Часто поняття «свобода» і «демократія» розглядаються як тотожності. Однак вони не є синонімами. Так, демократія -- це справді поєднання ідей і принципів свободи, однак водночас вона містить низку звичаїв та процедур, сформованих протягом довгої, часто складної історії. Одним словом демократія -- це свобода, вкладена в норми.

Демократичну державу визначають такі засади:

Національний суверенітет;

Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє;

Влада більшості і права меншості;

Гарантія основних прав людини;

Вільні та справедливі вибори;

Рівність усіх перед законом;

Справедливе правосуддя;

Конституційне обмеження влади уряду;

Соціальний, економічний і політичний плюралізм;

10. Принципи толерантності, співпраці і компромісу. Зупинімося детальніше на виділених засадах Нерсесянц В.С. Общая теория государства и права. - М.: НОРМА - ИНФРА, 1999. - С. 121..

1. Національний суверенітет -- це сукупність повновладдя нації та прав, що гарантують незалежність особи. Він забезпечується, насамперед, державністю, комплексом конституційних прав і юридичних актів, а також традиціями і неписаними правилами поведінки. Істотну роль відіграють демократичні гарантії -- соціальні, економічні, політичні, культурні.

Національний суверенітет як загальнолюдська гуманістична цінність за сучасних умов набуває особливого значення у зв'язку з відновленням пріоритету саме загальнолюдських цінностей. Визнання суверенних прав нації є аналогічним визнанню прав людини. Воно надає гуманістичної і демократичної спрямованості політичному розвиткові держави, яка прагне до непідвладності іншим державам. Суверенітет -- та основа, на якій внаслідок вільного самовизначення встановлюється той чи інший політичний характер державності, соціальної та культурної цілісності суспільства. Він передбачає узгодження природного невід'ємного права основної нації на збереження і розвиток власної культури та самобутності з принципом забезпечення громадянських прав і культурного самоврядування всіх національних та етнічних груп, що проживають на певній території.

2. Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє. Демократія -- це щось більше, ніж ряд конституційних правил і процедур, які визначають функції уряду. У демократичній державі уряд є лише однією ланкою, що співіснує з суспільним ладом, який включає в себе багато різнорідних інститутів, політичних партій, рухів, організацій. Така різноманітність називається плюралізмом, який означає, що в демократичному суспільстві безліч організованих груп та інститутів не завдячують своїм існуванням урядові.

Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє, може діяти впевнено і авторитетно, чого не може робити режим, влада якого спирається на військову силу або на необраний голосуванням партійний апарат. За висловом А. Лінкольна, демократія -- це уряд народу, з народу і для народу.

3. Влада більшості і права меншості. В усіх демократичних системах громадяни вільно приймають рішення за принципом більшості. Однак влада більшості не завжди є демократичною. Ніхто, наприклад, не назве чесною й справедливою таку систему, в якій 51 відсоток населення гнобить решту 49 відсотків в ім'я поглядів більшості. У демократичному суспільстві влада більшості повинна включати в себе гарантії особистих прав людини, які у свою чергу мають захищати права меншин -- етнічних, релігійних чи політичних або просто тих, хто програв у дебатах навколо спірного законопроекту. Права меншості не залежать від доброзичливості більшості і не можуть бути скасовані голосами останньої. Вони захищаються тому, що демократичні закони й інститути охороняють права всіх громадян.

4. Гарантія основних прав людини. Згідно з формулюванням філософів-просвітників, невід'ємні права -- це дані Богом природні права. Вони не зникають із появою людського суспільства. Ні суспільство, ні уряд не можуть усунути чи «відняти» їх.

Водночас треба підкреслити, що держава повинна не тільки декларувати основні права людини, а й гарантувати їх.

5. Вільні та справедливі вибори. Виборне центральним інститутом демократичних режимів, оскільки в умовах демократії влада ґрунтується виключно на злагоді тих, ким управляє уряд. Головним механізмом перетворення цієї злагоди в урядову владу є вільні та справедливі вибори.

Демократичні вибори -- це конкурентні, періодичні, всенародні й остаточні вибори, під час проведення яких найвищі особи, які прийматимуть державні рішення, обираються громадянами, котрі користуються широкою свободою критикувати уряд, публікувати таку критику і висувати альтернативи.

Опозиційні партії та їх кандидати повинні мати свободу слова, проведення зборів та пересування, необхідну для відкритого висловлювання критики на адресу уряду і для ознайомлення виборців з альтернативною політикою. Вибори, під час підготовки яких опозиція не має доступу до засобів масової інформації, організовані нею мітинги зриваються, а газети піддаються цензурі, не є демократичними.

У демократичних державах не обирають диктаторів або президентів, які б займали цей пост довічно. Обрані офіційні особи є підзвітними народові. Вони повинні повертатися до виборців у визначені терміни, якщо бажають продовжити свій мандат ще на один період.

Визначення понять «громадянин» і «виборець» повинно бути настільки широким, щоб вони включали в себе значну частину дорослого населення. Влада, обрана невеликою, привілейованою групою, не є демократичною.

Демократичні вибори визначають керівництво держави. Кермо влади тримають у своїх руках обрані народом представники, які зобов'язані підкорятися законам і конституції країни.

Нарешті, демократичні вибори не обмежуються обранням кандидатів. Виборців можуть також просити вирішувати політичні питання підчас проведення референдумів та шляхом висловлювання ініціативних пропозицій, вміщених у виборчих бюлетенях.

6. Рівність усіх перед законом. Право на рівність перед законом (право на рівний захист законом) є фундаментальною основою будь-якого справедливого і демократичного суспільства. Багатий і бідний, член етнічної більшості та релігійної меншості, політичний союзних держави і супротивник -- усі вони мають право на рівний захист законом.

Демократична держава не може гарантувати однакового рівня життя для всіх та, зрештою, це й не є її обов'язком. Але за будь-яких обставин держава не повинна породжувати додаткових нерівностей, вона зобов'язана поводитись справедливо з усіма своїми громадянами.

7. Справедливе правосуддя. Кожна держава повинна мати повноваження підтримувати правопорядок і карати за злочини. Однак правила й процедури, застосовувані державою при виконанні законів, мають бути відкритими й чіткими, виключати можливість здійснення державою свавільних політичних махінацій.

8. Конституційні обмеження влади уряду. Скеля, на якій побудовано демократичний уряд, -- це конституція держави, офіційний звід її фундаментальних зобов'язань, певних обмежень, процедур та інститутів. Конституція -- це основний закон держави. Всі її громадяни, від президента до селянина, повинні підкорятися її положенням. Представницька демократія, яка діє згідно з конституцією, що обмежує владу уряду і гарантує права всіх громадян, є конституційною демократією.

9. Соціальний, економічний і політичний плюралізм. Плюралізм -- це різноманітність інтересів, поглядів та їх відображення в системі управління суспільством та діяльності усіх його інститутів. Демократія не передбачає будь-якої економічної доктрини. До складу демократичних урядів входять як соціалісти, так і прихильники вільного ринку. Практично в будь-якому сучасному демократичному суспільстві широко дебатується питання про роль уряду в економіці. Але є всі підстави стверджувати, що прихильники демократії, як правило, вбачають в економічній свободі ключовий елемент будь-якого демократичного суспільства.

10. Принципи толерантності, співпраці і компромісу. Демократія не є машиною, яка працює сама по собі за умови, що вона сконструйована згідно з відповідними принципами і процедурами. Демократичне суспільство вимагає відданості від своїх громадян, які визнають неминучість конфлікту і потребу толерантності.

Теорія учасницької (партисипаторна) демократія обґрунтовує необхідність участі широких верств населення не лише у виборах своїх представників чи прийнятті рішень на референдумах, виборах, а й участі безпосередньо у політичному процесі (підготовці, прийнятті, впровадженні вжиття владних рішень). Прихильники цієї теорії вважають, що громадяни спроможні свідомо приймати розумні рішення, їм притаманний раціоналізм, розмежування добра і зла. Критики цієї теорії зауважують, що прийняття важливих рішень широким колом непрофесіоналів може призвести до популістського авторитаризму. На їх думку, автори концепції переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі у політиці без примусу, бо відомо, що основна маса населення добровільно не бажає всерйоз займатися політикою.

Елітарна демократія. Це протилежна до учасницької теорія, її автори наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні державою. В будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається як група, наділена управлінськими здібностями, що захищає демократичні цінності і здатна стримувати емоційну неврівноваженість, радикалізм мас. Народу, згідно із цією концепцією, належить тільки право періодично обирати шляхом виборів представників еліти.

Плюралістична демократія. Ця теорія є компромісом між теоріями партисипаторноїта елітарної демократії. Основні її положення були розроблені у працях М. Вебера, Й. Шумпетера, А. Бентлі, Р. Дала, С. Л'тсета, К. Дойча та ін. Вони доводять, що за виключенням широких, загальносистемних трансформаційних процесів, якими, наприклад, є національно-визвольні рухи, народ не може виступати єдиним суб'єктом політичної дії, бо є вкрай неоднорідною спільнотою, поділеною на конкуруючі групи за інтересами. Це унеможливлює досягнення «спільної волі», прихід до ідеалу «народного блага». Тому сучасна демократія не може бути просто владою народу, системою правління на основі його безпосереднього волевиявлення, а повинна стати механізмом представництва суперечливих інтересів для їх подальшого узгодження. Демократія у такому варіанті має здійснюватися не народом, а компетентними його представниками, здатними приймати виважені політичні рішення.

3. Співвідношення демократії та народовладдя

Демократія - це організація та здійснення (безпосередньо або через делегування владних повноважень державі та її органам, а також через контроль за їх реалізацією) влади народу у правовій формі на засадах гарантування та втілення прав і свобод людини Шипілов Л. Про деякі питання теорії народовладдя // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 4. - С. 225. .

Системотворчою, сутнісною ознакою та визначальним принципом демократичної держави виступає влада народу (народовладдя). Інші ознаки демократії виступають або предикатами до категорії “народ” (верховний суверенний носій та джерело державної влади; політична свобода та політична рівноправність громадян) або спрямовані на організацію та здійснення влади народу (державний характер, поділ влад, правозаконність тощо). Як такі, вони здійснюють функцію формалізації народовладдя. З огляду на таку дихотомічну природу справедливо зазначити, що демократія виступає єдино адекватною формою втілення народовладдя.

Використовуючи в дослідженні парні категорії “сутність - явище” та “форма-зміст”, Л.М. Шипілов встановив діалектичний взаємозв'язок поміж народовладдям, демократією та державою. Явищем, яке назовні об'єктивує в собі народовладдя і демократію, виступає держава. Виходячи з гегелівського поділу форми на зовнішню та внутрішню, демократія визначається як “форма - зміст”, внутрішня форма держави. Це зумовлено тим, що демократія як загальна категорія відносно конкретної держави, характеризується ознаками, притаманними усім демократіям світу; водночас внаслідок взаємодії форми та індивідуалізованого змісту, вона виступає конкретною категорією відносно більш загальної сутності держави, і як така, має власні характеристики, відмінні за темпоральними, цивілізаційними та ідеологічними показниками Шипілов Л.М. До питання про ідею народовладдя в давньогрецькій політичній мислі // Проблеми законності: Респ. міжвідом. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2002. Вип. 54. - С. 17. .

Сутність держави визначається в її сенсі, соціальному призначенні. За сучасного рівня розвитку людства держава повинна розглядатися як інструмент слугування людині та суспільству, їх розвитку. Оскільки в державно-правовій площині модусом суспільства виступає народ, то відтак, сутність держави відшуковує себе у вираженні волі та інтересів народу, втіленні народовладдя. Саме народовладдя, трансформуючись через відповідний собі зміст, об'єктивується у формі демократичної держави.

Виходячи з цього, народовладдя необхідно розуміти як сутності держави, що характеризується належністю та здійсненням влади народом відносно себе та у власних інтересах у правовій, демократичній формі, на засадах гарантування та втілення прав і свобод людини.

Відносно демократичної системи влада характеризується як вид правової діяльності. Розгляд структури влади як складу правової поведінки дозволяє віднести до її елементів об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт та суб'єктивну сторону. За об'єкт влади слугують ті суспільні відносини, заради виникнення, зміни чи припинення яких створюється та здійснюється влада. Суб'єктний склад влади передбачає виокремлення апріорного суб'єкта влади - народу, владного та підвладного суб'єктів Шипілов Л. Теоретичні аспекти народовладдя // Конституція - основа державно-правового будівництва і соціального розвитку України: Тези доп. та наук. повідомлень учасників наук. конф. молодих учених (м. Харків, 30 червня 2001 р.) / За ред. М.І. Панова. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. - С. 6. .

Владна суверенність народу базується на загальносвітовім визнанні індивідуальних та колективних прав і свобод особистості, наявності висновку про функціональність влади відносно народу через її зосередженість та здійснення в суспільстві, розумінні держави як публічно-владної організації народу, а відтак і похідністю державного суверенітету від суверенітету народного. Сама похідність виступає наслідком перманентного процесу раціонально-легальної легітимації державної влади народом. Рівень легітимності влади безпосередньо пов'язаний зі станом правопорядку та правової культури в державі.

4. Сутнісні характеристики демократії як цінності для суспільства

Важливо пам'ятати, що демократія -- це процес, форма життя і співпраці. Ця форма еволюційна, а не статична. Свобода означає відповідальність, а не свободу без відповідальності. Якщо люди самі керують собою, вони роблять багато помилок. Але демократичний процес гарантує викриггя помилок, здійснення змін та перевиборів нової влади. Ні демократія, ні інша система влади не можуть створити ідеального суспільства Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник.-- К.: Атіка.-- 2001.-- С. 142..

Суть демократії полягає в тому, що «ми -- народ» можемо самі керувати й створювати спосіб життя, співпрацюючи один з одним у межах законів та закладів, які охороняють свободу.

Філософія демократії -- прагматизм. Вартість теорії слід оцінювати після досягнення результатів у реальному житті. Вчорашні рішення можуть бути непридатними сьогодні. Ті, хто живе в демократичному суспільстві, переконані втому, що добре змінювати час від часу керівництво. Нормальне явище -- публічно проявляти розбіжності, недовіряти політичним догмам, опрацьовувати ідеї, теорії та методи. Якщо вони дієві, працювати над ними далі, якщо ні -- відкинути і йти далі.

У політиці основною характерною рисою демократії є те, що керівна влада виходить із вимог тих, якими керують. Влада існує для потреби людей, люди не повинні служити владі, для влади вони громадяни, а не піддані.

Одна з найважливіших вимог громадян -- участь у незалежних виборах. Демократія вимагає багатопартійної системи, щоб, голосуючи, можна було вибирати з багатьох політичних кандидатів та програм. Голосування переважно таємне, щоб позбутися тиску керівної групи. Право голосу мають усі, за винятком дітей, осіб, визнаних недієздатними, іноземців.

У конституційній демократії громадян поєднує демократична етика. Демократична етика -- поєднання цінностей та постанов, які необхідні для самоврядування. Демократичну етику ще можна визначити як почуття толерантності та співпраці, спортивного духу та чесної гри. її дух вимагає чесних виборів, у ході яких усі кандидати домагаються такої самої мети. Демократична етика вимагає від кандидатів цивілізованої поведінки. Ті, хто програв, повинні прийняти рішення обраних. Якщо ця партія і влада програли, то передача повноважень повинна відбуватися спокійно. Незалежно від того, хто виграє, обидві сторони погоджуються на співпрацю у вирішенні суспільних проблем. Ті, що програють, знають, що не втратять життя і не потраплять до в'язниці, а мають шанс змагатися на наступних виборах. Незгода з урядом не означає зради. Демократична етика допускає розбіжності, і це -- нормальне явище: висловлювати протилежні думки з метою аналізу всіх можливих напрямків дій та доведення їх до відома публічної влади Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М.В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. -- Харків: Право, 2009. -- С. 121..

Усі конституційні демократії мають одну спільну рису: влада керівництва обмежена, а народ має права, які закріплені в конституції, і уряд не може позбавити їх. Громадянські права людям дає не влада, ці права належать людям і гарантовані конституцією. У конституційній демократії система урядування побудована так, щоб жодна група чи орган не отримали надмірної влади. Наприклад, дуже важливо мати незалежне судочинство, але таке, щоб керівна влада в нього не втручалася, не порушувала прав громадян.

Демократія може зазнати поразки, якщо уряд має досить влади, і навпаки. Демократична система -- найкраща форма влади, вона не повинна породжувати анархію чи безладдя. Одночасно необхідно мати лідерів і розв'язувати проблеми так, щоб демократичний уряд діяв успішно. Всі демократичні парламенти дотримуються порядку і регламенту, щоб ретельно обговорити проблеми, завершити дебати та приступити до голосування.

У демократичному суспільстві уряд не керує культурним життям і не контролює його. Цим займаються інші організації, відомства. Кожен може брати участь у культурному житті незалежно від приналежності до добровільних організацій, молодіжних груп, спортивних товариств, робітничих спілок, релігійних товариств та інших вільно обраних видів діяльності. Влада сприяє культурній діяльності, надаючи субсидії для музеїв та інших культурних закладів, але артисти, художники, письменники і музиканти не працюють на уряд.

У демократичному суспільстві влада не запроваджує цензури в пресі; вона не може ані призначити, ані відкликати редакторів газет. Вільна преса становить джерело контролю дій влад. Не може бути такого становища, щоб газетярі та історик боялися висловити свою думку. Якщо уряд -- власник засобів масової інформації, друкарень та видавництв, то незалежні погляди в небезпеці. Отже, свобода преси, слова, думки необхідні не тільки тому, що це -- добре, але й тому, що це -- найкращий спосіб спостереження за діями влади, інформування суспільства і зміни поганої політики шляхом публічних дискусій.

У демократичному суспільстві газети, журнали, книжкові видавництва, радіомовлення незалежні, не контролюються урядом. Там, де телебачення -- державна власність, воно дотримується нейтральності стосовно внутрішньої політики, не стає на бік жодної зі сторін, не перетворюється в рупор керуючої партії.

Іншою важливою рисою культурного життя демократичного суспільства є релігійне життя. У демократичних державах у релігійне життя влада не втручається. Різноманітні релігійні конфесії незалежні від уряду, а тому поряд існують костели, синагоги, інші святині. Освіта становить кістяк культурного життя кожного суспільства. У демократичному суспільстві доступ до освіти рівний для всіх.

У демократичному суспільстві міліція (поліція) та урядові особи підпорядковані закону як і вся решта владних структур. Оскільки закон -- кодекс поведінки, його можна змінювати. Якщо хтось вважає, що закон неправильний, то громадянин може звернутися до суду, щоб його скасувати (змінити) або до представників у парламенті, щоб замінити цей закон.

У демократичному суспільстві влада обмежена не лише щодо політики, але й щодо економіки. Слід зупинитися на економіці вільного ринку. Власне, навіть американська економіка не є повністю вільною від ринку. Вона поєднує в собі втручання уряду та приватні ринки. Уряд падає певні послуги, але не є власником підприємств, заводів чи сільського господарства. Більшість американської економіки належить приватній власності. Отож, відносно продажу і попиту підприємства отримують успіх або поразку в залежності від того, чи пропоновані продукти та послуги є такими, яких хоче споживач. Зрозуміло, що підприємства, які виготовляють якісні товари, мають успіх, а інші втрачають ринок.

Втручання уряду допомагає змінювати ринкову систему багатьма способами. Федеральний уряд надає допомогу працівникам, які втратили роботу і підприємствам, які потрапили у скрутне становище, а також надає позички для малих підприємств, виділяє фонди для фермерів, урожай яких загинув через непогоду, дає гарантію на банківські заощадження, соціальне забезпечення, існування різнихтипів шкіл: загальноосвітніх, релігійних, приватних, створених громадянами, які не бажають, щоб їх діти відвідували загальноосвітні чи релігійні школи.

У демократичному суспільстві школа не є політичним засобом у руках влади. Проте учні повинні навчатися основ демократії -- як стати активними громадянами, як голосувати і які погляди є політично правильними. У навчальних закладах навчання здійснюється: так, щоб студенти ставили питання, мислили, вирішували різні аспекти певної справи і виробляли власну думку.

Наступним важливим аспектом демократичного суспільства Ј роль закону. Закон -- засіб, за допомогою якого здійснюється керівництво демократичним суспільством. У демократичному суспільстві закон повинен трактувати всіх громадян як рівноправних, незважаючи на їхню расу, походження чи політичні погляди. Не може бути особливих привілеїв для урядовців, посадових осіб, для багатих людей чи щось подібне. Оскільки демократія -- це процес, а не готовий продукт, демократичні суспільства постійно переглядають закон, щоб усувати несправедливість і надати йому відповідного трактування.

Закон містить гарантію громадянських прав та політичних свобод. Він оберігає громадян від арештів та затримання без суду чи юридичної допомоги, від примусу свідчити проти себе; забороняє безпідставний обшук чи конфіскацію. У законі дослівно йдеться проте, на чому ґрунтуються права громадян у правильному судовому процесі, на медичну допомогу для престарілих, фінансову допомогу для убогих.

Уряд здійснює політику, спрямовану на зменшення податків, як стимул розвитку економіки, публічного будівництва житла або для досягнення інших важливих цілей суспільства.

5. Соціальна основу сучасної державності, влади та демократії

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави вжиття громадянського суспільства. Однак, саме держава має виступати гарантом прав людини, створювати умови, які сприятимуть реалізації прав громадян, всебічному вияву їхньої ініціативи, здібностей. Державні органи реагують на запити і потреби соціальних груп, приймають нормативно-правові акти, слідкують за їх виконанням, запобігають появі та розвитку політичних конфліктів Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. -- Харків: Консум, 2004. -- С. 217..

Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб'єкта, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства, наділений певним комплексом прав і свобод, і у той же час несе відповідальність перед суспільством.

Зміст поняття «громадянське суспільство» включає сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічні, духовно-моральні, релігійні, національні та ін.

Громадянське суспільство виступає як сфера реалізації економічних, соціальних, етнонаціональних, культурних та інших громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, що опосередковує їх відносини з індивідами. Демократичність політичного режиму визначається не в останню чергу тим, наскільки держава визнає автономне буття спільнот, тим, наскільки громадянське суспільство може вплинути на дії держави. Ідея громадянського суспільства дозволяє провести межу між політичним, офіційним та приватним життям громадян. Підґрунтям громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності, відкритою комунікацією, структурованістю суспільства, багатопартійність, недирективно сформована громадська думка, вільна особистість із розвинутим почуттям громадянськості та власної гідності Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. -- Харків: Консум, 2004. -- С. 217..

Суспільство через закон делегує державі свою владу й встановлює межі державного регулювання суспільного життя, виходячи щоразу з конкретних історичних, соціально-економічних і політичних умов. Від обсягу делегованих державі функцій управління суспільством залежить обсяг сфери самоорганізації, саморегулювання і самодіяльності самого суспільства. Чим розвинутіші демократичні інститути громадянського суспільства, тим меншою є потреба державного втручання у його життєдіяльність.

Громадянське суспільство можна розглядати як елемент розбудови демократичної інституції, як засіб реалізації свободи слова, як засіб зробити прозорою діяльність органів державної влади тощо.

Сучасні дослідники сходяться на думці про те, що громадянське суспільство -- це як економічні, духовно-моральні, сімейні, культурні, національні, так і соціально-економічні відносини. Виходячи з цього вони визначають громадянське суспільство як сферу спонтанного самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих ними організацій та об'єднань у всіх сферах життя суспільства і відносин між і ними, які захищені необхідними законами від прямого втручання і свавілля органів державної влади. Як вважали Дж. Локк та Ш. Монтеск`є, громадянське суспільство -- це самостійна, відокремлена від держави структура. Основа громадянського суспільства -- вільна, незалежна особистість, що зобов'язана своїм існуванням і процвітанням не опіці чи бажанню влади, а своїми власними зусиллями і здібностями Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М.В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. -- Харків: Право, 2009. -- С. 127..

Таким чином, громадянське суспільство -- це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості, політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею. Функціонування розвиненого громадянського суспільства створює можливості для більш адекватного буття права, сутність якого за цих умов виявляється як більш глибока та змістовна. Воно за цих умов формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття за посередництвом державно-владних інститутів таких важливих рис, як ясне й чітке визначення прав, що виникли в результаті обміну свободою, спільного визнання сформульованих правил поведінки, можливості їх примусового гарантування. Водночас громадянське суспільство є підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де складаються реальні, об'єктивні показники соціальної ефективності права.

6. Проблеми становлення демократії в Україні

Владна суверенність народу базується на загальносвітовім визнанні індивідуальних та колективних прав і свобод особистості, наявності висновку про функціональність влади відносно народу через її зосередженість та здійснення в суспільстві, розумінні держави як публічно-владної організації народу, а відтак і похідністю державного суверенітету від суверенітету народного. Сама похідність виступає наслідком перманентного процесу раціонально-легальної легітимації державної влади народом. Рівень легітимності влади безпосередньо пов'язаний зі станом правопорядку та правової культури в державі.

Народовладдя як соціокультурний феномен актуалізує своє буття в державі через відповідні зовнішні інституалізовані прояви - форми здійснення народовладдя. Форми народовладдя входять в загальну систему форм демократії, до яких також належать організація діяльності апарату держави на демократичних засадах та юридичне закріплення і фактичне використання громадянами їх демократичних прав і свобод, узятих у єдності з відповідними обов'язками.

Критерієм формалізації народовладдя в цілому, так і виокремлення конкретних форм, виступає співвідношення безпосередності та опосередкованості волевиявлення суспільства у владних відносинах. Безпосередня форма здійснення народовладдя має історичну першість виникнення, та вже відчула міфологізації через такі пам'ятки демократії, як античні народні збори, віча княжої та ради козацької України, збори міст-держав Середньовіччя тощо. На сучасному етапі безпосередня форма зазнала конвергенції з представницькими інститутами народовладдя, без яких вона не в стані вповні здійснити своє призначення. Відповідно до сконструйованих ознак пропонується визначення безпосередньої форми народовладдя як прямого владного волевиявлення народу, що тягне юридичні наслідки з суспільно-значущих питань у формах, які не суперечать праву, та яке гарантується і забезпечується державою. Аналізується об'єкт, суб'єктний склад та зміст безпосередньої форми. Встановлюється, що не зважаючи на закріплення незакінченого переліку прямих форм народовладдя у статті 69 Конституції України, в національному законодавстві отримали своє закріплення лише наступні форми: вибори, референдум та народні обговорення.

Референдум, поруч із виборами, виступає основною безпосередньою формою здійснення народовладдя. Референдум, найчастіше, характеризується як народне волевиявлення, що, на відміну від всенародного опитування, здійснюється шляхом прийняття імперативного рішення, володіє вищою юридичною силою, з питань, які складають загальносуспільний інтерес, в межах, встановлених конституцією Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник.-- К.: Атіка.-- 2001.-- С. 142..

Народні обговорення Конституцією України не закріплені, але системне тлумачення конституційних норм та інших нормативно-правових актів дозволяє виокремити таку форму безпосереднього здійснення народовладдя. Сутність народних обговорень полягає у виявленні суспільного інтересу та волі народу з приводу важливих питань державного життя, з метою втілення їх у владних рішеннях, і характеризується найвищим ступенем присутності представницького елементу серед усіх безпосередніх форм.

Загальнотеоретичне розуміння демократичної держави в якості публічно-владної організації народу покладає на нього як засновника та суверена відповідальність за дії власного витвору. Юридизація такого бачення визначає необхідність закріплення конституційного обов'язку громадян України, участі у виборах та референдумах, оскільки саме вони визначають подальший розвиток суспільства і держави. У царині вдосконалення інститутів представництва народу перспективним вбачається формування виокремлення контрольно-наглядової гілки влади та завершення, започаткованої Президентом України Л.Кучмою політичної реформи з метою переходу до парламентсько-президентської республіки.

Для найбільш повного втілення волевиявлення народу є доцільним впровадження бікамералізму національного парламенту, де нижня палата формується за пропорційною виборчою системою преференцій, а верхня - за мажоритарною системою із наявністю механізмів підконтрольності та підзвітності депутатів виборцям. Пропорційна виборча система вільних списків, що поєднує позитиви як пропорціоналізму так і мажоритаризму, робить більш прозорим процес виборів, дозволяє диференціацію ставлення до того чи іншого кандидата. Мажоритарна виборча система за територіальним принципом найбільш адекватно відповідає регіональному представництву. Водночас впровадження верхньої палати парламенту може бути стратегічно вірним лише за умови проведення адміністративно-територіальної реформи, з метою урахування щільності населення в регіонах, історичних та економічних особливостей Шипілов Л. Принцип народовладдя в ідейній спадщині Миколи Міхновського // Визвольний шлях. - 2001. - Кн. 5. - С. 76..

В сфері виборчого процесу Л. Шипілов пропонує скасування загороджувального бар'єру, як такого, що спотворює наслідки народного волевиявлення, та формування натомість окружних (територіальних) виборчих комісій суб'єктами виборчого процесу, з кола осіб, що мають вищу юридичну освіту; не представлення політичними партіями (виборчими блоками) вказаних осіб на всі окружні (територіальні) виборчі комісії тягне скасування їх статусу суб'єкта виборчого процесу. Така новація покликана значно підвищити якість виборчого процесу, водночас фактично виконуючи до нечисленних та недієвих партій функцію загороджувального бар'єру, але без негативу, що йому притаманний Там само. - С. 68. .

демократія державність влада

Висновки

Сьогодні український народ переживає складний період відродження, і тому тяжко чекати результатів, які були б досконалими на віки. Але це не означає, що наша демократія і наші порядки не можуть бути кращими, ніж зараз. Демократія має свої недоліки, тому що люди також мають свої недоліки. Наш народ тілом і душею демократичний; тому ми повинні наполегливо долати всі недоліки, а не поборювати демократію.

Всупереч деяким уявленням здорове демократичне суспільство не є ареною, на якій окремі люди прямують до досягнення своїх цілей. Демократичні держави процвітають, якщо про них піклуються громадяни, готові використовувати свободу для активної участі в житті суспільства, які обирають до державних органів своїх представників, підзвітних за свої дії, якщо життя суспільства грунтується на засадах толерантності та компромісу.