Кримінальна відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину. Так само далеко не завжди в статтях Особливої частини КК указуються спосіб, місце, час, обстановка вчинення злочину. Отже, зазначені ознаки об'єктивної сторони складу злочину є не обов'язковими, а факультативними. Однак якщо суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка і засоби вчинення злочину прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину і їх встановлення в такому випадку є обов'язковим [13, с. 183].

Значення об'єктивної сторони злочину по-перше полягає в тому, що, об'єктивна сторона є елементом складу злочину і входить до підстави кримінальної відповідальності. Тому особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише тоді, коли у вчиненому нею діянні встановлені всі ознаки об'єктивної сторони складу злочину.

По-друге, ознаки об'єктивної сторони багато в чому визначають суспільну небезпечність злочину. Характер діяння, спосіб його вчинення, місце, час, обстановка вчинення злочину, тяжкість суспільне небезпечних наслідків, що настали, є найважливішими показниками суспільної небезпечності як соціальної властивості злочину. У цьому зв'язку об'єктивні ознаки діяння враховуються передусім при рішенні питання про криміналізацію тих чи інших діянь, тобто визнанні їх злочинними і караними самим законодавцем. Крім того, наприклад, тяжкість наслідків, спосіб вчинення злочину багато в чому визначають суворість покарання, встановленого в санкціях статей Особливої частини КК за відповідні злочини.

По-третє, об'єктивна сторона має важливе значення для правильної кваліфікації злочину. Аналіз об'єктивної сторони дає можливість встановлювати інші елементи й ознаки складу злочину: об'єкт, якому заподіюється шкода даним злочином, відповідну форму вини, мотив, мету злочину, які не завжди вказуються в диспозиціях статей Особливої частини КК, і, таким чином, правильно кваліфікувати вчинене.

По-четверте, об'єктивна сторона має важливе значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних діянь від незлочинних.

По-п'яте, врахування ознак об'єктивної сторони дозволяє суду в кожному конкретному випадку правильно визначити ступінь тяжкості вчиненого злочину (ст. 65) і відповідно до цього призначити покарання, що відповідає вчиненому.

З об'єктивної сторони злочин може полягає:

1) у вчиненні дій, спрямованих на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю;

2) в незаконному використанні таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності [14, с. 289-230].

Отже об'єктивна сторона злочину статей 231-232 полягає у розголошенні комерційної таємниці без згоди її власника, якщо це завдало істотної шкоди суб'єкту господарської власності. Під розголошенням відомостей слід розуміти передачу їх без згоди власника хоча б одній особі, що не володіла такою таємницею. Розголошення може бути здійснене у будь-який спосіб -- усно, письмово, із використанням засобів зв'язку, друкованих або інших засобів масової інформації, комп'ютерних мереж тощо.

Згідно з нормами чинного законодавства ними виступають діяння (зокрема, збирання, використання або розголошення відомостей, що становлять комерційну таємницю), суспільно небезпечні наслідки (істотна шкода, що спричиняється суб'єкту господарської діяльності) та причинний зв'язок між ними. Тому злочини, передбачені статтями 231, 232 КК, є злочинами з матеріальним складом. Обстоюється позиція, відповідно до якої у ст. 231 КК, як і раніш в ст. 1486 КК 1960 р., передбачено єдиний склад злочину з альтернативними ознаками об'єктивної сторони - двома альтернативними формами злочинної поведінки:

а) дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю;

б) використання відомостей, що становлять комерційну таємницю.

Проте важко навіть гіпотетично уявити собі приклад реального спричинення істотної шкоди діями, які тільки спрямовані на отримання комерційної таємниці. Дисертант вважає за доцільне поділити статтю 231 КК на дві частини, першу з яких викласти таким чином, що кримінальну відповідальність може тягти лише таке збирання, яке утворює реальну можливість спричинення істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності. Така можливість має бути очевидною, а негативні наслідки не наступають завдяки своєчасно вжитим заходам або в силу обставин, які не залежать від волі винної особи [20, с. 321].

Суспільно небезпечними наслідками розглядуваних злочинів пропонується визначити:

1) реальну позитивну шкоду - прямі матеріальні збитки, у тому числі витрати на захист своїх прав, перепрофілювання діяльності, впровадження нових технологій, додаткові заходи охорони, повідомлення додаткової інформації споживачам, закупівлю нового обладнання тощо;

2) упущену вигоду - неотримання тих майнових вигод, які суб'єкт господарської діяльності повинен був отримати за умови належного користування своїми правами стосовно комерційної таємниці і належного виконання своїх обов'язків іншими суб'єктами суспільних відносин, у тому числі збитки від зниження реалізації продукції, послуг, робіт, спаду виробництва, зменшення клієнтури, зниження цін на товари, роботи й послуги тощо. Розмір такої шкоди, як указано в законі, має бути істотним. Обсяг цього оцінного поняття законодавчо не визначено, але він, на думку автора, повинен бути розкритий у кожному конкретному випадку з урахуванням практики правозастосування на підставі об'єктивних критеріїв [35, с. 228]. Автором підтримується позиція про необхідність визнання потерпілим від злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК, не лише фізичну особу - суб'єкта господарської діяльності, а й юридичну особу, що потребує внесення відповідних змін до кримінально-процесуального законодавства. Такі факультативні ознаки об'єктивної сторони, як засіб, спосіб, місце, час та обстановка вчинення злочину, на кваліфікацію не впливатимуть, за винятком випадків ідеальної сукупності злочинів, коли застосування того чи іншого способу містить у собі ознаки самостійного складу злочину (наприклад, збирання відомостей, що становлять комерційну таємницю, із застосуванням насильства, розголошення шляхом зловживання службовим становищем). У подібному випадку кваліфікація відбуватиметься не лише за ст. 231 КК, а й статтею, яка передбачає інший самостійний склад злочину [19, с. 179].

2.4 Особливості об'єктивної сторони злочинів, передбачених статтею 231-232 КК України

Стаття 231 КК встановлює відповідальність за будь-які дії, спрямовані на одержання відомостей, що містять комерційну таємницю, будь-яким протиправним способом (так зване комерційне шпигунство). Наприклад, викрадення, підкуп, різноманітні погрози і шантаж щодо осіб, які володіють комерційною таємницею, або їх близьких, перехоплення інформації в засобах зв'язку, незаконне ознайомлення з документами або їх копіювання різноманітними засобами, використання приладів, що підслуховують, та інших спеціальних технічних засобів, проникнення в комп'ютерні системи тощо. Перелік незаконних засобів, спрямованих на одержання відомостей, що містять комерційну таємницю, законодавець не обмежує, головним тут є відсутність у винного законних підстав на одержання таємниці.

Злочин визнається закінченим незалежно від того, чи одержав винний відомості, що містять комерційну таємницю, чи не зміг отримати такі відомості, хоч і застосував незаконний спосіб збирання (наприклад, загрожував убивством банківському клерку) [4,0 с. 123].

Незаконне використання відомостей, що містять комерційну таємницю полягає в розпорядженні ними будь-яким способом -- продаж, обмін на іншу інформацію або матеріальні цінності, застосування відомостей в інтересах виробництва, для коригування своїх дій при укладенні договору з власником таємниці тощо.

Незаконне використання відомостей, що містять комерційну таємницю, може бути пов'язане з розголошенням таких відомостей. Такі дії охоплюються ст. 231 КК, за винятком випадків, що передбачені ст. 232 КК.

Використання відомостей, що містять комерційну таємницю, вважається незаконним, якщо воно має місце без згоди власника комерційної таємниці.

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони даного злочину є спричинення істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності (власнику комерційної таємниці), що перебуває у причинному зв'язку з незаконним використанням відомостей, які містять комерційну таємницю. Істотна шкода -- поняття оціночне. Питання про її наявність або відсутність вирішується в кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Істотна шкода за своїм характером може бути майновою, а може виступати в інших формах (наприклад, дискредитація господарської діяльності суб'єкта тощо).

Злочин є закінченим з моменту завдання істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності. Незаконне використання відомостей, що містять комерційну таємницю, за відсутності істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності, може тягти відповідальність за ч. З ст. 1643 КпАП України. Порівнюються поняття “шпигунство” (статті 111, 114 КК) і “комерційне шпигунство” (ст. 231 КК), з яких останнє є меншим за обсягом, оскільки не включає передачу відомостей чи будь-яке інше їх використання. Обґрунтовано необхідність нормативної вказівки на незаконний характер діяння не лише щодо використання відомостей, які становлять комерційну таємницю, а й стосовно дій, спрямованих на їх збирання. Вказується на певні розбіжності у формулюванні назви і диспозиції статті щодо першої з двох альтернативних форм злочинної поведінки - збирання (отримання). Така розбіжність має вирішуватися на користь тексту диспозиції статті [10, с. 142-143].

Узагальнюється різновиди злочинного збирання комерційної таємниці, що може мати прояв у наступних діях: 1) викрадання крадіжка, грабіж пов'язаний з насильством чи загрозою його застосування, або без них, розбій; 2) шахрайство (шляхом обману, зловживання довірою); 3) привласнення; 4) вимагання; 5) зловживання службовим становищем; 6) перехоплення і фіксування - креслення, фотографування, копіювання тощо, у т.ч. за допомогою відповідних приладів - оптичної техніки, електронної апаратури, пристроїв для підслуховування тощо (проникнення в комп'ютерні мережі, отримання доступу до каналів зв'язку чи інформаційних потоків); 7) розшук, особисті спостереження і вивчення (розпитування осіб, які мають доступ до таємниці, підслуховування розмов про такі відомості, визначення виробничих потужностей, обсягів виробництва товарів, робіт, послуг тощо); 8) оплатне придбання, підкуп; 9) інші дії.

Учинення тих чи інших дій при виконанні об'єктивної сторони розглядуваного злочину має суттєве значення для кваліфікації дій винної особи. Так, дії по збиранню відомостей, що становлять комерційну таємницю, за допомогою незаконного проникнення в роботу комп'ютерів або їх мереж, викраденню, привласненню комп'ютерної інформації або заволодінню нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем тощо повинні одержати додаткову кваліфікацію. У цих випадках матиме місце сукупність злочинів, передбачених ст. 231 КК і, наприклад, статтями 361, 362 КК.

Автор розглядає другу альтернативну форму поведінки, яка характеризує об'єктивну сторону злочинів, передбачених ст. 231-232 КК, - використання відомостей, що становлять комерційну таємницю. Воно має місце, коли особа вже володіє відомостями, що можуть бути зібрані як нею, так і іншою особою. Ця форма злочинної поведінки може мати як самостійний характер (наприклад, неправомірне запровадження у власному виробництві законно та відкрито, або випадково отриманих відомостей), так і похідний від збирання характер - як продовження злочинної діяльності, що мала початком збирання (наприклад, протиправна передача одержаних відомостей будь-якому адресатові).

В останньому випадку таке використання може інколи близько стикатися з розголошенням, але відрізняється від нього тим, що під час розголошення винна особа має бути обізнаною з таємницею на законних підставах. Використання вважається закінченим з моменту реального спричинення істотної шкоди суб'єктові господарської діяльності [42, с. 129-130].

Усі ці дії вчиняються стосовно предмета злочину і для отримання переваг у конкурентній боротьбі всупереч волі власника комерційної таємниці і завдають останньому істотної шкоди, тим самими посягаючи на відносини добросовісної конкуренції. При цьому сторонньою вважається особа, щодо якої відсутня згода власника інформації на втаємничення. Обов'язок не розголошувати таку таємницю може закріплений у законі або іншому нормативному акті загальної дії, професійних або службових функціях, які випливають з локального нормативного акта, цивільно-правового правочиннику тощо, що ставить до втаємниченої особи підвищені вимоги.

Незаконний характер діяння полягатиме у відсутності будь-яких належних підстав для доведення певної інформації до відома будь-якої особи, при цьому винна особа не має на це ні дійсного, ні уявного права. Доведення відомостей, що становлять комерційну таємницю, до відома будь-якої особи, але за наявності законних підстав, не може вважатися розголошенням інформації.

Під час розголошення комерційної таємниці виникають умови для отримання незаконних переваг у конкурентній боротьбі, чим порушуються суспільні відносини, що забезпечують охорону від недобросовісної конкуренції у сфері господарської діяльності. Автор наводить аргументи стосовно визнання реальної загрози спричинення істотної шкоди суб'єктові господарської діяльності як одного з можливих наслідків злочину, передбаченого ст. 232 КК.

Таким чином, обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цього злочину є завдання істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності (власнику комерційної таємниці), яка перебуває у причинному зв'язку з розголошенням комерційної таємниці. Така шкода визначається, як і в ст. 231 КК, кожного разу з урахуванням всіх обставин справи. Вона може бути майновою, наприклад, у виді значних матеріальних збитків, які завдані суб'єкту господарської діяльності і викликані спадом виробництва, необхідністю його переорієнтування, зменшенням клієнтури тощо. Істотна шкода може бути і в інших формах (моральна, ідеологічна тощо).

Розділ 3. Суб'єкт злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України. Суб'єктивна сторона

3.1 Загальна характеристика суб'єкта злочинів

Питання про суб'єкт злочину, по суті справи, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Частина 1 ст. 18 визначає, що "суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність". Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку.

Передусім суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т. ін.). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, зокрема статтями 172, 223, 271 та ін. Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно передбачення в новому КК кримінальної відповідальності юридичних осіб, не дістали підтримки законодавця [16, с.100].

Як зазначено в ч. 1 ст. 18, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. У частині 1 ст. 19 вказано, що "осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними".

Отже, осудність - це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавства виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності.

Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації. Питання про осудність особи виникає тільки у зв'язку з вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з'ясувати, чи здатна особа правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю) [19, с.120].

Стан осудності - це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Із станом осудності пов'язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання "має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами". Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, атому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.

Важливість встановлення осудності особи обумовлена тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 18 суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Скоєння суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність. У частині 1 ст. 22 прямо зазначено, що "кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років". Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності [23, с.122-123].

Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб'єкт - це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК про злочини, передбачені статтями 364-370, йдеться про те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 дається законодавче поняття службової особи. А в статті 375 зазначається, що спеціальними суб'єктами цього злочину є судді, винні в постанові завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови.

В інших же випадках спеціальний суб'єкт у законі може бути прямо і не названий, але скоєний злочин припускає його наявність. Так, у ст. 371 КК прямо не сказано, хто є суб'єктом завідомо незаконного затримання, приводу або арешту. Однак очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів або суду, які наділені правом застосовувати затримання, привід або арешт [19, с.200].

Найчастіше ознаки спеціального суб'єкта законодавець вказує при описуванні основного складу злочину. Так, у ч. 1 ст. 114 передбачено, що суб'єктом шпигунства може бути тільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 прямо вказується, що відповідальність за вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів несе тільки мати цієї дитини.

Однак нерідкісними є випадки, коли ознаки спеціального суб'єкта використовуються законодавцем і при описуванні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Так, у ч. 2 ст. 368 кваліфікуючою ознакою одержання хабара є здійснення цього злочину службовою особою, яка обіймає відповідальну посаду.

Таким чином, ознаки спеціального суб'єкта певною мірою є обмежувальними, бо вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка особа, а тільки та, яка має такі ознаки. Тому особи, які не мають таких ознак, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, у якому зазначений спеціальний суб'єкт. Так, якщо у вбивстві дитини разом з матір'ю новонародженої дитини брали участь і інші особи, вони несуть відповідальність не за ст. 117, а за ст. 115 (за просте чи навіть кваліфіковане вбивство).

3.2 Особливості суб'єктів злочинів, передбачених статтями 231-232 КК України