Затримання підозрюваного в системі заходів кримінально-процесуального примусу

Характеристика затримання підозрюваного в системі запобіжних заходів. Забезпечення його прав і інтересів при перебуванні в ізоляції. Затримання на місці злочину та з поличним. Практика Європейського суду з прав людини у справах, що стосуються України.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 04.05.2015
Размер файла 34,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

I. Загальна характеристика затримання підозрюваного в системі запобіжних заходів

II. Поняття затримання підозрюваного з точки зору логіко-теоретичного аналізу

III. Окремі проблеми затримання підозрюваного

3.1 Питання включення захоплення і конвоювання підозрюваного до поняття “кримінально-процесуальне затримання”

3.2 Затримання з поличним чи на місці злочину як форма затримання, не врегульована чинним законодавством

IV. Забезпечення прав і законних інтересів підозрюваного, який перебуває в ізоляції

4.1 Загальнотеоретичні положення щодо захисту прав і законних інтересів затриманої особи

4.2 Матеріально-правові аспекти відповідальності за злочини у сфері притягнення особи до кримінальної відповідальності

4.3 Практика Європейського суду з прав людини у справах, що стосуються України

Висновок

I. Загальна характеристика затримання підозрюваного в системі запобіжних заходів

Стаття 19 Конституції України визначає дуже важливу засаду будь-якого юридичного процесу: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей принцип є важливим орієнтиром як для законодавчої і правоохоронної практики, так і для юридичної науки.

По-перше, у практичній діяльності по боротьбі зі злочинністю правоохоронні органи мають робити тільки те, що передбачено законом, та тільки у той спосіб, який прописаний у законі.

По-друге, у законодавчій діяльності слід забезпечити максимально повне й оптимальне врегулювання процедури виконання правоохоронними органами своїх повноважень.

Теорія затримання підозрюваного займає одне з панівних місць у кримінально-процесуальній науці та знаходить втілення в законодавстві та існуючих законопроектах. Між тим, аналіз законодавства і практики його застосування вказує на те, що, з одного боку, затримання підозрюваного є однією з найбільш складних і проблематичних у застосуванні процесуальних дій, а з іншого - у сучасному Кримінально-процесуальному кодексі (КПК) України регламентація затримання підозрюваного не досить вдала і має бути вдосконалена. [11].

Треба сказати, що вітчизняне законодавство відносить затримання підозрюваного до заходів кримінально-процесуального примусу, а саме запобіжних заходів. Запобіжні заходи - це різновид заходів кримінально-процесуального примусу попереджувального характеру, які застосовуються за наявності підстав і в порядку, встановленому законом, уповноваженими на те органами та посадовими особами відносно обвинуваченого, підсудного, а у виключних випадках і до підозрюваного з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства і суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі, продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Як правило, запобіжні заходи обираються до обвинуваченого, підсудного та засудженого. Проте закон передбачає і можливість їх застосування до підозрюваного. У зв'язку з цим привертає увагу те, що відповідно до ст. 148 КПК України запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, а ст. 43-1 КПК підозрюваним визнає особу, щодо якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого. Отже, виникає питання, щодо якої ж особи застосовуються запобіжні заходи: якщо підозрюваним вважається особа з моменту застосування запобіжного заходу, то останній не може обиратися до особи, яка вже має процесуальний статус підозрюваного. У процесуальній науці у зв'язку з цим запропоновано термін “запідозрений”, який означає особу, щодо якої є дані, які дають змогу передбачити, що саме ця особа вчинила злочин, проте існуюча підозра на цьому етапі ще не має офіційного характеру, а тому не тягне за собою будь-якого обмеження загальноправового становища особи.

Якщо запобіжний захід застосовано до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого, обвинувачення має бути пред'явлене підозрюваному не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК України). [4].

II. Поняття затримання підозрюваного з точки зору логіко-теоретичного аналізу

Значна частина вчених-юристів визнають затримання слідчою дією та засобом збирання доказів.

Г. Крилова називає затримання невідкладною слідчою дією. М. Селіванов визначав затримання з особистим обшуком як невідкладну слідчу дію, яка провадиться за дорученням слідчого. Такої ж думки дотримується і А. Гаврилов, який вважає затримання невідкладною слідчою дією, що є першочерговою, тобто має провадитись не пізніше 10 діб з моменту порушення кримінальної справи, але може провадитись і на будь-якому етапі слідства.

До слідчих дій відносять затримання В. Комісаров та Р. Якупов, І. Галкін та В. Кочетков, а також А. Рижаков і М. Громов.

Важко не погодитись з думкою С. Шейфера, який вважав, що існує ряд процесуальних дій, можливість віднесення яких до числа слідчих дій є незрозумілою. Це створює на практиці певні труднощі, пов'язані з визначенням як складу, так і процесуальної форми таких дій. До такого виду процесуальних дій можна віднести і затримання підозрюваного.

Деякі автори не відносять затримання до слідчих дій і наголошують, що затримання - це короткотривалий арешт особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до вирішення питання про застосування щодо неї запобіжного заходу. Такі вчені, як П. Давидов, П. Якімов, а також В. Михайлов розглядали затримання в аспекті саме запобіжних заходів.

І. Гуткін називає затримання специфічним заходом, що передує обранню одного із запобіжних заходів. Тому, на його думку, мета затримання і мета запобіжних заходів в основному збігаються, а саме: це - запобігання ухиленню підозрюваного від дізнання, слідства та суду, перешкоджання його спробам ускладнити встановлення істини по кримінальній справі, припинення подальшої злочинної діяльності. [11].

Деякі автори стверджують, що затримання - це короткочасне взяття особи під варту без судового рішення. Але взяття під варту згідно з термінологією чинного кримінально-процесуального закону є одним із запобіжних заходів. Інші автори називають затримання “короткочасним арештом”. Щодо цього зауважу, що Конституція України допускає будь-який арешт лише на підставі судового рішення.

Згідно з Конституцією України (ст. 29) та законодавством України поняттям “арешт” охоплюється виключно запобіжний захід. Цей термін вважається синонімом поняття “взяття під варту”. Про затримання мова йде в ч. 3 ст. 29 Конституції, де сказано, що у разі нагальної потреби запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. [1]. Отже, тримання особи під вартою поза судовим контролем дозволяється виключно протягом 72-годинного строку, що відповідає європейським стандартам.

Український законодавець, в свою чергу, виходить із того, що затримання відноситься саме до запобіжних заходів, оскільки воно відрізняється від останніх підставами та термінами застосування, ситуативним і невідкладним характером.

Свого часу ще З. Зінатулін розглядав затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, як цілком самостійний кримінально-процесуальний захід.

С. Бекешко, Є. Матвієнко вважали, що за своєю правовою природою затримання - це короткостроковий арешт, що здійснюється у невідкладних випадках без санкції прокурора на підставах, передбачених у законі. Якщо розглядати затримання в цьому ракурсі, то воно застосовується з метою припинення злочинної діяльності особи і запобігання її спробам ухилитися від слідства та суду, а також виконує завдання попередження і розкриття злочинів.

Як зазначалося вище, низка авторів визнає затримання підозрюваного у вчиненні злочину слідчою дією і способом отримання доказів. Проте існують і інші точки зору. Дехто вважає затримання слідчою дією, але такою, що безпосередньо не встановлює доказів. Інші визнають протокол затримання процесуальним документом, але не визнають за вказаними в ньому підставами затримання статусу судових доказів, тобто доказове значення протоколу затримання як процесуального документа полягає лише в тому, що він засвідчує час і місце затримання певної особи, а також зроблені ним при цьому заяви. Деякі автори взагалі не відносять затримання до слідчих дій, а тим самим і до способів отримання доказів.

підозрюваний ізоляція суд злочин

III. Окремі проблеми затримання підозрюваного

3.1 Питання включення захоплення і конвоювання підозрюваного до поняття “кримінально-процесуальне затримання”

Подібне розмаїття думок існує через те, що й досі чітко не визначено: вкладаються дії по захопленню і конвоюванню затриманої особи до органу дізнання в поняття “кримінально-процесуальне затримання” чи ні.

На думку 62 % практичних працівників, у поняття “затримання підозрюваного” вкладається лише поміщення особи до ізолятору тимчасового тримання, а 38 % розуміють під цим поняттям дії по захопленню і конвоюванню підозрюваної особи до органу дізнання, тимчасове тримання її у приміщенні міліції до з'ясування характеру здійсненого нею правопорушення і поміщення її до ізолятору тимчасового утримання.

До того ж, 56 % опитаних вважають, що дії по захопленню і конвоюванню до органу дізнання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, не є елементом затримання в кримінально-процесуальному сенсі і бачать у них адміністративні дії міліції. З цією думкою важко погодитися, тому що захоплення запідозреної особи здійснюється у зв'язку з вчиненням нею злочину, а не адміністративного проступку, отже й дії по її затриманню мають здійснюватися у відповідності до норм кримінального процесу. В основу розмежування кримінально-процесуальних та адміністративних дій взагалі та дій щодо затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, зокрема логічно було б покласти, по-перше, норми матеріального права, за порушення яких затримується правопорушник, по-друге, те, яким органом він затримується - органом (суб'єктом) адміністративної чи кримінально-процесуальної юрисдикції. Якщо вчинено злочин - слідчий або орган дізнання можуть провадити тільки кримінально-процесуальні дії, використовувати тільки кримінально-процесуальні засоби примусу, застосовувати тільки кримінально-процесуальну форму затримання. [10].

Дійсно, при тій конструкції затримання, на яку опирається чинний кримінально-процесуальний закон, “захоплення” і доставлення перебувають за межами процесуального затримання. Але й твердження, що ці дії охоплюються адміністративним правом, абсолютно неправильне.

Подібна невизначеність, на наш погляд, існує через те, що законодавець не досить чітко визначив сутність, зміст і процесуальну форму затримання підозрюваного. Фактично у чинному законодавстві названо два види процесуальних дій, що іменуються “затриманням”. Це затримання як слідча дія, що проводиться для припинення злочину і закріплення його слідів (ст. 106 КПК), і затримання як тимчасовий запобіжний захід, який полягає у взятті підозрюваного під варту на строк, не більше як на три доби, хоча ст. 149 КПК передбачає самостійний запобіжний захід “взяття під варту” згідно з постановою судді.

Визначення цілей затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, поряд із всебічним аналізом відповідних законоположень (ст. ст. 106, 115 КПК України) припускає ще й обов'язкове врахування характеру правової природи затримання, його відмінних рис від інших заходів кримінально-процесуального примусу.

Недосконалість практики затримання вказує на недосконалість теоретичних концепцій саме цього правового інституту, а усунення вказаних недоліків документування обумовлює необхідність довершення законодавчого регулювання затримання.

2. Затримання з поличним чи на місці злочину як форма затримання, не врегульована чинним законодавством

У ст. 94 КПК України зазначається, що одним із приводів до порушення кримінальної справи є “…повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним…”. Стаття 149 КПК називає затримання тимчасовим запобіжним заходом, а у ст. 106 КПК підстави затримання, вважаю, фактично визначаються як підстави захоплення особи на місці злочину чи з поличним. Якщо проаналізувати зміст вказаних статей, то, як уже говорилося вище, можна побачити, що в чинному КПК законодавцем вже фактично закладені дві форми затримання: 1) затримання з поличним чи на місці злочину; 2) затримання підозрюваного - тимчасове взяття особи під варту, тобто тимчасовий запобіжний захід. Якщо останнє значною мірою регламентовано законом, то затримання з поличним чи на місці злочину лише названо і законом у достатній мірі не врегульовано, що на практиці може призводити до незаконних дій правоохоронців і порушень прав людини. Зазначу, що наявність двох видів затримання об'єктивно обумовлена тим, коли, в який проміжок часу та на якій стадії кримінального процесу виникають необхідність та підстави для затримання. В одних випадках підстава для затримання з'являється зненацька, а в інших необхідність затримання підозрюваного з'являється в процесі проведення слідчих дій по вже порушеній кримінальній справі. [12].

На мою думку, затримання на місці злочину та з поличним можуть розглядатись і як слідча дія, і як привід до порушення кримінальної справи. Цей інститут кримінально-процесуального права має отримати концептуальну розробку і необхідне законодавче визначення. Він є кримінально-процесуальною дією, яка може здійснюватись органом дізнання, слідчим чи прокурором з метою запобігання злочину, з'ясування причетності особи до вчиненого злочину, закріплення обставин вчинення злочину та його слідів.

Затримання полягає в обмеженні свободи і вільного пересування особи та доставленні її до правоохоронного органу на термін до 4 годин. Строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, обчислюється з моменту фактичного її затримання.

Протокол затримання особи з поличним чи на місці злочину має негайно реєструватись у документах обліку заяв і повідомлень про злочини і є приводом до порушення кримінальної справи.

Протягом 4 годин з моменту затримання особи орган дізнання, слідчий чи прокурор має прийняти відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства рішення: про порушення кримінальної справи і тимчасове взяття особи під варту, обрання чи відмову в застосуванні будь-якого передбаченого законом запобіжного заходу або про надання особі права залишити правоохоронний орган. [14].

Під час проведення затримання особи на місці злочину чи з поличним необхідно вжити заходів щодо фіксації обстановки та обставин вчинення злочину, охорони місця події, здійснити невідкладні дії щодо виявлення, закріплення та вилучення слідів злочину та інших фактичних даних, що можуть мати значення доказів у кримінальному судочинстві.

За буквальним змістом ст. 106 КПК затримання, як і інші невідкладні слідчі дії, провадиться після порушення кримінальної справи. Однак у практичній діяльності навряд чи можна вимагати, щоб затриманню на місці злочину завжди передувало порушення кримінальної справи. Якщо особа захоплена при вчиненні злочину чи безпосередньо після його вчинення, коли будуть виявлені явні сліди злочину, насамперед виникає необхідність затримати цю особу, а вже потім вирішувати питання про порушення кримінальної справи, зрозуміло, якщо для цього є передбачені законом підстави. [15].

Звідси висновок: у випадках, що не терплять зволікання, затримання з поличним або на місці злочину особи, підозрюваної у вчиненні злочину, має бути дозволено законом до порушення кримінальної справи.

Що ж стосується тимчасового затримання підозрюваного як тимчасового запобіжного заходу, то воно більш детально закріплено як у нормативній базі, так і в теоретичних розробках.

IV. Забезпечення прав і законних інтересів підозрюваного, який перебуває в ізоляції

4.1 Загальнотеоретичні положення щодо захисту прав і законних інтересів затриманої особи

На сьогодні актуальною і водночас складною залишається проблема забезпечення прав і законних інтересів підозрюваного, який перебуває в ізоляції, оскільки значна кількість звернень до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини стосується порушень прав цього учасника кримінального процесу на особисту недоторканність та захисту його від катувань під час досудового розслідування. Тому ефективне забезпечення прав і свобод людини в ході діяльності органів досудового розслідування України потребує концептуально нових підходів, що зумовлюють докорінні зміни організаційно-правових засад їх функціонування, зокрема вдосконалення форм, методів та засобів забезпечення прав і законних інтересів особи, ув'язненої на стадії досудового розслідування. [6].

Проблеми захисту прав і законних інтересів особи, яка затримана за підозрою у вчиненні злочину, розглядали С. Александров, А. Балашов, В. Батюк, О. Баулін, В. Борисов, Н. Глинська, В. Бекешко, А. Дубинський, О. Шило, В. Зеленецький, В. Клочков, О. Мазур, Є. Мартинчік, О. Михайленко, М. Михеєнко. М. Никоненко, Т. Ольшевський, С. Стахівський, І. Петрухін, М. Строгович, Л. Франко та ін.

Широке застосування в Україні запобіжних заходів, пов'язаних з досудовим ув'язненням (взяття під варту), а також жорсткі умови тримання під вартою, які закріплені законом, дають можливість фізично і психічно впливати на особу, яка перебуває в ізоляції. Тому вважаю за доцільне більш детально розглянути гарантії прав і законних інтересів підозрюваного, який перебуває в місцях досудового ув'язнення, оскільки саме в них особа найбільш потерпає від порушення та обмеження гарантованих їй законом прав.

Як слушно зазначає В. Корнуков, потрапляючи у сферу кримінального процесу, будь-який громадянин має бути впевнений, що ні йому, ні його інтересам не буде завдано шкоди, незалежно від того, в якій ролі він братиме участь у процесі. Він - суб'єкт, а не об'єкт, і тому покладання на нього обов'язків супроводжується наділенням його необхідною сукупністю прав, які дають йому можливість відстоювати та захищати свої інтереси.

Всі особи, незалежно від того, знаходяться вони на свободі або під вартою, мають право на захист за ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а уразі їх затримання або арешту державними органами наділяються процедурними гарантіями, передбаченими ч. 2, 3, 4 і 5 цієї ст.

У ст. 6 ЗУ “Про попереднє ув'язнення” від 30. 06. 1993 р. передбачено, що особи, які перебувають у місцях досудового ув'язнення, мають права і обов'язки, встановлені законодавством для громадян України, з обмеженнями, що передбачені цим Законом і випливають з режиму тримання під вартою. Наприклад, згідно з цим Законом та наказом МВС “Про затвердження правил внутрішнього розпорядку в ізоляторах тимчасового тримання органів внутрішніх справ України” від 02.12.2008 р. № 638 особи, які тримаються в ізоляторах тимчасового тримання (далі - ІТТ), мають, зокрема, такі права:

1) на захист своїх прав усіма не забороненими законом способами;

2) на ознайомлення з власними правами і обов'язками, які оголошуються адміністрацією ІТТ під час поміщення до цієї спеціальної установи;

3) звертатися із заявами, скаргами та листами до державних органів і посадових осіб і службових осіб у порядку, встановленому законодавством України;

4) оскаржувати дії особи, яка провадить перевірку, слідчого або прокурора, керівництва та посадових осіб органів внутрішніх справ;

5) на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості, з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу та ін. [13].

Слід зазначити, що процесуальні гарантії прав підозрюваних, які перебувають в ізоляції, на відміну від конституційних, здебільшого індивідуальні та застосовуються згідно з їх статусом. Так, право на захист своїх прав усіма не забороненими чинним законодавством способами від порушень і протиправних посягань передбачено в ч. 4 ст. 55 Конституції України. Гарантією цього права є ч. 2 ст. 63 Конституції України та ст. 21 і 22 КПК України, в яких зазначено, що особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суд повинні надати підозрюваному можливість захищатися встановленими законом способами і забезпечити охорону їх особистих і майнових прав. [2]. Порушення права підозрюваного на захист може бути підставою для скасування вироку суду і повернення справи на додаткове розслідування. Тому, роз'яснивши підозрюваному право на захист, слідчий зобов'язаний вжити заходів щодо забезпечення участі захисника у справі.

4.2 Матеріально-правові аспекти відповідальності за злочини у сфері притягнення особи до кримінальної відповідальності

У законодавстві України встановлено кримінальну відповідальність за “недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або суддею” (ст. 374 Кримінального кодексу (далі - КК) України). Як зазначає М. Шумило, це свідчить про те, що, з одного боку, поступово розширюється можливість захисту прав підозрюваного, а з іншого - формується система правових гарантій їх реалізації в структурі кримінально-процесуального права. Погоджуючись з думкою М. Шумила, вважаю, що необхідно запровадити у структурі досудового розслідування нову процесуальну фігуру слідчого судді, органу виключно юстиційного призначення, який забезпечуватиме об'єктивність досудового розслідування, що передбачає збалансування фактичних можливостей захисту і обвинувачення у підготовці справи до судового розгляду.

4.3 Практика Європейського суду з прав людини у справах, що стосуються України

В даному ракурсі важливо сказати, що, на жаль, не дивлячись на те, що кримінальна відповідальність за недопущення чи несвоєчасне надання захисника, а також інше грубе порушення прав підозрюваного в національному кримінальному законі встановлена, але на практиці у вітчизняних судах дуже важко захистити свої права щодо об'єкту цього злочину, тому надзвичайно важливе значення відіграє практика Європейського суду з прав людини. Так, великого резонансу набула справа “Яременко проти України” за заявою № 32092/02, розгляд якої було розпочато 12.06.2007 року в п'ятій секції Європейського суду, а остаточне рішення винесено 12.09.2008 року в м. Страсбурзі.

Справа була відкрита за заявою громадянина України пана Олександра Володимировича Яременко, в якій він стверджував, що його піддали поганому поводженню під час перебування у міліції і що його скарги про це не були належним чином розглянуті. Він також скаржився, що був позбавлений допомоги адвоката за його вибором протягом частини розслідування і що це порушення мало наслідком несправедливий судовий розгляд. Фабула справи полягала, в тому числі, в тому, що заявник спочатку підписав відмову від свого права на адвоката, а потім відмову і від самого адвоката. Однак вже незабаром Яременко заявив, що підписав відмову під тиском працівників міліції і слідчого у справі. Вказана відмова стала підставою для того, що слідчий відмовив адвокату у проведенні медичного обстеження заявника, зустрічі з ним і намагався примусити Яременка клопотати про заміну адвоката. Після того, як захисник подав скаргу на дії слідчого прокурору, той відповів йому, що відсторонення є добре обґрунтованим і відповідає ст. 61 КПК. На думку заявника, мали місце і інші порушення процесуального закону.

Яременко стверджував, зокрема, що було порушено ст. 6 параграфу 3 (c) Конвенції про захист прав людини та основних свобод, де сказано: “Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:…

(с) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або, якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя”.

Нарешті треба привести витяги з рішення Європейського Суду:

“85. Суд нагадує, що - хоча і не безумовне - право кожного обвинуваченого у кримінальному правопорушенні на ефективний захист адвокатом, призначеним за необхідності офіційно, є одним із основних елементів справедливого судового розгляду…

86. Суд відзначає, що у цій справі засудження заявника… ґрунтувалося головним чином на його зізнанні, яке було отримано слідчим за відсутності адвоката і від якого заявник відмовився наступного дня і потім…

87. Суд також із занепокоєнням відзначає обставини, за яких відбувався первинний допит заявника… Як можна побачити з відповідних положень Кримінально-процесуального кодексу, є обмежений перелік ситуацій, за яких правове представництво підозрюваного є обов'язковим. Одна з підстав для обов'язкового представництва є тяжкість злочину, у якому підозрюється особа, і, як наслідок, можливість призначення довічного ув'язнення… Негайно після отримання зізнання злочин було перекваліфіковано із спричинення тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть, на вбивство…

88. Суд вражений тим, що внаслідок методу, використаного органами влади, заявник був позбавлений можливості скористатися вимогою обов'язкового представництва і був поставлений у ситуацію, в якій, як він стверджує, він був примушений до відмови від свого права на адвоката і до викриття себе…

90. Суд вважає, що спосіб та обґрунтування відсторонення адвоката від справи, а також стверджувана відсутність правової підстави для цього, викликає серйозні питання щодо справедливості процесу в цілому…

91. Тож тут було порушено статті 6 параграфу 3 (с) Конвенції”. [8].

Взагалі, у зв'язку з важливим значенням дотримання особистих прав і законних інтересів людини, щодо якої виконуються дії, необхідні для забезпечення належного відправлення правосуддя, злочини, що вчиняються з боку осіб, які проводять дізнання або досудове слідство, є особливо зухвалими. До таких належать, зокрема, завідомо незаконні затримання, привід або арешт (ст. 371 КК) і примушування давати показання (ст. 373 КК). Відповідальність за ці діяння передбачена розділом XVIII “Злочини проти правосуддя” Особливої частини КК України.

Родовим об'єктом зазначених та інших злочинів проти правосуддя є суспільні відносини, що забезпечують інтереси правосуддя. В цьому контексті доцільно зазначити, що хоча дане питання стосується швидше норм матеріального права, однак подальший розгляд проблеми надання особі статусу підозрюваного неможливий без більш ретельного їх аналізу.

Тож, торкаючись ст. 371 КК України, треба відразу сказати, що недоторканність особи проголошена у Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р., згаданій вище Конвенції та інших загальновизнаних міжнародних документах.

Статтею 371 КК встановлена відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід (ч. 1), арешт або тримання особи під вартою (ч. 2).

Основним безпосереднім об'єктом злочину є нормальна, така, що відповідає вимогам закону, діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та інших установ, що виконують рішення цих органів по забезпеченню інтересів правосуддя. Додатковим обов'язковим об'єктом виступають особисті права і законні інтереси людини, її особиста недоторканність. Потерпілим може виступати в тому числі підозрюваний.

Об'єктивна сторона передбачає вчинення хоча б одного із діянь: незаконне затримання; незаконний привід; незаконний арешт; незаконне тримання під вартою. Даний злочин є злочином із формальним складом, а норма, якою він закріплений, є банкетною.

Що стосується незаконності затримання, то незаконними визнаються випадки:

1) затримання особи, яка вчинила злочин, передбачений статтею КК, санкція якої не містить вказівки на можливість призначення покарання у вигляді позбавлення волі;

2) затримання особи без складання відповідних процесуальних документів;

3) перебування затриманої особи під вартою понад встановлені строки при відсутності додаткових законних підстав подальшого тримання особи під вартою;

4) затримання особи, відносно якої не було будь-яких підстав підозрювати її у вчиненні злочину, тощо.

Говорячи про незаконний арешт, слід зазначити,що відповідно до кримінально-процесуального законодавства арешт - це найбільш суворий запобіжний захід, що застосовується шляхом взяття під варту підозрюваного або обвинуваченого під чач проведення дізнання чи досудового слідства за постановою суду (судді) в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, або до підсудного під час розгляду справи. Згідно з ч. 2 п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.04.03 № 4 “ Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства ” взяття під варту на стадіях дізнання та досудового слідства застосовується лише у випадку, коли особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі (ч. 1 ст. 155 КПК), і коли є достатні підстави вважати, що ця особа може ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність (ч. 2 ст. 148 КПК). Незаконним арешт буде, наприклад, при взятті під варту особи: за відсутності постанови суду (судді); якщо в санкції закону про кримінальну відповідальність відсутня вказівка на позбавлення волі тощо.

Слід зазначити, що в КПК України термін “арешт” як запобіжний захід, який застосовується до особи, використовується лише в ст. 161. Зокрема, в ч. 1 цієї ст. сказано: “Про арешт підозрюваного або обвинуваченого і його місце перебування слідчий зобов'язаний повідомити його дружину або іншого родича, а також сповістити за місцем його роботи”. В інших випадках цей вид запобіжного заходу визначається в КПК України через термін “взяття під варту” (наприклад, ст. 155, ч. 1 ст. 165). Разом з цим термін “арешт” застосовується і для визначення інших процесуальних дій або як юридична санкція. Так, термін “арешт” використовується в ст. 126 КПК “Порядок оформлення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого”, ст. 187 “Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку”. Крім того, термін “арешт” використовується і в кримінальному, і в адміністративному законодавстві. Таке широке застосування поняття арешту призводить до невиправданого його тлумачення або як виду покарання, або як іншого процесуального засобу при розгляді норм, присвячених застосуванню арешту як виду запобіжного заходу. Такий підхід до тлумачення арешту створює підґрунтя до помилок при застосуванні цих норм. Тому для зменшення використання терміну “арешт” для визначення різних за змістом юридично значущих дій бажано його замінити в ст. 371 КК та ст. 161 КПК на термін “взяття під варту”.

Що стосується незаконного тримання під вартою, то тримання під вартою являє собою процес виконання рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту протягом строків і в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством. Незаконним буде, наприклад, тримання під вартою після закінчення передбаченого законом строку затримання або взяття під варту, якщо цей строк не продовжено у встановленому законом порядку або скінчився максимальний строк перебування під вартою, встановлений законодавством. [5].

Практика призначення покарання за незаконне тримання під вартою в Україні не є поширеною, тому досить часто захист прав підозрюваних в таких ситуаціях здійснюється через діяльність Європейського суду з прав людини. Як приклад можна привести справу “Доронін проти України” за заявою № 16505/02, рішення за якою було прийнято в м. Страсбург 19.02.2009 р. в п'ятій секції Європейського суду.

В своїй заяві громадянин України Ігор Доронін стверджував, зокрема, що його тримання під вартою було незаконним і необґрунтовано довгим. Фабула справи полягала в тому, що пан Доронін був затриманий у якості підозрюваного за звинуваченням в умисному вбивстві свого діда, після чого прокурор виніс постанову про взяття заявника під варту строком на два місяці. Незаконність взяття під варту, на думку Дороніна, полягала в тому, що його зізнання у вбивстві діда було обумовлено застосуванням примусу з боку правоохоронних органів, і таке зізнання не може виступати підставою для застосування запобіжного заходу. Неодноразові клопотання про звільнення заявника з-під варти, надані адвокатом, були відхилені. При цьому строк тримання Дороніна під вартою неодноразово подовжувався, внаслідок чого останнього було звільнено під підписку про невиїзд лише майже через рік після взяття під варту.

Заявник посилався на статтю 5 параграфів 1 (с) і 3 Конвенції:

1. “Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути позбавлений свободи інакше як у наступних випадках і в порядку, встановленому законом:

с) законне затримання або взяття під варту особи, проведене з тим, щоб вона предстала перед компетентним органом за обґрунтованою підозрою в скоєнні правопорушення або у випадку, коли наявні достатні підстави вважати, що необхідно попередити скоєння нею правопорушення або завадити їй втекти після його скоєння…

3. Кожен затриманий або взятий під варту у відповідності з підпунктом “с” пункта 1 цієї статті відразу доставляється до судді або іншої посадової особи, наділеної, згідно закону, судовою владою, і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення до суду. Звільнення може бути обумовлене наданням гарантій явки до суду ”.

Рішення Європейського суду щодо цієї справи полягало в наступному:

52. Суд нагадує, що проголошуючи право на свободу, параграф 1 статті 5 стосується фізичної свободи особи, а його мета - забезпечити, щоб ніхто не був свавільно позбавлений свободи…

54. … На думку Суду з моменту затримання заявника як підозрюваного… заявник був позбавлений свободи з метою доставити його до компетентного органу у зв'язку з підозрою у скоєнні вбивства, тому початково позбавлення його свободи охоплюється статтею 5 параграфу 1 (с) Конвенції. Опір міліції заявника і його адміністративне затримання за це правопорушення відбулося після того, як він був уже затриманий. За таких обставин, затримання заявника у зв'язку з адміністративним проступком не може, на думку Суду, звільнити органи влади від дотримання процесуальних гарантій, обумовлених статусом заявника як підозрюваного в скоєнні злочину.

55. … Факти справи доводять, що в ході адміністративного арешту до заявника ставилися як до підозрюваного по кримінальній справі, а слідчий допитував його по справі про вбивство. Суд відзначає, що хоча адміністративний арешт був постановлений на інших підставах із точки зору національного законодавства, не було видимих ознак зміни статусу заявника ні до, ні після його адміністративного арешту. Тому Суд відхиляє доводи Уряду про застосування правила шести місяців стосовно цього періоду тримання заявника під вартою.

56. … На думку Суду, поведінка слідчих органів не відповідає принципу правової визначеності, є свавільною і порушує принцип верховенства права. Суд, тому, доходить висновку про те, що мало місце порушення статті 1 параграфу 1 Конвенції стосовно зазначених вище періодів.

61. Суд відзначає, що заявник був затриманий 20 квітня 2000 року і звільнений 10 травня 2002 року, тобто період його тримання під вартою продовжувався більше двох років. Час тримання заявника під вартою в абсолютному виразі не є коротким.

… 63. Суд відзначає, що хоча спроба втечі заявника, здається, дала органам влади підстави для тримання заявника під вартою на стадії досудового слідства і суду, серйозність звинувачень проти нього і ризик втечі та перешкоджання правосуддю залишались єдиними причинами, чому суди не змінювали міру обмеження, застосовану до нього. Хоча стаття 5 параграфу 3 вимагає, щоб після певного періоду наявність розумної підозри сама по собі не виправдовує позбавлення свободи, і судові органи повинні привести інші підстави для продовження тримання під вартою. Ці підстави, до того ж, повинні бути чітко згадані національними судами. З наданих Суду матеріалів не видно, що національні суди вказували ці підстави або розглядали застосування альтернативних мір обмеження замість тримання під вартою; посилаючись в основному на тяжкість звинувачень органи влади подовжували тримання заявника під вартою з підстав, які не можуть бути визнані “співвідносними або достатніми”.

64. Попередніх міркувань достатньо, щоб Суд дійшов висновку про порушення ст. 5 параграфу 3 Конвенції”. [7].

Таким чином, очевидно, що Європейський Суд з прав людини є досить дієвим інструментом по захисту прав громадян окремих країн від свавілля правоохоронних органів.

Також потрібно приділити певну увагу складу злочину, передбаченого ст. 373 КК України (відповідальність за примушування давати показання).

Конституція України встановлює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 28). Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. 3 ст. 62). Цим положенням відповідає і ст. 22 КПК України, що забороняє домагатися показань обвинувачуваного, підозрюваного, свідка, потерпілого, експертів шляхом насильства, погроз та інших незаконних дій. Саме порушення цих положень утворює злочин, передбачений ст. 373 КК, у ч. 1 якої зазначено: “Примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство”. [3].

Суспільна небезпечність цього злочину полягає в грубому порушенні встановлених законом прав і законних інтересів осіб, щодо яких здійснюється допит, чим нехтується людська гідність та підривається авторитет органів, уповноважених забезпечувати інтереси правосуддя.

Основним безпосереднім об'єктом злочину є нормальна , така, що відповідає вимогам закону по забезпеченню правосуддя, діяльність органів, службові особи яких уповноважені на проведення дізнання або досудового слідства. Додатковий обов'язковий об'єкт - права і законні інтереси особи, щодо якої здійснюється допит, додатковий факультативний - честь і гідність особи, її тілесна недоторканність.

Потерпілим від цього злочину визнається особа, яка згідно з кримінально-процесуальним законодавством може давати показання при допиті під час дізнання або досудового слідства, в тому числі підозрюваний.

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в незаконних активних діях, які є засобом примушування особи давати показання під час її допиту. Ці дії можуть проявлятися в різних погрозах, адресованих допитуваному або його близьким (наприклад, залишення без їжі, погіршення режиму тримання під вартою, притягнення до відповідальності близьких, застосування фізичного насильства, розголошення відомостей, що ганьблять особу, тощо). Незаконні дії при допитах можуть полягати також в обмані, фальсифікації пред'явлених особі матеріалів слідства, в різних обіцянках (наприклад, дати наркотики тощо).

Не повинні розглядатися як протизаконні тактичні і психологічні прийоми допиту, що вироблені наукою криміналістикою і не суперечать кримінально-процесуальному законодавству щодо допиту свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення незаконних дій, спрямованих на примушування давати показання. Для кваліфікації вчиненого за ст. 373 КК не має значення, яких показань, правдивих чи неправдивих, домагався суб'єкт.

З суб'єктивної сторони цей злочин вчиняється з прямим умислом. Особа, що здійснює допит, усвідомлює, що добивається показань незаконними методами, та бажає діяти таким чином.

Окремо треба визначити поняття фізичного насильства і знущання, які є обтяжуючими обставинами. Фізичне насильство - це, наприклад, катування, нанесення побоїв, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Знущання - особливо цинічне глузування, образа дією чи словом, інші дії, що грубо і цинічно принижують гідність людини.

Говорячи про ст. 373 КК України, не можна не торкнутися питання практичної діяльності Європейського суду і в цьому напрямку. Яскраво демонструє позицію даної установи справа Афанасьєв проти України, яка розглядалася за заявою громадянина України пана Олексія Володимировича Афанасьєва № 38722/02, в якій заявник стверджував, що його піддали поганому поводженню під час перебування під вартою поліції на порушення ст. 3 Конвенції, та що він не мав ефективних засобів правового захисту щодо цієї скарги, як того вимагає ст. 13 Конвенції.

Фабула справи полягала в наступному. Заявника було затримано за підозрою у шахрайстві та доставлено до районного відділу міліції, де від нього вимагали зізнатися в злочині під впливом фізичного насильства, внаслідок чого Афанас'єву було завдано тілесних ушкоджень. Дані ушкодження були підтверджені актом судово-медичної експертизи, однак і районна, і міська прокуратура відмовили заявнику в порушенні кримінальної справи проти працівників міліції, що побили підозрюваного. Врешті-решт, справа дійшла до того, що прокуратура району ухвалила постанову про припинення кримінальної справи, яка все-таки була порушена проти працівників міліції, зазначених заявником, та вирішила, що обставини завдання середньої тяжкості тілесних ушкоджень потребують додаткового розслідування, яке продовжувалося до подання заяви до Європейського Суду.

Заявник посилався на ст. 3 Конвенції, яка передбачає: “Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню”.

Оцінка суду полягала в наступному:

“59. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції втілює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона безумовно забороняє тортури або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Зобов'язання Високих Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції забезпечити кожному у межах своєї юрисдикції права та свободи, визначені у Конвенції, якщо розглядати його у сукупності зі статтею 3, вимагає, щоб держави вжили заходів, які забезпечать, аби особи у межах їх юрисдикції не зазнавали тортур або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження.

…62. Суд вважає, що у цій справі ступінь тяжкості ушкоджень, які встановлені судово-медичною експертизою на тілі заявника незабаром після його звільнення, вказує, що ушкодження заявника були достатньо суттєвими, щоб утворити нелюдське та таке, що принижує гідність поводження у значенні статті 3…

…63. Суд вважає, що у сукупності медичні докази, свідчення заявника, факт його перебування у районному відділі міліції протягом трьох днів та відсутність будь-якого іншого вірогідного пояснення щодо походження ушкоджень заявника, викликають розумну підозру, що ці ушкодження заявникові завдані працівниками міліції.

64. Суд нагадує, що держава відповідає за благополуччя осіб, взятих під варту, і органи влади зобовя'зані захищати таких осіб. Пам'ятаючи про обов'язок органів влади звітувати щодо ушкоджень, завданих особам, що перебувають під їхнім контролем., Суд вважає, що нездатність встановити державних службовців, винних у злочинному насильстві щодо затриманої особи, як у цьому випадку, не може звільнити державу від відповідальності за Конвенцією.

65. У світлі вищесказаного, та за відсутності жодного вірогідного пояснення Уряду щодо походження ушкоджень заявника, слід вважати, що заявник отримав ушкодження внаслідок нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, за яке Уряд має нести відповідальність

66. Суд робить висновок, що тут було порушення статті 3 Конвенції у цьому відношенні”. [9].

Отже, роблячи висновок, можна зазначити, що заяви щодо порушення законних прав та інтересів особи надходять до Європейського Суду з прав людини досить часто, отже питання впливу Європейського Суду на процеси, що відбуваються в правоохоронній системі України, залишається дуже актуальним в сучасних умовах, в яких знаходиться правозастосовна практика в нашій державі.

Висновок

Таким чином, враховуючи викладене, можна зробити висновок, що на сьогодні умови тримання підозрюваних у місцях досудового ув'язнення, якими є слідчі ізолятори та ІТТ (ч. 2 ст. 155 КПК), ще не повністю відповідають європейським стандартам. Не на належному рівні забезпечуються і права та законні інтереси досудово ув'язнених осіб. Отже, потрібно провести суттєву роботу щодо вдосконалення правового регулювання і підготовки законопроектів з урахуванням принципів та положень Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, привести всю правозастосовну практику до європейських стандартів. Вважаю, що усунення прогалин у кримінально-процесуальному законодавстві України у визначених наукою напрямах та урахування світового досвіду щодо захисту прав і законних інтересів підозрюваного, який перебуває в ізоляції, стане одним із очікуваних кроків демократичного розвитку кримінально-процесуального законодавства України.

Рівень гарантованості та забезпечення захисту права на свободу та особисту недоторканність визнається показником демократизму суспільства і є важливою складовою становлення правової державності. Саме тому, виходячи зі змісту ст. 3 Конституції України, однією із засад конституційного устрою України є обов'язок держави утверджувати та забезпечувати права і свободи людини. Це також випливає із змісту ч. 2 ст. 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Будучи за своїм характером природним, право на особисту свободу та особисту недоторканність разом з тим не є абсолютним, адже трапляються випадки, коли захист легітимного суспільного інтересу, прав і свобод інших осіб потребує його обмеження і тому є соціально виправданим. Перш за все це стосується сфери кримінального судочинства, де стикаються суспільні й особисті інтереси, виникають гострі конфліктні ситуації, розв'язання яких потребує застосування заходів процесуального примусу. Надаючи можливість компетентним державним органам їх застосовувати, держава має на меті запобігти зловживанню правом з тим, щоб реалізація прав однієї особи не шкодила правам і свободам інших.

Реальність права на свободу й особисту недоторканність спирається на систему юридичних механізмів, що забезпечують його дію і тому набувають значення юридичних гарантій. Найважливішими з них є вперше встановлений Конституцією України судовий порядок арешту та взяття під варту, чітка регламентація в галузевому законодавстві підстав і строків цих примусових заходів. Судова процедура суттєво підвищує рівень захисту прав і свобод людини, оскільки містить низку гарантій від свавільного їх обмеження, сприяє винесенню законного та обґрунтованого рішення.

Разом із тим, безумовно, аналіз право реалізаційної практики виявив певні її недоліки, обумовлені як пробільністю чинного правового регулювання, так і недостатньо чітким виконанням нормативних приписів правозастосувачами.

Для вдосконалення слідчої та судової практики в частині застосування запобіжних заходів у вигляді затримання та взяття під варту в процесі дізнання та досудового слідства необхідно, на наш погляд, здійснити комплекс заходів законодавчого, організаційного, навчально-методичного характеру. Перш за все це стосується прискорення прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України, в якому враховуватимуться міжнародні стандарти захисту права кожного на свободу і особисту недоторканність.

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28.06.1996 р. - Х.: Одіссей, 2011. - 56 с.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України (станом на 01.09.2010 р.). - Х.: ТОВ Одіссей, 2010. - 232 с.

3. Кримінальний кодекс України (станом на 15.01.2011 р.). - Х.: Одіссей, 2011. - 224 с.

4. Грошевой Ю. М., Вапнярчук В. В., Капліна О. В., Шило О. Г. Досудове розслідування кримінальних справ: Навчальний посібник (За заг. ред. Грошевой Ю. М. - Х.: ФІНН, 2009. - 328 с.

5. Борисов В. І., Глинська Н. В., Зеленецький В. С., Шило О. Г. Проблеми затримання та взяття під варту на досудовому провадженні по кримінальній справі/. - Х.: Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2005. - 352 с.

6. Пономаренко А. Гарантії прав і законних інтересів підозрюваного та обвинуваченого, яких ізольовано на стадії досудового розслідування// Підприємництво, господарство і право. - 2010. - № 8. - С. 178-181

7. Окремі рішення Європейського суду з прав людини проти України, які стосуються МВС/. - Х.: Харківська правозахисна група, 2009. - С. 137-149

8. Сальвиа Микеле де. Прецеденты Европейского суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящиеся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г./ - СПб.: Юрид. Центр Пресс, 2004. 1052 с.

9. Судова практика Європейського суду з прав людини. Рішення щодо України/. - К.: Праксіс, 2005. - 415 с.

10. Макаренко Є. Затримання підозрюваного у вчиненні злочину: проблеми теорії і практики застосування// Правознавець Придніпров'я. - 2009. - № 5. - С.12

11. Чернова А. Затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину: проблеми теорії та практики// Вісник прокуратури. - 2010. - № 8. - С. 79-84

12. Назаров В. Проблеми допустимості обмеження конституційних прав громадян при застосуванні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту// Вісник Національної академії прокуратури України. - 2008. - № 4. - С. 28-32

13. Борисов В. І. затримання та взяття під варту в процесі дізнання та досудового слідства в Україні. - Харків, 2004. - С. 24

14. Маслов И. Сроки содержания под стражей в свете решений Европейского Суда по правам человека// Законность. - 2009. - № 11. - С. 18-21

15. Туманов В. Разумный срок предварительного заключения// Российская юстиція. - 2000. - № 6. - С. 33-42

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Підозрюваний, його права та обов’язки. Затримання підозрюваного. Показання підозрюваного. Допит підозрюваного. Особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину. Особа, до якої застосовано запобіжний захід.

    реферат [21,8 K], добавлен 15.08.2007

  • Дослідження кримінально-процесуального статусу підозрюваного як суб’єкта кримінального процесу; механізм забезпечення його прав при проведенні слідчих дій та застосуванні запобіжних заходів, при здійсненні кримінального судочинства; правове регулювання.

    дипломная работа [200,7 K], добавлен 16.05.2012

  • Поняття та значення заходів процесуального примусу. Класифікація заходів процесуального примусу. Кримінально-процесуальна характеристика окремих заходів процесуального примусу. Мета і підстави застосовування запобіжних заходів.

    курсовая работа [77,6 K], добавлен 22.04.2007

  • Історичні умови та засади розвитку і становлення прав людини в Європейській системі законодавства (судочинства). Виникнення і закріплення Європейського суду з прав людини в системі судочинства. Принципи діяльності Європейського суду з прав людини.

    курсовая работа [77,8 K], добавлен 04.01.2014

  • Дослідження наукових поглядів щодо права людини на затримання особи, що вчинила злочин. Аналіз недосконалості кримінального законодавства з цього питання. Проблеми звільнення від кримінальної відповідальності за затримання злочинця у сучасних умовах.

    статья [22,2 K], добавлен 19.09.2017

  • Засади дослідження заходів процесуального примусу, підстави їх застосування та види. Попередження і видалення із залу судового засідання. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом. Місце цивільного процесуального права у системі права України.

    курсовая работа [113,9 K], добавлен 19.03.2016

  • Застосування до неповнолітнього підозрюваного запобіжного заходу. Затримання та тримання під вартою. Участь законного представника, педагога, психолога або лікаря в допиті неповнолітнього підозрюваного. Участь захисника у кримінальному провадженні.

    курсовая работа [29,1 K], добавлен 16.05.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.