки їй заборонені, хоча в силу позитивного права вона може їх вчинити, але не повинна. Тим самим людина здійснює своєрідне духовне прийняття позитивного права. У разі, якщо вона підкоряється праву, але не визнає його, І. О. Ільїн говорив про правосвідомість озлобленого раба, у якого відсутнє розуміння переконання у духовній цінності права [8].

Таким чином, проблема зловживання правом - це один із найцікавіших філософсько-юридичних феноменів, адже суб'єкт таких відносин, спираючись на правові норми, діє саме всупереч призначенню права і завдає шкоди суспільним відносинам. Зловживання правом суттєво відрізняється від правопорушення. Суб'єкт права може дотримуватись букви закону, але порушувати його дух. Для того, щоб зловживання правом стало явищем юридично значимим, воно повинно бути заборонено правовими нормами. Ця проблема не може бути вирішена лише в теоретичних дискусіях. Подолати зловживання правом, як і усунути причини деформації правосвідомості, можна лише шляхом вирішення проблем, пов'язаних з виходом суспільства з глибокої кризи: юридичних, політичних, економічних, ідеологічних, етичних та ін. Суспільство мусить усвідомити і реально оцінити загрозу, що створює зловживання правом. Неабияка роль у прискоренні цього процесу відводиться юридичній науці, яка має знайти розв'язання взаємопов'язаних завдань розвитку свободи людини і зміцнення законності у державі.

Висновки

Правова свідомість, будучи складним і багатогранним філософський, правовим, соціальним і психологічним феноменом, має функціонально-структурні якості, які знаходять своє вираження й обґрунтування в індивідуальних, групових особливостях суб'єктів соціальних відносин.

Правосвідомість формується в основному під впливом наступних факторів:

а) соціальних умов й обставин, що в широкому змісті можна розуміти як процес правового становлення особистості, виходячи з реалій соціального життя;

б) політико-правового, духовно-морального, соціально-економічного масиву конкретного суспільства або субсуспільства (культури й традицій суспільства);

в) неусвідомленого (підсвідомого) установочно-стереотипного психологічного компонента індивіда, групи індивідів, суспільства.

До характерних ознак правової свідомості взагалі й українського суспільства зокрема варто віднести наступні:

- тільки для правосвідомості основним об'єктом відображення є право, юридична дійсність. Звичайно, правові явища відбиваються й іншими формами суспільної свідомості (наприклад, політичними, моральними, релігійними), але для них вони не є головним об'єктом пізнання;

- правова свідомість не тільки відбиває юридичну реальність, але й досить активно вторгається в неї, змінює, розвиває, удосконалює. У результаті цього виникають правові теорії, навчання, концепції, погляди;

- за змістом правова свідомість є специфічним духовним феноменом.

- тому що вона утворена із правових поглядів, ідей, теорій, концепцій, настроїв, переживань, установок, імпульсів, вольових актів, успадкувань тощо;

- правосвідомість має таку властивість, як нормативність. «Важливо, - пише О.О. Лукашева, - наявність у свідомості ідеї законності, що дає загальну нормативно-правову орієнтацію індивіда» [12].

Правова свідомість є специфічною формою суспільної свідомості, а саме, нормативним осмисленням, усвідомленням соціально-правової дійсності, суспільних явищ. Правосвідомість - це правові уявлення й правові почуття загального характеру, що мають нормативне значення для повсякденної поведінки людей.

Для належної правової свідомості характерне визнання культурних цінностей, принципової неможливості життєдіяльності будь-якої соціальної спільності без такого найважливішого соціального регулятора, як нормативна система - право, мораль, релігія, звичай, традиція тощо. Усі регулятори перебувають у такому тісному взаємозв'язку, що складно навіть провести грань між ними. Часом важко знайти відмінності між гносеологічною, регулятивною, ідеологічною, виховною й іншими функціями правосвідомості від відповідних функцій суспільної свідомості та моралі. Але грань проходить і проходить вона в анафазі функціональної ролі форм суспільної свідомості, без якої неможливо зрозуміти їхній зміст і закономірності розвитку.

Причому усвідомлення необхідності дотримання приписів норм права, а також розуміння й прийняття загальної мети права, правових ідеалів, активна співучасть із іншими в житті суспільства, «відчування» себе самодостатньою особистістю - це прояв позитивного правового менталітету особистості.

Правосвідомість індивіда формується й змінюється під впливом множини чинників, які нерідко сприяють її деформації. Такими зовнішніми факторами є економічна нестабільність, зниження рівня життя, що обов'язково тягне за собою соціальне розшарування суспільства й загострення проблеми виживання, а це призводить до неконструктивної агресії та духовної деградації особистості. Внутрішніх (або психологічних) чинників є два: незадоволені просоціальні потреби, що створюють внутрішній конфлікт особистості і призводять до появи деформованих і аномальних потреб; наявність асоціальних засобів і шляхів задоволення потреб і їх позбавлення.

Деформована правосвідомість є нині однією з основних причин злочинів і адміністративних проступків, прийняття неефективних рішень, порушення законності, формалізму та бюрократизму. Небезпечним наслідком деформації правосвідомості є і зловживання правом, яке надто складно виявити через його зовнішню подібність до правомірної поведінки. Зрозуміло, що всі ці обставини не сприяють утвердженню ідеалів правової держави. Є ще одна серйозна перешкода на шляху побудови правової держави, на якій акцентували увагу політико-правові мислителі ще на початку XX століття, ідеї котрих, як бачимо, актуальні й нині. Так, видатний історик і юрист С Котляревський, який доводив, що держава не може стати цілковито правовою, брав до уваги не лише низький рівень правосвідомості і правової культури населення. Вирішальне значення він надавав інстинкту політичного самозбереження, що властивий будь-якій життєздатній державі незалежно від форми правління.

Перелік використаних джерел

1. Бойтіязов Р. С. Духовно-культурологический подход к правосознанию и праву // Новая правовая мысль. - 2003. - №1. - Режим доступу до журн.: http://www.law.edu.ru/article/article.asp?articleID= 1214047

2. Бура Н.А. Функции общественного правосознания. - К.: Наук. Думка, 1986. - 85 с.