Адміністративно-правовий статус міністерств

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

міністерство виконавчий влада право

Центральні органи виконавчої влади займають другий рівень в системі органів виконавчої влади. До системи центральних органів виконавчої влади України належать міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Відповідно до п. 9-1 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. [9]

Міністерство є найважливішим видом центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністерства є єдиноначальними органами. Міністр входить до складу Кабінету Міністрів України, а тому як політичний діяч (політик) не є державним службовцем.

Напрями діяльності міністерств та відомств відображені в Державній програмі економічного та соціального розвитку, в якій відповідно до результатів соціально-економічного розвитку країни, наявних проблем та впливу очікуваних змін зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної ситуації на національну економіку, визначено термінові заходи Кабінету Міністрів України, цілі, пріоритети соціально-економічного розвитку та основні заходи щодо реалізації державної політики.

Кожне міністерство та відомство виконує властиві йому функції та визначені завдання. Разом із тим, їх діяльність спрямована на формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, охорони здоров'я, соціального захисту дітей, у тому числі дітей-інвалідів, створення безперешкодного доступу до навчальних закладів та інших інфраструктур.

Метою цієї курсової роботи є ретельне та послідовне дослідження міністерств в структурі органів виконавчої влади, повноваження міністерств та особливий статус їх керівників, доречним буде попередньо ознайомитися з поняттям та правовим положенням органів виконавчої влади та їх класифікацією, звернути увагу на територіальні органи міністерств та їх взаємодію з іншими суб'єктами публічної адміністрації. Всі ці питання будуть розкриті з допомогою теоретичного матеріалу, періодичних видань та нормативно-правових актів.

1. Загальний огляд джерел за темою курсової роботи

Відповідно до п. 9-1 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

Ст. 113 Конституції України визначає, що вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує й координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України та в межах, передбачених Конституцією України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених ст. 85, 87 Конституції України. Правовий статус Кабінету Міністрів (Уряду) України визначає Конституція України (ст. 113-117), інші нормативні акти.

Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про систему центральних органів виконавчої влади» встановлено, що Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління. Такі органи утворюються та діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади.

До центральних органів виконавчої влади (цей термін застосовується Конституцією, див., наприклад, ст. 114) належать ті, що керують відповідними галузями або здійснюють функціональне (міжгалузеве) управління. Це міністерства; державні комітети (державні служби); центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Правовий статус міністерств та інших центральних органів виконавчої влади визначається указами Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про систему органів виконавчої влади», «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» та від 12 березня 1996 р. «Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади», а також положеннями про кожне окреме міністерство або відомство, які розробляються Кабінетом Міністрів України і затверджуються відповідними указами Президента України. Крім того, у своїй діяльності міністерства та інші центральні відомства керуються Конституцією України та її законами, постановами Верховної Ради України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України. Міністри входять до складу Кабінету Міністрів України.

Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. №1573/99 та наступними змінами до нього сформовано такий склад міністерств: економіки та з питань європейської інтеграції, промислової політики, аграрної політики, внутрішніх справ, екології та природних ресурсів, палива і енергетики, закордонних справ, культури і мистецтва, з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, оборони, освіти і науки, охорони здоров'я, праці та соціальної політики, транспорту, фінансів, юстиції.

2. Поняття і правове положення органу виконавчої влади

міністерство виконавчий влада право

Основними суб'єктами адміністративного права є органи виконавчої влади, які разом з органами законодавчої та судової влади становлять єдиний державний апарат.

Орган виконавчої влади (ОВВ) - це частина державного апарату (організація), яка має власну структуру і штат службовців, територіальний масштаб діяльності та в межах встановленої компетенції здійснює від імені і за дорученням держави функції державного управління в економічній, соціально-культурній, адміністративно-політичній сферах. [2]

Основні властивості органів виконавчої влади:

1. ОВВ є основними (після Президента України) функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі і статус органу виконавчої влади закріплений за ними в нормативному порядку.

2. Вони є найважливішою складовою органів державного управління та державного апарату в цілому.

3. Об'єднані єдиним керівництвом і підпорядкуванням, внаслідок чого діють узгоджено та цілеспрямовано.

4. Кожен з органів цієї системи наділений державою специфічною компетенцією у сфері держаного управління і реалізації державної виконавчої влади. Компетенція - це певний обсяг державної діяльності, покладений на конкретний орган, або коло питань, передбачених законодавством, іншими нормативно-правовими актами, які він має право вирішувати у процесі практичної діяльності.

5. Система органів виконавчої влади справляє регулюючий вплив на всі сфери державного та суспільного життя.

6. У межах своєї компетенції органи виконавчої влади самостійні в організаційному та функціональному відношеннях. Реалізуючи свою компетенцію, виконуючи положення законів і правових актів інших державних органів, ОВВ мають повноваження розпоряджатися з конкретних питань та приймати підзаконні нормативні акти.

7. ОВВ здійснюють специфічний вид державної діяльності, яка за змістом є виконавчо-розпорядчою. У процесі виконавчої та розпорядчої діяльності ОВВ діють юридично-владно, застосовуючи різні правові засоби нормотворчого, оперативно-виконавчого та юрисдикційного (правоохоронного) характеру. [4]

Правове становище, завдання, функції, в цілому правовий статус органів виконавчої влади визначається відповідно Конституцією України, окремими законами та підзаконними актами, зокрема указами Президента України, постановами Уряду, а також відомчими нормативними актами.

Адміністративно-правовий статус органу виконавчої влади передбачає норми про цілі, завдання, функції та принципи діяльності; норми, що регламентують порядок створення, реорганізації та ліквідації, структуру, підпорядкованість органу та норми, які визначають його повноваження. [2]

3. Класифікація органів державної виконавчої влади

За масштабом діяльності:

1) Вищі органи державної виконавчої влади (виконавчо-розпорядча діяльність яких поширюється на всю територію України - Кабінет Міністрів України). Ст. 113 Конституції України визначає, що вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує й координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України та в межах, передбачених Конституцією України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених ст. 85, 87 Конституції України. Правовий статус Кабінету Міністрів (Уряду) України визначає Конституція України (ст. 113-117), інші нормативні акти.

Склад Кабінету Міністрів України:

Прем'єр-міністр;

Перший віце-прем'єр-міністр;

віце-прем'єр-міністри;

міністри.

Посада Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних, а не до категорій посад державних службовців, визначених Законом України «Про державну службу».

Прем'єр-міністр як глава Уряду України керує роботою Кабінету Міністрів, спрямовує її на виконання Програми діяльності уряду, схваленої Верховною Радою України. Перший віце-прем'єр-міністр та віце-прем'єр-міністри згідно з розподілом повноважень забезпечують виконання Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, координують виконання заходів із відповідних питань міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, не здійснюючи при цьому безпосереднього керівництва їх роботою.

З метою реалізації покладених на нього завдань і функцій виконавчої влади в межах наданої компетенції Уряд видає обов'язкові до виконання постанови та розпорядження з різноманітних питань господарського, соціально-культурного та адміністративно-політичного характеру.

Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про систему центральних органів виконавчої влади» встановлено, що Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління. Такі органи утворюються та діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади.

2) Центральні органи виконавчої влади керують відповідними галузями або здійснюють функціональне (міжгалузеве) управління. У свою чергу центральні органи виконавчої влади поділяються на такі, діяльність яких координується та спрямовується Кабінетом Міністрів через інші центральні органи виконавчої влади. Відповідно до іншої класифікації розрізняють три групи центральних органів виконавчої влади (далі - ЦОВВ): ЦОВВ, керівники яких входять до складу Уряду (на сьогодні такими органами є міністерства), державні комітети України та інші органи виконавчої влади (комітети, адміністрації, агентства, служби, департаменти та інші). [8]

Структуру центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник. Фінансове забезпечення діяльності центральних органів виконавчої влади здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Визначальною ланкою, головними суб'єктами в системі цих органів є міністерства.

Міністерство - центральний орган виконавчої влади, підпорядкований Кабінету Міністрів України, покликаний здійснювати державне управління певною галуззю або сектором. Міністерство як провідний центральний орган виконавчої влади є головним суб'єктом вироблення та реалізації державної політики у відповідних галузях чи сферах і відповідає за реальний стан справ у дорученій галузі перед Кабінетом Міністрів України та Президентом України.

Державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України - різновид центральних органів виконавчої влади, що здійснюють координаційно-функціональну управлінську діяльність здебільшого міжгалузевого та регулятивного характеру (наприклад, Державний комітет архівів України, Державний комітет України у справах релігій, Пенсійний фонд України, Головне контрольно-ревізійне управління України тощо).

Діяльність державного комітету спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Держкомітет вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам уряду та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з віднесених до його відання питань. Очолює державний комітет голова.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом створюються для реалізації визначених Конституцією та законодавством України особливих завдань та повноважень, виконання інших управлінських функцій спеціального характеру. Щодо таких органів може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення та звільнення їхніх керівників і вирішення інших питань.

До центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом належать: Антимонопольний комітет; Державна податкова адміністрація; Державна митна служба; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; Держкомітет з питань регуляторної політики та підприємництва; Служба Безпеки України; Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України та інші.

Як уже зазначалося, Кабінет Міністрів України може утворювати у складі відповідного центрального органу виконавчої влади урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції), які здійснюють:

управління окремими підгалузями або сферами діяльності;

контрольно-наглядові функції;

регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції.

3) Місцеві органи виконавчої влади, повноваження яких поширюються на територію певної адміністративно-територіальної одиниці (району, області) - насамперед місцеві державні адміністрації. А також місцеві органи міністерств та інших ЦОВВ, що не входять до складу відповідної державної адміністрації (наприклад. Головне управління Міністерства внутрішніх справ у місті Києві).

4) Спеціальні органи виконавчої влади не віднесені законодавством ні до центральних, ні до місцевих, проте наділені статусом органу виконавчої влади (наприклад, міліція). [2]

4. Місце та види міністерств в структурі органів виконавчої влади

До центральних органів виконавчої влади (цей термін застосовується Конституцією, див., наприклад, ст. 114) належать ті, що керують відповідними галузями або здійснюють функціональне (міжгалузеве) управління. Це міністерства; державні комітети (державні служби); центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Правовий статус міністерств та інших центральних органів виконавчої влади визначається указами Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про систему органів виконавчої влади», «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» та від 12 березня 1996 р. «Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади», а також положеннями про кожне окреме міністерство або відомство, які розробляються Кабінетом Міністрів України і затверджуються відповідними указами Президента України. Крім того, у своїй діяльності міністерства та інші центральні відомства керуються Конституцією України та її законами, постановами Верховної Ради України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України. Міністри входять до складу Кабінету Міністрів України.

Міністерство (від лат. ministro, що означає керую, служу) - центральний у державі орган виконавчої влади, який здійснює державне управління в певній галузі чи сфері життя. В Україні міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. 3а характером діяльності вони поділяються на галузеві, тобто ті, які керують певною галуззю (наприклад, Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство охорони здоров'я та ін.) та функціональні - ті, на які покладено виконання певної і водночас основної функції (наприклад, у сфері праці та соціальної політики - Міністерство праці та соціальної політики, у сфері фінансів - Міністерство фінансів).

Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. №1573/99 та наступними змінами до нього сформовано такий склад міністерств: економіки та з питань європейської інтеграції, промислової політики, аграрної політики, внутрішніх справ, екології та природних ресурсів, палива і енергетики, закордонних справ, культури і мистецтва, з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, оборони, освіти і науки, охорони здоров'я, праці та соціальної політики, транспорту, фінансів, юстиції.

Міністерства є єдиноначальними органами їх очолюють міністри, які входять до складу Кабінету Міністрів України і за посадою належать до політичних діячів.

Міністр особисто відповідає за розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління, спрямовує і координує діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до його відання. Міністр доручає виконання частини своїх посадових повноважень державному секретарю міністерства та його заступникам, які можуть виконувати їх від імені міністерства відповідно до затвердженого розподілу службових обов'язків між заступниками.

Міністерство як центральний орган будується за такою схемою: керівництво (Міністр, державний секретар міністерства та його заступники, колегія) - виробничі структурні підрозділи (управління, відділи) - штабні підрозділи, що займаються організаційною діяльністю всередині міністерства (бухгалтерія, управління кадрів та ін.). Апарат міністерства складається з державних службовців і очолюється державним секретарем міністерства. Міністерство може мати підпорядковані йому підрозділи (органи), у тому числі територіальні (регіональні), які становлять «систему міністерства».

Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення міністерства організовується державним секретарем міністерства. Державний секретар міністерства організовує забезпечення діяльності міністра та поточну роботу з виконання покладених на міністерство завдань, подає міністрові пропозиції щодо розподілу відповідних бюджетних коштів, координує роботу територіальних органів міністерства, підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління.

Переважна більшість міністерств беруть участь у реалізації економічної і соціальної політики держави в межах дорученої справи: прогнозують перспективні напрямки і реалізують стратегічні цілі та завдання розвитку; беруть участь у розробці проектів та у виконанні загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку України, охорони навколишнього середовища, Державного бюджету України; беруть участь у підготовці міжнародних договорів України, укладають міжнародні угоди міжвідомчого характеру; проводять політику у сфері виконання робіт (послуг) і поставок продукції для державних потреб та утворення державних резервних фондів матеріальних та фінансових ресурсів і здійснюють у межах повноважень, визначених законодавством, функції з управління об'єктами державної власності, що належать до їх відання; беруть участь у формуванні та реалізації державної інвестиційної політики; сприяють розвиткові підприємництва, ринкової інфраструктури; здійснюють іншу діяльність щодо забезпечення державних інтересів в умовах формування ринкової економіки.

У цілому діяльність міністерств об'єднує два типи функцій: функції із забезпечення аналітико-консультативної допомоги у виробленні та здійсненні політики міністрів у відповідних секторах державного управління; функції забезпечення задоволення потреб суспільства і держави. Ці функції пов'язані з наданням управлінських послуг населенню і в ході адміністративної реформи підлягають широкій децентралізації, у тому числі шляхом їх делегування окремим госпрозрахунковим підрозділам, підпорядкованим відповідному міністерству.

5. Повноваження міністерств. Особливості статусу їх керівників

Міністерство:

бере участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами, розробляє механізм її реалізації;

прогнозує розвиток економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах;

бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України;

готує пропозиції та бере участь у формуванні та реалізації політики у сфері виконання робіт і поставок продукції для державних потреб;

розробляє цільові перспективні програми, опрацьовує комплекс заходів, спрямованих на поглиблення економічної реформи;

реалізує державну стратегію розвитку відповідної галузі (групи суміжних галузей);

вносить у встановленому порядку пропозиції про зміну умов оподаткування, одержання пільгових кредитів, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств в окремих галузях;

готує пропозиції про вдосконалення механізму регулювання розвитку економіки, її структурної перебудови, забезпечення ринкової збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки;

бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки;

розробляє відповідні фінансово-економічні та інші нормативи, механізм їх впровадження, затверджує галузеві стандарти;

вживає заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності, захист інтересів українських товаровиробників на зовнішньому ринку та розвиток внутрішнього ринку;

видає у передбачених законодавством випадках спеціальні дозволи (ліцензії) на проведення окремих видів підприємницької діяльності;

виступає державним замовником наукових досліджень комплексного характеру;

бере участь у підготовці міжнародних договорів України, укладає міжнародні договори міжвідомчого характеру;

здійснює у межах повноважень, визначених законодавством, функції управління майном підприємств, що належать до сфери управління міністерства;

складає макроекономічні та міжгалузеві баланси;

розробляє пропозиції про визначення пріоритетних напрямів розвитку економіки;

бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами (демонополізація економіки, розвиток конкуренції, антимонопольне регулювання, застосування антимонопольного законодавства);

забезпечує виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави у межах визначених законодавством повноважень;

забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті міністерства, на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління; [1]

Міністерство у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, представницькими органами, а також з відповідними органами інших держав.

Міністерство в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. У випадках, передбачених законодавством, рішення міністерства є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, представницькими органами, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності та громадянами. Нормативно-правові акти міністерства підлягають державній реєстрації у Міністерстві юстиції України в порядку, встановленому законодавством. Міністерство у разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами спільні акти. Структуру центрального апарату міністерства затверджує віце-Прем'єр-міністр України.

Міністерство є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного герба України і своїм найменуванням.

Міністерство оборони України, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, бере участь у реалізації державної політики з питань оборони і військового будівництва, координує діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування з підготовки держави до оборони. Це міністерство також має аналізувати воєнно-політичну обстановку, визначати рівень воєнної загрози національній безпеці України, забезпечувати функціонування Збройних Сил України і їх готовність до виконання покладених на них функцій і завдань тощо.

В основі структури Збройних Сил України - чотири види військ. Це - Сухопутні війська, Військово-повітряні сили, Війська протиповітряної оборони, Військово-морські сили. Військове управління Збройними Силами України здійснює Генеральний штаб. Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, об'єднань, з'єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій.

Важливу роль у забезпеченні захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій та аварії на ЧАЄС відіграє Міністерство з питань надзвичайних ситуацій у справах захисту населення від Чорнобильської катастрофи, основними завданнями якого є:

розроблення та реалізація заходів щодо захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій на та Чорнобильської катастрофи;

керівництво діяльністю органів управління, штабів, військ цивільної оборони і підпорядкованих спеціалізованих формування;

координація діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, підприємств, установ і організацій усіх форм власності з розв'язання проблем захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та ліквідація їхніх наслідків;

державний нагляд і контроль за станом цивільної оборони і техногенної безпеки, готовність дій у надзвичайних ситуаціях та проведення заходів щодо запобігання їм; [3]

Міністерство закордонних справ України (МЗС України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення зовнішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин України. Міністерство закордонних справ України здійснює свої повноваження безпосередньо через інші органи дипломатичної служби. Основними завданнями МЗС України є:

участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом

підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства;

сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера;

створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України;

забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України;

захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України.

В основі структури Міністерства закордонних справ України - керівництво МЗС України на чолі з міністром. Структурними підрозділами МЗС України є: Дипломатична академія при МЗС України, посольства, постійні представництва та місії, генеральні консульства, представництва МЗС України у регіонах. [3]

Міністерство внутрішніх справ України, займає центральне місце серед органів внутрішніх справ, до його завдань належать:

забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів;

запобігання правопорушенням та їх припинення;

охорона і забезпечення громадського порядку;

виявлення та розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили;

забезпечення безпеки дорожнього руху;

захист власності від злочинних посягань;

виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;

участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам;

сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

В основі структури Міністерства внутрішніх справ України - Державний департамент автомобільної інспекції, Департамент роботи з персоналом, Департамент медичного забезпечення та реабілітації, Департамент ресурсного забезпечення МВС України. До складу структурних підрозділів Центрального апарату МВС України належать: Національне Центральне Бюро Інтерполу в Україні, Головне управління внутрішніх військ МВС, Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю, Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр, Центр громадських зв'язків МВС України.

Особливу роль відіграє така складова Міністерства внутрішніх справ України, як міліція, яка є державним озброєним органом виконавчої влади, що захищає життя, здоров'я, права, свободи громадян, власність, довкілля, інтереси суспільства та держави від протиправних посягань. Її правовий статус визначається Законом України «Про міліцію».

Міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури

Міністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Вона складається з підрозділів:

кримінальної міліції;

міліції громадської безпеки;

місцевої міліції;

транспортної міліції;

державної автомобільної інспекції;

міліції охорони;

судової міліції;

спеціальної міліції.

Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи Міністерство внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України можуть створюватись спеціальні підрозділи міліції.

Адміністративно-правове регулювання в сфері юстиції здійснюється на підставі таких нормативно-правових актів, як: закони України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат», від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру», від 24 грудня 1993 р. «Про органи реєстрації актів громадського стану», від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу», постанова Кабінету Міністрів України від 30 квітня 1998 р. №592 «Про систему органів юстиції», укази Президента України від 30 грудня 1997 р. №1396/97 «Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України», від 3 жовтня 1992 р. №493/92 «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів виконавчої влади» тощо.

Система органів юстиції об'єднує:

Міністерство юстиції України;

Головне управління юстиції в Автономній Республіці Крим, обласні,

Київське та Севастопольське міські управління юстиції;

Районні управління юстиції, районні у містах управління юстиції, міські управління юстиції.

Завданнями Міністерства юстиції України є:

підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи, сприяння розвитку правової науки;

забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина у визначеній сфері; підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, його систематизація, розроблення проектів нормативно-правових актів та міжнародних договорів України з правових питань;

проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів;

державна реєстрація нормативно-правових актів;

ведення Єдиного державного реєстру таких актів;

планування за пропозиціями інших центральних органів виконавчої влади законопроектної роботи та роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

організація роботи нотаріату та органів реєстрації актів цивільного стану;

Розглянемо окремі напрями управлінської діяльності Міністерства юстиції

України. Отже, завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб (далі - рішень) відповідно до законів України. Департамент державної виконавчої служби є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства юстиції України, на яке покладається реалізація єдиної державної політики у сфері примусового виконання рішень. Департамент державної виконавчої служби здійснює керівництво органами державної виконавчої служби та контроль за їх діяльністю, добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, організовує виконання рішень у порядку, встановленому законом. [3]

До системи органів виконавчої влади в соціально-культурній сфері входять: Міністерство культури та туризму України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство охорони здоров'я України, Міністерство молоді та спорту України, Міністерство праці та соціальної політики України.

За роки незалежності на основі Конституції України визначено пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, до якої належать такі закони України: від 23 травня 1991 р. «Про освіту» (в редакції Закону від 23 березня 1996 р.), від 13 травня 1999 р. «Про загальну середню освіту», від 17 січня

2002 р. «Про вищу освіту», від 10 лютого 1998 р. «Про професійно-технічну освіту», від 4 листопада 2001 р. «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю» тощо, Указ Президента України від 7 червня 2000 р. №773/2000, яким затверджено Положення про Міністерство освіти і науки України.

Міністерство освіти і науки України (далі - Міносвіти України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міносвіти України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

Міносвіти України очолює міністр, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. Міністр має своїх заступників, між якими розподіляє обов'язки, визначає ступінь відповідальності.

Основними завданнями Міносвіти України є:

участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності;

створення умов для здобуття громадянами повної загальної середньої освіти;

забезпечення розвитку освітнього, наукового та науково-технічного потенціалу України;

визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері освіти та інших споріднених сферах;

сприяння функціонуванню національної системи науково-технічної інформації;

забезпечення інтеграції вітчизняної освіти і науки у світову систему зі збереженням і захистом національних інтересів.

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. [3]

Міністерство культури і туризму України, укази Президента України від 10 серпня 1999 р. №973/99 «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 1010 року», від 2 березня 2001 р. №127/2001 «Про підтримку розвитку туризму в Україні», від 20 квітня 2005 р. №680/2005 «Про Міністерство культури і туризму України».

Політику держави у сфері культури і туризму, правові, економічні та соціальні гарантії та реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.

Основними завданнями Міністерства культури і туризму України є:

участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сферах культури, туризму, діяльності курортів, а також державної мовної політики;

участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту суспільної моралі;

координація здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, зарахованих до його відання;

Для розгляду наукових рекомендацій з найважливіших питань та інших пропозицій у Міністерстві культури і туризму України можуть утворюватися наукові ради, інші консультативні та дорадчі органи.

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні. Фізкультурно-оздоровчі, санітарно-курортні, аптечні, консультації, санітарно-епідеміологічні станції, спеціалізовані санаторії, національні агентства, комісії, державні департаменти і служби, які діють при Міністерстві охорони здоров'я України (далі - МОЗ України) та інших центральних органах виконавчої влади.

Правовою основою державного управління в зазначеній сфері є закони України від 19 листопада 1992 р. «Основи законодавства України про охорону здоров'я», від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», 4 квітня 1996 р. «Про лікарські засоби» і т.д.

Основними завданнями МОЗ України є:

забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення;

створення, виробництво, контроль за якістю та реалізацією лікарських засобів і виробів медичного призначення;

організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях;

організація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.

На підпорядкуванні МОЗ України установи та організації покладені також експертні функції: а) експертизи тимчасової непрацездатності громадян;

б) лікарсько-трудової експертизи; в) військово-лікарської експертизи;

г) судово-медичної і судово-психіатричної експертизи; д) патолого-анатомічний розтин трупів.

Основними завданнями державної політики та управління у сфері охорони здоров'я є створення сприятливих умов розвитку цієї галузі, зупинення її руйнування, забезпечення умов для реального доступу населення до якісних медичних послуг, переведення галузі на якісно новий рівень.

Спеціальним органом, який уповноважений від імені держави впроваджувати в життя соціальну політику, є Міністерство праці та соціальної політики України (Мінпраці України).

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції.

Основними завданнями Мінпраці України є:

участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у

сфері зайнятості, соціального захисту населення, у тому числі ветеранів війни, праці, військової служби та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; у сфері соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці; у сфері пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції;

управління діяльністю державної служби зайнятості;

розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організація та нормування.

Через міністра Мінпраці України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України діяльність Пенсійного фонду України.

У складі Мінпраці України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

6. Територіальні органи міністерств. Взаємодія міністерств з іншими суб'єктами публічної адміністрації

Територіальні органи міністерства утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра Кабінетом Міністрів України.

Територіальні органи міністерства можуть утворюватися, ліквідовуватися, реорганізовуватися міністром як структурні підрозділи апарату міністерства, що не мають статусу юридичної особи, за погодженням із Кабінетом Міністрів України.

Територіальні органи міністерства утворюються у випадках, коли їх створення передбачено положенням про міністерство, затвердженим Президентом України.

Територіальні органи міністерства можуть утворюватися в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення та як міжрегіональні (повноваження яких поширюються на декілька адміністративно-територіальних одиниць) територіальні органи (у разі їх утворення).

Територіальні органи міністерства діють на підставі положень, що затверджуються міністром. Типове положення про територіальні органи міністерства затверджується Кабінетом Міністрів України.

Постанова Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 р. №563 «Про затвердження Типового положення про територіальні органи міністерства та іншого центрального органу виконавчої влади» [7]

Територіальні органи відповідно до покладених на них завдань:

1) надають адміністративні послуги;

2) здійснюють державний нагляд (контроль);

3) управляють об'єктами державної власності в межах, визначених законодавством;

4) узагальнюють практику застосування законодавства з питань, що належать до їх компетенції, готують та вносять в установленому порядку пропозиції щодо його вдосконалення; [7]

Територіальні органи мають право:

залучати до виконання окремих робіт, участі у вивченні окремих

питань вчених і фахівців, спеціалістів органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з їх керівниками), представників інститутів громадянського суспільства;

- одержувати в установленому законодавством порядку інформацію, документи і матеріали від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та їх посадових осіб;

- скликати наради, утворювати консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби (ради, комісії, колегії, робочі групи тощо) для сприяння здійсненню покладених на територіальні органи завдань;

- користуватися інформаційними базами даних державних органів, державною системою урядового зв'язку та іншими технічними засобами. [7]

Керівники територіальних органів міністерства призначаються на посади за погодженням з головами місцевих державних адміністрацій та звільняються з посад міністром, якщо інше не передбачено законом.

Керівник територіального органу:

здійснює керівництво територіальним органом, несе персональну відповідальність за організацію та результати його діяльності;

організовує та забезпечує виконання територіальним органом

Конституції та законів України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, доручень Прем'єр-міністра України, наказів міністерства, доручень міністра, його першого заступника та заступників, наказів центрального органу виконавчої влади, доручень керівника центрального органу виконавчої влади, розпоряджень голови місцевої держадміністрації;

Територіальні органи центральних органів виконавчої влади (підрозділи міністерств, державних комітетів, ЦОВВ зі спеціальним статусом) становлять окрему особливу групу місцевих органів виконавчої влади. Основним спільним призначенням цих органів є практичне виконання політики уряду на територіальному рівні, забезпечення реалізації конституційних прав і свобод громадян шляхом надання якісних управлінських послуг.

Територіальні органи ЦОВВ - місцеві органи окремих міністерств (зокрема, внутрішніх справ, юстиції) та «інших ЦОВВ» (наприклад, митні органи, податкові, архітектурно-будівельного контролю тощо). Ці органи можуть мати різний рівень представництва. Одні з них є лише на обласному рівні. Інші мають свої підрозділи і на рівні районів та міст. Іноді утворюються міськрайонні, міжрайонні і міжрегіональні органи.

Міністерства, державні комітети та інші ЦОВВ мають право утворювати у своєму складі територіальні органи, які виконують на відповідній території його завдання і функції у рамках наданих повноважень.

Територіальні органи центральних органів виконавчої влади виконують функції державного управління в питаннях охорони здоров'я, праці та зайнятості, соціального захисту населення тощо, що фактично відповідає галузевим повноваженням місцевих адміністрацій. Особливу групу становлять місцеві органи (територіальні підрозділи) міністерств і державних комітетів, які не входять структурно до складу обласних державних адміністрацій, але взаємодіють з ними в питаннях реалізації державної політики в регіонах і є по суті «продовженням» центральних органів виконавчої влади, їх представництвом на місцях. До їх складу належать: управління, відділи Міністерства внутрішніх справ; управління Міністерства юстиції; податкові адміністрації (інспекції) Державної податкової адміністрації; територіальні відділення Державної митної служби; територіальні відділення Антимонопольного комітету; відділення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку; управління, відділи Служби безпеки України, управління, відділи Державного комітету статистики; управління, відділи Головного контрольно-ревізійного управління; управління Державного комітету у справах захисту прав споживачів тощо. Більшість цих органів беруть участь у реалізації економічної і соціальної політики держави на території регіону (області, адміністративного району, міста). Кожен із цих органів у межах дорученої йому сфери відання: організовує виконання законодавчих актів та контроль за їх реалізацією; прогнозує перспективні напрямки і стратегічні цілі, бере участь у реалізації загальнодержавних і регіональних програм економічного і соціального розвитку, реалізує функції з державного регулювання економіки, виконує функції внутрішньо-організаційного забезпечення роботи. Крім загальних, вони виконують на відповідній території і спеціальні функції. Так, територіальне відділення Антимонопольного комітету України контролює дотримання антимонопольного законодавства, накладає стягнення за його порушення, розробляє заходи з демонополізації економіки. Територіальне відділення Фонду держмайна України розробляє проекти програм приватизації, організовує і контролює їх виконання тощо.

Термін «публічна адміністрація» вперше було використано в праві Європейського Союзу. Аналіз окремих нормативно-правових актів ЄС дозволяє зробити висновок, що у європейському праві існує два визначення поняття «публічна адміністрація»: у вузькому та у широкому сенсі. У вузькому сенсі під «публічною адміністрацією» розуміються «регіональні органи, місцеві та інші органи публічної влади», «центральні уряди» та «публічна служба». Під органами публічної влади при цьому розуміється: «інституції регіонального, місцевого або іншого характеру, інші органи, діяльність яких регулюється нормами публічного права або діями держав-членів; органи, наділені достатніми суверенними повноваженнями країни, які з формальної точки зору не є частиною адміністративного апарату держави-члена, але структура та завдання якого визначені в законі (причому ці завдання належать сфері функціонування держави).

У широкому сенсі в європейському праві до «публічної адміністрації», крім органів публічної влади, відносять ті органи, які не входять до неї організаційно, але виконують делеговані нею функції. Водночас, як зазначається у Резолюції щодо публічної (державної) відповідальності, під «публічною владою» (або органами публічної влади), слід розуміти: будь-яку установу публічного права (включаючи державу, регіональні та місцеві органи державної влади, незалежні публічні підприємства) та будь-яких фізичних осіб під час виконання ними повноважень офіційних органів.

Слід зазначити, що, наприклад, В.Б. Авер'янов під терміном «публічна адміністрація» пропонує розуміти сукупність органів виконавчої влади та органів виконавчого самоврядування, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону та здійснюють інші публічно-управлінські функції.

У словнику термінів і понять з державного управління визначено, що публічна адміністрація - це сукупність державних і недержавних суб'єктів публічної влади, ключовими структурними елементами якої є а) органи виконавчої влади; б) виконавчі органи місцевого самоврядування.

В останніх двох визначеннях вже простежується, що публічна адміністрація, це не звичайна сукупність державних органів, яких досить велика кількість, а сукупність органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування.

З огляду на вищенаведені визначення, можна сказати, що публічна адміністрація є сукупністю державних і недержавних суб'єктів публічної влади, ключовими структурними елементами котрої є, по-перше, органи державної виконавчої влади і, по-друге, виконавчі органи місцевого самоврядування.

Систему державних органів виконавчої влади складають: Кабінет Міністрів України - вищий орган у системі органів державної виконавчої влади; міністерства, державні комітети, центральні органи зі спеціальним статусом - центральні органи виконавчої влади; місцеві державні адміністрації - місцеві органи державної виконавчої влади.

Складовими елементами системи публічної адміністрації виступають добре відомі два терміни: «державне управління» та «місцеве самоврядування», які до недавнього часу в юридичній науці використовувалися як два незалежні один від одного поняття: Таким чином, органи виконавчої влади, що здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність, та органи місцевого самоврядування, що розв'язують значну частину місцевих справ, управляють ними в інтересах суспільства та формуються навколо органів виконавчої влади, необхідно розглядати як одне ціле, тобто як систему публічної влади, яка здійснює адміністративно-управлінські функції, а основні складові частини такої системи доповнюють та взаємодіють одна з одною з метою забезпечення як інтересів держави, так і інтересів суспільства.