Кримінальне покарання, його мета і ефективність

Сутність поняття кримінального покарання та аналіз поняття складу злочину. Особливості загальної та спеціальної превенції. ПОняття мети покарання, його основні ознаки. Аналіз ефективності призначених покарань в Рівненській області. Кваліфікація злочину.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 19.07.2011
Размер файла 210,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчинені злочину. Мова йде про особу, що умисно чи з необережності вчинила передбачені кримінальним законом суспільно-небезпечні діяння. Невинно заподіяна шкода, незалежно від її тяжкості, не є злочинним наслідком певного діяння, а тому виключає кримінальну відповідальність за наслідки діяння без встановлення вини, особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності і піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду у повній відповідності з діючим законодавством (ч. 2 ст. 2). Принципово важливим є вказівка KK на те, що не є злочином дія, яка через свою малозначущість не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11). «Принцип вини,- підкреслюють M.І. Мельник і M.І. Хавронюк у Науково-практичному коментарі, - реалізується не лише через суб'єктивне ставлення у вину, а й через особистісний характер кримінальної відповідальності. А «Юридичний енциклопедичний словник», крім того, наголошує, що «суб'єктивне ставлення у вину є необхідною передумовою правильної соціально-політичної оцінки людської поведінки взагалі і злочинної зокрема». Важливою є вказівка на те, що покарання визначається судом після таких попередніх доволі тривалих за часом етапів, як розслідування і судовий розгляд кримінальних справ, доведення вини і кваліфікація.

Згідно з ч. 1 ст. 65 (Загальні засади призначення покарання) суд призначає покарання:

1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. До зазначених правил безпосереднє і пряме відношення мають кілька принципів:

- законність покарання;

- визначеність покарання в судовому вироку;

- обґрунтованість й обов'язковість мотивування покарання у вироку;

- гуманність покарання;

- індивідуалізація;

- справедливість покарання.

«Найважливішим у цьому відношенні, - як вважають M.І. Мельник і M.І. Хавронюк у Науково-практичному коментарі, - є обов'язок суду призначити справедливе покарання. Справедливість покарання - це об'єктивне, неупереджене, насправді законне застосування до громадянина, який вчинив злочин, виду та розміру покарання». Отже, повертаючись до сучасних, найсуттєвіших принципів призначення кримінального покарання, можна виділити такі основні моменти:

а) покарання має відповідати тяжкості вчиненого злочину (чим тяжчий злочин, тим суворіше покарання); суспільній небезпечності особи винного та обставинам, які пом'якшують або обтяжують покарання;

б) покарання має забезпечувати рівний для будь-кого з громадян обов'язок понести за вчинений злочин відповідальність у межах санкції відповідної статті KK;

в) застосування більш суворого виду покарання, передбаченого санкцією відповідної статті KK як альтернативного, можливе тоді, коли менш суворий вид покарання не може забезпечити виправного впливу на злочинця.

Отже, призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, це ті «три кити», на яких базується весь досліджуваний процес визначення міри покарання. Відомо, що ступінь тяжкості злочину визначається багатьма обставинами, які притаманні конкретному злочинові, і чинний KK дає розгорнуте і найбільш повне в порівнянні з попередніми зразками кримінального законодавства поняття цієї проблеми. Це, передусім, сам об'єкт злочинного посягання та його місце в системі цінностей, які охороняються кримінальним законом, спосіб посягання, обставини вчинення злочину, розмір заподіяної шкоди, особа злочинця, а також суб'єктивні ознаки вчиненого злочинного діяння (форма вини, мотив, мета) тощо.

1.3 Загальна і спеціальна превенція

Одним з головних завдань кримінального права є наукова розробка проблем попередження злочинів. Попередження правопорушень у суспільстві є необхідністю, оскільки останні є деструктивною силою, що суттєво гальмує його розвиток.

Значний внесок у загальну теорію і практику попередження злочинів зробили російські вчені Г.А. Аванесов, А.І. Долгова, Н.Ф. Кузнецова, В.М. Кудрявцев, І.І. Карпець, Г.М. Міньковський, О.Б. Сахаров та інші. В Україні ці питання досліджували О.М. Бандурка, В.В. Голіна, Л.М. Давиденко, І.М. Даньшин, В.С. Зеленецький, А.Ф. Зелінський, А.П. Закалюк, І.П. Лановенко, О.М. Литвак, Ф.А. Лопушанський, В.Т. Нор, О.Я. Свєтлов, В.М. Трубников, І.М. Туркевич та інші.

Упродовж останніх років актуальні проблеми попередження злочинів розробляли вітчизняні вчені А.Б. Блага, В.П. Ємельянов, В.О. Глушков, В.К. Грищук, Н.О. Гутарова, О.М. Джужа, О.М. Костенко, В.Г. Лихолоб, В.М. Куц, М.І. Мельник, А.А. Музика, В.О. Навроцький, В.І. Шакун та інші. Дослідження зазначених вчених засвідчують, що розвиток суспільних відносин безпосередньо впливає на сферу попередження злочинів і правопорушень, а протидія злочинності - це справа всього цивілізованого суспільства.

Попередження правопорушень розглядається як широкий комплекс державних і суспільних заходів, який включає заходи економічного, соціального, культурного, виховного, законодавчого й іншого характеру. Це також діяльність органів державної влади і правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю шляхом застосування заходів щодо виявлення, розкриття, розслідування й судового розгляду кримінальних справ, покарання злочинців, виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів, нагляду за законністю, поведінкою осіб, звільнених з місць позбавлення волі, виховання осіб, засуджених судами до мір покарання, що не пов'язані з позбавленням волі, або нестійких осіб, які не вчинили злочинів, але поводили себе антисоціально, аморально тощо.

На початку третього тисячоліття є очевидним, що злочинність зі своїми закономірностями має глибоко схований внутрішній зміст, а всі постулати про її швидку здоланність є помилковим. Суспільству не тільки не вдалося викоренити злочинність, а навпаки, в умовах сучасних досягнень цивілізації спостерігається поширення таких небезпечних явищ, як тероризм, що для певних релігійних та інших угрупувань перетворився у злочинний геополітичний спосіб доведення зазіхань світового масштабу, процвітає наркобізнес, торгівля людьми та інші небезпечні злочини.

Зазначені види злочинності набувають міжнародного, транснаціонального характеру.

Попередження злочинності як родове поняття є: «система заходів, які вживає суспільство для того, щоб стримувати зростання злочинності і, по можливості, знизити її реальний рівень шляхом усунення та нейтралізації її причин та умов, що їй сприяють (профілактики), а також через запобігання та припинення окремих конкретних злочинів».

Загальне попередження (загальна превенція) визнається в якості однієї із цілей покарання і в теорії кримінального права, і в законодавстві багатьох країн. Загально примусовий вплив покарання, як писав М.Д. Шаргородський, проявляється, по-перше, в самому факті видання кримінального закону і у встановлені в ньому визначеного покарання за конкретне суспільно-небезпечне діяння; по-друге, у призначенні судом міри покарання конкретній особі, винній у скоєні злочину, і, по-третє, в процесі виконання призначеного покарання.

Під загальним попередженням розуміють комплекс державно-правових заходів, направлених на утримання громадян від вчинення злочину, як особливий психолого-виховний вплив на свідомість і волю людей, що полягає у цілій системі заходів державно-правового характеру.

Мета загального попередження припускає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Загальна превенція покарання досягається:

Невідверненістю виконання покарання.

Наявністю в кримінальному законодавстві певних санкцій: погроза законом покарати всякого, хто порушить його заборони, а також самим опублікуванням таких законів.

Судовим розглядом справи про злочин, відкрито, з викриттям всіх обставин та негативною оцінкою вчиненого з проголошенням покарання.

Публічністю вироку -- проголошення вироку від імені держави, в присутності значної кількості людей переважно знайомих засудженому.

Правовою пропагандою.

Досягнення мети загального попередження забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, при значенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою та кий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість. І хоча соціальна ефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, воно залишається одним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зі злочинністю.

Спеціальне попередження (спеціальна превенція) як мета покарання полягає в попередженні скоєння нових злочинів зі сторони тих осіб, які вже скоїли злочини. В літературі немає одностайної думки щодо змісту мети спеціального попередження і засобів її досягнення. На думку В.С. Устінова, сутність спеціального попередження, яке він розглядає як самостійний метод боротьби із злочинністю, полягає у загрозливому і виховному впливі діяльності, що реалізує кримінальну відповідальність і покарання. А.І. Марцев вважає, що суть спеціального попередження полягає в тому, щоб не допустити вчинення нового злочину (чи нових злочинів) зі сторони особи притягнутої до кримінальної відповідальності; застосовується ця мета шляхом застосування кари і виховання.

Отже, мета спеціального попередження поля гає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових зло чинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш -- виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів.

Спеціальне запобігання злочинам досягається:

призначенням винному певного покарання, засудженням від імені держави та позбавленням істотних прав, благ;

розривом злочинних зв'язків між співучасниками або навіть причетними до злочину особами, а також з тими, хто мав злочинний вплив на засудженого;

ізоляцією винного від суспільства, призначенням покарання у вигляді позбавлення волі.

Це досягається насамперед створенням таких умов для засудженого, які виключають можливість здійснення ним нових злочинів у період відбування ним покарання. Наприклад, під час тюремного ув'язнення злочинець ізолюється від суспільства і практично не має можливості вчинити новий злочин. Хоча, звичайно, він може вчинити злочин у місцях відбування покарання у виді позбавлення волі, але його ізоляція від більшої частини суспільства позбавляє його можливості робити визначені злочини (кишенькові крадіжки й ін.).

Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання -- ст. 67; більш суворі правила і межі призначення покарання -- ст. 71). У багатьох нормах Особливої частини КК рецидив злочину визначає кваліфікований склад і за нього передбачено більш суворе покарання. Усе це шляхом залякування стримує таку особу від вчинення нового злочину.

При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовим становищем (ст. 364) до двох років обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання.

Спеціальне і загальне попередження тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

Деякі автори вважають, що одні види покарання розраховані на досягнення мети загального запобігання, а інші -- на досягнення мети спеціального запобігання. З цим важко погодитись, тому що розглянуті цілі покарання значною мірою є взаємопов'язаними і взаємообумовленими. Тому в багатьох випадках застосування покарання більшість із його цілей може бути досягнута одночасно. Так, засудження особи, яка вчинила розбій, до позбавлення волі на тривалий строк в тій чи іншій мірі сприяє одночасному досягненню таких цілей, як кара, виправлення засудженого, спеціальна і загальна превенція.

Водночас, будучи різними за своїм соціальним змістом, деякі цілі при застосуванні окремих видів покарань одночасно досягнуті бути не можуть. Так, довічне позбавлення волі повністю реалізує ціль кари та спеціальної превенції, але, безумовно, виключає досягнення такої цілі, як виправлення засудженого.

На відміну від мети спеціального попередження ціль загального попередження укладається в попередженні здійснення злочинів іншими особами. Карне покарання є стимулом виконання законів. Його застосування до конкретних осіб, що здійснили злочин, попереджає всіх, які наслідки порушення кримінально-правової заборони, впливає на інших осіб.

Про загальне попередження як специфічній властивості покарання в юридичній літературі існують дві точки зору. Перша говорить про те, що загальне попередження кримінального закону впливає на всіх членів суспільства. Друга, яку поділяють переважно більшість юристів, затверджує, що загально попереджувальна сила покарання торкається тільки хитливих людей.

Більш обґрунтованою і відповідною закону є позиція, що трактує загальне попередження більш вузько: воно звернене до хитливих членів суспільства, тому що для більшості громадян покарання має значення і відоме їм головним чином тому, що охороняє інтереси держави, суспільства, особистості від злочинних зазіхань.

«Існуючі в країні кримінально-правові норми виражають правосвідомість народу і тому сприймаються переважною більшістю населення як необхідні. Причому ця переважна більшість не задумується, як правило, яка міра покарання і за який злочин випливає. Для них важливий сам факт існування кримінально-правових норм і покарання. Але вони не бояться їх, а просто усвідомлюють, що знаходяться під захистом закону».

Інша, менша частина людей, звичайно не робить злочинів внаслідок остраху покарання. У цих людей превалює мотивація страхом. Це, як правило, люди низької культури, у тому числі і правової, котрі по ряду об'єктивних і суб'єктивних факторів мають перекручені представлення про існуючі в суспільстві цінності.

Вплив загально попереджувальної сили покарання - спірне питання. Останнім часом багато хто взагалі заперечують наявність соціальної ефективності покарання з погляду його загальної превенції. І аргументів тому не мало: наприклад, якщо згадати скасування страти, то виходячи з презумпції, що всяке скасування суворого закону повинне спричинити збільшення злочинів, число злочинів, що мають вищу міру покарання повинне було збільшитися. Однак, цього не відбулося.

У той же час дані соціологічних досліджень, проведених у різні роки в різних країнах, свідчать, що визначена частина громадян усе-таки не робить злочину саме під страхом покарання. Хоча в масиві осіб, що попадають у сферу карного правосуддя, переважають раніше не суджені.

Для реалізації загального попередження необхідно, щоб працював принцип невідворотності покарання. Адже …сила покарання досягається не тільки і не стільки суворістю покарання, скільки практичним забезпеченням його невідворотності».

У літературі спостерігається також розбіжність поглядів щодо об'єктів та суб'єктів спеціального попередження і класифікації попереджувальних заходів.

Поняття об'єкта попередження з'явилося у спеціальній літературі порівняно недавно і означає криміногенні чинники, на які спрямовано діяльність суб'єктів попередження. Іншими словами, це те, на що безпосередньо впливають (усувають, нейтралізують, стримують) з метою зменшити кількість правопорушень або запобігти конкретному реально можливому злочину, або припинити його здійснення. Об'єктами попередження є сімейне виховання дітей, субкультура малих соціальних груп, девіантна поведінка неформальних молодіжних об'єднань, неналежна ефективність правоохоронної системи, явища соціальної анемії, а також агресивність та егоїзм людей, психопатологія та акцентуація особистості, шкідливі звички (наркоманія, алкоголізм і т. ін.)

Особливим об'єктом попередження є потенційні жертви злочинних посягань. Тут мова йде про так званий віктимологічний аспект попередження. Не менш важливою є віктимологічна профілактика, яка поширюється на все населення країни, насамперед, на численні групи підвищеного ризику, пов'язаного з маргіналізацією, належністю до неформальних об'єднань антисоціального спрямування, а також на захист осіб, які виконують посадові та фахові обов'язки, що пов'язані з підвищеним ризиком (охорона, міліція, інкасатори банків, нічні таксисти, підприємці тощо).

Суб'єктами попередження кримінальних правопорушень можуть бути всі юридичні та фізичні особи, які, не порушуючи діючого законодавства та природних прав людини, свідомо і цілеспрямовано здійснюють профілактику, запобігання та припинення злочинів. "Суб'єкти попередження злочинності, - за визначенням Н.В.Щедрина, - це державні органи, службові особи, недержавні організації і громадяни, які здійснюють відповідний вплив на визначений об'єкт з метою попередження злочинів". На його думку, одні з них (суб'єкти соціальної профілактики) здійснюють попередження непримусовими методами, інші (суб'єкти заходів безпеки, компенсації і покарання) - з використанням методів примусу. Окремі вчені визначають у першій групі суб'єкти загальносоціальної профілактики, до яких відносять регіональні та місцеві органи влади і управління, а також громадські формування, які безпосередньо не виконують правоохоронних завдань (міністерства, партії, профспілки, церква та інші), а до другої групи відносять суб'єкти спеціальної профілактики (МВС, прокуратура, суд, приватні і громадські охоронні структури та інші).

Важливе значення для науково обґрунтованої класифікації має врахування функціонального підходу, що використовують О.М.Бандурка і Л.М. Давиденко при визначенні власного підходу щодо розподілу суб'єктів попередження правопорушень:

1) суб'єкти, які визначають основні напрямки, завдання, форми та методи протидії злочинності в країні;

2) суб'єкти, які здійснюють інформаційно-аналітичне забезпечення протидії злочинності;

3) суб'єкти, які виявляють криміногенні фактори і сигналізують про них;

4) суб'єкти, які безпосередньо реалізують заходи щодо реагування на окремі злочини, а також заходи щодо послабленню або нейтралізації криміногенних факторів, зокрема щодо корекції особистісних деформацій та усуненню обставин, що їх сформували.

Центральне ядро суб'єктів, які безпосередньо здійснюють профілактичну діяльність, за Конституцією України утворюють правоохоронні органи, адже забезпечення державної безпеки покладається саме на них. Поняття "правоохоронні органи" широко використовується в теорії та практиці попередження злочинності, але має різне тлумачення. Окремі науковці охоплюють цим поняттям усі державні органи і громадські організації, хоча б у деякій мірі наділені правоохоронними функціями. Інші розглядають його у широкому змісті, до якого включають усі державні органи, наділені повноваженнями контролю за додержанням законності і правопорядку, а також у вузькому - державні органи, спеціально створені для забезпечення законності і правопорядку, боротьби зі злочинністю, яким надані повноваження застосовувати заходи примусу і перевиховання правопорушників (суд, органи юстиції, Військова служба правопорядку, прокуратура, органи внутрішніх справ, безпеки).

2. Мета кримінального покарання

2.1 Поняття мети покарання

Мета - категорія не кримінально-правова, а філософська. Але без пізнання її сутності неможливо осягнути зміст мети кримінального покарання.

У філософії під метою розуміється передбачення у свідомості результату, на досягнення якого спрямовані дії. Вона завжди зв'язана зі здатністю людини передбачати майбутнє і результати своїх дій. З однієї сторони мета - модель майбутнього, те що потрібно ще досягти, майбутній результат діяльності, з іншого боку вже існуючий образ бажаного результату. Наприклад, здійснюючи кримінальну політику шляхом застосування кримінального покарання, поряд з іншими заходами важливим є попередити злочинність. Інакше кажучи, це той уявний образ, що ми бажаємо досягти. У той же час він нами пізнаний, він існує, будучи зафіксованим у законі.

Мета виражає не тільки те, що повинно відбутися в майбутньому, але і те, що потрібно робити, як і якими засобами, до чого прагнути, щоб здійснити бажане. У цьому - особливість мети, що позначає не всяке майбутнє, а лише необхідний результат, причому досягається через діяльність. У ній закладене вольове, практичне відношення до зовнішнього світу, процес перетворення в інтересах людини.

Мета покарання - це кінцевий результат, якого бажає досягнути держава в ході застосування судом до особи такого особливого заходу державного примусу, яким є кримінальне покарання. Меті покарання впродовж століть приділяли велику увагу найвидатніші філософи, теологи, юристи. За підрахунками видатного вченого професора М.Д. Сергієвського, починаючи з часів Гуго Гроція стосовно покарання було висунуто 24 нових філософських системи і близько 100 теорій, які були різновидами цих систем.

2.2 Наука кримінального права про мету покарання

Проблема мети покарання є цікавою для багатьох вчених і філософів, які працювали в галузі кримінального права протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).

Серед абсолютних теорій покарання виділяють теологічні теорії, теорії матеріальної та діалектичної відплати. Представники абсолютних теорій не вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї -- мети відплати за вчинений злочин. Тобто покарання призначається тому, що злочин вчинено, як у відплату за нього. Теологічні теорії (божої відплати), виходячи з того, що злочин є гріх, вважали за мету покарання очищення від цього гріха. Теорію матеріальної відплати розвивав Кант, діалектичної відплати - Гегель, ідеї яких мали суттєвий вплив на розвиток філософських та правових поглядів на протязі всього ХІХ століття, а в поєднанні з іншими трактовками - і у ХХ столітті. Так, наприклад, Кант розглядав покарання як матеріальну (реальну) відплату за вчинений злочин і тому відстоював необхідність закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство -- смертна кара, за майнові злочини -- каторга на різні строки, за образу -- застосування заходів, які ганьблять винного тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної (корисної) мети, наприклад, для того, щоб утримати інших членів суспільства від злочину, або для виправлення засудженого тощо. Серед відносних теорій найбільшого розповсюдження набула теорія залякування (Бентам та ін.). Її і зараз дотримується багато криміналістів Англії та США. Модифікацією цієї теорії є теорія психологічного примушування, що була розвинута відомим криміналістом початку ХІХ століття Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування - це теорія загального попередження, згідно якої покарання повинно впливати на громадян, утримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання повинно протиставляти особі, що вчинила злочин, більше незадоволення, ніж те задоволення, що вона отримала від злочину. Погрозою такого покарання треба утримати людину від злочину. Прихильники теорії спеціального запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали і послідовники теорії виправлення, на думку котрих покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто не вчинення ним нових злочинів.

Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовольнити практику. Тому у середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення, загальну і спеціальну превенції. Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх значущістю. В одних превалює мета залякування, відплати, в других -- мета запобігання або виправлення.

Визначення мети покарання - одне з найбільш принципових питань кримінального права. Від його вирішення залежить не тільки побудова багатьох інститутів цієї галузі права, але і цілеспрямоване застосування самого кримінального законодавства.

Чезаре Беккаріа писав: «Мета покарання міститься тільки в тому, щоб перешкодити винному знову завдати шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж».

Н.С. Таганцев, визначаючи мету покарання, говорив: «Будучи особистим стражданням, заподіюваним винному за вчинене їм діяння, покарання повинне бути організоване так, щоб воно служило чи могло служити тій меті, що переслідує державу, караючи».

У юридичній літературі ХХ ст. багато уваги приділялося питанню мети і завдань покарання. Складність цієї проблеми приводила до того, що окремі автори вдало сформулювавши ту чи іншу задачу покарання - виправну, попереджувальну, охоронну, у ряді випадків вважали її єдиною, чим спотворювали дійсну роль покарання в державі. У розглянутий період ще тільки починали оформлятися положення теорії кримінального права про співвідношення примусової і виховної сторін покарання, про співвідношення понять «кара» і «виховання», «кара» і «покарання».

Від цілей покарання варто відрізняти його функції, за допомогою яких досягаються проміжні результати на шляху до мети. Змішування мети з функціями в літературі зустрічається, і це не тільки заважає правильному з'ясуванню тих і інших, але і приводить до перекручування соціального призначення покарання, спрямованості кримінальної практики.

Наприклад, таке відбувається, коли як метою покарання визнається сама кара. При цьому Н.А. Бєляєв пояснював: «Під карою як метою покарання ми розуміємо заподіяння правопорушнику страждань і позбавлень як відплату за вчинений їм злочин». На мою думку, такий підхід не збігається з нормою закону, якщо не сказати, прямо суперечить йому. І.І. Карпець, відстоюючи таку ж точку зору, міркував приблизно так: «Раз покарання карає і досягається якась мета, з цього виходить, кара є однієї з цілей покарання».

Аргументи одного й іншого авторів неминуче приводять до висновку, що покарання як кара є самоціллю, чого саме кримінальний закон не допускає.

Більшість вчених, серед яких Г.О. Злобін, Б.С. Никифоров, Н.Ф. Кузнецова, І.С. Ной, М.О. Стручков, С.В. Полубінська, М.Д. Шаргородський та багато інших, продовжували обстоювати точку зору, згідно з якою кара розуміється як обмеження чи позбавлення певних благ, прав та свобод засудженого, становить не мету, а основний зміст покарання і є засобом досягнення цілей покарання. Наприклад, Б.С. Никифоров, аналізуючи соціальне призначення кари як суті покарання, розглядає її як важливий засіб примусити злочинця "відчути неправильність своєї поведінки, а М.О. Стручков пропонує оцінювати кару якісно і кількісно, якісно -- як комплекс правообмежень, що характеризують конкретний вид покарання, і кількісно -- як розмір кари -- термін покарання, відсоток грошей, що утримуються із заробітку, тощо.

Між тим, з норм КК ч. 2 ст. 50 слідує: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.»

Найбільше суперечок існує щодо питання про визнання кари метою покарання. Велика група вчених вважає, що, крім цього, покарання має на меті кару (Б.С. Утевський, М.М. Ісаєв, М.О. Бєляєв, І.І. Карпець та ін.).

Вирішення цього питання залежить від визначення основного змісту поняття кари. Якщо розуміти кару як будь-яке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером, змістом або обсягом такого позбавлення чи обмеження, то очевидно, кара є властивістю будь-якого покарання. Із цієї точки зору кара як така притаманна і штрафу, і виправним роботам, і довічному позбавленню волі, а відтак -- окремою метою покарання вона бути не може.

Якщо ж розуміти кару як таке обмеження прав і свобод злочинця, яке за своїм характером, змістом або обсягом має відповідати, перш за все, тяжкості вчиненого ним злочину, то тоді кара -- це не властивість, а одна з цілей покарання.

Враховуючи основні принципи кримінального права, вихідні положення побудови кримінально-правових санкцій та загальні начала призначення покарання, більш прийнятною видається точка зору, що визнає кару як одну з цілей покарання.

Я підтримую точку зору, яка визначає кару як одну із цілей покарання, оскільки кара відповідає тяжкості вчиненого засудженим злочину. Саме карою покарання відрізняються один від одного - чим більше кара, тим більш суворе покарання, бо тим більше цінних благ позбавляється злочинець. Як писав М.Й. Коржанський, без кари не може бути покарання, без кари воно не може бути засобом боротьби зі злочинністю. Необхідно абстрагуватися від середньовічного, канонічного значення кари, оскільки покарання (а разом з ним і кара) - це кримінально-прововий інститут, який історично змінюється і відповідає тому чи іншому соціальному строю, політичним, правовим поглядам і інтересам основних соціальних груп суспільства, а також його етичному рівню. Не термін, а сам зміст характеризує будь-який правовий інститут.

При вирішенні цього питання також необхідно виходити з того, що функції покарання є багатогранними. Це передусім захист суспільства від злочинних посягань, який неможливий без відплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив на винного для переведення його в законопослушного члена суспільства і запобігання вчиненню злочинів в майбутньому -- таке трактування питання про мету покарання відповідає не тільки ст. 50 КК, а й самій природі цієї міри державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідна міра держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і разом з тим запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Усі зазначені види мети покарання органічно пов'язані між собою і обумовлюють одна одну.

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для задоволення почуття обурення, справедливості як потерпілого, так і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує його каральної якості, яка, як вже зазначалось, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, які перебувають у діалектичній єдності, однак для них є характерними й деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання виражається не тільки у застосуванні покарання, а й також у санкції статті, і у відповідній нормі Загальної частини КК, де передбачений конкретний вид покарання, описані його основні властивості. В цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й у багато в чому забезпечує досягнення мети покарання. Не є винятком і мета кари. Однак вона знаходить своє втілення тільки у призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже визначається вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних страждань, втрат та обмежень, які засуджений має перетерпіти як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари якраз і перетворює покарання в особливу (найбільш гостру) міру державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети -- обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні тривалих строків позбавлення волі. Але мета кари досягається не лише виконанням покарання. Забезпечення її починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Факт призначення покарання -- це відчутне виявлення його карального впливу. У деяких випадках він впливає на засудженого більше, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, при відрахуванні із заробітку у разі призначення виправних робіт, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання тягне для засудженого моральні страждання і втрати, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості, одночасно сприяючи тому, щоб засуджений усвідомив і спокутував свою вину перед суспільством. Так що каральний вплив покарання починається з його призначення, завдяки чому значною мірою досягається мета кари. Тому в одних випадках, наприклад, при призначенні винному громадської догани, для досягнення мети кари достатньо такого карального впливу, в інших -- при призначенні позбавлення волі, виправних робіт тощо для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному тих чи інших страждань, втрат та обмежень його прав і свобод. Не можна не ураховувати й того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Не менш дискусійними є й інші питання, зв'язані з цілями покарання. Наприклад, Н.Ф. Кузнецова та М.Д. Шаргородський вирізняють дві мети покарання: перша -- попередження нових злочинів з боку засуджених (спеціальне попередження) та друга -- попередження нових злочинів з боку інших осіб (загальне попередження). При цьому Н.Ф. Кузнецова оцінює виправлення та перевиховання засуджених лише як засіб досягнення мети спеціальної превенції, а не як самостійну мету покарання. М.Д. Шаргородський оцінює загальне й спеціальне попередження як кінцеву мету покарання, а виправлення і перевиховання засуджених -- як одну з початкових цілей покарання, що одночасно є і засобом для досягнення кінцевої мети -- попередження вчинення злочинів. А.Л. Ременсон наголошує на тому, що виховання свідомого громадянина суспільства не є специфічним завданням ні кримінального права, ні покарання як такого.

Приєднуючись до думки M.I. Бажанова, Н.Ф. Кузнецової, М.Д. Шаргородського та інших учених і практиків, можна зауважити, що основними й першочерговими цілями покарання є загальне й спеціальне попередження. Разом з тим виправлення, тим більше перевиховання засуджених, можуть бути лише віддаленими цілями покарання, що їх можна досягти тільки після досягнення мети спеціальної превенції, що однак, не виключає одночасного руху до всіх цілей одразу та взаємодії протягом цього руху (наведена взаємодія на практиці в окремих випадках може бути помилково розцінена як вияв того, що виправлення та перевиховання є засобом досягнення мети спеціального попередження).

Видатний англійський юрист Кортні Стенхоп Кенні (1847-1930) серед різних цілей покарання основною вважав запобігання злочинам. Крім цієї мети він вказує також на задоволення почуття потерпілого й покращення моральності суспільства в цілому. Мета попередження може бути, вважає Кенні, досягнута шляхом:

а) позбавлення злочинця можливості на певний час або на завжди вчиняти злочини;

б) впливу на свідомість злочинця;

в) впливу на свідомість інших.

Останнє є основною метою покарання. Водночас Кенні зазначав, що оцінка покарання тільки як заходу відвертання від злочину й перевиховання здається сучасній громадській думці занадто утилітарною. Мовляв людина, котра вчинила погано, повинна як відплату за це перетерпіти страждання, навіть якщо від цього не буде ніякої користі ані їй, ані іншим, і що цього вимагає сама справедливість.

Точки зору різних авторів, незалежно від вибору ними пріоритетності конкретних цілей покарання та незважаючи на використання різної термінології, у більшості випадків є внутрішньо несуперечливими. Всі вони тією чи іншою мірою вирізняють такі головні механізми, шляхи чи засоби реалізації цілей покарання, зокрема, відносно особи, яка відбула покарання:

1) особа, яка відбула покарання, не вчинила нового злочину через страх перед покаранням у цілому або через страх перед конкретним покаранням, яке вона "зазнала" особисто чи інформацією про яке вона володіє, або через страх перед більш тяжким покаранням;

2) особа, яка відбула покарання, не скоює нового злочину внаслідок зміни своїх внутрішніх орієнтацій та настанов, світогляду та соціального й морально-психологічного переродження.

Очевидно, що другий з названих шляхів досягнення цілей покарання -- це, мабуть, ідеал, якого необхідно досягти. Але це все досить тривалий процес, що вимагає навіть після досягнення поставленої мети певних спеціальних "підтримуючих" умов. На практиці ж в окремих випадках буває цілком достатньо досягнення лише цілей спеціального й індивідуального попередження за допомогою першого з наведених вище засобів, особливо в разі моральної та кримінально-правової занедбаності особистості злочинця, наявності у нього сталої установки на злочинну діяльність як на основне джерело свого існування, а також в умовах змушено-несприятливого зовнішнього (оточуючого) середовища, що нерідко провокує різні криміногенні ситуації та вчинення злочинів, коли внутрішньо безповоротне соціальне та морально-психологічне переродження особистості, яка відбула покарання, стає категорично неможливим або ускладненим.

Деякі автори вважають, що одні види покарання розраховані на досягнення мети загального запобігання, а інші -- на досягнення мети спеціального запобігання. З цим важко погодитись, тому що цілі покарання значною мірою є взаємопов'язаними і взаємообумовленими. Тому в багатьох випадках застосування покарання більшість із його цілей може бути досягнута одночасно. Так, засудження особи, яка вчинила розбій, до позбавлення волі на тривалий строк в тій чи іншій мірі сприяє одночасному досягненню таких цілей, як кара, виправлення засудженого, спеціальна і загальна превенція.

Водночас, будучи різними за своїм соціальним змістом, деякі цілі при застосуванні окремих видів покарань одночасно досягнуті бути не можуть. Так, смертна кара повністю реалізує ціль кари та спеціальної превенції, але, безумовно, виключає досягнення такої цілі, як виправлення засудженого. Практично не реалізує цілі кари таке покарання, як громадська догана.

В юридичній літературі неодноразово відзначалось, що ціль перевиховання засудженого шляхом його покарання навряд чи може бути реально досягнута. У цьому плані виховні можливості покарання в Кримінальному кодексі України явно перебільшувалися. Очевидно, як покарання, так й інші заходи кримінально-правового впливу, пов'язані з кримінальною відповідальністю, за реальну ціль мають ставити лише виправлення засудженого як мінімальний рівень його ресоціалізації. Невипадково Кримінальний кодекс України 2001 р. не передбачає перевиховання як окремої цілі покарання.

2.3 Законодавче визначення мети покарання

Кримінальний кодекс України 2001 р. (ч. 2 ст. 50) вказує, що «покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами».

Таким чином, безпосередньо зі змісту ч. 2 ст. 50 випливають такі цілі покарання:

а) кара засудженого;

б) виправлення засудженого;

в) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;

г) запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами.

Порядкове місце окремих цілей покарання в наведеному переліку не означає, що одні з цих цілей головні, а інші другорядні, одні -- обов'язкові, а інші факультативні.

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого та суспільства в цілому.

Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як уже говорилося, є його істотною ознакою. Кара -- позбавлення або обмеження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження має конкретний вираз і повинно бути належним чином обґрунтованим. Зокрема, засуджена особа може бути піддана обмеженням: волі, права на працю, права на заробітну плату, права просування по службі (щодо військовослужбовців). В певних випадках вона позбавляється: права власності (на певні види майна); волі (на певний строк або до вічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де перед бачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети -- обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання -- це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу і т. ін.). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його ви конання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

В Кримінальному кодексі України 2001 р. дещо чіткіше, порівняно із Кодексом 1960 р. сформульовано відношення законодавця до розуміння кари як мети покарання: «покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення…», що свідчить про тенденцію законодавця до виділення кари як однієї (причому не останньої) із цілей покарання.

Такий підхід ймовірно обумовлений тим фактором, що виділення кари як мети покарання відповідає принципу справедливості і соціальній сутності покарання. Його реалізація зменшує кількість зла в суспільстві, яка збільшилась в результаті злочину. Покарання злочинця, розмірне співрозмірне вчиненому і його особистості відновлює справедливість в очах потерпілого, його близьких, усіх, хто знав про злочин. Оцінка винного від імені держави як злочинця, каральний ефект покарання означають, що винний змушений відпокутувати заподіяне зло і про це відомо всім. У той же час обвинувальний вирок і призначення покарання створюють базу для відшкодування потерпілому майнових збитків, загладжування фізичної і моральної шкоди.

Відмова КК від визначення покарання як кари за вчинений злочин має свої підстави. Основна причина цієї відмови полягає в тому, що слова «покарання» і «кара» - синоніми. Тому визначення покарання як кари нічого для з'ясування змісту цього явища не дає.

Кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соціальної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод.

Чим тяжчий злочин вчинено особою, чим негативніше вона характеризується, тим більша кара має її спіткати.

Застосування кари як акту відплати, при її адекватності вчиненому діянню, сприймається суспільством, не кажучи вже про потерпілих і їх близьких як задоволення почуття справедливості й обурення злочинною поведінкою засудженого, як вимога до нього спокутувати свою провину.

Кара полягає не тільки в обмеженні прав і свобод особи, що мають фізичний (позбавлення волі, громадські роботи) і матеріальний (штраф, конфіскація майна) характер. Каральна мета досягається і тим, що особа піддається ганьбі від імені держави. Сам факт засудження в багатьох випадках сильніше впливає на злочинця, ніж вказані обмеження.

Слід виділити такий феномен, як кровну помсту - вона в історії людської цивілізації займає дійсно немаловажне значення, весь Старий Заповіт Біблії, наприклад, рясніє подібними закликами: «Хто вдарить людину, і вона помре - той конче буде забитий А хто вдарить батька свого чи матір свою, той конче буде забитий… А хто вкраде людину і продасть її, або буде вона знайдена в руках його - той конче буде забитий. …А якщо станеться нещастя, то даш душу за душу, око за око, зуба за зуба, руку за руку, ногу за ногу, опарення за опарення, рану за рану, синяка за синяка. Очевидно в ті часи такий, фактично майже законодавчо закріплений, принцип помсти цілком явно асоціювався з уявленнями про відновлення справедливості. Тому основна суть такої чіткої регламентації що саме і за що повинно бути вчинено кривднику («відомщено»), очевидно полягала в тому, щоб не заборонити помсту взагалі, а тільки обмежити її - щоб не допустити подальшого наростання ворожнечі, так як вона, в принципі, могла повністю знищити якийсь окремий, ізольований етнос чи народ. Подальший розвиток світу - в основному під впливом християнства і філософської думки Європи, розвиток гуманізму - призвели до засудження помсти, але ще й досі вона залишається реальним діючим фактором в житті деяких кавказьких народів та в традиціях багатьох мусульманських культур.

Майже весь час після здобуття Україною незалежності тривали суперечки щодо застосування смертної кари. Це пов'язано з дедалі більшою криміналізацією суспільства, різким зростанням кількості навмисних убивств за обтяжувальних обставин. Виявилася очевидна неспроможність держави забезпечити невід'ємне право людини на життя.

Упродовж 1990-2000 років в Україні смертна кара існувала «як виняткова міра покарання» у вигляді розстрілу. Спочатку на виконання таких вироків було накладено мораторій. Смертна кара встановлювалася за особливо небезпечні злочини проти держави, проти життя, правосуддя, за воєнні злочини (в умовах воєнного стану чи бойової обстановки). Рішенням Конституційного Суду України № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року визнано, що смертна кара суперечить Конституції України. Остаточно як вид покарання її скасовано у 2000 році. Кримінальним кодексом України 2001 року вже не передбачено смертної кари як виду покарання.

До речі, під час прийняття рішення Конституційним Судом України про скасування смертної кари між його суддями точилися досить гострі дискусії. Зокрема, вагомі і юридично обґрунтовані контраргументи не раз наводив суддя О. Мироненко. У своїй статті «Відміна смертної кари - плід юридичної еквілібристики» він писав: «Як суддя цього поважного державного органу, я не пропустив жодного засідання суду. Не раз обгрунтовував і ставив на голосування власне правове бачення проблеми, вносив пропозиції щодо її розв'язання, покладав надію, що мені буде надана передбачена законом можливість довести свою позицію до відома юридичної громадськості та народу України.

А.А. Музика вважає, що смертна кара за тяжкі злочини перед людством і державою - це перевірений історією засіб самозахисту суспільства проти порушення умов його нормального існування.


Подобные документы

  • Поняття кримінального права України, його принципи, предмет, структура, мета і функції. Характерні риси складу злочину. Основні та додаткові покарання, їх призначення. Погроза вбивством, заподіянням шкоди здоров'ю, знищенням або пошкодженням майна.

    контрольная работа [30,6 K], добавлен 11.02.2013

  • Поняття, ознаки, класифікація та множинність злочину, види стадій та форми співучасті у злочині. Елементи складу злочину та їх характеристика. Поняття покарання, його мета та види. Перевищення меж необхідної оборони. Затримання особи, яка вчинила злочин.

    шпаргалка [66,3 K], добавлен 20.03.2009

  • Соціальна природа покарання і її значення в протидії злочинності. Поняття покарання і його ознаки. Цілі покарання і механізм їх досягнення. Розвиток положень про цілі покарання в історії кримінального законодавства та в науці кримінального права.

    контрольная работа [45,1 K], добавлен 06.09.2016

  • Історична і соціальна обумовленість покарання. Поняття та ознаки покарання. Мета, яку переслідує суспільство в особі держави застосовуючи покарання до особи, яка вчинила злочин. Інститут покарання.

    курсовая работа [33,0 K], добавлен 08.09.2007

  • Загальнотеоретичні аспекти поняття покарання, його властивості, ознаки, види, загальні засади призначення, складові і значення в сучасному кримінальному праві. Поняття, сутність, значення, ознаки, класифікація та особливості системи покарань в Україні.

    курсовая работа [52,2 K], добавлен 19.01.2010

  • Поняття та мета покарання в Україні. Принципи та загальні засади призначення покарання в Україні, їх сутність. Призначення покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

    курсовая работа [56,3 K], добавлен 11.02.2008

  • Законодавче визначення злочину в історичному аспекті як соціального і правового явища. Суспільна небезпека та кримінальна протиправність, як її суб'єктивне вираження. Караність діяння та вина, як обов'язкова умова застосування кримінального покарання.

    курсовая работа [35,9 K], добавлен 10.11.2014

  • Поняття та завдання кримінального кодексу України. Об'єкти, що беруться під охорону за допомогою норм КК. Джерела та основні риси кримінального права. Поняття злочину, його ознаки, склад та класифікація, засоби і методи вчинення. Система та види покарань.

    контрольная работа [23,1 K], добавлен 24.10.2014

  • Статистична інформація МВС України про стан та структуру злочинності в Україні за 2005 рік. Поняття та юридичний аналіз складу хуліганства. Об'єктивна сторона злочину та застосування покарання. Відмежування хуліганства від суміжних правопорушень.

    дипломная работа [131,9 K], добавлен 21.12.2010

  • Дослідження у послідовності загального поняття суб'єкта злочину та його ознак, а саме, що це є фізична особа, оскільки лише вона може бути притягнута до відповідальності і піддана кримінальному покаранню, згідно з принципу особистої відповідальності.

    курсовая работа [41,1 K], добавлен 10.03.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.