Соціальна пільга - це таке ставлення в суспільстві, у якому індивід або група індивідів наділяються продуктом з громадських фондів. У підставі отримання громадянами соціальних пільг лежить принцип потребу. Потреба - це тимчасове або постійне недоспоживання людиною продовольства, предметів тривалого користування та послуг, що мають у суспільстві поширений характер. Однак недоспоживання не стане потреба до тих пір, поки недоспоживання не придбає для держави значимий характер. Саме значуще для держави недоспоживання називається потребу. З цього моменту недоспоживання індивіда як його обмежена зв'язок з суспільством стає політичною категорією.

Верхній і нижній межі злиденності встановлюють виходячи з конкретної економічної ситуації та загальної політики. У різних країнах верхній і нижній межі злиденності різними, але вони можуть бути нижче гранично допустимих фізіологічних норм і вище середнього доходу, прийнятого в суспільстві.

Підставою потреби є необхідні потреби індивіда, задоволення яких неможливе без допомоги іншої особи чи держави. Потреба - це нездатність самого індивіда задовольнити свої потреби, а отже, вступити у відносини, що мають значимий характер для суспільства в цілому. Дана нездатність виникає на ряді обмежень біологічного, економічного, політичного і соціального характеру. Біологічні обмеження поділяються на фізіологічні та психологічні обмеження, що не дозволяють індивіду або за малолітству старості, або за причини інвалідності та хвороби трудитися. Економічні обмеження поділяються на обмеження матеріального і морального характеру. До обмежень матеріального характеру належить рівень розвитку продуктивних сил, до обмежень морального характеру-встановлюються економічні відносини або елементи цих відносин, принципи, на яких відносини не тільки вибудовуються, але якими вони і зміцнюються. Встановлений принцип, згідно з яким задоволення потреб суспільством здійснюється через обмін вартостями, накладає свій відбиток на людину, на його потреби. У цьому процесі не останню роль відіграє держава. Зміцнюючи принцип обміну, роблячи його панівним, воно стає першою політичною причиною появи потребу. Носіями останньої є індивіди, що мають здатність до праці, але не можуть її реалізувати через гострої конкуренції як продукту відносин обміну вартостями. Другий політичною причиною потреби є діяльність об'єднань політичного і професійного характеру, що виражають інтерес нужденних і тих, хто може стати такими через непередбачуваність мінових відносин. Дана причина, не беручи до уваги прямого змови уряду з профспілковою і партійною бюрократією або ангажованості цих відносин, працює на розширення сфери потребу індивідів. Третьою, найбільш вагомою, причиною, яка впливає на межі злиденності, є соціальна причина. Вона складається з існуючої системи соціального захисту, а також з соціальної сили (соціальна сила-це обумовлена поділом праці об'єднавча здатність індивідів) найманої праці.

Соціальний захист дозволяє індивідам, які перебувають під її заступництвом, зберігати свої позиції в суспільстві. Як охоронна функція якого політичного, або соціального союзу, соціальний захист є властивість будь-якого об'єднання людей. Найбільш значними об'єднаннями в даному випадку є держава і професійні спілки. Соціальний захист, що знаходиться в руках держави, що володіє загальним характером. У силу того, що соціальний захист крім держави можуть здійснювати і інші об'єднання людей, соціальна політика може бути реалізованою або через державну, або через недержавну систему соціального захисту. У другому випадку ця функція знаходиться зазвичай в руках професійних спілок. У зв'язку з таким станом речей виділяються дві моделі соціальної політики, які отримують свою легітимацію в конституціях держав: ліберально-консервативна модель; соціально-демократична модель. У науковій літературі є інші уявлення про кількість моделей соціальної політики, але якісні відмінності не мають принципового значення.

Держава, на основі соціального захисту, переданої у його компетенцію, створює систему соціального забезпечення, що складається із сукупності адміністративних норм і закладів, що реалізують ці норми в адміністративному порядку. Змістовною стороною системи соціального забезпечення, яка підтримується державою, є принцип обов'язкового державного страхування. Обов'язковість страхування не завжди передбачає обов'язковість внесків з боку застрахованого. За деякими видами державного страхування страховий фонд може поповнюватися за рахунок держави або за рахунок роботодавця. Показником розвиненості системи соціального забезпечення, а також типовим ознакою моделей соціальної політики є соціальні витрати. Під соціальними витратами розуміються обсяг фінансування соціально-політичної діяльності держави. Зазвичай в статистиці фігурує показник у вигляді частки від валового внутрішнього продукту країни. Сьогодні є країни, де частка соціальних витрат перевищує 40% від ВВП, і країни, де соціально-політична діяльність держави не існує взагалі.

Соціальна політика держави не існує у відриві від політики держави взагалі, а також від його конкретних політик: економічної, податковій, бюджетній, зовнішньої та ін. Сама соціальна політика розпадається на різні політики. Наскільки розвинена соціально-політична діяльність держави, настільки розвинене і внутрішній зміст його соціальної політики. Соціальна політика може вбирати (не вбирати) в себе якісь політики в одних країнах, якісь в інших країнах. Для Німеччини і Данії характерний широке охоплення соціальної сфери з боку держави, для США і Японії характерний менший обсяг.

Суттєвим у визначенні соціальної політики тієї чи іншої держави є джерела фінансування соціальних витрат. Джерела фінансування бувають бюджетні та позабюджетні. Бюджетні джерела поповнюються за рахунок податків, діяльності держави в економічній сфері, а також за рахунок інших коштів, що надходять у бюджет держави. Позабюджетні поповнюються за рахунок внесків роботодавців і найманих працівників. В останньому випадку поповнення може відбуватися як рівними, так і нерівними частками з боку роботодавців і найманих працівників, а деякі позабюджетні фонди поповнюються тільки за рахунок роботодавців. Найбільш розвиненою системою соціальної політики є структура соціальної політики датської держави.

Соціальна політика має низку функцій, які в кінцевому рахунку визначають гуманістичний характер держави, яка прагне через політично створювані громадські фонди підтримати стан індивідів у тому соціальному статусі, який не був би обтяжливим для нього. Так, компенсаторна функція спрямована на ліквідацію зовнішніх стримуючих умов, що не дають можливість індивіду бути діяльним учасником існуючих у суспільстві відносин; Елективний функція спрямована на визначення обставин і властивостей самого індивіда, що дозволяють віднести його до розряду нужденних; кумулятивна функція накопичує соціальний потенціал держави, що виражається в залежності індивідів від соціально-політичної діяльності держави. Всі ці функції тим більшою мірою представлені у соціальній політиці держави, чим більшою мірою соціальна політика залежить від політики держави взагалі.

Висновок