Як свідчить практика, начальники слідчих відділів ОВС перетворилися у своєрідних диспетчерів з розподілу справ між слідчими та обліку їх руху з метою досягнення кількісних показників на кінець звітного періоду. На крайній випадок вони здійснюють матеріальне та технічне забезпечення слідчих. Це призвело до того, що у непоодиноких випадках відбувається занадто “щільний” прокурорський нагляд за досудовим слідством, що може перетворити цей нагляд прокуратури на так зване процесуальне керівництво досудовим розслідуванням з боку прокурора [57, с.252].

Отже, якщо відомчий контроль начальника слідчого відділу є по суті формою процесуального керівництва досудовим слідством, то наявність другого процесуального керівника в особі прокурора, очевидно є юридичним нонсенсом, веде до нівелювання прокурорського нагляду, принижує його значення і фактично є підміною прокурором начальника слідчого відділу. Окремі практичні працівники і науковці вважають, що начальнику слідчого відділу треба надати повноваження скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих [60б с.320].

Зазначимо, що така пропозиція не була сприйнята одностайно. Зокрема, у даному випадку мова йде не про управлінську діяльність, а про процесуальну діяльність. В той же час процесуальний нагляд в стадіях порушення кримінальної справи та провадження розслідування є відповідно до закону виключною прерогативою прокурора [67,с.62].

За дослідженням О.Р.Михайленка пропозиції щодо наділення начальника слідчого відділу правом скасовувати постанови слідчого не підтримало 69% слідчих, більш ніж 69% прокурорів та 54% суддів. На його думку, прийняття такої пропозиції на практиці означало б передачу наглядових функцій самим органам внутрішніх справ, що не відповідало б конституційним положенням про те, що нагляд за діяльністю органів слідства та дізнання покладається на прокуратуру [45, с. 527]. До того ж надання зазначених повноважень начальнику слідчого відділу на практиці зведе прокурорський нагляд за додержанням законів органами досудового слідства до нагляду за начальником слідчого відділу.

Для вжиття відповідних заходів КПК наділяє начальника певним обсягом повноважень. Зокрема, з метою контролю та надання кваліфікованої допомоги, він має право перевіряти кримінальні справи, так само, як і матеріали перевірок, заяв, повідомлень про злочини, які є у провадженні слідчих; виконання окремих доручень, отриманих від інших слідчих у порядку ст.118 КПК України, тощо. Начальник слідчого відділу з урахуванням інформації, отриманої внаслідок такої перевірки, дає слідчому вказівки, обов`язкові для виконання з таких питань: про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій. Начальник слідчого відділу також має право передавати справу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.

О.Р.Михайленко зазначені права начальника слідчого відділу умовно поділяє на три групи: 1) організаційно-розпорядчого характеру; 2) по виявленню та запобіганню можливих порушень законності; 3) по реагуванню на виявлені порушення. Причому усім повноваженням начальника слідчого відділу притаманне організаційно-розпорядче спрямування.

Автори проекту нового КПК України у ст.40 повністю відтворили зазначені повноваження начальника слідчого відділу, проте про здійснення ним контролю не йдеться, у межах своєї компетенції він “здійснює організаційне забезпечення діяльності підлеглих йому слідчих і вживає всіх передбачених законом заходів до найбільш повного, всебічного і об`єктивного дослідження обставин у кожній кримінальній справі, що перебуває у їх провадженні.” [26].

Мета кримінально-процесуальної діяльності при розслідуванні кримінальної справи може бути досягнута лише у разі дотримання конфіденційності інформації, яку отримує слідчий. Важко сподіватись на те, що істина у справі буде встановлена, якщо обвинувачений, наприклад, до пред'явлення йому матеріалів справи знатиме про все, що в ній міститься. Саме у зв'язку з цим, відповідно до ст. 121 КПК, дані попереднього слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора, і в тому обсягу, в якому вони визнають можливим. Статтею 181 КК України передбачено кримінальне покарання за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, що провадила дізнання, даних попереднього слідства або дізнання.

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством справа завжди повинна знаходитися в розпорядженні тієї посадової особи чи того органу, в провадженні яких вона перебуває. Всі винятки з цього правила обумовлені в законі - кримінальна справа може бути оглянута (вивчена, перевірена) судом лише тоді, коли вона надійшла до суду з постановою про її закриття, з обвинувальним висновком, з постановою про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру. Статтями 236² і 236⁴ КПК передбачені випадки, коли предметом судового дослідження можуть бути матеріали, на підставі яких відмовлено у порушенні справи, та матеріали, на підставі яких дано санкцію на арешт.

Особливості правовідносин слідчого і начальника слідчого відділу обумовлюються тим, що слідчий перебуває в процесуальному й адміністративному підпорядкуванні начальника слідчого підрозділу, який, до того ж, може здійснювати розслідування у справі і самостійно.

Начальник слідчого відділу має право здійснювати функції: процесуального, адміністративного керівництва і розслідування конкретних кримінальних справ, користуючись при цьому правами слідчого [35, с.98]. У зв'язку з чим, між слідчим та начальником слідчого відділу складаються як кримінально-процесуальні правовідносини, що регулюються кримінально-процесуальним законом (статті 114, 114¹ КПК України), так і адміністративні, що регулюються відомчими нормативно-правовими актами.

Повноваження начальника слідчого відділу щодо адміністративного керівництва підпорядкованими йому слідчими, у тому числі і при розподілі обов'язків з розслідування кримінальних справ, регламентуються відомчими нормативними актами. Такі правовідносини слідчого і начальника слідчого відділу є адміністративними.

Ряд адміністративних повноважень начальників слідчих підрозділів, пов'язаних із розслідуванням кримінальних справ щодо особи, встановлені пунктами 4.1. - 4.3.31 Положення про органи досудового слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України, зокрема: начальник здійснює контроль за: дотриманням плану-графіка розслідування кримінальних справ; станом розслідування кримінальних справ, у яких закінчився двомісячний термін, вживає заходів щодо їх вирішення в максимально стислі строки; кількістю, своєчасністю і обґрунтованістю прийнятих рішень про зупинення слідства у кримінальних справах; обґрунтованістю порушення кримінальних справ; своєчасністю здачі до архіву підрозділів інформаційних технологій закритих кримінальних справ; обґрунтованістю і достовірністю даних про розслідування злочинів і кримінальних справ та об'єктивністю відображення відомостей в облікових документах і статистичних звітах; звітує про участь слідчих у розкритті злочинів; про кількість складених протоколів щодо корупційних діянь; про випадки порушення норм кримінально-процесуального законодавства під час прийняття рішень за матеріалами; заслуховує слідчих з питань розслідування кримінальних справ, виконання планів роботи і підвищення їх професійної майстерності, а також взаємодії з працівниками оперативних служб; щомісяця складає узгоджений з прокурором статистичний звіт про слідчу роботу. Забезпечує об'єктивність документів первинного обліку злочинів, осіб, які їх вчинили, і кримінальних справ.

На жаль, у кримінально-процесуальному законодавстві України немає такої чіткої регламентації процесуальної діяльності начальника слідчого відділу з керівництва досудовим слідством. На практиці це не виключає, з одного боку, не спричиненого об'єктивною необхідністю втручання в процесуальну діяльність слідчого, а з іншого - необґрунтованої безвідповідальності і волюнтаризму, що в кінцевому результаті негативно впливає на стан законності під час провадження досудового слідства. У рівній мірі це зауваження стосується і повноважень начальника слідчого відділу щодо слідчих, які працюють у складі слідчої (слідчо-оперативної) групи.

Відповідно до ст. 114¹ КПК України, начальник слідчого відділу здійснює процесуальний контроль за своєчасністю дій слідчих щодо розкриття злочинів і запобігання їм, вживає заходів щодо найбільш повного, всебічного й об'єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах.

Як самостійний суб'єкт кримінально-процесуальної діяльності, начальник слідчого відділу здійснює не лише процесуальний контроль, але й при необхідності, управлінський вплив, тобто дає слідчим письмові вказівки, обов'язкові для виконання. Він має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, про направлення справи про провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого до іншого, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства й особисто провадити досудове слідство, керуючись при цьому повноваженнями слідчого.

Процесуальна функція контролю повинна здійснюватися лише процесуальним способом, тобто шляхом перевірки кримінальних справ і особистої участі у провадженні слідчих дій. Іншими способами і засобами процесуальний контроль здійснюватися не може. Тільки після вивчення кримінальної справи й особистої участі у провадженні слідчих дій начальник слідчого відділу з'ясовує своєчасність і правомірність дій слідчого з розкриття та попередження злочинів і оцінює дії слідчого з погляду відповідності їх закону.

Якщо не обмежити процесуальні повноваження начальника слідчого відділу щодо слідчих групи, то у керуванні групою виникне двовладдя. Це породить ситуацію, за якою начальник слідчого підрозділу в будь-який час зможе безпідставно втручатися в діяльність слідчих групи. Оскільки, з одного боку, є керівник групи, який керує та координує діями слідчих цієї групи, дає їм доручення та вказівки щодо провадження окремих слідчих дій і, приймаючи рішення по справі в цілому, несе повну та особисту відповідальність за прийняття таких рішень. А з іншого боку - є начальник слідчого підрозділу з повноваженнями, що надають йому право (і без залучення до складу групи) теж керувати її діяльністю: давати слідчим групи вказівки, на свій розсуд виконувати різні слідчі дії у цій справі, і не нести особистої відповідальності за керування слідчими групи та виконання ними його вказівок.

Таким чином, виникає ситуація фактично безвідповідального втручання начальника слідчого підрозділу в діяльність групи, а таке втручання може породити плутанину в її діяльності, зайву заорганізованість та тяганину у роботі під час провадження розслідування. Наслідком чого (за принципом ланцюжкової реакції) стане різке погіршення ефективності діяльності групи в цілому.

Слушною є пропозиція про обмеження процесуальних прав начальника слідчого підрозділу щодо давання обов'язкових для виконання вказівок слідчому [51б с.32]. Але не можна погодитись з тим, що слідчого взагалі необхідно звільнити від процесуального підпорядкування начальника слідчого підрозділу.

Більш виваженими здаються нам думки тих учених, які вважають, що одним із засобів забезпечення процесуальної незалежності слідчого є прийняття законодавчого рішення про процесуальне обмеження повноважень прокурора та начальника слідчого підрозділу щодо здійснення процесуального керівництва досудовим слідством [64, с.18].

Керувати розслідуванням, яке проводить група слідчих, та одночасно на свій розсуд проводити слідчі дії у цій справі повинна одна особа - це керівник слідчої (слідчо-оперативної) групи і ніхто інший. Здійснювати ж нагляд та контроль за законністю прийнятих рішень як керівником групи, так і “рядовим” її слідчим повинен відповідно прокурор та суд.

Право на надання вказівок слідчим групи про провадження слідчих дій (відповідно до плану розслідування та з урахуванням коректив, що внесені учасниками групи) повинно належати лише керівнику групи. Начальник слідчого відділу давати такі вказівки не вправі. Питання ж організації та планування розслідування у справі керівник слідчої групи в необхідних випадках може сумісно організовувати та планувати за участю начальника слідчого підрозділу. Але безпосереднє керівництво слідчими слідчої (слідчо-оперативної) групи у ході розслідування повинно здійснюватись лише керівником групи.

Здійснення процесуального керівництва розслідування групою, слідчим, якого призначено керівником такої групи, з автоматичним наданням йому (з моменту призначення) процесуальних повноважень, що відповідають повноваженням начальника слідчого відділу, дозволить своєчасно вживати заходів щодо виправлення слідчих помилок, усунення порушень закону, допущених слідчими групи, і забезпечення повноти, всебічності та об'єктивності розслідування кожної конкретної кримінальної справи, шляхом активного впливу на хід розслідування. За це він згідно з законом і несе повну та персональну відповідальність. До речі, про необхідність наділення керівника слідчої групи правами начальника слідчого підрозділу наголошується і в пункті 4.4 Положення про органи досудового слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України, затвердженому наказом МВС України № 1600 від 25.12.2003 року.

Начальник слідчого відділу повинен мати право доручати провадження у справі групі слідчих, обирати учасників під час її створення, звільняти їх від розслідування інших справ, призначати керівника слідчої (слідчо-оперативної) групи. І він же повинен розглядати скарги й заявлені відводи щодо слідчого - керівника групи, робити його заміну, якщо для цього є законні підстави. Ознайомлюватись з матеріалами справи, приймати рішення про розформування слідчої групи, але на підставі постанови про припинення діяльності групи, винесеної її керівником, з приводу якої мати право надавати письмові вказівки керівнику групи про поновлення її діяльності та провадження окремих слідчих дій у цій справі. А керівник слідчої (слідчо-оперативної) групи - виконувати такі вказівки, якщо він з ними згодний або оскаржити їх прокурору чи вищестоящому прокурору, якщо не згодний.

Чинне законодавство повноваження суду з контролю за попереднім розслідуванням кримінальної справи обмежує двома напрямами: 1) суд здійснює контроль за тими процесуальними діями (бездіяльністю) і рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими обмежуються чи ущемляються найбільш значимі конституційні права та свободи людини і громадянина (право: на свободу та особисту недоторканність, на недоторканність житла чи іншого володіння особи, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції); 2) суд здійснює контроль за тими рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими завершується провадження у кримінальній справі на досудових стадіях кримінального процесу. В рамках існуючої концепції кримінального процесу визначення саме цих напрямів є принципово правильним.

Впровадження змагальних начал у стадію досудового слідства, передумови яких були закладені у Конституції України, громадянина передбачають розширення інституту судового контролю в цій стадії. Прихильники радикальних змін досудового слідства дотримуються принципу “необмеженості” судового контролю в цій стадії. Вони не схильні обмежувати судове втручання в діяльність органів досудового слідства і прокуратури рішеннями, що дають дозвіл на виконання дій, які обмежують конституційні права і свободи.

Одним із найбільш суттєвих недоліків кримінально-процесуального законодавства є відсутність чітко визначеної процедури судового контролю за стадією досудового слідства, що неодноразово слугувало підставою для критичних зауважень та статей науковців та практиків.

Важливим етапом розвитку інституту судового контролю за порушенням кримінальної справи щодо особи стало прийняття 18 січня 2007 року Закону України від 14.12.2006 р. № 462-V “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи”. Відповідно до вказаного Закону постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, з дотриманням правил підсудності. Досі неправомірне порушення кримінальних справ не можна було оскаржувати або не було процедури такого оскарження. Хоча вже існувало рішення Конституційного Суду України у справі № 3-рп/2003 і Постанова Верховного Суду № 1 від 11.02.2005 "Про деякі питання, що виникають під час розгляду судами України скарг на постанови органів дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи". Вказаним рішенням Конституційного Суду України від 30.01.03 р. у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) було визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи.

Прийняття вказаних змін до КПК України дало можливість громадянам України оскаржувати постанови про порушення кримінальної справи до суду. Практика скасування судами таких постанов зайвий раз підкреслила, що навіть на стадії порушення кримінальної справи здійснюється систематичне порушення конституційних прав громадян.

Вітчизняному законодавству відомий порядок тотального оскарження дій і рішень на досудовому слідстві, який існував до 1917 р. Судовий контроль здійснювався не тільки в порядку розгляду скарг учасників кримінального процесу окружним судом (така процедура визнавалася винятковою), але й у ревізійному порядку, бо судовий слідчий важливі рішення про рух справи приймав за згодою суду, а наступна форма судового контролю вважалася нормальною і більш кращою [66, с.205]. Аналогічний порядок був відомим і першому радянському КПК. Вирішуючи всі скарги учасників процесу, окружний суд виконував функцію відомчого контролю, а слідчі організаційно входили до системи органів судової влади. Зараз органи досудового слідства і слідчі підрозділи прокуратури не є складовою структур судової влади. Сьогодні відродження інституту судових слідчих повинно бути закладеним в основу реформування вітчизняного кримінально-процесуального законодавства.

Відповідно до Конституції існують наступні форми судового контролю за процесуальними діями під час порушення кримінальної справи щодо: тільки за рішенням суду допускається арешт або тримання під вартою особи (ст. 29), проникнення до житла, проведення в ньому огляду чи обшуку (ст. 30), встановлення винятків з права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31). Передбачається, що кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ст. 29). Крім того, в Конституції закріплюється, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі (статті 55 і 124).

Із прийняттям Конституції до судів почали надходити скарги на постанови: про порушення кримінальних справ, про відмову в задоволенні тих чи інших клопотань, на інші рішення і дії посадових осіб, які провадять попереднє розслідування справ. Окремі судді приймали до провадження названі скарги та розглядали їх по суті. Скаржники посилались на конституційні положення про те, що кожен має право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб і що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. При цьому спостерігались два підходи до даної проблеми: в одних випадках такі скарги розглядались на підставі і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законодавством (як правило, за аналогією з процедурами, визначеними у статтях 2361-2366 (КПК), в інших - на підставі вказаних норм, але в порядку, який був раніше встановлений гл. 31-А Цивільно-процесуального кодексу України.

Так наприклад, старшим слідчим Н. МВ УМВС України у В. області 12 березня 2004 року порушено кримінальну справу щодо К.Н.О. та К.В.В. за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 192 КК України, заподіяння майнової шкоди шляхом обману, внаслідок незаконного отримання ними субсидій на відшкодування витрат по оплаті послуг за житло протягом червня 2000 р. -травня 2003 р.

Приводом до порушення кримінальної справи послужило повідомлення управління праці та соціального захисту населення міської Ради від 03 березня 2004 року, із якого вбачається, що особами, щодо яких порушено кримінальну справу у відділ субсидій були подані неправдиві відомості щодо наявності у володінні цих осіб іншого житла, що призвело до незаконної виплати субсидій у розмірі 1037, 83 грн. Дізнавач, працівник ДСБЕЗ Н. УМВС указане повідомлення не перевірив і матеріали направив у слідчий відділ для прийняття рішення по суті.

Скаржниці у суді стверджували, що кримінальна справа щодо них порушена незаконно, субсидії ними оформлялися тільки щодо їх матері М. Н.Л., яка до 1997 року мала житловий будинок і проживала у с. О Л-го р-ну, а в зв'язку з тим, що він став ветхим і непридатним для проживання, вона з цього часу проживає з ними і користується пільгами на законних підставах.

Місцевий суд 10 червня 2004 року відмовив К.Н.О. та К.В.В. у задоволенні скарги на постанову слідчого про порушення кримінальної справи, вказавши, що постанова винесена з дотриманням вимог статей 94-98 КПК, а апеляційний суд В. області 23 липня 2004 року - в задоволенні апеляції, з тих же підстав.

18 серпня 2004 року їх касаційна скарга на судові рішення була направлена до Верховного Суду України, а 16 вересня 2004 року ст. слідчим Н. УМВС кримінальну справу щодо них було закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК [37].

До прийняття Закону України від 14.12.2006 р. № 462-V “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи” і перший, і другий підходи слід було вважати хибними. В умовах неврегульованості законом, зокрема КПК України, порядку застосування конституційних норм застосування цих норм кожним суддею на свій розсуд, страх і ризик, в порядку, що ґрунтувався не на законі, а на особистих уявленнях, завдавав удару по законності в державі, та призводив до суб'єктивізму, порушень прав і свобод людини, негативних наслідків у боротьбі зі злочинністю, підриву авторитету правосуддя.

Судовий контроль має багато переваг, але він не є панацеєю від усіх проблем з будь-якого приводу.

Основним призначенням судового контролю повинно бути:

- питання про обмеження конституційних прав громадян, якщо таке обмеження припустиме не інакше як на підставі судового рішення, в тому числі сюди слід віднести і позбавлення спеціальних звань, відсторонення від посади, дача згоди на накладення арешту на майно і рахунки;

- застосування незаконних методів проведення слідчих дій: допитів, слідчих експериментів, впізнання, ставок віч-на-віч, перевірок показань на місці, отримання екземплярів для експертних досліджень, якщо такими діями порушуються конституційні принципи недоторканості особи, житла, завдаються збитки честі й гідності громадян.

- розгляд скарг усіх зацікавлених учасників процесу, коли органами досудового слідства, прокурором винесене рішення, яке перешкоджає руху справи (відмова в прийнятті заяви про злочин; постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, про призупинення, припинення справи, про продовження термінів досудового слідства);

- порушення чи умисне перешкоджання реалізації прав учасниками процесу, які закріплено в спеціальних нормах КПК.

На підставі викладеного слід зазначити, що з метою законодавчого закріплення правового положення начальника слідчого підрозділу, щодо контролю за законністю та обгрунтованністю порушення кримінальних справ відносно осіб, бажано у новому КПК України передбачити статтю яка визначить правовий статус начальника слідчого підрозділу.

Судовий контроль, будучи дійсно зв'язаним з посиленням змагальних начал, забезпечує доступ до правосуддя і гарантії реалізації принципу змагальності на стадії досудового слідства. Тільки суд має право розглядати матеріали і приймати рішення, коли йдеться про обмеження конституційних прав громадян. У зв'язку із чим доцільним було б введення інституту процесуальної фігури слідчого судді.

РОЗДІЛ II. СУТНІСТЬ НАГЛЯДУ ПРОКУРОРА ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

Кримінально-процесуальний Кодекс України наділяє прокурора владно-розпорядчими кримінально-процесуальними повноваженнями. Так, відповідно до ст.227 КПК України, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства.

Загальновизнаною є класифікація наглядових повноважень прокурора на досудовому слідстві у рамках трьох груп: 1) спрямовані на виявлення можливих порушень закону; 2) спрямовані на усунення порушень закону (реагування на порушення); 3) спрямовані на попередження порушень закону [7, c.62].

Аналіз положень ч.1 ст.227 КПК України дозволяє зробити висновок, що зазначена в ній група повноважень прокурора спрямована на забезпечення швидкого, повного розкриття злочину, якісне наступне його розслідування і відшкодування завданої шкоди (тобто забезпечення здійснення прокурором функції кримінального переслідування - п.4 - доручає органам дізнання виконання постанов..., виконання інших слідчих дій..., дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури; п.5 - в необхідних випадках особисто провадить слідчі дії; п.11 - затверджує обвинувальні висновки (постанови); направляє кримінальні справи до суду). Інша група повноважень має суто наглядовий характер, а саме: спрямовані на виявлення порушень закону - передбачені п.п.1, 5 (крім проведення розслідування в повному обсязі по будь-якій справі) ч.1 ст.227 КПК; спрямовані на усунення порушень закону - передбачені п.2,8,9,10 ч.1 ст.227 КПК.

Поряд з цим значна частина повноважень прокурора, передбачених ч.1 ст.227 КПК України, мають універсальний характер, тобто в залежності від поставленої мети, можуть бути спрямовані як на вирішення кожного із зазначених завдань (п.3 ч.1 ст.227 КПК - право прокурора давати письмові вказівки - може бути спрямовано як на виявлення порушень закону, так і на їх усунення, а також на запобігання їм), так і на забезпечення функції кримінального переслідування чи нагляду (п.5 - бере участь у провадженні дізнання та досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі; п.6 - санкціонує проведення обшуку,...; п.7 - продовжує строк розслідування; п.7¹ - дає згоду або подає до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту; п.11 - порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушення тощо).

Стаття 30 Закону України „Про прокуратуру” зобов'язує прокурора вживати заходи до того, щоб органи дізнання і досудового слідства: додержувалися передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних засобів, припинення та закриття справ, а також додержували строків провадження слідства та тримання під вартою; при розслідуванні злочинів неухильно виконували вимоги закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи, з'ясовували обставини, які викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшують і обтяжують його відповідальність; виявляли причини вчинення злочинів і умови, що сприяють цьому, вживали заходів до їх усунення [4, c.309].

Слід зазначити, що існуюча редакція ч.2 ст.29 Закону про прокуратуру суперечить ст.2 КПК, яка визначає, що першочерговим завданням кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а наступними завданнями є швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Таким чином, в першу чергу, прокурорський нагляд має забезпечити права та законні інтереси осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, з огляду на те, що “від того, наскільки точно додержуються права цих осіб і наскільки повно виконуються ними свої обов`язки, залежить законність кримінально-процесуальної діяльності” [70, c. 97].

Принцип законності в кримінальному судочинстві є одним з основних принципів в організації і діяльності органів дізнання і досудового слідства. Правильне застосування закону забезпечує успішне провадження в справі і разом з тим захищає виконавців від помилок, що потім обертаються грубими порушеннями законності і призводять до обмеження прав і законних інтересів учасників процесу. Практиці відомі не одиничні випадки, коли через зневажливе відношення слідчих органів внутрішніх справ і прокуратури до закону по кримінальних справах про убивства, зґвалтування й вінілі небезпечні злочини залучалися невинні особи, а винні в цей час без наказано робили нові тяжкі злочини. Це відбувалося насамперед через прагнення будь-якими засобами розкрити злочин, коли підозрюваними й обвинувачуваними заявлялися клопотання про виконання процесуальних дій, які б підтверджували їхню непричетність до вчиненого злочину, цілком ігнорувалися, порушувалися вимоги закону про повноту, всебічність й об'єктивність розслідування злочину.

Таким чином, універсальним повноваженням прокурора є його право давати письмові вказівки, що можуть бути спрямовані як на виявлення порушень законів, реагування на ці порушення та запобігання їм, а також на успішне розслідування злочинів у цілому. Здійснення своїх повноважень прокурор повинен узгоджувати з процесуальною самостійністю слідчого, уникати дріб'язкової опіки над ним і над особою, яка провадить дізнання, заохочувати їхню творчу ініціативу і винахідливість, цінувати їхню принциповість, допомагати їм рішуче і наполегливо викривати злочинців, охороняти права та законні інтереси осіб, які були залучені до кримінального процесу.

Незважаючи на те, що діяльність органів слідства і прокурорського нагляду з роками удосконалюється, якісно підвищується кадровий склад прокурорів і слідчих (зріс їхній освітній ценз, відтепер усі прокурори і слідчі мають вищу юридичну освіту, переважна більшість з них мають великий стаж роботи за обраною спеціальністю), проте в діяльності правоохоронних органів допускається чимало порушень законності. Найважливішими критеріями оцінки роботи кожного слідчого й у цілому слідчого апарату є обґрунтованість порушення кримінальних справ, дотримання вимог закону про всебічність, повноту й об'єктивність розслідування, забезпечення конституційних гарантій недоторканості особи. Якщо дати в цілому оцінку діяльності органів дізнання і досудового слідства, то треба відзначити, що за останні роки значно знижується якість провадження дізнання і досудового слідства. Найбільш яскравим показником якості розслідування злочинів є кількість повернутих прокурорами і судами кримінальних справ на додаткове розслідування. Порядок розслідування злочинів визначається КПК України. Крім цього працівники органів дізнання і досудового слідства керуються наказами і вказівками Генерального прокурора України з питань слідчої роботи, обов'язковими для виконання всіма слідчими органами.

Повноваження прокурора у застосуванні досудового провадження визначаються кримінально-процесуальним законодавством та більш детально регламентуються відомчими нормативними актами: Наказом Генерального прокурора України № 4гн від 19 вересня 2005 року “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство”; Наказом Генерального прокурора України №1 від 19 січня 2004 року “Про організацію роботи та контроль виконання в органах прокуратури України ”; Наказом Генерального прокурора України №10гн від 07 квітня 2004 року “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законодавства у сфері боротьби з корупцією ” [68].

Від рівня прокурорського нагляду за додержанням прав потерпілого та підозрюваного при порушенні кримінальної справи залежить успішне виконання завдань щодо розкриття злочинів, доведення вини злочинців, повне, об'єктивне розслідування кримінальних справ та попередження правопорушень.

Виконуючи свою конституційну функцію нагляду за виконанням законів органами дізнання і слідства, погоджуємося з думкою М.А. Маркуш про те, що прокурор не повинен мати менше прав, ніж піднаглядовий орган [37, с.67]. У частині 3 статті 31 проекту нового КПК України (2003 р.) вказано, що свої повноваження прокурор здійснює незалежно від будь-яких інших органів і службових осіб, керуючись лише Конституцією, законами України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України [25, с.60]. Те ж саме зазначається і в пізніших варіантах цього проекту.

У цілому, у процесі нагляду за провадженням досудового слідства прокурор скасовує, змінює процесуальні рішення і приймає нові, виконує окремі процесуальні дії, а також такі дії, які свідчать про те, що він фактично керує розслідуванням кожної кримінальної справи, тобто є суб'єктом розслідування.

І хоча слідчий процес неможливий без окремих дій та процесуальних рішень прокурора, а нагляд прокурора за провадженням досудового слідства і саме досудове слідство - це невід'ємні та взаємопов'язані між собою елементи одного цілого.

Закон (ч.3 ст.132 КПК) зобов'язує слідчого негайно надсилати прокурору копію постанови про притягнення як обвинуваченого. Це означає, що законність та обґрунтованість пред'явленого обвинувачення перевіряється не за відповідними скаргами від обвинуваченого, його захисника та родичів, а за копією зазначеної постанови, яка надійшла до прокурора. Вивчення цієї постанови у необхідних випадках тягне витребування кримінальної справи для перевірки законності та обґрунтованості притягнення особи як обвинуваченого. Особливо це стосується початкових стадій досудового слідства. У багатьох випадках постанови про порушення кримінальних справ і основні процесуальні документи органами дізнання та слідчими направляються наглядовим прокурорам несвоєчасно, з порушенням передбачених процесуальних термінів, у зв'язку з чим прокурори не завжди мають можливість своєчасно перевірити законність того чи іншого рішення.

Непоодинокими є порушення вимог ст. 97 КПК України, коли грубо ігноруються визначені законом терміни прийняття рішень про відмову або порушення кримінальних справ.

Здійснюючи нагляд за виконанням законів при притягненні як обвинуваченого, прокурор, перш за все, з'ясовує, чи є достатні докази, які вказують на вчинення злочину певною особою. Розглянемо це докладніше.

В літературі звертається увага на те, що під достатністю доказів, що є підставою для пред'явлення обвинувачення, треба розуміти узгоджену, взаємопов'язану, без внутрішніх протиріч систему доказів, оцінка яких за правилами, встановленими в законі, формує у слідчого внутрішнє переконання про наявність події злочину та його вчинення конкретною особою, а також впевненість у тому, що сформульоване обвинувачення підтвердиться у ході подальшого розслідування, а потім буде безсумнівно доведене в суді. Тому прокурор має оцінити законність зазначеної постанови з огляду на наявність достатніх підстав для пред'явлення обвинувачення та її вмотивованість.

Вирішуючи питання про законність та обґрунтованість пред'явленого обвинувачення, прокурор виходить з того, що всі діяння, які інкримінуються обвинуваченому, мають бути підтверджені доказами, зібраними по справі. При цьому прокурор повинен враховувати, що формула обвинувачення в постанові має бути конкретною, а дії обвинуваченого - максимально індивідуалізовані.

Визнаючи необхідну для пред'явлення обвинувачення достатність зібраних доказів, прокурору треба враховувати, що на їх основі буде ґрунтуватися висновок про подію злочину та участь у ньому особи. Отже, зрозуміло, що обсяг початкового обвинувачення може бути неповним, проте постанова має містити тільки факти, які доведені. Очевидно, що після пред'явлення такого обвинувачення, дослідження обставин справи продовжується. В той же час обвинувачення, яке пред'явлене особі при завершенні розслідування справи, повинно містити в собі всі доведені слідчим злочини особи, а також містити усі пункти обвинувачення, які будуть інкримінуватися особі у обвинувальному висновку. Зазначене має враховувати прокурор.

На думку О.В. Мельник, оцінка доказів - це розумова діяльність, здійснювана у певних логічних формах згідно з правосвідомістю суб'єкта оцінки його за внутрішнім переконанням, основаним на повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності; вона спрямована на встановлення вірогідності, відносності та допустимості доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, які складають предмет доказування, і має на меті встановлення істини по справі [39, с.69].

Цінним, на нашу думку, є те, що в означеному визначенні сконцентрована програма діяльності прокурора з нагляду за додержанням законів на досудовому слідстві по оцінці доказів і виведена мета цієї діяльності..

На жаль, із діяльності слідчих не викоренені випадки, коли обвинувачення формулюється з порушенням положень ст.131 КПК України, тобто без достатньої сукупності доказів по справі. На практиці таке обвинувачення навіть називають “первинним». Воно, як правило, пред'являється на ранніх етапах досудового слідства, а по закінченні розслідування справи (нерідко в день ознайомлення з матеріалами) обвинувачення перепред'являється. Як правило, остаточне обвинувачення відрізняється від первинного і за обсягом, і за змістом. Тож очевидно, що у таких випадках право обвинуваченого на захист певним чином зачіпається. Таке положеннями нами фіксувалося майне по кожній вивченій справі. В значній мірі подібна практика існує через відсутність належного прокурорського нагляду. Не можна тут не відзначити і недостатність правового регулювання етапу притягнення як обвинуваченого. На нашу думку, треба у КПК закріпити правило, в силу якого остаточно сформульоване обвинувачення має бути пред'явлено обвинуваченому не менше ніж за 15 днів до закінчення строку розслідування справи.

Особливо прокурору треба зосередити увагу на питанні обґрунтованості кваліфікації злочину. Тут мається на увазі розповсюдженість такого явища, як кваліфікація “із запасом”. Зокрема, по 11% вивчених нами кримінальних справах, розглянутих судом, виключалися окремі епізоди обвинувачення, змінювалася кваліфікація з більш тяжкого на менш тяжкий злочин. З матеріалів вбачалося, що прокурори у цьому випадку при направленні справи до суду погоджувалися із позицією слідчого з питань кваліфікації злочинів та формули обвинувачення.

Для забезпечення прав осіб, яких взято під варту, особливе значення має перевірка прокурором строків пред'явлення їм обвинувачення. Так, ч.4 ст.148 КПК визначає, що при застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного, обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується.

В інших випадках обвинувачення повинно бути пред'явлено не пізніше двох днів з моменту винесення слідчим постанови про притягнення даної особи як обвинуваченого і, в усякому разі, не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу (ст.133 КПК). Все це також важливо для реалізації обвинуваченим наданих йому прав.

Проте, по значній кількості кримінальних справ, незважаючи на додержання зазначених вимог, обвинувачені були позбавлені можливості в повному обсязі реалізувати свої права, оскільки надто пізно набували відповідний процесуальний статус через необґрунтоване віднесення моменту пред'явлення обвинувачення на завершальний етап розслідування. Лише у половині вивчених нами справ обвинувачення пред'являлося за десять і більше днів до закінчення розслідування, а по кожній четвертій - до 5 днів до зазначеного моменту; по решті справ за 1-2 дні, і, навіть, в день закінчення слідства. В той же час підстави для пред'явлення обвинувачення у більш ранні строки існували, і як наслідок таких порушень - відсутність у обвинуваченого часу, необхідного для надання доказів, заяву клопотань, оскарження відмов у їх задоволенні тощо.

Зазначимо, що хоча КПК України не визначає строки винесення постанови про притягнення в якості обвинуваченого, це не означає, що слідчий може скласти цей процесуальний акт у будь-який час: із змісту ст.131 КПК вбачається, що він має це зробити, коли по справі зібрані докази, достатні для пред'явлення обвинувачення. Такими вимогами закону повинен керуватися і прокурор при здійсненні нагляду за додержанням прав обвинуваченого.

Проте, як свідчить практика, у непоодиноких випадках спостерігається передчасне виконання зазначеної процесуальної дії, коли по справі ще не зібрано необхідної сукупності доказів, які викривають особу, не усунуті суттєві суперечності між ними, не перевірені захисні версії. Є й інша крайність - штучне затягування часу пред'явлення обвинувачення, його наближення до моменту закінчення розслідування. Це свідчить про відсутність належного прокурорського нагляду за додержанням вимог закону при розслідуванні кримінальних справ.

Прокурор також перевіряє :

- чи відповідає постанова про притягнення як обвинуваченого вимогам ст.132 КПК; чи додержані слідчим вимоги закону про порядок виклику та приводу обвинуваченого; чи роз'яснені обвинуваченому при пред'явленні обвинувачення його права і чи зроблено про це відмітку на постанові про притягнення як обвинуваченого; чи додержані вимоги ст.143 КПК про час та порядок допиту обвинуваченого; чи забезпечено обвинуваченому право на захист: мати захисника з моменту, вказаному у ст.43 КПК, одержувати з ним побачення на одинці тощо; чи брав участь у необхідних випадках при пред'явленні обвинувачення та допиті обвинуваченого перекладач і чи додержано порядок його участі у справі; чи роз'яснено обвинуваченому право на відвід запрошеного слідчим перекладача; чи заявляли обвинувачений та його захисник будь-які клопотання , чи подавали скарги, кому, чи додержаний порядок їх розгляду, які наслідки розгляду; чи забезпечені в процесі розслідування інші права обвинуваченого та його захисника.

Особливої прокурорської уваги, на нашу думку, потребують справи, у яких обвинувачений не визнає себе винним у вчиненні злочину, який йому ставиться у вину, і висуває конкретні доводи у своє справдовування. Кожен такий випадок має піддаватися ретельному аналізу з боку прокурора та прискіпливій перевірці з огляду на доведеність пред'явленого обвинувачення, повноту та об'єктивність дослідження, а також містити оцінку результатів перевірки доводів обвинуваченого і захисника. Викриттю прокурором можливої самообмови сприяє ретельній аналіз співставлюваних доказів, виявлення суперечностей у свідченнях та їх використання при допиті обвинуваченого.

Виявивши порушення або невиконання вимог закону, прокурор вживає заходів до усунення таких фактів і поновлення порушених прав учасників кримінального процесу. Зокрема, він скасовує незаконну постанову слідчого, дає вказівки про притягнення особи як обвинуваченого, про правильну кримінально-правову кваліфікацію діяння. використовує свої повноваження для забезпечення прав, наданих законом обвинуваченому та іншим учасникам кримінального процесу.

У випадку незгоди із вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, слідчий має право передати справу вищестоящому прокурору із письмовим викладенням своїх заперечень. Останній або скасовує вказівки, або доручає подальше провадження розслідування по справі іншому слідчому.

З метою попередження незаконного та необґрунтованого притягнення громадян до кримінальної відповідальності, а також ущемлення прав обвинувачених шляхом невиправданого зволікання із пред'явленням обвинувачення, прокурору доцільно було б періодично, на усіх етапах досудового слідства, аналізувати за участю слідчого зібрані по кримінальній справі докази, з огляду на їх достатність для пред'явлення обвинувачення.

Серед проблем, з якими прокурор стикається на цьому етапі наглядової діяльності, виступає важливіша - надання обвинуваченому можливості заявляти клопотання про допит свідків тощо (п.2 ч.1 ст.142 КПК України); надавати докази (п.1 ч.1 ст.142 КПК України). Прокурор має чітко з'ясувати, чи у повному обсязі були роз'яснені ці права і як вирішувалися слідчим клопотання обвинуваченого (якщо вони були заявлені). Як свідчать матеріали практики, у непоодиноких випадках заявлені клопотання обвинуваченого без мотивно відхилялися (близько 61%), задовольнялися частково (7%).

Важливо враховувати, що притягнення особи як обвинуваченого, у разі коли йдеться про обвинувачення посадової особи у посадовому злочині, а так само якщо ця особа притягається до відповідальності за інший злочин і може негативно впливати на хід досудового чи судового слідства, вірогідно тягне застосування такого превентивно-забезпечувального засобу процесуального примусу, як відсторонення від посади. Стаття 147 КПК передбачає, що відсторонення особи від посади провадиться за мотивованою постановою слідчого, санкціонованою прокурором або його заступником. Одержавши відповідну постанову, прокурор має перевірити наявність загальних підстав, визначених законом, для застосування зазначеного заходу. Хоча ст.149 КПК не передбачає відсторонення від посади, як вид запобіжного заходу, вважаємо, що йому притаманні мета і підстави застосування запобіжних заходів, визначені ст.148 КПК. Це враховують і автори проекту нового КПК України, передбачивши відсторонення від посади у главі 20 “Запобіжні заходи”.

Отже, спеціальними умовами відсторонення від посади є: винесення постанови про притягнення в якості обвинуваченого; наявність у обвинуваченого статусу посадової особи; незастосування до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Особливими підставами відсторонення обвинуваченого від посади виступають: обґрунтоване припущення слідчого, що у разі виконання особою своїх трудових обов'язків, вона може вчинити нове суспільно-небезпечне діяння, використати своє посадове становище з метою перешкодити встановленню істини у справі.

Для з'ясування наявності загальних та спеціальних умов та підстав для можливості відсторонення обвинуваченого від посади, прокурор має вивчити кримінальну справу і зробити відповідний висновок. В той же час вважаємо, що оскільки відсторонення обвинуваченого від посади обмежує конституційне право особи на обрання професійної діяльності (ч.1 ст.43 Конституції України), воно має застосовуватися лише за судовим рішенням. Це враховують і автори нового проекту КПК України.

Існуюча в КПК України модель пред'явлення обвинувачення не зорієнтована на упереджувальний прокурорський нагляд. Для того, щоб забезпечити такий нагляд, доцільно передбачити у законодавстві наступне: постанова про притягнення як обвинуваченого може бути пред'явлена особі слідчим не раніше доби після отримання прокурором її копії. В цьому ми вбачаємо необхідність надання прокурору часу для ознайомлення з постановою, а також для перевірки її законності та обґрунтованості. Встановивши, що така постанова винесена за відсутності належної сукупності доказів, що дають підстави зробити висновок про вчинення злочину особою, яку слідчий має намір притягти як обвинуваченого, прокурор зобов'язаний скасувати постанову і надати слідчому письмові вказівки щодо провадження необхідних слідчих дій для подолання прогалин у обвинуваченні. Отже, метою надання прокурорському нагляду упереджувального характеру вважаємо за доцільне внести зазначені доповнення до ст.133 КПК України.

Оскільки скасування прокурором постанови про притягнення як обвинуваченого може потягти за собою повторне пред'явлення слідчим постанови про притягнення як обвинуваченого, вважаємо за необхідне доповнити главу 12 КПК відповідною нормою. Це дозволить притягти особу як обвинуваченого у разі, коли така процесуальна дія вже виконувалася слідчим, але при цьому було порушено вимоги закону і прокурор дав вказівку слідчому про повторне пред'явлення обвинувачення. Виходячи із міркувань забезпечення обвинуваченому права на захист, вважаємо, що в такому випадку мають бути знову виконані всі необхідні процесуальні дії, незалежно від обсягу та характеру порушень, яких припустився слідчий при первинному пред'явленні обвинувачення.

Таким чином, серед переваг прокурорського нагляду за порушенням кримінальної справи щодо особи слід відзначити наступне. Це повністю незалежний від суду контроль. Рішення суду в порядку контролю не завжди виноситься оперативно, тоді як прокурор може і не доводити ситуацію до звертання до суду і відразу скасувати незаконне рішення органу дізнання чи слідчого. Немає тієї галузі, куди б він не міг втрутитися на стадії досудового слідства як за скаргами, так і за власною ініціативою, а суд вже обмежений тільки подачею офіційної скарги. Розширити перевірку поза межами скарги суд не може, а прокурор може прийняти будь-яку скаргу, в тому числі не тільки на відповідність діянь органів досудового слідства закону, але й щодо тактики розслідування, доцільності проведення тих, чи інших слідчих дій, комбінування слідчих і оперативних заходів і т. ін. Судовий контроль обмежений випадками заподіяння шкоди конституційним правам та інтересам учасників процесу або виникненням труднощів доступу до правосуддя. Крім того, прокурорський нагляд здійснюється як відносно органів досудового розслідування і їх діяльності, так і відносно учасників кримінального процесу. Судовий контроль проводиться тільки відносно учасників кримінального судочинства, коли цією діяльністю можуть бути завдані реальні збитки конституційним правам і свободам учасників кримінального процесу.