Кримінальне покарання, його мета і ефективність

Сутність поняття кримінального покарання та аналіз поняття складу злочину. Особливості загальної та спеціальної превенції. ПОняття мети покарання, його основні ознаки. Аналіз ефективності призначених покарань в Рівненській області. Кваліфікація злочину.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 19.07.2011
Размер файла 210,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Список скорочень слів та словосполучень

Вступ

1. Поняття кримінального покарання

1.1 Поняття складу злочину

1.2 Поняття кримінального покарання

1.3 Загальна і спеціальна превенція

2. Мета кримінального покарання

2.1 Поняття мети покарання

2.2 Наука кримінального права про мету покарання

2.3 Законодавче визначення мети покарання

3. Ефективність покарання та кваліфікація злочинів

3.1 Поняття ефективності покарання

3.2 Поняття та значення кваліфікації злочинів

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дипломної роботи. У сучасній вітчизняній юридичній науці сформувалася досить обґрунтована точка зору, згідно з якою побудову правової держави необхідно розпочинати з захисту і забезпечення прав людини. Сучасна концепція прав людини, враховуючи всю її модифікованість і особливість, що зумовлені сучасним рівнем і характером світової цивілізації, спирається на багатий досвід людства, і передусім у сфері правових форм організації суспільного життя людей, правового засобу регуляції їх поведінки, їх місця, ролі та значення у навколишньому світі.

Проблеми здійснення та захисту основних прав людини є надзвичайно важливим завданням права. Визнаючи людину як найвищу соціальну цінність, держава повинна створити і гарантувати належні умови існування для всіх членів суспільства. Із розвитком світової думки все більшого поширення набуває твердження про соціальне призначення держави. Вже не оспорюється висновок про те, що держава існує для людини, а не людина для держави. Розуміння даних положень виходить із меж національного права на міжнародно-правову арену. З кінця минулого століття світове співтовариство намагається застосувати усі можливі форми та засоби впливу з метою забезпечення основних прав людини.

Як свідчать результати соціологічних та кримінологічних досліджень, злочинність стала однією з найбільш актуальних проблем сучасного українського суспільства. Населення часто відчуває почуття беззахисності перед нею. Однією з причин такого стану є не завжди достатньо зважена, обґрунтована, належним чином організована протидія злочинності з боку держави. Відомо, що протидія злочинності є однією з основних внутрішніх функцій будь-якої держави. І ефективність її здійснення багато в чому визначає ефективність функціонування державної влади взагалі. Саме тому визначальним завданням державної політики на сучасному етапі має стати максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження всіх видів злочинних проявів, особливо таких, як посягання на життя та здоров'я, права та інтереси особи, хабарництво, економічна, наркотична злочинність тощо. Саме в цьому і має знайти свій прояв правова, у тому числі і зокрема - кримінально-правова політика держави у сфері протидії злочинності.

Покарання як центральний інститут кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони політичних, економічних і інших суспільних відносин. Воно являється провідною формою реалізації кримінальної відповідальності і, разом з тим, покликане сформувати поведінку людей згідно з правовими нормами.

Питання покарання займають значне місце і в кримінальному законодавстві, і в теорії кримінального права. Увага до нього обумовлена особливим місцем кримінального покарання в системі правових засобів боротьби із злочинністю.

Загально-правова реакція держави на злочинність виражається у визначенні в кримінальному законі того, які власне небезпечні діяння являються злочинами і які покарання застосовуються до осіб, що вчинили злочин. Без встановлення покарання за злочин і застосування кримінального закону на практиці, останній був би лише переліком тих діянь, які держава вважає суспільно-шкідливими, не зміг би регулювати і охороняти суспільні відносини. Караність злочинів робить кримінальне право методом впливу на соціальні процеси, регулятором людської поведінки.

Для того, щоб виявити реальні можливості покарання, його окремих видів, визначити ступінь їх ефективності, важливо правильно визначити в законі цілі покарання, закріпити засоби і методи їх досягнення. Це питання особливо актуальне сьогодні, коли перед українським суспільством з усіма його соціальними інститутами, юридичною наукою стоїть мета адекватного відображення нових тенденцій соціально-економічного і політичного розвитку в правовій сфері, якісного підвищення її рівня, більш точного вираження суспільних потреб, які відповідають принципам соціальної справедливості.

За допомогою інституту покарання держава підтримує стабільність в суспільстві, відокремленою частиною якого вона є. Тому існування держави обумовлює існування інституту покарання. Саме в цьому полягає важливість цієї теми при чому не тільки для науки кримінального права. В даний час неабиякої важливості набули окрім правових ще й соціальні аспекти покарання. Дана робота присвячена аналізу і дослідженню інституту покарання і визначення мети, яку переслідує суспільство в особі держави застосовуючи покарання до особи, яка вчинила злочин.

Розробленість теми:

Дипломна робота підготовлена на основі вивчення виявленої літератури, в якій відображено досліджувану тему.

Науковому дослідженню проблем боротьби із злочинністю та забезпечення прав людини присвячено ряд праць. До таких праць можна віднести «Соціально-кримінологічне попередження злочинів (теорія і практика)» В.В. Голіна, «Державний контроль за злочинністю» О.М. Литвака, «Преступность ХХ века. Мировой криминологический анализ» В.В. Лунеева, «Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні» А.А. Митрофанова, «Стратегія і тактика боротьби з організованою злочинністю та корупцією» Б.В. Романюк, В.О. Глушкова.

Деякі актуальні проблеми боротьби із злочинністю та забезпечення прав людини в незалежній Україні знайшли своє відображення в статтях у періодичній пресі. Серед них можна відзначити статті Н.П. Мелешко «Преступность: проблемы правового реагирования», В.О. Тулякова «Державний захист природних прав жертв злочинів у сучасному світі».

Також існує ряд вчених, які велику увагу приділяють дослідженням проблем сутності та змісту покарання, його цілей та ефективності - це М.Й. Коржанський, М.І. Бажанов, Н.В.Чернишова, П.С. Матишевський, В.О. Навроцький.

Мета дипломної роботи полягає у вивченні поняття покарання, його мети, ефективності та системи його видів.

Завдання дипломної роботи обумовлені її метою:

виявити та опрацювати фахову літературу з теми дипломної роботи;

розкрити сутність поняття кримінального покарання;

проаналізувати поняття складу злочину;

охарактеризувати особливості загальної та спеціальної превенції;

дослідити визначення мети покарання законодавцями та наукою кримінального права;

розкрити особливості ефективності покарання.

Об'єктом дослідження для даної дипломної роботи є покарання як центральний інститут кримінального права.

Предметом є дослідження особливостей кримінального покарання, його мети та ефективності.

Методи дослідження: обумовлені об'єктом і предметом дипломної роботи. Для розв'язання визначених завдань, досягнення мети застосовано комплекс загальнонаукових методів аналізу, синтезу, абстрагування та узагальнення, методи порівняльного аналізу.

Теоретична та практична цінність дипломної роботи полягає в тому, що в дослідженні комплексно проаналізований та узагальнений матеріал про сутність, функції, ознаки кримінального покарання, проаналізовано поняття складу злочину, особливості загальної та спеціальної превенції, визначено мету покарання у законодавстві та в науці кримінального права.

Практична цінність полягає в тому, що робота присвячена аналізу і дослідженню інституту покарання і визначення мети, яку переслідує суспільство в особі держави застосовуючи покарання до особи, яка вчинила злочин. За допомогою інституту покарання держава підтримує стабільність в суспільстві, відокремленою частиною якого вона є. Саме в цьому полягає важливість цієї теми при чому не тільки для науки кримінального права.

кримінальний покарання злочин

1. Поняття кримінального покарання

1.1 Поняття складу злочину

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому при аманні усі ті об'єктивні та суб'єктивні властивості, які характеризують будь-яку людську поведінку: фізичні властивості -- той чи інший рух тіла або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості -- прояви свідомості і волі, мотивація поведінки, її цілеспрямо ваність.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, які склалися у суспільстві, відбивають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого й охороняються кримінальним законом. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потребита інтереси виступають критерієм, міриломцінності або антицінності людської поведінки, відповідності або невідповідності цим потребам та інтересам, злочин завжди є антигромадською поведінкою.

Чинний Кримінальний кодекс України (ст. 11) дає таке визначення поняття злочину: злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Поняття злочину і поняття складу злочину тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Вони по-різному відображають суттєві ознаки одних і тих самих явищ суспільного життя - злочинів.

У понятті злочину розкривається його соціально-політичний зміст як суспільно небезпечного діяння, що посягає на суспільні відносини, які перебувають під охороною кримінального закону. Воно охоплює лише найбільш характерні і суттєві ознаки, притаманні кожному злочину, вказує на найбільш важливі соціальні і правові властивості злочину, завдяки яким останній відрізняється від інших правопорушень.

Поняття злочину конкретизується в кримінальному праві у формі окремих складів злочину, що виступають як своєрідна міра, масштаб злочину. Поняття злочину відповідає на питання, що є загальним для усіх злочинів, а поняття складу злочину - чим відрізняється один злочин від іншого.

Отже, поняття злочину і поняття складу злочину перебувають між собою у співвідношенні форми та змісту. При цьому, поняття злочину є формою, а поняття складу злочину - змістом.

Поняття складу злочину з'являється приблизно в шістнадцятому-сімнадцятому столітті. Склад злочину (з лат. Corpus delicti) прийшов в криміналістику як термін і означав наслідки злочину (труп, сліди крові знаряддя злочину і т.п.).

До кримінального права цей термін починає входити наприкінці сімнадцятого століття. Першими в його теперішньому значенні, почали використовувати юристи А. Фейєрбах і Штюбель.

Чинний КК не містить загального поняття складу злочину. Склад злочину - це своєрідна юридична абстракція, що встановлена наукою кримінального права. Її формулювання базується на законодавчому визначенні підстави кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 2 КК), матеріально-формальному понятті злочину (ст. 11 КК) та теоретичному узагальненні ознак складів злочинів, що передбачені нормами Особливої частини КК.

Ст. 2 КК як підставу кримінальної відповідальності визначає факт "вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений цим Кодексом".

Законодавче визначення підстави кримінальної відповідальності надає можливість виділити такі характерні риси складу злочину:

1. відомо, що кожне суспільно небезпечне діяння володіє різноманітними ознаками об'єктивного й суб'єктивного характеру. Але, при цьому, кримінальним законом повинні бути закріплені, насамперед, стійкі, постійні і типові для більшості діянь ознаки. Оскільки поняття складу злочину як підстави кримінальної відповідальності тісно пов'язане з поняттям злочину як суспільно небезпечного діяння, ці ознаки повинні у своїй сукупності визначати рівень суспільної небезпеки діяння взагалі, а кожна з них окремо - впливати на ступінь суспільної небезпеки зокрема;

2. склад злочину - це законодавче поняття про злочин і вказує лише на ті його ознаки, що закріп лені в законі про кримінальну відповідальність.

Відповідно до ст. 3 КК "законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права".

Тобто, ознаки складу злочину встановлюються лише кримінальним законом, а не будь-якими іншими законодавчими актами. Виняток становлять норматив но-правові акти, що наповнюють кримінально-правові норми з так званими бланкетними диспозиціями від повідним змістом, уточнюють ознаки окремих складів злочинів (наприклад ознаки складів зло чинів, передбачених ст.ст. 247 та 274 КК).

Класичний принцип "nullum crimen sine lege" передбачає, що усі кримінально карані діяння мають бути описані у кримінальному законі. Згідно з цим принципом правові звичаї не можуть визначати зло чинність діяння.

Отже, склад злочину -- це сукупність встановлених кримінальним законом юридичних ознак (об'єктив них і суб'єктивних), що визначають суспільно небезпечне діяння як зло чин не. Відсутність хоча б однієї з цих ознак свідчить про відсутність складу злочину в цілому, що відповідно до кримінально-процесуального законодавства України усуває можливість настання кримінальної відповідальності (КПК України - п. 2 ст. 6, ст. 213, 324).

Склади певних злочинів (вбивство, грабіж, контра банда, самоправство тощо) визначаються відповідними нормами кримінального закону. Диспозиціями цих норм передбачено найбільш характерні та специфічні ознаки, що притаманні конкретному злочинові.

Склади конкретних злочинів охоплюють не лише закінчений злочин, а й готування чи замах на злочин, а також дії співучасників у вчиненні злочину. При цьому склади таких злочинів визначаються не лише за допомогою норм Особливої частини КК, а й з використанням норм Загальної частини КК (ст.ст. 14, 15, 26, 27, 28, 29, 30), що містять у собі характеристику як об'єктивних, так і суб'єктивних ознак указаних різновидів злочинної діяльності.

У сучасному кримінальному праві значення складу злочину вбачається, насамперед, в його функціях, тобто в тій ролі, яку виконує поняття складу злочину в боротьбі із злочинністю і правозастосовній діяльності.

Наукою кримінального права визначено, що склад злочину, як один із найбільш важливих інститутів, виконує наступні функції:

а) фундаментальна функція складу злочину полягає в тому, що він є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності;

б) процесуальна функція складу злочину полягає в тому, що саме встановлення складу злочину визначає межі розслідування і є головним завданням будь-якого розслідування;

в) розмежувальна функція складу злочину полягає в тому, що саме за допомогою складу злочину відмежовується злочинна поведінка від незлочинної, один склад злочину від іншого;

г) гарантійна функція складу злочину полягає в тому, що точне встановлення складу злочину є гарантією забезпечення законності та дотримання прав людини.

Треба підкреслити, що всі ознаки складу злочину за їх особливостями поділяються на чотири групи, які характеризують злочин з чотирьох його боків:

1. Ознаки, які характеризують об'єкт злочину, його суспільну спрямованість на заподіяння певної суспільно небезпечної шкоди;

2. Ознаки, які характеризують зовнішній прояв злочину - дію чи бездіяльність, а також обставини їх вчинення (місце, час, знаряддя);

3. Ознаки, які характеризують діяча - його вік, осудність, громадянство, посадовий стан тощо;

4. Ознаки, які характеризують злочин з внутрішнього боку - психічне ставлення злочинця до своїх дій та їх наслідків, спонукання до вчинення цих дій, а також його емоційний стан тощо.

Ознаки, які характеризують злочин з якогось одного боку, називаються елементом складу злочину. Такими є:

1. Об'єкт злочину - ті ознаки, які характеризують злочин з боку його суспільної спрямованості на заподіяння шкоди в сфері відповідних суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом. Ознаками об'єкту злочину є:

а) важливість та цінність суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального закону;

б) тяжкість заподіюваної злочином шкоди в сфері цих суспільних відносин - пошкодженість, вразливість об'єкта;

в) предмет - матеріальна річ, злочинним впливом на яку заподіюється суспільно небезпечна шкода в сфері тих суспільних відносин, що існують з приводу цієї речі.

2. Об'єктивна сторона злочину - це ознаки, які характеризують зовнішній прояв злочину, ті зміни в оточуючому суспільному середовищі, які призводять вчинення злочину, а також саме діяння, подію вчинення злочину. Такими ознаками є:

а) дія - тобто суспільно значима поведінка особи, яка складається з рухів, а також використання машин, механізмів, властивостей речовин (отрути, зброї та ін.), температури, фізіологічних процесів;

б) бездіяльність - тобто невиконання особою своїх юридичних обов'язків;

в) злочинні наслідки - ті наслідки, які мають характер суспільно небезпечної шкоди і мають вид порушення чи знищення суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом;

г) причинний зв'язок - між дією чи бездіяльністю і тими злочинними наслідками, які настали;

д) місце, час, спосіб, обстановка вчинення злочину та використані для вчинення злочину знаряддя.

3. Суб'єкт злочину - це ознаки, які характеризують особу, що вчинила злочин:

а) фізична особа - тільки фізичні особи визначаються суб'єктами злочину, оскільки лише вони є кримінально відповідальними;

б) вік особи - досягнення встановленого кримінальним законом віку, з якого починається кримінальна відповідальність :

загальна дієздатність - з 16 років;

виключна дієздатність - з 14 років;

особлива дієздатність - з 18 років;

в) осудність - здатність особи усвідомлювати та оцінювати суспільне значення своєї дії чи бездіяльності або керувати ними;

г) спеціальні ознаки суб'єкта (спеціальний суб'єкт):

громадянство;

посадова особа;

військовослужбовець;

фах;

рецидивіст;

особа, що відбуває покарання у вигляді позбавлення волі;

особа, що підлягає призову на строкову військову службу;

працівник транспорту;

член виборчої комісії;

родинні відносини (батьки, діти).

4. Суб'єктивна сторона - це ознаки, які характеризують злочин з його внутрішнього боку:

а) умисел - вчинення злочину навмисно. Визначення поняття умисел та його види подано в ст. 24 Кримінального кодексу;

б) необережність - вчинення злочину необережно. Ст. 25 Кримінального кодексу говориться: "Злочин визначається вчиненим з необережності, коли ocoба, яка його вчинила передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розрахувала їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна і могла їх передбачити";

в) мотив злочину - внутрішні спонукання, які є усвідомленою дійсною чи гаданою потребою;

г) мета злочину - ідеальні зміни в оточенні суб'єкта, яких він намагається досягти вчиненням злочину;

д) емоції - почуття та переживання суб'єкта під час вчинення злочину.

В межах загального поняття складу злочину всі ознаки, що характеризують елементи складу, поділяються на дві групи: обов'язкові ознаки, і другу групу складають факультативні (необов'язкові) ознаки.

1) обов'язкові ознаки - ознаки складу злочину, що притаманні всім злочинам без винятку. Відсутність таких ознак свідчить про відсутність певного елементу складу злочину і, відповідно, самого складу злочину. До таких обов'язкових ознак складу злочину відносяться:

а) суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом;

б) злочинна дія (бездіяльність);

в) ознаки загального суб'єкта (фізична особа, осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність);

г) вина (умисел або не обережність).

2) факультативні ознаки (необов'язкові) - ознаки, що притаманні не усім, а тільки окремим складам злочину. До таких ознак відносяться:

а) предмет злочину;

б) злочинні наслідки, причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і наслідками, що настали, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення зло чину;

в) ознаки спеціального суб'єкта (службове становище, державно-правове становище тощо);

г) мотив, мета та емоційний стан.

У тих випадках, коли названі ознаки вказані безпосередньо в кримінальному законі, вони стають обов'язковими для даного складу злочину і підлягають встановленню та доказуванню. Так, склад злочину, перед баченого ст. 148 КК, має місце тоді, коли підміна чужої дитини вчинювалася з корисливих або інших особистих мотивів. Склад одержання хабара (ст. 368 КК) є лише за умови, що суб'єктом такого діяння виступає службова особа. Окремі елементи та ознаки складу злочину отримали своє законодавче визначення безпосередньо у кримінальному законі (зокрема, суб'єкт злочину - ст. 18 КК, осудність - ст. 19 КК; вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, - ст. 22 КК); а інші, такі, як об'єкт, об'єктивна сторона, предмет, спосіб, знаряддя, мотив законодавчого визначення не мають і визначаються кримінально-правовою наукою.

Виходячи з попередньо визначеного можна зробити висновок, що кожний склад злочину являє собою не лише сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, але і їх органічну єдність, яка базується на тому, що кожний злочин як акт людської поведінки єдиний за своєю природою. Зв'язок елементів і ознак складу злочину, їх співвідношення відображають визначену властивість злочину. Кожний елемент складу злочину має самостійне значення лише при його фактичному розгляді ознаки і елементи складу злочину існують лише в якості відповідних частин складу злочину. Це ще раз доводить те, що при відсутності однієї з ознак складу злочину, немає і самого складу злочину.

Значення складу злочину полягає в тому, що він являється підставою кваліфікації злочину. Тобто віднесення конкретного суспільно небезпечного діяння до конкретного виду заборонених діянь, ступінь суспільної небезпеки яких була оцінена законодавцем при їх криміналізації. Склад злочину виступає в ролі своєрідного мірила наявності або відсутності у вчиненому того рівня суспільної небезпеки, який необхідній і достатній для визнання його злочином. Він дає можливість не тільки встановити злочинне діяння, але і віднести його до тої чи іншої категорії, групи злочинів, так як виявлення ознак складу злочину дозволяє визначити вид злочину, специфіку характеру і ступінь його суспільної небезпеки, тим самим проводиться розмежування між окремими видами злочинів: вбивством розбоєм грабежем, крадіжкою і т.д.

Таким чином значення складу злочину заключається:

* по-перше, в тому, що він є підставою кримінальної відповідальності;

* по-друге, служить цілям кваліфікації злочинів, тобто встановленню в здійсненому діянні ознак складу злочину і передбаченому у відповідній статті кримінального кодексу;

* по-третє, склад злочину визначає межі покарання злочину.

1.2 Поняття кримінального покарання

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Перш ніж давати визначення покаранню необхідно з'ясувати його місце в структурі суспільних відносин. Покарання - це перш за все одна із форм відповідальності. Відповідальність можна розглядати як соціальне відношення між суб'єктом (громадянином, колективом) та системою соціального контролю (в особі її органів) в зв'язку з здійснюваною цим суб'єктом поведінкою. Відповідальність можна розуміти в соціальному плані. В цьому випадку вона виступає як вид відносин між людьми з приводу взятих на себе обов'язків та ступені їх виконання.

Юридична відповідальність - складова частина, різновид загальносоціальної відповідальності. Вони співвідносяться як окреме та загальне. Загальносоціальна відповідальність є неправовим явищем і її досліджують вчені в галузі філософії, соціології, політології, етики тощо. Сутність соціальної відповідальності полягає в усвідомленні особою свого обов'язку перед суспільством, в суворому, невідхильному та ініціативному виконанню нею своїх обов'язків, в почутті відповідальності за доручену справу, в обов'язку дати відповідь за свої дії, в позитивній чи негативній оцінці дій особи колективом, суспільством, державою. Ці ознаки характеризують загальносоціальну відповідальність як відповідальність в основному позитивну. Але вона може виступати в якості негативної, ретроспективної відповідальності. В цій якості вона втілюється або у формі моральної відповідальності (суспільний осуд), або у формі юридичної відповідальності, тобто відповідальності за правопорушення, яка знаходить свій вираз у державно-примусовому впливі на правопорушника.

У нормативному аспекті негативна загальносоціальна відповідальність проявляється в юридичній відповідальності і виражається в правових нормах, що передбачають вид та міру державно-примусового впливу на правопорушення.

Юридична відповідальність являє собою один із специфічних проявів загальносоціальної відповідальності. Такий прояв, який у відповідності з особливостями права прямо виражає його державно-владну природу і, не перикриваючись іншими правовими явищами (правосвідомістю, законністю), торкається головним чином наслідків за неправомірну, безвідповідальну з точки зору закону, поведінку.

Одним із видів негативної юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, яка вчинила злочин, дати звіт про свої суспільно небезпечні дії та обов'язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки.

Покарання є однією із форм (самою основною) кримінально-правової відповідальності і є складовою системи заходів кримінально-правового впливу. Умовно ці заходи можна поділити на дві групи: не пов'язані з кримінальною відповідальністю (примусові заходи виховного і медичного характеру) і такі, що здійснюються в межах кримінальної відповідальності (покарання, умовне незастосування покарання, звільнення від покарання).

У науці кримінального права покарання розглядали як найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, який, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом обмеженнях чи позбавленнях її прав і свобод, а також тягне за собою особливий кримінально-правовий стан особи - судимість. М.Й. Коржанський дещо по-іншому формулює визначення покарання. На його думку покарання - це застосовувана судом міра державного спонукання, яка заподіює певні втрати і висловлює йому від імені держави заперечливу, докірливу, юридичну і моральну оцінку його поведінці.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі зло чинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава від водить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не ви правдує тенденції зростання його жорстокості, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них -- на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю -- жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і пер ший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не при водила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у вигляді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з поз бавленням волі. Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бути від повідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається вин ним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння.

Злочинність є вічною категорією, яка буде існувати завжди. В боротьбі з нею держава спрямовує зусилля на:

1) усі види і форми профілактичної діяльності, покликані запобігти вчиненню окремих злочинів (видів злочинів);

2) призначення покарання у випадках, коли вчинено діяння, яке має всі ознаки складу злочину.

Покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчинення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби зі злочинністю.

Застосування покарання, його вплив на ситуацію із злочинністю в країні не треба переоцінювати та чекати від нього вирішення всіх проблем, які виникають у ході боротьби зі злочинністю (так звана легісломанія - сподівання на всесилля застосування Закону). Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхом застосування справедливого, невідворотного і своєчасного покарання держава стримує злочинність, веде «наступ» на неї, маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караності як ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах.

В основі кримінально-правової боротьби зі злочинністю кожна демократична держава виходить з двох неодмінних постулатів:

1) застосування суворих мір покарання до осіб, які є організаторами й активними членами мафіозних структур злочинності (організованих груп і злочинних організацій), а також до злочинців-рецидивістів і тих, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини;

2) застосування м'яких покарань (не пов'язаних з позбавленням волі), а також звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Таке визначення поняття по карання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і роз глянути основні ознаки покарання.

По-перше, покарання - це захід державного примусу, який застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин. Воно призначається тільки судом, який виносить вирок від імені держави. Ніякі інші органи держави не можуть розглядати кримінальні справи й призначати покарання. Згідно з частиною 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це положення відтворене у частині 2 статті 2 Кримінального кодексу України.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили (ст. 1 КК). Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання -- це передусім особлива міра державного примушування (в порівнянні з дисциплінарними, адміністративними, цивільно-правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст.

Держава має виняткову монополію на призначення кримінального покарання. Тільки вона визначає повноваження в сфері призначення і виконання покарання, встановлює підстави застосування покарання, види і мету покарання. Покарання як примусовий захід закріплено в кримінальному законодавстві, яким у нас є КК України. Усі нові закони, що встановлюють кримінальну відповідальність, підлягають включенню в цей кодекс. КК встановлює систему покарань - вичерпний і обов'язковий перелік видів покарань, розташованих у визначеному порядку в залежності від ступеня їхньої тяжкості (ст. 51 КК). Даються також кількісні і якісні характеристики злочинів.

Визначення ст. 51 КК України засновані на нормах Конституції України усі правові норми про покарання, що містяться в КК, КПК і інших нормативно-правових актах, повинні відповідати положенням Конституції України і даної статті. Діючи від імені держави, органи і посадові особи, повноваження яких установлені Конституцією, несуть відповідальність за відповідність практики призначення і виконання покарання вимогам Конституції України, що має найвищу юридичну силу (ст. 8 КУ). У встановлених законом випадках посадові особи також можуть нести кримінальну відповідальність за порушення законодавства про застосування покарання до засуджених.

Науково-практичний коментар до KK називає примус «крайнім засобом у боротьбі із злочинністю». А словник-довідник з кримінального права визначає примус як «один із кримінально-правових засобів правового реагування на злочин, допоміжний, а не головний засіб боротьби із злочинністю, який застосовується відповідно злочинному діянню, коли вжиті іншими органами засоби впливу виявились або можуть явно виявитись неефективними».

Сила примусу, що міститься в санкції кримінально-правової норми Особливої частини KK, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначених у ст. 1 KK. А ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допустити безкарності злочинних діянь.

Автори Баулін, Борисова, Яценко підкреслюють в Науково-практичному коментарі до КК: «Саме безкарність є тим ґрунтом, на якому формується і поширюється правовий нігілізм у суспільстві».

Примус необхідний у боротьбі зі злочинністю, цим обов'язковим і абсолютно небажаним явищем суспільного життя. Всебічно розглядаючи злочинність і як масове, і як індивідуальне явище, держава і суспільство застосовують різні засоби і методи боротьби з нею. Але процес нейтралізації, ліквідації, попередження злочинності та причин, що її породжують, має під собою фундамент. Це - кримінальне право, яке повинно, на думку угорського кримінолога Міклоша Вермеша, вивчати злочинність з точки зору того, наскільки грамотно побудовано сучасне правове регулювання, застосування норм права, тобто наскільки відповідають правові засоби доволі складному завданню попередження і ліквідації злочинності, недопущення безкарності. Адже вся попередня історія людства - це історія кримінальних покарань. Це «довгий перелік жорстоких, нелюдських і в цілому мало ефективних акцій, спрямованих проти людей, що порушували закони». Тому досліджувана проблема набуває особливого акценту через свої специфічні функції -- як загально превентивна міра примусового характеру і як така міра примусу, що повинна мати відповідно високий показник ефективності застосування.

Покарання є особливою формою державного примусу, і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру (ст. 92 KK), примусові заходи виховного характеру (ст. 105 KK).

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, Це логічний юридичний наслідок почину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових за ходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини не великої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування. Суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, робить висновок про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, строк або розмір. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.

Так, відповідно до ст. 62 Конституції України «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Згідно ж ст. 124 Конституції України «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.»

Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Як видно, положення закону про застосування покарання за вироком суду -- обов'язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування.

Обвинувальний вирок, винесений від імені держави і визначення покарання особі, винному в здійсненні злочину, означає офіційну державну оцінку зробленого злочину і самого злочинця.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара -- це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших -- превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня -- ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

Кара має обов'язковий характер для виконання всіма громадянами, посадовими особами і органами на всій території держави.

У юридичній літературі немає однаковості в розумінні змісту кари як сутності покарання. Багато авторів зводять її до страждань і позбавлень, що доставляють покарання засудженому. Так, М.Д. Шаргородский писав: «Покарання є позбавленням злочинця яких-небудь приналежних йому благ і виражає негативну оцінку злочинця і його діяння державою. Покарання заподіює страждання тій особі, до якого воно застосовується. Саме ця властивість, будучи необхідною ознакою покарання, робить його карою». Як видно, пріоритет віддається моментам позбавлення і страждання.

Б.С. Утевский визначив кару як примус. Б.С. Никифоров, критикуючи таке розширювальне тлумачення кари, відзначив: «Кара - це примус до такого страждання, що за своїм характером і тривалості пропорційно, відповідно до зробленого злочинцем злій справі, злочину».

З критикою викладених точок зору виступив И.С. Ной: «…кара була б розмірна ваги зробленого злочину, якби за вбивство передбачалася лише страта. Але принцип відплати не проводиться в нашому законодавстві, а допустимість застосування страти за вбивство продиктована не розуміннями відплати, а насамперед метою загальної превенції».

На мою думку, можна погодитись з Б.С. Никифоровим, адже саме кара робить покарання найгострішим заходом державного примусу, а її обсяг - диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального по карання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому.

Сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість -- це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака по карання визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання (наприклад, тимчасове позбавлення права займати певні посади, займатись деякими видами діяльності тощо).

Кримінально-правові наслідки судимості можуть виявлятися в якості:

· обтяжуючої відповідальність обставини, що впливає на кваліфікацію злочину;

· обтяжуючої відповідальність обставини при призначенні покарання;

· обставини, що виключає чи обмежує звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

Усі викладені ознаки відрізняють покарання від інших мір примушування і дають змогу сформулювати загальне поняття покарання. Покарання -- це встановлена законом особлива міра державного примушування, яка містить у собі кару, застосовується лише за вироком суду до особи, винної у вчиненні злочину, виражає від імені держави засудження злочину і особи, що його вчинила, та тягне за собою судимість.

Чинне кримінальне законодавство України передбачає ряд заходів кримінально-правового впливу. Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так і до особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що не є злочином.

Серед цих заходів провідну роль відіграє покарання. Його місце в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що:

а) покарання -- це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи;

б) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи;

в) за своїм змістом покарання є (і має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності.

Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Усі покарання поділяються на основні та додаткові. За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, до якого може бути приєднане одне чи кілька додаткових. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

За вчинення одного злочину може бути призначене лише одне основне покарання. До основного може бути призначене одне чи кілька додаткових покарань у випадку та порядку, визначеному KK. Наприклад, за умисне вбивство з корисливих мотивів суд може призначити винному крім основного покарання - позбавлення волі - ще й додаткове покарання - конфіскацію майна (п. 6 ч. 2 ст. 115 KK). Принципово важливим є те, що в новому KK особливо підкреслюються дві найважливіші умови покарання: згідно з принципом справедливості кожна особа, що вчинила злочин, має понести покарання лише тоді, коли в ході судового розгляду, по-перше, буде повністю підтверджено, що вину підсудного в інкримінованому йому злочині доведено, а по-друге, буде дано правильну кваліфікацію злочину. Тільки тоді у суду з'являється законна підстава для призначення покарання.


Подобные документы

  • Поняття кримінального права України, його принципи, предмет, структура, мета і функції. Характерні риси складу злочину. Основні та додаткові покарання, їх призначення. Погроза вбивством, заподіянням шкоди здоров'ю, знищенням або пошкодженням майна.

    контрольная работа [30,6 K], добавлен 11.02.2013

  • Поняття, ознаки, класифікація та множинність злочину, види стадій та форми співучасті у злочині. Елементи складу злочину та їх характеристика. Поняття покарання, його мета та види. Перевищення меж необхідної оборони. Затримання особи, яка вчинила злочин.

    шпаргалка [66,3 K], добавлен 20.03.2009

  • Соціальна природа покарання і її значення в протидії злочинності. Поняття покарання і його ознаки. Цілі покарання і механізм їх досягнення. Розвиток положень про цілі покарання в історії кримінального законодавства та в науці кримінального права.

    контрольная работа [45,1 K], добавлен 06.09.2016

  • Історична і соціальна обумовленість покарання. Поняття та ознаки покарання. Мета, яку переслідує суспільство в особі держави застосовуючи покарання до особи, яка вчинила злочин. Інститут покарання.

    курсовая работа [33,0 K], добавлен 08.09.2007

  • Загальнотеоретичні аспекти поняття покарання, його властивості, ознаки, види, загальні засади призначення, складові і значення в сучасному кримінальному праві. Поняття, сутність, значення, ознаки, класифікація та особливості системи покарань в Україні.

    курсовая работа [52,2 K], добавлен 19.01.2010

  • Поняття та мета покарання в Україні. Принципи та загальні засади призначення покарання в Україні, їх сутність. Призначення покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

    курсовая работа [56,3 K], добавлен 11.02.2008

  • Законодавче визначення злочину в історичному аспекті як соціального і правового явища. Суспільна небезпека та кримінальна протиправність, як її суб'єктивне вираження. Караність діяння та вина, як обов'язкова умова застосування кримінального покарання.

    курсовая работа [35,9 K], добавлен 10.11.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.