Припинення зобов'язання в цивільному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Порядок, підстави та умови припинення зобов'язання мають велике практичне значення для цивільного обігу, оскільки стосуються майнових прав його сторін і в багатьох випадках можуть спричиняти для останніх негативні правові наслідки. В умовах розвитку приватно-ринкових відносин важливе значення має аналіз правових підстав припинення зобов'язань.

Зрозуміло, що у більшості випадків сторони належно виконують обов'язки. Це хоч і приводить до припинення зобов'язання, але є позитивним фактом, оскільки за таких обставин сторони досягають бажаного для них правового результату. Припинення договору може бути викликане неналежним виконанням стороною умов договору, відмовою від нього, тому у цьому випадку постає проблема захисту порушених прав.

Відносний характер зобов'язань свідчить про те, що їх існування обмежене певними часовими межами, а тому при настанні обставин, зумовлених змістом зобов'язань, діями їх учасників тощо, у конкретний момент часу дія зобов'язання припиняється. Юридичні факти, дії та події, що спричиняють припинення зобов'язань, отримали назву підстав припинення.

Виконання зобов'язань розуміють як вчинення кредитором і боржником дій зі здійснення прав та виконання обов'язків, що випливають із зобов'язання. Через виникнення підстав припинення зобов'язань за волею сторін погашаються зобов'язання з волі його учасників, задовольняючи при цьому майновий інтерес кредитора, й тим самим досягаючи основної мети зобов'язання.

Питанню припиненню зобов'язань присвятили праці такі вітчизняні і зарубіжні вчені, як: М. М. Агарков, М. І. Брагінський, В. В. Вітрянським, А. В. Власова, О. М. Ерделевський, Є. О. Крашенінніков, Н. С. Кузнєцова, О. І. Міхно, М. І. Панченко, Н. М. Процьків, І. Й. Пучковська, А. О. Сироткіна, Я. М. Шевченко, Є.О. Тупицька, Т.В. Боднар, І.В. Висіцька та ін.

Мета роботи - аналіз сутнісної характеристики підстав та видів припинення зобов'язань, висвітлення спірних питань теорії і практики.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються у зв'язку з припиненням зобов'язань з підстав, які можуть бути в цивільному праві.

Предметом курсової роботи є теоретичні і практичні проблеми, які виникають в зв'язку з припиненням зобов'язань.

Розділ I. Поняття та види підстав припинення зобов'язання

зобов'язання припинення правовий

В главі 50 ЦК «Припинення зобов'язання» відсутнє визначення припинення зобов'язання, в ній лише перераховуються окремі підстави його припинення. При цьому слід враховувати, що терміни "припинення зобов'язань" і "припинення договору" не можна розглядати як тотожні, оскільки з низки спеціальних норм, що стосуються договорів кредиту, найму, відносин поруки, випливає, що припинення договору негайно не тягне припинення зобов'язання. В одних випадках припинення договору тягне одночасно припинення зобов'язання, в інших - припинення зобов'язання лише в кінцевому рахунку.

Припиненням зобов'язання називається ліквідація з передбачених законом або договором підстав існування суб'єктивних прав і обов'язків, які становлять його зміст. [3, с.342].

Тобто поняття «припинення зобов'язання» слід розуміти як ліквідацію юридичного зв'язку між його учасниками, що виражається у завершенні існування їхніх суб'єктивних прав та обов'язків, що становлять зміст конкретного зобов'язального правовідношення.

Дія зобов'язання вичерпується як тільки права й обов'язки, що входять до його складу, будуть повністю реалізовані. Найчастіше це відбувається в результаті виконання зобов'язання. Разом з тим належне виконання не є єдиною підставою його припинення. Зобов'язання може вважатися припиненим і в деяких випадках, передбачених законами, іншими правовими актами або договором. Обмеження в Цивільному кодексі України передбачено лише щодо припинення зобов'язань на вимогу однієї зі сторін, що допускається лише у випадках, прямо передбачених законом або договором.

За своїм змістом припинення зобов'язання означає, що з відповідного моменту боржник перестає бути боржником, а кредитор -- кредитором. І будь-які вимоги, які кредитор раніше міг заявити боржникові, виходячи із такого зобов'язання, стають безпідставними. Це має місце тоді, коли мету зобов'язання досягнуто (наприклад, виконана належним чином робота підрядником була передана замовникові за певну винагороду). Це може мати місце також і тоді, коли за деяких обставин переслідувана мета зобов'язання досягнута не була (наприклад, у разі неможливості виконання).

Безпосередньо в ЦК встановлений ряд підстав припинення зобов'язань. Більшість із них є традиційними для цивільного законодавства. Однак є й нові, раніше невідомі законодавству, які розширюють можливості сторін самостійно вирішувати питання про припинення зобов'язання.

Відповідно до ст. 598 ЦК зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

У ЦК визначено такий перелік підстав припинення зобов'язань: виконання (ст. 599); передання відступного (ст. 600); зарахування зустрічної вимоги (статті 601--603); домовленість сторін (ч. 1 ст. 604); новація (частини 2--4ст. 604 ); прощення боргу (ст. 605); поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606); неможливість його виконання (ст. 607); смерть фізичної особи (ст. 608); ліквідація юридичної особи (ст. 609)

У ч. 2 ст. 202 Господарського кодексу України (далі -- ГК) зазначається, що господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

В юридичній літературі запропонована класифікація підстав припинення зобов'язання, яка ґрунтується на протиставленні виконання- невиконання. Так, усі підстави поділяються на ті, що відбуваються шляхом виконання (тільки виконання належним чином), і ті, що не передбачають виконання, або навіть передбачають невиконання зобов'язання (усі решта).

Г.Ф. Шершеневич поділяв усі способи припинення зобов'язань на дві групи залежно від того, погашаються вони внаслідок взаємної угоди кредитора і боржника (виконання, заміна виконання, новація і договір) чи внаслідок обставин, що не залежать від угоди (неможливість виконання, зарахування, смерть одного із суб'єктів, поєднання в одній особі активного та пасивного суб'єкта, давність). [4, с.245]

М.І. Брагинский щодо припинення договорів класифікує відповідні підстави (він їх називає «форми»):

по-перше, за погодженою волею сторін (йдеться про угоду щодо припинення договору: відступне, новація, прощення боргу);

по-друге, з волі однієї зі сторін, незалежно від згоди контрагента щодо цього;

по-третє, внаслідок обставин, які взагалі від волі сторін не залежать (неможливість виконання й смерть громадянина).

Збіг в одній особі обох контрагентів, а також ліквідація юридичної особи в принципі можуть бути віднесені до кожної із цих трьох груп залежно від того, які саме обставини викликали настання відповідних обставин. [5, с.315].

До підстав припинення зобов'язань незалежно від волі сторін належать: поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК); неможливість його виконання (ст. 607 ЦК); смерть фізичної особи (ст. 608 ЦК); ліквідація юридичної особи (ст. 609 ЦК) [6, с.32].

Через виникнення підстав припинення зобов'язань за волею сторін погашаються зобов'язання з волі його учасників, задовольняючи при цьому майновий інтерес кредитора, й тим самим досягаючи основної мети зобов'язання. Такими підставами є: належне виконання; відступне (шляхом заміни предмета виконання, тобто вчиненням іншої дії); залік зустрічної вимоги (шляхом зарахування зустрічної однорідної вимоги, коли вимоги кредитора погашаються правом вимоги боржника (як кредитора в іншому зобов'язанні)); новація; прощення боргу.

Виконання зобов'язань розуміють як вчинення кредитором і боржником дій зі здійснення прав та виконання обов'язків, що випливають із зобов'язання. Обумовлені дії (або утримання від здійснення певної дії) становлять предмет зобов'язання. Такого роду дії повинні точно відповідати усім умовам договору або вимогам законодавства, а за їх відсутності -- вимогам, що звичайно пред'являються, у тому числі звичаям комерційного обороту, правилам ділової етики тощо.

Задоволення за зобов'язаннями є метою, заради якої виникають зобов'язання за договорами або з інших підстав. Звідси випливає, що оскільки ціль так чи інакше досягнута, зобов'язання припиняються. Через це правильно розуміти припинення зобов'язань як зникнення з обороту самого обґрунтування (каузи) зобов'язання. [7, с.231].

Відповідно до ст. 599 ЦК зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Виконання є «ідеальною» підставою для його припинення. Власне кажучи, зобов'язання для того й встановлюються (як договором, так і законом), щоб бути згодом виконаними 15. Слід також зазначити, що припинення зобов'язання спричиняється не будь-яким, а лише належним його виконанням (ст. 526 ЦК).

Виконання зобов'язань розуміють як вчинення кредитором і боржником дій зі здійснення прав та виконання обов'язків, що випливають із зобов'язання. Обумовлені дії (або утримання від здійснення певної дії) становлять предмет зобов'язання. Такого роду дії повинні точно відповідати усім умовам договору або вимогам законодавства, а за їх відсутності -- вимогам, що звичайно пред'являються, у тому числі звичаям комерційного обороту, правилам ділової етики тощо. [8, с.203].

Боржник може бути звільнений від реального виконання лише при настанні обставин, зазначених у законі, зокрема, якщо скасовано нормативний акт, на основі якого виникло цивільно-правове зобов'язання, або через неможливість виконання.

Взаємна заінтересованість сторін у виконанні зобов'язання зумовлює існування принципу співробітництва сторін. Останній означає, що сторони повинні не лише добросовісно виконувати свої зобов'язання, але й надавати допомогу і створювати умови контрагенту для належного виконання зобов'язання.

Відповідно до ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оформлення виконання здійснюється в такому ж порядку, як і укладення. Якщо зобов'язання має бути оформлене в письмовій формі, то й виконання повинно бути підтверджене таким же чином. Зокрема, виконання супроводжується, оформлюється складенням відповідних документів. Це можебути, наприклад, акт приймання - здачі продукції, виконаних робіт. При усній формі зобов'язання не вимагається оформлення відповідним способом. Але якщо боржник вимагає при виконанні усного зобов'язання підтвердження цього факту, кредитор не має права відмовляти.

Спеціальний порядок посвідчення виконання зобов'язань передбачений у разі видачі кредитору боргового документу. В такому випадку кредитор повинен повернути цей документ, а при неможливості повернення зазначити це в розписці, що додається. Остання може бути замінена написом на борговому документі, що повертається.

Припинення зобов'язань належним їх виконанням повинно бути однією з основних підстав у відносинах між учасниками цивільного обороту. Через призму припиненнязобов'язань із названої підстави реалізуються цілі, що ставилися учасниками цивільного обороту.

Розділ II. Припинення зобов'язань за волевиявленням сторін

Припинення зобов'язання за волею сторін можна розділити на дві підгрупи. До першої підгрупи належать такі підстави: виконання, передання відступного і зарахування. Ці підстави припинення зобов'язання іноді називають виконанням у широкому розумінні, яке охоплює і власне виконання, проведене належним чином, і виконання внаслідок передання боржником кредиторові відступного, і виконання зарахуванням зустрічних однорідних вимог.

Попри, здавалося б, істотні відмінності між такими підставами припинення зобов'язання, вони мають одну спільну ознаку, яка дає підстави об'єднати їх в одну підгрупу: в усіх випадках боржник звільняється від виконання зобов'язання як такий, що виконав свій обов'язок (зобов'язання у розумінні комплексу обов'язків боржника).

У групі підстав припинення зобов'язань за волею сторін головне місце належить належному виконанню зобов'язань. [9, с.134]

Практичний смисл будь-якого цивільно-правового зобов'язання полягає в тому, що воно повинне бути виконане, тобто продавець за договором купівлі-продажу повинен передати товари покупцеві, а останній -- оплатити їх; підрядник -- побудувати об'єкт і передати його замовникові, який повинен оплатити всі виконані роботи; особа, яка незаконно отримує чуже майно, -- повернути це майно його законному власникові тощо. Саме належне виконання зобов'язання, за загальним правилом, є підставою його припинення. [9, с.12].

При цьому принцип належного виконання зобов'язань охоплюється певними приписами щодо предмета, строку, місця і способу виконання. Дія принципу належного виконання має на меті досягнення цілі, заради якої виникли правовідносини.

Принцип реального виконання зобов'язань дещо вужчий, ніж принцип належного виконання зобов'язань. Належним чином виконати зобов'язання означає виконати його,як уже зазначалося, відповідно до всіх вимог закону, договору, інших нормативних актів,вимог ділового обороту і вимог, які звичайнопред'являються. Принцип же реального виконання стосується лише одного аспекту - виконання в натурі. Тому зобов'язання може бути виконано реально, але неналежним чином (наприклад, поставку продукції здійснено з порушення термінів, передбачених договором). [9, с.13]

Відповідно до ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Зобов'язання може припинитися також шляхом зарахування зустрічних вимог. Зокрема, може бути ситуація, коли у відносинах між двома учасниками цивільного обороту можуть виникнути зустрічні взаємні зобов'язання.

Чинним законодавством чітко не встановлено правову форму проведення взаємозаліку зустрічних однорідних вимог. Фактично, взаємозалік зустрічних однорідних вимог вважається проведеним вже з моменту отримання однією стороною договору заяви про це від іншої сторони. Проте на практиці найпоширенішим документом, що підтверджує факт зарахування зустрічних однорідних вимог, є акт звірки зарахування зустрічних однорідних вимог. Окрім цього, у деяких випадках вносять відповідні зміни про можливість саме такого способу припинення зобов'язання в основний договір або укладається окремий договір про зарахування зустрічних однорідних вимог.

Підстави їх виникнення можуть бути різноманітні. Але фактор виникнення маєважливе значення, оскільки деякі види зустрічних вимог не підлягають зарахуванню. Як правило, зарахуванню підлягають вимоги, що виникають на основі договорів. Правовим наслідком зарахування (заліку) вимог є припинення правовідносин між їх учасниками. Таким чином, вважається, що боржник виконав свої обов'язки. Оскільки обов'язки в коментованому випадку мають взаємний характер, то залік вимог пов'язується з припиненням зобов'язань з боку обох сторін.

Частиною 2 ст. 602 Цивільного кодексу України передбачено можливість направлення однією із сторін зобов'язань заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог. За своєю природою така заява є одностороннім правочином, який не потребує волевиявлення іншої сторони. У випадку, якщо інша сторона зустрічних зобов'язань заперечує проти зарахування вимог, вона може оскаржити таку заяву лише у судовому порядку. Крім того, з огляду на Постанову ВГСУ від 30.07.2014 у справі №909/1094/13, зарахування вважається проведеним у випадку, якщо воно відбувається на підставі направленої заяви про зарахування вимог, після отримання іншою стороною такої заяви. Саме тому для уникнення у майбутньому спорів краще фіксувати зарахування зустрічних однорідних вимог укладанням між сторонами угоди.

Для зарахування вимог необхідне додержання трьох умов: вимоги повинні бути зустрічними, однорідними та такими, строк виконання яких або настав, або визначений моментом пред?явлення вимоги.

Як відомо, залік є можливим за тими зобов'язаннями, строк яких вже настав, або, якщо строк виконання визначений моментом пред'явлення вимоги. До того ж важливо, щоб строк виконання зобов'язання настав за двома зобов'язаннями. Оскільки, якщо за одним договором строк виконання настав, а за другим ні, то зарахування стане можливим лише після настання строку виконання за другим зобов'язанням.

Для відсутності непорозумінь в майбутньому краще укласти певну угоду між контрагентами за основним договором, який підтверджуватиме відповідні наміри та відсутність заперечень у кожної зі сторін. Однак первинним підтверджуючим документом буде саме відповідна заява, вимоги до якої передбачені ст. 601 ЦК України та ст. 203 ГК України. Саме такої позиції дотримуються національні суди, в тому числі й Вищий господарський суд України у своїй постанові від 30.07.2014 р. у справі №909/1094/13 зазначає, що акт звірки заборгованості є фіксуючим документом, він не є первинним документом і не доводить факту будь-яких господарських операцій (поставки, надання послуг тощо), це лише відображення руху коштів в бухгалтерському обліку підприємств, що має інформаційний характер. Акт звірки взаємних розрахунків не є документом про проведення зарахування однорідних зустрічних вимог, оскільки не є підставою для встановлення юридичного факту щодо проведення заліку.

Лише сукупність трьох умов - зустрічність вимог, їхня однорідність та настання строку виконання може слугувати підставою для розгляду сторонами можливості оформлення заліку.

Наприклад, якщо за договором поставки одна із сторін повинна оплатити певну суму іншій, а остання за договором підряду виконала для першої певні роботи на цю ж суму, то вони можуть припинити взаємні зобов'язання шляхом їх заліку.

До припинення зобов'язання зараховуванням ставляться певні вимоги.

Зокрема, необхідно, щоб вимоги, які підлягають зарахуванню, були зустрічними, тобто кредитор одного зобов'язання був боржником іншого зобов'язання, і навпаки - боржник першого зобов'язання був кредитором другого. Крім цього, вимоги мають бути однорідними, тобто предметом обох зобов'язань повинні бути речі одного й того самого роду. Ставиться також вимога, щоб термін виконання обох зобов'язань настав або визначався моментом витребування. [9, с.10]

Не допускається зарахування вимог згідно з новим Цивільним кодексом [1]:

? за якими минув термін позовної давності;

? про відшкодування шкоди, викликаної

ушкодженням здоров'я або смертю;

? щодо довічного утримання;

? про стягнення аліментів;

? в інших випадках, передбачених

законом або договором.

Зобов'язання повинно бути виконано за загальним правилом самим боржником, якщо законом або договором не передбачено інше.

Сторони своєю домовленістю можуть припинити зобов'язання. В односторонньому зобов'язанні це означає зняття кредитором обов'язку (боргу) з боржника, а в дво-(багато)сторонньому -- зняття обов'язків (боргу) з обох сторін.

Мотиви, що спонукають до здійснення подібних дій, бувають різні: моральні, юридичні, економічні. Зокрема, припинення дво-(багато) стороннього зобов'язання угодою сторін відбувається звичайно тому, що з'ясовується його господарська недоцільність для обох контрагентів. Але для дійсності досягнутої сторонами домовленості мотиви значення не мають. Важливо лише, щоб характер зобов'язання допускав таке його припинення.

Домовленість може мати місце, коли сторони не приступили до виконання зобов'язання або виконали його частково. Домовленість сторін про припинення зобов'язання варто відрізняти від угод про уступку права вимоги, переведення боргу й інших угод про заміну однієї (двох, всіх) сторони в зобов'язанні. Деякі автори ототожнюють припинення зобов'язання за домовленістю сторін та припинення зобов'язання за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим (новацією).

Припинення зобов'язань за взаємною угодою сторін є яскравим проявом диспозитивності й приватної ініціативи в цивільно-правових відносинах. Учасники за взаємною згодою вступають у приватні відносини і так само можуть їх припинити. Іншими словами, ініціатива щодо припинення зобов'язань повинна бути з боку обох учасників, а якщо їх більше, то всіх. [9, с.15]

Серед підстав припинення зобов'язань угодою сторін виділяють новацію, відступне, прощення боргу, з цих трьох підстав зобов'язання припиняється за обов'язкової наявності домовленості сторін. Але вони є такими видами домовленості, які внаслідок своєї значущості набули самостійного значення. Так, при переданні відступного угода взагалі (незважаючи на те, що є необхідною умовою) не вважається визначальною рисою, що відбилося на порядку розташування відповідних норм (до того ж, зобов'язання припиняє не сама домовленість, а сурогат виконання, який не обов'язково збігається з нею в часі).

Вважають, що домовленість сторін про припинення зобов'язання -- це, передусім, домовленість про розірвання договору. Однак, слід додати, що коли подібна домовленість не передбачає наділення сторін певними новими зобов'язаннями (тобто припинення зобов'язання є єдиним предметом угоди), такий порядок припинення зобов'язання підпадатиме під ознаки такої підстави, як прощення боргу. [10, с.169]

За умови ж досягнення згоди не лише з питання про припинення зобов'язання, але й щодо досягнення еквівалентності у відносинах між сторонами, матиме місце новація.

Новація не допускається щодо зобов'язань по відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров'ю, і по сплаті аліментів. Новація припиняє додаткові зобов'язання, пов'язані з первісним, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Слід враховувати, що новація характеризується подвійною правовою природою, адже вона є одночасно підставою для виникнення зобов'язальних правовідносин та підставою їх припинення. Новація породжує нові зобов'язальні правовідносини, отже, виступає правостворюючим юридичним фактом та одночасно правоприпиняючим щодо первісного зобов'язання.

Насамперед, на думку Ю. Л. Сеніна, до умов правочину новації варто віднести такі: для припинення зобов'язання новацією нове зобов'язання повинне пов'язувати тих же осіб, що і первісне; сторони мають досягти згоди щодо заміни одного зобов'язання іншим; новація вчиняється у формі двостороннього правочину (новаційного договору); наявність наміру сторін учинити новацію; дійсність первісного зобов'язання; новація передбачає зміну змісту зобов'язання; допустимість заміни первісного зобов'язання новим [11, с. 30-32].

В Україні питання припинення зобов'язань новацією є доволі актуальним. Вчені справедливо називають договір про новацію альтернативою належному виконання зобов'язання. Адже припинення зобов'язань на підставі новації сприяє підтримці стабільного цивільного обороту та відповідає інтересам сторін. Але впровадження в національне законодавство даного інституту стало предметом дискусій теоретичного і практичного характеру, пов'язаних з особливостями укладання договору новації, визначенням його сутності, а іноді зі складнощами відмежування інституту новації від інших способів припинення зобов'язань.

З огляду на те, що договір новації - це один правочин, який і припиняє первісне зобов'язання, і одночасно породжує нове, - думки вчених розподілилися стосовно того, у якій формі має укладатися договір новації: у формі, яка була передбачена для первісного договору, чи у формі, яка вимагається для нового договору. Ю. М. Андреєв, підтримуючи першу точку зору посилається на ст. 654 ЦК України, відповідно до якої зміна або розірвання договору за загальним правилом вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається [12, c. 44].

На думку Є. О. Тупицької справедливими є обидва аргументи і вона зауважує, що «… форма і порядок укладення договору новації повинні відповідати одночасно як вимогам стосовно первісного договору, так і вимогам стосовно нового договору. В результаті договір новації має відповідати тим вимогам, які є суворішими». Зокрема, науковець зазначає: «Під час домовленості сторін про новацію повинні застосовуватися вимоги закону щодо форми правочинів, передбачені для договорів даного виду, а за відсутності таких - загальні правила статей 205-210 ЦК України. Крім того, у випадку, коли оновлюється договірне зобов'язання, домовленість про новацію має відповідати вимогам, які висуваються до форми договору, внаслідок якого відбулось первісне зобов'язання. У разі наявності колізій зазначених вимог, за загальним правилом, застосовуються приписи, що встановлюють більш суворі вимоги до форми й порядку укладення договору» [13, c. 25].

На перший погляд новація із заміною кредитора може нагадати цесію вимоги. Однак, іноземні автори проводять розгорнуте порівняння цесії та новації. Поперше в новації основною є відмова від попереднього зобов'язання та створення нового. Отже, новація, на відміну від цесії, яка тільки замінює сторони без необхідності відмови від попереднього зобов'язання. По-друге, оскільки в новації попереднє зобов'язання відміняється, наслідком цього є відмова від попередніх гарантій. Однак при цесії немає причин, в силу яких попередні гарантії не будуть ефективним, адже цесія «зберігає» договір чинним. По-третє новація завжди реалізується через договір та за наміром сторін, водночас відступлення права вимоги може відбуватися внаслідок смерті особи або рішення суду. Почетверте об'єктом договору відступлення права вимоги є вимога як незалежний об'єкт, а об'єктом новації зобов'язання [14, c. 176-177].

З огляду на вищевказане можна дійти висновку, що інститут новації є відносно новим для сучасної правової системи України. Це підтверджується недостатньо розробленим законодавством, регулюючим дане питання, і як наслідок доволі нечисленними випадками практичного застосування договору новації. Що стосується теоретичного аспекту визначення сутності і особливостей новації, то він також відрізняється неоднозначністю і наявністю великої кількості різних думок і позицій, переважна більшість з яких суперечать одна одній.

Розірвання договору шляхом надання відступного можливе лише тоді, коли в якості відступного будуть виступати майно, майнові права, гроші, цінні папери, послуги, результати інтелектуальної діяльності, за винят ком особистих немайнових прав. На відміну від прощення боргу відступне завжди передбачає певне задоволення для кредитора, навіть у тому випадку, коли в результаті відступного кредитор отримує менше, ніж від належного виконання договору. [15, c. 127].

Доцільно звернути увагу порівняльний аналіз інститутів новації і відступного, адже цьому питанню приділяється недостатньо велика увага, що негативно впливає на розуміння практичних випадків їх застосування, а також на встановлення основних критеріїв їх відмежування.

Так, О.О. Мельников вважає, що схожість відступного і новації полягає в тому, що і під час новації, і під час відступного змінюється первісний спосіб виконання зобов'язання. Проте неправильно було б ототожнювати новацію і відступне. Головна відмінність між ними в тому, що під час новації виникає нове зобов'язання, а під час відступного зобов'язання залишається тим самим - змінюється лише спосіб його виконання [16, с. 100].

Отже, схожість двох способів припинення зобов'язань зумовлена сформульованими законодавцем юридичними конструкціями: відступне є заміною предмета виконання первісного зобов'язання на інший, обумовлений сторонами; новація - це зміна предмета виконання первісного зобов'язання, яке припиняється виникненням нового зобов'язання.

Предмет або спосіб виконання, які можуть бути змінені під час новації, також відрізняють цей інститут від відступного, оскільки зобов'язання, що виникає на його основі, може бути нічим і не пов'язаним з первісним: воно лише направлене на його погашення, тому може мати й «інший предмет», «інший спосіб» і взагалі будь-які «інші умови». Тому є всі підстави говорити про зміну способу виконання первісного зобов'язання навіть за умови зміни предмета первісного виконання. Проте зі зміною способу виконання закон пов'язує кваліфікуючу ознаку новації. На вказані особливості звертає увагу О. О. Мельников, на думку якого схожість заміни виконання і новації полягає в тому, що і під час новації, і під час замі ни виконання змінює первісний спосіб виконання зобов'язання [16, с. 101]

Таким чином, можлива зміна предмета виконання первісного зобов'язання як правочину сторін про відступне, так і правочину сторін про новацію, що є підставою для ототожнення правозупиняючих наслідків двох юридичних конструкцій зобов'язального права. Це внутрішні причини схожості двох способів припинення зобов'язань. Існують і зовнішні ознаки новації і відступного, які свідчать про їх схожість. Так, новація і відступне є операціями, тобто діями громадян і юридичних осіб, спрямованими на припинення зобов'язань. Вони виступають юридичними фактами, на підставі яких припиняються правовідносини сторін.

Питанню прощення боргу як підставі припинення зобов'язань приділено досить велику кількість досліджень. Стаття 605 Цивільного кодексу України встановлює, що зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора. [1]

Прощення боргу здавна визнавалося судовою практикою в якості одного із способів припинення зобов'язань. Проте для вітчизняного цивільного права цей спосіб припинення зобов'язань є новим. [17, с. 27]

Особливістю цього способу є те, що він не припускає зустрічного задоволення; в іншому випадку йшлося про новацію. Прощення боргу означає, що кредитор звільняє боржника від виконання його обов'язків, не вимагаючи зустрічного виконання зобов'язання, і таким чином зобов'язання припиняється.

Існує кілька точок зору щодо юридичної природи прощення боргу, кожна з яких впливає на визначення форми і моменту настання юридичного факту, який припиняє зобов'язання. До першої точки зору слід віднести погляди М. Брагінського та Т. Фаддеєвої. Прощення боргу як спосіб припинення договору вони називають договором дарування.

Другу точку зору поділяють А. Ерделевський, та Є. Крашенинников. Автори не погоджуються з віднесенням прощення боргу до договору дарування. Так, Є. Крашенинников зазначає, що в тому разі, коли договір про прощення боргу визнавався б різновидом договору дарування, він міг би здійснюватися з метою виконання оплатного основного правочину та наводить приклад договору про прощення боргу з оплатною правовою підставою: договір, у силу якого орендодавець зобов'язаний простити орендарю залишок боргу за орендною платою, а орендар зобов'язаний повернути орендодавцю орендоване майно до обумовленого сторонами строку. На думку Є. Крашенинникова, договір про прощення боргу може мати іншу мету, ніж договір дарування - це забезпечення виконання іншої частини зобов'язання. [18, с. 21]

В силу того, що одна сторона - кредитор має право, то на його контрагента - боржника покладається, відповідно, обов'язок, який кореспондує визначеному праву. У цьому зв'язку припинення обов'язку можливе лише у двох порядках: прямому і зворотному. Прямий порядок - це виконання обов'язку, а зворотний - це позбавлення особи прав, якому кореспондує обов'язок. У такому випадку добровільна і законна відмова кредитора від права припиняє обов'язок боржника сплатити відповідні кошти. Позиція з цього питання боржника не є принциповою для цивільно-правових відносин в силу того, що прощення боргу - це безумовний правочин, а тому - і юридичний факт. Тобто в разі продовження цивільно-правових відносин між тими самими сторонами кредитор за першим зобов'язанням (борг боржника за яким прощено) не вправі посилатися на відповідне прощення. В такому разі має застосовуватися презумпція повного виконання. Сам факт прощення кредитором боргу є підтвердженням факту задоволення інтересу кредитора. У цьому зв'язку учасники цивільно-правових відносин мають презюмувати, що зобов'язання виконане в повному обсязі і жодна зі сторін не може посилатися на обставину прощення як на факт, що свідчить про неповне виконання зобов'язання боржником перед кредитором. [9, с.15]

У тому ж разі, якщо прощення є умовним, тобто відбувається з умовою, яку висунув кредитор до боржника і яка має будь-який характер чи то вчиненні певних дій на користь кредитора або третіх осіб, чи утримання від таких дій, то цей правочин є нічим іншим як новацією. Разом із тим, прощення боргу може бути повним або частковим, що не впливає на його загальний характер як способу припинення зобов'язань. Так, повне прощення боргу кредитором звільняє боржника від виконання зобов'язання у повному обсязі, а часткове - у частці, визначеній кредитором. Правовим наслідком у разі повного прощення боргу буде припинення договору між сторонами в повному обсязі, а у разі часткового - припинення договору у частині, обумовленій договором про прощення боргу. [17, с. 28]

За загальним правилом прощення боргу є одностороннім правочином кредитора. Але в той же час такі дії кредитора не повинні завдавати шкоди законним правам та інтересам боржника. Кредитор має виконати всі дії, що від нього залежать, для того, щоб не завдати шкоди кредитору і боржник отримав те, на отримання чого розраховував при вступі у цивільно-правові відносин з кредитором. Наприклад, якщо для виконання зобов'язання перед кредитором боржник вступив у зобов'язальні правовідносини з третіми особами, то звільнення боржника від виконання його обов'язків за першим зобов'язанням може призвести до порушення ним зобов'язання з третіми особами. У цьому зв'язку, боржнику за першим зобов'язанням може бути завдано шкоди шляхом стягнення з нього коштів за невиконання другого зобов'язання. У такому разі припинення першого зобов'язання прощенням боргу можливе лише після передання кредитором боржнику всіх сум, належних до сплати за повне і належне виконання зобов'язання. В іншому випадку дії кредитора мають розцінюватися як одностороннє припинення зобов'язання, у зв'язку з чим будуть юридичним фактом зовсім іншої правової природи. [19, c. 159].

У двосторонніх договорах, на думку Н. М. Процьків, необхідно проводити зустрічні взаємоперевірки, інакше боржник може оспорити односторонній акт прощення боргу на тій підставі, що кредиторне виконав своїх зобов'язань, а тому в даному випадку потрібна згода обох сторін на розірвання договору.

Моментом припинення зобов'язання є момент отримання боржником заяви про прощення боргу, оформленій у такій самій формі, що й зобов'язання, яке припиняється. У разі ж, якщо прощення боргу має місце у двосторонньому договорі, то оформлюватися воно також має у формі договору. Моментом припинення зобов'язання в такому разі є або час укладення договору, або момент, визначений у договорі, або момент державної реєстрації переходу прав чи зняття заборон відчуження нерухомого майна, якщо предметом зобов'язання було нерухоме майно, обтяження на яке було зареєстроване у встановленому законом порядку. При цьому договір прощення має бути безумовним щодо дій боржника. Крім того, слід звернути увагу на те, що:

- дія договору про прощення відкладально-обумовленої вимоги проявляється лише з моменту настання умови;

- дія договору про прощення майбутньої вимоги чи вимоги, яка набувається в майбутньому, настає тільки в той момент, коли виникає чи набувається вимога. [20, c. 79]

Розділ III. Припинення зобов'язань з обставин, що не залежать від волі сторін

Цю групу підстав складають підстави, що не належать до правочинів і припиняють зобов'язання незалежно від досягнення його мети: поєднання боржника і кредитора в одній особі; неможливість виконання; смерть фізичної особи і ліквідація юридичної особи.

а) Припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК України) на практиці є досить поширеною підставою припинення договірного зобов'язання.

Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі має місце у разі, якщо до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної в за коні, підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. Поєднання боржника і кредитора в одній особі може мати місце, наприклад, при спадкуванні - у разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки; при реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням. В обох цих випадках зникає один із суб'єктів правовідношення, у зв'язку з чим припиняється і саме правовідношення.

Якщо обставини, що спричинили поєднання боржника і кредитора в одній особі, в подальшому відпали, зобов'язання, що існувало раніше, відновлюється лише у відносинах між громадянами. Якщо юридичні особи, які злилися раніше, реорганізуються шляхом поділу або виділу, попереднє зобов'язання не відновлюється, і доля попередніх зобов'язань визначається відповідно до розподільчого балансу (ч. 2 ст. 107, ч. 1 ст. 109 ЦК України).

Актуальності набуває й питання співвідношення інституту новації з таким способом припинення зобов'язань, як поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК України).

Є. Р. Амінов зазначає, що «Постановка проблеми порівняльного дослідження двох суміжних способів припинення зобов'язань визначається загальновідомим прикладом, наведеним багатьма сучасними авторами, зв'язкового з «трансформацією» договору оренди договір купівлі - продажу. Так, орендодавець та орендар укладають договір оренди щодо певного майна. Внаслідок сторони щодо того ж майна (предмета чи об'єкта оренди) укладають договір купівлі - продажу, за яким орендар (покупець) набуває право власності на орендоване майно. Виникає проблема кваліфікації відносин сторін, точніше, вибір належного способу припинення зобов'язань - поєднанням боржника і кредитора в одній особі або новацією первісного зобов'язання» [21, c. 64?65].

ЦК України не закріплює положень щодо наслідків, які виникають при конкуренції цих двох норм. На практиці щодо цього також виникають суперечки: деякі юристи бачать в цьому поєднання боржника і кредитора в одній особі, інші - новацію початкового зобов'язання.

В науці цивільного права також немає єдності думок щодо даної проблеми. Так, А. А. Павлов відносить наведений вище приклад до поєднання боржника і кредитора в одній особі: «улюбленим прикладом новації в сучасній вітчизняній доктрині став випадок «заміни» договору оренди договором на продаж орендарю орендованого ним майна. Однак у такому разі зобов'язання орендаря припиняється не новацією, а поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Як наслідок, «правозупиняючий ефект» настане не в момент укладання договору купівлі-продажу, а лише в момент переходу права власності на відчужуване майно» [22, c. 10].

Натомість М. І. Брагінський вважає цей випадок прикладом новації [23, c. 457].

Варто зазначити, що проблема співвідношення двох розглянутих способів припинення зобов'язань, на думку О. П. Сергєєва та Ю. К. Толстого, виникає тільки у випадку, коли сторони замість договору оренди укладають договір купівлі - продажу відносно одного і того ж майна. В інших ситуаціях новація не порівнюється із поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Це різні інститути за своєю специфікою і сферою застосування. Вони також входять в різні групи способів припинення зобов'язань - новація належить до числа способів припинення зобов'язань за згодою сторін, а поєднання боржника і кредитора в одній особі - до числа способів припинення зобов'язань незалежно від волі сторін [24, c. 744?745].

б) Припинення зобов'язання неможливістю його виконання має місце у разі, якщо неможливість виконання зобов'язання настала після його виникнення.

Така неможливість може бути як юридичною (наприклад, у разі заборони проведення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності з товарами (роботами, послугами), перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України), так і фактичною (наприклад, загибель у результаті пожежі індивідуально визначеної речі, яку боржник зобов'язаний передати кредиторові). Слід, проте, мати на увазі, що в останньому випадку притіняється зобов'язання щодо передання речі, проте може виникнути обов'язок відшкодувати збитки, що виникли в результаті невиконання попереднього зобов'язання, або повернути вартість товару (роботи, послуги), сплачену кредитором.

Стаття 607 ЦК України встановлює, що за обставину, яка викликала неможливість виконання зобов'язання, жодна зі сторін не відповідає. При цьому зазначена стаття не передбачає жодних винятків зі встановленого нею загального правила щодо припинення зобов'язання неможливістю виконання. Натомість такі винятки встановлені в інших статтях ЦК України.

Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 752 ЦК України у разі неможливості подальшого виконання фізичною особою обов'язків набувача за договором довічного утримання (догляду) з підстав, що мають істотне значення, обов'язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувача члену сім'ї набувача або іншій особі за їхньою згодою. Отже, в цьому випадку зобов'язання не припиняється; по суті, має місце заміна сторони в зобов'язанні шляхом переведення боргу.

В іншому випадку (ч. 2 ст. 756 ЦК України) законодавець встановив наслідком неможливості подальшого виконання договору довічного утримання (догляду) набувачем з підстав, що мають істотне значення, розірвання договору. При цьому закон не визначає, що це за підстави, в чому полягає їх істотне значення. Із змісту ч. 1 ст. 755 ЦК України можна зробити висновок, що в цьому випадку договір може бути розірваний за рішенням суду на вимогу набувача, оскільки на вимогу відчужувача договір може бути розірваний у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків.

Аналогічний наслідок - розірвання договору - встановлений п. З ч. 1 ст. 740 ЦК України, згідно з яким одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти у разі, якщо платник безстрокової ренти визнаний неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у розмірі і в строки, що встановлені договором.

Припинення договору як наслідок відмови управителя або установника управління від договору управління майном у зв'язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном, передбачене п. 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК України.

З наведених прикладів можна зробити висновок, що наслідком неможливості виконання зобов'язання з обставин, за які жодна з сторін не відповідає, згідно з цивільним законодавством України може бути:

а) припинення зобов'язання (ст. 607 ЦК України);

б) заміна сторони у зобов'язанні (ч. 1 ст. 752 ЦК України);

в) розірвання договору і як наслідок - припинення зобов'язання (ч. 2 ст. 756; п. З ст. 740 ЦК України);

г) припинення договору в разі відмови однієї з сторін (п. 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК України).

Кожен із названих тут правових наслідків має свій механізм (процедуру), з тією або іншою мірою повноти врегульований нормами ЦК України. Так, у разі відмови однієї сторони від договору управління майном вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлено інший строк (ч. 2 ст. 1044 ЦК України); заміна набувача за договором довічного утримання (ст. 752 ЦК України) має відбуватися за правилами, встановленими статтями 520-523 ЦК України; розірвання договору довічного утримання відбувається в судовому порядку (статті 755, 756 ЦК України).

Окремо стоїть наслідок, встановлений ч. 1 ст. 625 ЦК України, згідно з якою боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання (при цьому закон не вказує на те, чи залежать обставини, у зв'язку з якими виконання стало неможливим, від боржника).

Неможливість виконання не є невиконанням зобов'язання, оскільки зобов'язання вже припинилося. В такому разі можна говорити про vis major (непереборна сила) або casus forttus (нещасний випадок).

в) Припинення зобов'язання смертю фізичної особи як підстава припинення зобов'язання встановлене ст. 608 ЦК України.

При цьому в законі йдеться не просто про смерть фізичної особи, як підставу припинення зобов'язання, а про смерть фізичної особи, яка є стороною в зобов'язанні, - боржником (ч. 1 ст. 608 ЦК України) або кредитором (ч. 2 ст. 608 ЦК України). Так, смерть користувача, якому річ була передана в користування за договором позики, є підставою для його припинення ( ст. 835 ЦК України ), смерть довірителя або повіреного є підставою для припинення договору доручення ( п.3 ч.1 ст. 1008 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст.1027 ЦК України у разі смерті фізичної особи - ( комісіонера ) припиняється договір комісії, смерть вигодонабувача визнається підставою для припинення договору управління майном (п.3 ч.1 ст. 1044 ЦК України).

Відповідно до ч.3 ст. 1141 смерть фізичної особи - учасника визнається однією з підстав припинення договору простого товариства. Смерть фізичної особи ( наймача ) відповідно до ч. 1 ст. 781 ЦК України є підставою для припинення договору оренди. У випадку смерті людини, якій річ було передано в користування за договором позики, цей договір також підлягає припиненню ( ст. 835 ЦК України ).

Таким чином, обставина смерті в зазначених договорах є підставою для їх припинення. Що стосується ч. 5 ст. 1219 ЦК України, то вона відсилає до ст. 608 цього ж Кодексу, яка встановлює: «Зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора». Коментуючи дану статтю ЦК України, О.О. Кот слушно зауважує, що Закон не закріплює вичерпного переліку таких забовязань - законодавець визначає лише їх ознаку. Законодавча заборона зміни кредитора в зобовязаннях нерозривно повязаних з особою кредитора, обумовлена передусім тим, що такі зобовязання зобовязання за своєю природою не пристосовані до передачі.

Залежно від персоніфікації субєктів, зобовязання поділяють на не персоніфіковані та персофіковані ( фідуціарні ). О.С.Йофе вважав, що фідуціарний характер притаманний лише тій угоді, сутність якої спирається на взаємну довіру її учасників.

Проблемним питанням є смерть поручителя в договорі поруки. Думки науковців в даному плані різняться. Одні вважать, що незалежно від того, живий поручитель чи ні, це зобовязання є солідарним і нікуди не дінеться, а переходить до його спадкоємців. Прихильники даного підходу мотивують його тим, що до складу спадкового майна входять усі права та обовязки, які належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини.

Припиняються зі смертю фізичної особи зобов'язання, які мають особистий характер.

Так, у зв'язку зі смертю громадянина, що мав право на відшкодування шкоди внаслідок часткової втрати працездатності, припиняється деліктне зобов'язання в цій частині. В даному випадку підставою виникнення зобов'язання є заподіяння шкоди конкретній особі, яка і є кредитором у коментованому правовідношенні.

Смерть такого громадянина є юридичним фактом, що припиняє обов'язок боржника відшкод увати, наприклад, щомісячну компенсацію у зв'язку із частковою втратою працездатності.

Однак у законодавстві чітко не визначено,чи є підставою припинення деліктних зобов'язань смерть боржника. Існує, наприклад, проблема звернення кредиторів (потерпілих) із майновими вимогами про відшкодування шкоди у вигляді помісячних платежів до правонаступників (спадкоємців) боржника. У коментованому випадку проблема припинення зобов'язання внаслідок смерті боржника - фізичної особи має далеко не риторичний характер. Адже, визнавши зобов'язання припиненим внаслідок смерті боржника - фізичної особи, втрачається можливість відшкодування шкоди з вартості майна її заподіювача. Звідси в новому Цивільному кодексі України необхідно визначити ознакизобов'язань, які мають особистий характер.

Припинення зобов'язання смертю кредитора має місце, якщо воно нерозривно пов'язане з особою кредитора (має особистий характер). Такий нерозривний зв'язок існує, зокрема, у разі, якщо виконання зобов'язання призначалося самому кредитору. Прикладом може слугувати договір довічного утримання (догляду), що припиняється зі смертю відчужувача (ч. 2 ст. 755 ЦК України), або зобов'язання щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (ст. 1195 ЦК України).

Іншим випадком припинення зобов'язання смертю кредитора є припинення договору простого товариства у разі смерті його учасника (п. З ч. 1 ст. 1141 ЦК України).

У зобов'язаннях, не пов'язаних з особою боржника або кредитора, смерть будь-кого з них не приводить до припинення зобов'язання; в такому разі відбувається перехід прав і обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб - спадкоємців (ст. 2116 ЦК України). Як приклад можна навести договір страхування: у разі смерті страхувальника, який уклав договір майнового страхування, його права та обов'язки переходять до осіб, які одержали майно у спадщину (ч. 1 ст. 994 ЦК України).

г) Припинення зобов'язання ліквідацією юридичної особи є загальним правилом, встановленим ст. 609 ЦК України, що застосовується як щодо боржника, так і щодо кредитора.

Припинення зобов'язань унаслідок ліквідації юридичної особи здійснюється не автоматично. Відповідно до статті 609 ЦК України зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Законом визначено процедуру припинення юридичної особи та порядок задоволення претензій кредиторів. Таким чином, кредитори за окремими зобов'язаннями можуть протягом часу, відведеного для ліквідації юридичної особи звернутися до ліквідаційної комісії з вимогою погасити заборгованість за зобов'язаннями, що виникли за час діяльності боржника. Звернутися можна лише з претензією щодо сплати боргу. Вимоги про вчинення певних дій, які можуть складати зміст обов'язку боржника, не допускаються, за винятком повернення майна, що належить кредитору, та інших схожих вимог.