Кримінальне покарання, його мета і ефективність

Мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбування більш тяжкого покарання за вчинення нового злочину (так зване юридичне виправлення). Звичайно, кращою буде ситуація, за якої особа, що відбула покарання, внаслідок виховного впливу на неї стає свідомою законослухняною людиною, яка органічно відкидає для себе можливість подальших злочинних проявів, розуміючи їх суспільну небезпеку й глибоку аморальність (так зване соціальне виправлення).

Досягнення мети виправлення особи, що вчинила злочин, має починатися ще на стадії досудового слідства, завдяки швидкому встановленню особи, яка вчинила злочин, і всіх обставин справи, правильного обрання запобіжного заходу та щонайшвидшого надходження справи до суду. Під час судового розгляду справи має бути забезпечене призначення справедливого, законного й обґрунтованого покарання.

Дубенський міськрайонний суд Рівненської області розглянув кримінальну справу 1-200/09 по обвинуваченню за ч. 1 ст. 310 КК України. Демчук М.С. у квітні 2009 р. на своїй присадибній ділянці за місцем її проживання в с. Турковичі Дубенського району по вул. Колгоспна, 43 незаконно посіяла насіння рослин снотворного маку. Протягом квітня-травня Демчук М.С. прополювала, проріджувала рослини снодійного маку, довівши їх до стадії достигання без мети збуту.

21 липня 2009 року правоохоронними органами виявлено незаконний посів снодійного маку в кількості 171 рослини. В суді підсудна Демчук М.С. свою винуватість у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 310 КК України, визнала повністю.

Керуючись ст. 7-2 КПК України, ст. 45 КК України суд постановив Демчук М.С. звільнити від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 130 КК України у зв'язку з дійовим каяттям. Кримінальну справу відносно Демчук М.С. закрити.

Під час виконання покарання (насамперед, його строкових видів) основними засобами виправлення особи є режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Ці засоби мають застосовуватися з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину, поведінки засудженого під час відбування покарання.

У Дубенському міськрайонному суді Рівненської області знаходиться кримінальна справа 1-96/09. Засуджений А.В. Захарченко 22 грудня 2008 року зайшов у відчинене приміщення аптеки, що належить ТзОВ «Босма-Фарм» і погрожував застосувати до продавця-фармацевта фізичне насилля, якщо вона не пердасть кошти з каси у визначеній сумі. В результаті злочинних дій А.В. Захарченко, потерпілій Т.В. Друченко було завдано моральної шкоди, а ТзОВ «Босма-Фарм» майнової шкоди на суму 643 грн. 02 коп., яку А.В. Захарченко перевівши у своє протиправне володіння використав на власні потреби. Крім того, А.В. Захарченко 31 грудня 2008 року зайшов у магазин «У пана Слави», щоб реалізувати свій злочинний намір, направлений на заволодіння чужим майном та вимагав передати йому грошових коштів з каси у невизначеній конкретно сумі.

В результаті злочинних дій А.В. Захарченко, потерпілій Н.А. Лівандовській було завдано моральної шкоди, а приватному підприємцю Л.І. Пурянському майнової шкоди на суму 30 грн. 50 коп.

Крім того, А.В. Захарченко 30 грудня 2008 року вчинив новий умисний злочин у аптечному кіоску МПП «Аптека», де з погрозою фізичного насильства вимагав негайної передачі коштів з каси у невизначеній конкретно сумі.

Дубенський міжрайонний прокурор в обвинувальній промові запропонував засудити А.В. Захарченка за ч. 2 ст. 187 КК України до 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Так як А.В. Захарченко не розкаюється у вчинених ним злочинах і намагається уникнути передбаченої відповідальності за вчинення інкримінованих йому злочинів, а тому мета покарання, передбачена у ст. 50 КК України в даному випадку може бути досягнута лише за умови ізоляції підсудного від суспільства.

Вироком Дубенського міськрайонного суду від 15 червня 2009 р. А.В. Захарченка засуджено за ч. 2 ст. 187 КК України до покарання із застосуванням ст. 69 КК України до 2-х років позбавлення волі з відбуттям покарання у кримінально-виконавчій установі з конфіскацією Ѕ частини належного йому майна.

Дубенський міжрайонний прокурор подав апеляцію на даний вирок. В апеляційній скарзі вказано, що відповідно до п. 2 ч. 1 Постанови Пленуму Верховного суду України №7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» та ч. 2 ст. 65 КК України, особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Наведене свідчить про неможливість виправлення і перевиховання А.В. Захарченка за допомогою призначеного йому покарання внаслідок м'якості.

Апеляційний суд 1 вересня 2009 року постановив вирок, в якому було скасовано вирок Дубенського міськрайонного суду в частині призначення покарання і призначено А.В. Захарченку за ч. 2 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України, покарання у виді 5 років позбавлення волі без конфіскації майна.

Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) полягає в тому, щоб поставити особу в такі умови, за яких вона, навіть бажаючи вчинити злочин, не могла б цього зробити. Ця мета досягається шляхом використання всіх законних обмежень прав і свобод, якими характеризується той чи інший вид покарання. І чим суворіший є вид покарання, тим більше можливостей для досягнення цієї мети. Це є справедливим, адже, чим більш небезпечним є злочинець, тим більше підстав чекати від нього рецидивного прояву.

Найбільшу можливість досягнення вказаної мети забезпечують послідовно довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешт, обмеження волі. Позбавлення можливості вчиняти певні категорії злочинів забезпечують такі види покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, службові обмеження для військовослужбовців.

Запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами полягає в попередженні злочинів з боку невизначеного кола осіб, які схильні до вчинення злочину і не відкидають можливості досягти своїх цілей вчиненням злочину, шляхом застосування покарання до осіб, які злочин вчинили.

Запобіжна ціль досягається шляхом:

а) видання Закону про кримінальну відповідальність;

б) призначення судом покарання конкретним особам;

в) виконання призначених покарань.

Отримання відомостей стосовно сказаного вище, як вважає автор дипломної роботи, має залякувати нестійку особу застосуванням до неї, у разі вчинення злочину, аналогічних, а може й ще більш суворих заходів державного примусу. Одночасно важливим чинником у загальній превенції є виховний вплив відносно всіх членів суспільства в напрямку вироблення у них позитивної моралі, переконань і поглядів.

Отже, всі цілі покарання нерозривно взаємопов'язані і будь-яке покарання має призначатися з розрахунком досягнення кожної мети окремо і всіх їх разом узятих.

На мою думку, покарання повинно бути досить суворим, щоб воно могло досягти своєї мети, тобто покарати, виховати та запобігти новим злочинам. Призначене судом покарання повинно так змінити особистість засудженого, щоб перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу. Найкраща ситуація, за якої особа, що відбула покарання, внаслідок виховного впливу на неї стає свідомою законослухняною людиною, яка органічно відкидає для себе можливість подальших злочинних проявів, розуміючи їх суспільну небезпеку й глибоку аморальність.



3. Ефективність покарання та кваліфікація злочинів

3.1 Поняття ефективності покарання

Проблеми ефективності покарання, ефективності його застосування завжди привертали увагу багатьох правників. В літературі досить часто використовується поняття «ефективність» (права, закону, правового регулювання, запобіжного заходу, покарання, боротьби зі злочинністю тощо). Теоретичний сплеск досліджень в галузі визначення ефективності покарання відбувся на початку 70-х - в середині 80-х років минулого століття, а саме з'явилися праці С.С. Алексєєва, В.В. Головянка, В.В. Глазиріна, В.М. Кудрявцева, В.В. Лазарева, В.І. Нікітинського, А.С. Пашкова, І.С. Самощенка, Ф.Н. Фаткуллина, Д.М. Чечота, Л.Д. Чулюкіна, Д.М. Шаргородського, Є.П. Шикіна, Л.С. Явіча тощо.

На мій погляд, з метою визначення ефективності покарання необхідно, у першу чергу, з'ясувати сутність самого поняття ефективності у цілому. А.Е. Жалинський та М.В. Костецький пишуть: «Поняття ефективності, виникнувши у сфері економіки, стало загальнонауковим, яке відноситься до всіх областей знання, але в кожній з них воно наповнюється конкретним значенням.... Аналіз ефективності того чи іншого елемента... нерідко передує формулюванню теоретичного висновку про закономірності його функціонування або методичної рекомендації про шляхи його вдосконалення....». Звісно, ефективність, первісно існуючи як суто економічне поняття, набуло основного значення у всіх сферах життя, а особливо в законодавчій, управлінській та правозастосовчій діяльностях.

Великий тлумачний словник сучасної української мови приводить таке визначення слова «ефективний»: «який приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект».

Пов'язуючи ефективність з досягненням цілі - ефекту, деякі вчені говорять про існування «негативної ефективності», яка віддаляє від наміченої цілі. В свою чергу Ф.Н. Фаткулін, вважаючи що не існує «негативної ефективності», наголошує, що деякі властивості дії правових норм, які фіксуються при негативній ефективності, відносяться до числа побічних, не пов'язаних з метою результатів.

Говорячи про існування позитивної чи негативної ефективності, слід погодитися з М.Д. Шаргородським, що ефективність є абстрактне поняття, яке означає тільки здатність застосованого засобу сприяти досягненню бажаної мети, оцінка ж відноситься не до ефективності, а до мети, досягненню якої служить аналізований засіб, до того ж, він пише, що ефективність - це об'єктивна можливість, яка для свого перетворення в дійсність вимагає дотримання ряду правил. Отже, з цього випливає, що аналіз ефективності може дати відповідь на питання: «Чи досягнута ціль?». А вже наступним кроком є встановлення динамічного показника «ефективно»-»неефективно». Так О.М. Джужа, А.В. Кирилюк пропонують ввести такі рівні ступенів ефективності, наприклад, максимальної, високої, середньої, низької, а також неефективності та антиефективності.

Переважна більшість авторів під ефективністю розуміють досягнення цілей права, відповідність між цілями поставленими законодавцем і результатами, що реально наступили. Так, Г.А. Злобін визначає ефективність покарання як ступені досягнення цілей, поставлених законодавцем перед правом, правовою нормою, кримінальним покаранням, правозастововчою діяльністю. Н.С. Самощенко, В.І. Никитинський, А.Б. Венгеров відмічають ефективність як «співвідношення між фактично досягнутим результатом і тією ціллю, досягнення якої передбачалося».

Я підтримую думку В.І. Никитинського, який писав: «Термін «ефект» вживається в мові в значенні результату, наслідку чого-небудь. Звідси ефективність органічно пов'язана з результативністю, дієвістю яких-небудь заходів, правил, систем тощо... Немає сумніву, що право може бути високо результативним лише у випадку якщо воно відповідає певним вимогам, як з погляду змісту (є науково обґрунтованим, таким, що відповідає об'єктивним закономірностям розвитку, досягнутому рівню правової свідомості суспільства, внутрішньо злагодженим, своєчасним), так і форм (доступним за мовою й стислим за викладом, стабільним, осяжним, систематизованим, звільненим від застарілих актів й розпоряджень, повторень, суперечностей)».

В.А. Козлов розуміє ефективність покарання як максимально позитивну результативність дії правових норм за найменших соціальних витрат. В той же час, М.Д. Шаргородським запропоновано ефективність вважати абстрактним поняттям, яке означає тільки здатність застосованого засобу сприяти досягненню бажаної мети, оцінка ж відноситься не до ефективності, а до мети, досягненню якої служить аналізований засіб.

Існує думка, що ефективність покарання являє собою доцільність, дієвість і результативність правових заходів, корисну дію юридичної норми на суспільні відносини. Так, А.С. Пашков, Д.М. Чечет розуміють ефективність як «дієвість, результативність, тобто здатність впливати на суспільні відносини в певному, корисному для суспільства напрямі».

А.С. Пашков, Л.С. Явіч, Л.І. Спірідонов указують, що «...немає ніяких підстав виключати з аналізу ефективності покарання ті реальні засоби, дії тих конкретно-історичних суб'єктів, які тільки і приводять до досягнення того або іншого результату. «Чиста» дія покарання насправді нічому не відповідає. Навіть якщо розглядати дію закону відносно індивідів, а не соціальних груп, то і тоді очевидно, що результат такої дії залежить не тільки від покарання, але і від безлічі характеристик суб'єкта, що розглядається. Визначати ефективність між результатом і ціллю проблематично не тільки тому, що у окремого покарання рідко є особлива ціль, але ще і тому, що повний результат дії цього покарання на момент дослідження ніколи не відомий».

С.Н. Сабанін досліджуючи ефективність покарання пише: «Абсолютно правильно більшість учених зв'язують ефективність покарання з результативністю його дії, з досягненням цілей, що стоять перед ним. За даними міркуваннями представляється обґрунтованим визначення ефективності покарання як співвідношення між фактичним результатом його дії і тими соціальними цілями, для досягнення яких воно було здійснене». Отже, цілі, виконувати які покликане покарання, С.Н. Сабанін вважає соціальними. Соціальними називає цілі покарання і В.І. Нікітинський.

Інші автори виділяють не просто «соціальні цілі» покарання, а говорять взагалі про «соціальну ефективність покарання». Наприклад, Є.Л. Бонк, вивчаючи ефективність покарання вважає: «Ступінь соціальної ефективності покарання характеризується суспільною корисністю його цілі, витратами на його досягнення, а також мірою наближеності фактично досягнутого результату до наміченої законодавцем цілі».

Г.М. Міньковський, досліджуючи ефективність кримінального покарання неповнолітніх, стверджує, що його ефективність можна визначити як досягнення у кожному конкретному випадку, й каральною практикою в цілому, цілей виправлення і перевиховання осіб, до яких застосовано покарання, і попереджувальної враховуючої дії на інших нестійких членів суспільства. Можна погодитись, що така норма дійсно може вважатися ефективною у випадку досягнення цілей приватного та загального попередження «каральною практикою в цілому», але виходячи з такого визначення, не можна жодну норму кримінального права назвати ефективною, бо повністю викорінити злочинність неможливо.

Але концепція ефективності «ціль-результат» є занадто вузькою. Поняття ефективності повинно включати засоби досягнення результатів та якість виконуваної правозастосовчої діяльності.

Співвідношення цілі покарання з досягнутим результатом є обов'язковим показником його ефективності. Але досягнутий результат поставленої цілі не може бути об'єктивним критерієм ефективності без встановлення засобів його досягнення. Ціль і засоби (зусилля суб'єкта) знаходиться в діалектичному взаємозв'язку.

У визначенні цілі як результаті зусиль суб'єкта виражається причинний зв'язок між засобом і ціллю. А.Ф. Міцкевич правильно зауважує, що не ціль передбачає засіб, а навпаки, цілі є похідними від засобу їх реалізації. «Тому, - говорячи про кримінальне покарання, пише він, - безглуздо ставити перед кримінальним покаранням цілі, які, виходячи з природи і механізмів дії кримінального покарання, взагалі не можуть бути його результатами або входять в зміст самого кримінального покарання. В якості характерного прикладу, коли кримінальне покарання не може забезпечити бажаний результат, - вдало вказує науковець, - можна привести факт абсолютно справедливої відмови законодавця від цілі перевиховання засуджених злочинців, оскільки для «тонкої роботи» кримінальне покарання не призначене». Таким чином, аналіз ефективності дії правової норми повинен включати і оцінку самої норми як засобу досягнення результату з погляду відповідності її принципам правового регулювання для даного суспільства.

З аналізу спеціальної літератури можна зробити висновок про те, що у визначенні, зокрема поняття ефективності кримінального покарання, у більшості випадків панує цільова концепція, коли під ефективністю покарання розуміють ступінь досягнення мети покарання.

Сьогодні рецидивну злочинність, як і раніше, вважають основним показником ступеня досягнення мети спеціального попередження, а злочинність взагалі -- мети загального попередження.

Отже, злочинність є одним із головних і найвагоміших показників ефективності покарання, але існують й інші показники. Багато з них порівняно зі злочинністю має непрямий характер і частіше за все використовується на практиці для "підстрахування" або додаткової перевірки результатів, одержаних за допомогою основних показників.

До показників, що використовуються, наприклад, для додаткової перевірки ефективності спеціального запобігання належать такі, як частота призначення судами тих чи інших видів та розмірів покарань (при альтернативних чи відносно означених кримінально-правових санкціях законів); призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом; використання інститутів умовного засудження та відстрочки виконання вироку; звільнення від кримінальної відповідальності й покарання та інші.

Так, скорочення частоти застосування судами певних видів покарання або зміна їх у ряді випадків на більш м'які або більш тяжкі покарання будуть свідчити про необхідність їх перегляду та зміни. Наприклад, за 2006-2008 роки Рівненським судом застосування покарання у вигляді позбавлення волі скоротилося майже у 1,7 раза й становило 3494, у тому числі: призначення покарання у вигляді позбавлення волі терміном до 1 року -- більше 10 років -- лише у 1,5 раза й становило 86. Ці дані, отримані на підставі аналізу судової практики та свідчень про зростання рецидивної злочинності серед звільнених з місць позбавлення волі, підтвердили зменшення ефективності покарання у вигляді позбавлення волі й водночас, з одного боку, дозволили виявити більш криміногенний термін відбування покарання у вигляді позбавлення волі -- до 1 року, а, з іншого боку, вказали на необхідність збереження тривалих строків відбування покарання -- більше 10 років за найбільш тяжкі злочини.

До контрольно-перевірочних показників щодо основного показника ефективності загального попередження, а саме: злочинності серед інших категорій осіб, крім засуджених та осіб, які мають судимість (або населення в цілому), можна віднести також, крім судової практики, результати контрольних опитувань експертів серед науковців та найдосвідченіших практичних працівників правоохоронних органів, а так само й засуджених та "рядових" громадян країни чи регіону.

Так, у результаті вибіркового опитування й відповідного соціологічного та кримінально-правового дослідження було опитано три категорії осіб: 1) співробітники суду та прокуратури, різних управлінь, відділів та служб МВС та СБУ; 2) особи, які перебувають під слідством і вже засуджені до позбавлення волі та інших видів кримінального покарання, а також ті, хто відбуває покарання; 3) інші особи з числа законослухняних громадян, які працюють у закладах, організаціях, підприємствах, не зв'язаних з правоохоронною діяльністю.

Опитування проводилося за спеціально розробленою анкетою. Остання мала на меті з'ясувати громадську думку про ефективність системи покарань у цілому, а також ефективність різних видів та розмірів покарань у боротьбі зі злочинністю загалом та з конкретними видами злочинів, виявити основні причини та умови виникнення злочинності або фактори, що її зумовлюють на сучасному етапі розвитку суспільства.

За попередніми даними більшість опитаних основними причинами та умовами злочинності назвали сучасну політичну та економічну нестабільність в Україні, зростання інфляції, соціальної несправедливості та розшарування суспільства, неможливість чесним шляхом, не порушуючи закони та численні "інструкції", добитися високого матеріального рівня життя, подальше зубожіння більшості населення та, як результат цього -- зростання дефіциту моральності й доброти, наявність подвійної моралі, знецінення людини, її життя, здоров'я, загальнолюдських цінностей, а також незадовільне вирішення питань трудового та побутового влаштування звільнених від відбуття покарання з місць позбавлення волі та їх повернення практично в те ж саме соціально-негативне або відкрито й неприховано криміногенне середовище та багато інших.

Внаслідок наведених та інших причин деякі з опитаних вважають, що відбувається поступове знецінення заходів кримінальної відповідальності за вчинений злочин і падіння ефективності кримінального покарання тим більше, що, наприклад, матеріальні умови відбування покарання одного з найтяжчих видів покарання -- позбавлення волі -- в умовах економічної кризи, що загострюється, нерідко виявляються набагато кращими, ніж матеріальні умови життя окремих верств населення, яке опинилося за межею бідності або близько до неї. Про це відкрито, в тій чи іншій формі, заявили й опитані засуджені.

Показовим є те, що вихід з кризової ситуації та шляхи підвищення ефективності кримінального покарання кожна з опитаних категорій осіб уявляє по-своєму, при цьому в окремих випадках й прямо протилежно. Це, очевидно, пояснюється різним життєвим та професійним досвідом, позиціями та настановами, рівнями правової освіти та матеріальної забезпеченості, соціальним і правовим становищем у суспільстві та взаємозв'язаним з ними специфічним ставленням цих осіб до заходів кримінальної відповідальності й покарання. Можливі й інші причини як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру.

Аналіз ефективності призначених покарань в Рівненській області

Провівши роботу щодо отримання статистичної інформації необхідної для проведення аналізу ефективності призначених покарань в Рівненській області, враховуючи те, що вищезгадана інформація являється закритою, тобто лише для службового користування працівників міліції, для проведення аналізу мною було отримано в секторі інформаційних технологій Дубенського МВ середньостатистичні дані, щодо розкриття злочинів вчинених особами що раніше притягались до кримінальної відповідальності, загальної кількості злочинів, розслідування вищезгаданих злочинів, та дані щодо їх розгляду судом.

Таблиця

Статистичні дані середньостатистичного міськрайвідділу УМВС України в Рівненській області з обслуговуванням населення в межах від 60 до 70 тисяч чоловік (за 2008 р.)
Кількість зареєстрованих на протязі року кримінальних справ	346 злочинів
Кількість злочинів розкритих та направлених до суду	236 злочинів
Кількість кримінальних справ порушених відносно осіб, що раніше притягались до кримінальної відповідальності	24 особи
Кількість кримінальних справ по злочинах розглянутих судом за рік	188 злочинів
Залишок кримінальних справ з минулих років, що залишились нерозглянутими та розгляд яких був перенесений на поточний рік	61 злочинів
Кількість розглянутих кримінальних справ судом	196 злочинів
Наслідки розгляду кримінальних справ судом	Винесено вироків по	146 справах
	Закрито	33 справи
	Призначено покарання у вигляді примусових заходів медичного характеру	3 осіб
	Направлено на додаткове розслідування	1 справа
	Направлено за підсудністю до іншого суду	1 справа
Дані щодо вироків по кримінальних справах призначених судом	Покарання у вигляді штрафу як основне покарання	24 справи
	Громадські роботи	15 справ
	Виправні роботи	2 справи
	Арешт	6 справ
	Обмеження волі	9 справ
	Позбавлення волі	39 справ
	Звільнено від основного покарання з випробувальним терміном	62 справи
	Звільнено по амністії	5 справ

Отже, на основі отриманих статистичних даних можна провести аналіз ефективності призначених покарань, порівнявши кількості зареєстрованих на протязі року злочинів та кількості вчинених злочинів особами, що раніше притягались до кримінальної відповідальності.

В абсолютних величинах кількість зареєстрованих злочинів складає 346, з них кількість злочинів вчинених особами що раніше притягались до кримінальної відповідальності складає 24, тобто питома вага вчинення злочинів особами що раніше притягались до кримінальної відповідальності складає 6,9 %.

Але згідно роз'яснень працівників сектору інформаційних технологій Дубенського МВ УМВС в Рівненській області згідно правил формування статистичних даних злочин рахується вчиненим особою, що раніше притягалася до кримінальної відповідальності лише після направлення справи з обвинувальним висновком до суду. Тобто, вищевказані 24 особи враховані лише по 236 справах, що направлені до суду яким пред'явлено обвинувачення та встановлено повторність вчинення ними злочинів. По інших 110 кримінальних справах особа встановлена не була тобто справа була зупинена в зв'язку з не встановленням особи за п. 3 ст. 206 КПК України, або в зв'язку з оголошенням особи в розшук а саме зупинення справи за п. 1 ст. 206 КПК України , або п. 2 ст. 206 КПК України в зв'язку з хворобою особи.

Тому буде також правильно провести аналіз ефективності призначених покарань, порівнявши загальну кількості направлених кримінальних справ до суду з обвинувальним висновком та кількості вчинених злочинів особами, що раніше притягались до кримінальної відповідальності. В абсолютних величинах загальну кількості направлених кримінальних справ до суду з обвинувальним висновком складає 236 справ, з них кількість злочинів вчинених особами що раніше притягались до кримінальної відповідальності складає 24, тобто питома вага вчинення злочинів особами що раніше притягались до кримінальної відповідальності складає 10,1 %.

Враховуючи вищевказаний аналіз можна зробити висновок, що ефективність призначених покарань складає 89,9 % (100% мінус 10,1%). Тобто в 89,9 % вироків призначене покарання досягає своєї мети.

Сучасний стан економічного розвитку України, суспільства в цілому не сприяє боротьбі держави з рецидивною злочинністю, негативно відбивається на діяльності держави в питаннях соціальної адаптації засуджених, які звільнились з місць позбавлення волі. Під соціальною адаптацією слід розуміти входження особистості в соціальне середовище, здобувши статус, місце в соціальній структурі суспільства. Проте держава не забезпечує колишніх засуджених після відбуття ними покарання реально ефективного захисту.

Громадськість ставиться до осіб, що звільнились з виправно-трудових установ, з осторогою, а інколи виявляє ворожість. Суспільство здебільшого відвертається від них. За останні роки проведення соціально-економічних реформ трудові колективи та їх лідери зайняли позицію відсторонення від раніше суджених осіб, а тим більше - рецидивістів.

Наслідком багаторічної каральної практики держави з'явилось масове переконання в необхідності жорстоких репресій у боротьбі із злочинністю. Люди починають пов'язувати зростання злочинності з процесами демократизації і в цьому вбачають джерело всіх бід. А проте брак спеціальних установ, центрів, які повинні займатись адаптацією осіб, що відбули кримінальне покарання, створює парадоксальну ситуацію - турботу про їхній добробут покладено на каральні органи. Складність ситуації полягає ще й у тому, що раніше судимі особи в період позбавлення волі щоденно підпорядковувались суворим правилам тюремного розпорядку, і тому більшість з них втратили здатність самостійно справлятися з життєвими проблемами, турбуватися про себе, у всьому покладаючись на адміністрацію. І, звільнившись від ув'язнення, вони не завжди готові виявити достатньо енергії, щоб розпочати самостійну трудову діяльність, і схильні йти по шляху найменшого опору, що приводить до повторного злочину. На особу злочинця, який відбув покарання, практично неможливо діяти ефективно, не вносячи корективи в безпосередньо оточуюче його соціальне середовище, не змінюючи способи взаємодії з цим середовищем.

Важливо відзначити як одну із серйозних обставин, що затруднює соціальну адаптацію, - це потужна дія субкультури, яка процвітає в зонах ізоляції правопорушників і часто прив'язує випадкових людей до злочинного середовища. Ізоляція засуджених від суспільства приводить до втрати ними позитивних, соціальних зв'язків на волі, чимало з них залишається без житла, постійного місця роботи, сімейних та родинних зв'язків. І це ще один доказ необхідності зведення кримінального покарання у вигляді позбавлення волі до раціонального мінімуму.

Для засуджених, які тривалий час відбували строк покарання, втратили соціально корисні зв'язки, не мають житла, адаптація до життя на волі в сучасних умовах є дуже складною. Для успішної їх соціальної адаптації потрібна допомога з боку державних організацій.

Ефективність процесу соціальної адаптації осіб, звільнених з виправно-трудових установ, як вважають, визначається, такими чинниками:

1) властивостями особи самого звільненого (його світогляд, правосвідомість, фах, трудові навички та інше);

2) розвинутістю адаптаційних навичок, набутих у процесі виховного впливу соціально-психологічної служби виправно-трудової установи;

3) умовами зовнішнього середовища, яке оточує особу звільненого;

4) ефективністю контролю за додержанням правил адміністративного нагляду особами, звільненими з місць позбавлення волі.

Вищевикладене свідчить про гостроту даної проблеми. Розуміння злочинності, як одного з можливих результатів соціальної дезадаптивності звільнених з місць позбавлення волі має важливе значення для удосконалення законодавства у боротьбі із злочинністю.

Отже, вироблення наукових основ соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, має важливе значення для боротьби із злочинністю та для підвищення ефективності кримінальних покарань.

3.2 Поняття та значення кваліфікації злочинів

У кримінальному праві кваліфікація злочину -- це реалізація кримінального закону шляхом застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми.

Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися зовсім недавно. Перші праці на цю тему були надруковані лише після другої світової війни. Насамперед слід відзначити працю професора А.А. Герцензона "Кваліфікація злочинів". Кваліфікацію злочинів А.А. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно відображає основну сутність кваліфікації -- встановлення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаного в законі. Але воно правильне лише як загальне і орієнтовне. Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку саме до цього діяння. Кримінально-правова кваліфікація є застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальна відповідальність за певний, конкретний злочин передбачається в кількох кримінально-правових нормах, іноді -- у низці норм.

У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В.М. Кудрявцев. Кваліфікація злочинів, на думку В.М. Кудрявцева, є встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом. На відміну від професора А.А. Герцензона, академік В.М. Кудрявцев точніше визначає ту норму, яку необхідно застосувати при кваліфікації злочину.

Глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встановлення всіх ознак певних злочинів і додатково ще однієї ознаки цього певного, конкретного діяння і складу злочину, що його передбачає. З цього випливає, що необхідна і єдина для кваліфікації норма відрізняється від інших подібних більшістю ознак, вона повніше описує ознаки певного злочину.

Правильна кваліфікація злочину - необхідна умова проведення в життя основних початків кримінальної політики держави, заснованої на повному і точному виявленні дійсного характеру і стану злочинності в країні. Відповідна до закону кваліфікація злочинів безпосередньо зв'язана з установленим Конституцією правом обвинувачуваного на захист, оскільки є гарантією від необґрунтованого притягнення до відповідальності за більш тяжкий злочин і застосування необґрунтовано суворого покарання. Ціль кваліфікації полягає в тому, щоб визначити, який саме злочин скоєно, указати конкретну юридичну підставу для притягнення винного до кримінальної відповідальності і для призначення йому, у необхідному випадку, міри покарання, що відповідає скоєному діянню. Правильна кваліфікація злочину дає можливість суду продумано і вірно, з урахуванням ступеня суспільної небезпеки зробленого злочину і самої особистості винного індивідуалізувати, у межах санкції відповідної статті КК, вид і розмір кримінального покарання, для того, щоб воно, будучи карою для винного за скоєний ним злочин, разом з тим сприяло б його перевихованню і виправленню.

Навпаки, неправильна кваліфікація злочину може викликати необґрунтовано м'яке чи необґрунтовано суворе покарання винного. А це - серйозна перешкода в боротьбі зі злочинністю, тому що неправильне застосування судом покарання не тільки ставить під погрозу можливість виправлення і перевиховання винного, але і негативно позначається на інших особах, перешкоджаючи попередженню злочинів. Не відповідному закону кваліфікація злочинів завжди приводить до неправильного представлення про злочинність у даному населеному пункті й у цілому в країні. Перекручування дійсного стану злочинності в країні може негативно позначитися на організації боротьби зі злочинністю і навіть на розвитку кримінального законодавства.

Внаслідок неправильної кваліфікації злочину може виникнути ряд негативних правових наслідків:

Кваліфікацією злочину визначається підслідність і підсудність справи, тому неправильна кваліфікація в ряді випадків веде до передачі від органів дізнання до слідчого чи органа навпаки, а також від одного слідчого органа до іншого і т.д., що затягує терміни розслідування і відбивається на якості наслідку.

Від кваліфікації злочину в процесі дізнання і попереднього наслідку в чималому ступені залежить характер запобіжних заходів і інших засобів процесуального примуса, застосовуваних до обвинувачуваного (підозрюваному). Неправильна кваліфікація злочину може викликати необґрунтоване взяття обвинувачуваного під варту, накладення арешту на його майно, відсторонення від займаної посади. Це має також і наслідки зворотного порядку: якщо тяжкий злочин кваліфікується як злочин, що не представляє підвищеної небезпеки, то до злочинця застосовуються м'які запобіжні заходи, нажите злочинним шляхом майно залишається в його розпорядженні, нерідко він до суду працює на тій же посаді й у результаті може продовжувати свою злочинну діяльність.

Від кваліфікації злочину, що міститься у вироку суду, безпосередньо залежить не тільки вид і розмір кримінального покарання, але й умови відбування засудженим покарання в місці позбавлення волі.

Таке важливе питання, як умовно-дострокове звільнення засудженого, зважується адміністрацією місць позбавлення волі і судом у залежності від кваліфікації злочину. Необґрунтовано сувора кваліфікація злочину приводить до того, що ув'язнений, незважаючи на гарне поводження і всі ознаки виправлення, не може бути представлений до умовно-дострокового звільнення.

Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. В цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочинів.

Для кваліфікації мають значення не всі ознаки конкретного діяння, а лише ті з них, які визначають його кримінально-правовий зміст, тобто є ознаками складу злочину. Перелік ознак діяння, які враховуються при кваліфікації, обмежений законом, рамками складу злочину. Але за межами складу злочину перебуває чимало інших ознак, обставин, які мають кримінально-правове значення -- соціальна характеристика особи-суб'єкта злочину, склад його сім'ї, стан здоров'я, професія, певні обставини вчинення злочинного діяння тощо. Згідно з цим у кожному злочині можна виділити такі групи ознак: 1) вся сукупність ознак і властивостей злочину; 2) ознаки і властивості, які мають значення для вирішення кримінальної справи по суті; 3) кримінально-правові ознаки -- ознаки складу злочину.

Аналіз кримінально-правових особливостей усіх ознак вчиненого діяння свідчить, що для його кваліфікації вирішальне значення мають не всі, а лише деякі ознаки злочину. При відмежуванні, наприклад, викрадення зовсім не використовуються ознаки суб'єктивної сторони, оскільки цими ознаками викрадення не відрізняються від суміжних складів злочину. Всі відомі способи викрадення чужого майна вчинюються лише навмисно і з корисливих мотивів. Причому умисел усіх викрадачів лише прямий, оскільки викрасти чуже майно, без бажання заволодіти ним неможливо.

Взагалі весь процес кваліфікації злочинів, як вважає академік В.М. Кудрявцев, за своєю сутністю полягає в послідовному відмежуванні кожної ознаки вчиненого діяння від ознак інших, суміжних злочинів. Всі ознаки складу злочину виконують відмежувальну роль і призначені головним чином для цього. Кожна ознака злочину, описаного в законі, відокремлює певний злочин від інших або відмежовує злочин від інших правопорушень.

Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найповніше описує його ознаки. Вказівка на те, що для правильної кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати лише одну, конкретну кримінально-правову норму з кількох суміжних, подібних, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння, має суттєве практичне значення, оскільки змушує правозастосовників шукати і застосовувати саме ту норму, яка є єдино правильною. Така конкретизація застосовуваної кримінально-правової норми допомагає розв'язати багато питань кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм, що підлягають застосуванню.

У літературі визнається, що основою кваліфікації є склад злочину, тобто сутність встановлених кримінальним законом ознак окремого, певного виду діяння (вбивства, грабежу, зґвалтування, хуліганства тощо). Вчинене певною особою конкретне діяння теж має сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримінальний закон, аналізують, порівнюють ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу злочину. Якщо вони збігаються, робиться висновок про інкримінування певного складу (або складів) злочину за вину особі. Таким є процес кваліфікації злочину.

Головним у кваліфікації злочину є завдання і результат -- встановити наявність складу злочину у вчиненому діянні, тобто визначити підставу кримінальної відповідальності. Але кваліфікація злочину не є кримінальною відповідальністю і не є її підставою. Кримінально-правова кваліфікація -- це засіб реалізації кримінальної відповідальності. Кваліфікація злочину конкретизує кримінальну відповідальність, встановлює її межі, визначає сутність. Кваліфікація злочину є конкретною та єдиною формою реалізації кримінальної відповідальності.

П.А. Воробей правильно відзначає, що кваліфікація злочину та кримінально-правове ставлення за вину співвідносяться між собою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення за вину -- її змістом. Співвідношення цих юридичних явищ повністю відповідає співвідношенню філософських категорій змісту і форми, в якому форма є змістовною, а зміст -- формальним. Кримінально-правова кваліфікація діяння є змістовною, а кримінально-правове ставлення за вину -- формальним. Формальність кваліфікації злочину випливає з формалізованості кримінально-правової норми. Саме тому кваліфікація злочину вимагає відповідної форми, без якої кваліфікація неможлива. Форма кримінально-правової кваліфікації завжди чітка, певна і конкретна. Особливості кримінальної відповідальності вимагають, щоб діяння завжди було чітко і конкретно кваліфіковано.



Висновок

Сьогодні злочинність стала однією з найбільш актуальних проблем українського суспільства. Населення часто відчуває почуття беззахисності перед нею. Однією з причин такого стану є не завжди достатньо зважена, обґрунтована, належним чином організована протидія злочинності з боку держави. Відомо, що протидія злочинності є однією з основних внутрішніх функцій будь-якої держави. І ефективність її здійснення багато в чому визначає ефективність функціонування державної влади взагалі.

Покарання як центральний інститут кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони політичних, економічних і інших суспільних відносин. Воно являється провідною формою реалізації кримінальної відповідальності і, разом з тим, покликане сформувати поведінку людей згідно з правовими нормами.

Питання покарання займають значне місце і в кримінальному законодавстві, і в теорії кримінального права. Увага до нього обумовлена особливим місцем кримінального покарання в системі правових засобів боротьби із злочинністю.

За допомогою інституту покарання держава підтримує стабільність в суспільстві, відокремленою частиною якого вона є. Тому існування держави обумовлює існування інституту покарання. Саме в цьому полягає важливість теми дипломної роботи, причому не тільки для науки кримінального права. В даний час неабиякої важливості набули окрім правових ще й соціальні аспекти покарання. Дана робота присвячена аналізу і дослідженню інституту покарання і визначення мети, яку переслідує суспільство в особі держави застосовуючи покарання до особи, яка вчинила злочин.

Визначення мети покарання - одне з найбільш принципових питань кримінального права. Від його вирішення залежить не тільки побудова багатьох інститутів цієї галузі права, але і цілеспрямоване застосування самого кримінального законодавства.

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для задоволення почуття справедливості як потерпілого, так і суспільства в цілому.

Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Я вражаю, що покарання повинно від повідати тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається вин ним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння.

На мою думку, саме кара робить покарання найгострішим заходом державного примусу, а її обсяг - диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

Функції покарання є багатогранними. Це передусім захист суспільства від злочинних посягань, який неможливий без відплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив на винного для переведення його в законопослушного члена суспільства і запобігання вчиненню злочинів в майбутньому -- таке трактування питання про мету покарання відповідає не тільки ст. 50 КК, а й самій природі цієї міри державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідна міра держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і разом з тим запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Усі зазначені види мети покарання органічно пов'язані між собою і обумовлюють одна одну.

Метою покарання є кінцевий результат, якого бажає досягнути держава в ході застосування судом до особи такого особливого заходу державного примусу, яким є кримінальне покарання.

Я підтримую точку зору, яка визначає кару як одну із цілей покарання, оскільки кара відповідає тяжкості вчиненого засудженим злочину. Саме карою покарання відрізняються один від одного - чим більша кара, тим більш суворе покарання, бо тим більше цінних благ позбавляється злочинець.

Характеризуючи поняття ефективності кримінального покарання, я вважаю, що ефективність органічно пов'язана з результативністю, дієвістю кримінальних заходів, правил. Немає сумніву, що право може бути високо результативним лише у випадку якщо воно відповідає певним вимогам, як з погляду змісту (є науково обґрунтованим, таким, що відповідає об'єктивним закономірностям розвитку, досягнутому рівню правової свідомості суспільства, внутрішньо злагодженим, своєчасним), так і форм (доступним за мовою й стислим за викладом, стабільним, осяжним, систематизованим, звільненим від застарілих актів й розпоряджень, повторень, суперечностей).

Отже, співвідношення цілі покарання з досягнутим результатом є обов'язковим показником його ефективності.



Список використаних джерел

1. Нормативно-правові акти

2. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Право, 1996. - 128 с.

3. Про затвердження Інструкції з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі: Наказ від 16.02.2005 № 27.

4. Про призначення покарання за сукупністю злочинів: Ухвала Верховного Суду України від 26.01.2007.

5. Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк: Закон України// Відомості Верховної Ради. - 2004. - № 6. - С. 39.

6. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару)// Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - № 1. - С. 16-21.

7. ІСпеціальна література

8. Бажанов M.І, Баулін Ю.В., Борисов В.І. Кримінальне право України. Загальна частина. - К.: Знання, 2002. - 548 с.

9. Бандурка А.М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. - Х.: Основа, 2003. - 154 с.

10. Боков А.Б. Социальное назначение органов внутренних дел и проблемы борьбы с преступностью// Закон и право. - 2003. - № 4. - С. 20-22.

11. Бонк Е.Л. Общественное мнение и эффективность юридической нормы// Правоведение. - 1995. - № 5. - С. 41-44.

12. Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. - К.: Перун, 2005. - С. 358.

13. Волков Б.С. Нравственные начала в назначении наказания// Правоведение. - 2000. - № 1. - С.121-127.

14. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину. - К.: Знання, 1997. - 148 с.

15. Герцензон А.А. Квалификация преступлений. - М.: Наука, 1995. - С. 4.

16. Голіна В.В. Попередження злочинності. - Харків,1998. - С. 12-14.

17. Головянко В.В. Эффективность правового воспитания: понятие, критерии, методика измерения. - К.: Вища школа, 1995. - 203 с.

18. Жалинский Ф.Э., Костицкий М.В. Эффективность профилактики преступлений и криминологическая информация. - Л.: Вища школа, 1998. - 237 с.

19. Жинкин С.А. Некоторые аспекты понятия эффективности норм права// Правоведение. - 2004. - № 1. - С. 191-196.

20. Зелинский А.Ф. Квалификация повторных преступлений. - Волгоград, 1996. - 214 с.

21. Злобин Г.А. Об изучении эффективности уголовного наказания// Право. - 1999. - № 6. - С. 31-35.

22. Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы. - М.: Наука, 1973. - 259 с.

23. Козлов В.А. К вопросу о понятии эффективности права// Вестник ЛГУ. - 1992. - № 5. - С. 109.

24. Комарицкий С.И. Эффективность исполнения наказаний, не связанных с лишением свободы. Учеб. пособие. - М.: ВНИИ МВД, 1999. - 260 с.

25. Кондратьєв Я.Ю. Кримінальне право України (загальна частина). - К.: Генеза, 2002. - С. 211.

26. Коржанський M.Й. Кримінальне право України: Загальна частина. - К.: Генеза, 1996. - 591 с.

27. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ Ю.Ф. Іванов. - К.: Кондор, 2005. - 654 с.

28. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. - 528 с.

29. Кримінальне право України: Навчальний посібник / В.О. Кузнєцов. - К.: Кондор, 2005. - 452 с.

30. Кримінологія: Підручник для студентів вищих навч. закладів/ О.М.Джужа, Я.Ю.Кондратьєв, О.Г.Кулик, П.П.Михайленко та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 524 с.

31. Кудрявцев В.Н. Закон, проступок, ответственность. - М.: Наука,1996. - 251 с.

32. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. - М.: Наука, 1996. - 250 с.

33. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. - М., 1994. - 295 с.

34. Лейст О.Э. Сущность права: проблемы теории и философии права. - М.: Зерцало, 2002. - 311 с.

35. Литвак О.М. Державний контроль над злочинністю: Кримінологічний аспект: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.08. - Харків, 2002. - 35 с.

36. Малков В.Д. О концептуальных основах развития государственной системы профилактики правонарушений// Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. - М.: Академия управления МВД России, 2000. - С. 23.

37. Малько А.В. Эффективность правового регулирования// Правоведение. - 1999. - №6. - С. 62-63.

38. Мироненко О.М. Відміна смертної кари - плід юридичної еквілібристики // Сільські вісті. - 2000. - 18 січня.

39. Мицкевич А.Ф. Уголовное наказание: понятие, цели и механизмы действия. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2005. - 329 с.

40. Музика А.А. Смертна кара// Юридична енциклопедія. - Т.5. - К., 2004. - С. 533-534.

41. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року/ За редакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, 2001. - 1104 с.

42. Никитинский В.И. Эффективность норм трудового права. - М.: Юрид. лит., 1997. - 248 с.

43. Ной И.С. Криминалитические и уголовно-правовые проблемы наказания. - М.: Наука, 1996. - 352 с.

44. Осадчий В.І. Правоохоронні органи як суб'єкти кримінально-правового захисту// Право України. - 1997. - № 11. - С.71-72.

45. Половніков Ж.Ю. Кримінальне право України: Загальна частина. - К.: Алерта, 2003. - 367 с.

46. Полубинская С.В. Цели уголовного наказания. - М.: Наука, 1997. - 418 с.