Склад злочину та його ознаки

Згідно з ч. 1 ст. 18 суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому випадку, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Скоєння суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність. У частині 1 ст. 22 прямо зазначено, що «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років». Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності - чотирнадцять років - за окремі, прямо перелічені законом злочини. Серед цих злочинів зазначені, наприклад, такі, як: умисні вбивства (статті 115-117 КК), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини 3 статей 345,346, 350, 377, 398); диверсія (ст. 113), бандитизм (ст. 257), зґвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) і деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним.

Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини. В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладені такі критерії:

1) рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість уже в чотирнадцять років усвідомити суспільну небезпечність і протиправність злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 21 КК;

2) значну поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

3) значну суспільну небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.

Суб'єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.

Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб'єкт - це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК про злочини, передбачені статтями 364-370, йдеться про те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 дається законодавче поняття службової особи. А в статті 375 зазначається, що спеціальними суб'єктами цього злочину є судді, винні в постанові завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови.

В інших же випадках спеціальний суб'єкт у законі може бути прямо і не названий, але скоєний злочин припускає його наявність. Так, у ст. 371 КК прямо не сказано, хто є суб'єктом завідомо незаконного затримання, приводу або арешту. Однак очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів або суду, які наділені правом застосовувати затримання, привід або арешт.

Найчастіше ознаки спеціального суб'єкта законодавець вказує при описуванні основного складу злочину. Так, у ч. 1 ст. 114 передбачено, що суб'єктом шпигунства може бути тільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 прямо вказується, що відповідальність за вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів несе тільки мати цієї дитини.

Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення до суспільно небезпечного діяння, яке нею вчиняється, і до його наслідків.

Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові.

Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину.

У ст. 62 Конституції України закріплений важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положення знайшло своє втілення в КК України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 КК). Законодавче закріплення цього положення є важливою гарантією додержання законності в діяльності правоохоронних органів і суду. Положення ст. 2 КК знайшли своє подальше закріплення в ст. 23, де вперше в нашому законодавстві наведено загальне визначення поняття вини (вина - це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності), і в статтях 24 і 25, що визначають поняття умислу та необережності і називають їх види. Більш детально ознаки суб'єктивної сторони конкретизуються в нормах Особливої частини КК. Це свідчить про недопустимість у праві об'єктивного ставлення за вину, тобто відповідальності особи за вчинене суспільно небезпечне діяння і його наслідки без встановлення вини. Таким чином, законодавство України закріплює форми вини і вказує на те, що їх конкретний прояв можливий лише у вчиненні суспільно небезпечного діяння. Отже, вина - це не тільки обов'язкова ознака суб'єктивної сторони, а й передумова кримінальної відповідальності і покарання.

Зміст вини - перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Однак сам по собі зміст не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити і проаналізувати інші її елементи.

Важливе значення в понятті вини мають і такі її елементи, як форма і ступінь вини.

Форми вини - це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і виражається психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини - умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25). Це узагальнені законодавцем поняття, які лише в загальних рисах характеризують ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків. Умисел і необережність мають свої форми. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у виді злочинної самовпевненості (самонадіянності) та злочинної недбалості. Поза цими конкретними видами вина відсутня.

Ступінь вини - завершальний елемент поняття вини. Це оціночна, кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності і призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце - заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося. Отже, вина особи - це не тільки обов'язкова суб'єктивна ознака, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як характер і тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як такого. Відомо, що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його об'єктивними умовами, проте ця залежність не є фатальною. Вона не визначає цілком асоціальну поведінку особи. У цьому головну роль виконують її свідомість і воля. Саме вони - основні важелі, що визначають характер і форму поведінки людини в кожному конкретному випадку.

Встановлення вини, її форми і виду - необхідна умова правильної кваліфікації злочину. Значення вини полягає і в тому, що наше кримінальне право виходить із принципу суб'єктивного ставлення за вину. Відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспільно небезпечного діяння виключає суб'єктивну сторону, а відтак, склад злочину і підставу кримінальної відповідальності. Зміст вини, її форми і види істотно впливають і на визначення міри покарання за вчинене.

В багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов'язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину.

Мотив злочину - це обумовлене певними потребами чи інтересами, усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яке викликає у неї намір вчинити злочин. Будь-яка усвідомлена вольова діяльність людини завжди мотивована, тобто в її основі лежить певна потреба, яка ініціює, спонукає, інколи провокує особу на вчинення того чи іншого діяння. Мотив вчинення злочину звичайно відрізняється своїм асоціальним змістом і спрямованістю. Мотив є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони умисного складу злочину лише в тих випадках, коли він, по-перше, безпосередньо передбачений в диспозиції закону, як це має місце в пунктах 6, 7, 9 ч. 2 ст. 115 КК - умисне вбивство з корисливих мотивів, з хуліганських мотивів або з метою приховати інший злочин; по-друге, коли диспозиція закону його не називає, але наявність такого мотиву випливає з характеру діяння (наприклад, крадіжка - ст. 185, грабіж - ст. 186, вимагання - ст. 189, шахрайство - ст. 190, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів - ст. 212 КК).

За характером теорія і практика поділяють мотиви на: низькі, наприклад, мотив ослаблення держави, помсти; корисливі, хуліганські мотиви і такі, що не мають характеру низьких (жалість, співчуття, помилково оцінені інтереси дружби чи колективу та ін.). Неуважне ставлення до з'ясування мотиву вчинення злочину призводить до помилок при кваліфікації вчиненого злочину або призначення несправедливого покарання.

Мета злочину - це певне уявлення особи про бажаний наслідок його суспільне небезпечного діяння. Змістом мети є бажання особи досягти таким шляхом визначеного і бажаного для неї наслідку. Мета тісно пов'язана з мотивом вчинення злочину. Потреба особи є початковим етапом у будь-якій свідомій психічній діяльності, у тому числі і злочинній. Вони не тільки спонукають особу до вчинення умисного злочину, але і обумовлюють, викликають у її свідомості бажання досягти таким шляхом певного наслідку (задовольнити свою потребу чи інтерес). Тобто діяти цілеспрямовано. Тому в усіх злочинах, вчинених з прямим умислом, необхідно шляхом ретельного аналізу обставин справи визначити, які суспільно небезпечні наслідки передбачав винний і якої конкретної мети бажав досягти вчиненням злочину.

Проте мета характерна лише для злочинів, які вчиняються з прямим умислом, але обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони злочину вона визнається тільки тоді, коли передбачена в диспозиції відповідного закону (статті 187, 199, 257, 258 КК та ін.) чи випливає з його тексту. Це означає, що відсутність або недоказовість зазначеної у законі мети вчинення злочину виключає відповідну кваліфікацію і відповідальність за цей злочин. Так, відсутність мети нападу на підприємства, установи, організації чи окремих осіб виключає можливість кваліфікації і відповідальності групи озброєних осіб за ст. 257 КК - бандитизм. Слід мати на увазі, що встановлення мотиву і мети має важливе значення і в усіх інших умисних злочинах. Воно необхідне для з'ясування змісту і направленості умислу, ступеню тяжкості злочину, причин його вчинення, а також визначення виду і розміру покарання.

Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з'ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони розрізняються за своїм характером, змістом, часом виникнення. Більшість із них перебувають за межами суб'єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання та ін.) або вплив їх настільки малий, що не має істотного значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість і т. ін.). Однак деяким із них закон надає значення ознаки суб'єктивної сторони. Так, відповідно до статей 116 і 123 КК стан сильного душевного хвилювання виконує істотну роль у формуванні мотиву вчинення таких злочинів і входить до змісту суб'єктивної сторони.

З'ясування суб'єктивної сторони має важливе значення. По-перше, вона виступає обов'язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Наприклад, відсутній склад злочину, передбачений ст. 286 КК, при невинному заподіянні навіть тяжких наслідків, що сталися в результаті дорожньо-транспортної пригоди або у разі вчинення діяння з необережності, якщо відповідальність за нього в законі встановлена лише при наявності умислу. Так, відсутність умисної вини виключає кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383) або завідомо неправдиве показання (ст. 384).

Відсутність певного мотиву або мети також може виключати склад злочину і кримінальну відповідальність. Наприклад, відсутність корисливих мотивів або інших особистих інтересів виключає застосування ст. 357 КК за викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження.

По-друге, суб'єктивна сторона істотно впливає на кваліфікацію злочинів і дозволяє відмежовувати тотожні злочини за об'єктивними ознаками, наприклад, умисне вбивство (ст. 115) від вбивства через необережність (ст. 119).

По-третє, зміст суб'єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину, ступінь суспільної небезпечності особи суб'єкта і тим самим на призначення покарання.

3. Кваліфікація злочинів

3.1 Поняття кваліфікації злочинів

Кваліфікація злочинів - центральна частина процесу застосування кримінально-правових норм.

Поняття кваліфікація злочину широко використовується в кримінальному праві, кримінології, кримінальному процесі, судовій статистиці, в інших галузях права та юридичної науки, в правозастосовчій практиці.

У літературі найбільш поширеним, по суті загальновизнаним, є поняття кваліфікація злочинів, яке ще у 1963 р. сформулював, а в 1972 та 1999 рр. повторив В.Н. Кудрявцев. На думку цього автора, «кваліфікація злочинів - це встановлення і юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння і ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою». Таке визначення, по суті, підтримали й інші криміналісти; А.В. Наумов та А.С. Новиченко, Б.А. Курінов, В.І. Малихін, С.А. Тарарухін. Дискусія між ними ведеться з приводу чи не єдиного питання: в ході кваліфікації встановлюється відповідність між ознаками скоєного діяння та ознаками складу злочину, чи потрібно доводити тотожність названих ознак. Це питання, хоча й заслуговує теоретичної дискусії, однак не має принципового значення в навчальному плані.

Дефініція, запропонована В.Н. Кудрявцевим й підтримана іншими криміналістами, в цілому є вдалою. Водночас наведене визначення викликає ряд зауважень:

· воно стосується лише офіційної кваліфікації, оскільки юридичне закріплення результатів кваліфікації характерне лише для неї. Між тим, цю обставину у визначенні не відмічено;

· встановлення відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання і ознаками, передбаченими кримінально-правовою нормою, - це лише один із етапів процесу кваліфікації злочину. Починається кваліфікація із пошуку кримінально-правової норми, яка передбачає відповідальність за скоєне, з вибору потрібної статті (частини, пункту статті) чи статей кримінального закону із багатьох діючих, із відмежування потрібної норми від суміжних, близьких за змістом. Однак в аналізованому визначенні вказується лише на завершальні етапи кваліфікації;

· не зазначено, що при кваліфікації беруться до уваги не всі ознаки вчиненого посягання, а лише юридично значущі. Більшість фактичних ознак діяння індиферентні для кримінального права, при кваліфікації не беруться до уваги, хоча можуть мати істотне доказове значення;

· неточно, що кваліфікація полягає в юридичній оцінці лише діяння. Вона стосується всього посягання в цілому (включаючи його предмет, потерпілого, суспільно небезпечні наслідки, ознаки суб'єкта тощо);

· сумнівно, що в ході кваліфікації встановлюється відповідність між фактичними ознаками скоєного і ознаками складу злочину. Склад злочину як юридична конструкція, створена теорією кримінального права, виступає як знаряддя, інструмент, то використовується при кваліфікації. Кваліфікація полягає у встановленні відповідності між фактичними ознаками посягання і законом, який передбачає відповідальність за дане посягання;

· невдалим видається формулювання склад почину, передбачений кримінальним законом. Насамперед, кримінальний закон передбачає сам злочин, закріплює його ознаки, а не склад злочину - юридичну конструкцію, створену теорією кримінального права. Далі, склад злочину передбачено не лише кримінальним законом, а й, до певної міри, нормативними актами інших галузей права, вході кваліфікації має місце і використання їх (зокрема, під час вибору норми - при відмежуванні злочину від аналогічних інших правопорушень, при субсидіарному застосуванні правових норм, зокрема, застосуванні норм з бланкетними диспозиціями). Вказівка на ознаки складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою, може невірно орієнтувати на те, що кваліфікація злочину полягає в застосуванні виключно кримінального закону;

· із визначення не видно співвідношення понять кваліфікація злочинів та кримінально-правова кваліфікація. Хоча очевидно, що кваліфікація злочину є тільки частиною кримінально правової кваліфікації, і про те, що певне діяння підлягає кваліфікації саме як злочин, можна сказати лише після завершення процесу кваліфікації. Тобто, поняття кваліфікація злочину має право па існування лише для позначення результату кваліфікації, а не його процесу. Інше означає, що вже на початку кримінально-правової оцінки діяння дізнавач, слідчий, прокурор, суддя будуть зорієнтовані на те, щоб знайти і довести ознаки злочину, спостерігатиметься недоброї пам'яті обвинувальний ухил.

Отже, висловлені зауваження не стосуються самої суті визначення, яке на сьогодні є домінуючим у літературі, а спрямовані на його розвиток і вдосконалення.

Визначаючи поняття кваліфікація злочинів, є підстави виходити з таких загальних засад, які має бути враховано і відображено у відповідній дефініції:

· кваліфікація злочину є частиною кримінально-правової кваліфікації, котра є складовою процесу застосування кримінально-правових норм;

· кваліфікація скоєного як злочину є одним із можливих результатів процесу кримінально-правової кваліфікації;

· кваліфікація злочину здійснюється уповноваженими на те державними органами - суб'єктами кримінально-правової кваліфікації;

· у понятті кваліфікація злочину має бути відображено дії, які становлять зміст кваліфікації.

Враховуючи ці положення, можна запропонувати таке визначення поняття, яке досліджується: кваліфікація злочинів - це результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування, прокуратури і суду, внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначено норму кримінального закону, яка передбачає відповідальність за скоєне, і встановлено відповідність між юридично-значущими ознаками посягання та ознаками злочину, передбаченими законом, та процесуально закріплено висновок про наявність такої відповідності.

Для того, щоб кваліфікувати (оцінити) скоєне, потрібно дві умови: знати фактичні обставини справи, мати доказову інформацію про ті події, які відбулися насправді, та мати кримінально-правову норму, якою скоєне кваліфікується як злочин. Встановлення відповідності між тим, що було в житті, й тим, що передбачено законом, здійснюється за допомогою використання специфічної юридичної конструкції - складу злочину, тобто вчення про сукупність ознак, які характеризують об'єктивні та суб'єктивні ознаки вчиненого посягання. Отже, можна виділити такі підстави кваліфікації злочинів:

1) фактичну - обставини справи, які мали місце в реальній дійсності, стали відомими правоохоронним органам та були процесуально закріплені й внаслідок цього підлягають кримінально-правовій оцінці: де, коли, ким, за яких обставин, з використанням яких знарядь (засобів), яким способом вчинено злочинне діяння, які шкідливі наслідки воно спричинило, ким вчинено, в чому виявилося суб'єктивне ставлення особи до скоєного;

2) нормативну - норми Загальної та Особливої частин КК України, некодифіковані кримінально-правові акти, в яких закріплено ознаки злочинів.

Підставою кримінальної відповідальності є умисне або необережне вчинення передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння (ч. 1 ст. 3 КК України). Вчинення діяння не можна одночасно вважати підставою кваліфікації. Для того, щоб діяння увійшло до сфери уваги органів, котрі здійснюють кваліфікацію, потрібна наявність доказової інформації про скоєне, тобто інформації, здобутої законним, процесуальним шляхом. Інформація, отримана з процесуальними порушеннями, не може враховуватися при кваліфікації злочину.

У ході розслідування й судового розгляду справи предметом дослідження є широка сукупність обставин, що характеризують вчинене посягання, особу винного. При кваліфікації враховуються лише ті, що відповідають ознакам певного складу злочину. Предмет доказування у кримінальній справі (ст. 64 КПК України) ширший, ніж коло ознак, достатніх для кваліфікації скоєного. Недопустимо звужувати предмет доказування, оскільки це викличе помилки й у кваліфікації, особливо за наявності конкуренції норм.

Неправильне або неповне встановлення фактичних обставин справи тягне за собою неправильну кваліфікацію. Посягання кваліфікують виходячи не з того, що фактично вчинено, а з тих доказів, які зібрано у справі. Звідси випливає важливість повноти, всебічності й об'єктивності дослідження обставин справи, що служить усуненню прогалин між скоєним і доведеним.

Однак правильне й повне встановлення фактичних обставин справи зовсім не обов'язково автоматично тягне за собою правильну кваліфікацію. Правильність кваліфікації залежить від правильного встановлення не фактичних ознак, а від збігання ознак правильно встановлених фактів й ознак, наведених у тій чи іншій нормі. Правильне встановлення фактичних обставин справи - передумова, база для кваліфікації їх, а зовсім не критерій правильності кваліфікації.

Встановлення нових фактичних обставин справи або визнання недоведеними тих обставин, що раніше вважалися встановленими, є підставою для зміни кваліфікації, якщо такі обставини є ознаками складу злочину.

Встановлення фактичних обставин справи є передумовою кваліфікації. Кваліфікація можлива лише після того, як встановлено фактичні обставини справи, що мають кримінально-правове значення. По мірі встановлення окремих ознак вчиненого діяння, до остаточного завершення цього процесу, здійснюється лише попередній вибір норми, висуваються версії кваліфікації скоєного. Кваліфікація можлива лише тоді, коли є норма закону, що передбачає скоєне діяння як злочин. З урахуванням прийомів законодавчої техніки, які використовуються при формулюванні кримінально-правових норм, можна сказати, що їх викладено:

· у статтях Особливої частини КК України та в некодифікованих кримінально-правових актах;

· у статтях Загальної частини КК України;

· у нормативних актах інших галузей права (якщо норми Особливої частини бланкетні чи містять окремі бланкетні ознаки).

До початку кваліфікації, поза її межами, має бути проведено перевірку достовірності тексту юридичного джерела (джерел), що містить потрібну норму, й встановлено йото чинність. Необхідно користуватися офіційними виданнями - «Відомостями Верховної Ради України», «Зібранням постанов Кабінету Міністрів України».

Передумовою кваліфікації є також визначення меж дії обраної кримінально-правової норми за часом, у просторі та за колом осіб.

При кваліфікації конкретного діяння використовуються, як правило, не всі ознаки злочину, вказані у кримінально-правовій нормі. Статті Особливої частини у ряді випадків містять альтернативні ознаки, і при кваліфікації береться до уваги лише одна з таких ознак.

Якщо відповідальність за злочин передбачено некодифікованим кримінально-правовим актом, то при кваліфікації керуються нормою цього акта, а також нормами Загальної частини КК України.

Зміна кримінального закону звичайно не тягне за собою зміни кваліфікації, оскільки, за загальним правилом, скоєне кваліфікується за законом, який діє на момент вчинення злочину (ч. 1 ст. 6 КК України). Однак, коли новий закон усуває караність діяння або пом'якшує покарання, то він має зворотну силу (ч. 2 ст. 6 КК України). У такому разі скоєне підлягає перекваліфікації на таку саму більш «м'яку» статтю, або справу взагалі має бути закрито.

Юридичною підставою перекваліфікації при зміні кримінального закону можуть бути:

· зміни в ознаках основного складу злочину;

· зміни у кваліфікуючих чи пом'якшуючих ознаках складу;

· зміни в санкції статті;

· виділення в КК спеціальної норми про відповідальність за певне
діяння;

· виключення з КК спеціальної норми й повернення до становища, при якому відповідальність за певне діяння передбачено загальною нормою.

Зміна кваліфікації при зміні кримінального закону не засвідчує того, що раніше було допущено помилку.

Кваліфікація злочинів, як і будь-яка цілеспрямована свідома діяльність людини, підпорядковується певним правилам. Ці правила за рівнем узагальнення їх може бути класифіковано на:

1) загальні, які поширюються на кримінально-правову оцінку будь якого діяння;

2) типові, що стосуються кваліфікації певних типів злочинних діянь (попередня злочинна діяльність, злочини, вчинені у співучасті, повторні злочини тощо);

3) конкретні, які застосовуються при кваліфікації окремих видів злочинів (крадіжки, тілесні ушкодження, хуліганство тощо).

В основі цих правил лежать положення першого виду, вони визначають зміст і типових, і конкретних правил кваліфікації, за своїм значенням є її принципами. Визначаючи поняття принципів кримінально-правової кваліфікації (частиною з яких є принципи кваліфікації злочинів), слід назвати їхні істотні, необхідні й достатні ознаки.

Насамперед, це вказівка в дефініції на системний характер принципів, яка відображає те, що принципи кримінально-правової кваліфікації несуперечливі, узгоджені між собою, а можливі суперечності між ними знімаються за допомогою звернення до того принципу, який є головним у цій системі.

Наукова обґрунтованість принципів - ознака, котра вказує, що вони відображають об'єктивні закономірності функціонування права. Отже, принципами можуть визнаватися не будь-які положення, а лише ті, які мають свою основу в інших правових категоріях. Нарешті, вказівка на наукову обґрунтованість принципів означає, що вони вільні від ідеологічних установок.

Стабільність, як ознака принципів кримінально-правової кваліфікації, свідчить проте, що відповідні положення витримали перевірку часом, апробовані в ході теоретичних пошуків та в практиці правозастосування. Вони не можуть змінюватися вольовим шляхом у зв'язку з потребами сьогодення.

У визначенні принципів слід відобразити традиційну для позначення саме цієї правової категорії рису і що ці положення найбільш загальні. Отже, принципи - це ті ідеї, які поширюються на всі питання кваліфікації, стосуються кваліфікації всіх злочинів. Вони відіграють роль загального стосовно більш детальних правил.

Названі ознаки характеризують об'єктивні засади в принципах кримінально-правової кваліфікації. Суб'єктивне ж їхнє начало позначається через вказівку нате, що це правила, які застосовуються свідомо.

Специфіку принципів кримінально-правової кваліфікації порівняно з іншими видами правових принципів можна показати через вказівку на сферу їхньої дії. Аналізовані принципи стосуються змісту кримінально-правової кваліфікації.

З урахуванням викладених положень можна запропонувати таке формулювання: принципи кримінально-правової кваліфікації - це система науково обґрунтованих, стабільних, таких, що застосовуються свідомо, найбільш загальних правил, на підставі яких здійснюється вибір кримінально-правової норми, яка передбачає скоєне діяння, та доводиться необхідність застосування саме цієї норми і процесуально закріплюється висновок, що діяння охоплюється саме обраною нормою.

Принципи кваліфікації злочинів не закріплено в законі, тому види їх, систему та зміст розкриває лише теорія кримінального права.

Визначити, які положення є принципами кваліфікації злочинів, можна, базуючись на аналізі норм Конституції України, кримінально-правових положень Загальної та Особливої частин, міжнародно-правових актів, схвалених нашою державою, а також виходячи із загальновизнаних теоретичних постулатів та позицій, яких дотримується правозастосовча практика. Принципи кваліфікації злочинів не лише відображають домінуючі погляди з питань пошуку норми Особливої частини, якою передбачено відповідальність за скоєне, з приводу встановлення (доведення) відповідності між фактом і нормою, а й містять вимоги, адресовані законодавцю, учасникам правозастосовчої діяльності. Вони мають бути відомими і зрозумілими особам, дії котрих кваліфікуються, всім громадянам. Отже, кваліфікація має здійснюватися з дотриманням таких принципів:

Правовий принцип - це обумовлена закономірностями суспільства і закріплена в праві керівна ідея, що обумовлює спрямованість, характер і обсяг правового регулювання суспільних відносин.

Особливе значення для кваліфікації злочинів мають принцип законності і принцип рівності громадян перед законом.

Принцип законності перш за все означає, що всі положення, які лежать в основі притягнення особи до кримінальної відповідальності за скоєне, призначення покарання, звільнення від нього чи настання інших правових наслідків скоєння злочину, повинні бути сформульовані виключно в законі, зміст якого повинен тлумачитися у точній відповідності з його текстом. Закріплення і послідовне здійснення цього принципу в кримінальному праві має також важливе значення для громадян, посадових осіб, державних органів і громадських організацій, підвищення рівня правової культури населення.

Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у правовій державі. На загальноправововому рівні цей статус закріплений у ст. 24 Конституції України: «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». У сфері кримінального права даний принцип можна сформувати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками.

Що стосується спеціальних принципів кваліфікації злочинів, то, на мою думку, представляється обґрунтованим виділяти наступні:

1) принцип точності;

2) принцип повноти;

3) принцип суб'єктивного зобов'язання;

4) принцип неприпустимості подвійного зобов'язання;

5) принцип тлумачення всіх сумнівів на користь особі, діяння якої кваліфікується.

Принцип точності, заснований на принципі законності, установлює, що при визначенні будь-якого окремого конкретного складу злочину і кваліфікації злочинів у слідчій і судовій практиці обов'язковий облік всіх ознак складу злочину, передбачених у статтях Особливої і Загальної частин КК України, а також інших законах і нормативно-правових актах, на яких зроблені посилання в бланкетних диспозиціях статей Особливої частини КК.

Принцип повноти кваліфікації визначає, по-перше, те, що кримінально-правовій оцінці підлягають всі зроблені особою діяння; по-друге, ці діяння повинні бути кваліфіковані по всіх статтях КК, якими вони передбачені; по-третє, кваліфікації підлягають дії всіх осіб, причетних до здійснення злочину виконавцем (організатора, підбурювача, посібника). Відповідно до кримінально-процесуального закону, неповнота кваліфікації вчиненого служить підставою повернення справи слідчому, дізнавачу чи прокурору.

Принцип суб'єктивного зобов'язання обумовлений і тісно взаємозалежний із принципом провини. Принцип провини означає, що особа підлягає кримінальної відповідальності тільки за ті суспільно небезпечні дії (бездіяльність) і небезпечні наслідки, що наступили суспільно, у відношенні яких установлена її провина. Кваліфікація суспільно небезпечних діянь залежить від форми провини. Однак при кваліфікації вчиненого враховується вся суб'єктивна сторона злочину, що, крім провини, включає також мотив, мету та емоційний стан суб'єкта. Крім провини, при кваліфікації діяння варто встановлювати, чи усвідомлював суб'єкт всі об'єктивні ознаки складу злочину. Принцип суб'єктивного зобов'язання, як справедливо указує В.А. Якушин, являє собою основний початок, відповідно до якого кваліфікація діяння і застосування правових заходів впливу ґрунтуються на тім, що маючи кримінально-правове значення обставини охоплювалися свідомістю особи, що його вчинили.

Суб'єктивне зобов'язання означає, що при кваліфікації діяння необхідно встановлювати психічне відношення суб'єкта не тільки до дії (бездіяльності) і її наслідкам, але і до об'єкта і предмета злочину, що потерпіли від нього, що кваліфікують обставинам і іншим об'єктивним ознакам злочину. Якщо особа не усвідомлює який-небудь з об'єктивних ознак навмисного злочину, то вчинене підпадає під статті про навмисний злочин без зазначеної ознаки.

Принцип неприпустимості подвійного зобов'язання забороняє двічі (і більше) ставити за провину здійснення одного злочину, інакше кажучи, подвійну кваліфікацію встановлених у справі фактичних обставин справи. З цього принципу виходять наступні правила кваліфікації злочинів: при конкуренції норм за об'єктом зазіхання застосовується та стаття кримінального закону, що більш повно охоплює об'єкт злочину; якщо в результаті здійснення діяння наступили наслідки, передбачені різними частинами однієї і тієї ж статті, це діяння кваліфікується тільки за тією частиною статті КК, що установлює відповідальність за заподіяння більш тяжкого наслідку.

При кваліфікації злочинів варто також керуватися положенням, яке визначає, що при недостатності, спірності фактичних даних, що лежать в основі обвинувачення, усі сумніви в процесі кримінально-правової оцінки діяння повинні тлумачитися на користь особи, що його здійснила. Цей принцип базується на конституційній нормі, відповідно до якої непереборні сумніви у винності підсудного тлумачаться на його користь.

Названі принципи кваліфікації злочинів визначають загальні вимоги, пропоновані з метою забезпечення правильної кваліфікації злочинів. Дотримання цих принципів дозволить точно кваліфікувати суспільно небезпечні діяння й в такий спосіб забезпечити реалізацію кримінальної політики української держави, вираженої і закріпленої в кримінальному законодавстві України.

3.2 Стадії кваліфікації злочинів

Кваліфікація злочинів - визначення конкретної суті, якості певного суспільно небезпечного діяння, його фактичних об'єктивних і суб'єктивних ознак, встановлення їх тотожності юридичним об'єктивним та суб'єктивним ознакам певного складу злочину.

Оскільки будь-який склад злочину містить обов'язкові елементи (об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону), то кваліфікація саме і полягає у встановленні таких ознак, які б точно відповідали цим елементам конкретного злочину. Кваліфікація злочинів може розглядатися як процес і як результат цього процесу.

Необхідними умовами правильної кваліфікації є точне і достовірне встановлення всіх фактичних обставин скоєного суспільно небезпечного діяння та глибоке знання чинного кримінального законодавства. Кваліфікація злочину дає змогу точно застосувати закон.

У сучасній юридичній літературі представлено два погляди на стадії кримінально-правової кваліфікації.

Перший (традиційний і більш розповсюджений) заснований на поглядах А.А. Герцензона, Л.Д. Гаухмана, В.Н. Кудрявцева, Я.М. Брайніна, Ф.Г. Бурчака, Б.А. Курінова, А.В. Наумова, А.С. Новиченко й інших учених, що сформувалися в 50-80-х роках ХХ ст.

Другий погляд опублікований у підручнику по Особливій частині кримінального права за редакцією М.І. Мельника, В.А. Клименка. Відповідно до останньої точки зору кваліфікацію пропонується розуміти як «визначення конкретної статті КК (у необхідних випадках - статей КК, їх частини, пункту), яку з позицій діючого кримінального законодавства варто застосувати при рішенні питань злочинності і караності даного діяння».

При цьому, критикуючи традиційні етапи кваліфікації, зазначені автори говорять про необхідність послідовного вирішення при кваліфікації ряду самостійних завдань, ускладнюючи їх тим, що виділяють у кваліфікації дві стадії, а всередині кожної - етапи.

Науково-практична цінність традиційного погляду загальновизнана і розвинена в подальших сучасних дослідженнях (Г.І. Бушуєв, Л.Д. Гаухман, Б.А. Кожемякин, А.А. Тер-Акопов, Ю.Ю. Сокових і ін.).

При уважному розгляді заявленої позиції виявляється, що її новаторство полягає в ускладненому для сприйняття понятійному апараті, а критика є, власне кажучи, логічна суперечка про терміни.

Отже, кваліфікація є істотною частиною (стадією) застосування закону про кримінальну відповідальність і за загальним визнанням здійснюється за допомогою декількох взаємопов'язаних етапів.

Інша справа, що одні і ті ж етапи різні автори включають у стадії правозастосування, а потім і в поняття кваліфікації. Приміром, встановлення і дослідження фактичних обставин називають як стадією застосування правової норми, так і етапом кваліфікації злочину. Насправді йдеться про різний ступінь виділення, встановлення й узагальнення незліченної кількості ознак, що відносяться до фактичних обставин, не всі з яких мають однакове юридичне, а тим більше кримінально-правове, значення. І накопичення цих ознак здійснюється, власне кажучи, на всіх стадіях, етапах. Тим більше, що будь-яка класифікація, «етапізація» досить відносна й умовна як всяка форма в порівнянні із змістом.

З врахуванням викладеного можна виділити наступні етапи кваліфікації злочину.

I. Етапи, що відносяться до фактичної складової оцінної діяльності (встановлення фактів).

1. Встановлення дійсних обставин справи, що полягає в аналізі об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння і суб'єкта злочину.

Не всі фактичні обставини мають однаково важливе кримінально-правове значення. Одні з них є обов'язковими для встановлення і набувають значення основних ознак. Інші мають кваліфікуюче (пом'якшуюче чи обтяжуюче) значення, треті іменуються факультативна, виконуючи різну роль в залежності від характеру оцінюваного діяння. Крім того, є цілий ряд фактичних обставин, які на перший погляд не мають кримінально-правового значення і не задіяні у кваліфікації, але виконують криміналістичні (пошукові), кримінально-процесуальні (доказові) і кримінологічні (попереджувальні) функції.

2. Засноване на першому етапі виділення юридично значущих ознак зі всіх обставин справи для подальшої кваліфікації. Для цього з усієї інформації про злочин виділяють, по-перше, інформацію, зібрану законним процесуальним шляхом - лише така інформація мас доказове значення, а, по-друге, ту, що характеризує ознаки юридично значущі, з якими закон пов'язує наявність певного злочину. Після цього з обраної норми виділяють ознаки, які характеризують вчинене посягання, - за наявності в диспозиції статті кількох альтернативних ознак вибирають ті, які характерні для посягання, що підлягає кваліфікації. Наприклад, при кваліфікації розкрадання за ст. 84 КК визначають, що оцінці підлягають ознаки, які характеризують спрямованість посягання проти державного чи колективного майна, спосіб розкрадання - привласнення, розтрату чи зловживання посадовим становищем, особу, котра вчинила злочин тощо. Одночасно відбувається зіставлення - констатація відповідності (тотожності) фактичних ознак посягання і ознак злочину, наведених у законі. При цьому використовується конструкція складу злочину.

За висловом В.Н. Кудрявцева, склад злочину є «з'єднувальним містком між конкретним діянням і вимогами закону». Розвиваючи цю думку, можна сказати, що склад злочину є інструментом, знаряддям, за допомогою якого встановлюється відповідність між ознаками діяння і норми. Це юридична конструкція, правове поняття, створене перш за все для того, щоб упорядкувати зіставлення факту і права. При цьому склад злочину:

а) дає змогу визначити коло ознак, які слід зіставляти:

б) дає змогу зрозуміти послідовність зіставлення окремих ознак;

в) дає змогу абстрагуватися від тих ознак, що не мають значення для кваліфікації;

г) у випадку, коли не збігається хоча б одна ознака, дає змогу зробити висновок про те, що даного складу злочину немає й можна перейти до встановлення наявності іншого складу злочину;

д) у випадку, коли не збігаються ознаки діяння і жодної з чинних кримінально-правових норм Особливої частини, стає підставою для висновку, що дане діяння не є кримінально караним;

є) при констатації наявності всіх ознак складу злочину є підставою для переходу до вирішення інших кримінально-правових питань, зокрема призначення покарання, звільнення від покарання.

Склад злочину - це система ознак, тобто сукупність взаємопов'язаних елементів, розміщених у певному порядку. Тому при кваліфікації дотримуються послідовності аналізу ознак складу злочину: спочатку аналізуються об'єктивні ознаки складу, потім - суб'єктивні. Встановлення одних ознак дає змогу виявити інші (наприклад, об'єкт посягання визначається через наслідки).

Якщо всі обов'язкові ознаки об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта і суб'єктивної сторони сходяться, робиться висновок, що скоєне має бути кваліфіковано за обраною кримінально-правовою нормою.

II. Етапи, що відносяться до юридичної складової оцінної діяльності (з'ясування і застосування закону).

3. Висування кваліфікаційних версій (як окремих гіпотез), що відповідають фактичним обставинам, тобто виявлення групи споріднених складів злочинів.

4. Вибір конкретної кримінально-правової норми на основі розмежування суміжних складів злочинів і з врахуванням розбіжності кримінально-правових понять «стаття» і «норма» КК. При цьому роблять попередній висновок про те, що посягання є саме злочином, а не адміністративним проступком, цивільним деліктом чи іншим правопорушенням, також висуваються версії щодо того, яку з кримінально-правових норм може бути застосовано в даному разі, водночас констатують, що скоєне не підпадає під ознаки інших кримінально-правових норм (проводиться розмежування злочинів).

5. Юридичне закріплення рішення про кваліфікацію вчиненого в процесуальних документах, що дозволяє і сьогодні говорити про кваліфікацію як про «процес, і про результат».

Процесуальне закріплення висновку про наявність або відсутність відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання і ознаками злочину, передбаченими кримінально-правовою нормою, - це закріплення результатів кваліфікації злочинів.

Кримінально-правова оцінка - кваліфікація діяння - може призвести до таких результатів (висновків):

а) має місце злочин;

б) діяння передбачено кримінальним законом, але вчинено в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочин ця чи при інших обставинах, що усувають суспільну небезпеку й протиправність вчиненого;

в) наявна добровільна відмова від вчинення злочину;

г) діяння через малозначність не становить суспільної небезпеки;

д) у скоєному немає ознак будь-якого злочину, передбаченого кримінальним законом.

Рішення органів попереднього розслідування, прокуратури і суду про кваліфікацію скоєного як злочину й відповідно про необхідність застосування тієї чи іншої статті Особливої частини закріплюється у процесуальних документах - у постановах органів дізнання і попереднього слідства, обвинувальному висновку, вироку, ухвалах суду. Кваліфікація, закріплена у процесуальних документах, стає обов'язковою, має певні правові наслідки для учасників пронесу. Наприклад, застосувати запобіжний захід у формі взяття під варту можна лише тоді, коли скоєне кваліфіковано за статтею закону, що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі.

У процесуальних документах, в яких закріплюється результат кваліфікації, відображається сутність звинувачення, пред'явленого особі, тобто вказується у вчиненні якого злочину (яких злочинів) обвинувачується ця особа.

Закріплення (фіксування) результатів кваліфікації в процесуальних документах включає щонайменше три дії:

· виклад фактичних обставин справи;

· складання формули кваліфікації;

· виклад формулювання обвинувачення.

Ці три елементи, з яких складається закріплення кваліфікації, наявні насамперед у таких процесуальних документах, як постанова про порушення кримінальної справи, постанова про притягнення до кримінальної відповідальності, а також в обвинувальному висновку та вироку. Формула кваліфікації - це атрибут чи не кожного документа, який є у кримінальній справі.

Виклад фактичних обставин справи полягає у формулюванні фактичного складу діяння. Тобто, з усіх установлених у справі фактичних даних вибираються ті, які мають значення, враховуються при її вирішенні й виступають фактичною підставою застосування правової норми.

Формула кваліфікації - це вказівка на кримінально-правові норми Особливої, а в певних випадках - і Загальної частини кримінального закону, якими передбачено вчинене діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень. Вона становить сукупність цифрових та буквених позначень, які вказують на статті (а також на їхні частини і пункти) Загальної та Особливої частин кримінального закону, за якими кваліфікується діяння.

Формула кваліфікації, як і будь-яке скорочення, для того, щоб бути зрозумілою і піддаватися розшифруванню, має складатися з дотриманням певних правил. Загальні вимоги до формули кваліфікації такі:

· в ній має бути названий кримінальний закон, за яким кваліфікується діяння. Якщо застосуванню підлягає чинний Кримінальний кодекс України, то обмежуються загальновідомим скороченим позначенням - КК. Коли ж діяння підлягає кваліфікації за некодифікованим кримінально-правовим актом, то у формулі кваліфікації належить дати повне посилання на нього - вказати назву, ким і коли прийнято цей акт, де його офіційно опубліковано;

· якщо статтю розподілено законодавцем на кілька частин або пунктів, має бути вказано структурну частину відповідної статті;

· якщо має місце готування до злочину або замах на злочин, або ж при кваліфікації потрібно відобразити, співучасником якого виду виступала особа, у формулі кваліфікації має бути посилання на відповідну частину статей 17 чи 19 КК України;

· при кваліфікації скоєного за кількома статтями Особливої частини розділові знаки слід поставити таким чином, щоб чітко вказати, до якої статті відноситься посилання на ст. 17, ст. 19 КК. Наприклад: ч. 2 ст. 17 - ч. 3 ст. 81; ч. 6 ст. 19 - ч. 1 ст. 143 КК України. Така формула кваліфікації вказує, що особа вчинила замах на розкрадання державного або колективного майна шляхом крадіжки з проникненням в приміщення чи інше сховище та була посібником шахрайства, стосовно індивідуального майна громадян.

Значення формули кваліфікації полягає в тому, що за її допомогою можна здійснити стисле й точне посилання на кримінальний закон, скоротити обсяг процесуальних документів.

Кваліфікація злочину - динамічний процес, не просто супроводжуючий роботу правозастосувальних органів, що займаються розглядом кримінальної справи, а що становить суть цієї діяльності. Він збігається з початком кримінальної справи і закінчується його вирішенням у суді.

Кваліфікація здійснюється на всіх стадіях розслідування і судового розгляду кримінальної справи: порушення справи, збирання доказів, притягнення як обвинувачуваного особи, складання обвинувального висновку, попереднє слухання, виголошення вироку і його перегляд (незалежно від того, обвинувальний він чи виправдувальний).

На кожному з цих етапів дається юридична оцінка вчиненому: визначається склад злочину, що містить ознаки діяння, і норма КК, що передбачає відповідальність за дане діяння.

Ось кілька прикладів того, як здійснюється кваліфікація злочинів у діяльності слідчого, суду. Якщо ми кажемо, що слідчий пред'явив звинувачення особі за ст. 115 КК, це означає, що в процесі розслідування він встановив, що суспільно небезпечні дії особи повністю відповідають ознакам умисного вбивства, передбаченого ст. 115 КК. Або, наприклад, відомо, що суд кваліфікував дії підсудного за ст. 194, ч. 4 КК. Це означає, що в процесі судового слідства встановлено, що дії винної особи відповідають ознакам умисного знищення майна громадян, передбаченого ст. 194 КК.

Якщо в своєму діянні декілька складів злочину, то це повинно відобразитися в кваліфікації. Так, в ході попереднього розслідування було, скажімо, встановлено, що особа скоїла розбій, поєднаний з проникненням у житло і при цьому навмисно завдала потерпілому тяжкі тілесні ушкодження. Слідчий на підставі цього в процесуальних документах вкаже, що дії звинуваченої особи, кваліфікуються за ч. 3 ст. 187 і ч. 1 ст. 121 КК.