Мета покарання

Соціальна природа покарання і її значення в протидії злочинності. Поняття покарання і його ознаки. Цілі покарання і механізм їх досягнення. Розвиток положень про цілі покарання в історії кримінального законодавства та в науці кримінального права.

Рубрика Государство и право
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 06.09.2016
Размер файла 45,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

5

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мета покарання

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Соціальна природа покарання і її значення в протидії злочинності

2. Поняття покарання і його ознаки

3. Мета (цілі) покарання і механізм їх досягнення

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

ВСТУП

Зростання агресивних тенденцій у соціальному середовищі відбиває одну з найгостріших проблем нашого суспільства, де за останні роки різко зросла злочинність. При цьому тривожить факт збільшення числа злочинів проти особистості, що тягнуть за собою тяжкі наслідки. Дестабілізація економіки, спад виробництва, зниження життєвого рівня в країні, руйнування старої системи цінностей і стереотипів, що регулювала відносини особистості із суспільством, - усе це болісно переживається населенням, відбивається на його соціальному самопочутті.

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль відіграють заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Метою даної курсової роботи є дослідження поняття, ознак та цілей покарання у кримінальному праві. Для досягнення мети проаналізовані будуть: проблема соціально-правової природи покарання; поняття покарання та його ознак; розвиток положень про цілі покарання в історик кримінального законодавства та в науці кримінального права; проблема кари як мети покарання; виправлення засуджених як мета покарання; спеціальне та загальне запобігання, їх співвідношення з іншими цілями покарання.

Об'єктом курсової роботи є покарання як захід примусу держави та цілі його застосування, що реалізуються на інституціональному, законодавчому та правозастосовчому рівнях.

Предметом курсової роботи є проблема визначення та встановлення цілей покарання.

У своїх дослідженнях окремим питанням цієї складної та багатопланової теми приділяли увагу М.І. Бажанов, В.А. Бачінін, Л.В. Баграй-Шахматов, І.М. Гальперін, А.А. Жижиленко, М.І.Козюбра, А.М. Колодій, М.В. Костицький, І.І. Карпець, С.Г. Келіна, А.П. Козлов, М.Й. Коржанський, Л.Л. Кругліков, В.М. Кудрявцев, Н.Ф. Кузнецова, П.П. Михайленко, С.В. Познишев, В.М. Смітієнко, В.М. Синьов, Є.Л. Стрельцов, Н.С. Таганцев, В.П. Тихий, Є.А. Тихонова, О.Ф. Фролова, В.Л. Чубарєв, Н.В. Шепелева та інші.

Порушувалось у науковій літературі і питання про деякі аспекти справедливості покарання. Зазвичай, це відбувалось у контексті проблеми визначення принципів кримінального права. Цей напрямок представлений роботами А.С. Герлаха, С.Г. Келіної, В.М. Кудрявцева, В.М. Махінчук, Ф.І. Фефелова та ін.. Аналізові справедливості покарання, як відповідності призначеного судом покарання вчиненому злочину, присвячені роботи Л.Л. Круглікова, Р.Н. Ласточкіної, В.П. Нажимова та деяких інших науковців.

Спроба вирішення проблеми справедливості покарання здійснюється і у контексті морально-етичних критеріїв оцінки кримінального права. Зокрема, цього питання торкались В.В. Похмелкін, Р.А. Бабаханова, З.А. Бербешкіна, Ю.Д. Блувштейн, А.І. Єкімов, Л.В. Кравченко, Г.В. Мальцев.

Методологічну основу роботи складають закони матеріалістичної діалектики, об'єктивно існуючі закони суспільно-економічного розвитку суспільства і держави та окремі загальні та спеціальні методи наукового пізнання, правових категорій і явищ; системного аналізу досліджуваних правовідносин; порівняльно-правового аналізу правових норм і правових понять; формально-логічного аналізу правових категорій у їх взаємозв'язку; історико-правового висвітлення процесів становлення законодавства про кримінальну відповідальність.

Структура роботи обумовлюється її метою та завданнями. Курсова робота складається з вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел.

1. Соціальна природа покарання і її значення в протидії злочинності

покарання злочинність кримінальний право

Тривалий час у теорії кримінального права існувала полеміка щодо питання про кару як мету покарання. Ідеологічні штампи, притаманні радянській науці, висували на першу позицію цілі перевиховання злочинців та попередження злочинності, пересуваючи кару на другі місця або взагалі відмовляли їй в існуванні. Разом із тим, як це вже визначалось, реальна практика саме кару вважала основною метою покарання, чудово розуміючи виховні та превенційні її можливості.

Велика група вчених вважає, що, крім цього, покарання має на меті кару (Б.С. Утевський, М.М. Ісаєв, М.О. Бєляєв, І.І. Карпець та ін.) [20, c.14]. Вирішення цього питання, як уявляється, залежить від визначення основного змісту поняття кари. Якщо розуміти кару як будь - яке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером, змістом або обсягом такого позбавлення чи обмеження, то очевидно, кара є властивістю будь-якого покарання. Із цієї точки зору кара як така притаманна і штрафу, і виправним роботам, і довічному позбавленню волі, а відтак -- окремою метою покарання вона бути не може.

Якщо ж розуміти кару як таке обмеження прав і свобод злочинця, яке за своїм характером, змістом або обсягом має відповідати, перш за все, тяжкості вчиненого ним злочину, то тоді кара -- це не властивість, а одна з цілей покарання.

Враховуючи основні принципи кримінального права, вихідні положення побудови кримінально - правових санкцій та загальні начала призначення покарання, більш прийнятною видається точка зору, що визнає кару як одну з цілей покарання.

Відмова нового КК від визначення покарання як кари за вчинений злочин має свої підстави. Основна причина цієї відмови полягає в тому, що слова «покарання» і «кара» - синоніми. Тому визначення покарання як кари нічого для з'ясування змісту цього явища не дає.

Виходячи з цього, основною метою покарання є все ж таки кара, відплата за вчинений злочин, за заподіяну ним шкоду. Такий висновок випливає безпосередньо з конструкції ст. 50 ч. 2, з якої видно, що кара є першочерговою метою покарання («не тільки кара...», що є, так би мовити, само собою зрозумілим). І це є абсолютно нормальним, адже відплата за вчинене зло повинна бути швидкою, відповідною ступеню суспільної небезпеки діяння та особі винного. Водночас кара не повинна переслідувати мети завдати страждань або принизити людську гідність винного (ст. 50 ч. З КК).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що є його істотною ознакою. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання.

Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні та реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин. Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання.

Забезпечення цієї мети -- обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Однак мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Сам факт призначення покарання -- це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках чинить більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості й водночас сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари достатньо лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний триваліший вплив покарання, тому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення й обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачено нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширено можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних із позбавленням волі.

Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості та відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. З цього приводу Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 24 жовтня 2003 р. №7 роз'яснив судам, що у разі, якщо санкція статті, за якою особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. А у разі обрання позбавлення волі це рішення повинно бути мотивовано у вироку.

2. Поняття покарання і його ознаки

Порушення особою кримінально-правового припису держави може мати своїм наслідком кримінальну відповідальність. Покарання е однією із форм реалізації кримінальної відповідальності.

Поняття покарання визначене у ст. 50 Кримінального кодексу України (далі - КК), як захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного обов'язку неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі злочинністю. Сила примусу, що міститься в санкції кримінальноправової норми Особливої частини КК, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначених у його ст. 1.

Ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допустити безкарності злочинних діянь. Саме безкарність є тим ґрунтом, на якому формується і поширюється правовий нігілізм у суспільстві [12, c. 201].

Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру (ст. 92), примусові заходи виховного характеру (ст. 105).

Держава законодавче встановлює підстави і межі кримінальної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності службових осіб у разі порушення встановленого нею порядку застосування і виконання покарання, тобто у випадку незаконного застосування і виконання даного заходу примусу. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Особа може бути піддана покаранню виключно за вироком суду і у встановленому законом порядку. Суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, доходить висновку про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, розмір, строк. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.

Покарання як захід державного примусу застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Таке положення ґрунтується на теорії суб'єктивного ставлення у вину, яка є панівною в теорії кримінального права України. Головний її зміст полягає у тому, що правоохоронні органи та суд при кваліфікації злочину виходять з певного (винного) психічного ставлення особи до вчинюваного діяння та його наслідків.

Таке ставлення у вину забезпечується і через законодавчу формулу презумпції невинуватості, сформульовану у ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КК, в яких зазначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону.

Принцип вини реалізується не лише через суб'єктивне ставлення у вину, а й через особистісний характер кримінальної відповідальності. Його суть визначають три основні положення:

1) злочином є діяння, вчинене конкретною фізичною особою;

2) особа підлягає кримінальній відповідальності за те злочинне діяння, що вчинене нею особисто;

3) покарання застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин [10, c. 311].

І.Я. Фойницький зазначає, що зміст покарання складається з двох окремих питань: про мету покарання та про властивості покарання [23, c. 56].

Зміст покарання становить кара - позбавлення або обмеження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження має конкретний вираз (ст. ст. 52-64) і повинно бути належним чином обґрунтованим. Зокрема, засуджена особа може бути піддана обмеженням: волі, права на працю, права на заробітну плату, права просування по службі (щодо військовослужбовців). В певних випадках вона позбавляється: права власності (на певні види майна); волі (на певний строк або довічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Засуджений зобов'язаний перетерпіти ті позбавлення й обмеження, що пов'язані з застосуванням до нього покарання. При цьому має бути забезпечений належний захист його законних прав і свобод.

Першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Другу ознаку покарання закріплено в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності та покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі за наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання дістала своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу.

Кара -- це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, це такі покарання, як штраф і конфіскація майна; в інших -- превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня -- ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину [11, c. 340].

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому дістають вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину та особи, яка його вчинила, з погляду кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання виявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, тощо.

Сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість -- це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний із різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання відрізняється тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання. Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів [11, c. 341].

Саме заподіяння на підставі судового вироку особі, винній у вчиненні злочину певного страждання, обмеження майнових інтересів, обмеження свободи, приниження гідності є змістом кримінального покарання.

Властивості покарання випливають з його природи та мети, яку воно переслідує. За своєю природою покарання є державний захід боротьби з індивідуальними умовами злочинності, отже відмінними властивостями будь-якого покарання є державність та індивідуальність.

Будь-яке покарання повинно бути справедливим, застосовуватись лише до винної особи та відповідати як об'єктивній тяжкості посягання, так і суб'єктивній винності. Отже, покарання повинно мати гнучкість, подільність, які давали б можливість пристосовувати його до різних ступенів та відтінків вини. З іншого боку покаранню повинна бути піддана лише винна особа; тому покарання, які спричинюють втрати і для інших осіб (наприклад, конфіскація всього майна спричиняє втрати для членів сім'ї винного), не відповідають основним вимогам сучасного кримінального права [16, c. 8].

Під час здійснення правосуддя нерідко трапляються судові помилки, досвід показує, що навіть при визнанні особою своє вини, були випадки засудження невинних. У зв'язку з цим бажано, щоб покарання мало властивість поновлюваності, виключаючи відібрання таких благ, як життя, яке держава не у змозі повернути після виявлення судової помилки. Проте цю вимогу не слід доводи до крайнощів, оскільки поновлювані в повному обсязі тільки майнові покарання, навіть позбавленні волі не володіє такою якістю.

Покарання повинно бути доцільним, воно повинно по можливості досягати тієї мети, яка ним переслідується, головним чином, охорони суспільства проти злочинів. Зрозуміло, що заходи, які діють на осіб, проти яких вони спрямовані, або на суспільство, породжують жорстокість і нетерпимість, не відповідають меті покарання. Покарання не повинно позбавляти винного надії на покращення його участі, не повинні знищити в ньому виправних імпульсів. Ось чому різко висловлюються проти смертної кари, довічних ув'язнень, проти посягання на честь, проти загального ув'язнення без розмежування категорій ув'язнених [19, c. 172].

Покарання є обмеженням не лише втратою для винного, але й для всього суспільства. Будь-який злочинець, який хоча б тимчасово ув'язнений, відривається від суспільства, чим позбавляє його від долі своєї трудової участі, ще більше втручається в економічне життя суспільства смертна кара. Тому покарання повинно бути за можливістю економічним: із декількох мір покарання, які досягають однією мети, повинна обиратися така, яка досягає цієї мети з якомога меншими витратами сил та засобів.

У зв'язку з тим, що жодна каральна міра покарання не може досягати тих різноманітних цілей, до яких прагне інститут покарання, і суспільству доводиться мати у своєму розпорядженні багато різноманітних мір покарання, необхідно, щоб між ними було можливо встановити відому відповідність, яка допускає вибір між ними, зарахування, заміну одного іншим і таке інше.

Покарання як примус повинно бути позбавленням відчутним, зверненим на обмеження або позбавлення благ, розпорядження якими залежить від держави. До того ж відчутним воно повинно бути для всіх верств населення, в цьому полягає принцип рівності покарання. Відчутність покарання полягає не стільки у його тяжкості, скільки в неминучості його застосування по відношенню до усіх винуватих, і лише винуватих [20, c. 47].

Усі ці властивості бажані для кожного покарання. Та каральна міра, яка володіє ними у найбільшому ступені, є найбільш придатною.

3. Мета (цілі) покарання і механізм їх досягнення

Мета покарання - це той кінцевий результат, якого прагне досягти держава, встановлюючи кримінальну відповідальність, засуджуючи винного у скоєнні злочину до тієї чи іншої міри кримінального покарання та застосовуючи цю міру [21, c. 17]. Це означає, що соціальні наслідки покарання стосуються не тільки і навіть не стільки конкретного правопорушника, скільки мають значення для з'ясування ролі покарання в соціальному житті суспільства в цілому.

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Проте серед них можна виділити дві основні групи:

абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей) [11, c. 300].

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та ін.) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї - мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за убивство - смертна кара, за статеві злочини - кастрація, за майнові - каторга, за образу - застосування заходів, що ганьблять винного тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і користь покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше незадоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочину. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники теорії виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто не вчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині ХІХ століття з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а і їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших - мета попередження або виправлення.

Значний внесок у дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, А.Ф. Кістяківський, що працював у Києві, та ін. Вони, зокрема, обстоювали ідею диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. У працях деяких учених радянського і пострадянського періоду дістали подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

А.А. Піонтковський, М.О. Біляєв вважали, що покарання -- це кара за вчинений злочин, яка обов'язково повинна передбачати певні обмеження та страждання. А.В. Наумов прямо вказував, що покарання є завжди карою, кожен вид покарання в тому чи іншому ступені повинен мати караючий зміст. В.К. Грйщук, коментуючи положення ст. 50 КК України «кару» відносить до змісту покарання. «Зміст покарання становить кара - позбавлення або обмеження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину» [14, c. 24].

Мірою суспільного самозбереження назвав кримінальне покарання видатний російський юрист І.Я. Фойницький [23, c. 67]. В цьому проявляється загальна сутність кримінального покарання та визначаються мета та головні його функції. Сутністю покарання є позбавлення засудженого певних благ, обмеження прав і свобод - волі, майна, примушування його до деяких дій чи втрат, обмеження пересування і спілкування з іншими членами суспільства (при позбавленні волі), права обирати вид трудової діяльності на свій розсуд (при позбавленні права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), в матеріальних обмеженнях (при виправних роботах, штрафі, конфіскації майна) тощо. В.К. Грищук, коментуючи положення ст. 50 КК України, «кару» відносить до змісту покарання. «Зміст покарання становить кара - позбавлення або обмеження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину» [7, c. 7]. У коментарі до ст. 50 КК України, який підготовлено авторським колективом за загальною редакцією В.В. Сташиса і В.Я. Тація, наголошено, що тільки завдяки невідворотності покарання воно досягатиме своєї мети, а кара - це властивість будь-якого кримінального покарання [11, c. 189-190].

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль [10, c. 371]. Це твердження потребує уточнення. Воно є правильним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, дістали розвиток і підтвердження в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини та осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави відбувається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і запобіжній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України (статті 28, 62, 63), кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності й водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Російське законодавство виділяє метою покарання також досягнення соціальної справедливості [21, c. 16]. Соціальна справедливість як правова категорія характеризується чотирма аспектами, що виражають інтереси: 1) засудженого, 2) потерпілого, 3) суспільства, 4) держави.

Соціальна справедливість з точки зору засудженого при цьому заключається головним чином у призначенні йому якнайменшого покарання за вчинене суспільно небезпечне діяння.

Соціальна справедливість з точки зору потерпілого полягає у призначенні засудженому покарання відповідно до закону та з врахуванням тяжкості вчиненого і його наслідками; відшкодування у повному обсязі матеріальної шкоди, завданої злочином, а також компенсації моральної шкоди.

При цьому інтереси засудженого, як правило, протирічать інтересам потерпілого. І досягти оптимального варіанту при призначенні покарання у даному випадку досить складно, що є зрозумілим.

Соціальна справедливість у призначенні покарання з позиції суспільства полягає у тому, що громадяни переконуються у здатності держави забезпечити правопорядок, покарати злочинця відповідно до закону та з врахуванням засад гуманізму, відповідності покарання вчиненому злочину та ефективності, а також організувати покарання згідно вироку суду.

Соціальна справедливість з боку держави полягає у тому, що при порушенні особою приписів кримінально-правового характеру держава частково відшкодовує заподіяну йому шкоду за рахунок штрафу, виправних робіт, конфіскації майна та інших видів покарання.

Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання. Проте, як зазначає М.Н. Становський “закон направляє покарання на досягнення цілей, але не може повністю гарантувати їх досягнення” [21, c. 19].

За своєю метою покарання є заходом самозбереження суспільства, до якого воно звертається для впливу на злочинця; найближче завдання його складає такий вплив, який можливий фізичним або психічним шляхом [23, c. 68].

Слід зазначити, що проблема мети покарання зумовлювала великі суперечки. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне запобігання злочинам, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання [20, c. 92]. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також виправлення засудженого.

Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Автори КК 2001р. вирішили це питання позитивно. При науковому розв'язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання є багатогранними. Це, насамперед, захист суспільства від злочинних посягань, що неможливо без відплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і запобігання вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу.

Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені цілі покарання органічно взаємозалежні та обумовлюють одна одну.

ВИСНОВКИ

Підводячи підсумок розглянутим питанням, можна зробити висновок, що при обранні того чи іншого виду покарання суд зобов'язаний у першу чергу виходити із загального поняття покарання, його властивостей та мети, яку ставить перед собою законодавець, адже роль і значення покарання багато в чому залежить від обґрунтованості його призначення і реалізації. Як свідчить історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу, жорстокість покарання ніколи не приводила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю виражається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин.

Тобто покарання повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння.

Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків властивих каральній політиці: 1) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп; 2) застосування покарання, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочин невеликої і середньої тяжкості. Поєднання цих двох напрямків і відображено в новому Кримінальному кодексі України і повинно здійснюватися у каральній політиці наших судових органів.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1. Конституція України від 28 червня 1996р. / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30.

2. Кримінальний кодекс України. Офіційне видання. Із змінами та доповненнями станом на 1 січня 2004р. К.: Ін Юре-2004.

3. Алексєєв А. На шляху до нової практики кримінальних покарань// Вісник Центру суддівських студій.-№2-3. -2004. - С.10-11.

4. Бадира В.А. Аналіз національного законодавства щодо кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі. Навчальний посібник для студентів, курсантів та практичних працівників кримінально-виконавчих інспекцій. - Чернігів: СПД Чаус В.О., 2004. - 42 с.

5. Бадира В.А. Виправлення засуджених як opinio moralis // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Зб. наук. праць. - Дніпропетровськ, 2005. - № 1 (23) - С. 77-83.

6. Бажанов М.И. Уголовное право Украины: Общ. Часть. - Днепропетровск: Пороги, 1992. - 194 c.

7. Беляев Н.А. Цели наказания и средства их достижения. Л., 1963. - 142 с.

8. Гальперин И.М. Социальные изменения и содержание наказания. В кн.: Планирование мер борьбы с преступностью. М., 1982. - 284 с.

9. Денисова Т.А. Корегування мети покарання як крок до гуманізації кримінальної політики//Адвокат.-2006.-№ 8. - С. 7-10.

10. Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы, М., Юридич. литература, 1973г. - 157 с.

11. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина Загальна: Курс лекцій. - 327 c.

12. Кримінальне право України. Загал. Частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В. Банківський та ін.; За ред.. П.С. Матишевського та ін.. - К.: Хрінком Інтер, 1997. - 542 c.

13. Кримінальне право України: Загальна частина / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.;За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. -- Київ--Харків: Юрінком Інтер--Право, 2007. - 671 с.

14. Курс уголовного права: Общ. Часть: Учебник для вузов. В 2 т. / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, И.М. Тяжковой. - М.: ЗЕРЦАЛО, 1999. - 381 с.

15. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Заг. частина: Підручник. - К.: А.С.К., 2001. - 419 с.

16. Махінчук В.М. Інститут покарання: критерії визначення адекватності // Підприємництво, господарство і право. - 2001.- № 9. - С. 24-28.

17. Махінчук В.М. Конституційні принципи кримінального права: проблема формування системи законодавчих гарантій адекватності покарання // Підприємництво, господарство і право. - 2001.- № 4. - С. 11-14.

18. Махінчук В.М. Принцип економії репресії у новому Кримінальному кодексі України - важлива запорука адекватності покарання // Підприємництво, господарство і право. - 2001.- № 11. - С. 7-11.

19. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: за станом законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 грудня 2001 р. / За ред. С.С. Яценка. - К.: А.С.К., 2002. - 847 с.

20. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюк. - К: Каннон, 2004. - 1057 с.

21. Ной И.С. Сущность и функции уголовного наказания в Советском государстве. Изд. Саратовского ун-та, 1973. - 214 с.

22. Пинаєв А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права. В 2 кн. - Х.: Харьк. юрид. - 2001. - Кн. 1: 2002.- Кн. 2. - 381 с.

23. Становский М.Н. Назначение наказания. - Спб: Юридический центр Пресс - 1999 84 с.

24. Учебник уголовного права. Общая часть. - М.: Издательство «СПАРК», 1996, - 412 с.

25. Фойницкий И.Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. / М., Городец - 2000 - 246 с.

26. Чезаре Беккариа. О преступлении и наказаний. -- М., 1939. - 427 с.

27. Шаргородский М.Д. Наказание, его цели и эффективность. - Л., 1973. - 153 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Історична і соціальна обумовленість покарання. Поняття та ознаки покарання. Мета, яку переслідує суспільство в особі держави застосовуючи покарання до особи, яка вчинила злочин. Інститут покарання.

    курсовая работа [33,0 K], добавлен 08.09.2007

  • Сутність поняття кримінального покарання та аналіз поняття складу злочину. Особливості загальної та спеціальної превенції. ПОняття мети покарання, його основні ознаки. Аналіз ефективності призначених покарань в Рівненській області. Кваліфікація злочину.

    дипломная работа [210,8 K], добавлен 19.07.2011

  • Поняття та мета покарання в Україні. Принципи та загальні засади призначення покарання в Україні, їх сутність. Призначення покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

    курсовая работа [56,3 K], добавлен 11.02.2008

  • Вивчення специфіки кримінального законодавства України у сфері застосування службових обмежень для військовослужбовців як особливого виду покарання. Кримінально-правові ознаки військового злочину та специфіка службових обмежень як виду покарання.

    курсовая работа [35,8 K], добавлен 26.07.2011

  • Обмеження волі як вид кримінального покарання, порядок, умови його виконання. Правове становище засуджених до покарання у вигляді обмеження волі. Матеріально–побутове забезпечення, медичне обслуговування засуджених до покарання у вигляді обмеження волі.

    реферат [23,8 K], добавлен 05.10.2008

  • Кримінальне право, що передбачає юридичний захист неповнолітніх. Правова регламентація покарання малолітніх. Норми кримінального законодавства про покарання неповнолітніх у більшості держав. Види покарань щодо неповнолітніх в кримінальному законодавстві.

    реферат [34,2 K], добавлен 13.04.2011

  • Загальні положення кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Максимальний розмір штрафу для неповнолітнього. Громадські та виправні роботи. Арешт як вид кримінального покарання. Позбавлення волі на певний строк. Призначення покарання.

    курсовая работа [47,2 K], добавлен 23.02.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.