Підстави та принципи зупинення досудового розслідування

В. Климчук зазначає, що існувала й існує величезна кількість зупинених справ, де особи, які вчинили злочин, не встановлені, так звані справи порушені за фактом вчиненого злочину, які на практиці іноді називають "глухими". Таким чином, сучасна статистика більше відображає оперативну ситуацію, а не реальний стан роботи слідства у розкритті злочинів.

Робота слідчого, дізнавача у зупиненій кримінальній справі багато в чому визначається її плануванням. Розроблений слідчим план роботи у зупиненій справі повинен передбачати:

- оцінку законності й обґрунтованості порушення кримінальної справи, своєчасність та повноту заходів, вжитих для розкриття злочину, його повного, об'єктивного й всебічного розслідування;

- визначення кола підозрюваних у кримінальній справі;

- чи всі організаційні та оперативно-розшукові заходи вжиті після винесення постанови про зупинення досудового слідства або дізнання і чи немає підстав для відновлення провадження у справі;

- ступінь імовірності розшуку обвинуваченого або встановлення особи, яка вчинила злочин, що витікає з матеріалів справи на момент її зупинення.

У процесі вивчення й аналізу матеріалів зупиненої провадженням кримінальної справи про нерозкритий злочин слідчий, дізнавач повинен з'ясувати такі питання:

- місце й час вчинення злочину;

- сліди, речові докази, вилучені з місця події;

- спосіб вчинення злочину;

- мотиви й мета злочину;

- вид та розмір завданої потерпілому, цивільному позивачу шкоди;

- дані про особу, її прикмети, рід занять, вік, національність, одяг, зв'язки тощо;

- які заходи застосовувались для її розшуку чи встановлення і яким чином отримані матеріали було використано;

- речові докази й сліди злочину, виявлені під час провадження інших слідчих дій;

- як отримані докази були використані органом досудового розслідування на момент оголошення в розшук обвинуваченого, а також коли особу, яка вчинила злочин, невстановлено, чи направлялись речові докази й сліди злочину на експертне дослідження;

- які речі й предмети були взяті чи забрані з собою з місця вчинення злочину, що зроблено для їх розшуку;

- коло виявлених та допитаних свідків та потерпілих, наскільки повно їх було допитано, які можливості встановлення нових свідків злочину;

- помилки й недоліки, допущені при проведенні слідчих дій, чи є шляхи їх виправлення й усунення;

- завдання й доручення, які покладались на органи дізнання, результати їх виконання, причини невиконання доручень слідчого;

- версії, які висувались у процесі досудового розслідування, повнота та якість їх перевірки; чи не виключається версія про інсценіровку злочину;

- як використовувалась допомога інших підрозділів ОВС у розкритті злочину, форми її використання й результати.

Плануючи подальші розшукові дії, слід приділяти увагу контактам з виправно-трудовими установами, оскільки особа, яка вчинила тяжкий або особливо тяжкий злочин, що залишився нерозкритим, може вчинити інший менш тяжкий злочин невеликої або середньої тяжкості, за який утримується у виправно-трудовій установі. Це допомагає їй уникнути більш суворого покарання в результаті притягнення до кримінальної відповідальності. Про раніше вчинений злочин особа може розповісти іншим особам, які разом з нею відбувають покарання, або взагалі будь-кому, тому оперативні служби місць позбавлення волі повинні цікавитись і постійно перевіряти цих осіб на можливість їх причетності до інших злочинів.

Вивчаючи матеріали досудового розслідування, необхідно перевіряти, наскільки повно були використані відомості з кримінальних справ про однорідні за способом вчинення злочини. Особи, які вчинили злочини одним і тим самим способом, у тому числі й ті, які відбули покарання або перебувають під слідством, повинні бути перевірені в першу чергу. Плануючи роботу у зупиненій справі, слідчий та оперативний працівник повинні визначити порядок використання кримінальних обліків. У першу чергу таких, як алфавітне-дактилоскопічний облік засуджених, а також обвинувачених, оголошених в розшук, дактилоскопічний облік осіб, які затримувались у порядку ст. 106, 115, 1652 КПК України, та невідомих осіб, які зникли з місця події злочину і можуть бути причетні до його вчинення, облік за зовнішніми ознаками, прикметами, за способом вчинення злочинів, облік безвісти пропавших осіб та неопізнаних трупів, викраденої, вилученої, знайденої та зданої зброї, облік зброї, яка застосовувалась при вчиненні нерозкритих злочинів, а також викрадених та вилучених речей.

Також при вивченні матеріалів проведеного досудового розслідування необхідно використовувати деякі технічні прийоми, систематизувати інформацію в записах та графічних схемах, осмислити зібрані докази та зіставити їх один з одним, оцінити їх доброякісність.

Під організаційними заходами у зупиненій справі слід розуміти дії органів досудового розслідування, спрямовані на забезпечення надходження різних відомостей від установ, посадових осіб та окремих громадян, а також безпосереднє їх вивчення й ознайомлення з матеріалами та документами, в яких може бути корисна для розслідування інформація.

Ефективною формою роботи органів досудового розслідування у зупиненій справі про нерозкритий злочин є розшукові дії. Конкретні розшукові дії слідчого, дізнавача у такій категорії справ визначаються видом та особливостями злочину, ситуацією, яка склалась у справі. Діяльність органів досудового розслідування у зупинених кримінальних справах показує, що найпоширенішими розшуковими заходами є ті, які носять пошуковий характер і спрямовані на виявлення носіїв інформації, корисної для розслідування злочинів. До таких розшукових заходів можна віднести дії слідчого, дізнавача, спрямовані на виявлення викрадених речей, пошук злочинця, встановлення нових свідків, інших фактів, які мають значення для зупиненої справи.

Велику роль відіграє фактор часу, який насамперед впливає на належне збереження речових доказів, показань свідків, а також на психологію злочинців, які з часом можуть втратити обережність і почати реалізацію отриманого злочинним шляхом, розповісти про вчинений злочин іншим особам. Вказані обставини слід враховувати при обранні оперативної тактики та методів оперативно-розшукової діяльності. Необхідно також виявляти та документувати факти доказу вини підозрюваних осіб, організовувати їх належну перевірку, проводити в ізоляторах тимчасового тримання, слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах разом з їх оперативними працівниками роботу щодо схилення підозрюваних, обвинувачених у вчиненні злочинів, а також засуджених до явки з повинною. Особливу увагу при цьому необхідно приділяти особам, які тривалий час знаходились у розшуку або "гастролювали", вчинюючи злочини в різних регіонах України та за її межами.

Керівники служб та їх підлеглі повинні знати усі нерозкриті злочини на закріпленій за ними території, постійно аналізувати інформацію, що надходить до них, приділяти увагу справам, які залишаються нерозкритими не лише за поточний рік, а й за минулі роки. Серед таких справ необхідно виділити, по-перше, справи про особливо тяжкі або тяжкі злочини: умисні вбивства, зґвалтування, тяжкі тілесні ушкодження, бандитизм, розбійні напади тощо. Особливо слід виділити справи про злочини, вчинені з застосуванням вогнепальної зброї та вибухових речовин, вчинені схожими способами, при схожих обставинах, у вчиненні яких можуть підозрюватись одні й ті самі особи. Такі справи необхідно закріпити за найдосвідченішими працівниками або групами працівників, особливо з числа керівного складу, а також осіб, які спеціалізуються за певними напрямами роботи. Справи про нерозкриті злочини, в переважній більшості, знаходяться у молодих слідчих, що не задовольняє практиків, тому ситуацію, яка склалась, треба змінити на краще (В.П. Лавров ще раніше пропонував створення спеціальних слідчих підрозділів для роботи у справах про нерозкриті злочини за минулі роки).

Виконуючи роботу у розкритті злочинів, слідчий або дізнавач зобов'язані повною мірою використовувати можливості оперативно-розшукових служб органів внутрішніх справ. Тим більше, що в ст. 6 Закону "Про оперативно-розшукову діяльність" однією з перших підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності названо наявність достатньої інформації про злочини, що готуються або вчинені невстановленими особами. Слідчий дає доручення згідно з ч. 3 ст. 66, 114, 118 КПК України, дізнавач - згідно з ч. 3 ст. 66 КПК України, наказом МВС України "Про невідкладні заходи щодо вдосконалення структури і організації діяльності штатних підрозділів дізнання ОВС України" від 29.12.1995 р №880. У пункті 6.14 (дод. 5) сказано: "Доручення і вказівки дізнавача працівникам інших служб про проведення розшукових та слідчих дій, не передбачених узгодженим планом, надсилаються через начальника внутрішніх справ керівникам цих служб у письмовій формі. Термін виконання доручення дізнавача, як правило, не повинен перевищувати десяти діб. У разі неможливості його виконання за цей час питання про продовження вказаного терміну вирішується за погодженням з дізнавачем і начальником органу внутрішніх справ" [20, c. 37].

До однієї з важливих проблем, що виникає на момент зупинення провадження у справі, є забезпечення відшкодування завданої злочином шкоди. Необхідною умовою реалізації конституційного принципу законності (п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України) в кримінальному судочинстві і здійснення поставлених перед ним завдань є правильне встановлення фактичних обставин справи для досягнення об'єктивної істини. Важливе місце в системі предмета доказування займає характер та розмір завданої злочином шкоди (п. 4 ст. 64 КПК України). Встановлення наслідків злочинної діяльності має істотне значення для правильного вирішення кримінальної справи, тому на органи досудового розслідування покладається обов'язок захищати порушені злочином майнові та інші (немайнові) права і законні інтереси потерпілих як фізичних, так і юридичних осіб.

Чимало питань, які охоплює ця проблема, досліджені недостатньо повно, що, в свою чергу, породжує негативні наслідки як для законодавчої, так і для правозастосовчої практики.

Актуальність розгляду даного питання сьогодні визначається зовсім іншими вимогами суспільства до забезпечення прав своїх громадян. У статті 3 Конституції України закріплено відповідальність держави перед особою щодо забезпечення захисту її прав і свобод. Прагнучи увійти до складу Європейського Союзу, Україна усвідомила, що цим актом вона бере на себе зобов'язання не лише визнати, а й закріпити у своєму законодавстві та дотримуватися європейських стандартів прав людини, у тому числі в кримінальному судочинстві [11, с. 33]. Беручи на себе такі зобов'язання, вона повинна передбачити відповідні засоби та механізм їх реалізації і, зокрема, можливість захисту майнових прав потерпілих від злочинів [9, с. 68]. Для правозастосовчої практики має велике значення сам механізм відшкодування шкоди, який здійснюється шляхом її виявлення і закінчується фактичним відшкодуванням [9, с. 78].

Вчені А. Кругліков, Н. Кузнєцова, А. Міхлін ,В. Мальцев досліджували проблему кримінально-правового поняття "злочинні наслідки". Під наслідками злочину вони розуміють шкідливі зміни в суспільних відносинах (об'єктах), що охороняються законом, які стали його результатом. Ці наслідки за своїм характером бувають різними і можуть завдавати шкоди державній, колективній чи приватній власності; спричиняти шкоду життю, здоров'ю, честі й гідності громадян; порушувати встановлений у державі правопорядок, завдавати шкоди екології.

На думку М. Ковальова, злочинні наслідки можуть бути матеріальними (майнова шкода або неодержані доходи), фізичними (смерть людини, заподіяння шкоди її здоров'ю тощо), екологічними (забруднення водойм, атмосфери, заподіяння шкоди флорі або фауні), моральними (заподіяння шкоди моральному вихованню людей чи образа суспільства), соціальними (становлять небезпеку для державного або суспільного ладу чи для правопорядку). Можна погодитись з класифікацією злочинних наслідків, яку пропонує М. Ковальов, оскільки вона вміщає в себе всі суспільні відносини, які виникають у державі.

Діяльність органів досудового розслідування, спрямована на забезпечення відшкодування шкоди внаслідок вчиненого злочину, складається з взаємодії слідчого та органу дізнання, активної допомоги йому, поки не вдасться розкрити злочин. Орган дізнання виконує доручення слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій, але в ст. 104 КПК не сказано, що на орган дізнання у тяжких або особливо тяжких злочинах покладається обов'язок продовжувати розшук невстановленого майна, тому доцільно ч. 3 ст. 104 КПК України доповнити положенням про те, що органи дізнання повинні продовжувати виконувати оперативно-розшукові дії не тільки з метою розкриття злочину, але й направлені на вжиття заходів щодо забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином.

З впевненістю можна сказати, що робота, спрямована на розкриття злочинів, носить комплексний різноманітний характер і вимагає від слідчого, дізнавача великої професійної майстерності. Крім цього, слід забезпечити органи досудового розслідування необхідними коштами для заохочення кращих працівників сучасними науково-технічними засобами, які б відігравали допоміжну роль у розкритті злочинів. Ці проблеми необхідно вирішувати на державному рівні.

Висновок

Інститут зупинення досудового розслідування має право на існування для збереження строків слідства, економії сил та засобів слідчих, дізнавачів, кращої організації роботи у розкритті злочинів. За останні роки даний інститут не зазнавав суттєвих змін і в зв'язку з цим накопичились проблеми, які вимагали поглибленого аналізу, наукового та нормативного вирішення.

Процес боротьби зі злочинністю та викорінення всіх її детермінант, відновлення порушеного права та забезпечення законних прав та інтересів людини і громадянина, вимагають проведення справедливого правосуддя, що регламентується нормами кримінального процесу. Досудове слідство, як одна із невід'ємних частин кримінального процесу, повинно бути всебічним, повним, об'єктивним, та має проводитись суворо в межах кримінально-процесуального закону. Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України у главі 11 встановлює положення досудового слідства, що віддзеркалюють характерні риси та особливості досудового слідства як стадії і своїми вимогами спонукають органи дізнання й досудового слідства до швидкого, раціонального, всебічного, повного, та об'єктивного дослідження всіх обставин справи, виконання завдань даної стадії й охорони в ній прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб.

Теоретична база досудового слідства є досить виваженою і чіткою, проте на практиці непоодинокі нехтування та обхід норм кримінального судочинства. Так, зокрема зустрічаються випадки порушення підслідності кримінальних справ, недотриманні строків досудового слідства, неефективному відомчому контролю за дотримання законності в діяльності органів досудового слідства, створення і діяльність слідчо-оперативні групи не регламентовані чинним кримінально-процесуальним законодавством, Кодекс передбачає не повне коло науково-технічних засобів, хоча в них є потреба і вони активно використовуються.

Працюючи над даною роботою я намагалася зробити загальну характеристику положень та проблем досудового розслідування , використовуючи погляди різних науковців.

Дослідження показало, що невирішені проблеми негативно позначаються на розслідуванні та розкритті злочинів, а в цілому на ефективності боротьби зі злочинністю, тому дослідження теорії і практики даної проблеми залишаються завжди актуальними.

Пропозиції щодо внесення змін та доповнень в чинний КПК (на основі думки вчених), методичні рекомендації для слідчих, дізнавачів щодо організації їх роботи у зупинених кримінальних справах, є необхідними.

На тлі створення нового Кримінально-процесуального кодексу необхідно зазначити, що від розв'язання проблеми створення ефективної системи кримінального судочинства залежить міцність фундаменту для сучасної моделі розвитку України, її модернізації, підвищення конкурентоспроможності у світовій кримінально-правовій системі.

Список використаних джерел

1. Белкин Р.С., Викторов Б.А, Криминалистика.

2. Біленчук Л., Крегул М., Курко М., Стахівський С. Кримінальний процес України: зразки процесуальних документів. - Київ, 1996. - 352с.

3. Голос України. - 1993. - 20 липня.

4. Горбамов А.В. Розкриття злочинів і доказування // Проблеми законності. X. - 1996. - Вип. 31. - С. 157-164.

5. Джига М.В., Баулін О.В., Лук'янець С.І., Стахівський С.М. Провадження дізнання в Україні. - К., 1999. -- 156 с.

6. Климчук В. Ми боремось не зі злочинністю, а за показники цієї боротьби. // Юридичний вісник України. - 1999. 10-16 червня.

7. Конституція України. - К., 1996. -- 64 с.

8. Криминалистика: Учебник для юридических вузов

9. Малютін І.А. Відшкодування шкоди як необхідна умова зупинення кримінальної справи // Наук. вісн. Національної академії внутрішніх справ України. - 1998. - №1. - С. 224-231.

10. Малютін І.А. Забезпечення відшкодування шкоди як умова зупинення кримінальної справи в стадії досудового розслідування // Право України. - 1998. - №2. - С. 28-29.

11. Малютін І.А. Зупинення досудового слідства при тимчасовому психічному або іншому тяжкому захворюванні обвинуваченого // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. - 1997. - №1. - С. 122-124.

12. Марчук Ф. Критерії розкриття злочинів // Право України. - 1998. - №9. - Мельник М.І., Хавронюк М.І. Кримінально-процесуальне законодавство України. - К., 1998. - 480 с.

13. Михатенко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України. - К., 1999. - 944 с.

14. Михеєнко М.М. та інші. Кримінальний процес України. - К., 1992.

15. Міхеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. Науково-практичний коментар КПК України. - К., 1997. - 640 с.

16. Нгіконенко М.Я. Визначення моменту встановлення особи, яка вчинила злочин // Право України. - 1999. - №1. - С. 92-94.

17. Огородник А., Колотило О. Неухильно додержувати процесуальної форми // Право України. - 1996. - №6. - С. 13-15.

18. Остроумов С.С. Советская судебная (правовая) статистика. - М., 1976. - 414 с.

19. Про заходи щодо вдосконалення організації роботи ОВС у розкритті і розслідуванні злочинів у сфері економіки: Наказ МВС України від 13.09.1994 р. №504.

20. Про невідкладні заходи щодо вдосконалення структури і організації діяльності штатних підрозділів дізнання ОВС України: Наказ МВС України від 29.12.1995 р. №880.

21. Про організацію роботи ОВС по розкриттю злочинів: Наказ МВС України від 18.10.1993 р. №701.

22. Про порядок зносин органів внутрішніх справ з компетентними правоохоронними органами іноземних держав з питань запобігання, розкриття та розслідування злочинів: Наказ МВС України від 06.09.1995 р. № 600.

23. Про серйозні недоліки в діяльності чергових частин ОВС і заходах по їх усуненню: Наказ МВС України від 12.07.1991р. №297.

24. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Особлива частина: Підручник. - К., 2005.

25. Шпотаківська О.В. Суспільні та особисті інтереси у кримінальному суді.

Размещено на Allbest.ru