Окреме проживання подружжя

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Режим окремого проживання подружжя

СК України вперше запроваджує інститут окремого проживання подружжя (ст. ст. 119, 120 СК України). Це поняття одержало також назву «сепарація». Згідно з законом режим окремого проживання може бути встановлено судом:

а) за взаємною заявою подружжя, коли дружина та чоловік не можуть проживати разом і згодні на встановлення такого режиму;

б) за позовом одного з подружжя у разі небажання дружини або чоловіка проживати спільно, коли ініціатором роздільного проживання виступає лише один із подружжя.

Сімейне законодавство, що діяло раніше (КпШС України 1969 р.), не містило спеціальних норм про роздільне проживання подружжя. Втім, воно не ігнорувало такий аспект подружнього життя, як фактичне припинення шлюбу. Зокрема у ч. 2 ст. 28 КпШС України було вказано, що суд може визнати майно, нажите кожним з подружжя за час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. У цьому випадку суд визнавав, що, хоча дружина та чоловік формально і були одружені, реально однією сім'єю не проживали. На цій підставі майно, набуте кожним з подружжя у період роздільного проживання, могло бути визнане судом роздільним. Таким чином, суди виходили не з формальних ознак наявності шлюбу, а із суті сімейних відносин.

Нові норми щодо окремого проживання дружини та чоловіка (ст. ст. 119, 120 СК України) істотно відрізняються від попередніх правил. У першу чергу це стосується часу окремого проживання сторін. Якщо раніше суд установлював, що дружина та чоловік проживають окремо лише постфактум, то новий закон надає сторонам можливість встановити режим роздільного проживання на майбутнє. Крім того, фактичне припинення шлюбних відносин за старим законом викликало виключно майнові наслідки, у той час як новий СК України пов'язує окреме проживання і з питаннями визначення походження дитини (п. 2 ч. 2 ст. 120 СК України).

У цілому важко уявити собі більш-менш широке застосування норм щодо окремого проживання дружини та чоловіка на практиці. Якщо між сторонами сімейні відносини фактично припинені, то навряд чи можна чекати, що вони звернуться до суду за встановленням режиму окремого проживання. Такий режим є більш актуальним для країн, в яких заборонено розірвання шлюбу або встановлені для нього суттєві обмеження. У таких випадках режим окремого проживання застосовується як альтернатива розірванню шлюбу. Ця ідея в цілому не притаманна вітчизняному законодавству, яке багато десятиліть базується на принципі свободи розірвання шлюбу. Введення правил щодо окремого проживання подружжя в законодавство України можна вважати скоріш теоретичним експериментом, ніж відповіддю на виклик практики.

Режим окремого проживання подружжя встановлюється виключно судом. Порядок його встановлення залежить від того, як ставляться дружина та чоловік до факту роздільного проживання. Якщо на встановлення режиму сепарації є згода обох сторін, вони можуть подати до суду спільну заяву. У цьому випадку справа розглядатиметься в порядку окремого провадження (ч. З ст. 234 ЦПК України). Якщо ж між сторонами існує спір і на встановленні режиму окремого проживання наполягає лише один з подружжя, він може подати до суду відповідну позовну заяву. У цьому випадку справа буде розглядатися за правилами позовного провадження.

В ч. 2 ст. 119 СК визначається порядок припинення режиму окремого проживання. Такі наслідки виникають у випадку:

а) відновлення сторонами сімейних відносин;

б) за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя.

Вказані положення закону важко визнати вдалими. Поняття «відновлення подружніх відносин» є вкрай невизначеним. У ньому відсутній необхідний формальний момент. Сторони фактично можуть відновити свої сімейні відносини і це, згідно з коментованою статтею, буде свідчити про припинення режиму окремого проживання. Втім, одночасно буде зберігати чинність рішення суду про встановлення режиму окремого проживання, оскільки сторони або одна з них звільнені від необхідності звернення до суду. Внаслідок цього фактично такий режим буде припинено, а юридично він зберігатиметься. Така ситуація створює юридичну невизначеність та суперечливість правового статусу осіб та набутого ними за цей час майна. У разі спору момент відновлення подружжям сімейних відносин вкрай складно підтвердити. Це створює можливості для зловживань і порушення прав дружини та чоловіка.

Друга підстава припинення режиму окремого проживання подружжя - за рішенням суду за заявою одного з подружжя також викликає запитання. У першу чергу незрозуміло, у якому порядку (окремого або позовного провадження) має розглядатися судом справа про припинення режиму роздільного проживання дружини та чоловіка? Неясно також, про яку саме заяву вказано в статті і чому достатньо заяви лише одного з подружжя? Можна припустити, що заяви одного з подружжя достатньо у тому випадку, коли суд постановив рішення про встановлення режиму окремого проживання за заявою саме цієї особи. Втім, за заявою одного з подружжя режим окремого проживання встановлюється при розгляді судом справи в порядку позовного, а не окремого провадження. Тому заяви лише одного з подружжя для відміни рішення суду недостатньо. Якщо режим окремого проживання було встановлено за спільною заявою подружжя, то очевидно, що знов-таки заява лише одного^ подружжя не надає можливості визначити волю другого з подружжя, який свого часу звертався до суду з заявою про встановлення режиму окремого проживання.

У цілому можна сказати, що норми СК України щодо режиму роздільного проживання подружжя є вкрай невизначеними. Основна проблема полягає навіть не в тому, що встановлені в законі правила мають штучний характер, а в тому, що вони в юридичному аспекті недостатньо чітко прописані і залишають без відповіді цілу низку питань як в сфері матеріального, так і процесуального права.

Отже, за заявою подружжя або за позовом одного з подружжя суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини або чоловіка проживати спільно.

Небажання подружжя проживати спільно може зумовлюватися обставинами медичного, побутового, матеріального чи іншого характеру. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя.

Встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав і обов'язків подружжя, які встановлені СК України і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов'язків, які виникли за шлюбним договором.

Правові наслідки встановлення режиму окремого проживання такі:

1) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважається набутим у шлюбі, тобто є роздільною власністю подружжя;

2) дитина, народжена дружиною після спливу 10 місяців, не вважається такою, що походить від її чоловіка;

3) дружина (чоловік) може усиновлювати дитину без згоди другого з подружжя.

Сімейним кодексом України не обмежений час, протягом якого може тривати режим окремого проживання.

2. Поділ майна подружжя

Майно, належне обом із подружжя, визначається як спільна сумісна власність, тобто спільна власність двох осіб - подружжя - без визначення часток кожного з них. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (наприклад, шлюбним договором, хоча дружина та чоловік вправі укладати між собою усі договори, які не заборонені законом, як щодо їх приватного майна, так і щодо спільного).

Дружина і чоловік, як це передбачено ст. 69 СК України, мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, в тому числі за взаємною згодою, уклавши відповідний договір; договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. Якщо при поділі майна виникає спір, то такий спір можна вирішити в судовому порядку.

Суд при вирішенні спору про поділ майна керуватиметься в першу чергу ст. 70 СК України, згідно якої у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Однак від засади рівності часток подружжя все ж можна відступити - за обставин, що мають істотне значення: якщо один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї тощо. Також за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Неподільні речі судом присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними; речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності, а вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. При цьому присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Відповідно до ст. 72 СК України, позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано; до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки і обчислюється вона від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Як визначено у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Надалі, якщо шлюбним договором змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя суд виходитиме насамперед з умов такого договору, маючи при цьому на увазі, що положення шлюбного договору, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з підстав, установлених ЦК України.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться в інших осіб; враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

При цьому не підлягає поділу, оскільки не належить до спільної сумісної власності, майно одного з подружжя, набуте ним до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Може мати місце ситуація, коли одним із подружжя зроблено вклад до статутного фонду господарського товариства, а інший з подружжя претендує на частку від нього. Сам такий вклад не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, однак якщо його зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім'ї, той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право на поділ одержаних доходів. Натомість майно приватного підприємства чи фізичної особи - підприємця взагалі не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, внаслідок чого інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.

У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Також якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не придбавалося, суд відповідно до ч. 6 ст. 57 СК може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте кожним з них за цей період та за вказаних обставин, і провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною власністю до настання таких обставин.

Отже, існує декілька способів поділити майно: судовий і добровільний. При судовому способі майно ділить суд виходячи з побажань подружжя, їх домовленостей, умов шлюбного договору, а також з принципу рівності часток подружжя в загальній сумісній власності, правил поділу неділимого майна тощо. При добровільному способі існує два варіанти: або шлюбний договір, або договір про поділ майна. У цьому випадку подружжя саме домовляється, враховуючи інтереси один одного, а також інші чинники, які порахують істотними для поділу сумісного майна.

Головним наслідком поділу майна є перехід майна із режиму загальної сумісної власності подружжя в особисту приватну власність дружини (чоловіка). Отже, змінюється спосіб управління і розпорядження майном. Тепер на вчинення правочинів відносно коштовного майна та/або правочинів, які вимагають нотаріального посвідчення, державної реєстрації, не потрібно брати письмового дозволу другого з подружжя. Плоди і доходи від такого майна належать тому з подружжя, якому належить майно, що приносить плоди або доходи. Але це не означає, що тепер кожний з подружжя розпоряджається майном лише в своїх особистих інтересах. Закон вимагає, аби подружжя встановлювало режим використання такого майна з врахуванням інтересів сім'ї, в першу чергу - дітей.

3. Визнання батьківства за рішенням суду

подружжя окремий майно батьківство

За відсутності спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, чи особистої заяви чоловіка, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, але вважає себе батьком дитини, батьківство щодо дитини, яка народилася, може бути визнане за рішенням суду. Відповідно до п. 3 ст. 128 СК України позов про визнання батьківства може бути пред'явлений:

- матір'ю дитини;

- опікуном дитини;

- піклувальником дитини;

- особою, яка утримує та виховує дитину;

- самою дитиною, якщо вона досягла повноліття;

- особою, яка вважає себе батьком дитини.

На відміну від попередньо існуючого законодавства, яке встановлювало формальні підстави для підтвердження походження дитини від конкретного чоловіка, ст. 128 СК України закріплює положення, відповідно до якого підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до вимог ЦК України.

Таким чином, походження дитини встановлюється судом з урахуванням усіх обставин. При цьому можуть застосовуватися будь-які засоби доказування, передбачені цивільним процесуальним законодавством: пояснення сторін та третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновок експерта. В основу рішення суду не можуть бути покладені лише докази, отримані з порушенням закону, які не мають юридичної сили.

Як докази для встановлення батьківства в суді можуть бути досліджені листи, телеграми відповідача, в яких він повідомляє про можливість народження чи народження його дитини певною жінкою; заява відповідача за місцем роботи про надання йому відпустки у зв'язку з народженням дитини; показання свідків про виявлення відповідачем турботи про дитину та її матір, обрання імені дитини тощо. Очевидно, що при підготовці справ про встановлення батьківства до судового розгляду і під час їх розгляду суд вправі з урахуванням думки сторін і обставин справи призначити експертизу.

Висновок експертизи у справі про народження дитини, в тому числі експертизи, проведеної методом генної дактилоскопії, повинен бути оцінений судом у сукупності з іншими доказами у справі.

Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України. Підбиваючи підсумок викладеного, можна визначити умови, за яких буде мати місце визначення батьківства за рішенням суду. До них належать:

- відсутність зареєстрованого шлюбу між батьками дитини на момент її народження;

- відсутність спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою;

- відсутність особистої заяви чоловіка про визнання себе батьком дитини.

Від визнання батьківства за рішенням суду слід відрізняти встановлення факту батьківства за рішенням суду (ст. 130 СК України).
Останнє можливе у разі смерті чоловіка, який перебував у шлюбі з матір'ю дитини. За необхідності факт його батьківства може бути встановлений рішенням суду. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Отже, за відсутності спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, чи особистої заяви чоловіка, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, але вважає себе батьком дитини, батьківство щодо дитини, яка народилася, може бути визнане за рішенням суду. Ст. 128 СК України закріплює положення, відповідно до якого підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до вимог ЦК України.

Таким чином, походження дитини встановлюється судом з урахуванням усіх обставин. При цьому можуть застосовуватися будь-які засоби доказування, передбачені цивільним процесуальним законодавством: пояснення сторін та третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновок експерта. В основу рішення суду не можуть бути покладені лише докази, отримані з порушенням закону, які не мають юридичної сили.

Список літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1996. - №30.

2. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=2947-14&p=1239555460954236

3. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2003. - №№40-44. - ст. 356.

4. Васильєв С. Припинення шлюбу: історико-правовий аспект // Право України. - 1998. - №2.

5. Ватрас В.А. До питання про поняття сімейних правовідносин // Молодь у юридичній науці. - Хм., 2003.

6. Дзера О.В. Деякі проблеми врегулювання відносин власності подружжя в новому Сімейному кодексі України // Юридична Україна. - 2003. - №1. - С. 57-58.

7. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. Монография. - Х.: Ксилон, 2000. - 398 с.

8. Жилінкова І.В. Імперативне і диспозитивне регулювання майнових відносин в сім'ї // Вісник Академії правових наук України. - 2000. - №1 (20).

9. Красицька Л. Визначення походження дітей за новим сімейним законодавством України // Проблеми державотворення і захисту прав людини. Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції. - Л., 2003.

10. Мазур О.С. Сімейне право України: Навч. посіб. для дистанц. навчання. - К.: Ун-т «Україна», 2005. - 115 с.

Размещено на Allbest.ru