Основи господарського процесуального права

Размещено на http://www.allbest.ru/

5

1. Поняття, предмет і методи ГПП

Господарське процесуальне право визначається як сукупність та система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя у справах, що виникають із спірних господарських правовідносин з підстав, зазначених законодавством.

Господарське процесуальне право як галузь права можна визначити насамперед за предметною ознакою, тобто за сукупністю суспільних відносин, що регулюються нормами господарського процесуального права. Як уже зазначалося, тривалий час ця дисципліна визначалася як «арбітражний процес» або «арбітражне процесуальне право». Тому видається доцільним проаналізувати існуючі в юридичній літературі підходи до предмету, методу та поняття господарського процесуального права (раніше - арбітражного процесуального права).

Інші автори методом господарського процесуального права визнають імперативний метод за наявності диспозитивних елементів. Таке сполучення зумовлено тим, що, з одного боку, господарський процес є владною діяльністю господарського суду щодо застосування норм матеріального та процесуального права, яке припускає владні засади в механізмі господарського регулювання, а з іншого - формою примусового здійснення суб'єктивних прав в основному в тих галузях права, які базуються на рівності та диспозитивності їх суб'єктів.

Імперативні засади методу господарського процесуального права проявляються у тому, що: норми господарського процесуального права забезпечують головуюче положення господарського суду; основними юридичними фактами є владні процесуальні дії господарського суду; норми господарського процесуального права забезпечують господарському суду право контролю за діями сторін, а також наділяють господарський суд повноваженнями щодо керівництва процесом; господарський процес здійснюється в певній процесуальній формі правосуддя - господарській процесуальній формі.

Диспозитивні засади методу господарського процесуального права полягають у тому, що: рівність сторін господарського процесу в межах, наданим їм для захисту своїх прав та інтересів; свобода користування цими правами, оскільки суб'єкти на власний розсуд користуються чи не користуються наданими ним правами; наявність системи гарантій прав суб'єктів господарського процесуального права.

2. Поняття та стадії ГП

Господарський процес - це порядок, який опосередковує захист майнових прав і законних інтересів суб'єктів господарювання, порядок, за допомогою якого реалізуються норми матеріального (господарського) права. Стадія господарського процесу - сукупність процесуальних дій по конкретній справі, об'єднаних однією метою або спрямованих до однієї певної мети. Кожна стадія виконує свої особливі функції в господарському процесі. Складність і кількість здійснюваних процесуальних дій на кожній стадії процесу залежить від задач, які стоять на кожній стадії.

Перша стадія господарського процесу - порушення провадження у справі. Об'єктом процесуальних дій і правової оцінки на цій стадії є пред'явлення позовної заяви з усіма доданим до неї матеріалами (ст. 54 ГПК), вивчення її з точки зору підвідомчості й підсудності, а також інших критеріїв, необхідних для прийняття справи до провадження. На цій стадії суддя одноособово виносить ухвалу про порушення провадження у справі, прийняття справи до провадження (ст. 61 ГПК). У випадках, передбачених законом, суддя може відмовити в прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК) або повернути її (ст. 63 ГПК).

Після порушення справи в господарському суді настає стадія підготовки матеріалів до розгляду в засіданні господарського суду. Мета цієї стадії - забезпечити правильне і своєчасне вирішення справи, бажано у першому ж засіданні суду. Процесуальні дії судді на цій стадії передбачені ст. 65 ГПК.

Основна стадія господарського процесу - господарський розгляд (розд. ХI ГПК). Вона визначається як основна, тому що при цьому розгляді спір вирішується по суті, дається остаточна відповідь на позовні вимоги. Формою розгляду справи є засідання господарського суду. Як правило, ця стадія закінчується прийняттям рішення (ст. 82 ГПК), однак, в окремих випадках, - припиненням провадження у справі (ст. 80 ГПК) або залишенням позову без розгляду (ст. 81 ГПК).

Наступна стадія - перевірка законності й обґрунтованості судових рішень господарських судів: перегляд судових рішень в апеляційному порядку (розд. ХІІ ГПК); перегляд судових рішень у касаційному порядку (розд. ХІІ-1, ХІІ-2 ГПК); перегляд рішення, ухвали, постанови господарського суду за нововиявленими обставинами (розділ ХIII ГПК). Ці стадії орієнтовані на виправлення судових помилок. Проходження справи по цій стадії не є обов'язковим, а визначається зацікавленими особами - учасниками справи. На стадії перегляду судових рішень також є етапи порушення провадження, підготовки справи до розгляду і вирішення у відповідній інстанції.

Господарський процес по справі повинен завершуватись виконанням рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили. Ця стадія - стадія виконання судових рішень - спрямована на практичну їх реалізацію діяльністю зобов'язаних суб'єктів. Рішення господарського суду підлягають обов'язковому виконанню підприємствами, організаціями, посадовими особами (ст. 115 ГПК). Існують певні правила виконавчого провадження, які регулюють відносини між боржником і стягувачем



3. Принципи ГП

Принципи господарського судочинства поділяють на: принципи, що визначають організацію та устрій господарського суду (організаційні принципи); принципи, які регулюють діяльність господарського суду (функціональні принципи).

До організаційних принципів належать такі:

1. Принцип призначення суддів господарських судів вищими органами державної влади. Судді обираються Верховною Радою України безстроково в порядку, встановленому Законом України «Про судочинство та статус суддів».

2. Принцип одноособового і колегіального розгляду справи. Відповідно до ст. 4-6 ГПК України справи в місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яка справа, що належить до підсудності цих судів залежно від категорії й складності справи може бути розглянута судом у складі трьох суддів. Перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здійснюється апеляційними господарськими судами - колегією в складі трьох суддів. Перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господарським судом України - колегією суддів у складі трьох суддів або більшої непарної їх кількості.

3. Принцип самостійності судів, незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Цей принцип закріплений в ст. 129 Конституції України та в Законі У країни «Про судоустрій та статус суддів» і означає, що суд є незалежним у здійсненні правосуддя від органів законодавчої та виконавчої влади і підкоряється тільки закону.

4. Принцип мови судочинства. У загальному вигляді цей принцип закріплено в Конституції України, у Законі України «Про судоустрій та статус суддів» та в ст. З ГПК України, відповідно до норм яких судочинство здійснюється державною мовою. Учасникам процесу, які не володіють державною мовою, надане право ознайомлення з матеріалами справи, участі в судових діях через перекладача і право на виступ у суді рідною мовою.

5. Принцип гласності й відкритості господарського процесу. Цей принцип закріплений в п. 7 ч. З ст. 129 Конституції України, і в подальшому його розвинуто в Законі України «Про судоустрій та статус суддів». Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його справи.

До функціональних принципів належать такі:

1. Принцип законності, який є конституційним, оскільки в ч. 2 ст. 19 Конституції України зазначається, що органи державної влади (до яких належить і господарський суд) зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень і в спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Принцип законності як основну засаду судочинства встановлено також і в п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України. Особливості дії принципу законності в господарському судочинстві полягають, передусім, у зобов'язаннях: розглядати всі спори, неухильно дотримуючись господарсько-процесуальних норм; вирішувати господарські спори та інші віднесені до компетенції господарських судів питання в чіткій відповідності до закону та інших нормативних актів, які регулюють спірні відносини. Причому господарський суд має право визнати недійсним повністю або у відповідній частині договір, який суперечить законодавству, а також відмовити в задоволенні вимог сторін, якщо вони ґрунтуються на акті органів державного управління, який не відповідає чинному законодавству. Реалізація принципу законності в господарському судочинстві забезпечується процесуальними гарантіями. До них належать, насамперед, гарантії, що складають зміст інших принципів, наприклад: незалежність суддів господарського суду та підпорядкованість їх лише Конституції і закону, рівність перед законом і судом, змагальність процесу і рівноправність сторін, гласність розгляду в господарських судах, безпосередність і безперервність судового розгляду.

2. Процесуальна рівність усіх учасників судового процесу. Цей принцип закріплений у п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України, Законі України «Про судоустрій та статус суддів», ст. 4-2 ГПК України, де зазначено, що правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, та в розділі IV ГПК України (зокрема, ч. 1 ст. 22 встановлює, що сторони користуються рівними процесуальними правами). Останнє положення означає, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів.

3. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до даного принципу сторонам у господарському процесі забезпечують ся широкі можливості у відстоюванні зайнятих ними в спорі позицій. Сторони мають право наводити юридичні факти, які обґрунтовують їх вимоги й заперечення, а також надавати докази на підтвердження цих фактів. Вони мають право знати аргументи, вимоги і заперечення іншого учасника спору, знайомитися з матеріалами справи, висловлювати з їх приводу свої аргументи, брати участь в обговоренні зібраних у справі доказів, їх перевірці, заявляти у зв'язку з цим різні клопотання, ставити одне одному та іншим учасникам процесу питання. Цей принцип закріплений у п. 4 ч. Зет. 129 Конституції України (змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості) та в ст. 4-3 ГПК України.

4. Принцип об'єктивної істини. Цей принцип означає, що господарський суд має приймати рішення у справі після того, як у судовому засіданні будуть встановлені дійсні взаємини сторін і фактичні обставини. Принцип об'єктивної істини нерозривно пов'язаний із принципом законності, оскільки рішення господарського суду законне лише тоді, коли у справі встановлена об'єктивна істина. Відповідно до цього принципу кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 33 ГПК України).

5. Принцип диспозитивності. Сутність принципу диспозитивності полягає в нерозривній єдності двох елементів - свободи вибору варіанту захисту порушеного права і свободи розсуду сторони при обранні варіантів поведінки в процесі захисту права. Цей принцип безпосередньо не закріплений у законодавстві, хоча його дія в господарському судочинстві не викликає сумнівів і заперечень. Зазначений принцип певним чином отримав свій розвиток у господарському процесуальному законодавстві, що закріплює право сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вільно здійснювати в господарському суді свої матеріальні і процесуальні права.

6. Принцип солідарності господарських інтересів сторін. Господарським процесуальним кодексом України передбачено, що окремі категорії спорів, які визначені ч. 1, 2 ст. 5 цього Кодексу, можуть бути передані на розгляд господарського суду за умови додержання сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх досудового врегулювання.

7. Принцип обов'язковості виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду. Цей принцип сформульовано в Законі України «Про судоустрій та статус суддів». Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян, іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Відповідно до ст. 115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються в порядку, установленому ГПК України та іншими законодавчими актами. Гарантією забезпечення реалізації цього принципу є встановлення відповідальності за ухилення від виконання рішення, ухвали, постанови особами, яким пред'явлено для виконання.

8. Принцип оперативності. Цей принцип характеризує діяльність господарського суду як судового органу, спроможного в короткі, визначені Господарським процесуальним кодексом України строки відновити порушені контрагентами права суб'єктів господарювання. Сутність цього принципу полягає в тому, щоб при вирішенні справи в господарському суді найбільш повно, доцільно та своєчасно використовувати всі встановлені законом засоби для правильного й швидкого вирішення спору та усунення недоліків у господарській діяльності, які виявлені при розгляді справи.

9. Принцип безперервності судового розгляду. Судове засідання з кожної справи має відбуватися безперервно, до закінчення розгляду початої справи або до відкладення її розгляду суд не повинен розглядати інші справи. Якщо в ході судового розгляду виникає необхідність відкласти або призупинити розгляд справи, має бути розпочате нове засідання

4. Джерела ГПП

Джерелами господарського процесуального права є нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні відносини при здійсненні господарського судочинства. Господарське процесуальне право має відокремлені джерела, які містять організаційні норми, що закріплюють систему господарських судів (Закон України «Про судоустрій та статус суддів»); загальні господарсько-процесуальні норми (Господарський процесуальний кодекс України) та спеціальні господарсько-процесуальні норми, які містяться в законах як матеріального-правового, так і процесуально-правового характеру (Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). До джерел господарського процесуального права належать і інші нормативно-правові акти, у яких містяться норми, що регулюють окремі питання здійснення правосуддя в господарських відносинах.

Головне місце серед джерел посідає Конституція України, у ст. 6 якої закріплений принцип здійснення державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Зазначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Статтею 8 Конституції України встановлено, що Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту щодо відповідності Конституції та в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Господарські суди безпосередньо застосовують Конституцію в таких випадках: якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; якщо закон, який був чинним до прийняття чи введення в дію Конституції, після цього суперечить їй; якщо правовідносини, що розглядаються судом, законом не врегульовано, а нормативний акт, прийнятий Верховною Радою або Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України; якщо укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами під час вирішення конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

У розділі VIII Конституції закріплено принципи організації судів (територіальність і спеціалізація), незалежність і недоторканність суддів, вимоги щодо суддів і порядок їх призначення та обрання, основні засади судочинства, державне забезпечення функціонування судів, діяльність судів, засади правового статусу Вищої ради юстиції.

Коло інших законодавчих актів, що належать до джерел господарського процесуального права, є досить широким і має різне юридичне значення й спрямованість. Основними за значенням законами, які слід у першу чергу віднести до джерел, є Закон України «Про судоустрій та статус суддів» та Господарський процесуальний кодекс України.

Закон України «Про судоустрій та статус суддів» визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів.

Основним джерелом господарського процесуального права також є Господарський процесуальний кодекс України, який складається з 18 розділів.

Норми господарського процесуального права містяться в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Норми цього закону передбачають особливості провадження справ про банкрутство і є спеціальними стосовно норм ГПК України.

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного чи часткового задоволення вимог кредиторів. Однак відповідно до ч. 2 ст. 5 цього закону законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) застосовується в частині, що не суперечить нормам Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Відносини, пов'язані зі справлянням державного мита з позовних заяв і заяв кредиторів у справах про банкрутство, що подаються до господарських судів, урегульовані Декретом Кабінету Міністрів від 21.01.1993 р. №7-93 «Про державне мито» з подальшими змінами і доповненнями, а також Інструкцією про порядок обчислення і справляння державного мита від 22.04.1993 р.

Закон України «Про третейські суди» регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб.

Законом України «Про міжнародне приватне право» визначено особливості провадження в справах за участю іноземних осіб, підстави визначення підсудності справ судам України, питання виключної підсудності справ та інші питання.

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» виходить із визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, та необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного арбітражу в законодавчому порядку, ураховує положення про такий арбітраж, які є в міжнародних договорах України, а також у типовому законі, прийнятому в 1985 році Комісією ООН з права міжнародної торгівлі та схваленому Генеральною асамблеєю ООН для можливого використання державам у своєму законодавстві. Цей закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України, однак окремі положення застосовуються і в тих випадках, коли місце арбітражу знаходиться за кордоном.

До джерел господарського процесуального права належать також широке коло законів, які вміщують окремі норми, що стосуються провадження в господарських судах. Переважно це акти, які визначають підвідомчість спорів господарському суду (Господарський кодекс України, Закони України «Про господарські товариства», «Про інвестиційну діяльність», «Про зовнішньоекономічну діяльність» тощо).

Відповідно до ч. 3 ст. 4 ГПК України господарський суд вирішує господарські спори також на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У випадках, передбачених законом або міжнародним договором, господарський суд застосовує норми права інших держав. У разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосувати міжнародні торгові звичаї.

Господарському суду згідно з ч. 7 ст. 4 ГПК України заборонено відмовляти в розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини, оскільки при розгляді господарських спорів у цьому випадку необхідно застосовувати правила про аналогію закону та права. Під аналогією закону розуміється застосування до відносин, які не врегульовані нормами права, але мають бути ними врегульовані, закону, що регулює подібні відносини. За відсутності такого закону господарський суд вирішує справу, застосовуючи аналогію права, тобто виходить із загальних підстав і змісту законодавства (гуманізму, справедливості, рівності тощо). Слід брати до уваги, що аналогія закону й особливо аналогія права мають обмежену сферу використання.

Важливе значення для розгляду господарських справ, удосконалення правозастосовчої практики господарських судів мають керівні роз'яснення Вищого господарського суду України. Роз'яснення Вищого господарського суду не належать до офіційних тлумачень. Офіційне тлумачення - це сформульоване в спеціальному акті роз'яснення змісту й мети правових норм, яке здійснюється уповноваженим органом і має загальнообов'язкове значення. І тому офіційне тлумачення є, так би мовити, загальнообов'язковою вказівкою щодо правильного розуміння й застосування певної норми. Відповідно до ст. 147 Конституції України право офіційно тлумачити Конституцію та закони України надано лише Конституційному Суду України. Роз'яснення ж Вищого господарського суду України можна віднести до нормативного тлумачення норм права, яке має такі види: автентичне, за якого зміст норми права роз'яснює той самий орган, який її встановив; легальне, за якого загальнообов'язкове тлумачення змісту дає орган, який дану норму не встановлював, але відповідним чином на це уповноважений чинним законодавством.

5. Історія виникнення та розвитку господ. судів

Прототипом господарських судів були комерційні суди, що з'явилися на початку XІX століття та розглядали торговельні і вексельні справи, справи про торговельну неспроможність. Перший комерційний суд був заснований у 1808 р. губернатором Новоросії герцогом Рішел'є в м. Одесі за аналогією з подібними судовими установами, що існували у Франції в ту епоху. До початку XX в. комерційних судів було чотири - у Москві, Петербурзі, Харкові й Одесі. Досвід їхньої роботи показав, що торговельні справи можуть бути цілком розглядатися і загальними судами. В перші роки після жовтневої революції, за умов відсутності або незначного розвитку товарно-грошових відносин, судові спори між казенними установами не дозволялись. Розбіжності між підприємствами та організаціями вирішувалися в адміністративному порядку вищестоящими органами управління.

Господарською реформою, що розпочалася в 1921 р., впроваджуються комерційні розрахунки, підприємствам надається певна оперативна й майнова самостійність, взаємовідносини між підприємствами та іншими господарськими організаціями починають базуватися на договірних засадах. У 1924 р. були створені арбітражні комісії. За характером діяльності арбітражні комісії нагадували суди. Подальший розвиток арбітражу пов'язаний із запровадженням госпрозрахункових відносин і оформленням господарських зв'язків на договірних засадах. Упродовж існування державного арбітражу з 1931-го по 1991 р. радянською державою постійно робилися спроби модернізувати його структуру та діяльність, пристосувати до економічних умов, які змінювались, підвищити його роль у народному господарстві. З.Шкундін вважав арбітраж того часу особливим органом у системі держави, не відносячи його ані до судів, ані до адміністративних органів державного і громадського управління.

Після обрання Україною незалежності у зв'язку з прийняттям у 1991 р. Закону України «Про арбітражний суд» і Арбітражного процесуального кодексу України система держарбітражів була скасована з її одночасним перетворенням в арбітражні суди. В Україні починають діяти Вищій арбітражний суд України, арбітражний суд Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва і Севастополя, що складають єдину систему арбітражних судів.

Прийнята Верховною України 28 червня 1996 р. Конституція України створила фундаментальну правову базу, покликану забезпечити подальший розвиток судово-правової реформи в Україні.

У 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державний арбітраж». Цим Законом до компетенції арбітражного суду був віднесений зокрема розгляд справ про банкрутство. Зазнала змін і доповнень ст. 4 Закону України «Про арбітражний суд», яка містила принципи організації та діяльності арбітражного суду. Ця стаття була доповнена дуже важливою для діяльності цього суду вказівкою, що арбітражний суд здійснює правосуддя і на такому принципі, як «змагальності сторін та свободи в наданні ними арбітражному суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості».

Крім того, були замінені слова «арбітр», «арбітражна колегія» на слова «суддя», «судова колегія», що ще більше підкреслювало правову природу арбітражних судів як спеціалізованих судових установ для здійснення правосуддя з господарських спорів.

Отже, в особі арбітражних судів судова влада одержала спеціалізовані судові органи, що мали прерогативи вирішувати господарські спори, які раніше розглядалися загальними судами, а також органами виконавчої влади.

Подальше реформування судової влади відбулося 21 червня 2001 р., коли Верховною Радою України були прийняті закони про внесення змін у Закон України «Про судоустрій України», у Закон України «Про арбітражний суд», в Арбітражний процесуальний кодекс України. У відповідності зі ст. 19 Закону України «Про судоустрій України» у системі судів загальної юрисдикції утворяться загальні і спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Отже, правосуддя в господарських відносинах з того часу здійснюється спеціалізованим судом - господарським судом. У зв'язку зі змінами у господарському судоустрої були внесені зміни і до Арбітражного процесуального кодексу України. Зокрема, була змінена його назва на «Господарський процесуальний кодекс України».

Останнім на сьогодні етапом історичного становлення господарських судів та господарського судочинства в Україні є прийняття у 2010 році Закону України «Про судоустрій та статус суддів», який визначає правові засади організації судової влади, в тому числі й господарського судочинства, та здійснення правосуддя в Україні, в тому числі господарського, з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів.

6. Система господ. судів України та їх повноваження

Система господарських судів, які здійснюють судову владу шляхом вирішення господарських та інших справ, віднесених до їх ведення, ґрунтується на загальних принципах і положеннях судоустрою та судочинства.

Відповідно до Конституції України в системі судів загальної, юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій.

Згідно ст. 17 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди; апеляційні суди; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.

Згідно ст. 18 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Згідно ст. 21 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Згідно ст. 26 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» у системі судів загальної юрисдикції діють апеляційні суди як суди апеляційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення. Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України. До складу апеляційного суду входять судді, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п'яти років, з числа яких призначаються голова суду та його заступники. В апеляційному суді, кількість суддів в якому перевищує тридцять п'ять, може бути призначено не більше трьох заступників голови суду. У складі апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ у межах відповідної судової юрисдикції. Судову палату очолює секретар судової палати, який призначається з числа суддів цього суду. Рішення про утворення судової палати, її склад, а також про призначення секретаря судової палати приймаються зборами суддів апеляційного суду за пропозицією голови суду. Секретар судової палати організовує роботу відповідної палати, контролює здійснення аналізу та узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції палати, інформує збори суддів апеляційного суду про діяльність судової палати.

Згідно ст. 31 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» у системі судів загальної юрисдикції діють вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. Вищими спеціалізованими судами є: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України. До складу вищого спеціалізованого суду входять судді, обрані на посаду судді безстроково, з числа яких призначаються голова суду та його заступники. У вищому спеціалізованому суді, кількість суддів у якому перевищує сорок п'ять, може бути призначено не більше трьох заступників голови суду.

Отже, господарські суди становлять єдину систему спеціалізованих судів, яка складається з місцевих господарських судів, апеляційних господарських судів та Вищого господарського суду України.

7. Порядок і строки пред'явлення претензії

Підприємства та організації, що порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення претензії.

Підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією.

У претензії зазначаються:а) повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред'являється; дата пред'явлення і номер претензії;б) обставини, на підставі яких пред'явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти;

в) вимоги заявника;г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;д) перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватись до претензії із зазначенням про це у претензії. До претензії про сплату грошових коштів може додаватися платіжна вимога-доручення на суму претензії.

Претензія підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Претензійні строки - це встановлений законом строк, протягом якого сторона, право якої порушено, зобов'язана перед зверненням з позовом до господарського суду направити порушникові претензію.

Мета претензійного порядку - звільнити судові органи від розгляду спорів, які можуть бути врегульовані сторонами самостійно в досудовому порядку.

Залежно від підстав та категорії спору розрізняють строки пред'явлення та розгляду претензій.

Чинне законодавство не обмежує потерпілу сторону часом звернення з претензією, окрім випадків, передбачених у транспортному законодавстві. Щодо загальних строків розгляду претензій, то вони встановлені у ст. 7 ГПК України. Претензія підлягає розглядові протягом одного місяця від дня отримання. Якщо ж обов'язковими для сторін правилами чи договором передбачене право перепровірки забраковано! продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, то претензії, пов'язані з якістю та комплектністю, розглядаються протягом двох місяців. Порядок пред'явлення претензії перевізникові, що випливає із договору перевезення вантажу, пошти встановлено транспортними кодексами (статутами). Якщо ж позивач звертається з позовом до господарського суду і не подає доказів того, що ним вживалися заходи досудового врегулювання спору, то суддя відповідно до п. 7 ст. 63 ГПК України повертає заяву без розгляду для усунення допущених порушень.

8. Порядок та строки надання відповіді на претензію

Після розгляду претензії сторона повинна дати відповідь заявнику в установлені строки, в якій має повідомити про її визнання (повне або часткове) або про відмову в її задоволенні. Відповідь подається в пись­мовій формі, а її зміст має містити повне найменування і поштові реквізити підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь.

Якщо претензія відхилена повністю чи частково, заявникові повинні бути повернуті оригінали документів, отриманих як додатки до претензії.

Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником і надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку (аналогічно як і вручення претензії). Будь-які інші посадові особи не мають права на підписання відповіді на претензію. Згідно з чинним законодавством, якщо претензія чи відповідь на неї підписується особою, що виконує обов'язки повноважної особи, то в ній вказуються дані про це, не допускається проставляння вертикальної риски перед підписом, як це часто робиться на практиці. За таких умов претензія чи відповідь на неї можуть бути визнані недійсними. Якщо у відповіді на претензію не повідомляється про перерахування визнаної суми, то заявник має право по закінченні 20 днів після одержання відповіді звернутися до державної виконавчої служби із заявою про примусове стягнення визнаної суми з боржника без звернення в господарський суд. Відповідь на претензію, в якій визнаються претензійні суми, розглядається як підстава для відкриття виконавчого провадження з примусового стягнення суми заборгованості. Виконавче провадження має порушуватися на підставі ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження». До заяви додається відповідь на претензію з визнаною сумою.

Оскільки розгляд претензії та надання на неї відповіді заявнику в обумовлені ст. 7 ГПК України строки є обов'язком суб'єктів господарювання, то при порушенні цих строків або ж залишення претензії без відповіді господарський суд при вирішенні господарського спору має право стягнути в доход державного бюджету з підприємства, організації, Що припустилися такого порушення, штраф у розмірі двох відсотків від суми претензії, але не менш як п'ять і не більш як сто розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

9. Досудове врегулювання розбіжностей, що виникають при укладенні, зміні та розірванні господ. договорів

Підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором.

Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, відповідають на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді в установлений строк з урахуванням поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

10. Господарські справи підвідомчі господарському суду

Стаття 12. Справи, підвідомчі господарським судам

Господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів;

7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України;

8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство.

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, спорів, передбачених пунктом 4 частини першої цієї статті, та інших спорів, передбачених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом.

11. Підсудність господарських справ: поняття, види

Підсудністю називається розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами.

Таке розмежування здійснюється за двома ознаками:родовою ознакою, тобто родом справи, її предметом, територіальною ознакою, тобто за місцезнаходженням сторін.

Таким чином, підсудність господарських справ поділяється на два головних види: родову та територіальну.

За допомогою родової підсудності можна встановити, якій судовій ланці підсудна конкретна справа. Загальні положення родової підсудності визначено в ст. 13 ГПК України, де зазначається, що місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам.

Територіальна підсудність дозволяє розмежовувати компетенцію господарських судів одного рівня. Територіальна підсудність справ господарському суду визначена ст. 15 ГПК України. При встановленні територіальної підсудності необхідно керуватися рекомендаціями Вищого господарського суду України.

Відповідно до ст. 13,15 ГПК України підсудність справ визначається за предметними і територіальними ознаками. Виняток з цього правила становить виключна підсудність справ, що передбачена ст. 16 ГПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ГПК України справи в спорах, що виникають при укладенні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо.

Справи в спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача. Спори, пов'язані з укладанням, зміною умов, розірванням чи визнанням недійсними бартерних угод, підлягають вирішенню господарським судом за місцем знаходження однієї зі сторін, до якого звернувся заявник.

У вирішенні питання щодо визначення територіальної підсудності прав зі спорів про визнання договорів недійсними за позовами осіб, які не є сторонами в цих договорах (прокурорів, органів державної податкової служби тощо), коли відповідачами зазначено обидві сторони того чи іншого договору, слід виходити з того, що територіальна підсудність має визначатися згідно з ч. З ст. 15 ГПК України, а тому розгляд справи здійснюється тим господарським судом, до якого звернувся позивач.

Господарським судам слід мати на увазі, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, в якій така особа не є стороною. Захист прав такої особи можливий шляхом подання віндикаційного позову.

У вирішенні питання щодо визначення територіальної підсудності справ зі спорів про визнання договорів недійсними за позовами осіб, які не є сторонами в цих договорах (прокурорів, органів державної податкової служби тощо), коли відповідачами зазначено обидві сторони того чи іншого договору, слід виходити з такого. У відповідних випадках територіальна підсудність має визначатися згідно з ч. З ст. 15 ГПК України. Згідно з цією статтею справи в спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.

Справи в спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.

Справи про банкрутство розглядаються за місцезнаходженням боржника.

При вирішенні питання про підсудність зустрічних позовних заяв у справах, що віднесені до виключної підсудності господарських судів відповідно до ч. 4 ст. 16 ГПК України, слід виходити з того, що за змістом ч. 1 ст. 60 ГПК України зустрічний позов завжди розглядається спільно з первісним позовом у тому самому суді, у провадженні якого перебуває справа за первісним позовом, у тому числі випадки, коли відповідач за зустрічним позовом є організацією, зазначеною в ч. 4 ст. 60 ГПК України.

Справа, яку прийняв господарський суд до свого провадження, має бути ним розглянута по суті. Коли через певні обставини справа не може бути розглянута господарським судом, ст. 17 ГПК України встановлює правила передачі матеріалів справи з одного господарського суду до іншого.

Якщо після відводу суддів неможливо розглянути справу в господарському суді, до підсудності якого належить справа, то Голова Вищого господарського суду України або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є в провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.

Підсудність справи про стягнення іноземної валюти визначається розділом III ГПК України, виходячи з ціни позову у національній валюті України - еквіваленті іноземної валюти згідно з офіційним курсом, встановленим Національним банком України на день подання позову.

12. Виключна підсудність господарських справ

Стаття 16. Виключна підсудність справ. Віднесені до підсудності господарського суду справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.

Справи про арешт судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, розглядаються судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому перебуває судно, або порту реєстрації судна. Справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.

Справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.

Справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

Справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери розглядаються господарським судом за місцезнаходженням емітента. Справи у спорах, передбачених пунктом 6 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням об'єктів земельних відносин або основної їх частини, за винятком справ, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

13. Поняття і склад учасників господ. Процесу

Учасники господарського процесу - це особи, які здійснюють при вирішенні господарських спорів господарським судом передбачені законом процесуальні дії. До складу учасників судового процесу належать сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК України, зокрема судові експерти, перекладачі, посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи.

Склад учасників судового процесу визначено розділом IV ГПК України. Залежно від виконуваних у судовому процесі функцій і мети вступу або залучення до процесу учасників можна поділити на три групи: особи, які вступають у процес із метою захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів (сторони, треті особи); особи, які вступають у процес із метою захисту державних і суспільних інтересів (прокурор, державні та інші органи); особи, які залучаються до процесу для надання пояснень і висновків (посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, експерт).

Кожен учасник господарського процесу наділений правами і обов'язками відповідно до мети його участі в процесі. Серед учасників виокремлюються особи, без яких процес у конкретній господарській справі неможливий.

14. Процесуальний статус судді ГС. Відвід судді

Відповідно до ст.. 19 ГПК суддя - посадова особа господарського суду, наділена повноваженнями здійснювати правосуддя з господарських відносин. При цьому згідно з чинним законодавством України суддя є носієм судової влади, який наділяється повноваженнями, необхідними для здійснення правосуддя при вирішенні господарських спорів. Принцип господарського процесуального права щодо підпорядкування суддів лише закону забезпечується: а) особливим порядком обрання та призначення суддів; б) їх недоторканністю; в) правом суддів оцінювати докази за внутрішнім переконанням, заснованому на всебічному, повному та об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (статті 4-7, 43 ГПК), та іншими гарантіями, що випливають зі змісту ст. 129 Конституції України.