Система образів роману Чарльза Діккенса "Пригоди Олівера Твіста"

Размещено на http://www.allbest.ru

План

Вступ

Розділ I. Період реалізму

1.1 Загальна характеристика періоду

1.2 Специфіка англійського реалізму

Розділ 2. Сатира та протилежність в романі

2.1 Добро, що перемагає зло у романі - повчанні

2.2 Зображення гротеску в творі

Розділ 3. Система образів роману «Пригоди Олівера Твіста»

3.1 Образ Олівера Твіста

3.2 Образи інших героїв

Висновки

Список використаних джерел

?

Вступ

діккенс гротескний твіст

Актуальність обраної теми курсової роботи можна мотивувати тим, що творчість англійського письменника Чарльза Діккенса вивчається у курсі зарубіжної літератури в загальноосвітній школі та у вищих учбових закладах України. Слід зауважити, що така літературна особистість, як Чарльз Діккенс є дуже складною і суперечливою. Він є одним із тих видатних англійських письменників, які, в міру своїх сил і таланту, мужньо ставали на захист правди, гуманності й краси проти варварських норм суспільства власників.

Чарльз Діккенс увійшов в історію світової літератури як художник-реаліст, майстер тонкого психологічного аналізу, широкої соціальної типізації, життєрадісного гумору і нищівної сатири. Письменник у своїх творах вперше порушив такі теми, які до нього вважалися забороненими в англійській літературі. Він змалював жахи лондонських підворіть, робітничих будинків, сирітських притулків, шкіл для бідних, боргових в'язниць. Своєрідність його творів полягала у тому, що ці проблеми автор намагався вирішити у гротескній морально-етичній площині. Критичний пафос у творчості митця завжди поєднувався з утвердженням ідеалу. Одна з провідних тем його творів - боротьба добра і зла.

Багатий пізнавальний зміст творів Діккенса (доступність, глибокий психологізм, утвердження гуманістичних засад людського буття), зображення найгостріших проблем суспільства (викриття фальшивих людських цінностей) - це ті позитивні якості творів, які є необхідними для розвитку молодого покоління та для формування його світогляду. Отже, обрана наукова тема є актуальною в контексті формування молодої людини як мислячої, духовно-багатої, незалежної в судженнях особистості.

Дослідники англійської літератури стверджують, що жоден з англійських письменників не користувався такою славою за життя, як Чарльз Діккенс. Письменницька доля була напрочуд прихильною до нього, хоча дехто з критиків звинувачував його в сентиментальності, моралізаторстві та недосконалості сюжетів.

Вже перший роман приніс йому славу, що не залишала його протягом усього життя. Книги митця прийшли до найширшого читацького загалу, захоплені прихильники нагородили його титулом «Незрівнянний». Англійська прогресивна критика (зокрема А. Кеттл у своїй статті «Діккенс і його творчість») вбачала секрет його популярності у тому, що він гостро відчував зміни в житті Англії, був виразником сподівань і прагнень тисяч людей. І ці зміни й надії він втілив в оригінальні за темами і структурою твори.

Мета даної роботи полягає у тому, щоб розкрити характерні риси художнього світогляду Чарльза Діккенса та дослідити гротескну своєрідність роману «Пригоди Олівера Твіста».

Завдання курсової роботи:

опрацювати науково-теоретичні праці літературознавців, дослідників творчості Чарльза Діккенса;

дослідити естетичні погляди письменника та розкрити його життєву позицію;

текстуально ознайомитись та проаналізувати роман «Пригоди Олівера Твіста»;

розкрити ідейно-художню своєрідність роману та новаторство автора в творі.

Один із найавторитетніших біографів Діккенса, Х. Пірсон, вважав, що важке дитинство письменника зіграло позитивну службу у плані формування стилю художника: «… у лондонських нетрях він, сам про це не здогадуючись, здобув свою справжню освіту… блукаючи містом, його похмурими окраїнами, він, непомітно для себе отримував матеріал, з якого створював своїх героїв» [6, с. 549]. Критики називали Діккенса великим письменником за легкість, з якою він володів словом, фразою, ритмом і образом, порівнюючи його за рівнем майстерності з Шекспіром. Добрий знавець англійської мови, Л. Толстой, вважав, що мова діккенсівських книжок взагалі є ідеальним прикладом живого англійського мовлення. І.Франко писав в оповіданні «Гірчичне зерно», що Діккенс, разом з Оноре де Бальзаком, Стендалем заклав підвалини нової реалістичної школи в західноєвропейській літературі, був справжнім майстром психологічного аналізу.

Також дана проблема розроблювалась такими радянськими літературознавцями та дослідниками англійської літератури як Баканов А. Г., Урнов Д. М., Буніч-Ремізов Б., Михальська Н. та іншими.

Розділ I. Період реалізму

1.1Загальна характеристика періоду

ХІХ століття - визначна літературна епоха, яку називають добою гуманізму. Література ХІХ століття відкрила і зобразила нового героя - не якусь виняткову людину, а звичайну, просту - і виявила історичні, соціальні і психологічні зв'язки з навколишнім світом, а також показала, як цей світ впливає на життя й свідомість людини.

Літературу цієї доби називають «золотим фондом світового мистецтва». У цей час література збагатилася творами Стендаля, Оноре де Бальзака, Чарльза Діккенса, Проспера Меріме, Гюстава Флобера, Гі де Мопассана, Шарлотти Бронте, Федора Достоєвського, Льва Толстого, Антона Чехова, Поля Верлена й багатьох інших митців.

Незважаючи на своєрідність літературного життя різних країн, у літературному житті цього періоду провідна роль належить двом літературним напрямам - романтизму (кінець ХVІІІ століття і перша третина ХІХ століття) та реалізму, які наприкінці ХІХ століття поступаються модернізму.

Реалізм (від фр. realisme - матеріальний, дійсний) - літературно-мистецький напрям, основоположним принципом якого стає всебічне відображення взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування особистості [3, c. 46].

Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття, на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичний початок, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Література стає засобом пізнання людиною себе і довкілля. До типових рис реалізму ХІХ століття належать:

тяжіння до достовірності, об'єктивності. Представники реалістичного напряму намагаються якомога більш правдиво відтворити події та характери, обставини й деталі;

утілення діалектичного зв'язку між закономірно-загальним та індивідуально-особистим;

звільнення від канонічності, перевага індивідуальних стилів над «загальними»;

пізнавальне спрямування (зв'язок із наукою). Багато хто з письменників-реалістів свідомо враховував суто наукові способи пізнання (зокрема досягнення природознавчих і соціальних наук), новітні теорії Дарвіна й позитивістів;

аналітичний підхід до дійсності, намагання відтворити світ як складну єдність;

увага до проблем взаємин між людиною та середовищем, до типових характерів за типових обставин. Типовість реалістичного образу полягає в тому, що письменник, з одного боку, вдається до широкого узагальнення, а з іншого - до зображення конкретного, індивідуального;

мотивація вчинків героїв. Розкриваючи характер, психологію своїх героїв письменники зважують на всі чинники, що сприяли їх формуванню;

романізація жанрів та драматизація роману. Жанр роману в ХІХ столітті всебічно розвивається, з'являються його різновиди: соціально-побутовий, історичний, автобіографічний, психологічний, філософський. За допомогою роману письменники-реалісти порушували різноманітні проблеми, характерні для суспільства в цілому.

Реалізм намагається бути найдемократичнішим мистецтвом. Якщо представники класицизму та багатьох барокових шкіл розглядали творчість як дещо «елітарне» й аристократичне, а свої твори спрямовували для «обраних», реалісти, наслідуючи сентименталістам та романтикам, прагнуть заволодіти увагою якомога ширшого читацького кола. Митці-реалісти вбачають своє завдання в тому, щоб писати для народу та водночас вчитися в нього.

Один з основних художніх принципів реалізму є правдивість. Правда для митця-реаліста - це вірність відтворення реальної дійсності. Реаліст, на відміну від романтика, не перетворює дійсність і не споглядає на неї згори. Він стоїть не осторонь від неї, а знаходиться в рівень з дійсністю. Представники реалістичного напряму намагаються якомога більш правдиво відтворити події та характери, обставини й деталі [6, c. 81].

З іншого боку, реалізм протистоїть натуралізму з його фактографізмом та «об'єктивним » копіюванням дійсності. Письменники-реалісти намагаються не просто «сфотографувати» явище, а творчо осмислити його, дати свою оцінку. Реалізм іде далі простої фіксації фактів. Реалістична література не тільки описує факти щоденного життя, але й заразом аналізує їх і робить з них висновки.

Отже, ХІХ століття - визначна літературна епоха, яку називають добою гуманізму. Письменники реалістичного напряму зробили новий крок у висвітленні життя людини, показали залежність її від суспільних умов, визначили найбільш характерні соціальні проблеми, створили узагальнені і водночас індивідуальні характери. Нове розуміння сутності мистецтва і художньої правди, суспільства й людини, її проблем і долі, що відобразилось у їхніх творах, стали основою нової художньої системи, відкрили нові можливості мистецтва слова, його впливу на духовний світ читачів [10, c. 81].

1.2 Специфіка англійського реалізму

Англія - перша класично буржуазна країна. Швидкий розвиток капіталістичних відносин виявив тісний взаємозв'язок особистості та суспільства, що зумовило раннє становлення реалізму. Романтизм та реалізм склалися в Англії одночасно, специфічною рисою англійської реалістичної літератури ХІХ століття стала взаємодія цих двох естетичних систем. Англійські письменники-реалісти, усвідомивши досвід буржуазних революцій, подальший шлях вдосконалення суспільства вбачали в поступових реформах, тому у своїх творах висунули естетичну програму добра і зла. Вирішення багатьох соціальних проблем вони переносили в морально-етичну площину.

В історії англійської культури період 1837 - 1901 рр. називають вікторіанською добою (на честь королеви Вікторії, яка тоді правила). В цей період у літературі провідним жанром був реалістичний роман, що розвивав традиції таких письменників ХVIII століття, як Г. Філдінг, О. Голдсміт, Л. Стерн, Дж. Остен. За допомогою роману письменники порушували різноманітні проблеми, характерні для суспільства в цілому. Передусім, це глобальні суперечності - між бідністю та багатством, між особистістю та суспільством.

Найвідомішими представниками англійського реалістичного роману є Ч. Діккенс, В. М. Теккерей і Ш. Бронте. Їхню справу продовжила нова генерація англійських романістів, яка теоретично осмислила новий художній стиль і поглибила його психологічно: Е. Троллоп, Дж. Еліот, Т. Гарді, Дж. Мередіт.

Письменники-реалісти прискіпливо вивчали матеріальні мотиви людської поведінки та приватне життя індивідів і намагалися зображати життя об'єктивно, тобто неупереджено, фіксуючи як позитивні, так і негативні його риси. Звідси зацікавленість англійських реалістів сучасними «низькими» темами, матеріальними чинниками буття: гроші, фізіологія, одяг, житло, клімат тощо. Один з найважливіших принципів англійського реалістичного мистецтва - показ літературного персонажа у тісному зв'язку з оточенням, яке формує характер людини. На основі ретельного аналізу дійсності, різних варіантів соціальної поведінки письменники створювали типи - узагальнені образи людей, характерні для певного суспільства чи соціальної групи - своєрідний аналог видів і підвидів у біології [12, c. 73].

Новим словом в історії англійського реалізму стала творчість Чарльза Діккенса. Письменник у своїх творах уперше порушив такі теми, які до нього вважалися забороненими в літературі Великої Британії. Він змалював жахи лондонських вулиць, робітничих будинків, сирітських притулків, боргових в'язниць. Критичний пафос у творчості Діккенса завжди поєднувався з утвердженням ідеалу. Одна з провідних тем його творів - боротьба добра і зла.

Помітним явищем в історії англійського реалізму ХІХ століття є творчість Шарлотти Бронте (1816-1855), романам якої притаманна пильна увага до внутрішнього світу людини. В творах «Джейн Ейр» (1847) та «Шерлі» (1849) вона піддала різкій критиці державні установи, відобразила правдиву картину системи освіти і життя соціально незахищених верств населення. Бронте пройшла через захоплення романтизмом, і тому в її реалістичному романі відчувається вплив “мистецтва образів”, хоча її герої завжди є представниками не романтичних верств: гувернантки, вчителі, священики, дрібні підприємці. Якщо в “Джейн Ейр” кохання бідної гувернантки і блискучого (хоча й сліпого) графа Рочестера закінчується патетичним і щасливим фіналом, то в романі “Віллет” (1853) можна побачити психологічно правдиву картину кохання молодої дівчини. Письменниця виглядала в очах сучасників надто сміливою, бо такий відвертий і ретельний аналіз психології жінок, котрі боронили власну гідність у суспільстві, де на їх дивились як на істот нижчого ґатунку, справляв на вікторіанців враження певного виклику.

Особливе місце в англійській літературі ХІХ століття належить Вільяму Мейкпісу Теккерею (1811-1863), який великого значення надавав моральним проблемам. Найкращими його творами є «Ярмарок марнославства», «Записки Жовтоклюша», «Книга снобів», «Віргінці» та інші. Він використовував грізну зброю сатири і гротеску, намагаючись виправити соціальні вади, ось чому в його творах відчувається гіркий критичний присмак. Крім цього, письменник прагнув створити добре продуманий і зважений художній світ, різко критикував пафос, сентиментальність і риторику та закликав бути природними і правдивими. Новаторство Теккерея полягає в тому, що ніколи й ніхто до нього так послідовно, логічно й чітко, критично і скептично не підходив до зображення суспільства та людини [16, c. 84].

Реалістичні традиції розвиваються у творчості Вільяма Віклі Коллінза (1824-1889) - майстра детективу, автора так званого «сенсаційного роману», який поєднував у собі інтерес до психології людини й оточення з детективом і «літературою жахів» («Жінка в білому», «Місячний камінь»).

Отже, за часів вікторіанської доби в англійській літературі провідним жанром був реалістичний роман, за допомогою якого письменники порушували різноманітні проблеми, характерні для суспільства в цілому. Передусім, це глобальні суперечності - між бідністю та багатством, між особистістю та суспільством.

Заслугою англійських реалістів ХІХ століття було те, що вони звернулися до зображення сучасності, соціальних суперечностей епохи, зосередивши увагу на моральних проблемах, родинних стосунках. Вони були переконані в тому, що література покликана виправляти суспільні звичаї [18, c. 71].

?

Розділ 2. Сатира та протилежність в романі

2.1 Добро, що перемагає зло у романі - повчанні „Пригоди Олівер

Після «Посмертних записок Піквіккського клубу» Діккенс став одним з найулюбленіших письменників англійського простого люду. В цей час в його особистому житті відбулися значні події: він одружився з дочкою книго-видавця Хогарта -- Кетрін. Однак в його серці збереглися найніжніші почуття до молодшої своячки Мері. Вона померла зовсім юною від тяжкого серцевого захворювання.

Палку любов до неї Діккенс проніс через усе своє життя...

Ще не були закінчені «Посмертні записки Піквіккського клубу», в Діккенс уже напруже-но працював водночас над двома романами, які завершив у 1839 році. Це твори „Олівер Твіст” і „Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі”.

Письменник надав своїм епічним полотнам нової соціальної тональності, бо не міг зми-ритися з класовими протиріччями доби, не дозволяв собі мовчати, бачачи, до яких тра-гічних наслідків призводить загальна паупери-зація, спричинена посиленням експлуатації народних мас Англії. На сторінках «Олівера Твіста», цього „своєрідного роману виховання” розгортається історія життя знедоленого хлоп-чика, який залишився кругом сиротою після смерті матері. Він пройшов тяжку школу кривд у робітному домі, зазнаючи щодня го-лоду й холоду та моральних принижень. Утік-ши з «приюту», Олівер Твіст опиняється на самісінькому дні Лондона. В жахливих нетри-щах столиці Великобританії, серед ватаги зло-діїв і вбивць, очолюваній користолюбним розбещувачем душ Феджіном, Олівер Твіст міг стати таким же негідником, як і його «нові» друзі, коли б містер Браунлоус, з яким випад-ково звела хлопчака доля, не забрав його до се-бе і не передав родині Олівера, яка вважала, що він давно вже загинув. Виявивши, за дивним збігом обставин, заповіт, що зберігався у Феджіна, Олівер стає вельми забезпеченою лю-диною, навіть після того, як поділився своїм несподіваним багатством з «братом» Монсом, котрий заподіяв йому свого часу чимало зла. Отже, доброчесність торжествує, зло покара-не, й повільно опускається уявна завіса, хо-ваючи від ока зворушеного читача авантюр-ну фабулу, що розігралася перед ним, як в театрі.

Олівер Твіст народився у притулку, не знаючи ні матері, ні батька. Коли йому одягли стареньку сорочку та позначили ярличком, «він одразу зайняв своє місце приходської дитини, сироти з робітнього дому, покірливого голодного бідняка, який пройде свій життєвий шлях під градом ляпасів та ударів, зневаже-ний усіма, і „ніде не зустрічаючи співчуття” [21, c.16].

Безвихідь штовхає його на відчайдушний вчинок. Малюк кидає виклик правителям притулку: дітям не вистачало харчів, тому хлопець перший заговорив про це, попросивши каші. Сміливість хлопця покарано. Бу-ло наказано негайно відправити Олівера до ув'язнен-ня, а наступного ранку до воріт закладу приклеїли об'яву, згідно з якою «будь-кому, хто побажає звільни-ти прихід від Олівера Твіста, пропонується нагорода у п'ять фунтів» [12, c.25].

Перші одинадцять розділів „Олівера Твіста”,-- слушно зазначає англійський прогресивний лі-тературознавець Арнольд Кеттл, --являють собою жахливу картину житейських страхіть: «Автор вводить нас у світ страшенних злиднів і потворних взаємин, у світ жорстокості, на-сильства, сваволі,--страждання тут є спільною долею, а смерть сприймається як очікуваний від них порятунок... Намальована Діккенсом картина справляє воістину незабутнє... вра-ження. Робітний дім, „ферма”, де утримуються парафіальні діти, лавки трунаря «Спритний шахрай», притон Феджіна -- все це назавжди лишається в пам'яті і здатне невідступно пере-слідувати людину...”

Пись-менник неодноразово твердив, що починаючи роботу над „Олівером Твістом”, він перш за все мав на меті написати дещо модернізований „шахрайський роман”, у якому б злодії вияви-лися „благородними героями”. Однак буржуаз-на критика „Олівера Твіста” робила його да-леко не звичайним «пригодницьким романом». Діккенс неодноразово підкреслював, що йому вдалося розбудити сумління суспільства, яке ніби забуло, що в країні «загального благо-денства», якою вважалася вікторіанська Анг-лія, вже немає бідняків.

В «Олівері Твісті» є прекрасні, хоч і ме-лодраматичні сторінки, які назавжди лишають-ся в пам'яті. Це насамперед розділи про пере-бування Олівера в „робітному домі”, а такожрозділ, у якому йдеться про вбивство Сайксом за наказом Феджіна своєї коханки, повії Ненсі.

Роман - повчання „Пригоди Олівера Твіста” закінчується, як добра казка, у ній доро перемагає зло.

2.2 Зображення гротеску в творі

Перші розділи роману присвячені саме трагедії мешканців робітних домів та сатиричному змалюванню чиновників, яким підлягають ці заклади. Сучасники сприйняли «Олівера Твіста» насамперед як викриття «закону про бідних» та його безпосередніх наслідків: публікація роману настільки сколихнула громадську думку країни, що уряд був змушений утворити спеціальну комісію для перевірки наведених автором фактів. Але хоч тема робітного дому постає і в дальших розділах твору, Діккенс зображує не тільки цей бік тогочасної англійської дійсності. Назрівали нові суспільні явища, які не могли не вплинути на його творчість. Адже 1837-1838 pp., коли створювався роман, позначені народженням і початком розвитку чартизму - «першого широкого, справді масового, політично оформленого пролетарськи-революційного руху». Термін цей походить від англійського слова «чартер» - хартія: так тогочасні керівники англійського пролетаріату назвали свою політичну програму. Вона вимагала загального виборчого права - і під гаслом цієї, як відзначатимуть засновники марксизму, справді революційної на той час вимоги вже 1838 року почалися масові демонстрації та мітинги, па яких чартистські агітатори закликали робітництво боротися за свої права, а не терпіти й страждати, як це робила більшість в'язнів у робітних домах [1, c. 79].

Революційної боротьби пролетаріату Діккенс ні тоді, ні пізніше не прийняв. Але разом з тим навряд чи випадково, що саме в «Олівері Твісті» (вперше в творчості письменника) натрапляємо на згадку про фабричних робітників. Тільки під впливом чартистського руху автор «Піквікського клубу» починає досить послідовно переходити від комічно-утопічних мотивів свого першого роману до соціальної сатири, спрямованої проти суспільних пороків буржуазної Англії. В «Олівері Твісті» Діккенс, услід за чартистами, привернув увагу громадськості до нестерпно важкого становища широких трудящих мас і насамперед до нелюдських умов, у яких жило найбідніше населення Англії.

Але в центрі уваги письменника передусім трагедія дітей, що животіють у робітному домі, керівництво якого вважає їх - особливо хворих - порушниками закону про бідних, нікчемними ледарями чи невдячними тварюками. В II розділі роману постав колективний образ таких «малих порушників», які «вовтузилися цілий день па підлозі, не потерпаючи від надміру харчів та одежі». З гірким гумором, за яким відчувається глибоке обурення, автор розповідає про страшні методи їхнього «виховання». Серед Оліверових товаришів по нещастю вирізняється доведений голодом мало не до божевілля хлопець, який змушує наляканих дітей просити добавки каші. Контрастом цій спробі протесту є змальований з особливою сумною ніжністю «живий мрець» Дік. Попри всі сентиментально-мелодраматичні мотиви цього образу, в ньому розкривається типова для тих часів доля маленької жертви робітного дому. Глибину й сміливість діккенсівського документально обґрунтованого викриття буржуазної легенди про ці нібито добре впорядковані філантропічні установи для старих і дітей важко переоцінити.

Щире співчуття письменника-гуманіста до жертв буржуазної філантропії невіддільне від дошкульної сатири на їхніх тюремників. Тут треба згадати колективний образ членів парафіяльної ради, в якому вирізняється джентльмен у білому жилеті, а також [7] образи наглядачів. Це місіс Менн, яка, «виховуючи» дітей не лише голодом, а й різками та власним кулаком, при сторонніх лицемірно маскується мало не під рідну матір своїх підопічних. Зате її колега місіс Корні, не лицемірячи, одверто кляне «старих відьом, які навіть померти не можуть, не дошкуливши чесним людям», і взагалі осуджує «засліплення» бідняків, незадоволення своєю долею. Вона гідна свого начальника й майбутнього чоловіка - парафіяльного урядовця Бамбла. Його кредо, яке цілком поділяє і місіс Корні, полягає в тому, «щоб давати біднякам саме те, чого вони не потребують». Бідняки, які насмілюються вимагати реальної допомоги і, не одержавши її, помирають, є, на його думку, бунтівниками та впертими злиднями. І те, що формально призначається на допомогу цим «злидням», має йти до рук корисливих чиновників - таких, як Бамбл,- в тому числі й портвейн, яким він частує місіс Корні, а тим більше м'ясо, оскільки воно, як твердо впевнений цей «філантроп»-практик, збуджує в бідняках «протиприродний» бунтівничий дух [6, c. 91].

Недаремно ґудзики до шинелі, на котрих, як і на парафіяльній печатці, вибито постать доброго самаритянина (біблійний символ милосердя), Бамбл заслужив, за його ж визнанням, тим, що не надав допомоги біднякові і той сконав під дверима робітного дому. Цей епізод яскраво викриває як лицемірство буржуазної філантропії, так і сутність буржуазної моралі та філософії, які, і це добре розуміє Бамбл, виправдують і обґрунтовують подібне «милосердя». Самовпевнений і самовдоволений чванько, він щиро вважає, що коли хтось навіть з вищих від нього за посадою чиновників суперечить йому, а тим більше, коли хтось із нижчих чи бідніших дозволяє собі те, що й він,- це означає «моральну революцію», яка призведе країну до загибелі. Але одверто цю думку він з комічно-патетичним обуренням висловлює тільки на адресу простих людей. Перед вищими за посадою чи просто сильнішими від нього Бамбл - боягуз.

У цьому - глибока типовість його образу як буржуазного чиновника, на що вказує Діккенс у XXXVII розділі роману. Ім'я Бамбла в Англії стало символом дрібної чиновницької пихи, а його образ - першим у галереї тих «самовпевнених, лицемірних, деспотичних і неосвічених» англійських буржуа-снобів, які «плазують перед тими, хто вищий за них, і поводяться як тирани є тими, хто нижчий за них»,- так, за визначенням Маркса, змалювали англійську буржуазію не лише Діккенс, а й усі його соратники-реалісти [17, c. 82].

Для англійської буржуазії найголовніше - вигода й гроші. Бамбл перед сватанням до місіс Корні перераховує її срібні ложечки й трясе шкатулку, щоб почути «приємний звук, не інакше, як брязкіт монет», а пізніше картає себе за те, що занадто дешево «продався», чуючи у відповідь від своєї «половини», що це вона за нього переплатила. Вони обоє, по суті, нічим не відрізняються ні від садиста сажотруса Гемфілда, який зубами видирає свій зиск у п'ять шилінгів, ні від трунаря Сауербері та його дружини, чий сенс життя - знову ж таки зиск як на небіжчиках, так і на учнях. Причому, експлуатація останніх повинна перекрити податок, що його трунар платить на користь бідних,- отож учнів треба «милосердно» й «саможертовно» годувати собачими недоїдками, як це й робить трунарева жінка. Трунар трохи добріший від неї, але це нічого не міняє в долі героя роману, як і окремі слабкі проблиски чогось схожого на людські почуття у Бамбла: справжня людяність і доброта несумісні з буржуазною ідеологією та практикою.

Так само жорстоким і хижим змальовано й старшого брата героя - Монкса, який задля збагачення підробляв документи, обікрав рідну матір і переслідує Олівера, щоб привласнити його частку спадщини. Щоправда, Діккенс схильний вважати головним джерелом його вад мало не від природи закладену в ньому виняткову зіпсутість. Однак з передісторії Монкса (розд. XLIX) не можна не зробити висновку, що ця зіпсутість - закономірний наслідок типового для буржуазії шлюбу з розрахунку, який неминуче веде до розриву всіх родинних зв'язків, спотворених гонитвою за грошима. А- ця гонитва, як показано саме на прикладі Монкса, зв'язує всі прошарки англійських панівних класів із злочинним світом. Недаремно Монкс боїться зіткнення з законом так само, як і члени банди, на чолі якої стоїть Фейгін.

Перше знайомство з «веселим старим джентльменом» починається з того, що Фейгін, милуючись своєю «колекцією» коштовностей, радіє загибелі спільників, які не виказали його: отже, здобиччю ні з ким не доведеться ділитися. Розумний, хитрий, лицемірний і дуже спостережливий, Фейгін не довіряє більшості дорослих спільників, люто ненавидячи декого з них,- насамперед Вілла Сайкса.

Сайкс, за словами його коханки Ненсі, в банді Фейгіна найвідчайдушніший і найжорстокіший. Моторошна сцена вбивства Ненсі і спроба вбити хлопчика Чарлі якнайповніше підтверджують Цю характеристику. Та хоч би яким запеклим негідником був цей грабіжник і вбивця, хоч би як наближався він наприкінці свого злочинного шляху до того ж стану зацькованого звіра, в якому закінчив своє життя засуджений до страти Фейгін, письменник зовсім не ототожнює їх. Фейгін «здавався потворним плазуном», а Сайкс, з його не раз підкресленою фізичною силою й хоробрістю, - хто завгодно, тільки не гидкий плазун. Недаремно, зневажаючи й ненавидячи Фейгіна, Сайкс каже йому у вічі, що він народжений від самого чорта. Перед своїм страшним кінцем Сайкс починає відчувати потребу в спілкуванні з людьми, в їхньому співчутті - і навіть здатність до справжнього страждання. І за щось же кохає його Ненсі, не з рабською покорою, як Шарлотта - негідника Ноя Клейпола, а по-людськи вірно й самовіддано; перед загибеллю від його руки вона ще вірить у можливість іншого життя не лише для себе, а й для Сайкса. Непересічна, хоча й спотворена оточенням особистість, «пропаща сила» тогочасної буржуазної Англії - ось ким можна вважати Сайкса на противагу Фейгінові [11, c. 58].

До Діккенса злочинний світ переважно змальовувався в образах романтично благородних, інтелектуальних злочинців-героїв так званого «ньюгетського» (від назви лондонської в'язниці), або кримінального роману. Провідним його представником тоді вважався письменник Е. Бульвер-Літтон, з чиїм романом «Пол Кліф-форд» (1830) Діккенс прямо полемізував у своїй передмові до видання «Олівера Твіста» 1841 року. Показуючи в романі соціальне дно Лондона, письменник бореться за реалістичне, неідеа-лізоване змалювання злочинців і злочинного світу. Звідси новаторство Діккенса порівняно з традицією «ньюгетського» роману. Воно полягає насамперед у тому, що Фейгін і Сайкс, та й інші члени банди, змальовані не тільки в усій побутовій конкретності свого «фаху», а й з неабиякою глибиною індивідуалізованого психологічного розкриття їхніх характерів. Душевний стан Фейгіна напередодні страти і особливо - Сайкса після вчиненого ним убивства показано так переконливо, що це було справжнім відкриттям для тогочасних читачів.

Змальовано в романі й яскраві образи дітей, зіпсованих злочинним середовищем. Серед них і підліток Джек Докінс, на прізвисько «Спритний Пройда». Він нахабний, зарозумілий, з бистрими й зухвалими очицями. Проте він не позбавлений почуття власної гідності я гордості: краще бути злодієм, аніж залежати від будь-кого, каже він Оліверу, коли той хотів порвати з бандою, У Джека одна мрія і мета - розбагатіти, тому всяке інше ремесло, крім злочинного, він вважає принизливим.

Саме цим і визначається специфіка поведінки й промови Джека в суді. Англійська прогресивна критика (зокрема А. Кеттл у своїй статті «Діккенс і його творчість») акцентує увагу насамперед па викривальних мотивах Джекової промови, яка свідчить, що він не хоче коритися несправедливому закону й усьому лицемірному суспільству буржуазної Англії. Та в цілому поведінка й слова юного злочинця настільки смішні й недоречні в своїй зухвалості, що їх можна сприймати як свідому пародію на ігро-мову в суді інтелектуального героя роману Бульвера «Пол Кліффорд».

Ще один типаж із злочинного середовища - Ной Клейпол, «співучень» Олівера у трунаря. Пройшовши «школу» дитячого притулку, де його виховали себелюбним, жадібним, жорстоким, де його навчили бути донощиком, він опинився в банді вже дорослим, але одразу «вписався» в неї. Пограбувавши трунаря й шукаючи легких великих заробітків, Ной охоче береться грабувати дітей, як це йому пропонує Фейгін, і, за іронічним зауваженням автора, належним чином оцінює таке «почесне» призначення. І тим, що він завершує свою кар'єру як штатний поліцейський інформатор, Діккенс показує, яка мала різниця між мораллю буржуазії і злочинців, наскільки органічний зв'язок між дном суспільства та буржуазними державними установами.

Поведінку Джека й Чарлі, які, рятуючись, кидають Олівера напризволяще, Діккенс іронічно порівнює з прагненням «справжніх англійців-патріотів» відстояти свободу особистості - і бачить у цій поведінці ілюстрацію до буржуазної філософії, яка заперечує «геть усе, що стосується серця, благородних поривань та почуттів». Саме зі сферою почуттів, а не з розумом і спритністю, тільки й пов'язує письменник свої пошуки людяності навіть у злочинному світі, де й виділяє лише двох спільників Фейгіна: згаданих уже Чарлі та Ненсі. Хоч як схилявся Чарлі перед здібностями й розумом свого приятеля Джека, хоч як вірно служив він Фейгінові, проте він не може змиритися з убивством Пенсі. Тому Діккенс вірить у те, що Чарлі знайде в собі сили і стійкість, щоб повернутися до чесного життя.

Наскільки спонтанне прозріння Чарлі, настільки ж детально підготовлене й психологічно вмотивоване прозріння Ненсі. На відміну від інших членів банди, вона здатна жаліти людей і співчувати їм. Захищаючи Олівера й прагнучи допомогти йому, Ненсі знаходить у собі сили, витримку і мужність ціною власного життя здійснити свій план допомоги. її людяність так само переконливо виявляється і в її ставленні до Сайкса.

Саме через те читач і вірить у щирість її прагнення розпочати нове життя десь за межами Англії -так, як це колись пощастило Моль Флендерс, героїні однойменного роману Діккенсового попередника у висвітленні життя лондонських низів - англійського письменника-реаліста XVIII століття Данієля Дефо. Варю сказати, що образ Ненсі - найяскравіший з жіночих характерів у романі «Олівер Твіст» [15, c. 82].

І хоч Діккенс прямо й не розкриває соціального коріння злочинності, але мораль і суспільне життя, злочинність і злидні об'єктивно взаємопов'язані в «Олівері Твісті» тонкими й виразними образними асоціаціями так само, як лондонське дно, злочинний світ і робітний дім. Його мешканці - деморалізовані жебраки й п'яні старі жінки - вельми схожі і на лондонських жебраків, що борсаються у багні острова Джекоба, і на відвідувачів та завсідників резиденції Фейгіна - трактиру «Три каліки».

Ще будучи клерком у конторі адвоката та репортером по судових справах, письменник, глибоко вивчивши англійський правопорядок, дійшов висновку про повну безпорадність бідняка перед антинародною системою правосуддя. Тому вже в «Піквікському клубі» з'являються сатиричні образи судових чиновників Додсона й Фогга, яким байдуже, на чиєму боці правда. А в «Олівері Твісті» так само байдужий до цього й поліцейський суддя Фенг. Хоч він інколи й «силкується стати в позу оборонця покривджених», але в його очах усі, хто потрапив йому до рук, якщо не злочинці, то симулянти й порушники присяги.

Не кращі від служителів закону й церковники. Щоправда, епізодична постать парафіяльного священика, який рівно на годину запізнюється на похорон жебрачки і справляє обряд за чотири хвилини, не такий художньо виразний, як сатиричний образ проповідника Стіггінса, що обдурює своїх парафіян («Піквікський клуб»). Але там ще немає тих узагальнюючих висновків, до яких приходить письменник щодо церкви в романі «Олівер Твіст»: «Відберіть у єпископа його сутану або в парафіяльного бідла його капелюх та галуни - що від них лишиться?»

Переважна більшість людей, з якими стикається Олівер під час своєї мандрівки до Лондона і в самій столиці, це егоїстичні, до всіх байдужі обивателі. Якась старенька леді, бідняк-сторож, скромний книгар, котрі співчувають і допомагають Оліверу, сприймаються в романі майже як виняток.

В такому оточенні, правдиве змалювання якого становить головну цінність і новаторство роману, переживає свої пригоди його маленький герой. Сюжетна лінія Олівера була б традиційною для англійської літератури, якби не те, що він - незаконнонароджений. На противагу жорстокій моралі тогочасних англійських буржуа, Діккенс-гуманіст чи не перший в англійській літературі прагне в образі Олівера показати, що діти від «гріховного» зв'язку нічим не відрізняються від дітей, народжених у церковному шлюбі, і можуть мати від природи таку стійку чистоту й благородство, що їх не здатні викоріняти найпотворніші умови життя. Емоційний вплив цього образу на читачів був таким, що після публікації роману дітям-жебракам в Англії почали давати більше милостині. І це ніби підтвердило думку автора, що треба покладати надію лише на індивідуальну приватну філантропію, носіями якої й виступають позитивні персонажі роману [5, c. 71].

І Браунлоу, і місіс Мейлі матеріально забезпечені, оскільки, па думку письменника, тільки такі люди мають реальну можливість робити справжнє добро. Вони далекі від буржуазного діляцтва. Саме завдяки цьому їм вдається бути безкорисливими, незалежними від буржуазної моралі й загальноприйнятих міщанських поглядів. Навряд чи часто зустрічалися Діккенсу такі люди в сучасній йому Англії. Тому їхні образи набагато менш переконливі, ніж негативні персонажі роману,- особливо майже безбарвна постать коханого Рози - Гаррі Мейлі.

Не набагато виразніший (надто в порівнянні з Ненсі) і характер Рози. Та все ж він справді поетичний, а його сюжетна лінія важлива для автора не тільки як паралель до долі Олівера, але й як контраст до долі Ненсі, чому Діккенс, як свідчить його листування, надавав великої ваги: адже якби не місіс Мейлі, доля Рози могла б стати такою ж, як і в Пенсі, на що остання небезпідставно натякає у своїй розмові з Розою (розд. XL). Певна індивідуалізація образу Рози відчувається лише в її ставленні до Гаррі: воно ілюструє думку Лесі Українки про те, що лагідні героїні Діккенса мають принаймні почуття людської гідності, яке набагато відділяє їх від ідеалу безсловесної овечки.

Найвиразніші й художпьо найпереконливіші комічні та ексцентричні персонажі: імпульсивний лікар Лосберн з його в'їдливими зауваженнями на адресу англійського політичного життя і особливо - приятель Браунлоу, впертий буркотун містер Грім-віг, який, на відміну від інших добрих рятівників Олівера, зовсім не схильний так беззастережно вірити в його надзвичайно благородство. Така тверезість психологічно вірогідніша, аніж довірливість Браунлоу, не раз, як він сам визнає, обдуреного тими, на кого він покладався... Та як же радіє Грімвіг, коли його похмурі прогнози щодо Олівера не справджуються! Комізм і ексцентризм позитивних персонажів роману мотивуються тим, що безкорислива й добра людина неодмінно здаватиметься смішною й недоладною в світі егоїстичних буржуазних ділків. Характерно, що серед представників злочинного світу ексцентричні риси притаманні тільки Чарді, який не зовсім утратив людяність.

Діккенс вірить, що людина від природи добра, вірить у перемогу добра над злом, у можливість справді братерських взаємин між людьми хоча б на такому маленькому острівці людяності, яким стає в розв'язці роману провінційний пасторський будиночок Гаррі Мейлі для всіх його добрих друзів. І скільки втратив би роман у своєму емоційному впливі на читача, якби в ньому не було зворушливих, попри всю їхню сентиментальність, сторінок, де змальовано, як піклуються про Олівера місіс Бедвін (економка в домі Браунлоу) та Роза чи з якою ніжністю ставиться до останньої місіс Мейлі, особливо під час її хвороби. І. Я. Франко, підкреслюючи, наскільки «патетично й поетично» змальовує Дік-кенс життя, щоб закликати читачів до усунення суспільних пороків, ставить Діккенса в цьому зв'язку поруч із російськими реалістами, а також поруч з Марком Вовчком та Федьковичем [9, c. 74].

Нерідко відчувається в романі й лірико-гумористична тональність, а найчастіше комізм та гумор переростають у викривально-саркастичну іронію з виразними елементами сатири. Це виявляється насамперед у невідповідності заголовків розділів їхньому змісту, в авторських роздумах про «милосердя» трунаревої дружини до Олівера, про чаювання місіс Корні та Бамбла і, може, найбільше - в авторському коментарі до поведінки Сайксового собаки.

Сила емоційного впливу системи образів роману на читача не просто в їхній загостреній одноплановості, а й у тому, що сутність більшості персонажів чітко розкривається через їхню яскраво індивідуалізовану лексику, костюм і динамічний портрет, у яких - навіть стосовно другорядних постатей твору - завжди вирізняється якась характерологічна деталь [2, c. 75].

Розділ 3. Система образів роману «Пригоди Олівера Твіста»

3.1 Образ Олівера Твіста

Відправною точкою моральної філософії Чарльза Діккенса у творі є переконання в тому, що моральність - це вроджена якість, яку важкі життєві обставини тільки загартовують, якщо у людини міцна вдача. Саме така природжена моральність і цільний характер і властиві головному героєві роману - Оліверові Твісту. Здається, немає нічого гіршого для його виховання від тих обставин, за яких він з'являється на світ і за яких минули його дитячі роки: повний сирота, який ніколи не знав, що таке посмішка матері, одразу потрапляє в байдужий і підступний світ дорослих.

Робітничий дім, майстерня трунаря, ватага кишенькових злодіїв, тяжке поранення і хвороби - ось неповний перелік тих негараздів, які йому довелося подолати. Навіть і одного з них вистачило б, аби морально зламати і дорослу людину, а не лише таку фізично слабку дитину, як Олівер. Проте хлопчик витримує все і стає врешті-решт справжнім героєм і взірцем для наслідування. У нього є якийсь непохитний внутрішній стрижень, який, за його м'якості і сентиментальності, надає йому сил, щоб зберегти незіпсованість і людяність в найнебезпечнішому оточенні.

Ця його спонтанна природна моральність помітна вже тоді, коли Олівер постає перед читачем ще малюком, який не бачив жодного позитивного прикладу. На нього не впливає агресивність інших хлопців, з якими він змушений жити. В його вчинках у робітничому домі, у трунаря, серед злодіїв є якась внутрішня шляхетність. Він згодний терпіти глузування Ноя, ще одного учня трунаря, доки той знущається з нього. Але як тільки Ной ображає пам'ять його матері, Олівер розгнівано кидається на кривдника [8, c. 65].

Інші важливі риси характеру діккенсівського героя, без яких його становлення не відбулося б, - відкритість, уміння цінувати добро. З яким хвилюванням і вдячністю він слухає благословення Діка, такого самого волоцюги, як і він сам. І, нарешті, слід відзначити природну мудрість юнака, яка полягає у тому, що він має рідкісну здатність використовувати і позитивні, і негативні впливи на свою користь, перетворюючи їх на чинники духовного самовдосконалення. Доказом цього можуть слугувати хоча б ті висновки, які зробив для себе Олівер після того, як Фейгін та його помічники викрали його, щоб повернути до ватаги.

Навчає Олівера і суто позитивний досвід. Опинившись в атмосфері любові і щастя (перебування пораненого хлопчика в будинку місіс Мейлі), він отримує змогу скористатися усіма перевагами заможного життя. І робить він це, як людина, котра добре знає ціну кожної миті радощів. Юнак начебто поспішає почерпнути від життя усі ті враження, які не встиг взяти раніше через скрутні матеріальні обставини.

Мабуть, одним із найважливіших моментів в усьому становленні Олівера як людини є епізод із хворобою Рози. Цей сумний випадок також виховує хлопчика і навчає його цінувати тих, хто щиро до нього приязний. Які розпач і біль відчуває хлопець, підслуховуючи дихання дівчини біля дверей її кімнати. На думку Діккенса, людина, яка так гостро співчуває стражданням близькій їй людині, здатна не менш глибоко зрозуміти проблеми усіх, хто страждає фізично і духовно.

Отже, розповідаючи про пригоди свого юного героя, письменник доводить один з найважливіших принципів власної моральної філософії - усе може сприяти моральному вдосконаленню людини: і перемоги, і поразки, і злидні, і багатство, і любов так само, як і їхня відсутність, самотність і родинне щастя. Щоправда, це може реалізуватися за наявності у неї морального інстинкту, вродженої схильності творити добро, вміння бути відкритою, вдячною світові за все, навіть погане, готовності віддавати себе іншим.

Ось чому Олівер Твіст виходить переможцем в творі, а його ворогів жорстоко і заслужено покарано. Такий фінал є переконливим доказом оптимізму великого англійського романіста, який у своєму безсмертному творі виразив всепереможну віру в духовну силу людини [9, c. 86].

3.2 Образи інших героїв

Безперечно, віра Діккенса в людину дещо наївна, а його моральна філософія спрощена. Цей останній висновок підтверджує і підхід письменника до трактування проблем добра та зла, який не можна схарактеризувати інакше, як ідилічний. Персонажі твору легко поділяються на героїв і лиходіїв, причому перші обов'язково піднесено ідеальні, безгрішні та правильні, а другі натомість зловісні та похмурі.

До представників першої групи належать сам Олівер Твіст, містер Браунлоу, місіс Мейлі та її прийомна дочка Роза, лікар Лосберн, місіс Бедуїн. Усіх їх об'єднують одні і ті ж спільні риси: жертовність, сентиментальність, м'яка, неагресивна вдача і добрий гумор. Вони милі, приємні люди, які вміють співчувати і відгукуватися на чужий біль.

Їхню зовнішність Діккенс змальовує таким чином, щоб вона справляла тільки приємне враження. Місіс Мейлі «вдягнена була просто, але зі смаком; загалом старосвітський крій її убрання вигадливо поєднувався з кількома лініями новітньої моди, які не псували, а, навпаки, тільки підкреслювали красу старого стилю». Головна риса її поводження - величність. Роза має вигляд чудової весняної квітки. Вона струнка й граційна, ніжна й ласкава, чиста й вродлива - одне слово, неземне створіння. На відміну від жінок, діккенсівські ідеальні чоловічі персонажі мають звичайну зовнішність, але вони добрі, це професіонали, які важкою працею заробляють собі на хліб [23, c. 81].

Вчинки позитивних героїв англійського письменника також мають викликати одне лише схвалення. Місіс Мейлі і Роза згодні годинами сидіти біля ліжка пораненого Олівера, якого вперше бачать і який, безумовно, був серед грабіжників, що намагалися вдертися до їхнього будинку. Драматична історія пригод хлопчика одразу викликає у них довіру і готовність допомогти йому.

На особливу увагу заслуговує такий герой, як містер Браунлоу. Це ще один діккенсівський дивак. Великий англійський письменник створив у своїх романах велику галерею подібних образів. Як правило, вони мають якісь незвичні риси поведінки, своєрідні «відхилення від норми» і можуть здаватися трохи божевільними. Але їхні дивацтва невинні і навіть прекрасні, бо випромінюють якусь теплу, добру енергію. За Діккенсом, чоловіки і жінки такого типу є моральною квінтесенцією людства, бо їхні наміри чисті, а вчинки благородні. Містер Блаунлоу майже цілком відповідає цій характеристиці. У цього дивака є якась незвичайна моральна інтуїція, за допомогою якої він вгадує в Олівері близьку йому за духом людину.

Героям добрим різко протиставлені негідники: Фейгін, Білл Сайкс, Монкс, містер Бампл. Їх, як і ідеальних персонажів, вирізняє психологічна спрощеність і надмірність. Найпоказовішим для розкриття діккенсівського розуміння зла є розділ ХV, в якому вперше письменник представляє читачеві образ Білла Сайкса. Цей злочинець з'являється у жахливому середовищі: в найбруднішому закутку смердючого шинку. Він, звичайно, пиячить. Огидним є його вбрання, яке вказує на професію. А також його мова, жести, думки. Картину доповнює його двійник - пес, такий самий «злочинний», як і хазяїн. Взаємини Сайкса і з собакою символізують людську агресивність: Білл без видимої мети б'є тварину, на що та відповідає тим, що мовчки впивається в його черевик. Одне слово, Діккенс скрізь підкреслює пекельність, маніакальність злої вдачі Сайкса. Інший персонаж твору - Джек Докінс, на прізвисько «Спритний Пройда» - нахабний, зарозумілий, з швидким й зухвалими очицями. Проте він не позбавлений почуття власної гідності. У нього лише одна мета - розбагатіти, тому будь-яке інше ремесло, крім злочинного, він вважає принизливим. Не менш непоправно зіпсованими і хижими зображає романіст й інших негативних персонажів (зокрема Фейгіна, Монкса) [6, c. 112].

Таким чином, сила емоційного впливу системи образів роману на читача не просто в їхній загостреній одноплановості, а й у тому, що сутність більшості персонажів чітко розкривається через їхню яскраво індивідуалізовану лексику, костюм і динамічний портрет, у яких - навіть стосовно другорядних постатей твору - завжди вирізняється якась характерологічна деталь.

?

Висновки

Чарльз Діккенс - одна з найяскравіших постатей в англійській і світовій літературі ХІХ століття. 16 його романів відбивають складну еволюцію, що пройшов письменник протягом творчого життя: гуморист і доброзичливий карикатурист на початку творчого шляху, сповнений трагізму і скепсису, недовіри в можливості змінити світ на краще - в останні роки. Романтик-мрійник, що прагнув Правди, суворий реаліст, який відобразив глибокі соціальні, політичні, економічні проблеми Англії 1830-1870-х років. Впливу його творчості зазнали письменники Ф. Достоєвський, М. Гоголь, І. Тургенєв, Д. Ґолсуорсі, Ч. Сноу, А. Мердок та інші.

Дослідники англійської літератури стверджують, що жоден з англійських письменників не користувався такою славою за життя, як Чарльз Діккенс. Секрет його популярності в тому, що він гостро відчував зміни у житті Англії, був виразником сподівань і прагнень тисяч людей. І ці зміни й надії він втілив в оригінальні за темами і структурою твори.

Письменник у своїх романах вперше порушив такі теми, які до нього вважалися забороненими в англійській літературі. Він змалював жахи лондонських підворіть, робітничих будинків, сирітських притулків, шкіл для бідних, боргових в'язниць. Своєрідність його творів полягала у тому, що ці проблеми автор намагався вирішити у морально-етичній площині. Критичний пафос у творчості митця завжди поєднувався з утвердженням ідеалу. Одна з провідних тем його творів - боротьба добра і зла.

Роман «Пригоди Олівера Твіста» досить яскраво окреслює моральну позицію письменника, який усе життя вважав своїм обов'язком захист соціально незахищених верств суспільства, тим паче, що сам пройшов у дитинстві через злидні тотальної бідності.

«Пригоди Олівера Твіста» - перший реалістичний роман не лише в творчості Чарльза Діккенса, а й в англійській літературі критичного реалізму ХІХ століття. В ньому, як і в інших творах Діккенса, виразно відчувається демократизм видатного англійського письменника, звучить його віра у благородство і розум простої людини. В цьому романі важливу роль відіграє тема дитинства, у якій є багато особистого, суто біографічного.

Тема дитячих страждань надає діккенсівській соціальній критиці особливої гостроти і значення. У своєму романі він на практиці запроваджує новий етичний критерій оцінки цивілізації. На думку романіста, доказом моральної розвиненості певного суспільства є його ставлення до найменш захищених соціальних груп, однією з яких є діти.

Так, безсмертну славу англійському митцю принесли змальовані ним образи дітей. Таких зворушливих дитячих постатей не знала література до Діккенса, та й пізніше не багатьом художникам вдалося перевершити його. Мабуть, ніде обурення письменника, антигуманним характером суспільства, не розкривалося так пристрасно, як в трагічних постатях скалічених життям дівчаток та хлопчиків.

Роман Чарльза Діккенса можна прочитати і під іншим кутом зору: не тільки як гостру соціальну критику, а й як твір з глибинним філософським змістом, як притчу про добро і зло. «Пригоди Олівера Твіста» є «романом виховання», який на прикладі долі головного героя розповідає про те, як людина, завдяки випробовуванням долі, виховує в собі найкращі людські якості: моральну стійкість, вміння любити тих, хто страждає, щирість та жертовність.