У РФ поряд з Конституцією політико-правовою основою правового регулювання російської системи освіти постає Національна доктрина освіти РФ. У цьому документі знайшла вираз загальнодержавна ідея, що полягає в основі змісту освіти і спрямовується на відродження духовності і моральності населення, формування сучасного наукового світосприйняття, культури міжнаціональних і міжконфесійних відносин. Проте статус Доктрини занижено, оскільки її затверджено підзаконним актом - постановою Уряду РФ [198, с.26].

Серед законів виділяються федеральні закони "Про освіту" від 10 липня 1992 року і "Про вищу і післявузівську професійну освіту" 1996 року. Перший містить 58 статей, якими визначаються основні положення правового статусу НЗ та регулювання їх діяльності. У порівнянні з нормами аналогічного вітчизняного Закону видається, що норми російського НПА мають більш конкретний характер. Серед норм, які можна запозичити із законодавства РФ, необхідно назвати наступні. У статті 10 "Форми отримання освіти" пунктом 1 зазначено, що з урахуванням потреб і можливостей особистості освітні програми засвоюються у наступних формах: у НЗ - у формі очної, очно-заочної (вечірньої), заочної; у формі сімейної освіти, самоосвіти, екстернату [355]. І при цьому пунктом 3 цієї статті зроблено застереження, згідно з яким переліки професій і спеціальностей, отримання яких в очно-заочній (вечірній), заочній формі і в формі екстернату не допускається, встановлюються уповноваженим Урядом РФ федеральним органом виконавчої влади [355]. Такі застереження є вкрай важливими в контексті запровадження дистанційної освіти та інших видів освіти, альтернативних традиційним, на що вказувалося у попередньому розділі.

У пункті 1 статті 47 "Діяльність, що приносить дохід НЗ" названого Федерального Закону "Про вищу і післявузівську професійну освіту" визначено право НЗ здійснювати передбачену статутом діяльність, що приносить дохід, оскільки це слугує досягненню цілей, для яких вони утворені, і відповідає вказаним цілям. Така діяльність дозволена і державним та муніципальним НЗ (схожі положення має законодавство Республіки Казахстан, де приватним організаціям освіти дозволено отримувати доходи від реалізації товарів (робіт, послуг), що надаються на платній основі, у т. ч. за навчання у межах державних загальноосвітніх стандартів освіти [353]; а протилежні - Республіки Молдова, де Законом "Про освіту" встановлено імперативну заборону на отримання прибутку при наданні приватної освіти, а утворення, реорганізація та ліквідація приватних НЗ регламентується нормами цивільного законодавства про некомерційні організації [63, с.76]). Проте пунктом 2 названої статті Федерального Закону РФ зроблено обмеження: "Казенна установа не вправі здійснювати пайову участь у діяльності інших установ (у т. ч. освітніх), організацій, набувати акції, облігації, інші цінні папери та отримувати доходи (дивіденди, проценти) за ними" [355]. Можна не погодитися з імплементацією такої норми до українського законодавства за суттю, але не за формою. Стосовно суті у роботі вказувалося на необхідності розширення кількості платних послуг, що можуть надаватися НЗ, більш ефективного використання майна НЗ тощо. А стосовно форми слід констатувати, що в українському законодавстві на жаль такі прямі норми, що конкретно визначають компетенцію НЗ різних форм власності, відсутні. А відсутність єдиної конкретної норми призводить до різного тлумачення практиками великої кількості норм із різних НПА.

В цілому ж досліджуваний Федеральний Закон "Про вищу і післявузівську професійну освіту" за обсягами регулювання та обсягами норм є комплексним актом, який скоріше має тяжіння до кодексу. У Законі зібрано і положення про утворення, і про управління, і про ліцензування (у набагато більшому обсязі, ніж в українському аналогу), і положення трудового права і соціального забезпечення тощо. Тому російськими вченими зазначається, що Закон РФ "Про освіту" 1992 року виконує інтегруючу функцію, тобто об'єднує в єдину галузь законодавства весь масив НПА, що регулюють правовідносини у сфері освіти. Тому його можна назвати основоположним або базовим законом. Такі закони, згідно з правилами законодавчої техніки, вводять "загальні принципи і режими правового регулювання, які отримують розвиток пізніше у видових законах". Ним регулюються питання, загальні для всіх елементів і рівнів системи освіти в РФ [198, с.26].

Згадуваний раніше Федеральний закон "Про вищу і післявузівську професійну освіту" від 22 серпня 1996 року належить, з одного боку, до базових освітніх законів. А з іншого боку, це перший профільний закон, в якому визначається система вищої і післявузівської професійної освіти, цілі і завдання, коло суб'єктів навчальної та наукової діяльності у досліджуваній системі, їх права та обов'язки, управління цією системою, її економіка, принципи державної політики і міжнародна діяльність ВНЗ [198, с.26]. Закон містить 34 статті, якими визначається правовий статус ВНЗ у РФ [342]. В цілому норми даного НПА мають певну схожість із відповідними вітчизняними і багато в чому є не кращими.

Отже, російська практика у сфері освіти (особливо вищої) має значну кількість проблем, схожих із "українськими". Це і проблеми неякісного ліцензування, і надмірної кількості НЗ (особливо ВНЗ), і підготовка у надмірній кількості гуманітаріїв за рахунок фахівців з технічних наук, і підготовка у великій кількості осіб з ОКР "спеціаліст" і "магістр", які насправді необхідному рівню не відповідають. Проблеми розвитку освіти, що мають місце в Україні, простежуються й в інших постсоціалістичних державах. Так на тлі загального розуміння того, що гарна освіта є головною стартовою сходинкою в досягненні життєвого добробуту, зростання престижності вищої освіти призвело до її масовості в Росії: 70 % росіян вважають за необхідне забезпечити своїм дітям вищу освіту. Більше 60 % опитаних респондентів-представників "покоління реформ", - упевнені в тому, що рівень освіти визначає початковий ступінь кар'єри. Водночас, масовість освіти призводить до зростання на ринку праці частки незатребуваних випускників: пропозиції не відповідають запитам. Поряд із цим, підвищується вимогливість до знань і вмінь випускників з боку роботодавців. ВНЗ у намаганні отримати прибуток збільшують комерційний набір на престижні спеціальності і видають на ринок "неякісний продукт". Потік недостатньо підготовлених працівників веде до зростання напруженості, більше стає сферою зіткнень економічних інтересів [278, с.111; 528, с.273-274].

З метою подолання названих вище проблем у РФ як і в Україні постійно на державному і місцевому рівнях приймаються різноманітні програми і концепції. Для прикладу О.В. Ільїна наводить Концепцію модернізації російської освіти на період до 2010 року, схвалену Розпорядженням Уряду РФ від 29 грудня 2001 року № 1756-р [345] і заходи державної підтримки суб'єктів РФ, що запроваджують комплексні проекти модернізації освіти, затверджені постановою Уряду РФ від 30 грудня 2006 року № 848 "Про заходи державної підтримки суб'єктів Російської Федерації, що запроваджують комплексні проекти модернізації освіти" (у редакції від 3 жовтня 2009 року) [347; 198, с.28]. Однак наскільки ефективно вони реалізуються на сьогодні невідомо. Скоріше за все і в РФ концепції або програми як у переважній більшості в Україні залишаються на рівні побажань і проектів заходів.

З метою розвитку творчого та професійного потенціалу вчителів, підвищення соціального престижу професії учителя Указом Президента РФ від 10 березня 2009 року № 259 2010 рік було оголошено роком учителя [198, с.28]. Схожі заходи проводяться і в Україні. Проте реальну ефективність від них і в РФ, і в Україні визначити складно.

У контексті розгляду у попередньому розділі питань відносно надання послуг з користування бібліотечним фондом, а також щодо надання інших основних та додаткових освітніх послуг видається важливим навести приклад регулювання відповідних відносин у РФ. Особливістю тут є часткова передача цих послуг територіальній громаді. Федеральним Законом РФ "Про загальні принципи організації місцевого самоуправління у Російській Федерації" до питань місцевого значення поселення нормами статті 14 віднесено:

організація бібліотечного обслуговування населення (пункт 11);

забезпечення умов для розвитку на території поселення масової фізичної культури та спорту (пункт 14);

до питань місцевого значення муніципального району статтею 15 віднесено:

організацію надання загальнодоступної і безкоштовної початкової загальної, основної загальної, середньої (повної) загальної освіти за основними загальноосвітніми програмами, за виключенням повноважень з фінансового забезпечення освітнього процесу, віднесених до повноважень органів державної влади суб'єктів РФ; організацію надання додаткової освіти і загальнодоступної безкоштовної дошкільної освіти на території муніципального району (пункт 11);

організацію бібліотечного обслуговування поселень (забезпечення послугами бібліотечного колектора) (пункт 19);

до питань місцевого значення міського округу віднесено:

забезпечення умов для розвитку на території міського округу масової фізичної культури і спорту [358].

Таке покладання функцій із забезпечення населення послугами із користування бібліотечним фондом та іншими основними фондами місцевих територіальних громад є важливим, проте у цьому випадку незважаючи на оплатність чи безкоштовність такі послуги не можна вважати освітніми. Для цього їх повинен надавати НЗ.

Як зазначалося у роботі, важливе значення у діяльності НЗ має надання послуг з виготовлення наукового продукту. Проблеми в організації цієї діяльності у РФ схожі з вітчизняними. За даними російських дослідників на вищу освіту припадає тільки 6 % витрат на науку в РФ, тоді як в ЄС цей показник складає більше 22 %. Частка викладачів, які займаються науковими дослідженнями, скоротилася до 16 % [61, с.28].

Проведення наукових досліджень у межах НЗ серед іншого регулюється Федеральним законом РФ "Про науку і державну науково-технічну політику" від 23 серпня 1996 року [348]. Закон складається із 18 статей. Принципово інноваційних положень у порівнянні з вітчизняним законодавством названий Закон РФ не містить. В абзаці 5 пункту 3 статті 5 "Наукова організація" встановлено можливість укладання договору між науковою організацією та ВНЗ про надання останньому у користування рухомого та нерухомого майна і навпаки. Також у нормах цієї статті підтверджується зроблений нами у другому розділі висновок стосовно майна ВНЗ України - вказується, що майно може належати ВНЗ РФ на праві власності або оперативного управління [348]. У пункті 2 статті 11 "Основні цілі і принципи державної науково-технічної політики" вказується, що одним із принципів, на основі яких здійснюється державна науково-технічна політика, є інтеграція науки та освіти за посередництва утворення навчально-наукових комплексів, лабораторій на базі НЗ, кафедр, на базі НДІ тощо [348]. Проте не зважаючи на наявність цих та інших норм названого Закону та інших НПА проблем у здійсненні наукових досліджень НЗ РФ залишається багато. Для подолання різних проблем із недостатньої інтеграції освіти і науки у РФ наказом Міністерства науки і освіти від 16 червня 2000 року № 1788 було затверджено науково-технічну програму "Наукові дослідження вищої школи за пріоритетними напрямами науки і техніки", яка має підпрограму "Інновації вищої школи та їх реалізація". На базі концепції інноваційного розвитку "університет - підприємство - галузь - територія" для координації робіт вищою школою створено інноваційно-інвестиційні центри та комплекси. Їх діяльність дещо покращила стан справ, але головним є розробка нової державної стратегії інноваційного розвитку із більш чітким визначенням саме інвестиційних можливостей вищої школи як у забезпеченні кадрового потенціалу, так і інноваційного технологічного забезпечення [61, с.28]. Проте самі програми та стратегії існують у значній кількості і в Україні. На перше місце повинна виходити ефективність їх виконання. У цьому плані важливим є російських досвід у частині співпраці НЗ різного рівня, підприємств та територіальних громад і органів місцевого самоврядування. Такі приклади наводить російський професор В.І. Лісов: казанське ВАТ "Радіоприлад" і профільний коледж № 51 реалізують партнерські відносини на перспективних договірних засадах (причому частка витрат бізнес-структури на підготовку спеціалістів досягає 60 %; ці кошти ідуть головним чином на додаткову оплату роботи майстрів виробничого навчання і на набуття студентами сучасних професійних навичок); у Свердловській області діє трирівнева модель взаємодії бізнесу і професійної школи. Перший рівень представлено освітнім замовленням, що передбачає участь роботодавців у розробці навчальних програм, а також у підготовці абітурієнтів та оцінці знань і вмінь згідно з вимогами державних стандартів. Другий рівень пов'язаний із навчанням і працевлаштуванням випускників. Тут роботодавці формулюють спеціальні вимоги до компетенції та особистих якостей учнів і фінансують додаткову професійну підготовку. На третьому рівні, пов'язаному з реальною виробничою діяльністю випускників у період їх професійної адаптації (а отже, з практичною оцінкою ефективності отриманої освіти і сформованих особистісних якостей працівника), забезпечується зворотний зв'язок бізнесу з освітньою структурою і в цілому коригується (за необхідності) зміст взаємодії сторін [279, с.42-43]; у цільовій програмі "Розвиток установ початкової і середньої професійної освіти у місті Москві на 2008-2010 роки" один із акцентів зроблено на посилення інтеграційних аспектів діяльності цих установ [279, с.51]; Департаментом освіти Уряду Москви розроблено примірну форму договору про підготовку кваліфікованих робітничих кадрів між установою спеціальної професійної освіти і підприємством. У документі відображено зобов'язання і відповідальність сторін. Молодь справедливо вимагає повної ясності відносно своїх перспектив після закінчення навчання і того, що необхідно робити для успіху у майбутній виробничій кар'єрі [279, с.54]; Федерація рестораторів і готельєрів Москви розробила сучасні професійні стандарти у сфері ресторанного бізнесу; роботодавці і співробітники столичного коледжу підприємництва спільно формують зміст професійної підготовки за спеціальністю "Медична оптика". Однак це лише позитивні прецеденти, а не системна практика [279, с.54].

Отже, законодавство РФ про освіту та науку знаходиться приблизно на однаковому рівні з вітчизняним. Більшість його положень навряд чи доцільно запозичувати до українського законодавства. Але окремі норми відрізняються більшою чіткістю. І така чіткість була б доцільна у вітчизняному законодавстві. У практиці застосування законодавства про освіту та науку у РФ можна віднайти окремі позитивні приклади. Проте вони скоріше виняткові і трапляються частіше ніж в Україні через більшу чисельність населення та більшу кількість НЗ у РФ. Однак забезпечення більш ефективної співпраці між НЗ, науковими установами, роботодавцями, державними органами та територіальними громадами повинно стати одним із важливих завдань у регулюванні діяльності з надання послуг у сфері освіти. Однією із особливостей є тривала розробка Кодексу РФ про освіту, яка продовжується і чергується із обговореннями протягом кількох років.

У Республіці Казахстан діє Закон "Про освіту", який містить 68 статей [353]. Серед найбільш важливих і цікавих з точки зору запозичення або відсутності в українському законодавстві можна навести наступні норми цього Закону. У доданому 1 березня 2011 року пункті 10 статті 44 "Управління організаціями освіти" вказано, що стаття поширюється на організації освіти, утворені в організаційно-правовій формі державного підприємства на праві господарського відання [353]. У Законі Республіки Казахстан "Про вищу освіту" міститься 37 статей, серед яких можна навести норму частини першої статті 31 "Виробничо-господарська і комерційна діяльність ВНЗ": ВНЗ вправі отримувати доходи від виробничо-господарської та комерційної діяльності, які належать їм на праві повного господарського відання [344]. Тобто казахстанський законодавець визначає НЗ і зокрема ВНЗ як комерційні - те, що нами пропонувалося до усіх НЗ та й взагалі суб'єктів господарювання і суб'єктів права України.

24 жовтня 2011 року до Закону Республіки Казахстан "Про освіту" було додано статтю 45-1 "Соціальне партнерство в галузі професійної освіти", пунктом 2 якої визначено основні напрями взаємодії партнерів в галузі професійної освіти:

участь роботодавців у розробці державних загальнообов'язкових стандартів освіти, типових навчальних планів і програм;

організація професійної практики учнів з використанням технологічної бази підприємств, стажувань викладачів спеціальних дисциплін і спеціалістів;

розвиток взаємодії сторін з питань підготовки спеціалістів і сприяння їх працевлаштуванню;

залучення до процесу навчання спеціалістів, що мають досвід професійної діяльності у відповідних галузях економіки;

участь в організації контролю якості професійної освіти й оцінці професійної підготовленості випускників;

залучення фінансових коштів роботодавців на розвиток організацій освіти [353].

Вважаємо, що казахстанський досвід посилення практичної складової у навчальному процесі а також підвищення ефективності взаємодії роботодавців і НЗ є важливим та гідним запозичення в Україні.

Пунктами 2 і 3 статті 63 "Надання організаціями освіти товарів (робіт, послуг) на платній основі" державним НЗ заборонено стягувати з учнів і педагогів гроші крім дев'яти випадків. Норми цих статей відрізняються від українських аналогів. З одного боку казахстанські норми сприяють боротьбі із корупцією та спрямовані на захист майнових прав учнів і викладачів. З іншого боку, вважаємо на сучасному етапі недоцільним запровадження аналогічних заборон та обмеження переліку платних послуг державних НЗ в Україні. В умовах недостатнього фінансування на перший план повинно виходити фінансове забезпечення діяльності НЗ з інших крім бюджетних джерел. Тому схожі на казахстанські норми з суворим обмеженням кількості платних послуг, що надаються державними НЗ, можуть бути запроваджені в українське законодавство пізніше. І то не обов'язково.

У Республіці Узбекистан останніми роками особлива увага приділяється регулюванню надання послуг у сфері вищої освіти. Ця діяльність регулюється Законом "Про освіту" 1997 року, Указами і Постановами Президента і Кабінету Міністрів, зокрема Положенням про вищу освіту. Зараз у країні діють 65 ВНЗ на майже 40-мільйонне населення. Особливістю правового регулювання відносин у сфері освіти Узбекистану є здійснення відносно високих фінансових витрат. Протягом останніх років вони перевищують 10 % ВВП, а в 2009 році склали 10,8 %, що є найвищим відносним показником у Центральній Азії та Європі [68].

У Республіці Білорусь діють закони "Про освіту" від 29 жовтня 1991 року [352], "Про вищу освіту" від 11 липня 2007 року [343], "Про загальну середню освіту" від 5 липня 2006 року [357], "Про професійно-технічну освіту" від 29 червня 2003 року [349], "Про освіту осіб з особливостями психофізичного розвитку (спеціальну освіту)" від 18 травня 2004 року [356].

Загальний Закон Республіки Білорусь "Про освіту" містить 55 статей. Серед них найбільшу цікавість являє глава 12 "Підвищення кваліфікації і перепідготовка кадрів", яка містить статтю 42 "Загальні вимоги до підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів" та статтю 43 "Установи (їх підрозділи), що забезпечують підвищення кваліфікації і перепідготовку кадрів. Атестація слухачів". До установ (їх підрозділів), що забезпечують підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів, належать академія, інститут, навчальний центр, учбовий комбінат, учбово-курсовий комбінат, факультет і спеціальний факультет ВНЗ, відділення установи, що забезпечує отримання середньої спеціальної і професійно-технічної освіти, курси, навчальний пункт [352]. Закон Республіки Білорусь "Про вищу освіту" містить 41 статтю, серед яких більшість має бланкетний характер [343]. Те саме стосується і Закону Республіки Білорусь "Про загальну середню освіту", який містить 51 статтю [357]. Закон Республіки Білорусь "Про професійно-технічну освіту" містить 36 статей. У порівнянні з вітчизняним аналогічним Законом у білоруському є стаття 12 "Договори про підготовку робочих (службовців)", якою визначено істотні умови договору про підготовку робочих (службовців) між державним ПТУ та організацією - замовником кадрів за рахунок коштів державного і (або) місцевих бюджетів; між громадянином, організацією - замовником і державним ПТУ; договору про підготовку робочого (службовця) між приватним ПТУ і громадянином чи організацією - замовником кадрів на платній основі [349]. Закон Республіки Білорусь "Про освіту осіб з особливостями психофізичного розвитку (спеціальну освіту)" містить 38 статей і є принципово унікальним у межах СНД, спрямовується на регулювання надання освіти з особливостями психофізичного розвитку [356].

Отже, законодавство країн СНД має схожість із вітчизняним, а практика діяльності НЗ та адміністративно-правового регулювання цих процесів мають схожі проблеми. Частину з них було розглянуто у підрозділі. А найбільш перспективний іноземний досвід буде наведено у наступних підрозділах.

3. Регулювання надання послуг у сфері освіти законодавством США

З одного боку правове регулювання сфери освіти у США, відповідне законодавство і практика його застосування значно відрізняються від українського. З іншого боку, є і певна схожість. Наприклад, перед суспільством і НЗ США стоять "українські проблеми" надмірної гуманітаризації освіти за рахунок недовипуску фахівців з освітою технічною. В цілому законодавство та практика його застосування у США відрізняється від прикладів інших країн. Окремі положення американського законодавства та практика його застосування поступаються вітчизняним і є неприйнятними для нас, а окремі являють цікавість і потребують дослідження та імплементації.

США є федеративною державою зі специфічними відносинами між людиною і штатом, людиною і державою, штатами, штатом і державою. Основним суб'єктом права є не громадянин або держава, як у більшості країн світу, а саме штат¹¹ Відповідно до десятої поправки до конституції США, федеральний уряд не має права встановлювати загальнонаціональну систему освіти, визначати політику та навчальні програми для шкіл, коледжів та університетів. Рішення за вищезазначеними питаннями приймається на рівні штату або округу [11, с. 6]. . У США історично склалося так, що Вашингтон не відігравав помітної ролі у житті діячів освіти. Протягом першої половини ХХ століття батьки і вчителі вважали, що школами повинні займатися місцева влада і влада штатів. При цьому "місцевий контроль" за освітою супроводжувався твердженням, що освіта повинна залишатися осторонь від політики, що неможливо у США, чиє локальне життя підпорядковане інтересам місцевих громад [94]. Можливо тому у США тривалий час була відсутня як така загальнодержавна система освіти з відповідним міністерством. Окремі правила надання послуг у сфері освіти визначаються у межах кожного штату; ВНЗ мають реальну автономію. Як вірно вказують російські вчені ні у Конституції США, ні в поправках до неї термін "освіта" не згадується. Тим не менше, у Х поправці до Конституції США закріплено принцип остаточної компетенції штатів, сформульований як "Повноваження, не надані цією Конституцією федерації і користування якими не заборонено окремим окремим штатам, залишаються за штатами або за населенням" [237, с.3]. Проте структура освіти у США зберігається: спочатку послуги надають дошкільні НЗ; потім ідуть елементарна школа (як наша початкова школа), середня школа, яка може бути академічною, професійною або багатопрофільною. Навчання у НЗ елементарної та середньої школи починається із тестування на визначення рівня інтелекту учня і продовжується постійним регулярним складанням іспитів та проходженням тестувань. До суб'єктів системи вищої освіти США відносять коледжі та університети. У зв'язку із цим зарубіжними та вітчизняними вченими вища освіта у США умовно поділяється на два рівні: не університетський і університетський. Між ними немає ніякого законодавчо задекларованого розходження і визначаються вони скоріше рівнем кваліфікації, закладеної в певній програмі, ніж типом установи, що її пропонує [158, с.135]. Але якщо особа прагне викладати або займатися наукою, то для неї передбачено післядипломну освіту, до якої належать магістратура та докторантура, які передбачають навчання від двох років [628, p.158].

Міністерство освіти США було утворено у 1979 році. До цього не існувало окремого органу, який би відповідав за здійснення освітньої політики (частково ці функції виконували Департамент охорони здоров'я, освіти і соціального добробуту). Правову основу діяльності Міністерства освіти США становить глава 48 Зводу законів США, Положення про Міністерство, а також підзаконні НПА, які воно видає і які систематизуються у титулі 34 Кодексу федеральних НПА і Федеральному реєстрі [238, с.255]. Основною правовою формою, в якій систематизуються закони, і є Звід законів США, розділений на титули (томи) за критерієм предмету правового регулювання. Безпосередньо питанням освіти присвячено 20 титул Зводу законів. Титули відрізняються і з точки зору юридичного значення, оскільки одні із них (відповідно до статті 204 титулу 1 Зводу законів США) мають пряму обов'язкову дію і застосовуються у суді як прямий доказ наявності статутного права, тоді як положення інших (у т. ч. і Титулу 20 "Освіта") можуть розглядатися лише в якості prima facie доказів (при відсутності доказів на користь зворотного або в порядку спростованої презумпції) [338, с.18].

На сьогодні Глава 28 Титулу 20 містить 8 підглав: І) Загальні положення; ІІ) Програми підвищення якості підготовки викладачів; ІІІ) Інституційна допомога; ІV) Студентська допомога: А) види допомоги у вигляді ґрантів; В) система студентських позик - "Федеральна програма освітніх позик для сімей"; V) Розвиток інститутів; VІ) Міжнародні освітні програми; VІІ) Програми розвитку вищої освіти; VІІІ) Положення про ґранти з метою забезпечення працевлаштування юних правопорушників, а також про протидію насиллю до жінок у вищій освіті [338, с. 19-20].

А на рівні штатів приймаються закони і навіть освітні кодекси (найбільш відомими є освітні кодекси штатів Іллінойс, Каліфорнія, Кентуккі, Техас, Монтана, Південна Кароліна, Вірґінія, Джорджія, Пенсільванія, Делавер та ін.). Цими актами визначається компетенція спеціальних рад з освіти штатів. Для прикладу, відповідна Рада з освіти у штаті Техас складається із 15 осіб, 7 чи 8 з яких переобираються щодва роки. До компетенції Ради належить прийняття та коригування плану розвитку освіти у штаті; розробка навчальних планів і програм, вимог до випускників; розробка вимог для отримання ліцензії екзаменатора ради з ліцензування шкільних працівників; встановлює методику виявлення обдарованих дітей для реалізації відповідної регіональної програми; запроваджує форми і вимоги до змісту документів звітності шкільних округів за виконання освітніх програм штату і результати; прогнозує розвиток телекомунікаційних мереж; призначає раду директорів Центру освітніх технологій Техасу та ін. [238, с.256-257].

НЗ США усіх рівнів можуть бути як державними або федеральними, так і приватними. НЗ нижчого рівня можуть бути дочірніми підприємствами або структурними підрозділами НЗ вищого рівня. У коледжах учні можуть отримати лише ОКР "бакалавр", тоді як в університетах - усі інші ОКР або наукові ступені. Університети можуть бути:

1) загальнодержавного значення, які поєднують надання послуг з навчання та проведення наукових досліджень;

2) регіонального значення зі спеціалізацією на підготовку фахівців до "земельних" і "морських" наук;

3) відкриті, що надають послуги з дистанційного навчання, підвищення кваліфікації тощо.

Кожен рік ВНЗ США присуджують 1399542 ступені бакалавра, 558940 - магістра, 48378 - доктора і 83041 професійний ступінь. Ті, хто має ступінь бакалавра, більш імовірно будуть мати високі доходи і краще місце роботи, ніж ті, хто має лише свідоцтво про середню освіту. У тих, хто має ступень доктора чи професійний ступінь, справи йдуть ще краще. Цікаво, що всередині кожної з цих кваліфікаційних категорій - бакалавра, магістра, доктора, спеціаліста (професійний ступінь) - майбутнє місце роботи і заробіток значною мірою різняться. Основна маса цих відмінностей зумовлюється двома причинами: попит на вузькі спеціальності та набутий статус (також це стосується вибірковості, репутації чи престижу) установи, яка присуджує ступінь. Ступінь взаємозв'язку між цими двома факторами і майбутнім місцем роботи та заробітком стримується станом економіки [216, с.118]. При цьому така велика кількість випускників НЗ США і значна кількість робочих місць у державі з'явилася в останні роки, коли економіка США почала зростати за рахунок експорту до колишніх соціалістичних країн через відчинення кордонів та інших країн за рахунок глобалізації. А сам початок сучасному розвитку освіти у США було покладено у кінці 50-х - початку 60-х років ХХ століття. Це сталося завдяки успіхам СРСР у науці і техніці, військово-промисловому комплексі й особливо в освоєнні космосу.

Досягнення колишнього СРСР в космічній галузі було сприйнято в США як національна катастрофа, причиною якої було визнано слабкість американської системи освіти. Як наслідок, у 1958 році було прийнято Закон "Про освіту в цілях національної оборони" (The National Defense Education Act) 266, с.228. Пізніше у 1963 році було прийнято Закони (Акти)"Про професійну освіту" і "Про розвиток вищої освіти", а в 1965 році - Закон (Акт)"Про початкову та середню освіту". Прийняття цих актів було наслідком запровадження Президентом Дж. Кеннеді гасла "Нація в небезпеці" і розроблення програми реформування американської школи. Ці та подальші заходи сприяли збільшенню видатків на розвиток матеріально-технічної бази ВНЗ, підготовку викладацького складу, запровадження стипендій студентам та аспірантам [59, с.62.; 266, с.228. З цього часу розпочалося постійне покращення фінансового забезпечення НЗ у США, а також вирівнювання умов для отримання освіти для різних расових та етнічних груп населення.

Закон (Акт)"Про розвиток викладання" 1967 року мав на меті забезпечення якості підготовки викладачів. Однією із найбільш значущих стала реформа 1972 року, за посередництва якої було встановлено обсяг загальної допомоги ВНЗ, утворено Національну комісію з фінансування вищої освіти, заборонено дискримінацію за ознакою полу (хоча і досі у США існують окремі НЗ для хлопчиків та дівчат. Цікавою є і ситуація стосовно представників сексуальних меншин. Зазвичай у США законодавство і суспільна думка стосовно цього явища набагато толерантніша у порівнянні з ситуацією в Україні. Проте є й певні виключення. Так, існує прецедентна справа "Джеймс Дейл проти Бой-скаутів Америки" 2001 року, в якій Верховний суд США п'ятьма голосами проти чотирьох підтвердив право бой-скаутів не приймати гомосексуалістів вожатими і не приймати їх до своїх лав. Суд послався на Першу поправку до Конституції США, яка гарантує свободу асоціацій [632; 220]. Тобто автономія НЗ виявилася сильніше за толерантність до сексуальних меншин), утворено організаційні структури з питань розвитку общинних коледжів і освіти індіанців. Закон (Акт)"Про фінансову допомогу студентам із родин з середніми доходами" дозволив поширити фінансову допомогу на значно більш широкі верстви населення [338, с. 20].

Проте платні державні і приватні НЗ все одно знаходилися у кращому положенні і надавали більш якісні послуги. У більшості безоплатних НЗ послуги надавалися не найкращими викладачами, з'являлися питання наркоманії, злочинності, протизаконного обігу і використання зброї учнями НЗ. Ці проблеми та критика державної фінансової політики у галузі освіти призвели до появи у 1983 році двох державних програм. Перша за назвою не відрізнялася оригінальністю і звалася "Нація у небезпеці: необхідність реформи освіти" і констатувала, що "хвиля посередності захоплює націю і загрожує її добробуту". Друга з назвою "Нація на грані ризику." викликала проведення більш ніж 30 досліджень 290-ма державними комісіями. Внаслідок досліджень було зроблено висновок про необхідність модернізації системи освіти у США.

У 1983 році Законом (Актом)"Про консолідацію студентських позик" і Законом (Актом)"Про поправки до програми Челендж ґрантів", у 1993 році Законом (Актом)"Про реформу студентських позик", у 1997 році Законом (Актом)"Про консолідацію студентських позик за надзвичайних обставин" було реформовано та розширено систему студентських позик, зокрема забезпечено пряме кредитування, додатково враховано інтереси платників податків і студентів [338, с. 20]. Можливо завдяки прийняттю цих та інших законів, реалізації загальнодержавних програм з формальної точки зору ситуація у сфері освіти США значно покращилася, оскільки збільшилася кількість учнів і випускників та обсяги фінансування. На початок ХХІ століття близько 60 % працюючих американців мали вищу й незакінчену вищу освіту, у 1970 році цей показник становив усього 30 %. Для порівняння: в Україні - 45,2 % працюючого населення мають вищу освіту [32, с.71]. Якість такої освіти пересічних американців нам оцінити складно.

18 квітня 1991 року президентом Дж. Бушем було прийнято програму "Америка-2000. Стратегія освіти". Цю програму було розраховано на 9 років - до 2000 року. Програмою передбачалося стимулювання НЗ (насамперед середніх) за новаторство в освіті; комп'ютерне забезпечення НЗ; підтримка випускників, що отримали роботу; виведення освіти на рівень родини. Складно сказати наскільки цю програму було виконано, адже на сьогодні американська середня школа не є кращою у світі.

До системи вищої освіти США входять 4216 закладів: 639 державних ВНЗ з чотирирічною програмою навчання, 1061 державний заклад із дворічною програмою, 1894 приватних НЗ з чотирирічною програмою і 622 приватних заклади з дворічною програмою [216, с.113-114]. Вважаємо таку кількість для трохи більш ніж 300-мільйонного населення США оптимальною.

Крім поділу НЗ за рівнем та ОКР, у США як і в більшості інших країн світу є поділ НЗ за спеціалізацією. Специфічним ФНЗ є Академія Федерального бюро розслідувань, розташована на території бази морської піхоти ВМС США у Квантіко (штат Вірджинія). Засновану у 1972 році спочатку як науково-дослідну базу, а також центр підготовки й професійного вдосконалення різних категорій працівників правоохоронних органів Академію розташовано на 385 акрах лісистої місцевості, що забезпечує реальну охорону, безпеку й секретність, необхідні для навчання агентів, виконання різноманітних функцій, здійснюваних ФБР. На цій же території розташовується тренувальний центр Адміністрації із застосування законів про наркотики [56, с.6]. Безумовно цей ВНЗ як і інші спеціалізовані НЗ США працює на основі державного майна.

Підготовка кадрів для поліції здійснюється у НЗ, що традиційно мають назву поліцейських академій. Кадри поліції готуються діяти в умовах жорсткого контролю з боку спеціальних агентств, відповідальних за законність і гласність в роботі правоохоронних органів, виконавчих органів, суддів, прокуратури, адвокатури, бюро присяжних. Це вимагає особливого професіоналізму, а також високих особистих моральних якостей [4, с.357].

На сьогодні США є країною з високим рівнем розвитку освіти. У ВНЗ США отримують освіту понад 15 млн. студентів, із них близько 9 млн. - в університетах і чотирирічних коледжах, близько 6 млн. - у дворічних коледжах. Для порівняння: у ВНЗ України навчається 2,5 млн. студентів [32, с.71].

За іншими даними, у НЗ, що утворюють систему вищої освіти США, навчається близько 14,8 млн. студентів, 2,1 млн. аспірантів і 334 тис. спеціалістів (професійне навчання).57,2% усіх студентів - це жінки, 61,4% - студенти денного відділення, 30,4 % студентів належать до національних меншин і 3,4% - іноземні студенти. Згідно з результатами дослідження, комбінація наведених нижче факторів певним чином впливає на рішення студентів стосовно подання заяви й обрання місця навчання: якість навчання і репутація ВНЗ загалом та академічної програми зокрема, вступні вимоги, місце розташування, вартість навчання, можливість отримання фінансової допомоги, інфраструктура, можливість працевлаштування випускників, суспільне життя, поради людей, думка яких є важливою (наприклад, друзі, родина, вчителі у школі) та інші матеріали, що створюються на комерційній основі, такі як довідники та публікації рейтингів (hossler and Gallagher, 1987; Kallio, 1995; Lipman Hearne, 2006; Perna, 2006) [216, с.117]. Серед відомих ВНЗ США, які не мають проблем із конкурсом абітурієнтів, а вартість навчання в яких становить кілька десятків тисяч доларів США на рік, можна виділити Гарвардський, Йєльський, Мічіганський, Прістонський, Стенфордський, Чиказький, Каліфорнійський, Іллінойський та деякі інші університети, інститути і коледжі. При цьому переважна більшість "топ-ВНЗ США" знаходяться у приватній власності. Вони надають значну кількість платних послуг. Однак це не заборонено і державним НЗ. Це підтверджують вітчизняні дослідники, вказуючи, що більше половини ВНЗ США є приватними корпораціями. До ВНЗ приватного сектору належать відомі ВНЗ - Гарвардський, Стенфордський, Йєльський, Чиказький та ін. Вони отримують значні пожертвування від спонсорів та користуються високою репутацією. Плата за навчання у них складає у середньому $ 20 тисяч на рік. Окрім плати за навчання студенти оплачують медичне страхування, бібліотечне обслуговування, користування паркувальними майданчиками, вартість лабораторних матеріалів, проходження практики, гуртожиток, харчування та ін. [26, с.37].

На сьогодні наявні проблеми в освіті США так чи інакше пов'язані із недостатністю фінансових ресурсів. І це при тому, що у США на освіту витрачається 5,6 % ВВП, і за обсягом фінансування освіти США посідають перше місце у світі [239, с.3].

Джерелами фінансового забезпечення діяльності ВНЗ США є: кошти, що виділяються з бюджетів федерального, штату та місцевого; плата студентів за навчання та послуги; доходи від власної діяльності; пожертвування організацій і окремих осіб; відсотки від накопичень із спеціальних фондів, створених приватними організаціями й особами [323, с.73]. Із цих джерел фінансуються і приватні, і державні ВНЗ США. Однак стосовно фінансування із федерального, штату або місцевого бюджету приватних НЗ існують певні особливості. Російські дослідники складнощі із фінансуванням державою приватних НЗ пов'язують із наданням ними послуг з вивчення дисциплін релігійного характеру. Ними зазначається, що у США у зв'язку з релігійною орієнтацією більшості приватних шкіл та світським характером держави найважливішим принципом організації відносин між публічним і приватним секторами освіти є заборона на пряме фінансування приватних освітніх установ з бюджету. Цей принцип є результатом трактування Верховним судом США Першої поправки до Конституції США, згідно з якою забороняється приймати закони, що стосуються встановлення і затвердження релігій. Прецедентна практика йде шляхом послаблення категоричності цього принципу. У рішенні справи Lemon v. Kurtzman (1971 року), суд постановив три критерії припустимості державного фінансування приватних шкіл:

1) законодавчий акт чи дія держави повинні мати світську мету;

2) їх основний ефект не повинен давати переваги релігії, проте й не перешкоджати їй;

3) не повинно заохочуватися надмірне залучення держави у релігійні питання [63, с.76]. Як бачимо із трьох критеріїв припустимості приватному НЗ нескладно їм відповідати й отримувати фінансування своєї діяльності за рахунок федерального бюджету, штату чи місцевого бюджету. Через це фінансування приватних НЗ у США збільшується. При цьому частково і за рахунок фінансування державних НЗ.

В якості засобу для "вирівнювання балансу" державні НЗ розширюють асортимент послуг та постійно підвищують плату за надання основних і додаткових освітніх та інших послуг. На підтвердження цього можна навести арифметичну інформацію вітчизняного економіста, яка вказує, що останніми роками державні коледжі й університети США відчули помітні зміни у співвідношенні статей доходів із різних джерел. Фінансування з урядових джерел зменшилося з 45,6 % від загального обсягу доходів у 1980-1981 роках до 35,8 % у 1999-2000-му і до 28,3 % у 2007-2008 роках¹¹ У науковій літературі вказується, що у США державна підтримка університетів складає лише 30 % від їхніх витрат. Усе інше університети, маючи повну фінансову самостійність та працюючи на комерційних засадах, заробляють самостійно, але, як зазначає Я. Пелікан, приватний університет - це переважно американський феномен [386, с. 7]. Тобто це скоріше, виключення, аніж правило і в інших країнах досягти цього достатньо складно через значну кількість причин, окремі з яких будуть вказані нижче. . Компенсацією за цю кардинальну зміну є значне підвищення плати за навчання (з 12,9 % до 29,6 %), збільшення приватних пожертв, грантів і контрактів (з 2,5 % до 10,2 %), торгівлі й послуг (з 19,6 % до 27,4 %). Остання категорія включає доходи від супутніх підприємств (госпрозрахункові гуртожитки, пункти харчування), а також від університетських клінік, які для деяких ВНЗ формують значний обсяг грошових надходжень. Для порівняння: в Україні у 2007-2008 навчальному році частка бюджетних коштів, за рахунок яких здійснювалася підготовка фахівців, становила 74,6 %, власних коштів - 21,6 %, кредитних ресурсів - 1,8 %, грантів - 0,8 %, коштів підприємств - 0,7 %. Як бачимо, переважала частка бюджетних коштів [32, с.82]. З наведеного порівняння випливає, що у США держава фінансує НЗ приблизно на 30 % від їх потреби, а в Україні - приблизно на 75 %. При цьому американські НЗ здатні самостійно заробити потрібні 70 % коштів, тоді як наші НЗ часто не можуть заробити потрібні 25 %. Причин можна назвати багато. Це і надмірна кількість НЗ, що через збільшення пропозиції послуг знижує їх вартість (у т. ч. і вартість послуг НЗ, що надають якісні послуги); це і низька престижність української освіти для громадян європейських країн; це і недостатня забезпеченість НЗ обладнанням, матеріалами та іншими основними фондами та обіговими коштами. А може бути і зворотній відбір державою частини від зароблених ресурсів у НЗ. Так, В.О. Огнев'юк вказує, що у США держава створила належні умови для розвитку університетів. При цьому вона, на відміну від нашої, яка не фінансує найважливіші потреби НЗ та ще й вилучає 50 % коштів від здачі приміщень НЗ в оренду, не відбирає університетських коштів. Прибуток, отриманий українськими університетами, якщо такий буде, може спрямовуватися на розвиток та наукові дослідження, які фактично в університетах не фінансують. І навіть якщо витрати на університетську науку будуть відноситися до захищених статей бюджету, коштів буде обмаль. Університети мають налагоджувати прямі відносини із підприємцями, підприємствами, корпораціями та іншими державними і приватними структурами, надаючи їм відповідні послуги та одержуючи за це адекватну винагороду, - наголошує вчений [370, с.11].

Вітчизняними вченими також пропонується в Україні розвивати правову базу, яка б регулювала господарські відносини за участі ВНЗ у різних господарських об'єднаннях, а також надання підтримки науково-дослідній вузівській діяльності, наприклад, через венчурне фінансування. З цього приводу, наприклад, цільовий капітал (ендаумент) Гарвардського університету становить 37 млрд. доларів США, серед яких стаття прибутків від підготовки фахівців є значно меншою, ніж від пошукової роботи [585]. Україна значно відстає у впровадженні передових досягнень у порівнянні з іншими країнами [270, с.83], що вимагає використовувати зарубіжний досвід, зокрема досвід практичної діяльності НЗ у США, і вдосконалювати практику співпраці НЗ та комерційних суб'єктів.

Стосовно необхідності поглиблення співпраці між НЗ і роботодавцями в Україні неодноразово наголошувалося у роботі вище. Проте, якщо в Україні така співпраця залишилася спогадом з радянських часів або існує як виняток в окремих об'єднаннях підприємств, що мають у своєму складі НЗ, то у США публічно-приватне партнерство є реальністю: у США та Великій Британії найбільш ефективним підходом до інтеграції визнана модель державно-приватного партнерства, коли структурний підрозділ НЗ (кафедра інституту, університету) і комерційне підприємство реалізують спільний проект. Викладачі спеціальних дисциплін НЗ спільно з асоціацією випускників коледжу, а також із зацікавленими роботодавцями розробляють бізнес-план, що містить регламентацію комплексного організаційно-методичного забезпечення спільного проекту. До його реалізації залучаються студенти різних курсів, що дозволяє виробити у них необхідні професійні компетенції [279, с.41]. При цьому головна особливість такої співпраці полягає у її фінансовому аспекті: комерційне підприємство фінансує діяльність НЗ в обмін на підготовку для себе якісних майбутніх працівників, підвищення кваліфікації працюючих, отримання результатів від виконання НЗ наукових досліджень на замовлення, отримання консультацій тощо. Проте особливістю фінансового забезпечення діяльності НЗ у США є активна участь у цьому процесі громадських організацій та окремих громадян. Законом (Актом) США "Про можливості вищої освіти" від 14 серпня 2008 року було рекомендовано НЗ поглиблювати зв'язки з підприємницькими структурами [635].

Вітчизняні вчені вказують, що однією з найбільш поширених і дієвих форм взаємодії різних груп суспільства в США є функціонування різноманітних асоціацій¹¹ у даному випадку під асоціацією мається на увазі не організаційно-правова форма об'єднань підприємств, як в українському законодавстві, а об'єднання громадян чи корпорацій (підприємств). , які є вільними утвореннями, що здійснюють взаємодію громадянського суспільства і держави. У США асоціації відіграють важливу роль у відстоюванні інтересів і просуванні ідей певних верств і груп суспільства. Це перш за все проявляється: в лобіюванні власних інтересів в уряді, при складанні законопроектів, їх обговоренні, розгляді та прийнятті; в розробці, забезпеченні, реалізації конкретних програм і заходів щодо реалізації власних ідей і задач на різних рівнях: окрема організація, штат, загальнонаціональний рівень [584, с.227-228]. Серед асоціацій у США виділяються асоціації випускників окремих НЗ (особливо ВНЗ). Їх учасники роблять членські внески у розвиток НЗ, який колись закінчили. Існує практика оголошення конкурсу серед учнів на здобуття премії когось із випускників НЗ; практика присвоєння факультету, курсу, кафедрі, корпусу, аудиторії імені випускника, який зробив значний фінансовий внесок у розвиток НЗ. На підтвердження викладеного польським і вітчизняним дослідниками вказується, що одним із визначальних чинників міцної фінансової стабільності в НЗ США є диференціація джерел фінансування: паралельно із платою за навчання, федеральним або фінансуванням від штату, замовленням на дослідження або консультації для виробництва важливим джерелом фінансування стають випускники (особливо найкращих університетів), які виділяють щорічно невеликі суми і роблять значні пожертвування для університетів у заповітах. Для розширення приватної підтримки від випускників та інших жертводавців університети США створили розгалужену систему зв'язків із тими, хто надає фінансову підтримку, - від спеціалізованих журналів для випускників до присвоєння імені благодійників кафедрам, інститутам, дослідницьким центрам, факультетам або лекційним залам" [379, с.47; 370, с.10; 371, с.18].

Деякі компанії та окремі меценати надають безповоротні позики (ґранти) на освіту. Подібні ґранти також можуть надавати штат, місто або графство. Як правило, студент, який отримав ґрант, після закінчення ВНЗ повинен відпрацювати за отриманою спеціальністю 5-10 років [32, с.75].

Отже, НЗ США справедливим ставленням і якісним навчанням стимулюють своїх студентів до фінансування своєї діяльності у майбутньому, після отримання високодохідної професії. Особливістю є наявність непрямого фінансування, коли випускники або їх асоціації фінансують не НЗ, а навчання студентів. Тобто випускники сплачують за навчання найбільш успішних студентів, надають їм безвідсоткові кредити тощо. А така підтримка є важливою через достатньо високу вартість навчання.

Для подолання проблеми фінансування навчання у США також виникла система фінансової допомоги, що надається в основному американським громадянам, частково - іноземним студентам, у т. ч. студентам із республік колишнього СРСР. Виділяється вона з ряду фондів (федерального, штатів) та інших джерел [32, с.76]. Проте гроші фондів, спонсорів, випускників та їх асоціацій, уряду і штатів, які виділяються в якості ґрантів на навчання, у більшій мірі дістаються громадянам США. Іноземці заздалегідь попереджаються про неможливість отримання фінансування освіти у США. Тому для більшості із них відмова у грошах американських спонсорів не є трагедією. А незначна частка найбільш перспективних студентів можуть вважати себе везунчиками. Т.М. Боголіб наводить дані Інституту міжнародної освіти, згідно з якими 68 % витрат на навчання у США несуть самі іноземні студенти або їхні сім'ї; 16 % коштів надають американські коледжі або університети; 5,2 % виділяє уряд або НЗ країни, звідки прибув студент; закордонний спонсор покриває в середньому 2,9 % витрат; робота забезпечує 2,3 %; американський приватний спонсор оплачує 2,1 %, американський уряд - 1 %, міжнародні організації - 0,6 %; інші джерела - 2 % [32, с.77]. Арифметична інформація є переконливою. Однак навряд чи слід винуватити американський уряд, громадські організації та громадян у неповному фінансуванні освіти іноземців. В Україні іноземці не можуть отримати вищу освіту безоплатно. А раніше нами пропонувалося розширювати кількість послуг для іноземців, підвищувати їх якість і пропорційно збільшувати вартість. Так само і НЗ США розглядають іноземного студента як потенційного поповнювача свого бюджету. І саме цей студент повинен дбати про оплату свого навчання. А НЗ США, уряд, адміністрація штатів, банки, фонди, об'єднання громадян та підприємств вигадують різні способи стимулювання студентів до оплати свого навчання у НЗ США. З одного боку, різноманітні пільги, знижки, кредити тощо надаються не НЗ, а отримувачам їх послуг - студентам. Однак далі студент передає ці кошти НЗ. Раніше у роботі пропонувалося визнати такі дії з боку держави непрямими засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання. В якості одного із таких заходів у США розпочинає використовуватися так звана ваучерна система освіти.