Поняття громадянства в зарубіжних країнах

Ознаки та ідеї виникнення правової держави - демократичної держави, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади. Конституційні гарантії прав і свобод громадянина в світі. Поняття інституту громадянства: набуття та припинення.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык русский
Дата добавления 28.04.2011
Размер файла 63,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Якщо держава зацікавлена в швидкому зростанні свого населення, воно може ввести обидва правила повною мірою. Як приклад можна привести частину А згаданою вище ст. 30 мексиканській Конституції, згідно якої «мексиканцями по народженню є: I) діти, що народилися на території Республіки, якої б національності (тобто громадянства) не були їх батьки; II) діти, що народилися за кордоном від батьків-мексиканців, від батька-мексиканця або від матері-мексиканки; III) діти, що народилися на мексиканському військовому або торгівельному кораблі або в літаку». Найчастіше, проте, превалює один з принципів, а іншій його доповнює. Наприклад, згідно з Федеральним законом про австрійське громадянство 1965 років діти, що народилися в браку, набувають громадянства Австрії, якщо хоч би один з батьків - австрійський громадянин, а позашлюбні діти - якщо таке громадянство є в матері. Австрійськими громадянами, поки не доведене зворотне, вважаються діти, знайдені на території Республіки у віці менше шести місяців. Тут, таким чином, превалює «право крові», а «право ґрунту» доповнює його лише в одному певному випадку. Може бути також набуття дитиною громадянства батьків незалежно від місця її народження. Проблема виникає лише тоді, коли батьки дитини мають різне громадянство (наприклад, мати - італійська громадянка, батько - громадянин Франції). Це питання в більшості країн вирішується тільки на підставі письмової угоди батьків про вибір громадянства дитини. До цього він може залишатися особою без громадянства або (що частіше) може набути громадянство за місцем народження. Принцип права ґрунту застосовується до вузького кола осіб, переважно до тих, громадянство батьків яких або батьки яких невідомі, а часто до дітей громадян іншої держави, що народилися на території даної країни, якщо тільки батьки не перебували в даній країні по службі (наприклад, дипломати).

Особливості такого способу набуття громадянства, як філіація, виявляються у розв'язанні питань громадянства дітей, народжених у так званих змішаних шлюбах, тобто коли їхні батьки є громадянами різних держав. Законодавство цілого ряду розвинутих країн для таких випадків передбачає філіацію за принципом «права крові» батька (Бельгія, Греція, Іспанія, Японія тощо). Іншими словами, дитина стає громадянином держави громадянства батька. У більшості країн у цьому відношенні визнано рівність статей, і громадянство дитини встановлюється за узгодженням між батьками.

Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, або набуття громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралізація -- це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою.

Натуралізоване громадянство, як правило, надається особі, яка не є громадянином іншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматичну втрату попереднього громадянства. У більшості ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за рішенням компетентних органів. Надання натуралізованого громадянства звичайно здійснюється в індивідуальному порядку, хоча трапляються випадки колективної натуралізації. Останні насамперед пов'язані з оптацією громадянства. Щодо цього саму оптацію слід розглядати як різновид натуралізації.

Надання громадянства в порядку натуралізації звичайно потребує чітко вираженого (у формі відповідної заяви) волевиявлення особи, яка бажає його набути. Але за певних обставин таке волевиявлення практично відсутнє, і лише домислюється згода на натуралізоване громадянство. Це має місце при набутті натуралізованого громадянства неповнолітніми. Загальноприйнятим є принцип, за яким діти до досягнення певного віку автоматично змінюють своє громадянство разом із своїми батьками (довільна натуралізація).

Індивідуальна натуралізація практично завжди пов'язана з певними умовами, або вимогами. Ці вимоги можуть як обмежувати можливості натуралізації, так і полегшувати її. Головною умовою натуралізації є так зване укорінення. Згідно з цією умовою, особа, яка претендує на здобуття громадянства конкретної держави, повинна до подання відповідної заяви протягом певного часу проживати на її території. Встановлення відповідного строку має на меті надання іноземцеві можливості інтегруватись у нове для нього суспільне середовище і належним чином проявити себе.

Конституції і законодавство про громадянство встановлюють різні строки укорінення. Звичайним є п'ятирічний строк (в Угорщині - 3 роки, в Алжирі - 7 років), хоча в деяких країнах він сягає десяти років (Бельгія, Іспанія, в республіці Чад - 15 років). У Скандинавських країнах строк укорінення визначений у сім років. З іншого боку, в латиноамериканських країнах цей строк дорівнює двом рокам. Водночас у більшості країн припускається можливість скорочення періоду укорінення. Наприклад, в Іспанії він може бути зменшений до п'яти років і навіть до двох років для осіб, які претендують на натуралізоване громадянство і зробили «значні послуги» цій державі. У Франції п'ятирічний строк укорінення може бути скорочений до двох років для тих, хто протягом цих двох років провчився у французькому університеті або іншому вищому навчальному закладі, «зробив або може зробити важливі послуги своїми талантом або здібностями». В Норвегії припускається можливість скорочення строку укорінення для громадян інших Скандинавських держав та Фінляндії.

З юридичної точки зору, умова укорінення пов'язується з так званим доміцилієм, який у даному випадку означає факт постійного проживання особи у відповідній країні, а також намір обрати її місцем свого постійного проживання, одруження і, як наслідок, натуралізації.

Законодавство й адміністративна практика визначають також інші умови, що обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати наявність певного рівня матеріального добробуту, кваліфікації та професійної підготовки, повагу до закону, відсутність заборгованості щодо сплати податків тощо. Інколи коло прав громадян, що натуралізуються, декілька вужчий, ніж в природжених. Наприклад, згідно розд. 1 ст. II Конституції США Президентом може бути вибраний лише природжений громадянин США, а для обрання до складу палат Конгресу встановлені 7- і 9-річний цензи громадянства, тобто конгресменом (членом Палати представників) або сенатором може бути вибрана особа, не менш зазначеного терміну, що полягає в громадянстві США.

Звичайною є вимога знання державної мови (досить складний іспит передбачений законодавством Латвії і Естонії, прийнятим у 90-х роках: у Латвії, наприклад, крім знання досконало латиської мови, потрібно добре знати історію країни з початку XX ст., А також мати предків, які жили в Латвії з цього ж часу); бути психічно здоровим і не мати деяких хвороб (наприклад, СНІДу); не бути зареєстрованим - зокрема, в документах Інтерполу - як терорист; не належати до партій, що виступають за насильницьку зміну конституційного ладу, і т.д. В окремих арабських країнах (Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія та ін) до громадянства можуть бути прийняті тільки мусульмани, а обличчя інших віросповідань, в тому числі подружжя, повинні для прийому до громадянства змінити свою релігію. Законодавство про громадянство окремих країн Тропічної Африки вимагає, щоб той, хто натуралізується «укорінився» у громаді, дотримувався тих звичаїв, якими керуються оточуючі. Вступ до шлюбу, як правило, не тягне автоматичного надання громадянства, хоча і полегшує його отримання. Лише в небагатьох країнах (наприклад, в Саудівській Аравії) громадянство автоматично надається жінці, котра одружилася з саудівським громадянином, але за умови, що вона мусульманка або приймає іслам. Надання права притулку особам, переслідуваним за політичними мотивами, за їх наукову, громадську, культурну діяльність, також не тягне автоматичного надання громадянства.

З іншого боку, порядок натуралізації може бути спрощений. Спрощеним є порядок реінтеграції, тобто поновлення в громадянстві. У деяких країнах полегшена процедура натуралізації встановлена для осіб корінної національності (Болгарія, Греція, Ізраїль, ФРН та інші). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вірність.

Однак навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає за особою права на натуралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом державного суверенітету. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи. Звичайно відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до судових органів або до глави держави.

Існують також і інші способи набуття громадянства, однак головними є філіація і натуралізація.

Поряд з розглянутими існують і інші, менш поширені способи набуття громадянства. До їх числа належать: оптація (вибір громадянства тієї чи іншої країни у зв'язку з переходом частини території від однієї держави до іншої або проголошенням частини території колишньої держави новою незалежною державою, коли особа може залишити колишнє громадянство або вибрати нове, як це було, наприклад, в Алжирі після досягнення нею незалежності протягом трьох років після 1962 р.); трансферт (перехід території супроводжується зміною громадянства без права вибору, що буває рідко, але мало місце в деяких державах після другої світової війни); реєстрація (вона передбачає спрощений порядок набуття громадянства, якщо батьки цієї особи були або є громадянами країни); відновлення громадянства (для колишніх громадян цієї держави). Ці способи також представляють собою індивідуальні (наприклад, оптація) або колективні (трансферт) різновиди натуралізації.

Громадянство дітей при зміні громадянства батьків змінюється в залежності від віку дітей. Зазвичай діти до 14-річного віку (у деяких країнах - до 12 років, у США та інших країнах встановлено ще менший вік) автоматично слідують за батьками, набуваючи без додаткових формальностей нове громадянство. Складнощі виникають, якщо громадянство змінює один з батьків. У такому випадку громадянство малолітньої дитини зберігається або змінюється за письмовою згодою батьків. При зміні громадянства дітей у віці 12 - 14 - 18 років (іноді до 21 року) зазвичай запитують про їхню згоду в присутності представника судового відомства, нотаріуса, іншого представника державних органів, а також педагога. Діти старше 18 років (у деяких країнах старше 20, 21 року) змінюють своє громадянство на загальних підставах, хоча якщо вони роблять це разом із батьками, то процедура дещо спрощується.

ІІ.4 Способи припинення громадянства

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства.

Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. У більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи. Вони враховують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв'язку з цією заявою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих країн можливість виходу з громадянства не заперечується.

У США, Великобританії та в деяких інших країнах визнаний принцип вільного виходу з громадянства. Він здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорій осіб. Наприклад, у ФРН такі обмеження визначені для суддів, державних службовців та інших. Практично завжди не припускається або суворо обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли відповідна країна перебуває у стані війни.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою.

Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства -- денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер денатуралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії поширена концепція, за якою юридичний зв'язок між державою і натуралізованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав і обов'язків і менш стійкий, ніж зв'язок між державою та її природженим громадянином.

Що ж стосується денацiоналiзацiї, то її можливість пов'язується з державним суверенітетом. Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв про громадянство Францiї, особа може бути позбавлена французького громадянства у разi засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення вiд обов'язкiв, встановлених законом про вiйськову повиннiсть, за дiї на користь iншої держави, що завдають шкоди iнтересам Францiї, та в деяких iнших випадках. Тим самим має мiсце сполучення кримiнально-правової i конституцiйно-правової вiдповiдальностi. Проте законодавство переважної бiльшостi країн не припускає денацiоналiзацiю, пов'язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невiдчужуваних, природних прав людини.

Вiдмiннiсть у регламентацiї питань громадянства в рiзних країнах iнодi призводить до виникнення такого явища, як вiдсутнiсть громадянства (апатризм). Як i подвiйне громадянство, апатризм з позицiй нацiонального i мiжнародного права сприймається негативно.

З iнститутом громадянства пов'язанi iнститути полiтичного притулку та екстрадицiї (видачi). Вони також спiввiднесенi як з нацiональним, так i з мiжнародним правом.

Конституцiї багатьох держав встановлюють основи правової регламентацiї притулку. «Іноземець, позбавлений у своїй країнi можливостi реально користуватися демократичними свободами, гарантованими iталiйською Конституцiєю, має право притулку на територiї Республiки», - записано в ст. 10 Конституцiї iталiї. У ст. 27 Конституцiї Болгарiї зазначено, що «Республiка Болгарiя надає притулок iноземцям, переслiдуваним за їхнi переконання або дiяльнiсть на захист мiжнародно визнаних прав i свобод». Водночас у деяких Конституцiях прямо забороняється видача iноземцiв, якi переслiдуються за полiтичну дiяльнiсть. Нерiдко в основних законах також забороняється видача iноземним державам своїх громадян. Окремi Конституцiї встановлюють загальнi засади правового режиму iноземних громадян.

У силу вчинення певних кримінальних або політичних злочинів будь-яка особа може бути позбавлена громадянства за вироком суду. Позбавлення громадянства може бути здійснено на основі адміністративного акта щодо осіб, які займаються небажаної для уряду політичною діяльністю.

Позбавлення громадянства здійснюється уповноваженими на це органами держави всупереч бажанням особи. У ряді країн дозволяється позбавляти громадянства тільки натуралізованих громадян за злочини, зазначені в законі, але іноді протягом лише певного терміну після натуралізації (наприклад, шести років в Австрії). В окремих країнах закон передбачає можливість позбавлення громадянства і вроджених громадян, але тільки за дії на користь іноземної держави, які заподіяли збитків державі громадянина, або за умисне ухилення від військової служби. У країнах Латинської Америки позбавлення громадянства (у відношенні як натуралізованих, так і вроджених громадян) використовується в якості додаткового покарання, якого призначає суд за деякі злочини (шпигунство та ін.) Новітні Конституції багатьох країн забороняють позбавляти громадянства. Втрата громадянства відбувається також у результаті розглянутих вище оптапії, трансферту та ін, в деяких з цих процедур є елементи добровільності, в інших - примусовості.

Позбавлення громадянства є санкцією держави відносно особи, що допускає недозволену поведінку. Зазвичай така міра застосовується лише до громадян, що натуралізуються, і те протягом порівняльний недовгого терміну після натуралізації. Так, згідно ч. 1 ст. 16 Основного закону для Німеччини «німецьке громадянство (Staatsangehrigkeit) не може бути відібране. Втрата громадянства може настати лише на основі закону, а проти волі особи - лише в тому випадку, якщо вона тим самим не стає особою без громадянства». Частина 2 ст. 11 Іспанської Конституції встановлює, що «жоден іспанець за походженням не буде позбавлений своєї національності»; що натуралізуються, отже, можуть бути позбавлені. Австрійський закон, що допускає позбавлення громадянства громадян, що натуралізуються, забороняє це після закінчення шести років після натуралізації. Не можна не пригадати у зв'язку з даним інститутом відмічене вище позбавлення громадянства соціалістичних країн як засіб позасудової розправи з «дисидентами». Законодавство про громадянство регулює також конфлікти відносно громадянства дітей у випадках різногромадянства батьків, існуючого спочатку або виниклого унаслідок зміни громадянства одним з них.

Висилка громадян з країни, яка раніше практикувалася в деяких державах тоталітарного соціалізму, в більшості країн заборонена. Відносно іноземців вона може бути здійснена, але тільки за постановою суду (Румунія). У Мексиці будь-якого іноземця може вислати орган виконавчої влади.

Екстрадиція (видача особи від однієї держави іншій для слідства і суду) можлива відповідно до міжнародного договору або без нього, але не допускається видача осіб, звинувачених у політичних злочинах. Зазвичай не видаються власні громадяни за злочини проти іншої держави або її громадян: таких осіб судить свій суд.

Складність, суперечливість і заплутаність сучасного законодавства про громадянство породили такі аномалії, як безгромадянство (апатриди) і подвійне громадянство (біпатриди).

Розділ ІІІ. Безгромадянство і подвійне громадянство

Безгромадянство і подвійне громадянство. Обидва стани, як правило, породжуються неспівпаданням принципів придбання і припинення громадянства в різних країнах. Особами без громадянства (аполідами або апатридами) є ті, хто не може довести наявність у них якого-небудь громадянства. Наприклад, згідно із згаданим австрійським законом знайдене на території Австрії дитя старше за шість місяців вважатиметься особою без громадянства. Стан безгромадянства може виникнути і в результаті припинення громадянства.

Найбільш частим випадком багатогромадянства є подвійне громадянство (біпатрізм), тобто приналежність особи до громадянства двох держав, що підтверджується відповідними документами. Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом ґрунту».

Наприклад, дитя, що народилося на мексиканській території від батьків-австрійців буде мексиканським громадянином за Конституцією Мексики і австрійським громадянином по австрійському закону. А згідно з чотирнадцятою поправкою до Конституції США, філіація відбувається за принципом «права ґрунту». Цей принцип не поширюється на дітей дипломатів, консулів і деяких інших категорій іноземців. Однак припускається можливість набуття громадянства на основі «права крові»: американським громадянином е особа, яка народилася за кордоном у батьків, які є американськими громадянами. Характерно, що в такому випадку філіація обмежена тільки одним поколінням народжених за кордоном. Це застереження зумовлене наміром запобігти практиці біпатризму, але його не можна вважати абсолютно ефективним. Зокрема, громадянин США, який за законом набув цього стану за «правом крові», народившись на території іншої держави, де діє «право ґрунту», за звичайних умов буде вважатись і громадянином цієї держави. З іншого боку, особа, яка народилася на території США у громадян іноземної держави, де домінує «право крові», також може стати біпатридом.

Подвійне громадянство у ряді випадків створює для його володаря певні складнощі, якщо кожна з держав вимагає від нього виконання громадянських обов'язків. Держави, як правило, негативно відносяться до такого стану і укладають договори про запобігання випадкам подвійного громадянства, зобов'язавши осіб, що мають громадянство обох сторін договору, вибрати одне громадянство і тим самим припинити інше. В усякому разі за своїми громадянами держави не визнають жодних прав, витікаючих з наявності у них також іншого громадянства. Більш того, такі громадяни часом піддаються деяким обмеженням в правах. Наприклад, згідно ч. 3 ст. 16 Конституцій Румунії «публічні функції і високі посади можуть бути заміщені особами, що мають лише румунське громадянство і місце проживання в країні». Проте зустрічається і інший підхід. Так, в Польщі останній Президент Другої республіки (1918-1939 рр.) мав окрім польського ще громадянство Швейцарії, куди і втік після вторгнення до Польщі гітлерівських військ. А в 1990 році головним суперником на виборах в того, що став тоді Президентом Леха Валенси виявився бізнесмен, в якого окрім польського є ще громадянство Канади, де він проживає постійно, а також Перу.

У законодавстві більшості країн не визначаються юридичні наслідки подвійного громадянства. Водночас передбачаються різні заходи щодо запобігання цьому явищу. Так, для запобігання випадкам біпатризму майже в усіх розвинутих країнах законодавчо встановлено, що одруження жінки з іноземцем автоматично не впливає на її громадянство. Для ліквідації біпатризму нерідко використовується практика оптації, тобто вибору громадянства. Порядок оптації встановлюється в законодавстві і міжнародних договорах. Найчастіше оптація має місце у зв'язку з територіальними змінами та укладанням спеціальних міждержавних угод про запобігання подвійному громадянству та усунення його.

Існують, проте, й угоди, які припускають можливість подвійного громадянства. Про це прямо зазначається в Конституціях деяких держав. При цьому, як правило, робляться посилання на існуючі між відповідними країнами так звані особливі зв'язки історичного характеру. Прикладами таких угод є договори про подвійне громадянство між Іспанією та рядом латиноамериканських держав. У ст. 11 Конституції Іспанії застережено, що «в цих країнах, навіть якщо вони не визнають за своїми громадянами такого права на взаємній основі, іспанці можуть натуралізуватись без втрати свого громадянства за народженням». У ст. 62 Конституції Росії записано, що «громадянин Російської Федерації може мати громадянство іноземної держави (подвійне громадянство) відповідно до федерального закону або міжнародного договору Російської Федерації». У Великобританії громадяни Ірландії визнаються британськими громадянами, хоча Ірландія взаємністю на це не відповідає (що, втім, зрозуміло, якщо врахувати величезну різницю в чисельності населення обох країн). Договори між державами про подвійне громадянство зобов'язали сторони враховувати наявність у своїх громадян також громадянства іншої сторони і, зокрема, не вимагати від них виконання певних громадянських обов'язків, якщо ці обов'язки були виконані по відношенню до іншої сторони (наприклад, військова служба). Проте поки що визнання багатогромадянства - виключення з правила, хоча можна передбачати, що усе більш тісний взаємозв'язок між державами і зняття загрози серйозних військових конфліктів приведуть до розширення цієї практики.

Розділ ІV. Права і свободи іноземців

громадянство правова держава конституційний

В демократичній державі іноземці за своїм правовим положенням в основному прирівнюються до власних громадян (національний режим), за окремими вказаними в законі вилученнями. Наприклад, вони не підлягають заклику на військову службу, не користуються виборчими правами, не можуть здійснювати деякі заняття, обіймати деякі посади, інколи набувати деяких об'єктів власності і так далі. На виборах в органи місцевої самоврядності постійно проживаючі іноземці, що не є офіційними представниками іноземних держав і міжнародних організацій, все частіше отримують право голосу, а інколи і пасивне виборче право. Так, речення третє ч. 1 ст. 28 німецького Основного закону передбачає, що на виборах в повітах і общинах мають право обирати і обиратися згідно з правом Європейського співтовариства також особи, які мають громадянство держави - члена Європейського співтовариства. Незрідка, хоча і не завжди, такі права надаються на основі взаємності. Так, в ч. 1 ст. 13 Іспанської Конституції сказано: «Іноземці користуватимуться в Іспанії публічними свободами, які гарантуються справжньою частиною Конституції, на умовах, встановлених договорами і законом». Тут йдеться по суті про політичні права, що належать в принципі лише громадянам, бо останні права і свободи - права людини - належать, як само собою зрозуміло, і громадянам, і іноземцям. Відповідно ч. 2 вказаної статті передбачає, що договорами або законом з врахуванням взаємності «іноземцям може бути надане активне виборче право на муніципальних виборах.» Іспанський законодавець під іноземцями в даному випадку має на увазі іноземних громадян, бо стосовно осіб без громадянства мова про взаємність, природно, йти не може. Мексиканська ж Конституція (ст. 33, частина друга) забороняє іноземцям будь-яке втручання в політичні справи країни. Як інший приклад можна привести положення Болгарської Конституції. Згідно ч. 2 її ст. 26 «іноземці, що перебувають в Республіці Болгарії, мають всі права і обов'язки за справжньою Конституцією, за винятком прав і обов'язків, для здійснення яких Конституцією і законами потрібне болгарське громадянство». Примітно тут, що згідно ч. 1 ст. 22 Конституції «іноземці і іноземні юридичні особи не можуть набувати право власності на землю, окрім спадкоємства згідно із законом. В цьому випадку їм слід поступитися своєю власністю». Неважко розпізнати в цій нормі властиву соціалістичному менталітету боязнь «розпродажу країни», нерозуміння того, що іноземна земельна власність не ущемлює суверенітету держави відносно всієї її території. І ще раз звернемося до Мексиканської Конституції: «Мексиканцям виявляється перевага перед іноземцями за рівних умов при здобутті різного роду концесій, занятті будь-яких державних постів, посад і здійсненні повноважень, що надаються Урядом, у випадках, коли мексиканське громадянство не є обов'язковим» (ст. 32, частина перша, речення перше).

Демократичні Конституції зазвичай передбачають можливість надання притулку іноземцям, як правило, по політичних підставах (якщо вони, наприклад, піддаються переслідуванням по релігійним, науковим і іншим подібним мотивам). Так, згідно частини третьої ст. 10 Конституцій Італії «іноземець, позбавлений в своїй країні можливості дійсно користуватися демократичними свободами, які гарантовані Італійською Конституцією, має право притулку на території Республіки з дотриманням встановлених законом умов». Частина 1 ст. 16-а німецького Основного закону містить схоже, хоча і коротше формулювання: «Особи, що переслідуються по політичних мотивах, користуються правом притулку». Правда, з 1994 року німецький закон Основний не обмежується приведеною формулою, а передбачає в подальших частинах нововведеної ст. 16-а додаткові умови і обмеження при наданні даного права. Слід зазначити, що надання притулку не тягне автоматично надання громадянства. І те і інше залежить від розсуду держави і здійснюється в різному порядку. Сповна можливі ситуації, коли притулок особі надають, але в громадянстві відмовляють.

Демократичні Конституції незрідка спеціально передбачають заборону висилки з країни як своїх громадян (експатріація), так і іноземців, що законно знаходяться в країні. Так само, зазвичай, забороняється видача (екстрадиція) іноземним державам своїх громадян і іноземців, за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами. Наприклад, Конституція Республіки Словенія 1991 року в ст. 47 встановлює: «Громадянин Словенії не може бути виданий іноземній державі. Іноземець може бути виданий лише у випадках, передбачених міжнародними договорами, що зобов'язали Словенію». Схожі норми містяться в ст. 19 Румунської Конституції, яка в той же час в ч. 3 наказує, що про висилку або видачу постановляє суд. Мексиканська ж Конституція і в цьому питанні займає досить жорстку позицію: «...Федеральная виконавча влада має виняткове право без запобігання і без попереднього судового розгляду вислати за межі національної території будь-якого іноземця, чиє перебування в країні є небажаним» (ст. 33, частина перша). Заслуговує на увагу в даному зв'язку регулювання, що міститься в ч. 3 ст. 13 Іспанської Конституції: «Екстрадиція буде проводитися лише у виконання договору або закону, зважаючи на принцип взаємності. Не підлягають екстрадиції особи, що скоїли політичні злочини, при тому що акти тероризму такими не вважаються».

Висновок

Правова економіка і громадянське суспільство - перехід від розподільного суспільства до ринкового - це глибинні, сутнісні передумови формування правової держави.

Сучасна правова держава - це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників). Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте громадянське суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє відображення, зокрема у формуванні та функціонуванні політичних партій, суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.

Ідея про те, що люди від народження вільні і рівноправні, що їм в силу народження належить ряд невідчужуваних (природних) прав, лягла в основу перших конституційних актів, які приймалися в ході Англійської, Американської, Французької революцій XVII-XVIII століть. У подальшому жодна держава, що претендувала на те, щоб вважатися демократичною, не могла не записати у своїй Конституції певний перелік прав людини. Тим самим права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набували юридичну форму і ставали найважливішим інститутом конституційного права. Згодом вони стали і інститутом міжнародного права.

Конституція є основним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчому порядку результат визначеного суспільного розвитку.

За змістом Конституція - основний закон країни, що закріплює суспільний і державний устрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державної влади, основи організації державного керування і судової системи, основні принципи виборчого права і правове положення громадян.

Конституційні гарантії прав особистості дійсні тоді, коли вони закріплені не тільки (і не стільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі усталених процедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційних гарантій.

У багатьох Конституціях відмінність між правами людини і правами громадянина проводиться в самих формулюваннях відповідних статей. Для позначення суб'єкта прав людини зазвичай вживаються формули «кожен», «все», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособові формули типу «визнається право», «гарантується свобода» і т.п. (Мається на увазі, що це відноситься до кожної людини). Стосовно ж до прав громадянина в статтях Конституцій прямо вказується: «громадяни мають право», «громадянин може» тощо. Іноді замість вживання слова «громадяни», «громадянин» вказується на приналежність до нації, наприклад «всі німці», «кожен іспанець». Слід мати на увазі, що в західних країнах термін «нація» означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави. Звідси відомий термін «Об'єднані Нації», під якими розуміються держави.

Об'єм прав і свобод, якими людина може користуватися в конкретній державі, а також об'єм що покладаються на нього цією державою обов'язків знаходяться в прямій залежності від наявності або відсутності у нього громадянства даної держави. Громадянство - це стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, що обумовлює взаємні права і обов'язки громадян і держави у випадках, вказаних в законі. Громадянин знаходиться під суверенітетом держави, і остання може вимагати від нього виконання обов'язків, навіть якщо він перебуває за кордоном. Держава зі свого боку повинна захищати громадян на своїй території і надавати їм заступництво, коли вони знаходяться за її межами.

У конституційній державі інститут громадянства, що замінив колишнє підданство, став одним з проявів принципу рівноправ'я всіх членів суспільства.

Громадянство, будучи основою правового положення людини в державі, одночасно є об'єктом одного з найважливіших його прав. Саме володіння громадянством надає людині можливість повною мірою реалізовувати свої всілякі права і свободи, включаючи участь в управлінні, і в той же час вабить виконання повною мірою обов'язків по відношенню до держави, включаючи його захист.

Головним і об'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація (від латинського слова «філіус» - син), або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами -- «права крові» і «права грунту». Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, або набуття громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралізація -- це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою. Менш поширеним способами набуття громадянства є оптація (вибір громадянства тієї чи іншої країни у зв'язку з переходом частини території від однієї держави до іншої або проголошенням частини території колишньої держави новою незалежною державою, коли особа може залишити колишнє громадянство або вибрати нове); трансферт (перехід території супроводжується зміною громадянства без права вибору, що буває рідко, але мало місце в деяких державах після другої світової війни); реєстрація (вона передбачає спрощений порядок набуття громадянства, якщо батьки цієї особи були або є громадянами країни); відновлення громадянства (для колишніх громадян цієї держави). Ці способи також представляють собою індивідуальні (наприклад, оптація) або колективні (трансферт) різновиди натуралізації. Громадянство дітей при зміні громадянства батьків змінюється в залежності від віку дітей.

В зарубіжних країнах існують наступні способи припинення громадянства: вихід із громадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства. Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства -- денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Можливiсть денацiоналiзацiї пов'язується з державним суверенiтетом. Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв про громадянство Францiї, особа може бути позбавлена французького громадянства у разi засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення вiд обов'язкiв, встановлених законом про вiйськову повиннiсть, за дiї на користь iншої держави, що завдають шкоди iнтересам Францiї, та в деяких iнших випадках. Тим самим має мiсце сполучення кримiнально-правової i конституцiйно-правової вiдповiдальностi. Проте законодавство переважної бiльшостi країн не припускає денацiоналiзацiю, пов'язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невiдчужуваних, природних прав людини.

Правове становище особи залежить насамперед від його статусу: громадянин, іноземець (громадянин іншої держави), особа без громадянства, особа з множинним (окремий випадок - з подвійним) громадянством. Особливий статус можуть мати також біженці (не громадяни держави їх перебування), вимушені переселенці (громадяни), переміщені особи та ін. Частково їх положення регулюється міжнародним правом, а в основному - внутрішнім законодавством окремо взятої країни.

Найбільш широкими правами (включаючи політичні, в тому числі виборчі, право на об'єднання в політичні партії, право на доступ до державної служби) користуються громадяни цієї держави, вони ж несуть і найбільші обов'язки (включаючи військову службу там, де існує загальний військовий обов'язок, наприклад у Німеччині, Ізраїлі чи Китаї). Іноземці, як правило, не володіють багатьма політичними правами, хоча в окремих країнах, наприклад у Німеччині, вони беруть участь у виборах органів місцевого самоврядування, а в державах Латинської Америки на основі взаємності - і у виборах до парламенту. Вони володіють правом власності, можуть отримувати, в тому числі безкоштовно, муніципальне житло, мають право на працю, але їх доступ до деяких видів робіт обмежений: у ряді країн іноземці не можуть бути капітанами кораблів морського судноплавства, командирами екіпажів повітряних суден, працювати на радіо, телеграфі, телебаченні і т.д. З іншого боку, вони не зобов'язані служити в армії країни перебування, не платять податки (особливо якщо між державами, такими, як, наприклад, США і Росія, є угоди про виключення подвійного оподаткування), у багатьох країнах не мають права набувати землю у власність. Іноземці мають паспорт (посвідчення особи) своєї держави, а в країні перебування їм видається інший документ - вид на проживання (іноді, наприклад для іноземних студентів, просто робиться відмітка в національному паспорті). Сказане відноситься до «рядових» іноземців. На дипломатичних представників, на персонал місій поширюється дія особливих правил відповідно до міжнародного права та угод, укладених між державами.

Положення осіб без громадянства в чомусь аналогічно положенню іноземців. Однак на відміну від іноземців вони не користуються дипломатичним захистом будь-якої держави, що ускладнює ситуацію. Тому в сучасному міжнародному праві панує тенденція до вживання заходів, що скорочують стан без громадянства (полягають міжнародній конвенції багатосторонні і двосторонні договори). Відповідно до чинного в більшості країн законодавства особи без громадянства, як і іноземці, можуть бути примусово вислані з країни (у відношенні громадян застосовувати таку міру новітні Конституції забороняють). Сказане відноситься і до працівників дипломатичних місій, хоча щодо їх діють особливі правила і особливий порядок видворення з країни.

Особи з множинним, подвійним громадянством мають права і несуть обов'язки відповідно до законодавства всіх тих держав, громадянами яких вони є. Колізії (збіг обов'язків по відношенню до декількох державах, наприклад служба в армії) вирішуються по дипломатичних каналах.

Іноземці, особи без громадянства, з множинним громадянством, так само як і громадяни цієї країни, зобов'язані знати і дотримуватися законів країни свого перебування. Незнання законів не звільняє від відповідальності за їх порушення.

Список використаної літератури

1. Арістотель. Політика. - М.: 1911.

2. Венгеров А.Б. Теорія держави і права. Ч.1. Теорія держави - М.: Юристъ, 1995.

3. Губа А.В., Письменицький А.А., Слинько Д.В. Теорія держави і права. Посібник для студентів - Харків, 2000.

4. Гуменюк А.Р. О едином правовом пространстве как условии формирования правового государства. - М.: 1994.

5. Дробязко С.Г. Роль законодавства в утворенні матеріально-технічної бази комунізму - Мінск, 1971.

6. Загальна теорія держви і права. Підручник /Під ред. Лазарєва В.В. - М.: Юристъ, 1996.

7. Комаров С.А. Загальна теорія держави і права. Підручник - М.: Юрайт, 1997.

8. Конституція України.

9. Конституційне право зарубіжних країн - М.:1995.

10. Лазарєв В.Н. Загальна теорія права і держави - М.: 1994.

11. Макаров О.В. Співвідношення права і держави - С-Пб., 1995.

12. Монтеск'є Ш.Л. Вибрані твори. -- М.: Політвидав, 1955.

13. Нерсесянц В.С. Правовий характер взаємовідносин особистості, суспільства і держави /Соціалістична правова держава: проблеми і судження - М.: 1989.

14. Спірідонов Л.І. Теорія держави і права - С-Пб., 1995.

15. Теорія держави і права. Курс лекцій /Під ред. Марченка М.Н. - М.:Зерцало, 1997.

16. Теорія держави і права. Курс лекцій /Під ред. Матузова Н.І. і Малька А.В. М.: Юрист, 1997.

17. Туманов В.А. Права людини і виконавча влада /Радянська держава і право - 1990, № 2.

18. Фаткуллін Ф.Н. Основні вчення про право і державу. Навчальний посібник - Казань: КФЕІ, 1997.

19. Федералізм і демократія /Держава і право - 1992, № 4.

20. Хропанюк В.Н. Теорія держави і права. Навчальний посібник для вищих учбових закладів /Під ред. проф. Стрекозова В.Г. - М.: Отчизна, 1993.

21. Четвернін В.А. Демократична конституційна держава. Введення в теорію - М.: 1993.

22. Hesse К. Grundzьge des Verfassungsrechts der Bundesrepublik Deutschland. 18., Erg. Aufl. Heidelberg: Mьller, Jur. Verl., 1991, S. 8 f. (Пор. Хессе К. Основи конституційного права ФРН. М.: ЮЛ, 1981.).

23. Листи Плінія молодшого. -М., 1984. - С.65. 'Володимир Соловйов. Про християнську єдність. - М., 1993. - С.183.

24. Едмунд Берк. Роздуми про революцію у Франції. - М '1993. -С.121.

25. США: Конституція і законодавчі акти / Перев. з англ. Укладач В.І. Лафітскій; під ред. О.А. Жидкова. - М '1993.

26. А. Мень (під псевдонімом Е. Свєтлов). Магізм і Єдинобожність. - Брюссель, 1971.

27. Маркс К. і Енгельс Ф. Соч. Т, 1. С.400 - 401.

28. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К., 1995.

29. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. - К., 1999.

30. Муляр B.I. Політологія. Курс лекцій. - Житомир, 1999.

31. Ніконенко В. M. Політологія. Курс лекцій. -Тернопіль, 1992.

32. Основи політології / Кирилюк Ф.М., Корж М.0„ Федірко І.П. та ін.;За ред. Ф.М. Кирилюка. - К., 2000.

33. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. - К., Львів, 2001.

34. Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України. - К.,1997.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Поняття і принципи громадянства України. Категорії осіб, що є громадянами України. Особливості процесів набуття й припинення громадянства України. Система органів, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України. Процедури з питань громадянства.

    реферат [35,9 K], добавлен 03.09.2011

  • Загальна характеристика інституту громадянства в Україні. Підстави набуття громадянства України. Умови прийняття до громадянства України. Особливості виходу і втрати громадянства. Компетенція державних органів при вирішенні питань громадянства України.

    курсовая работа [46,7 K], добавлен 03.01.2014

  • Поняття, зміст та характерні ознаки громадянських прав і свобод людини в Україні. Сутність конституційних політичних прав і свобод громадянина. Економічні, соціальні, культурні і духовні права і свободи людини та громадянина, їх гарантії і шляхи захисту.

    курсовая работа [51,2 K], добавлен 09.05.2011

  • Що таке інститут громадянства. Громадянство як засіб інституціоналізації принципів взаємодії держави і особи. Специфіка законодавчих принципів регулювання громадянства України. Особливості, процедура та порядок набуття і припинення громадянства України.

    контрольная работа [20,8 K], добавлен 09.11.2010

  • Історія виникнення інституту прав і свобод людини і громадянина. Основні права людини: поняття, ознаки та види. Сучасне закріплення прав і свобод людини і громадянина в Конституції України. Юридичні гарантії забезпечення прав людини і громадянина.

    курсовая работа [40,0 K], добавлен 18.05.2015

  • Поняття, структура та види конституційно-правового статусу людини і громадянина. Громадянство України як елемент правового статусу. Порядок набуття та припинення громадянства України. Юридичне та нормативно-правове закріплення інституту громадянства.

    курсовая работа [65,2 K], добавлен 23.09.2014

  • Принципи громадянства України. Належність до громадянства України. Набуття громадянства України. Припинення громадянства України. Державні органи, що беруть участь у вирішенні питань щодо громадянства України.

    курсовая работа [21,7 K], добавлен 12.08.2005

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.