Статус підозрюваного та його взаємодія з іншими суб’єктами кримінального процесу

– Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) та Факультативні протоколи до нього;

– Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);

– Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.).

У сукупності ці акти утворюють так звану Міжнародну хартію прав людини.

Слід мати на увазі, що положення Загальної декларації прав людини є завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Декларації).

Відповідно до зазначених актів усі особи, які проживають в державі-учасниці цих актів або на яких поширюється юрисдикція такої держави, отримують можливість користуватися правами, передбаченими даними актами без обмежень за будь-якими ознаками [55, 95].

Згідно із ч.1 ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У ч.2 ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Вищезазначене дозволяє зробити висновок про виключну важливість та пріоритетність міжнародних стандартів з прав людини, обов'язковість їх дотримання та необхідність забезпечення можливості їх реалізації під час провадження кримінального судочинства.

Підозрюваний, як і будь-який громадянин України користується всіма невід'ємними (природними) правами людини. Перш за все, пропонується розглянути основні з них, які знайшли своє відображення в міжнародно-правових актах.

Згідно ст.2 Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

Однак сьогодні в нашій державі існують чисельні проблеми з приводу порушення права на життя, особливо в місцях тимчасового тримання особи (ІТТ тощо).

Наприклад, у справі Кац та інші проти України (заява №29971/04), Європейський суд з прав людини в рішенні від 18 грудня 2008 року постановив порушення, окрім іншого, статті 2 Європейської конвенції, що встановлює процесуальні обов'язки щодо охорони права на життя. Зокрема, суд установив, що в цій справі не було проведено ефективне та незалежне розслідування смерті Ольги Біляк у СІЗО. Справа розслідувалася Прокуратурою 4 роки та 9 місяців і розслідування ще триває. Упродовж цього часу суди тричі скасовували постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Прокуратура, у свою чергу, не виконувала дії, що були причиною цих рішень судів. Крім того, прокуратура постійно ухилялася дослідити головну, на думку потерпілих, причину смерті Ольги Біляк -- якість наданої медичної допомоги. Крім того, певні слідчі дії, а саме допит однокамерників померлої здійснювався адміністрацією СІЗО, що не відповідає критерію незалежності розслідування. Прокуратура не робила спроб опитати цих 8 осіб. Також впродовж розслідування були порушені права потерпілого. Зокрема, не визнавався їхній статус, відмовлялося в доступі до результатів розслідування, не повідомлялося про хід розслідування, їх не повідомляли про не продовження розслідування тощо [10].

Стаття 3 Конвенції декларує право особи на свободу від катувань та право гідність, встановлюючи що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

За визначеннями Європейського суду з прав людини «поводження є «нелюдським», якщо воно, між іншим, було навмисним, застосовувалось протягом годин та завдало або справжні тілесні ушкодження, або значні фізичні та душевні страждання».

Поводження може вважатися таким, що принижує гідність, якщо воно спрямоване на те, щоб викликати у потерпілих почуття страху, пригніченості й безпорадності, здатні образити та збентежити їх, та, можливо, зламати їхній фізичний і моральний опір. Крім того, достатньо того, що потерпілий принижується у своїх власних очах [18, 45].

Варто відзначити, що Україна є учасницею Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, Європейської конвенції про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 року, Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1988 року та Факультативного протоколу до неї.

Попри це, ганебні факти катування людей, особливо тих, які підозрюються у вчиненні злочину, в органах внутрішніх справ продовжують мати місце.

Для того щоб оцінити реальні масштаби розповсюдження практики порушення права особи на свободу від катувань та жорстокого поводження, необхідно дослідити статистичні дані. Харківською правозахисною групою та Харківським інститутом соціологічних досліджень був проведений моніторинг, який являв собою проведення двох соціологічних досліджень 2003 і 2009 року в п'яти областях України. Згідно з даними отриманими в ході проведення досліджень стає очевидною жахлива статистика незахищеності громадян від незаконних порушень їх конституційних прав з боку органів внутрішніх справ (див. додаток 2-4).

Дані дослідження вказують на приріст осіб, постраждалих від побоїв, спричинення тілесних ушкоджень, оціночна кількість яких сьогодні складає близько 491 тис. на рік. Виявлений приріст постраждалих від катувань, тортур, котрі протягом року застосовуються близько до 113 тис. осіб.

Оцінюючи розповсюдженість незаконного психічного насилля, також можна прослідити приріст по його основним формам -- працівники міліції стали частіше використовувати шантаж (близько 400 тис. постраждалих на рік); залякування, погрози, в тому числі по відношенню до близьких людей (близько 642 тис.), а також поводження з затриманими та доставленими, яке принижує їхню людську гідність (більш ніж 700 тис. постраждалих на рік) [82, 36].

Одним з найважливіших показників того, як суспільство відноситься до проблеми катувань та жорсткого поводження в міліції, є уявлення рядового громадянина про те, кому слід остерігатися такого явища. Згідно з даними опитування 63.1% респондентів вважають, що ніхто не застрахований від катувань та незаконного насилля з боку органів міліції.

В Україні панує атмосфера вседозволеності і безкарності. Навіть, якщо випадки жорстокого поводження з людьми й розслідуються, то це не відповідає міжнародним стандартам щодо вчасності, ретельності, незалежності та неупередженості.

Найбільше порушень прав із застосуванням катувань відбувається під час затримання людини та проведення слідства. Хоча потік повідомлень до правозахисних організацій про катування і жорстоке поводження в правоохоронних органах не припиняється, проте одержати офіційні дані в органах прокуратури і МВС, на підставі яких можна робити висновки як про ступінь поширеності катувань, так і про реакцію на повідомлення, практично неможливо. Кількість справ, розглянутих Європейським судом проти України, катастрофічно збільшується, і така тенденція, за даними експертів, посилюватиметься [82].

Міністерство внутрішніх справ, яке протягом багатьох років не визнавало існування такої проблеми, або намагалося створити враження, що випадки катування та жорстокого поводження є поодинокими ексцесами певних працівників міліції, у 2005-2006 рр. визнало системний характер цієї проблеми.

Підозрюваний наділений правом на свободу та особисту недоторканість, яке, зокрема, регламентується Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст.9) та статтею 5 Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод. Забезпечення цього права має особливе значення для особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, адже статусу підозрюваного вона набуває саме після обмеження даного права шляхом застосування до нього запобіжного заходу або затримання.

В ст.5 Конвенції зазначено, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків передбачених даною конвенцією і відповідно до процедури, встановленої законом.

Параграф 1 статті 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає одну з ключових вимог законності затримання без ордеру -- наявність розумної підозри.

Хоча стаття 29 Конституції встановлює обов'язковість рішення суду для будь-якого випадку позбавлення свободи, але можна відзначити, що законодавство і практика достатньо зневажливо ставляться до цієї конституційної вимоги. Незважаючи на чіткі положення статті 29 Конституції, яка формулює повноваження правоохоронних органів на затримання без рішення суду як виключення з правила, на практиці, навпаки, таке затримання продовжує бути правилом, а затримання за попередньо отриманим рішенням суду -- виключенням [18, 55].

Особливе занепокоєння викликають викриті порушення прав неповнолітніх щодо безпідставного їх утримування у приймальниках-розподільниках для дітей ГУМВС у Дніпропетровській та Запорізькій областях.

Так, помічником Міністра Павленком В.І. було виявлено, що у вересні 2008 р. на підставі підроблених працівником міліції документів у приймальнику-розподільнику для дітей ГУМВС України в Запорізькій області перебував 14-річний Л. Раніше за аналогічних обставин в цю ж спеціальну установу незаконно доставлялися і тривалий час утримувались ще 4 неповнолітніх. За цими фактами обласною прокуратурою порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.366 КК України [81, 46].

Серед невирішених проблемних питань залишаються чисельні порушення прав громадян, які утримуються в кімнатах для затриманих чергових частин за незаконний обіг наркотичних засобів у невеликих розмірах.

Незважаючи на вимоги ст.263 КУпАП щодо можливості затримання цієї категорії правопорушників на термін лише до 3-х годин, примусове утримування у більшості випадків фактично здійснюється на протязі до 3 діб без наявних на те підстав, якими можуть бути заходи щодо встановлення особи, проведення медичного обстеження затриманої особи, з'ясування каналів надходження вилученої речовини та її дослідження.

Найбільш поширені такі факти в підрозділах ГУМВС України в Запорізькій області, де тільки в листопаді -- грудні 2008 року у м.Запоріжжі, вибірковими перевірками були виявлені декілька осіб, які затримувались на термін від однієї до трьох діб, а потім звільнені за реабілітуючими обставинами, оскільки вилучені в них засоби не були наркотичними.

Непоодинокими є випадки направлення вилученої речовини на дослідження вже після звільнення затриманих. Така практика суперечить вимогам закону та ставить під сумнів доцільність застосування примусових заходів, особливо відносно тих осіб, які мають постійне місце проживання і затримані за незаконний обіг наркотичних засобів у невеликих розмірах.

Так, 11 грудня 2008 року Жовтневим РВ м.Запоріжжя затримано гр. К., у якого було вилучено невідомий засіб. В кімнаті для затриманих він примусово перебував більш ніж 66 годин. Вилучена у нього речовина була направлена на дослідження після його звільнення наступного дня. Проведеним протягом доби дослідженням встановлено, що вилучена речовина не є наркотичною. За таких обставин утримання у райвідділі гр. К. протягом двох діб не можна вважати обґрунтованим. За аналогічних обставин утримувалися у райвідділі громадяни И, Л., І.

Ознайомленням з матеріалами відносно перелічених осіб встановлено, що на момент затримання їх причетність до скоєних правопорушень доведена не була. Протокол про адміністративне затримання виписувався всупереч діючому законодавству, без наявності протоколу про скоєні адміністративні правопорушення, підстави для складання яких можуть виникнути лише за наявності підтвердженого компетентним експертним підрозділом факту вилучення наркотичного засобу.

07.10.2008 р., в ході моніторингу Новобугського РВ УМВС України в Миколаївській області, під час співбесіди помічника Міністра з затриманим Н. встановлено, що він на протязі 26 годин утримувався в службовому кабінеті співробітників сектору кримінального розшуку без складання будь-яких процесуальних документів. При цьому до затриманого безпідставно застосовувались спецзасоби.

За даним фактом ініційована та проведена службова перевірка, за результатами якої були покарані начальник райвідділу, перший його заступник -- начальник кримінальної міліції, заступник начальника -- начальник сектору кадрового забезпечення та заступник начальника -- начальник штабу [81, 48].

Нерозривно з правом особи на свободу та особисту недоторканість пов'язано право на приватність. Стаття 8 Конвенції проголошує що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Законодавство не встановлює чітких підстав для зняття інформації з каналів зв'язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет), чіткий строк, протягом якого здійснюється зняття такої інформації, а також обставини, за яких така інформація повинна знищуватися, і як вона може бути використана. Гарантії законності при здійсненні зняття інформації з каналів зв'язку явно недостатні. Внаслідок цього ніхто не може контролювати кількість дозволів та необхідність здійснення прослуховування, а особи, щодо яких здійснювалися такі заходи, не знають про це і, відповідно, не можуть оскаржити такі дії в суді чи іншим чином захистити своє право на приватність [82, 82].

При цьому масштаби таємного стеження в Україні вражають: за повідомленням одного з суддів Верховного Суду України, у 2002 році було надано більше 40 000 дозволів на зняття інформації з каналів зв'язку. Надійні дані за 2003-2004 рік відсутні, проте є дані за 2005-2008 рр. За повідомленням прес-служби ВСУ, у 2005 році загальними апеляційними судами України було розглянуто 15000 подань правоохоронних органів про надання дозволів на зняття інформації з каналів зв'язку, у 2006 році -- 19649, у 2007 році -- 19989, у 2008 році -- 25086 подань. Найбільше подань у 2008 році надійшло від керівників оперативних підрозділів Міністерства внутрішніх справ (14815), Служби безпеки України (8323) і податкової міліції (1655). Крім того, судами розглянуто 193 подання інших органів (зокрема, прокуратури та підрозділів прикордонної служби). Найбільше зазначених подань розглянули апеляційні суди: м. Києва -- 3 тис. 806, Запорізької -- 2 тис. 460, Донецької -- 1 тис. 546, Миколаївської -- 1 тис. 194, Одеської -- 1 тис. 139, Луганської -- 1 тис. 89, Хмельницької -- 1 тис. 72, Львівської областей -- 1 тис. 43, а також Автономної Республіки Крим -- 1 тис. 785 [18, 96].

Це дуже багато -- в європейських країнах надають сотні дозволів за рік, більше тисячі дозволів на рік видається тільки у Франції та Нідерландах. А в такій країні, як США, де рівень злочинності значно більше, ніж в Україні, кількість дозволів коливається на рівні 1000-1300 на рік. Якщо порівняти кількість дозволів з кількістю засуджених судами України до позбавлення волі на певний строк за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів у кожен вказаний рік, то виявиться, що засуджено приблизно в 10 разів менше, ніж будо піддано оперативно-розшуковим заходам. У зв'язку ж з чим були надані численні санкції на зняття інформації з каналів зв'язку? На це питання адекватної відповіді, нажаль, не має.

Також Європейська Конвенція закріплює в статті 6 основоположне право особи в кримінальному судочинстві - право на справедливий суд, проголошуючи, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Частина друга цієї статті закріплює визначальну гарантію дотримання природних прав людини яка підозрюється у вчиненні злочину - презумпцію невинуватості, згідно якої кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

З метою надання можливості здійснення ефективного захисту проти підозри яка висувається особі органом або посадовою особою яка веде або безпосередньо здійснює кримінальне судочинство, ст.13 Європейської Конвенції закріплює право кожного на ефективний засіб юридичного захисту. Згідно положень цієї статті кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, дослідивши міжнародно-правові акти з прав людини, ми бачимо, що основні права та свободи особи, зокрема підозрюваної у вчиненні злочину, знайшли своє відображення в чисельних міжнародних угодах, договорах, конвенціях, які зобов'язують держави-учасниці цих угод сумлінно і неухильно дотримуватись встановлених стандартів. Однак в Україні, як свідчать наведені дані, основні права і свободи людини, особливо підозрюваної у вчиненні злочину порушуються дуже часто.

Україна після набуття членства в Раді Європи визнала юрисдикцію зазначених вище міжнародно-правових актів, ратифікованих Верховною радою, на території нашої держави.

Провівши аналіз норм Конституції України ми прийшли до висновку, що Основний закон держави імплементував всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні соціальні і культурні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, які ратифіковані Україною і є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім «людським виміром», мірою людської гідності. Безперечно цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами №2, 3, 8, 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України. Це дає підстави для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система; права і свободи людини і громадянина визнані неодмінними засадами нового конституційного ладу [53, 595].

Аналіз змісту статей розділу II Конституції України, в яких закріплені права та свободи людини і громадянина, та основних міжнародно-правових актів у галузі прав людини, свідчить, що Конституція України містить не більше, а навіть дещо менше підстав обмеження прав людини і громадянина, ніж згадані міжнародно-правові акти.

Норми Основного закону, що закріплюють права людини знайшли своє відображення і в КПК України. Права підозрюваного, як суб'єкта кримінального процесу, сконцентровані в ст.43-1 цього кодексу, згідно якої підозрюваний має право:

– знати, в чому він підозрюється;

– давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

– мати захисника і побачення з ним до першого допиту;

– надавати докази;

– заявляти клопотання і відводи;

– вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затримання;

– подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора;

– за наявності відповідних підстав -- на забезпечення безпеки.

Знання підозрюваним своїх прав має виключну значимість для забезпечення їх реалізації, проведення об'єктивного розслідування по кримінальній справі та виконання завдань кримінального судочинства.

Про роз'яснення прав підозрюваному зазначається в протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу. Цей протокол підозрюваний повинен підписати. В разі відмови особа, яка складає протокол, робить в ньому про це відмітку [41, 87].

Право особи знати в чому його підозрюють - одне з основоположних прав, здійснення якого дозволяє особі будувати лінію захисту від підозри яка висувається стороною обвинувачення.

Право підозрюваного знати, в чому він підозрюється, забезпечується тим, що в підписаному ним протоколі затримання обов'язково вказуються підстави і мотиви затримання, приводяться пояснення затриманого (ч.3 ст.106 КПК); у постанові слідчого про затримання підозрюваного (ст.115 КПК) і в постанові про обрання запобіжного заходу (ст.165-1 КПК) вказується злочин (і відповідна стаття Кримінального кодексу), в якому підозрюється особа. Крім того, перед допитом підозрюваному повинно бути повідомлено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що робиться відмітка в протоколі його допиту (ч.3 ст.107 КПК) [50, 70].

Давати показання -- це право підозрюваного, а не обов'язок. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань [41, 89].

Це право також підтверджується статтею 63 Конституції України, в якій зазначено, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Право підозрюваного мати захисника є одним із основоположних принципів здійснення кримінального судочинства. Без забезпечення цього права неможлива реалізація принципу змагальності як на досудових, так і на судових стадіях кримінального процесу.

Зміст права підозрюваного на захист утворюють права, як особисто надані йому, так і права його законного представника і захисника, адже:

– мати захисника -- право підозрюваного;

– право, суб'єктом якого є захисник (адвокат), надане йому для захисту його прав і законних інтересів;

– цій меті служать також права законного представника підозрюваного, що є природнім і необхідним доповненням прав обвинуваченого, дієздатність якого обмежена.

Право підозрюваного на захист є передбачена і гарантована законом можливість його діяльності (діяльності його законного представника, захисника) з метою захисту своїх законних прав та інтересів.

Підводячи підсумок викладеному вище, можна зробити висновок, про те, що правом підозрюваного на захист є сукупність прав підозрюваного, його законного представника, захисника, за допомогою яких вони можуть захищати його законні інтереси.

Реалізація підозрюваним права мати захисника багато в чому залежить від особи, яка провадить дізнання, слідчого, оскільки саме на них закон покладає обов'язок роз'яснити підозрюваному його право мати захисника, а також забезпечити йому можливість захищатися встановленими законом засобами від підозріння у скоєнні злочину (ст.21 КПК).

Частина 4 статті 44 КПК України встановлює, що захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу.

Конституційний суд України в своєму рішенні по справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України пояснив, що положення частини першої цієї статті: "кожен має право на правову допомогу", треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.

Це означає, що особа яка підозрюється у вчиненні злочину має право в будь-який момент скористатись своїм конституційним правом мати захисника не залежно від його реального процесуального статусу по справі. Це зобов'язує особу, яка провадить дізнання, слідчого роз'яснити підозрюваному його право мати захисника і побачення з ним віч-на-віч до першого допиту і скласти про це окремий протокол (ст.21 КПК), У протоколі затримання робиться відмітка про час складання такого протоколу (ч.3 ст.106 КПК). Пленум Верховного суду України у постанові №10 від 7 липня 1995 року вимагає від судів детально перевіряти, чи було роз'яснено підозрюваному, обвинуваченому таке право і чи не були вони обмежені у цьому. У разі, коли особа, яка провадить дізнання, або слідчий порушили зазначені вимоги закону і за наявності заяви підозрюваного, обвинуваченого на побачення із захисником допитали його без участі останнього, на ці показання не можна посилатися у вироку на підтвердження винуватості підсудного у вчиненні злочину (п.5).

Закон не вимагає присутності захисника при роз'ясненні підозрюваному права мати захисника і побачення з ним віч-на-віч.

Якщо підозрюваний відмовиться від послуг захисника з моменту оголошення йому протоколу затримання, про це він власноручно вказує в протоколі про роз'яснення йому права мати захисника, і в такому разі оголошення протоколу затримання, а також допит підозрюваного здійснюється без захисника (за винятком випадків, передбачених ч.3 ст.46 КПК).

В тому разі, коли підозрюваний обрав конкретного захисника, особа яка провадить дізнання, слідчий зобов'язані забезпечити його участь у справі.

Оголошення підозрюваному протоколу затримання і його допит необхідно відкласти до явки обраного ним захисника. В тих випадках, коли явка для участі в справі захисника, якого обрав підозрюваний, неможлива протягом 24 годин, особа, яка провадить дізнання, слідчий мають право запропонувати підозрюваному запросити іншого захисника. Якщо іншого захисника підозрюваний не запрошує, то особа, яка провадить дізнання, слідчий призначають йому захисника. У такому випадку оголошення протоколу затримання і допит підозрюваного здійснюється в присутності призначеного захисника [71, 35].

Коли підозрюваний наполягає на тому щоб його захищав тільки обраний ним адвокат-захисник і відмовляється від послуг призначеного захисника, про це складається протокол. Відмова від призначеного захисника здійснюється обов'язково у його присутності. Після цього оголошення протоколу затримання і допит підозрюваного можуть здійснюватися без захисника, але особа, яка провадить дізнання, слідчий зобов'язані надалі робити все можливе для того, щоб забезпечити участь у справі обраного підозрюваним захисника.

Якщо підозрюваний заявить клопотання про надання йому побачення з обраним адвокатом-захисником віч-на-віч до першого допиту, то особа, яка провадить дізнання, слідчий зобов'язані його задовольнити.

Відмова підозрюваного від захисника при затриманні не звільняє особу, яка провадить дізнання, слідчого від обов'язку знову роз'яснити підозрюваному право мати захисника з моменту оголошення постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під вартою, і скласти про це протокол [95].

У випадках, передбачених ч.3 ст.46 КПК оголошення протоколу затримання, постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, допит підозрюваного завжди здійснюється у присутності захисника.

Доказування -- відповідальна сфера кримінально-процесуальної діяльності, в тому числі і для захисту підозрюваним своїх законних інтересів. Право підозрюваного подавати докази повинно забезпечується слідчим, і в практичній діяльності правоохоронних органів здебільшого реалізується через дачу підозрюваним показань під час проведення допитів, очних ставок, відтворення обстановки та обставин події. Однак зміст цього права значно ширший і також включає в себе надання речових доказів, право вимагати проведення додаткових або повторних експертиз (в тому числі експертами вказаними підозрюваним), результати яких, оформлені у відповідних висновках експертів стають доказами по кримінальній справі. Тому, в останній час серед науковців-процесуалістів складається думка про необхідність розширення прав підозрюваного з метою надання йому більших можливостей самостійної реалізації своїх прав, зокрема права подавати докази, підвищення процесуальної активності підозрюваного та впровадження в життя кримінально-процесуального принципу змагальності сторін [94,28].

Право підозрюваного заявляти клопотання і відводи є дієвою гарантією здійснення об'єктивного судочинства. Згідно ст.129 КПК України слідчий зобов'язаний в строк не більше трьох діб розглянути клопотання підозрюваного про виконання будь-яких слідчих дій і задовольнити їх, якщо обставини, про встановлення яких заявлені клопотання, мають значення для справи.

Зважаючи на недопустимість проведення упередженого слідства законодавець встановив вимогу заявляти самовідвід слідчим і особою, яка проводить дізнання за наявності підстав зазначених в ст.60 КПК. Однак, не дивлячись на закріплене в ст.43-1 КПК право підозрюваного заявляти відводи, частина 2 ст.60 КПК цього права для підозрюваного не передбачає, закріплюючи, що відвід слідчому і особі, яка проводить дізнання, може бути заявлений обвинуваченим, потерпілим і його представником, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або їх представниками, а слідчому -- і захисником. Така неузгодженість норм КПК не сприяє об'єктивному здійсненню судочинства і призводить до виникнення суперечностей.

Вважаємо, що ця правова колізія має бути усунута шляхом закріплення в ст.60 КПК права підозрюваного самостійно заявляти відводи слідчому і особі, яка проводить дізнання.

У випадку затримання підозрюваного він має право оскаржити правомірність такого затримання до суду. Його скарга повинна бути негайно надіслана до суду начальником місця досудового ув'язнення. Скаргу розглядає суддя одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або якщо скарга надійшла після закінчення сімдесяти двох годин після затримання, скаргу на затримання розглядає суддя протягом п'яти діб з часу надходження.

Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених статтею 165² КПК. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому і начальнику місця досудового ув'язнення.

На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подання апеляції не зупиняє виконання постанови суду [41, 88].

Деклароване ст.43-1 КПК право на забезпечення безпеки повинно забезпечуватись слідчим, дізнавачем або прокурором за наявності відповідних для цього підстав. Однак, матеріально-технічне забезпечення органів досудового слідства і прокуратури навряд чи дозволить здійснити дієві заходи щодо його реалізації. Відсутність можливості ізолювати підозрювану особу від можливого протиправного впливу з боку інших учасників кримінального процесу в деяких випадках може призвести до зміни своїх показань підозрюваним, або переховування його від органів слідства і дізнання.

Для забезпечення цього права необхідно створити реальні можливості для зміни місця проживання підозрюваного, його паспортних даних і, навіть, у виключних випадках - для зміни його зовнішності. Такі заходи можуть бути впроваджені тільки за наявності політичної волі посадових осіб та належного фінансування з боку держави.

Окрім прав зазначених в ст.43-1 КПК підозрюваний також має право користуватися рідною мовою, передбачене ст.19 цього кодексу. Підозрюваному, який не володіє мовою якою ведеться судочинство забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача в встановленому порядку.

Ю.П. Аленін зазначає, що підозрюваний також має ті ж самі права при призначенні та пред'явленні матеріалів експертизи, що й обвинувачений, передбачені ст.ст. 197, 202 КПК. Така думка відповідає логіці закону, однак в зазначених статтях про підозрюваного не йдеться. Тому необхідно внести зміни в КПК для юридичного закріплення відповідних прав підозрюваного [50, 70].

Аналізуючи інші нормативно-правові акти, що регулюють права підозрюваного, перш за все, необхідно звернути увагу на закон України «Про попереднє ув'язнення» від 30 червня 1993 року. Стаття 9 цього закону встановлює права осіб, взятих під варту, а саме:

– на захист своїх прав та інтересів особисто або за допомогою захисника з моменту затримання або взяття під варту;

– на повідомлення під час взяття під варту підстав та мотивів взяття під варту та оскарження їх у суді;

– на роз'яснення його прав;

– на ознайомитися з правилами тримання під вартою;

– на щоденну прогулянку тривалістю одна година;

– на одержування передачі або посилки та грошових перекази і передач;

– на придбання харчів та речей;

– на користування власними речами;

– на справляння релігійних обрядів;

– на восьмигодинний сон в нічний час;

– на звернення зі скаргами, заявами та листами до Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, державних органів і службових осіб;

– взяті під варту жінки вправі мати при собі дітей віком до трьох років;

– взяті під варту молоді громадяни (віком від 14 до 35 років) мають право на отримування психолого-педагогічної допомоги від спеціалістів центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

Проблема забезпечення прав підозрюваних осіб, які тримаються в ІТТ та СІЗО не втрачає своєї актуальності протягом багатьох років. Не дивлячись на позитивні тенденції реформування законодавства щодо затриманих осіб, яке відбуваються у векторі його гуманізації, практика діяльності міліції змінюється досить повільно. Вона й досі надто часто не відповідає цим нормам законодавства. Тому з'являється чимало свідчень про нові й нові випадки незаконного затримання громадян міліцією або випадки корупції.

2007 році зафіксовані численні випадки надзвичайних подій в установах системи виконання покарань.

Однією з найгучніших подій стали заворушення в Ізяславській колонії №31 (Хмельницька обл.) у січні 2007 року.

14 січня 2007 року майже всі засуджені Ізяславської колонії №31 (більше 1200 осіб) оголосили голодування на знак протесту проти, як вони зазначили, свавільного накладення дисциплінарних стягнень, побиття і принизливого поводження з боку персоналу, поганого харчування і медичного обслуговування [81].

Низка смертей у Київському СІЗО протягом 2007 року (більше 20 станом на початок листопаду 2007 р) привернула увагу ЗМІ до умов перебування в ізоляторі та до причин, які спричинили смертельні випадки. Цими випадками переймалась і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Велика смертність і захворюваність в ІТТ підтверджується і статистичними даними (див. додаток 1).

За результатами моніторингу Омбудсман вкотре наголошує на наявності порушень прав осіб, які тримаються у Лук'янівському слідчому ізоляторі та справедливо скаржаться на приниження їхньої людської гідності через неналежні умови тримання. Це пов'язано передусім зі значною скупченістю в камерах. Понад 200 осіб не забезпечені установленою законом нормою жилої площі, в деяких камерах тримається майже по 40 осіб, а в окремих з них усупереч визначеним законом 2,5 квадратних метра на одного ув'язненого припадає менше 1 кв. метра жилої площі.

Про значну кількість порушень прав осіб які тримаються в ІТТ та СІЗО свідчать і рішення Європейського суду з прав людини, винесені проти України.

Показовим є те, що до сьогодні залишається невиконаним зобов'язання України, надане при вступі до Ради Європи у 1995 році, про підпорядкування кримінально-виконавчої системи Міністерству юстиції, рекомендації які з року в рік надаються правозахисними організаціями не виконуються. Все це не сприяє створенню позитивного іміджу нашої державі на світовій арені, особливо факти брутального порушення прав громадян та не виконання зобов'язань взятих перед Радою Європи [80].

Така ситуація потребує не тільки значної зацікавленості з боку науковців, та працівників відповідних структур, а і з боку громадськості та влади. Тільки за такого комплексного підходу можливе змінення принизливої ситуації системного порушення прав людини, зокрема підозрюваної у вчиненні злочину.

Як і будь-який суб'єкт кримінального процесу, підозрюваний наділений певними обов'язками відповідно до його процесуального статусу.

В КПК немає норми яка містить перелік обов'язків підозрюваного, але їх можна виокремити з положень інших статей кодексу, згідно яких підозрюваний зобов'язаний:

– з'являтися за викликом особи, що проводить дізнання, слідчого і прокурора якщо щодо нього обраний запобіжний захід -- підписка про невиїзд (ст.151 КПК);

– не ухилятися від дізнання і досудового слідства (ст.148 КПК);

– не перешкоджати проведенню розслідування шляхом вчинення незаконних дій (ст.148 КПК);

У випадку невиконання зазначених обов'язків до підозрюваного можуть бути застосовані відповідні санкції. Так, у випадку неявки без поважних причин підозрюваний може бути підданий приводу. При невиконанні обраного ним запобіжного заходу, наприклад, у вигляді підписки про невиїзд, до підозрюваного може бути обраний більш суворий запобіжний захід.

Стаття 10 закону України «Про попереднє ув'язнення» встановлює обов'язки осіб, взятих під варту. Такі особи зобов'язані:

– додержувати порядку, встановленого в місцях попереднього ув'язнення, і виконувати законні вимоги адміністрації;

– дотримувати санітарно-гігієнічних правил, мати охайний зовнішній вигляд, постійно підтримувати чистоту в камері;

– бути ввічливими до працівників місця попереднього ув'язнення, а також поміж собою;

– не вступати в суперечки з представниками адміністрації, не принижувати їх гідність, не протидіяти виконанню ними своїх обов'язків;

– бережливо ставитися до інвентаря, обладнання та іншого майна місця попереднього ув'язнення.

Отже, підозрюваний як і будь-який суб'єкт кримінального процесу відповідно до свого процесуального статусу наділений правами та обов'язками, які закріплені:

– в міжнародно-правових актах;

– в Конституції України;

– в КПК України;

– в законах України та підзаконних нормативно-правових актах.

В КПК немає норми яка містить перелік обов'язків підозрюваного, але їх можна виокремити з положень інших статей кодексу та закону України «Про попереднє ув'язнення»



Висновок до першого розділу

Підводячи підсумки проведеного дослідження ми дійшли до таких висновків.

Конструкція статті 43-1 КПК України містить внутрішнє протиріччя та суперечить принципам традиційної логіки, згідно яким поняття не повинно містити в собі коло. У зв'язку із цим підстави для визнання особи підозрюваним пропонується класифікувати на матеріальні (формальні) та процесуальні (юридичні).

До матеріальних (формальних) підстав визнання особи підозрюваним відносять:

– висновок органу кримінального переслідування про можливу винність особи у вчиненні злочину;

– інформацію про причетність особи до скоєння злочину, яка обумовила виникнення підозри;

– об'єктивні дані, оформлені належним чином факти протиправної поведінки (докази), які дозволяють обґрунтовано запідозрити особу у вчинені злочину;

– психологічну підозру слідчого , яка сформувалась у нього на основі тих чи інших фактичних даних.

До процесуальних (юридичних) підстав пропонується віднести:

– порушення кримінальної справи відносно конкретної особи;

– винесення постанови про притягнення як підозрюваного.

На основі проведеного аналізу історичного розвитку інституту підозрюваного в кримінальному процесі, сучасної науково-процесуальної думки та наведеної в першому параграфі першого розділу аргументації визначення підстав визнання особи підозрюваним пропонуємо його дефініцію з внесенням відповідних змін до чинного законодавства: підозрюваний - це особа щодо якої на основі отриманих законним шляхом достатніх даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, порушено кримінальну справу або винесено постанову про визнання підозрюваним.

Досліджуючи місце підозрюваного в системі суб'єктів кримінального процесу ми дійшли висновку, що він є важливим, але не обов'язковим суб'єктом, який відноситься до групи осіб які мають і відстоюють власний інтерес по справі. Підозрюваний в силу свого статусу вступає в процесуальний зв'язок майже з усіма суб'єктами кримінального процесу, однак найбільш близькою до нього процесуальною фігурою є, звичайно, обвинувачений. Однак не дивлячись на достатню схожість процесуальних статусів підозрюваного і обвинуваченого, це все ж таки різні процесуальні фігури, які наділені низкою вагомих відмінностей, які пов'язані з місцем та призначенням кожного суб'єкта в кримінальному провадженні.

Підозрюваний, як і будь-який інший суб'єкт кримінального процесу наділений відповідно до його процесуального статусу низкою прав та обов'язків. Досліджуючи це питання ми дійшли висновку, що права підозрюваного регламентуються не тільки нормами процесуального закону, вони закріплені:

– в міжнародно-правових актах;

– в Конституції України;

– в КПК України;

– в підзаконних нормативно-правових актах.

В КПК немає статті яка містить перелік обов'язків підозрюваного, але їх можна виокремити з положень інших статей кодексу. Обов'язки підозрюваного, взятого під варту встановлюються ст. 10 закону України «Про попереднє ув'язнення».

кримінальний процесуальний підозрюваний право



Розділ 2. Забезпечення прав підозрюваного під час здійснення кримінального судочинства

2.1 Забезпечення прав підозрюваного під час провадження слідчих дій

В статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Однією з найбільш вразливих категорій порушення прав людини під час здійснення кримінального судочинства є особи, які підозрюються у вчиненні злочину. Цим обумовлюється постійна увага науковців та правозахисних організацій до проблеми забезпечення прав підозрюваного під час здійснення кримінального судочинства.

Підозрюваний є особливим суб'єктом кримінального процесу. Ця особливість обумовлена його процесуальним статусом, з набуттям якого він потрапляє в сферу дії кримінального судочинства. Підозрюваний залучається до проведення слідчих дій під час яких постійно піддається можливості обмеження або порушення його конституційних прав і свобод. Відомі випадки порушення прав підозрюваних від не забезпечення слідчим процесуального права на захист до ганебного порушення права на гідність, на свободу від катувань та жорстокого поводження. Жахлива статистика свідчить, що 63.1% опитаних респондентів вважають, що ніхто не застрахований від катувань та незаконного насилля з боку органів міліції [81].

Для дослідження механізму забезпечення прав підозрюваного під час провадження слідчих дій по кримінальній справі необхідно спочатку визначити поняття слідчих дій та їх систему.

В КПК України термін "слідчі дії" згадано понад 90 разів. Однак визначення цього поняття закон не містить.

Якщо звернутись до історії, то в "Руській Правді" взагалі не було такого терміна. В цьому історичному нормативному акті вжито вислів "гоніння по сліду", який у всіх слов'янських країнах означав "переслідувати злочинця" з метою спіймати його - "йти за слідом", "збирати сліди злочину" тощо.

У Статуті кримінального судочинства 1864 р. термін "слідчі дії" згадано вже багато разів у сенсі засобів виявлення та фіксування слідів злочину. Наприклад, у ст.292 Статуту вказано: "Коли у випадках, визначених законом, виявиться необхідним допитати обвинувачених або свідків, або ж провести іншу слідчу дію поза дільницею, де виникло слідство, то виконання цих дій покладається на того слідчого, в дільниці якого вони повинні бути проведені". У цій статті Статуту йдеться не лише про допит обвинувачених та свідків, а й про "інші слідчі дії"'.

Перші згадки про слідчі дії знаходяться в КПК УРСР 1927р. (ст.107). Це: пред'явлення обвинувачення; допит обвинуваченого; оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства; складання обвинувального висновку. До слідчих дій законодавець відносив поряд із пізнавальними також процесуальні дії, не пов'язані з виявленням або фіксацією доказів у справі.

Звичне для нас розуміння слідчих дій відображається в КПК 1960 р. (який чинний дотепер), проте він не вніс ясності у розуміння поняття слідчих дій. Через це вчені вкладають різний зміст у цей термін [58, 187].

Н.А. Якубович вважав, що слідчі дії -- це передбачена кримінально-процесуальним законом сукупність операцій, що забезпечується державним примусом і прийомами, які здійснюються при розслідуванні злочинів для виявлення, фіксування і перевірок фактичних даних, що мають значення доказів по кримінальній справі. Кожна зі слідчих дій виступає як специфічна сукупність пізнавальних прийомів виявлення і відображення доказової інформації певного виду [41, 295].

Ю.М. Грошовий та О.В. Капліна зазначають, що слідчий (дізнавач, прокурор), з метою швидкого та повного розкриття злочинів, проводять багато різноманітних за своїм характером дій. Усі ці дії ґрунтуються на кримінально-процесуальному законі, тому їх називають процесуальними. Але серед усіх процесуальних дій особливе значення мають дії, які спрямовані на збирання, фіксацію, перевірку доказів. Такі дії іменуються слідчими і характеризуються певними положеннями, за допомогою яких можна відмежувати слідчі дії від інших процесуальних. Слідчі дії мають пізнавальну спрямованість, тобто вони завжди спрямовані на збирання, фіксацію і перевірку доказів. Проведення слідчих дій істотно зачіпає права і законні інтереси осіб, у зв'язку з чим деякі з них можуть бути проведені тільки після дачі згоди на те суду або з санкції прокурора. Процесуальний порядок проведення слідчих дій детально закріплений у кримінально-процесуальному законі та в необхідних випадках забезпечується державним примусом [48, 287].

Таким чином, слідчі дії -- це регламентовані кримінально-процесуальним законом процесуальні дії, що спрямовані на збирання, фіксацію та перевірку доказів. Їх значення полягає в тому, що вони є основним способом збирання доказів і звідси -- основним засобом всебічного повного та об'єктивного дослідження всіх обставин кримінальної справи, досягнення завдань кримінального судочинства.

Ми підтримуємо думку Л.Д. Удалової, яка визначає слідчі дії - як частину процесуальних дій, яка пов'язана із виявленням, фіксацією та перевіркою доказів у кримінальній справі [99, 48].

Аналіз норм чинного КПК дозволяє зробити висновок, що систему слідчих дій становлять: допит (свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта); огляд; освідування; обшук; виїмка; відтворення обстановки та обставин події; очна ставка; пред'явлення для впізнання; експертиза. Закріплення в КПК визначення поняття та системи слідчих дій сприяло б усуненню наукових дискусій з цього приводу.

Права особи, зокрема підозрюваної у вчиненні злочину, під час проведення слідчих дій повинні забезпечуватись відповідними гарантіями безпосередньо закріпленими в нормах КПК.

В чинному кримінально-процесуальному законодавстві не врегульований загальний порядок проведення слідчих дій. Певні процесуальні гарантії дотримання прав підозрюваного під час проведення слідчих дій за його участю можна виокремити з інших норм КПК.

Так Л.Д. Удалова зазначає, що правомірність проведення слідчих дій визначається такими умовами:

– будь-яка слідча дія може проводитись за рішенням органу дізнання, слідчого та прокурора тільки після порушення кримінальної справи, виняток: огляд місця події (ч.2 ст.190 КПК) та накладення арешту на кореспонденцію й зняття інформації з каналів зв'язку (ч.3 ст.187 КПК);

– порядок провадження слідчої дії та її процесуальне оформлення повинні суворо відповідати кримінально-процесуальному законодавству України;

– слідчі дії проводяться за наявності правової і фактичної підстав.

Правову підставу автор визначає як сукупність передбачених кримінально процесуальним законом умов, що дають слідчому право виконувати ту або іншу слідчу дію.

Фактичну підставу - як сукупність фактичних даних, що диктують необхідність виконання конкретних дій в інтересах встановлення істини у справі [99, 49].

Л.М. Лобойко виділяє загальні правила провадження слідчих дій, тобто обумовлені принципами кримінального процесу і сформульовані в нормах, які регулюють інститут слідчих дій, положення, що впливають на порядок провадження кожної з дій, яка належить до їх системи, і є обов'язковими для виконання посадовими особами державних органів, які здійснюють провадження у кримінальній справі [58, 193].

До загальних правил провадження слідчих він відносить:

1. Всі слідчі дії у кримінальній справі, що перебуває в провадженні слідчого, він зобов'язаний провадити особисто, за винятком випадків, передбачених кримінально-процесуальним законом.

2. Слідчі дії можуть провадити тільки належні суб'єкти, тобто ті, до компетенції яких належить досудове розслідування кримінальних справ.

3. Слідчі дії проводять за ініціативою слідчого, а в необхідних випадках -- з ініціативи прокурора або начальника слідчого відділу, а також і за клопотанням суб'єктів, заінтересованих у результатах вирішення кримінальної справи.