Конституційні права людини і громадянина

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

План

Вступ

1. Поняття конституційних прав людини і громадянина

2. Поняття, ознаки та принципи правової допомоги

3. Форми надання правової допомоги

4. Види суб'єктів надання правової допомоги

Висновок

Список використаної літератури

Актуальність теми дослідження. Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності, Україна стала на шлях розвитку та становлення дійсно суверенної та незалежної країни, неухильно орієнтуючись на визнанні світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти. В період становлення та розбудови власної державності, відбуваються значні зміни економічних, політичних та соціальних орієнтирів суспільства, здійснюється формування власних політичних інститутів, національного законодавства тощо. З прийняттям на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року Конституції Україна вступила у принципово новий етап розбудови дійсно суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Тому на сьогодні основним завданням суспільства і держави є впровадження прийнятих конституційних положень у життя. Конституція залишатиметься Основним законом тільки тоді, коли чинне законодавство як найповніше буде приведене у відповідність до її норм. Тоді можна із впевненістю сказати, що наша держава розвивається як демократична, соціальна, правова держава. Але виникає запитання, чи діють існуючі закони? Якщо вони не діють, то яка в тому причина, як видно із реалій життя, що не всі закони діють, що вони об'єктивно не забезпечують у повному обсязі і прав людини, зокрема права на правову допомогу.

В юридичній літературі питанням правової допомоги приділялось не мало уваги, але незважаючи на це суперечливими залишаються поняття та види правової допомоги.

У зв'язку з цим особливої актуальності на даному етапі розвитку нашого суспільства набуває дослідження поняття, ознак, підстав та форм надання правової допомоги.

Мета і завданням роботи полягає в тому, щоб чітко визначити поняття конституційних прав людини; встановити їх систему та класифікацію; дати визначення поняття правової допомоги, її ознаки та принципи; висвітлити в яких формах вона надається; окреслити коло суб'єктів надання такої допомоги.

Відштовхуючись від зазначеної мети в даній курсовій роботі були складені такі основні завдання:

висвітлити поняття конституційних прав громадян, їх систему та класифікувати дані права;

визначити поняття правової допомоги;

виділити її основні ознаки та принципи, на яких воно надається; встановити, які форми надання правової допомоги існують в нашій державі та їх характеристика;

охарактеризувати суб'єктів надання правової допомоги.

Практичне значення роботи. Ця робота має в основі передусім теоретичне значення. Вона має важливе і практичне значення, оскільки і повне визначення поняття конституційних прав громадян та поняття правової допомоги її основних ознак, принципів надання, форм та суб'єктів надання такої допомоги, визначить шлях подальшої належної реалізації цих конституційних положень у чинному законодавстві України.

У правових доктринах різних держав існували й існують різні концептуальні підходи до визначення поняття прав людини і громадянина. Так відповідно до ліберальної концепції, людина має природні невід'ємні права, обмеження яких здійснюється лише в інтересах суспільства, обов'язки ж людини і громадянина випливають тільки із необхідності забезпечення прав та свобод інших членів суспільства, а в окремих випадках й інтересів суспільства у цілому. За природним правом, джерелом права виступає сама людина, її потреби та інтереси, її спосіб існування і розвитку. Людина ж є і носієм права, і вона ж відображає його у „позитивному” праві. Останнє виходить від держави та суспільства і містяться в законах та інших нормативно-правових актах у вигляді об'єктивного юридичного права і суб'єктивного юридичного права. Природні права належать людині від народження, незалежно від того, чи закріплені вони юридично. Тому, „наділяючи громадян суб'єктивним юридичним правом, держава ніби відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, наданих їй від народження, від природи”. Концепція, яка була притаманна Радянському Союзу на його території, а також на території інших країн так званого соціалістичного табору, будувалась на колективістському підході. У конституційних законах проголошувалось обмежене коло прав та свобод людини та громадянина, їх додержання гарантувалось окремими розрізненими конституційними нормами, а більша увага приділялась, з одного боку, обов'язкам людини та громадянина, а з другого - правам колективних утворень. Соціалістична держава була далекою від ідеалів правової держави, оскільки концепція її побудови заперечувала політичний й ідеологічний плюралізм, фактичну можливість поділу влади, приватну власність, відповідність внутрішнього законодавства загальновизнаним міжнародним стандартам, проголошувала домінанту соціальних інтересів і перевагу соціалістичної доцільності над правом. Інтерпретація змісту прав людини і громадянина в сучасній науковій літературі досить розмаїта. Під правами людини розуміють певні її можливості, відокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимогу про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству, певний вид матеріалів.

Права людини найбільш виразно виявляються в її суб'єктивних правах. Суб'єктивне право розуміється як міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів і потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших осіб. Традиційно суб'єктивне право характеризується через так звану „тріаду” можливостей. Згідно з цією характеристикою наявність суб'єктивного права означає для управомоченої особи:

можливість поводитися певним чином;

можливість вимагати певної поведінки від інших осіб: можливість отримати захист порушеного права за допомогою суду, державних органів тощо.

Наприклад, власник має змогу здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб.

Він також має право вимагати, щоб інші особи не перешкоджали йому в здійсненні повноважень володіння, користування, розпорядження його майном. Нарешті, у випадку порушення його права власності він може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо Суть будь-якого суб'єктивного права в тому, що воно завжди є правом на щось, на якусь цінність - матеріальну, або духовну, це і є право користуватися якимось благом у суспільстві, благом матеріальним або духовним, або і тим і іншим. Суб'єктивне право, з одного боку, є невід'ємною якістю суб'єкта правовідносин, а з іншого, поряд із суб'єктивним обов'язком, є структурою правовідносин, його правовим зв'язком, власне правовими відносинами.

Суб'єктивне право - не свобода в рамках закону, а законам гарантована свобода, тобто визнана правом, і тому можливість самостійно діяти і приймати вольові рішення підлягає обов'язковій охороні з боку держави. У будь-якої особи, у будь-якій ситуації, у тому числі й у правовідносинах, завжди є лише два можливі варіанти поведінки: або діяти, або не діяти. Третьої можливості в природі не існує.

Правомочна особа має лише одну можливість із моменту вступу в правовідносини - можливість задовольнити або не задовольнити свою потребу шляхом дії або бездіяльності. Ця можливість припускає будь-яку кількість варіантів поводження, що не суперечить законодавству. Суб'єктивне право включає як можливість самостійно здійснювати чи не здійснювати певні дії чи поведінку, так і можливість вимагати цього від іншої особи, оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб'єктивного права. Конституція України закріпила основні права, свободи й обов'язки особи, гарантії здійснення і процедуру їх правового захисту. Тим самим громадянин має можливість реалізувати свої суб'єктивні права. Конституційні права людини і громадянина _це встановлені Українською державою, закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дозволяють кожному громадянину обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Отже, сучасне законодавство України, побудовано на основі ліберальної концепції, оскільки в ньому права людини і громадянина розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують не залежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними.

Система конституційних прав та їх класифікація.

Визначаючи людину найвищою соціальною цінністю, Конституція України закріплює широке коло прав, гарантує і забезпечує їх захист, в тому числі і від порушення з боку держави, її органів та посадових осіб. Незважаючи на те, що Конституція України прямо не визначає їх взаємозв'язок, усі зазначені у ній права людини і громадянина постійно взаємодіють, і тому можна цілком обґрунтовано говорити не просто про сукупність, а про їх систему (грецьке слово - означає ціле, складене з частин). Будь-яке право громадянина відіграє самостійну роль, але між ним та іншими правами в цілому існує зв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань конституційного законодавства, дія одного права обумовлює дію інших. А це не означає, що одні з них „підкоряються” іншим, що є права, які виступають лише гарантіями здійснення інших прав, а тим більше - такими, що випливають з інших прав. Те чи інше право громадянина не може існувати окремо від системи прав, а тільки у взаємодії з ними, зміст окремих прав розкривається з урахуванням змісту інших прав громадянина. Всі права надані людині є внутрішньо узгодженими між собою, оскільки майже всі вони викладені в одному розділі Конституції України, побудовані з урахуванням відповідних принципів, забезпечуються за допомогою аналогічних чи схожих правових, політичних, економічних, організаційних та інших гарантій, разам вони охоплюють усі найбільш важливі сфери життєдіяльності людини і є основою для регламентації взаємовідносин людини з державою та суспільством. Реалізація всіх прав у їх сукупності, в системі, у взаємозв'язку і взаємодії може привести до виконання завдань конституційного та всього національного законодавства України. Для виявлення специфічних властивостей конституційних прав громадян їх класифікують за різними критеріями.

Залежно від суб'єкта, якому вони надаються права можна поділити на права людини, права громадянина, права іноземців та осіб без громадянства, права окремих категорій людей, а також індивідуальні та колективні права. За часом, з якого права належать людині, прийнято поділяти на природні та інші. За сферами їх прояву - на приватні і публічні; за значенням їх для особи на основні - життєво необхідні і не основні, за способом здійснення - на активні і пасивні.

І насамкінець: права людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, та однотипність норм, що їх закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють три основні групи прав: громадянські права і свободи людини _ця група прав і свобод забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність та недопустимість свавільного позбавлення її життя; політичні права і свободи громадян України - право на свободу пересування, вибір місця проживання, вільне залишення територій України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні; економічні, соціальні та культурні права свободи людини і громадянина - це можливості людини брати участь у виробництві матеріальних та інших благ, доступ до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання й участі у подальшому їх розвитку тощо. Отже, виходячи із всього вище зазначеного слід відмітити, що конституційні права є не якимось випадковим, амфорним поєднанням, а внутрішньо узгодженою системою прав громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом всі найважливіші й найістотніші сфери життя і діяльності людини.

2. Поняття, ознаки та принципи правової допомоги

Виходячи із вище зазначеного слід сказати, що права є основним елементам правового статусу людини і громадянина. Тому діставши закріплення в Конституції України. Основного закону нашої держави вони визначають міру можливої поведінки людини і громадянина, відображають певні межі цих прав, можливість користуватися благами для задоволення своїх інтересів. Наділивши громадян широким колом прав Конституція України та інші нормативно-правові акти встановлюють відповідні правові гарантії забезпечення їх реалізації. Це означає, що свої суб'єктивні права людина може ефективно здійснювати переважно за умов надання їй необхідної правової допомоги, право на яку кожному гарантується ч.1 ст.59 Конституції України. Відповідно до рішення Конституційного суду України у справі про право вільного вибору захисника від 16 листопада 2000року право на правову допомогу - це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини).

Ґрунтуючись на даному визначенні права на правову допомогу автор даної роботи робить спробу визначити саме поняття правової допомоги. Так, правова допомога - це допомога, яка надається визначеним колом суб'єктів у передбачених законом випадках і формах та спрямована на одержання певних юридичних послуг.

Давши визначення правової допомоги автор також виділяє її основні ознаки. До них відносять:

це не будь-яка допомога, а юридична, тобто така, що спрямована на

одержання тільки правових послуг;

це така, що надається у випадках передбачених законом;

така, що надається визначеним колом суб'єктів;

така, що надається лише у формах передбачених законом.

Правова допомога в Україні надається із додержанням її основних принципів. Принцип (від лат. principo - основа, початок) - це основне, вихідне положення теорії, вчення, головне правило діяльності. До принципів правової допомоги відносять:

принцип демократизму - полягає в тому, що надання правової допомоги повинно бути направлено на зміцнення правової держави, соціальної справедливості, забезпечення демократизації;

принцип гуманізму - проявляється у конституційних завданнях правової допомоги і полягає у тому, щоб людина у випадках передбачених законом має право на безоплатну правову допомогу, має право вільного вибору суб'єктів надання правової допомоги тощо;

принцип законності - правова допомога надається у точній відповідності із законом. Дотримання законності при наданні правової допомоги знаходиться у прямому зв'язку із чіткістю формулювання закону, які повинні виключати можливість їх різного трактування. Всі інші принципи, їх реалізація є гарантією принципу законності, оскільки порушення будь-якого із принципів є порушенням принципу законності, адже кожен із них закріплений у законі. принцип дизпозитивності - це головний принцип правової допомоги, оскільки він визначає механізм надання такої допомоги. Можливість вільно розпоряджатися своїм суб'єктивним правом на правову допомогу і є принципом дизпозитивності.

принцип рівності перед законом - означає, що всі громадяни мають рівне право на правову допомогу, незалежно від їх походження, раси, кольору шкіри, політичних, релігійних, та інших переконань, статі, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Гарантіями принципу рівності громадян є встановлення кримінальної відповідальності за обмеження їх у правах залежно від расової і національної належності, право на оскарження і скасування судового рішення (статті 290, 320 цивільно-процесуального кодексу України).

3. Форми надання правової допомоги

Для того щоб повніше розкрити поняття правової допомоги слід виділити форми у яких вона надається. В Україні така допомога надається в різних формах. Автор даної роботи, за характером вчинюваних дій суб'єктами їх надання виділив три форми надання правової допомоги. Так зокрема правова допомога в нашій державі надається:

в формі представництва в суді та інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами;

в формі надання консультацій та роз'яснень з юридичних питань. Представництво в праві має широку сферу застосування. Потреба у ньому виникає тоді коли особа, яку представляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії. Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії або бажання особисто реалізовувати належні їй права та обов'язки. Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Суть представництва полягає в діяльності представника щодо реалізації повноважень в інтересах, від імені особи, яку представляють. Представником є громадянин або юридична особа, які мають повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, яку представляють. Представники громадяни, як правило, мають бути повністю дієздатними. Юридичні особи можуть виконувати функції представника. Якщо це не суперечить їх статутним завданням, визначеним у законі, статуті, або положенні.

Представництво широко застосовується на практиці і може здійснюватися особами, склад яких визначено Цивільно-процесуальним законодавством. Представниками можуть бути:

члени органів управління, працівники державних підприємств, установ, організацій, кооперативних організацій у справах цих підприємств установ, та організацій;

уповноважені профспілок - у справах працівників, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками; уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій, у справах членів цих організацій; адвокати - в справах громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства. Закон чітко зазначає, що консультації та роз'яснення, які надаються громадянам, можуть стосуватися лише юридичних питань. У своїх відносинах з клієнтом суб'єкт надання консультацій має спиратися виключно на норми законодавства, приписи права , залишаючи поза дужками власні інтереси, політичні чи соціальні вподобання, побутову емоційність. Це означає, що він у своїх усних консультаціях чи документах, які він видає повинен наводити ті чи інші норми законодавства та практику їх застосування. При цьому держава повинна забезпечувати особам, що находяться в економічно несприятливих умовах, можливість отримання необхідної юридичної консультації по всіх питаннях, які можуть зачіпати їх права та інтереси. Юридичні консультації повинні надаватися або безоплатно, або при умові оплати особою, що звернулася законодавство консультацією, суми, що відповідає його фінансовим можливостям. Отже, правова допомога в нашій державі не врегульована належним чином. Хоча даний інститут права є досить необхідним для ефективної реалізації громадянами своїх прав.

4. Види суб'єктів надання правової допомоги

Види суб'єктів надання правової допомоги. Держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб'єктів надання правової допомоги та їх повноваження. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб'єктів надання правової допомоги: державні органи України, до компетенції яких входить її надання (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної політики України, нотаріат тощо);

адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від протиправних діянь та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах;

суб'єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;

об'єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод [8]. Так, згідно із Законом України „Про звернення громадян" всі органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані безоплатно надавати громадянам правову допомогу шляхом повідомлення по суті отриманих скарг, пропозицій та заяв. Зокрема, Міністерство юстиції України здійснює інформування населення про діяльність установ юстиції, сприяє поширенню знань про право, роз'ясненню чинного законодавства, забезпечує взаємодію державних органів у проведенні спільних заходів, спрямованих на підвищення правової свідомості населення тощо. Одним із видів підприємницької діяльності, яка здійснюється на підставі ліцензії, є юридична практика. Вказана ліцензія, що видається Міністерством юстиції України, дає право на такі, зокрема, види юридичних послуг: надання консультацій та роз'яснень з юридичних питань, усних і письмових довідок із законодавства; складання заяв скарг та інших документів правового характеру; здійснення представництва інтересів громадян за їх дорученням у судді та інших державних органах у кримінальних, цивільних, господарських справах і справах про адміністративні правопорушення; здійснення представництва громадян та захист їхніх прав та законних інтересів у центральних та місцевих органах виконавчої влади й органах місцевого самоврядування.

В сучасний період розбудови правової держави допомога правового характеру надається на досить таки низькому півні порівняно із розвиненими країнами світу. Це викликано тим, що законодавство України дуже слабо регламентує питання правової допомоги. У діючому законодавстві України, яке регулює даний процес відсутні норми, що дають визначення поняття правової допомоги, форми і принципи її надання, коло суб'єктів надання правової допомоги тощо. А також відсутні вимоги, які ставляться до правової допомоги. Автор даної роботи вважає, що таке становище нашої держави в сфері надання правової допомоги докорінно змінилося б, якщо би законодавчий орган нашої держави прийняв закон „Про правову допомогу”. І при його прийнятті були враховані здобутки розвинутих держав світу, та здобутки міжнародної практики.

Автор роботи в структуру даного закону вніс би слідуючи норми: норма, яка б давала визначення поняття правової допомоги; норма, що містить в собі основні принципи надання такої допомоги; норма, що містить вимоги до самої допомоги правового характеру; норма, про порядок надання такої допомоги; норма, що містить відомості про форми надання правової допомоги в Україні; коло суб'єктів, що мають право звертатися за правовою допомогою, та порядок звернення;

перелік органів, які надають правову допомогу, їх права та обов'язки; норма, яка зазначає яка допомога є платною, а яка безкоштовна, і кому і в яких випадках вона надається;

інші норми, які б удосконалили даний закон.

Коли усі ці норми будуть законодавчо закріплені та врегульовані, тоді можна впевнено говорити, що правова допомога відповідає стандартам розвинутих держав світу, і Україна є дійсно правовою державою.

1. Конституція України.

2. Цивільний кодекс України: Коментар. - Х: ТОВ „Одісей”, 2003. - 856с.. 3. Цивільний процесуальний кодекс України.

4. Закон України „Про адвокатуру”.

5. Закон України „Про звернення громадян”.

8. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права і держави. - К.,1995. - с. 176. 9. Копейчиков В.В. Загальна теорія держави і права - К.: Юрінком Інтер 2009. - с. 317.

10. Цивільне право України: Підручник: У 2-х. кн/. О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін..; За ред.. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер,2002. с. 720.

11. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. - Вид. 2-ге, переробл., і допов. - К.: Видавничий дім „Ін Юре”, 2011. - 696 с..

12. Святоцький О.Д., Михеєнко М. М, Адвокатура України. - К.: „Ін Юре”; 2007. - 224с.

13. Молдован В.В. Правоохоронні органи. Курс лекцій: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. - К.: Юмана, 2008. - 160с.