Тема любові у поезії Василя Стуса

В. Стус розумів, що взяв на себе важку місію і повинен пройти свій шлях достойно. Уже згадувалося у його невіру в оптимізм, але наступні рядки звучать ніби наперекір цьому: «... голови гнути я не збираюся, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину» [62, 654]. У цьому багато в чому допоміг його світогляд, який М. Коцюбинська вважає екзистенційним. Феномен В. Стуса чітко окреслюється через постулати екзистенційної філософії, яку знав, і яка була йому близькою. Його концепції людини відповідає і К'єркегорівське протиставлення «екзистенції» і «системи», й ідея бунту одиничного проти загального, і віра у здатніть людини перебороти знеособлюючий вплив загалу, протистояти розчиненню в неозначено-особовій людині Гайдегера [26; 110].

Ю. Шевельов особливо підкреслює спорідненість Стусової флософії з ідеями Г. Марселя з його поняттям «буття в ситуації», протиставлення «буття» - «володінню», «людини маси» як сукупності функцій - особистісному началу, людини, яка творить сама себе, - змертвілому світові. Таке зіставлення є особливо доречним ще й з огляду на те, що Марсель високо цінував Рільке, а для Стуса ця особистість також була мірилом високої духовності. Йому близька ідея «трагічної мудрості», притаманна екзистенціалізмові: «Усе гаразд. Я повен трагічного оптимізму, що світ - опроти мене - є собі, я ж є собі - опроти нього» (з листа). Його життя - то реальне втілення цих принципів. Між ідеєю і життєвим вибором, між словом і вчинком - немає відстані, немає суперечності: «Тяжко живому - в змертвілому світі отруйних соціальних інтеграцій. Тяжко тому, що животіння мають за повне існування, а спробу квітування сприймають за асоціальність» [70, 66].

У статті «Зникоме розцвітання» вперше висловлене Стусове кредо: творчість як самособоюнаповнення. В. Свідзінського цінує за його «внутрішню самодостатність», за вірші, «сповнені самих себе». Є і докір тим, що знецінили, а потім просто заборонили найвищий людський смисл-смисл осібного існування. Показове полемічно-принципове «самовименшення» поета - «ця малість, конкретність - то мало не єдині атрибути справжности» [68, 350], вона дає змогу відчути себе часткою цілого, «доторкнутися корінням екзистенційного дерева» [68, 348]., повернутися до первнів.

У статті про В. Симоненка поет писав: «Є часи, коли людина мусить відмовитися від власного «я», щоб вивільнену енергію офірувати для загалу. Є й інші часи, - коли в інтересах загалу - треба всіляко нагадувати і захищати своє природне право бути самим собою. Окресленість людської одиниці стала необхідною в часи, що знаменують кінець одних ідеалів та ілюзій і появу нового людського мислення. Справді, жертвування самим собою може бути тільки часовим». В. Стус підкреслює, що в людини відчуття принесеної жертви не повинне пропадати ніколи - інакше це загрожуватиме смертю особистості, що для «етичної гігієни» поета потрібні години «тиші», коли вона (особистість) самовідроджується: «і тільки вже цілком реставрований, коли ти повністю повернений собі самому, можеш відшукати трагічно-радісні підсилені власною «масою» зв'язки з оточенням» [61, 144-145].

Екзистенційна думка, яку афористично визначила Леся Українка як «своїм життям до себе дорівнятись», близька і В. Стусові: у нотатках, які постали у слідчому ізоляторі 1972 р. внаслідок ознайомлення зі своєю судовою справою, він, шукаючи опертя для власної позиції, покликається на дорогого йому Ортегу-і-Гассета: «Правду долі або приймають, або зраджують їй, але дезертир своєї долі осуджений вічно переживати свою зраду» [63, 320]. Не хотів бути таким, - і не був ним, відчував потребу довіритися долі і закликав до цього в листах дружину й батьків, загалом послідовно обстоював примат чуттєвості над розумом, Долі над Розумом. Розум може стати інструментом «самоподвоєння, самооблуди», в той час як правда чуттєвості, віра, вірність Долі - запорука цільності.

Листи В. Стуса можна цитувати безкінечно, оскільки кожен додає якийсь нюанс до загальної світоглядної картини цього великого українця.

Аналіз ключових статей, який є «Феномен доби», «Зникоме розцвітання», а також епістолярної спадщини В. Стуса дає можливість зробити висновок про те, що процес кшталтування особистості йшов у річищі найвищих уявлень про мораль та необхідність утримувати себе в діапазоні ідеалу.

Маємо приклад людини, чиї ментальні риси виявляють себе на межі, максимально, витворюючи в сукупності унікальний тип, гідний того, щоб його закарбувати на національних і вселюдських духовних скрижалях.

Розділ II. Національно-ґенетичний аспект концепції любові у творчості В. Стуса

Ключовими образами у поезії В. Стуса є образи матері ( «Усе забувається. Усе зникає. Окрім матері. Мати. Дитинство. Світ...») [64, 192] і України. Ще у віршах, написаних в армії, з'являється образ « чорних сосон» як символу чужини, і «струнких тополь», що символізують тугу за Україною. Образ України як джерело духовної наснаги пронизує усю творчість В. Стуса:

Тільки в снах заіскрять в повертанні

Краєвиди моєї землі... [63, 111].

Світ природи, матері та України в творчості В. Стуса - з ними душа поета, поки що саме вони не дають їй зависнути в світі мороку і неправди. Без сумніву, художня система В. Стуса формується під впливом усвідомленої націоцентричності, що показують його художні твори.

Національна ідентичність В. Стуса оприявнилась насамперед у свідомому виборі єдності національного і етичного кодексів - відстоюванні права (передусім морального) на рівноправне існування української культури в колі європейських.

Трактуючи націопростір, Г. Яструбецька визначає, що Україна в ньому є вихідним пунктом, адже цей образ виступає не як об'єкт «політичного ідолопоклонництва», а як «шлях до себе» [79, 43]. Чільне місце у націопросторі В. Стуса посідають фольклорні образи-символи: земля, вода, дорога, поле тощо. Так, образ землі транслюється через: «я з вітром вирвусь - і на степ. Я й непритомний утечу...». Силове активне начало увиразнене тут через мотив волі: «Я вже на волі, раз почув, як в полі бродить круглий шурхіт молочаїв, суріп і грициків...» [63, 110].. Степ у ліричного героя щоразу різний - пожовклий, маковий, золотий, але - рідний. Раз у раз у віршах прочитується переконливе бажання Стуса: повернутися до «полив'яної п'янкої гіркоти», до тиші «ковилевої-полинової». Звертає на себе увагу слово «ковиль» - східноукраїнський еквівалент лексеми «тирса», - який вживається Стусом як більш місткий з образної точки зору.

Особливо багато для ліричного героя Стуса значить дитинство. Час, коли в душу закладаються неперехідні цінності, певні моральні чесноти, первні, «що дають відчуття ґрунту під ногами, свого коріння, відчуття сталості духу» [28, 12].

Так, поезія «З дитячих спогадів» (1966) є показовою, в якій окреслено образи, що пізніше належатимуть до домінантних у Стусовому тексті. У поета навіть добридень - «зіркаво-запахущий, осотом і щирицею пропах». Згадує ліричний герой і «цупкий будяк колючий», і шлях, на якому «куріє порох», і рідний степ, що «ріднішає стократ». На наш погляд, так поет осягає своє східноукраїнське коріння. В одному рядку вжито два слова із коренем рідн-: рідний, ріднішає. І це не просто тавтологія, а фіксація внутрішньої єдності з материзною. Пізніше, приїхавши до рідних місць, поет наголошує, що «серце дико б'ється», адже в пам'яті зринають картини дитинства: борщі з лободою, кукурудзяне поле, терикони, на які дерлися «з відрами і мішками», і, безперечно, «чебрецева самота».

У поезії «Оптимістичне», що війшла до циклу «Круговерть», ліричний герой закликає вірити в свою землю, адже вона є тією основою, з якої, власне, і починається Людина: «коли ти вірити в добро навик, то віруй в землю!»[63, 207]. Учитися цієї віри варто у женців, які «беруть снопи на плечі», у садівників, які лопатами землю риють і здобрюють і, безперечно, у воїнів, які, беручи до рук зброю, щоразу йдуть «край свій боронить». Лише за таких обставин серце людини загартовується і навчається вірити в добро. У поезії «Звіром вити, горілку пити...» (1964) земля постає як основа всіх основ і як порятунок, тому ліричний герой закликає: «... Триматися на землі! Нею б до печінок пропахнути...» [63, 91].

Цікавою, на наш погляд у розумінні образу землі є поезія «Ессе номо!». Спочатку ліричний герой певний у своїй всевладності: він може «спинити річку», «квітчати по весні, мов молоду, воскреслу землю». Але ці «уміння і звитяги» у певний момент життя змушують відповісти на запитання: «Що доброго ти зробив у своєму житті задля рідної землі?». І це не риторичне запитання, воно вимагає відповіді. Ліричний герой поезії, переймаючись відповіддю, вказує на своє походження:

Я виростав. З землі.

І син землі,

Не можу зупинитись.

Та й спинить

Мене ніхто не може [63, 219].

Наявність порівняння (земля - «з людським серцем схожа») дозволяє говорити про небайдуже ставлення до землі [63; 219]. Тут же формується поетична образна парадигма: земля постає як уособлення безкрайого світу.

Невід'ємною складовою степу є безмежжя простору і обрій, якого завжди шукає око. У Стуса обрій є динамічним образом, його колорит залежить від тих умов, у яких жив і творив поет. Так, у ранній період творчості Стус зазначає, що його дорога за «обрій вабить», «оці дороги - без кінця і краю...». Згодом з болем констатує: «Земля моя!.. Віддаленів твій обрій. Відгримів». А вже у «Палімпсестах» замість обріїв степових залишились обрії спогадів: «... За обріями спогаду - оселі, ті, до котрих немає вороття» [67, 21].

Із фольклорною традицією пов'язаний і образ поля. У народних піснях, баладах дівчина молотила хліб на полі, виглядала коханого з чужої сторони; у думах - на полі сходилися битися вороги. Подібні ремінісценції у поезії «У цьому полі, синьому як льон...» (1970). Читаючи її, відразу спадає на думку епізод боротьби богатирів-русичів з нападниками (в російському билинному епосі - з монголами, в українській народнопоетичній творчості - з половцями).

У Стусовій поезії перед ліричним героєм, який опинився посеред поля, «де тільки ти і ні душі навколо», постають сто чорних тіней, які «довжаться, ростуть і вже, як ліс соснової малечі, устріч рушають» [63, 185]. Першим бажанням був намір втечі. Та, на щастя, ліричний герой переконує самого себе:

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні -

Стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон. І власної неволі

спізнати тут, на рідний чужині [63, 185].

Образ поля постає в момент екзистенційного відчуття самоти. Посеред поля, як ніде інше, відчуваєш свою самотність. Подібне смислове навантаження поля, яке, поза сумнівом, виходить з фольклорної традиції, наявне і у Т.Шевченка, В.Сосюри. Проте у Стуса, який перебуває на засланні, символ поля і самотність у ньому особливо відчутні.

У трактуванні образу дороги В. Стус виходить не лише з фольклорної концепції, а й зі семантичної в цілому: «Міфологема шляху (дороги) є рух як процесуальна дія, котрий і містить у своїй суті семантику переходу» [16, 72]. Дорога у сучасному -- неясна, туманна, «запліталась порохом». Лише в поезії «Не одлюби свою тривогу ранню...»(1958) ліричний герой зазначає, що його дороги «мов обрії - далекі і прозорі». До речі, зазначений образ був окреслений у ранній період творчості, ще у «Зимових деревах». Пізніше (у «Палімпсестах») неозорі шляхи зникнуть, а дорога стане «вогненною», «чорною», «обтятою», дорогою «самовтечі та довгих самопроминань». Зіставляючи міфологему шляху, дороги в Стусовій поезії і фольклорній традиції, О. Давидова вказує на їхню відмінність: «Просторова картина світу порівняно з народною формулою... змінює етнопритаманний інтровертний характер світовідчування на екстравертний» [ 16, 74].

Поряд із фольклорним, у поезії Стуса маємо суто екзистенційно-філософське прочитання дороги. Крім того, цей образ у Стусових текстах є компонентом концептуального простору. Як правило, простір у Стуса досить важкий - «нестерпний, заломлений, мов горло, у віки». Простір у поета - це і терикони Донбасу, і степові кургани, і сумні тополі України.

Поет переконливо висловлює бажання - побачити «чистий простір», що веде у далину, і на цій дорозі ніщо не заважає: «Ми ані дня не звідали такого, щоб чистий простір перед нами став...» [64, 164]. Важке розуміння простору прочитується не лише в поезіях, але і в листах до рідних. Так, в одному з них, до батьків, Стус писав: «Усе тяжче мені писати листи, усе тяжче їх читати. Так ніби все щільніше стулюються шлюзи пам'яті, а простір заливає чорною водою, в якій розпливаються найдорожчі образи»[69, 134].

Розмірковуючи про сутність світу і його складових, ліричний герой дещо звужує поняття «простору» до географічних меж: своїм світом називає «рідне Поділля» і «коханий Донбас».

За твердженням дослідників, здається «актуальним поділ простору на «свій» і «чужий» і його вияви, притаманні українській культурній традиції». На дихотомічну антиномію «краю» і «чужини» вказує Г. Яструбецька [79, 37]. У поезії Стуса розщеплення простору найповніше реалізувалося у збірці «Палімпсести».

Духовною домінантою в'язничної лірики поета є звернення до Бога, пошук шляхів самопорятунку. Дорога до Бога для Стуса є «вседорогою». Саме тому раз у раз у поезіях з'являються високі мотиви власної богообраності й жертовності, які у поета завжди пов'язані з Україною. І саме в «Палімпсестах» значне місце посідають символи рідного краю, Батьківщини. Україна тут означена географічними контрапунктами: ліричний герой згадує Дніпро, Київ, «придеснянський селянський край», «чернігівські просмолені ліси» тощо. У В. Стуса часто в уяві постає образ степу («краю полинного») і шахти: «І читанкою, пам'ятною й досі, шахтарське тепле селище було» [66, 77].

У цьому, - зазначає О. Пахльовська, - розуміння Батьківщини було одним із головних в ідеології радянського режиму. Шістдесятники по-новому представили Батьківщину: вона була Домом, любов до цього Дому стає «свідомою, а відтак і критичною». Схоже трактування батьківщини як держави-Дому подає і С. Андрусів.

Психологи стверджують: те, що має людина в повсякденному житті, насправді цінується тоді, коли втрачається. Образ Батьківщини у в'язничний період творчості окреслюється найповніше. У «Палімпсестах» образ національного простору Батьківщини Стус моделює шляхом творення оксюморонів типу «рідна чужина»: «яка нестерпна рідна чужина». Своєрідним «поглядом з відстані на «рідну чужину»», - вказує М. Коцюбинська, - є епістолярна творчість В. Стуса [27, 218].

Часопростір Стусових поезій із «фізичного»переміщується фактично «в індивідуально-психічний вимір», стає «Україною в мені» [79, 38]. Смислові горизонти більшості текстів, - зазначає Г.Яструбецька, відкриті в смислову безкінечність. У ліриці Стус часто звертається до пам'яті, вона стає «символом його поезії, символом мети до існування» [40, 81]. Коли Стусові в умовах заслання стає надто важко (і фізично, і духовно), він звертається до пам'яті з проханням повернутися: «Верни до мене, пам'яте моя!.. Пам'яте, верни із чебреця, із липня жаротою...» [66, 40]. Пам'ять повертає ліричного героя у дитинство, до коханої, до України. Відповідно, в уяві зринають образи, пов'язані з народнопоетичною символікою: вітер у степу, запах чебрецю, зірка в колодязі. Проте у в'язниці обстановка зовсім інша, вона гнітить поетову душу і є бінарною опозицією до рідної України: «Весь обшир мій - чотири на чотири. Куди не глянь-то мур, куток і ріг» [66, 82]. На розраду залишаються лише спогади і чекання. Вони і рятують В. Стуса у найскладніших умовах табірного життя.

У снах часто постає образ України: із тихими зорями, весняними садками, пшеничними нивами і сонцем в озерах. На значеннєвості снів наголошує М. Коцюбинська: «Для художника це дуже суттєве доповнення до реальних вражень, а подекуди і замінник цих вражень» [29, 224].

Образ України зринає у дуже несподіваних ракурсах: «На колимськім морозі калина зацвітає рудими слізьми», «На Колимі запахла чебрецем і руто-мятою». Безумовно, поет тужить за Україною. Це почуття прочитується і в поезіях, і в листах до рідних. Так, в одному з них (від 12.09.1976) поет шкодує, що не отримав фотознімок з Батьківщини: «знімок Дмитра з Міжгір'я мав, але гілочки з Карпат не виявилося. Шкода. Буду уявляти, що вона була славна і пахнула Україною» [70, 238].

Звертає на себе увагу наявність великої кількості бінарних опозицій, які, на наш погляд, здаються вагомими у трактуванні націопростору. Для Стуса, який опинився за ґратами, весь «світ почав ділитися на волю і концтабір, Вітчизну і чужий край» [39, 122]. Повертаючись думками до далекої Батьківщини, поет в одній фразі вживає два слова, які, на перший погляд, неможливо поєднати: «Яка нестерпна рідна чужина». Але у Стуса ця опозиція злилася. Водночас антиномією до рідної України є інший образ - «нищівний край», край шалених катів -- людожерів і гебістів, у якому світлій чистій душі немає місця. Думками поет завжди з Україною: «До Неї ти від Неї йдеш, страсна до Неї путь» [66, 38], «Такий близький ти, краю мій і безнадійно так далекий» [66, 73]. У поезії «їй-бо, не знаю, чи люблю» ліричний герой розмірковує над своїм ставленням до Вітчизни: чого в ньому більше - любові чи ненависті. Іноді ці почуття зливаються, утворюючи монолітну єдність:

Їй-бо, не знаю, чи люблю

а чи ненавиджу - не знаю:

тобою думи попелю,

благословляючи, конаю -

Вітчизну горя і снаги,

Вітчизно гіркоти і болю[67, 252].

У вірші «Жорстоко стелиться дорога» окреслюються почуття тривоги і нещастя, до ліричного героя приходить усвідомлення того, що покути не діждати і порятунку не буде. Проте як опозиція постає своєрідний заклик - не коритися і твердо йти до мети: «... І відшукай нової тверді і не корися, гордий смерде, ні смерті власній не корись» [67, 176]. Отже, у багатьох творах прочитується поляризована основа, хоча конкретна антонімічна пара (типу день - ніч) насправді відсутня. Бінарні опозиції Стуса чи не найяскравіше простежуються у змалюванні простору і його поділі на «свій» / «чужий». За давніми віруваннями, «свій» ототожнюється зі світом живих, «чужий» - потойбічним світом мертвих. У Стуса «свій» простір - «це рідний дім і, ширше, Космос» рідної батьківщини; «чужий» - заслання; перехід зі «свого» в «чужий» є ізоморфним смерті» [16, 72].

«Свій» світ, відсутній реально, у В. Стуса безперечно ототожнюється з Україною. До неї у спогадах і снах повсякчас звертається поет на засланні. «Чужий», у якому фізично перебуває поет, є «шаленим, труским і безоким». Крім того, характерним є сенсорний поділ опозиції «свій» / «чужий» на «теплий / холодний». Україна і все, що пов'язано з нею, - рідні, милі, дорогі. Колима, Мордовія - «чужаниця сльотава - з імлою, з туманом і димом» [67, 68]. Якщо раніше райдуги майоріли, тепер «лишився довгий сірий шлях» [66, 96].

Отже, концептуальний простір В. Стуса динамічно змінний : у ранній період творчості (1960-ті роки) топоніміка Донбасу явно домінує: в поезіях представлені степ, шахти і заводи, пам'ятні місця дитинства, ботанічна образність. Згодом - у 1970-ті роки - простір змінюється: предметний світ все рідше актуалізується у ліриці (поета заарештовують, ліричні рефлексії інтроспектуються). Відповідно, постають мотиви самотності, а в змалюванні Стусового простору цього періоду найвагомішу роль відіграє пам'ять і спогади про рідну домівку, родину, Україну. Таким чином, простір із суто географічного поступово переростає у філософський, а безмежні простори духу у «Палімпсестах» заступають безмежний шлях у «Зимових деревах». До того ж у «Палімпсестах» поет синтезує «загальнолюдську проблематику з національними особливостями фольклорної резервації» [74, 17]. Для української ментальності характерне не пристосування до чужого світу, а заглиблення у власні джерела, повернення до автентичних коренів. У Стусовому тексті це звернення до фольклорних первнів є особливо відчутним. Отже, із окреслених домінант постає націопростір В. Стуса, в межах якого визначальними є фольклорні образи та екзистенційні мотиви. І в цій органічній дихотомії - особливість Стусової лірики.

Вражає цільність і всеосяжність його патріотизму. За кожним образом, за кожним помислом - мати Україна. Тяжко переживає відірваність від рідної землі, та "розлука, ствердла на бурштин "ще більше посилила відчуття синівського зв'язку з рідною землею. Україна - найбільша його святиня," його духовний порятунок ":

Тільки тобою серце кричить моє,

тільки тобою сили мені стає

далі брести хугою сніговою.

Тільки тобою. Тільки тобою [67,35].

Кому таке щире зізнання? Тема України - матері проходить через поезії багатьох збірок В. Стуса ("Зимові дерева", "Дорога болю", "Палімпсести"). Чи поет говорить про своїх рідних, чи про себе й свою самоту, про колючі дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть ("смертеіснування", "життєсмерть"), - завжди за цим стоїть образ утраченої батьківщини як у плані особистої втрати, так і національної. Україна, за словами Ю.Шереха, - це трунок, що сп'яняє поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі [78, 222] .

За стодалями вітчизна,

перестрашене пташа,

то мій трунок і трутизна,

нею витліла душа [67, 290] .

Земля, до котрої молився , у кого просив "гордого шляху" і "гордого лику", а чи переносився душею-горлицею до Дніпра, щоб зачерпнути живущої води , чи подумки посидіти над згаслими вогнищами козацької звитяги , стежила за своїм сином і нічим не могла допомогти .

Василь Стус з болем згадує чорні сторінки нашої історії. У вірші "За літописом Самовидця" він відтворює жахливі часи великої руїни - усобиць на Україні, коли на наші землі постійно нападали чужинці, проводилась підступна та хитра політика як зовнішніх агресорів, так і внутрішніх ворогів.

З перших рядків твору постає страшна апокрифічна картина, якої жахаються не тільки люди, а й природа, сонце і сам Бог:

Украдене сонце зизить схарапудженим

оком, мов кінь навіжений, що чує під

серцем ножа.

За хмарою хмари. За димом пожарів - високо

Зоріє на пустку усмерть сполотніле божа [66,45].

Невміння закорінитись у рідний ґрунт, постійна орієнтація на схід, захід чи південь, а не на власний народ, завжди була для козацьких ватажків проблемою і закінчувалася катастрофою національно - визвольного руху:

Стенаються в герці скажені сини України,

Той з ордами ходить, а той накликає Москву.

Заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни

Вже мати не встане - розкинула руки в рову [66, 45].

Тут, безумовно, прочитується натяк на фатальний вчинок Б. Хмельницького - ініціатора Переяславської змови, на бездарність його сина Ю. Хмельницького, на зраду та рабську вдачу І. Брюховецького. Цілком зрозуміле прокляття таким "синам", які занапастили високий козацький чин ("бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові, у пеклі запеклім, у райському раї страшнім"). Україну ототожнено з матір'ю ("З руїни вже мати не встане - розкинула руки в рову"). Поет передає той руйнівний вир подій за допомогою градації - нагнітання ряду синонімічних дієслів:

Найшли, налетіли, зом'яли,

спалили, побрали з собою весь

тонкоголосий ясир... [66, 45].

Картина страшної руїни відтворена у народнопісенному дусі. Іноді образи поезії Стуса перегукуються з Шевченковими:

І Тясмину тісно, од трупу козацького й крові,

І Буг почорнілий загачено тілом людським... [66, 45].

Тяжку кару пророчить мати синам - зрадникам. Та найголовніше, що її болить, терзає душу:

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном [66, 45].

Близький за емоційним та ідейно - художнім звучанням до вірша. «За літописом Самовидця» і цикл «Трени М.Г. Чернишевського». В ньому передано народні страждання, звинувачуються ті, хто в них винен.

Народе мій, коли тобі проститься

Крик передсмертний і гірка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах [66, 62].

Через глибокі роздуми, картини скупої північної природи і спогади про Україну поет розкриває трагедію рідного краю, тепле і щире слово мовить про тих, хто не зламався, вистояв, вірив у перемогу над злом, у торжество справедливості:

Щедрує вам безсмертя щедрий вечір

В новій Вітчизні - по громадді спроб.

Отож, не ремствуйте, що вам на лоб

Поклав Господь свій світлий перст нищівний [66, 65].

Центральним мотивом творчих пошуків та роздумів В. Стуса стала самота, " дарована " йому ненависною задротянською дійсністю:

Невже я сам - один на цілий світ,

Вогненний скалок вікового гніву,

Пізнав себе і долю цю зрадливу,

Щоб проклинати чужинецький світ?

Нема мені коханої землі,

Десь під грудьми пече гірка калина,

Сміється божевільна Україна

У смертнім леті на чужім крилі [66, 224].

Поет не дозволяв собі розпачу. Самота залучила його до заглиблення у вічність, у першосутність, ще більше вигранувала в ньому риси трагічного стоїцизму: " Терпи - терпець тебе шліфує , сталить твій дух ..." [66, 148].

Кращі літа проходять у неволі. Чи була злість за понівечену долю? Мабуть, що ні, бо ця терниста дорога вибрана добровільно.

У спогадах і снах В. Стус так часто лине у рідний край. Його тюремні поезії важко назвати життєрадісними, світлими. І все ж у них весь час ясно струменіють три промені: Україна, Мати, Дружина.

Україною поет жив, марив, снив у холодних мордовських таборах. Ця любов була смислом його життя. "Цільність і всеохопність його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним словом - Україна. Відірваність від рідної землі та "розлука, що ствердла на бурштин", тільки посилила його синівський зв'язок з нею. Часом вона вбачається йому як "байдужа", "осоружна", навіть, як "рідна чужина", та все одно це найбільша його святиня, його духовний порятунок", - писала М. Коцюбинська [29, 15].

Вражає, що навіть у північних, похмурих пейзажах Стусові ввижалася Україна. Яскравим прикладом є його вірш "На колимськім морозі калина..." Ліричний сюжет побудований на контрастах. Чітко проступає неприродне протиставлення барв - червоної, як символу життя та білої, як символу смерті.

Зацвіла калина на чужій землі, але рудими слізьми. Цвіт калини порівнюється із сльозами, та ще й рудими (рудий, руда - цей постійний епітет часто зустрічається в народних піснях та думах). І зразу ж перед очима постає інша картина:

...і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми [67, 77].

За тюремними ґратами бачиться поетові Україна в образі "добору дзвінкого"; навіть вписана ним у ті страшні мури, вона завжди лишалася для поета метою його життя, символом невичерпного світла.

І знову контраст: колимські поселення:

Безгоміння, безлюддя довкола,

тільки сонце, і простір, і сніг... [58,77],

та якимись диво - вітрами занесена сюди калина ... Слід відзначити, що поет буквально переліком декількох іменників змалював картину північного безлюдного пейзажу. А ще досить промовиста метафора:

І котилося куль -- покотьолом

моє серце в ведмежий барліг

І врешті сумний висновок :

і зійшлися кінці і начала

на оцій чужинецькій землі.[67, 77].

У цих пейзажних картинах - приголомшлива правда про страдницьке життя В. Стуса, та не лише його, а й багатьох непокірних українців, котрих здавен Російська імперія - однаково чи царська, чи комуністична - засилала до Сибіру, уподібнений до неї ненаситний ведмежий барліг.

В. Стус - глибоко національний поет. Він зумів відобразити минуле України, думи свого народу, його духовність, політичні зміни, які відбулися з часів Шевченка. Напевно тому нині говорять про українську літературу - "від Шевченка до Стуса ".

Великий поет - патріот жив і загинув за те, щоб український народ мав те, що й Богом дано кожному народу, й конституцією гарантовано: право на рідну мову, на історичну пам'ять, на самобутню культуру, на державність.

У записах, названих «Дещо з думок наших попередників про національне питання на Україні та про її сьогоднішнє буття», В. Стус нотує: «Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, ... коли його творчість... зливається з криком його нації».

Це твердження цілком логічно екстраполюється на самого Стуса. У системі його життєтворчих координат земля батьків є точкою, від якої розходяться основні напрямні його долі і формується національно-екзистенційна концепція авторського формату. Турбота, відповідальність і біль за свій край виступають домінантними станами в емоційно-почуттєвій палітрі В. Стуса, відповідно до віками сформованого морально-етичного національного кодексу.

ІІІ розділ. Інтимна лірика В. Стуса

Упродовж віків людство замислювалось над глибиною буття, прагнуло пізнати його істину й відкрити таємниці космосу, досягти якихось неземних висот. Це супроводжувалось досягненнями з різних наукових галузей: фізики, астрономії, філософії, психології і т.д.

Але загадковим є не тільки те, що нас оточує, тобто все матеріальне й зриме, а й світ людської душі, досить часто парадоксальний і неосяжний. Зрозуміти його можна з поетичних рядків, які розкривають життя у різних його виявах.

Та постає питання: «Коли ж людина є насправді щасливою?»

Відповідь на нього: «Тоді, коли вона пізнає прекрасне почуття любові».

Умовна назва ліричного твору, в якому панівний стиль - любовна пристрасть автора є основою інтимної лірики [38, 310]

Інтимна лірика (фр.intime; від лат. іntimus - найглибший, потаємний) розкриває глибокий діапазон душевних переживань і постає найяскравішим художнім документом історії людського серця [38, 310]

На думку Ю.І. Коваліва, інтимна лірико-поетичні твори, в яких йдеться про сердечні переживання, прояви любові ліричного героя [37,145]

За висловом Н.І. Пащенка, ще в VІІ ст. до н. е. любов була основною ліричною темою давньогрецької поетеси Сапфо. Її вірші відтворювали цілу симфонію почуттів і відчуттів, що включали фізіологічні подробиці. Кохання головної героїні спокійне й бурхливе, ніжне й пристрасне, солодке та гірке [48, 158]

Лірика Сапфо має тверду основу - народну любовну пісню, яка була дуже поширеною на Лесбосі, де чудові картини природи поєднуються зі смутком і скорботою

Спадщина поетеси складає вірші, в яких оспівується висока мораль і цнотливість, чистота і краса, доброчесність. Та сама по собі краса нічого не варта, якщо воно не підкріплена внутрішніми чеснотами людини.

З надзвичайною проникливістю поетеса передає любовну знемогу жінки:

Твій принадійний успіх: від цього в мене

Серце перестало б у грудях битись;

Тільки образ твій я побачу - слова мовить не можу [48; 156]

Підлісна Г.Н., аналізуючи творчість давньогрецької поетеси, стверджувала, що її гімни сповнені еротичного змісту з наявністю реалізму і побутовізму (наприклад: Ода на повернення брата - молитва Афродіті і нереїдам про допомогу гіому) [49, 78].

Любовні переживання у Сапфо мають різні відтінки. Розлука з улюбленою подругою, муки ревнощів, смуток у зв'язку з тяжкою втратою, самотність. У «Гімні до Афродіти» вона просить богиню прийти й урятувати серце від нової туги, свято вірить у її могутню силу і незмінну підтримку.

Кохання поетеси досить часто мінливе, про що свідчать такі рядки:

Ерос мене знов мучить виснажливий

Гіркотно-сладісний непереможний змій [48, 158].

До любовної лірики звертався ще й такий давньогрецький поет, як Анакреонт. Досить влучною є характеристика його творчості Г. Н. Підлісною:

«Анакреонт - символ грайливого й витонченого, веселого еротизму, в нього вже немає тої серйозності, що була властива Сапфо» [49, 90].

Поряд з темою кохання він возвеличував муз та вино:

Любий лиш той, хто Кіпріду, Ерота і Муз прославляє

І на бенкетах усіх словом своїм веселить [48, 160].

В усьому поет любить помірність, тому застілля не повинно перетворюватись на п'яну оргію, кохання - на нестримну й буйну пристрасть.

Кохання поета різко відрізнялось від щирого, болісного, а то й несамовитого у Сапфо, яке цілком поглинає всі інші почуття. Воно у нього не залишає навіть сліду в душі, його любовні насолоди несерйозні, швидкоплинні й скоріше нагадують легковажний флірт. Це кохання настільки поверхове, що навіть любовні невдачі не засмучують поета, і він лише весело та іронічно сміється:

Золотоволосий Ерот мене

Знову поцілить пурпурним мечем -

Дівчину в барвних сандалях тепер

Каже мені забавляти [48, 161].

Любовна лірика Анакреонта звернена не тільки до жінок, але й до юнаків. Подібне явище було досить поширене в античному суспільстві і не вважалося аморальним. Яскравим прикладом може бути звернення поета до юнака Клеобула.

Лірика Анакреонта оцінювалась читачами, його вірші почали наслідувати в пізній поезії, навіть з'явився вираз «Анакреонтична лірика», тобто та, що розробляє лише вузьке коло тем - кохання, вино, бенкети, веселощі, дружбу .

Варто згадати ще й про те, що в ХІІ - ХІІІ ст. у Франції користувались популярністю й жили при дворах вельможних осіб провансальські поети, яких називали трубадурами. Їх поезії насичені щирою й відданою любов'ю.

У серенадах трубадури оспівували зустрічі коханих, які з нетерпінням чекали приходу вечора, який єднав їх, а день навпаки ставав періодом розлуки - довгої і нестерпної для обох.

Часто згадується у піснях про бідного юнака, що покохав знатну даму і страждав від нерозділеної любові. Єдиною розрадою тоді ставало писання віршів.

Трубадури оспівували радощі земного життя, шляхетні пориви до прекрасного, лицарське смирення дамі серця, якою часто являлась заміжня жінка.

Неможливо оминути творчість видатного англійського поета Відродження - Франческо Петрарки, адже його «Книга пісень» ввібрала в себе неперевершені любовні поезії, від прочитання яких сильніше стискається серце.

За висловом Г.А. Сердюк справжнє кохання потребує титанічної праці душі, а ця збірка - лірична сповідь поета, результат натхненної праці, яку приклав поет для її створення [54, 88]

«Книга пісень» розкриває палку любов автора й трагізм нерозділеного почуття. Але перш ніж говорити про кохання, слід додати про підґрунтя, що стало його основою.

Петрарка запевняв, що повага до людини починається з поваги до жінки: матері, сестри, коханої. Тому свої перші вірші він присвятив матері, про яку поет велично сказав:

«була вона найкращою з матерів, яких я будь-коли бачив» [54, 86]

Кохання без поваги - ангел без одного крила. Воно недовговічне і непостійне. Перш ніж покохати в дівчині жінку, треба полюбити в ній людину.

Франческо Петрарка все життя оспівував свою Лауру. Але про надзвичайну зустріч хочеться говорити тільки сонетами:

Благословенні будьте, день і рік

І мить, і місяць, і місця урочі

Де спостеріг я ті сяйливі очі,

Що зав'язали світ мені навік [54, 86].

Згадуючи історію палкого почуття, Петрарка писав:

«В юності я страждав від шаленої, але єдиної і шляхетної любові, і страждав би ще довго, якби вогонь пристрасті не погасила жорстока смерть» [54, 86].

Отже, любов поета до Лаури шалена, шляхетна, єдина. Лаура для Петрарки не тільки еталон краси і доброзичливості. Він звеличує її любов, поставивши в ранг з божеством. Він висловлює їй свою любов, шану і покору. Так жінка, не проронивши ні слова наказу, здобула владу над серцем чоловіка, який, попри всі закони, покірно визнав цю владу. Попри всі вагання, пережиті муки невзаємного кохання, Петрарка сприймає любов як благо, не жалкує, що доля подарувала йому можливість пережити почуття незвичайної сили:

«Страждай безмовно, душе, без жалів…» [54, 87].

Клопоти, гнів, зло, зваба, згода, жар, прохолода, сни - все це виявляється сумісне зі словом «кохання». Ми відкриваємо цілий спектр відчуттів, які переживає закохана людина:

Солодкі клопоти, солодкий гнів,

Солодке зло, солодка зваба й згода,

Солодкий жар, солодка прохолода

Солодкий відгомін солодких снів [54, 87].

Ліричний герой прагне самоти, щоб віднайти душевну рівновагу, розібратись в тонкощах своїх відчуттів. Часто він розділяє свої печалі з природою:

Сонети Петрарки утверджують думку про те, що справжня любов у житті людини буває один-єдиний раз. Перед справжнім почуттям безсилі жах і морок смерті. Кохання знищує смерть і перетворює її на привид.

Після смерті Лаури в душі поета не вщухає туга почуття незадоволення своїм минулим. Ось чому слова ліричного героя сповнені безнадії:

Життя летить і днина йде остання

Товаришує смерть останнім днем.

З теперішнім, з минулим, з майбуттям

Я - в стані вічного воронування [54, 88].

Поет постійно думає про дівчину, шукає зустрічі з нею хоча б у мріях та снах, сподівається в її особі знайти підтримку на шляху до вічного спасіння.

Багато літературознавців сперечаються про реальне існування ліричної героїні, втім, якщо ім'я Лаури - лише витвір фантазії поета, якщо навіть жоден описаний у віршах факт не відповідає дійсності, сонети Петрарки не втрачають від того своєї поетичної краси й привабливості, адже у «Піснях» він прославив жіночу душу, показав її благотворний вплив на людську особистість.

Золотими літерами вписане в світову літературу й ім'я геніального англійця - поета і драматурга - Вільяма Шекспіра. Неперевершеними є сонети автора. Як зазначала О. М. Куцевол: «Сонети Шекспіра - гімн дружбі, високому почуттю, що робить душу людини чистішою, кращою, благороднішою» [33, 30].

Перші ж сонети присвячені оспівуванню фізичної краси і духовної досконалості юного друга. Ліричний герой захоплено говорить про його вроду, проте нагадує, що час невблаганний, а життя швидкоплинне:

Краси твоєї швидкоплинний цвіт, -

Невже судилось їй в років проваллі

Загинути, осиротивши світ? [33, 29].

Ця дружба - надзвичайна, особлива й свідчить про потаємне захоплення автора вродою юнака, але, на думку Шекспіра, вона була не надто прихильною до нього. Через це можемо спостерігати, які страждання й душевну тривогу переживає поет:

Зневажений і долею й людьми

Плачем тривожу небеса даремне,

Становище відреченого темне

Клянучи, обливаюся слізьми [33, 29].

Сонети Шекспіра - не розповідь про конкретні стосунки, а історія кохання, відданого й непереможного.

Почуття ліричного героя щире і глибоке. Для шекспірівського героя його кохана наймиліша від усіх красунь, але описуючи її він не хоче слідувати багатовіковим традиціям куртуазної лірики, коли солодкоголосі віршописці, змагаючись у пишномовстві, викривали реальність і множили фальшиві образи розфарбованих богинь.

Свою естетичну декларацію поет чітко висловлює в 21-ому сонеті:

Ні, я не йду тропою віршоробів,

Що оди тчуть з фальшивої краси,

Їй не шкодують неба для оздоби

Здрібнілі і охриплі голоси [33, 31].

Традиція жанру інтимної лірики - одна з тих, що постійно підтримуються й розвиваються. Вічне й прекрасне почуття кохання виступає імпульсом для творчої уяви, джерелом нових образних асоціацій.

В українській літературі цей жанр - так само, як і в світовій, один з найбільш поширених і позначених найвищою мірою щирості та ліризму.

Від фольклорних любовних пісень до вишуканих зразків інтимної поезії ХХ - ХХІ століть. Від І.Франка, Лесі Українки до модифікацій цього жанру в постмодерному літературно-мистецькому просторі.

ХХ століття представило цілу галерею письменників, що збагатили форму інтимної поезії версифікаційно, римо-ритмічно, образно, структурно. До таких належать П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, М. Бажан, Є. Маланюк, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, В. Бобинський, І. Драч, Д. Павличко, І. Жиленко, Л. Костенко, І. Калинець, М. Матіос і т. д.

Осібне місце в переживанні цього стану й об'єктивації його в художньому просторі належить В. Стусу.

Свого часу І. Дзюба зауважив, що довго іще Стус-дисидент, Стус-патріот затулятиме Стуса-поета. Розвиваючи цю думку, скажемо, що екзистенційно-герметична частина творів В. Стуса якось закрила лірику, де йдеться про найбільшу інтимну сферу, де постає Стус у ставленні до жінок.

Найбільший слід у житті В. Стуса в юності залишила Олександра Фролова. Згодом у його долю ввійшла дивовижна жінка - Валентина Попелюх, яка стала тою віссю, навколо якої оберталося «Я» Василя Стуса.

Лірика кохання В. Стуса - це захоплення і розчарування, переживання невдач - немовби зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі, зріднитися з іншою душею, цим подолавши самоту, а отже і власну невикінченість, і долучившись до чогось загальнозначимого. Отож лірика кохання - це і лірика найінтимнішої орієнтації в цінності людських відносин взагалі, лірика самовипробування на соціальну і духовну резонансність своєї особистості.

У Василя Стуса тема кохання з'являється у творчості, як і в більшості письменників, саме під час переживання цього почуття. В армії поет зайнятий думками про своє перше кохання. Ось вірш з фрейдівськими еротичними образами, в якому ліричний герой.

Самотній - на обидві земні півкулі, як холодна колодочка караульного ножа, коли ти така далека-далека.

Та як тільки кохана скаже «люблю».

Одне - єдине, кругле, соковите, як плід біля вишневої кісточки червоне слово, холодна зброя відреагує ерекцією, і він розглядатиме набряклу колодочку караульного ножа.

Я знаю -

Ми будем іще не раз бродити з тобою,

Слухати ліс притихлий,

Старих і мудрих сорок,

Вирізнятиме чутки азотнотукового заводу,

Чути постріли на мовчазному полігоні,

І, лячна, наслухатиме нас земля.

Розгублена між роботою і дозвіллям -

Вечірньою школою, чергами, перукарнею,

Дощовою погодою і театром,

Комсомольськими зборами,

Подругами з гуртожитку,

Ти прийдеш до мене,

Самотня, настрашена і чужа,

Розграбована на всі свої

Сто шістдесят сантиметрів зросту [63, 58].

«Не одлюби свою тривогу ранню» належить до ранніх поезій Стуса. Вірш відбиває бентежно - романтичний світ ліричного героя, який любить рідний край і сповнений віри в «дороги неозорі», що відкриваються молодій людині. Він не вагається і вірить, що чесно пройде свої « шляхи - мов обрій - далекі й неозорі». Імперативними інтонаціями завершується цей по-молодечому оптимістичний твір:

Вперед, керманичу! Хай юність догорить - ми віддані життю, і нам воздасться в славі! Молоде кохання у В. Стуса уже позначене тугою, яка пізніше «доросте» до своїх істинних висот. Поет висловлює ноти драматизму у любовній мелодії, яка згодом зазвучить на всі регістри трагізму, бо пройде не так багато часу, і оптимізм захоплень і юначих мрій перетвориться на «трагічний оптимізм». Інтимні поезії написані здебільшого в роки ув'язнень і каторги, присвячені найближчим людям: матері, дружині, синові, друзям. Вони відтворюють спогади про щасливі хвилини, дорогі серцю зустрічі, що виступають контрастом до похмурої дійсності. Ці твори позначені екзистенціальними мотивами. Новизна інтимних віршів Стуса - у постановці моральних проблем, близьких до стоїцизму, в увазі до напруженого духовного світу ліричного героя і трагізму його вибору.

У поезії «Весняний вечір. Молоді тумани» [66, 165] митець відтворює сцену побачення, діалог закоханих, який відбувається на відстані часу, що не може стерти глибоких почуттів. Пам'ять про першу зустріч зігріває душі обох немолодих людей, живе світлою зорею, що не гасне в «безоглядному небі». Трагічний образ дружини змальовується у вірші «У порожній кімнаті». Жінка чекає на звістку про чоловіка: його забрали «в гостину», до якої «ні людей напитати, ні дороги знайти». Стус по-новому інтерпретує фольклорні образи й народні голосіння: свого мужа дружина називає «соколом обтятим», крила йому обтяли «злі ворони». Народнопісенні образи підкреслюють драматизм ситуації, в якій опинилася дружина після арешту чоловіка. Сила спогадів про кохану і її світлий образ такі могутні, що здатні живити поета довіку.

У вірші «Ніч блукає, наче кінь стриножений» митець відтворює складні душевні переживання, передає майже невловимі відтінки настрою, цілу гаму емоційних станів. У своїх думках він переноситься у рідну Україну, марить нею, перед його очима, мов на картинках Куїнджі, постає українська ніч:

Ніч блукає, наче кінь стриножений,

По байраках, виярках, степах.

Ліричний герой просить коня перенести його на рідну землю, в «дивен край», де «золотаве пір'я жар-птиці тулиться до вій». Це по-казковому чарівна земля, адже тут спочивають після тяжкої праці мати, кохана і син, «навзнак по вечірній зморі впавши». Але сувора реальність невмолима: «О далеч непролазна, о розлуко, ствердла на бурштин».

Пекучий біль визначає пафос медитації «Ще вруняться горді Славутові кручі», ліричний сюжет якої будується на контрастних образах: безмежним просторам і красі української природи протиставляються фатальність долі, катастрофізм ситуації («розкрилені висі твої пронеслися, попереду прірва»). Моделюючи складний світ, в якому перебуває ліричний герой, поет трактує дійсність як світ вибору й мужності, життя і смерть. Він з гіркотою усвідомлює, що час його проминув «птахом летючим», передчуває, що завершить життя в «чужинецькому краю», тож прощається зі своєю і водночас чужою Україною, що відторгла й забула рідного сина. Гама почуттів «табірної лірики» Стуса дуже широка: від розчарування, безнадії, розпачу до оптимізму, сподівань на кращу долю, віри в безсмертя своєї Вітчизни, любові до рідної землі, до свого народу і розуміння ролі дружини Валентини Попелюх, «яка гідно й віддано несла свої хрести. Можливо, без усвідомлення Стусом цієї вірності його хрест був би набагато важчим» [24, 3].

В. Стус - майстер відтворення психологічних настроїв не тільки власної душі, він тонкий знавець внутрішнього світу милих і дорогих його серцю людей. Читача вражає не тільки страждання і непокора поета, але й співпереживання тяжких хвилин розпачу коханою дружиною. «У порожній кімнаті», стомлена від чекань, зблідла від вболівань за долю свого чоловіка, недужа від невідомості про нього, «спить самотня жона». Лики святих є свідками тієї гнітючої порожнечі, невимовленої жіночої печалі, що виливається в плач - голосіння.

Мій соколе обтятий,

В ту гостину, де ти,

Ні пройти, ні спитати,

Ні дороги знайти.

За тобою, коханий, очі видивила.

Ніби кінь на аркані,

Ніч стає дубала [66, 35].

В. Стус використовує один із найдавніших жанрів усної народної творчості - голосіння - щоб увести читача у світ тяжких переживань, у світ невтішного горя його дружини, яку він називає Евридікою. Дружина прийняла долю свого чоловіка, фактично, розчинилася в ній, трансформувавшись у ту вісь, довкола якої трималась «я» В. Стуса. В. Стус, до речі, заходить у своєрідну само суперечність у трактуванні змісту і ролі жертвування в житті людини. У невеликій розвідці про поезію В. Симоненка Стус пише: «Вся суть у тому, що добро і зло часто виступають лише як синоніми. Скажімо, людина, що жертвує собою в ім'я інших - людиновбивця. Правда, тільки як самовбивця. Але, знищуючи себе, вона перетворюється на сліпу функцію. Хай і функцію доброти. А існування в затісному функціональному просторі - це вже паразитарне існування, тільки з протилежним знаком. Дарувати себе - так само небезпечно, як і бути обдарованим» [61, 144-145].

З другого боку, В. Стус у поетичних творах зізнається, що єдине опертя для нього в цьому світі - це дружина і її любов:

… У біді,

Вже напівмертвий, я в тобі єдиній

Собі вертаю певність, що живий,

І жив, і житиму…

… Неначе стовп огненний,

Мене ти з себе викликаєш, надиш -

Забутим, згубленим, далеким, карим і золотим

І золоті, брунатні, карі очі

Йдуть зовсібіч на мене. І беруть

У свій полон… [66, 52 - 53].

Підтвердженням єдиноцінності любові дружини знаходимо і у вірші «Тільки тобою…»

Тільки тобою сили мені стає

Далі брести хугою світовою,

Тільки Тобою, тільки Тобою [66, 43].

Отже, В. Стус приймає жертву дружини з двох причин: одна стосується його самого, життєвої необхідності знати, що все ж таки є хтось, хто проводить тебе душею і поглядом крізь життєві нестерпи. Друга ж - необхідність для Валентини Попелюх. Таке враження, що ця жінка - саме терпіння, впокореність і любов. Вона народжена була, очевидно, саме для В. Стуса. Такої висоти, на якій вона тримала свого чоловіка, і на яку він підніс свою Жону, мабуть, не знає світова історія. Людству відомі великі почуття, але вони, як правило, не стосуються подружніх пар, бо або ж не сягають таких вершин, або ж не настільки утривалені в часі.

Як усе в Стуса, поезія про почуття до жінки отримує цілком інше виявлення, вона відрізняється і вирізняється серед традиційної любовної лірики. Вирізняється особливою високістю розуміння любові, а також виразно трагічними мотивами, що перекривають інші, надаючи їм особливої напруги до надриву. Емоційно-почуттєвий максималізм у парі з морально-етичним - та психологічна площина, у якій функціонують образи В. Стуса.

Цьому відповідає кольоровий компонент художнього простору В. Стуса - срібляста, біла барва і чорна.

Біла має два змістові виміри: традиційні, як правило. Перший - ознака чистоти, цнотливості, святості.

Вбери-но білу сукню

На тіло на прогінне,

На виґронені перса

І лебідь живота.

Вбери ту гарну сукню

І усміхнись лукаво

І загучи хапливо,

Як скрипка, з-за плеча.

Вбери ту славну сукню

І дай мені забути

Ці чорні перегони

Пролопотілих літ.

Вбери пречисту сукню,

Розпукни в сто люстерок,

Аби я розгубився

Між сміхом і плачем.

Осліплий і оглухлий

Знімілий і отерплий,

Лечу на твій сліпучий

Всеочисний вогонь [66, 151].

Друге значення білого кольору - виразити емоційний надмір, крайню межу болю, терпіння, страждання:

Пішла - тунелем довгим - далі в ніч -

у морок - сніг - у вереск заметілі,

Тобі оббухли слізми губи білі.

Прощай. Не озирайся. І не клич [66, 37].

Саме такий вимір білої барви властивий українському фольклору. Тут наявний симбіоз на рівні, так би мовити, художньо-образного нейтрино, а також двох масштабних пластів: модерністичного та міфофольклорного.

Любов у В. Стуса - висота душ і випробування меж людського «я» до позамежжя, тому й лексика відповідна, емфатична: перемерз, скипівся, палахкочеш, пречиста, моторошна, знімілий, оглухлий, отерплий і т. д..

В. Стус Використовує на повну силу звуко-мелодичні ресурси слова, тому його поезія торкає музично-ритмічні основи людської сутності:

Вона лежить, як зібгана вода -

Усепокірна і усеприймуща.

І геть здирає з неї шкаралущу

Глуха, як пуща, вікова жада.

Як водограй, піднісся пагорб хіті,

Щоб дужче бути спаленим дотла,

Коли, як млість солодка, увійшла

Ввігналася в її устяж одкриті

Звогнілі надра пружна і движка,

Нестерпна, живодайна і убивча

Шалена міць. І втіха таємнича

Її протнула з ніг до борлака.

Порожня руро, під ярмом волань

Дерися вгору чи зривайся з кручі,

Як задвигтіло кішло згаг дрімучих

У реві родив, натерту й конань [66, 80 - 81].

Дана поезія - зразок високої еротики, де всі параметри взаємопов'язані, виходять один з одного і виповнюють один одного.

Всю поезію В. Стуса, в тому числі й на тему кохання-любові характеризує згармонійованість усіх компонентів, цілісність, монолітність.

Висновки

Тема любові у творчості В. Стуса, як можна образно сказати словами з його вірша «За читанням Ясунарі Кавабати», розпросторюється «на чотири татамі», тобто отримує набагато ширше потрактування, ніж це могло б видатися на перший погляд. Йдеться про узвичаєно локальне розуміння любові як сфери стосунків між чоловіком і жінкою. У В. Стуса це почуття кількаступеневе, багатогранне, надзвичайно містке. Знову ж таки напрошується не термін, а образ для того, щоб більш повно передати красу і зміст любові, яка постає з поезії як життєтворчості В. Стуса - це образ тернової троянди, або, як співається в пісні, - тернової ружі.