Статус підозрюваного та його взаємодія з іншими суб’єктами кримінального процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Розділ 1. Кримінально-процесуальний статус підозрюваного

1.1 Підстави визнання особи підозрюваним

1.2 Поняття підозрюваного і його місце в системі суб'єктів кримінального процесу

1.3 Права та обов'язки підозрюваного

Розділ 2. Забезпечення прав підозрюваного під час здійснення кримінального судочинства

2.1 Забезпечення прав підозрюваного під час провадження слідчих дій

2.2 Забезпечення прав підозрюваного під час застосування запобіжних заходів

Висновки

Список використаної літератури

Додатки



Вступ

В національному законодавстві визначено пріоритетність прав і свобод особи. Серед завдань кримінального судочинства (кримінального процесу) ст.2 КПК України першим визначає охорону прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь. Формулювання у КПК України цього завдання є уточненням щодо спеціальних суб'єктів -- учасників кримінального судочинства, а згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження та забезпечення прав людини є головним обов'язком держави. Це означає, що кримінальне судочинство покликане гарантувати всім його учасникам створення належних умов для повної та безперешкодної реалізації їх законних прав та інтересів, у тому числі їх спеціальних прав як учасників кримінального судочинства.

Підозрюваний є особливим суб'єктом кримінального процесу, який піддається суттєвому обмеженню його конституційних прав. У зв'язку із цим виникає необхідність розроблення дієвих механізмів захисту його конституційних прав і свобод під час здійснення кримінального судочинства.

Актуальність теми також обумовлюється явною недосконалістю кримінально-процесуального статусу підозрюваного. Наукового переосмислення потребують підстави визнання особи підозрюваним, законодавчо не врегульований статус особи щодо якої порушено кримінальну справу без її затримання та обрання щодо неї запобіжного заходу. Умови тримання підозрюваних під вартою не відповідають мінімальним європейським стандартам прав людини та явно суперечать основоположному принципу кримінального судочинства - презумпції невинуватості.

Все це обумовлює актуальність та своєчасність дослідження обраної теми. Окремі аспекти даної проблематики постійно перебувають в центрі уваги як вітчизняних так і закордонних вчених-процесуалістів. Вагомий внесок в дослідження окремих аспектів обраної теми зробили такі вчені, як: А.К. Аверченко, О.В. Баулін, Ю.Гурджі, О.Дуванський, А.А. Зайковський, О.Н. Калачева, Л.М. Лобойко, А.В. Озерська, А.Пономаренко, Р.Савонюк, В.М. Тертишник, Ю.П. Тимошенко, Г.В. Юркова та інші.

Праці вказаних авторів мають важливе наукове і практичне значення, але тема потребує дослідження з урахуванням історичного надбання, досвіду провідних зарубіжних держав та практики Європейського суду з прав людини.

Мета та завдання дослідження. Головною метою роботи є проведення дослідження кримінально-процесуального статусу підозрюваного як суб'єкта кримінального процесу, механізму забезпечення його прав під час проведення слідчих дій та застосування запобіжних заходів. Мета дослідження обумовлює необхідність вирішення таких задач:

– розглянути підстави визнання особи підозрюваним;

– визначити поняття та місце підозрюваного в системі суб'єктів кримінального процесу;

– проаналізувати права та обов'язки підозрюваного;

– дослідити механізм забезпечення прав підозрюваного під час проведення слідчих дій;

– дослідити механізм забезпечення прав підозрюваного під час застосування запобіжних заходів.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають і розвиваються у зв'язку з набуттям особою статусу підозрюваного та його взаємодією з іншими суб'єктами кримінального процесу.

Предметом дослідження є окремі норми міжнародного та національного законодавства, що регулюють підстави визнання особи підозрюваним, порядок застосування до нього запобіжних заходів та проведення слідчих дій за його участю а також систему його прав та обов'язків як суб'єкта кримінального процесу.

Методи дослідження. В роботі використано систему методів: історичний (для дослідження виникнення і розвитку інституту підозрюваного в кримінальному процесі); логічний (для формування визначення поняття підозрюваного); формально-юридичний (для аналізу міжнародного та вітчизняного законодавства); функціональний (для визначення обсягів порушення прав підозрюваного під час здійснення кримінального судочинства); статистичний (для приведення та оформлення статистичних даних).

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в роботі теоретичні положення, висновки і пропозиції можуть бути використані в розробці методичних рекомендацій для практичних працівників слідства і дізнання, а також в навчальному процесі при викладанні дисципліни «Кримінальний процес» в юридичних ВУЗах системи освіти України.

Структура роботи визначається її метою і композиційно складається зі вступу, двох розділів, п'яти підрозділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.



Розділ 1. Кримінально-процесуальний статус підозрюваного

1.1 Підстави визнання особи підозрюваним

Підозрюваний є важливим суб'єктом кримінального процесу. Визнання особи підозрюваним має важливе соціальне і процесуальне значення та може призвести до певного обмеження його прав. Тому особливого значення набуває дослідження підстав визнання особи підозрюваним.

Згідно зі статтею 43-1 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) підозрюваним визнається:

- особа, затримана по підозрінню у вчиненні злочину;

- особа до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Ці підстави є вичерпними, в жодному іншому випадку особа не може вважатися підозрюваною у вчиненні злочину. Виходячи з буквального тлумачення норм цієї статті, до особи застосовуються вказані заходи процесуального примусу у зв'язку з тим, що вона підозрюється у вчиненні злочину, а статусу підозрюваного вона набуває тому, що її було затримано або до неї було застосовано запобіжний захід. Положення цієї статті суперечать принципам традиційної логіки, згідно яким поняття не повинно містити в собі коло.

Виходячи із змісту цієї статті не зрозуміло що є першоджерелом визнання особи підозрюваним, адже підозріння у вчиненні злочину певною особою виникає у слідчого не тому що до неї застосовано затримання або запобіжний захід, а тому що у слідчого є достатні фактичні данні про вчинення нею злочину.

Для затримання особи або обрання щодо неї запобіжного заходу в законі визначені самостійні підстави.

В статті 106 КПК зазначено, що орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:

– коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

– коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

– коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли її місце проживання чи перебування не зареєстровано, або коли не встановлено особи підозрюваного.

В ст.148 КПК зазначено, що запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного за наявності достатніх підстав вважати, що він буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

Отже, за чинним КПК затримання та запобіжні заходи застосовуються до підозрюваних за наявності чітко закріплених підстав, тому обґрунтованим є висновок про те, що вони не можуть бути підставами для визнання особи підозрюваним.

Відсутність в КПК чіткого визначення процесуальних підстав для визнання особи підозрюваним призводить до порушення його конституційних прав.

Для вирішення цієї проблеми необхідно розмежувати підстави для визнання особи підозрюваним і для його затримання або застосування до нього запобіжних заходів.

В рамках обраної теми дослідженню підлягають підстави для визнання особи підозрюваним. Їх доцільно розділити на матеріальні (формальні) та процесуальні (юридичні). Ці підстави можна спів ставити як причина та наслідок, відповідно ступінь захищеності прав запідозреної особи буде залежати від того, наскільки швидко формальна підозра знайде юридичне закріплення.

До матеріальних підстав більшість авторів відносять наявні фактичні дані (докази) які вказують на вчинення злочину конкретною особою.

А.А. Зайковський вважає що основою для визнання особи підозрюваним мають бути об'єктивні дані, оформлені належним чином факти протиправної поведінки (докази), які дозволяють обґрунтовано запідозрити особу у вчинені злочину [27, 18].

Схожої думки дотримується О.М. Калачьова, яка до фактичних (матеріальних) підстав відносить наявність інформації про причетність особи до скоєння злочину, яка обумовила виникнення підозри [34, 77].

З погляду І.М. Карнєєвої, підставою визнання особи підозрюваним є зібрані відомості, які дають підставу до підозри її у вчиненні злочину, але недостатні для пред'явлення обвинувачення [39,35].

На думку С.П. Бекешко та Е.А. Матвієнко формальною підставою для визнання особи підозрюваним є висновок органу кримінального переслідування про можливу винність особи у вчиненні злочину. З такою думкою не можна погодитись в повній мірі. Визнання особи підозрюваним дає підстави органу який здійснює провадження по кримінальній справі для певного обмеження прав особи у визначених законом випадках, наприклад, при застосуванні запобіжного заходу. Підставою для такого обмеження прав людини не можуть бути припущення [6].

Стаття 62 Конституції України закріплює, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Виходячи з положень Основного закону доцільно констатувати неможливість визнання особи підозрюваним на основі висновку органу кримінального переслідування про можливу винність особи у вчиненні злочину. Такий висновок повинен ґрунтуватися на достатніх фактичних даних про вчинення злочину конкретною особою.

Російський вчений І.А. Пантелеєв вважає, що в основі підозри як кримінально-процесуального явища лежить інформація, якою володіє слідчий або дізнавач про причетність конкретної особи до злочину який розслідується. При цьому інформація, зі змісту якої випливає висновок про вчинення особою злочину, може бути отримана органом розслідування як з оперативних, так і процесуальних джерел [48, 30].

Наявність інформації, яка свідчить про причетність особи до злочину, нерідко визначає характер діяльності органу розслідування на етапі підозри і його відношення до особи яка підозрюється. Якщо у слідчого наявні, наприклад, лише не підтверджені оперативні дані, то їх необхідно ретельно перевірити, перед тим як надавати особі статус підозрюваного, адже є велика вірогідність того, що ця особа не має ніякого відношення до злочину, або просто була свідком його вчинення. Передчасне надання особі статусу підозрюваного з наступним застосуванням до нього заходів процесуального примусу може призвести до несприятливих наслідків як для самої особи, так і для органу розслідування.

Слідчим на етапі підозри може бути зібраний такий викривальний матеріал, який об'єктивно породжує у нього обґрунтовану підозру проти особи і дозволяє залучити до кримінальної справи в якості підозрюваного, при цьому обставин для його затримання чи застосування до нього запобіжного заходу може і не виникнути.

Як зазначає І.А. Пантелєєв критерієм підозри в кримінальному процесі, врешті решт, необхідно визнати психологічну підозру слідчого, яка сформувалась у нього на основі тих чи інших фактичних даних. Нерідко слідчий при відсутності повних даних, які компрометують особу у вчиненні злочину формує переконання про причетність конкретної особи до злочину. Це трапляється здебільшого на основі оперативно-розшукової інформації, а іноді - шляхом висування версій. В першому випадку інформація прямо вказує проти особи, в іншому - слідчий, виходячи з оцінки обставин злочину, приходить до вірогідного висновку про причетність до нього тієї чи іншої особи. У випадку залучення цієї особи до кримінальної справи та виникнення необхідності допитати її, слідчий зобов'язаний визначитись з її процесуальним статусом. Якщо предмет допиту такої особи не включає в себе обставини причетності до злочину, тобто слідчий не висуває щодо допитуваного своєї підозри, то не виникає жодних перешкод для допиту особи в якості свідка. Якщо ж слідчий в тій чи іншій формі пред'являє особі підозру (а конкретно це виражається в постановці підозрюваному питань про його особисті дії щодо злочину), то свідком ця особа бути не може. Вона повинна набути статусу підозрюваного з офіційним пред'явленням підозри і бути допитаною в якості даного учасника кримінального процесу [48].

Отже, ми визначили, що в ході збору матеріалу по справі у слідчого можуть виникнути формальні підстави для залучення особи до кримінальної справи в якості підозрюваного, однак закріпленні в чинному КПК юридичні підстави виникнення фігури підозрюваного не завжди дозволяють це зробити.

Розглянемо ситуації коли фактичне правове положення особи, яка підозрюється у вчиненні злочину не відповідає кримінально-процесуальному статусу підозрюваного.

Порушення кримінальної справи щодо конкретної особи - це найбільш розповсюджена ситуація коли особа де-факто стає підозрюваним, а де-юре залишається без відповідних прав і можливості здійснення захисту. В проміжок часу між винесенням постанови про порушення кримінальної справи і до затримання особи або обрання щодо неї запобіжного заходу особа залишається без відповідного статусу. В практичній діяльності слідчих підрозділів у зв'язку із цим виникають такі проблемні питання: в якості якого суб'єкта кримінального процесу допитувати таку особу; якими правами та обов'язками вона наділена?

Тут і виникає невизначена чинним кримінально-процесуальним законодавством фігура, так званий "запідозрений". Це поняття визначено практикою і набуло поширення серед працівників слідчих та оперативних підрозділів. "Запідозреною" вважають особу, щодо якої є певні відомості, що дають підстави підозрювати її у причетності до вчинення злочину. Природно, що такі особи можуть бути суб'єктом розслідування, особливо на початковій стадії, коли злочин ще не розкрито. Підозрювати у вчиненні визначеного злочину слідчий може іноді широке коло осіб, але підозрюваним у процесуальному значенні стає лише та особа, яку затримано (у порядку ст.106 чи ст.115 КПК України), або до якої обрано один із запобіжних заходів до пред'явлення обвинувачення.

Аналіз слідчої практики показує, що слідчим чи представникам органу дізнання часто доводиться приділяти увагу вивченню особи запідозреного поряд з обвинуваченим та підозрюваним.

На жаль, статус "запідозреного" не знайшов свого відображення в проекті КПК, що істотно обмежує його правову захищеність. Аналіз практичної діяльності ОВС показує, що порушення прав запідозреного вчиняються досить часто, зокрема під час здійснення допиту.

Серед науковців немає єдності щодо визначення статусу особи щодо якої порушено кримінальну справу.

Так С. Альперт стверджує, що незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на процесуальний статус особи, щодо якої порушено кримінальну справу, йдеться про особу, до котрої застосовано захід кримінально процесуального примусу, що обмежує її свободу пересування. Тому є підстави говорити, що дана особа ніхто інший як підозрюваний. Така думка є слушною, але до особи захід кримінально-процесуального примусу може і не застосовуватись [3, 67].

М. Жогін та Ф. Фаткуллін, вважають, що постанова про порушення кримінальної справи ставить особу, щодо якої вона порушена, у становище підслідного [24]. Так, В. Тертишник та С. Слинько пропонують використовувати у кримінально-процесуальному законодавстві замість термінів «підозрюваний» і «обвинувачений» поняття «підслідний». Така думка навряд чи допустима. Обсяг доказів, покладений в основу підозріння, та обсяг доказів, існуючий при винесенні постанови про притягнення особи як обвинуваченого, суттєво відрізняються. Тому зрівняти процесуальне становище підозрюваного і обвинуваченого неприпустимо. Тим більше, ототожнювати з ними особу, щодо якої порушено справу [95].

Д.Філін приходить до висновку, що за чинним законодавством особа, щодо якої порушено справу, може бути визнана тільки свідком [101, 95]. Але процесуальний статус свідка не відповідає фактичному процесуальному положенню, в якому опиняється така особа.

Цікаву пропозицію наводить О.М. Калачева, яка пропонує звернутися до досвіду Франції, де в процесуальному законодавстві найбільш близьким за своїм процесуальним положенням до «українського підозрюваного» є «асоційований свідок». Дана категорія суб'єктів у французькому судочинстві з'явилась лише з прийняттям закону від 30.12.1987 року у зв'язку з жорсткою критикою нормативних положень, які підривали гарантії таких учасників процесу, які не є затриманими, ще не притягнені до кримінальної відповідальності, але фактично підозрюються у скоєнні злочину. Асоційованим свідком вважається особа, яка вказана в витребуванні прокурора або заяві цивільної особи щодо провадження по підношенню до неї попереднього слідства, або проти якої вказує будь-який свідок по справі, або «проти неї існують докази, які дозволяють обґрунтовано вважати, що вона могла приймати участь в скоєнні злочину». Сутність статусу вказаного учасника процесу полягає в тому, що він є простим свідком, при цьому наділений частиною прав обвинуваченого (право давати показання без присяги, право мати захисника, право вимагати проведення очної ставки з особою яка свідчить проти нього). Така думка заслуговує на увагу і може знайти своє закріплення в проекті нового КПК [34, 78].

Для вирішення ситуації яка склалась деякі автори пропонують розширити підстави для визнання особи підозрюваним шляхом надання особі, щодо якої порушено кримінальну справу статусу підозрюваного. Таку позицію обстоюють в своїх працях такі автори як А.К. Аверченко, Ю.С. Андреев, О.В. Белькова, Ю.М. Грошевий, В.Я. Дорохов, Р.І. Назаренко, В.М. Хотинець. Такий досвід вже законодавчо реалізований в Російській Федерації та Республіці Беларусь. Український законодавець пішов в тому ж напрямі і закріпив це положення в п.1 ст.45 проекту КПК України №3456дП від 18.11.2005 року.

Враховуючи об'єктивні зауваження прибічників позиції про недопустимість визнання особи, щодо якої порушено кримінальну справу, підозрюваним з огляду на те, що на момент винесення постанови про порушення кримінальної справи не проводиться жодних слідчих дій, а тому немає достатньої доказової бази для надання особі такого процесуального статусу, зауважмо, що надання відповідного статусу особі має на меті, перш за все, створення можливостей для реалізації її прав, побудови у необхідних випадках лінії захисту. До того ж в слідчий практиці неможливо в повній мірі уникнути порушення справи відносно конкретних осіб.

Виникає ще одна не врегульована законодавством ситуація, коли по порушеній кримінальній справі за фактом вчинення злочину встановлюється особа яка його вчинила, але підстав для його затримання або застосування запобіжного заходу немає. Постає питання як залучити таку особу до кримінальної справи в якості підозрюваного?

На сьогодні практика іде шляхом винесення постанови про порушення кримінальної справи відносно конкретної особи по вже порушеній кримінальній справі за фактом вчинення злочину. Такий вихід із ситуації проти ричіть логіці закону, адже стаття 98 КПК встановлює, що за наявності відповідних приводів і підстав слідчий зобов'язаний винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до її порушення, статтю кримінального закону, за ознаками якої вона порушується а також подальше її спрямування. Частина друга цієї статті зобов'язує порушувати справу щодо конкретної особи тільки у випадку, якщо на момент її порушення така особа була встановлена.

З цього приводу слушно підтримати думку А.А. Зайковського, який наголошує на необхідності винесення постанови про притягнення особи як підозрюваного [27, 18]. Винесення такого документа:

- по-перше, юридично закріпить підозру органу розслідування щодо вчинення злочину конкретною особою;

- по-друге, надасть можливість особі яку підозрюють в повній мірі реалізовувати свої права, зокрема право на захист, право на відмову від дачі показань;

- по-третє, виступить початком відліку строків розслідування по кримінальній справі.

Отже, провівши дослідження підстав визнання особи підозрюваним ми дійшли висновку, що їх доцільно поділити на матеріальні (формальні) та процесуальні (юридичні).

До матеріальних (формальних) підстав визнання особи підозрюваним відносять:

– висновок органу кримінального переслідування про можливу винність особи у вчиненні злочину;

– інформацію про причетність особи до скоєння злочину, яка обумовила виникнення підозри;

– об'єктивні дані, оформлені належним чином факти протиправної поведінки (докази), які дозволяють обґрунтовано запідозрити особу у вчинені злочину;

– психологічну підозру слідчого, яка сформувалась у нього на основі тих чи інших фактичних даних.

До процесуальних (юридичних) підстав пропонується віднести:

– порушення кримінальної справи відносно конкретної особи;

– винесення постанови про притягнення як підозрюваного.



1.2 Поняття підозрюваного і його місце в системі суб'єктів кримінального процесу

Історія виникнення інституту підозрюваного має довгу історію, нажаль на теренах України цією проблематикою на комплексному рівні ніхто не займався. Тому для визначення історичних витоків формування цього важливого кримінально-процесуального інституту візьмемо за основу періодизацію розвитку законодавства про підозрюваного надану російським вченим В.В. Велигодським.

Перший етап (період з 1715 по 1801 рік). Етап виникнення та розвитку інституту підозрюваного починається з прийняття в 1715 році «Короткого вираження процесів та судових тяжб», де були виділені деякі основи для формування підозри. Даний етап характеризується тим, що тільки до особи, яка підозрювалась у скоєнні злочину, з метою отримання показань про злочин застосовувалась очищувальна присяга та тортури. Основним засобом отримання доказів були тортури.

Другий етап (період з 1801 по 1860 рік). В цей час тортури офіційно скасовуються, і з прийняттям зводу законів Російської імперії в 1832 році закріплюється і отримує розвитку інститут «залишення в підозрі».

Третій етап (період з 1860 по 1917 рік). Характеризується тим, що в 1864 році приймається Статут кримінального судочинства, дія якого була припинена Жовтневою революцією 1917 року. Проте норми Статуту 1864 року застосовувались як такі, що не протирічать революційній правосвідомості, разом з актами нової влади, аж до прийняття в 1922 році КПК УРСР. На даному етапі законодавець вже використовує термін «підозрюваний» по відношенню до затриманих осіб, щодо яких обраний запобіжний захід до пред'явлення обвинувачення. Весь цей період законодавець не наділяє підозрюваного комплексом специфічних процесуальних прав. Цей етап характеризується виникненням наукової дискусії про поняття підозрюваного та змісту його процесуального статусу.

Четвертий етап (період з 1917 по 1958 рік). Прийняття прокуратурою СРСР Циркуляру №41/26 від 5 червня 1937 року призвело до штучного видалення з кримінального процесу підозрюваного, як його учасника більше ніж на 20 років. Окрім того, на даному етапі наукові дослідження та дискусії щодо інституту підозрюваного в теорії кримінального процесу біли зупинені.

П`ятий етап (з 1958 по 1991 рік). Початок даному етапу поклало набрання чинності Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік, Прийнятих ВР СРСР 25 грудня 1958 року, і прийняття Кримінально-процесуального кодексу УРСР 1960 року. В цей період підозрюваний наділяється рядом процесуальних прав, які надають можливість захищатися від пред'явленої підозри; вперше законодавчо закріплено поняття підозрюваного, а також з'являються чисельні монографічні публікації, присвячені цим проблемам [8].

В 1991 році Україна набуває незалежності, починається довгий процес перебудови всієї правової системи на новий лад, законодавство незалежної України та Російської федерації почали розвиватись окремо, а тому шостим етапом пропонуємо виділити період з 1990 року до сьогодні. Кульмінацією перебудови кримінально процесуального законодавства України повинно стати прийняття нового КПК України. Даний етап характеризується підвищенням уваги законодавця до процесуального положення підозрюваного і обвинуваченого, що знайшло своє відображення у внесенні чисельних змін та доповнень до кримінально-процесуального закону, з метою розширення обсягу прав і свобод особи, зокрема, підозрюваної у вчиненні злочину, створенні гарантій їх реалізації. Ці зміни безперечно мають позитивний ефект, однак вони так і не вирішили концептуальних питань визначення поняття підозрюваного, його процесуального статусу, механізму реалізації його прав і свобод.

Проаналізувавши історію виникнення та розвитку інституту підозрюваного доцільно виділити такі особливості:

– законодавство постійно рухається у векторі гуманізації і розширення кола прав підозрюваної особи;

– наукові дискусії щодо визначення поняття підозрюваного, його статусу, механізму реалізації його прав і свобод майже ніколи не стихали серед науковців.

Це обумовлює актуальність дослідження обраної теми, коло проблем які необхідно досліджувати і вирішувати, вектор в якому буде розвиватись законодавство про підозрюваного в майбутньому.

В рамках даного підрозділу пропонується дослідити проблеми визначення поняття підозрюваного.

Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає підозрюваного як людину, яку підозрюють у чомусь [9].

Чинне законодавство також містить поняття підозрюваного наділяючи цей термін особливим процесуальним змістом. Так згідно ст.43-1 КПК підозрюваним визнається:

- особа, затримана по підозрінню у вчиненні злочину;

- особа до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Однак чинне законодавство не розтлумачує термінів, які вжиті в даній статті. Тлумачний словник визначає слово «підозра» як думку про чию-небудь причетність до чогось негативного, сумнів у чиїй-небудь порядності, чесності, відданості і т. ін.; здогад, припущення про що-небудь. КПК, нажаль, не надає визначення словосполучення «по підозрінню» надане в ст.43-1 та слова «підозрювати» вжите в ст.106, що призводить до довільного тлумачення вказаних термінів та порушення конституційних прав особи яку затримують, зокрема права на свободу пересування.

У вчених-процесуалістів немає єдиної думки щодо визначення поняття підозрюваного.

Проаналізувавши визначення поняття підозрюваного зазначені в працях українських та російських вчених ми дійшли висновку, що всі їх можна розділити на дві групи.

Перша група включає в себе авторів, які визначають підозрюваного як особу, щодо якої є дані про вчинення нею злочину, але вони недостатні для пред'явлення їй обвинувачення.

Так М.С. Строгович вважав, що підозрюваний - це особа, щодо якої є дані про вчинення ним злочину, недостатні для притягнення її як обвинуваченого і пред'явлення їй обвинувачення, але викликані необхідністю негайного застосування до неї затримання або запобіжного заходу [93, 35].

А.А. Зайковський пропонує вважати підозрюваним конкретну особу, запідозрену у вчиненні злочину на підставі доказів, які дозволяють обґрунтовано прийти до висновку про вчинення нею злочинного діяння, але недостатніх для притягнення як обвинуваченого [27, 19].

На думку Л.М. Карнєєвої підозрюваним повинна визнаватися особа, дані якої дають підстави для підозри у вчиненні злочину, але їх недостатньо для пред'явлення обвинувачення [39, 35].

Наведені думки авторів відповідають фактичним (матеріальним) підставам визнання особи підозрюваним, однак не вирішують процесуальних питань надання особі такого статусу, залишаючи відкритим питання щодо визначення моменту з якого особа визнається підозрюваним.

Друга група включає в себе авторів, які формують поняття підозрюваного на основі процесуальних (юридичних) підстав визначаючи його як особу, щодо якої прийняті ті чи інші процесуальні рішення, застосовані запобіжні заходи або проведені слідчі дії.

В.Я. Дорохов, крім підстав закріплених в законодавстві (затримання й обрання запобіжного заходу), пропонував визнавати підозрюваним особу, відносно якої винесена постанова про порушення кримінальної справи [17, 30].

М.З. Абесалашвілі пропонує вживати в науці кримінально-процесуального права та законодавстві поняття підозрюваного як особи, якій компетентним державним органом (дізнавачем, слідчим, прокурором) пред'явлена мотивована постанова про притягнення її в якості підозрюваного по кримінальній справі [1].

На думку В.Т. Маляренка, підозрюваним спеціальним процесуальним рішенням повинна визнаватися особа, відносно якої заведено кримінальну справу, особа, стосовно якої, для притягнення її як обвинуваченого, застосовано запобіжний захід, і особа, від якої, до притягнення її як обвинуваченого, відібрано письмове зобов'язання про явку [61, 3-14].

С.П. Бекешко, Є.А. Матвієнко вважали, що підозрюваним стає особа, вірогідно винна у вчиненні злочину, стосовно якої прийнято одне з таких рішень: затримання; обрання запобіжного заходу; провадження обшуку, виїмки, освідування; відібрання зразків для порівняльного дослідження; накладення арешту на майно; призначення експертизи і направлення на судово-медичне або судово-психіатричне обстеження; про виклик на пред'явлення для впізнання чи допит із моменту звернення до виконання даних рішень [6, 38].

Т.І. Добровольська та Г.Міньковський зазначали, що, підозрюваним є особа, яка підозрюється у вчиненні злочину та у зв'язку з цим на її майно накладено арешт, або особа, стосовно якої, за низкою категорій злочинів (дезертирство, втеча з місця позбавлення волі, випуск недоброякісної продукції тощо), порушено кримінальну справу, про що прямо вказано у постанові про порушення кримінальної справи; або особа, стосовно якої під час судового засідання встановлено обставини, які вказують на вчинення нею злочину, але вона не була притягнута до відповідальності, а суд порушив проти неї кримінальну справу і надіслав її до органів слідства [16, 31].

Цікавою є думка М.М. Михеєнко, В.Т. Нора та В.П. Шибіко, які пропонують визнавати підозрюваним також особу, стосовно якої закрито кримінальну справу з нереабілітуючих підстав, й особу, затриману органом дізнання за підозрою у вчиненні злочинів, передбачених ст. 425 КПК України (протокольна форма досудової підготовки матеріалів) до порушення кримінальної справи [67, 81].

Слушною є думка В.В. Велигодського, який спробував об'єднати матеріальні та процесуальні підстави, визначаючи підозрюваного як особу щодо якої в рамках кримінальної справи порушеної по факту вчинення злочину компетентним органом отримані достатні дані, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину про що винесене письмове повідомлення про підозру у скоєнні злочину і вручена їй її копія, а також яка затримана на місці скоєння злочину і до якої застосований запобіжний захід до пред'явлення обвинувачення [8].

Цікавим є визначення підозрюваного надане білоруським законодавцем, який у ст.40 КПК Республіки Беларусь зазначає, що підозрюваним є фізична особа [96, 28]. На нашу думку визнання підозрюваним юридичної особи є неприпустимим і суперечить завданням кримінального судочинства.

Отже, на основі проведеного аналізу історичного розвитку інституту підозрюваного в кримінальному процесі, сучасної науково-процесуальної думки та наведеної в першому підрозділі аргументації визначення підстав визнання особи підозрюваним пропонуємо його дефініцію з внесенням відповідних змін до чинного законодавства: підозрюваний - це особа щодо якої на основі отриманих законним шляхом достатніх даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, порушено кримінальну справу або винесено постанову про визнання підозрюваним.

Визначивши підстави визнання особи підозрюваним та його поняття доцільно дослідити його місце в системі інших суб'єктів кримінального процесу.

Безперечно, що підозрюваний займає особливе, специфічне місце серед суб'єктів кримінального процесу, з огляду на важливість забезпечення його прав і законних інтересів.

При затриманні підозрюваного або оборані до нього запобіжних заходів гостро зачіпаються його права та законні інтереси. Можливість застосування таких суворих заходів потребує особливої уваги з боку правоохоронних органів щодо забезпечення його прав і свобод [27, 17].

При визначенні поняття підозрюваного, його місця серед інших осіб, які приймають участь у кримінальному процесі, необхідним є вирішення питання - чи є він «суб'єктом кримінального процесу», чи «учасником кримінального процесу», до якої групи згаданих осіб він відноситься, хто і чому окрім нього входить в цю групу і т. ін.

Вирішення цього питання має глибоке теоретичне і практичне значення, воно прямо пов'язане з проблемою реалізації прав підозрюваного в кримінальному процесі тому, що класифікація осіб, які приймають участь у справі, здійснюється, як правило, в залежності від основної функції, яка складає зміст такої участі, направленості наданих ним прав і сутності правового інтересу, осіб, які представляють дану групу [2].

В юридичній літературі немає єдиного підходу до класифікації суб'єктів кримінального процесу. Поняття учасників кримінального процесу та коло суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності в КПК не визначено, тому в літературі існують різні погляди щодо цього питання.

При аналізі кола органів і осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, в теорії використовують терміни «суб'єкти кримінального процесу», «суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності «учасники кримінального процесу», причому в ці терміни вкладається різний або однаковий зміст.

Ю.П. Аленін зазначає що ці поняття не є тотожними. Поняття учасників процесу визначає законодавець. До учасників процесу слід відносити лише тих осіб, які визначає КПК у п.8 ч.1 ст.32, тобто осіб, зацікавлених у результаті справи (підозрюваний, обвинувачений, захисник, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники) Поняття суб'єктів процесу і учасників процесу співвідносяться між собою, як рід і вид. Кожен учасник процесу є його суб'єктом, але не кожен суб'єкт процесу є його учасником [50, 58].

Ю.М. Грошевий та О.В. Капліна вважають всіх осіб які беруть участь у кримінальному судочинстві суб'єктами кримінального процесу [48, 80].

На погляд Є.Г. Коваленко, поняття «суб'єкти» й «учасники» кримінального процесу (кримінально-процесуальної діяльності) за чинним законодавством є ідентичними за своїм змістом, але слід вживати термін «учасники кримінального процесу», оскільки кримінально-процесуальний кодекс називає суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності як учасників процесу, наділяючи їх тими чи іншими правами та обов'язками [41, 74].

В.М. Тертишник стверджує, що терміни "суб'єкти кримінального процесу" та ''учасники кримінального процесу" ідентичні і вживаються як рівнозначні. Спроби дати окреме визначення кожному з них науково безперспективні і недоцільні [95, 126].

Цієї ж думки дотримується Л.М. Лобойко, який зазначає, що намагання вчених розмежувати учасників і суб'єктів кримінально-процесуального права не були успішними. Враховуючи те, що всі особи, залучені до участі у кримінальному процесі, вступають у правовідносини, всі вони є суб'єктами цих правовідносин, а, отже, і суб'єктами кримінальне-процесуального права [58, 59].

Ми підтримуємо думку Л.Д. Удалової яка зазначає, що термін «суб'єкти кримінального процесу» є більш широким поняттям і включає в себе учасників кримінального процесу (обвинуваченого, підозрюваного, захисника, а також потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників) [98, 66].

Найбільш вдалою на наш погляд є класифікація суб'єктів кримінального процесу надана В.М. Тертишником, який розподіляє всіх осіб які беруть участь у кримінальній справі на чотири групи:

– органи та посадові особи, ясі ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, суд (суддя), прокурор, обвинувач;

– особи, які мають та відстоюють самостійний інтерес: потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, правопорушник у справах протокольної форми досудової підготовки матеріалів, цивільний позивач, цивільний відповідач;

– особи, які захищають та представляють інтереси "третіх осіб": захисник, представник цивільного позивача, представник цивільного відповідача;

– особи, які сприяють кримінальному судочинству: свідок, заявник про злочин, поняті, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, заставодавець, поручитель тощо [95, 127].

Безперечно, що підозрюваний в системі суб'єктів кримінального процесу посідає особливе процесуальне становище, з огляду на можливість застосування до нього запобіжних заходів і суттєвого обмеження його конституційних прав.

Від суб'єктів інших груп представленої класифікації підозрюваний відрізняється, перш за все, своєю функцією, вектором діяльності який направлений на захист своїх прав та законних інтересів від підозри, яка висувається до нього з боку органів та посадових осіб, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження.

Підозрюваний тісно пов'язаний саме з цією групою суб'єктів адже від їх діяльності залежить забезпечення та реалізація його конституційних прав. Кожному праву підозрюваного відповідає обов'язок його забезпечення органом чи посадовою особою яка веде або безпосередньо здійснює кримінальне провадження по справі. Так, праву підозрюваного знати в чому його підозрюють відповідає обов'язок слідчого роз'яснити за його клопотанням суть пред'явленої підозри; праву підозрюваного подавати скарги, відповідає обов'язок прокурора у встановлений законом строк розв'язати їх і повідомити про прийняте рішення скаржника і т. ін.

На слідчого покладений обов'язок забезпечення прав та законних інтересів підозрюваного. На скільки він буде сумлінно підходити до виконання цього обов'язку, настільки підозрюваний зможе реалізувати свої права під час розслідування кримінальної справи. На прокуратуру держава поклала обов'язок нагляду за законністю під час здійснення досудового слідства, тому від того наскільки якісно буде виконуватись ця функція органами прокуратури, настільки буде захищеним і підозрюваний.

Праву підозрюваного на захист відповідає ст.45 КПК, яка закріплює обов'язкову участь захисника у визначених випадках. Прямо чи опосередковано підозрюваний взаємодіє і з суб'єктами які сприяють судочинству.

Отже, підозрюваний в силу свого статусу вступає в процесуальний зв'язок майже з усіма суб'єктами кримінального процесу, однак найбільш близькою до нього процесуальною фігурою є, звичайно, обвинувачений. Як зазначає А.К. Аверченко, за своєю суттю, коли підозра обґрунтована, це лише два правових положення однієї і тієї ж особи, дві стадії його просування на шляху притягнення до кримінальної відповідальності [2].

В.А. Стремовський зазначав, що спільні риси для підозрюваного і обвинуваченого в кримінальному процесі проявляються в тому, що:

– по відношенню до обох провадиться розслідування кримінальної справи;

– як до обвинуваченого, так і до підозрюваного застосовуються заходи кримінально-процесуального примусу;

– підозрюваний, як і обвинувачений, завжди особисто зацікавлений в кінцевому рішенні по справі;

– підозрюваному, як і обвинуваченому, законом надані процесуальні права;

– на підозрюваного, як і на обвинуваченого, поширюються рішення слідчого;

– підозрюваний має право знати в чому його підозрюють, так само, як і обвинувачений має право знати суть обвинувачення;

– показання підозрюваного є засобом його захисту від необґрунтованої підозри та джерелом доказів;

– підозрюваний, як і обвинувачений не несе відповідальності за відмову від дачі показань або дачу завідомо неправдивих показань [92].

Як слушно зазначає А.К. Аверченко деякі з цих положень є характерними не тільки для підозрюваного і обвинуваченого. Так заходи процесуального примусу можуть застосовуватись і до інших суб'єктів процесу; в кінцевому рішенні по справі заінтересовані не тільки підозрюваний і обвинувачений; рішення слідчого поширюються і на інших суб'єктів; процесуальними правами наділені всі суб'єкти кримінального процесу.

Автор зазначає, що схожість досліджуваних фігур по-перше проявляється в їх спільній процесуальній функції - функції захисту від кримінального переслідування.

По-друге, підозрюваного і обвинуваченого зближує спосіб реалізації своєї процесуальної функції. В основі їх процесуальної функції лежить реалізація прав, а не виконання обов'язків.

По-третє, однакових для обох є процесуальний порядок виклику, допиту, застосування заходів процесуального примусу, призначення і проведення експертизи та виконання інших слідчих дій за їх участю [2].

Однак не дивлячись на достатню схожість процесуальних статусів підозрюваного і обвинуваченого, це все ж таки різні процесуальні фігури, які наділені низкою вагомих відмінностей, які пов'язані з місцем та призначенням кожного суб'єкта в кримінальному провадженні. До таких відмінностей необхідно віднести наступні.

По-перше, ст.43 КПК України наділяє обвинуваченого правом брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції, а відповідно не відрізняє його від підсудного, яким обвинувачений стає по результатам попереднього розгляду справи суддею. Отже, доцільно дійти висновку, що підозрюваний є суб'єктом процесуальної діяльності тільки на стадії досудового слідства, а обвинувачений (підсудний, засуджений) і на інших стадіях кримінального процесу.

Наступна відмінність підозрюваного від обвинуваченого проявляється в тому, що підозрюваний, як правило, залучається до кримінального процесу в екстремальних умовах, коли немає часу на перевірку всіх версій, коли йому необхідно терміново надати відповідного статусу для забезпечення його процесуальних прав. Така ситуація, наприклад, може виникнути при затриманні особи на місці скоєння злочину. Часу для детальної оцінки доказів немає, факт вчинення злочину і причетність відповідної особи до його вчинення очевидні, необхідно розпочинати проведення невідкладних слідчих дій за участю даної особи при повному дотриманні її прав. Тому виникає крайня необхідність надання їй відповідного статусу з метою створення можливостей для реалізації її прав.

Обвинувачений, навпаки, з'являється в кримінальній справі, коли всі невідкладні слідчі дії проведенні, встановлені всі обставини вчинення злочину, всі версії, окрім одної, яка є підтвердженою відповідними доказами, спростовані, коли є час і можливість підготувати мотивоване винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого.

Така ситуація впливає на забезпечення прав підозрюваного, коли у зв'язку з терміновою необхідністю проведення слідчих дій за його участю, або його затримання, нерідко порушуються його конституційні права, зокрема право на свободу пересування, право на захисника і побачення з ним до першого допиту, право знати в чому його підозрюють.

По-третє, обвинувачений на відміну від підозрюваного залучається до справи єдиним процесуальним документом - постановою про притягнення як обвинуваченого, а підозрюваний - на підставі протоколу затримання або постанови про застосування запобіжного заходу. Необхідно зазначити, що для пересічного громадянина, який не володіє спеціальними знаннями в галузі юриспруденції, більш прийнятним є винесення окремого документа, яким повинна стати постанова про притягнення як підозрюваного, в якій чітко зазначені обставини вчинення злочину та викладена суть підозри проти особи, ніж складання протоколу затримання, або постанови про застосування запобіжного заходу, із змісту яких він повинен зрозуміти що його підозрюють у вчиненні злочину і суть цієї підозри.

Наступна відмінність полягає в тому, що комплекс прав підозрюваного менше ніж комплекс прав обвинуваченого. Це пояснюється місцем підозрюваного в системі стадій кримінального процесу, для того щоб стати учасником судових стадій, необхідно набути статусу обвинуваченого. Зрозуміло, що для того, щоб захищатись від конкретно сформованого обвинувачення, яке підтримується в суді прокурором необхідно мати більшу кількість прав для захисту [2]

Остання відмінність полягає у тому, що підозрюваний, на відміну від обвинуваченого, не є обов'язковим учасником кримінального процесу. Проте, необхідно зазначити, що в юридичній літературі немає єдності поглядів щодо цього питання. Так Е. Боровський зазначав, що залучення особи до кримінальної справи в якості підозрюваного є одним з етапів розслідування справи на шляху встановлення осіб винних у скоєні злочину. Наступним етапом є притягнення особи в якості обвинуваченого [7, 53].

Н.Н. Короткий зазначав, що у зв'язку з тим, що на практиці не буває випадків, коли немає необхідності допитати особу, вірогідно винну в скоєнні злочину, до пред'явлення їй обвинувачення, то стає очевидним, що підозрюваний - це обов'язкова фігура в процесі. Автор зазначає, що обов'язкове притягнення особи як підозрюваного не може мати наслідків у вигляді послаблення охорони прав і законних інтересів осіб які притягаються як підозрювані. Аргументуючи свою позицію він зазначає, що таке притягнення може здійснюватись лише на основі достатніх доказів скоєння злочину конкретною особою та служить гарантією реалізації її процесуальних прав [45, 25].

Проте, необхідно зазначити, що такі аргументи більше обґрунтовують необхідність фігури підозрюваного взагалі, ніж його обов'язковості в конкретній кримінальній справі.

На основі вищевикладеного більш логічною є позиція тих авторів, які вважають підозрюваного не обов'язковим учасником процесу.

Так С.П. Бекешко акцентує, що підозра слідчого про скоєння злочину конкретною особою, ще не є підставою для виникнення у цієї особи статусу підозрюваного [6, 21].

Ю.М. Грошевий та О.В. Капліна зазначають, що підозрюваний є необов'язковим учасником кримінального судочинства. Якщо запобіжні заходи до винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого або затримання за підозрою у вчиненні злочину не застосовувалися, підозрюваний у процесі взагалі не з'являється [48, 92].

Окрім того, в практичній діяльності слідчих підрозділів можуть виникнути обставини, коли надання особі статусу підозрюваного неможливе. Так, наприклад, якщо по справі про злочин, вчинений в умовах очевидності, злочинець зник і затримати його по «гарячих слідах» не вдалося, то слідчий приймає рішення про оголошення цієї особи в розшук, обов'язковою вимогою для чого є винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Підозрюваному в такій справі місця просто немає.

Отже логічним є висновок що підозрюваний не є обов'язковим учасником кримінального процесу по кожній кримінальній справі, яка надсилається до суду [2].

Підводячи підсумки дослідження поняття підозрюваного та його місця в системі суб'єктів кримінального процесу, необхідно зазначити, що підозрюваний - це особа щодо якої на основі отриманих законним шляхом достатніх даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, порушено кримінальну справу або винесено постанову про визнання підозрюваним.

Підозрюваний є важливим, але не обов'язковим суб'єктом кримінального процесу, який в силу свого процесуального статусу вступає в процесуальні відносини майже з усіма іншими суб'єктами.

Найбільш близьким за своєю суттю до підозрюваного є обвинувачений, однак не дивлячись на достатню схожість, це все ж таки різні суб'єкти які наділені рядом суттєвих відмінностей.

1.3 Права та обов'язки підозрюваного

Підозрюваний, як і будь-який інший суб'єкт кримінального процесу наділений відповідно до його процесуального статусу низкою прав та обов'язків.

Всі права підозрюваного для зручності їх дослідження пропонується класифікувати на ті, що закріплені:

– в міжнародно-правових актах;

– в Конституції України;

– в КПК України;

– в законах України та підзаконних нормативно-правових актах.

Сьогодні основні права і свободи людини перестали бути об'єктом внутрішньої компетенції держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Отже, міжнародні стандарти прав людини -- це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов'язуються держави. Йдеться про своєрідні взірці (зразки, «еталони»), на які покликані орієнтуватися у своїй діяльності різні держави та інші учасники суспільного життя. Показово, що у преамбулі Загальної декларації прав людини 1948 року, яка є найголовнішим джерелом таких стандартів, зазначено, що ця декларація прийнята як «взірець, відповідати якому мають прагнути усі народи і держави» [26].

Верховна Рада України в Законі України «Про приєднання України до Статуту Ради Європи» від 31 жовтня 1995 року підтвердила «відданість України ідеалам та принципам, які є спільним надбанням європейських народів», та визнала, що «інтереси збереження та подальшого втілення в життя цих ідеалів потребують більш тісного єднання між усіма європейськими країнами».

З набуттям Україною членства у цій поважній організації правові цінності та розуміння юридичної природи прав людини і основних свобод набувають ознак об'єднувального чинника правової системи України з правовими системами інших країн-членів Ради Європи. Україна, ставши членом цієї організації, приєдналася до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини та взяла на себе конкретні зобов'язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство.

Основними з цих міжнародно-правових актів є:

– Загальна декларація прав людини (1948 р.);