Ідейно-художня проблематика збірки Василя Стуса "Палімпсести"

Причини виникнення збірки в'язничної лірики, джерела життєвої і творчої наснаги митця. Місце і значення Василя Стуса у літературному процесі шістдесятників. Багатство образи і символів в його віршах. Провідні мотиви метафори, філософська складова поезії.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 11.12.2014
Размер файла 60,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мiнiстерство освiти і науки, молоді та спорту України

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра української літератури

Ідейно-художня проблематика збірки Василя Стуса «Палімпсести»

Курсова робота

з української літератури

студентки 2-го курсу

факультету української філології

спец.редагування освітніх видань

групи У-22

Єзерської Оксани

Рівне - 2011

Вступ

Творчість Василя Стуса стала широко відома в Україні відносно недавно. Перші публікації про поета, що з'явилися на початку 90-х, більше знайомили читачів з його біографічними даними та присвячувались Стусу-борцеві, патріоту, мученику, громадянину [2]. Василь Семенович - незвичне явище в нашій літературі, поезія якого не всіма легко сприймається. Та й взагалі навряд чи кимось сприймається легко, адже ця поезія - у людини важкої долі. Проблематику його творчості досліджували багато науковців, проте стузознавство є наукою, яка досі має в собі білі плями, більшість з яких пов'язані з умовами перебування поета на засланні, зберігся лише творчий доробок, записаний у "Таборовому зошиті", листах до друзів, дружини, сина, а остання збірка "Птах душі", яка налічувала близько 300 поезій і перекладів взагалі була знищена.

Актуальність роботи.

Творчість Василя Стуса належить до одного з найбільших літературних багатств духовної скарбниці України. Так звана "тюремна збірка" поезій "Палімпсести" є вершиною Стусової лірики. "Хоча вона складається з віршів, написаних в умовах ув'язнення і заслання, за інтенціями автора вона тяжіє до власне в'язничної лірики і може бути прочитана в її контексті"[21:1].

Ідейно-художня проблематика "Палімпсестів" є актуальною темою для вивчення, оскільки збірка є чи не найкращою у творчому доробку митця, у 1985 році Г.Бьолль висунув її на здобуття Нобелівської премії. Ідея, яку несе в собі збірка починається з назви і закінчується глибоким філософським змістом кожного вірша, багатство образів, мотивів, символів - все це немає глибин свого вивчення і завжди буде актуальним, адже перш за все Стус є поетом, поезію якого кожен читач сприймає на свій лад(ідея залишається тією ж, яку початково вклав у неї Стус, але кожного реципієнта по-своєму "торкається" кожен вірш).

Мета роботи полягає у здійсненні дослідження поетичної збірки Василя Стуса "Палімпсести": історії її створення, провідних мотивів і образів, метафори і філософської складової поезії. Вище вказана мета передбачає виконання таких завдань:

1. З'ясувати причини виникнення збірки, джерела життєвої і творчої наснаги митця.

2. Виявити місце і значення В. Стуса як у літературному процесі шістдесятників так і в сучасному літературному світі.

3. З'ясувати співвідношення образно-поетичного, біографічного та філософського аспектів поетичної творчості поета.

4. Схарактеризувати провідні мотиви "Палімпсестів"

5. Розкрити специфічність побудови збірки.

6.Детально ознайомитись із збіркою «Палімпсести», визначити її ідею.

7.Опрацювання теоретичної літератури із даної теми, укласти її список.

Бібліографія Василя Семеновича нараховує понад 700 позицій. Багато науковців досліджували його творчість (зокрема М. Коцюбинська, син поета Д. Стус, Є. Сверстюк, І. Дзюба, М. Жулинський, К. Москалець та ін.), адже вона приваблює своєю силою, влучністю сказаного, багатством метафор і порівнянь, багатогранністю. Проте не є повністю дослідженою, велика кількість думок щодо неї не сказані.

Над цією темою працювала порівняно невелика кількість науковців, це можна пояснити тим, що лише 20 років тема його творчості відома широкому загалу і не є забороненою. Втім вони зробили значні досягнення у її вивченні. Дослідниками даного питання на даний момент здебільшого є шістдесятники друзі, товариші, знайомі поета, але звичайно не лише вони. Найвагоміший внесок у розвиток проблематики теми поетичного (і не тільки) доробку митця зробили: М. Коцюбинська (яка, до речі, була хорошою товаришкою Василя Семеновича, дослідила його творчість різносторонньо, починаючи від збірок і закінчуючи листами і творчим шляхом), М. Ільницький ( зруйнував міф, існуючий до певного часу, що про Стуса пишуть лише ті, хто знав його особисто), І. Дзюба, Ю. Шерех, К. Москалець, Є. Сверстюк і, звісно, чи не найбільший внесок у дослідження даного питання зробив син поета Дмитро.

Їх праці стали теоретичною основою даної курсової роботи. Загалом, у більшості науковців, дослідження творчості, в тому числі "Палімпсестів" відбувається паралельно з життєвим шляхом, адже на поезію Стуса дуже впливали умови, в яких він знаходився. "Якщо порівняти роки перебування в таборах і на засланні, то психологічну полегшу поет зробив у Мордовії.

На Колимі був позбавлений спілкування, щирого слова та підтримки, життя супроводжувалося суцільними утисками, провокаціями та звинуваченнями" [19:1]. Тому, в залежності від місця перебування поета, його творча спадщина менше чи більше збагачувалася, більше болі було на Колимі, як відомо біль писав Стусом - тому тюремна поезію Стуса насичує образ болю (як у Лорки - біль був героєм книги, так у Стуса він фактично є героєм збірки), самотності, відчуження, печалі, смерті. На думку Д. Стуса "... культурна поліфонія зумовила виникнення в нашій літературі такого явища, як Василь Стус", маючи на увазі примусове об'єднання 15-и держав під владою Росії в СРСР, що дало поштовх Стусові до написання віршів. проте, можливо, не так багатогранність цих культур, як саме життя і тут має рацію Рарицький. "... Хотів - тяжко вчитися, бо жити - тяжко. мамі - тяжко, татові - тяжко. То й мені має бути тяжко - аж доти, поки татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити" (В. Стус, із листа до сина) [23:111]. Втім, думку Дмитра Васильовича відкидати не можна, адже він з свого боку теж правильно осмислює впливи навколишнього середовища на творчість свого батька. Зокрема, на його думку, саме "Стусова Україна", тобто рідні, близькі, друзі, товариші, знайомі мали вплив на його "самособоюнаповнення". Але б скільки не було досліджень з подібних тем, все таки пізнанню нових глибин Стусової творчості немає меж.

Микола Ільницький, наприклад, написав чудову статтю про саму збірку «Палімпсести», у якій підкреслив, що Стус пишучи поезії був завжди на одинці із собою «і цей стан «звільненості» від обставин, оточення цей стан самоти є шляхом найбільшої відкритості усьому світові і серцям людей…». Також автор вказав, що «летюча зірка української літератури»(як про Стуса сказав Є. Сверстюк) перебував у двох станах, наводячи конкретні приклади цьому твердженню. І це дійсно було так, неодноразово у ліриці Василя Семеновича ми можемо побачити це, зокрема у вірші «Замерехтіло межи двох світів». У Ільницького ще знаходимо порівняння Стуса із Тичиною (творчість якого любив і поважав Василь, втім вибір першого, який раптово зрадив таланту і почав писати вірші «на замовлення» влади гнівно розкритикував) і Шевченком.

Згадуючи про науковців, які досліджували збірку «Палімпсести» просто неможливо не згадати Михайлину Коцюбинську, її книжку «Мої обрії», особливо другий том, перший розділ якої повністю присвячений Василю Семеновичу. Коцюбинська у статті «Новітні палімпсести» роздумує над назвою збірки (чому саме «Палімпсести»), про фатум поета, філософію екзистенціалізму у збірці. У праці «Поет» дослідниця порівнює образ палімпсестів з айсбергом, що росте вглиб. Мені особисто дуже сподобалась думка Коцюбинської про те, що зважаючи на наш досвід вміти зробити з постаті відомої особи своєрідний «штамп» потрібно «не дати опошлити світлу постать Стуса рутиною офіційних святкувань». А у праці «Феномен Стуса» авторка припускає, чому у кожної поезії стільки варіантів - «редакції постають, як правило, не кожна сама собою, а у складі певних циклів, що творять мовби єдиний художній організм»[9:57].

Юрій Шерех у своїй статті «Трунок і трутизна» висловлює свої думки щодо того, яким міг и бути епіграф до збірки «Палімпсести», що «на палімпсесті треба позбутися пізнішого тексту, щоб відновити первісний», роздумує над образами і символами у поезіях Стуса («неволя в небагатьох деталях: колючі дроти, грати, калюжа, ліхтар, сосни, ворона, пори року, світ без світла, дві людські тіні, виття суки, бджола на кульбабі, дуже рідко -- тюремні наглядачі, майже ніколи -- товариші недолі («горстка нас… лише для молитов і сподівання») Коротке побачення з дружиною й безконечна розлука.»)[29:6], дає характеристику поезіям, роздумує , як і Коцюбинська, над філософією екзистенціалізму у Стусовій творчості, скрізь підкреслює на силу духу у Василя Семеновича. Знову ж, знайшла для себе цікаву думку і у Шереха про те, як учні вивчають Стуса у школі «дисидентство вивчатимуть у школах з нудних підручників історії і історії літератури, і школярі потай позіхатимуть під розповідь учителя про в'язниці і смерть Стуса, як сьогодні вони позіхають, слухаючи про каторжні роки Грабовського». Хоч, незважаючи, саме завдяки розповідям своєї учительки з літератури я тепер дуже поважаю Стусову творчість, втім його у школі варто вивчати під іншим кутом зору - і тут «Палімпсести» займають не останнє місце. Перш за все справа у тому, що Стусові поезії цієї збірки породжують у душі прагнення до боротьби, варто спочатку розповідати про «дорогу болі», уривки з листів,а тоді вже саму поезію. «Тих віршів не можна гортати - в них треба входити й повільно обживати, як обживав поет на етапах свої камери - і тоді відкривається унікальна сторінка поезії ХХ віку - віку відчуження»[22:7]- каже про них Євген Сверстюк.

Леонід Плющ у статті «Вільготно гойдається вечора зламана віть» розповідає про редакції віршів Стуса(маю на увазі те, що їх було багато) наводячи приклад із однойменного вірша., який детально характеризує.

В. Дідьківський порівнює Стуса із Рільке (звісно, не один він) вказує також на те, що сонети Рільке - предтечі «Палімпсестів». А О.Рарицький у одній із своїх статтей вказує: «Якщо попередні збірки В.Стуса засвідчили процес пізнання й становлення, що супроводжувався накопиченням духовних цінностей, то в «Палімпсестах» поет запевняє в утвердженні крицевої стійкості духу. Долаючи життєві перешкоди, він приходить до думки: лише внутрішня сила, яка поєднує духовні, морально-етичні чесноти, допоможе йому втриматися на межі, залишаючись при цьому собою. Поет витворює культ духу, який завжди стоїть на сторожі цілісності. Так він майстерно вибудовує в собі світлий духовний храм, який стає еталоном високих моральних цінностей, ним він живе, творить і захищає себе від зовнішньої душепоїдаючої корозії.»[19: 2].

Дослідники немало зробили для осягнення багатьох ознак творчості поета: глибоко вивчена філософська складова його поезії, під різними кутами зору осмислено синтез мистецьких напрямів (експресіонізм, модернізм,постмодернізм тощо), поета введено в загальноукраїнський контекст... Добре, що ще на початку дослідження доробку В. Стуса тон і високу філологічну культуру задали такі визначні майстри як Ю. Шевельов, М. Коцюбинська, М. Жулинський та ін. Ті, хто прийшов у стусознавство останнім часом зверталися до конкретних і вузьких тем і на їхній основі пробували робити ширші узагальнення[21].

Об'єкт дослідження: збірка в'язничної лірики Василя Стуса "Палімпсести".

Предмет дослідження: проблематика збірки "Палімпсести", її багатогранність, філософічність лірики, ідейність збірки.

стус лірика поезія філософський

1. Шістдесятництво і місце Василя Стуса у даному мистецькому русі

Шістдястиники - це покоління української інтелігенції, яке дало про себе знати в другій половині 50-х років, в період послаблення тотального контролю ( «відлига») і найбільше себе виявила вже на початку 60-х (саме тому їх так і називають). Цей рух був поширений по всьому СРСР, проте в Україні він був особливим.

Шістдесятники виступали на захист культури, мови, збереження традицій. Значний вплив на них мали письменники періоду «розстріляного відродження». Серед шістдесятників були такі визначні і відомі нам особистості як: Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Симоненко, Алла Горська, Сергій Параджанов, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Василь Стус та інші.

Шістдесятники - це свідома молодь, яка мала певні цілі і знала, за що боротися. Вони влаштовували неформальні вечори, читали книги, обговорювали їх. Це здебільшого були письменники, але траплялись серед них і художники, як от Алла Горська(яку потім так жорстоко вбили КГБісти), режисери і просто люди, у яких душа лежить до творчості. Вважають, що першими шістдесятниками були Василь Симоненко і Ліна Костенко. Хоча, на мою думку саме Симоненко є основоположником руху - його поезії були явно спрямовані проти русифікації, поневолення народу. Згодом арену шістдесятництва почало поповнювати все більше і більше людей.

Поезія шістдесятників характерна тим, що у ній поети відходять від типової соціалістичної тематики, їх поезія не є заангажованою.

Цей рух протримався одне десятиліття, проте дав могутній поштовх і приклад наступним поколінням, що за свою державу варто боротися. У 1962 році рух був жорстоко розкритикований на зустрічі творчої інтелігенції. Згодом почалися переслідування і часто навіть вбивство їх. Жменька людей сколихнула у серцях людей віру в те, що вже прийшла пора вставати з колін і будувати своє життя, а не бути меншим братом чужої держави, з набагато меншим історичною і творчою спадщиною.

Спочатку, як свідчить літературознавець Олексій Зарецький, шістдесятники «здебільшого... були лояльні радянські громадяни, які мали, як на порівняно молодих, досить високий соціальний статус -- члени творчих спілок, аспіранти, науковці, їхні твори виставлялися та друкувались». У цей час письменників і поетів надихали новітні здобутки НТР: розщеплення атома, з'ясування молекулярної структури ДНК й особливо -- польоти в міжпланетний простір.

Проте з орбіти планета видалася такою крихітною й безборонною, що невдовзі на зміну романтиці нестримного освоєння космосу прийшло тверезе усвідомлення крихкої беззахисності всезагальної гармонії. До того ж віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України, вірі в непоборну силу її народу, його провідну місію. Тому в своїх виступах і публікаціях І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Дзюба не дуже голосно, але іронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму; поезії В. Симоненка несли якийсь особливий новітній «шевченківський» дух. Популярність Симоненка та Драча виходила за межі усталеного і викликала роздратування в офіціозних колах». Зіткнення шістдесятників з системою було неминучим. Назрівав відкритий конфлікт із режимом. Тим паче, що на той час шістдесятництво вже гуртувалося не тільки довкола приватних «кухонних» осередків, але й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях -- зі статутом, «керівними органами», плановими заходами.

У Києві це був Клуб творчої молоді «Сучасник» (голова -- Л. Танюк), у Львові -- «Пролісок» (на чолі з М. Косовим), імпульсом до створення якого став творчий візит до галицької столиці 1962 року І. Дзюби, М. Вінграновського, та І. Драча. Тут збиралися, щоб обговорити мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб організовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки і «заборонені» слова -- «Україна», «нація» (замість «УРСР», «радянський народ»), поширювалася «нерекомендована» чи й просто «крамольна» література, зароджувався «самвидав». Але період загальної ейфорії був досить коротким.

Пророчо висловився Д. Павличко у вірші «Коли умер кривавий Торквемада...»: «...Здох тиран, але стоїть тюрма!». Ці рядки стали пророцтвом-пересторогою, адже хрущовський постсталінізм не був цілковитим запереченням сталінізму. Тоталітарний режим зовні лібералізувався, але не розпрощався з тоталітарними методами. Уже в жовтні 1964 р. зняли Хрущова; на його місце прийшов Л. Брежнєв. А в серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Їхня юність закінчилася разом з першими арештами. Друга хвиля арештів прокотилася 1972р. (тоді забрали В. Стуса, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця...) -- багатьох із них змусила передчасно посивіти. 1980 pp. -- третя хвиля. Розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазвичай проголошували «буржуазними націоналістами».

Культурно-історичними витоками шістдесятництва були:

- світова культура (особливо модернові література та малярство XX століття);

- українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження);

- народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво).

Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити:

- лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу);

- гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості -- центру Всесвіту);

- духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника);

- духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);

- моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);

- космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів);

- активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам'яті як оберегів нації;

- культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).

До естетичних засад шістдесятників можна віднести:

- критику інакшістю -- заперечення соцреалізму власною творчістю;

- естетичну незалежність, відстоювання свободи митця;

- єдність традицій (національних і світових) та новаторства;

- індивідуалізацію (посилення особистісного начала);

Головних варіантів виходу з кризової, «межової» (у термінології екзистенціалістів) ситуації було всього три:

- дисидентство (від лат. dissidens незгодний) -- активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність -- геройська самоофіра приречених на страту, свідомих своєї приреченості (В. Стус, І. Світличний, А. Горська...);

- «внутрішня еміграція» -- самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська...);

- конформізм (від лат. conformis -- подібний, відповідний) -- намагання ціною моральних та ідейних поступок врятувати власне життя й кар'єру; пасивне сприйняття нав'язуваної ідеології, підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич...)

Перші гнили по тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування і відкриті листи протесту; другі намагалися хоч якось підтримати своїх братів по той бік колючого дроту (хто плиткою шоколаду, хто книжкою чи випискою з важливої статті в періодиці, хто -- просто добрим словом у листі, якимось дивом пропущеному в «зону») і писали «в шухляду» (часом навіть без щонайменшої надії на друк); треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали десятки книжок з обов'язковими «паровозами» (програмовими поезіями про партію і Леніна, які «витягували на собі цілу збірку, уможливлюючи її вихід у світ) і «датськими віршами» (до «красних дней календаря»), обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках, органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти системи, але й оспівували її.

Проте навряд чи ми маємо моральне право засуджувати других чи третіх, тому що ніхто з нас не може бути впевненим, що на їх місці неодмінно залишився би героєм. Однак це не заважає нам схиляти голову перед тими, хто навіть у жахливих умовах «виправно-трудових», а насправді -- концентраційних таборів і поселень продовжував писати твори неперевершеної художньої вартості: наприклад, «Гратовані сонети» І. Світличного, його поема «Курбас», що була присвячена пам'яті українського режисера Леся Курбаса, знищеного на сумнозвісних Соловках, рукописні збірки І. Калинця, що з'явилися друком на початку 90-х pp. у Варшаві, Балтиморі--Торонто і Києві з символічними назвами: «Пробуджена муза» та «Невольнича муза». У них неначе відбилася свідомість ровесників поета, котрі відчули подих «відлиги», перейнялися нею і за це були жорстоко покарані.[28]

Василь Стус належав до перших, це значно вплинуло на його творчість - саме тюремний період творчості Є. Сверстюк відносить до найщасливішого у Стусовому житті. Після того рокованого вересня 1965 року, рівно через 7 років його було відправлено далеко за межі рідного краю. Втім, Стус ще до того показав себе як людина сильного духу, міцного характеру і твердо сформованих поглядів на життя. Просто Колима "виховала" у його душі "ліричну сталь" - сильну, непереможну, міцну душу із неймовірними емоційними і душевними потрясіннями, переживаннями за свій народ, державу, дружину, сина, друзів. Місце Стуса у русі є невід'ємним перш за все тому, що такої постаті в нашій літературі до того часу не було, втім, вже й мабуть не буде, його поезії багаті не лише на вислови, які можна вже відносити до афоризмів, взяти хоча б його:

Собором дзвінким Україна простелилась на мурах тюрми [25: ],

але й на метафори, епітети, оксюморони. Це не вірші, у яких ми все бачимо на поверхні, це поезії, у яких ми, під прихованим кодом бачимо те, що пережила тоді не лише душа Стуса,а й вся Україна. "Палімпсести" прямий доказ тому.

Якщо викинути шістдесятництво з ланцюга історії України, хто-зна чи жили б зараз у вільній Україні - такий значний вплив цього руху на наше життя.

2. Ефект перевернутого дзеркала у «Палімпсестах Василя Стуса

Геній української літератури, не менше, втім, мабуть щось вище цього - мученик, людина, яка одна із небагатьох між вічним питанням "Бути чи мати" обрала б "бути", тобто не існувати, не мати матеріального статку, а жити, творити! Василь Стус... Чиєю поезією суцільною ниткою проходить доля його і доля "понівеченого народу", України. І нестерпний біль між рядками приховано, зрідка - у них:

Цей біль, як алкоголь агоній,

Як вимерзлий до хрусту жаль.[24:389]

Так, мабуть, судилося - на своїх плечах нести хрест нації, спокутувати її гріхи. Це йому було написано долею. Ще шостого січня 1938 року на святвечір, боячись пов'язати народження сина з християнським святом, згодом мама Василя у свідоцтві вказала дату на 2 дні пізнішу.

У кожного в житті є своя рокована точка, з якої все життя могло піти по-іншому. У Стуса ця "точка" була 4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". О. Іллєнко згадував ту подію так: " Увечері 4 вересня 1965 р. у кінотеатрі "Україна" зібралася вся еліта Києва. Фільм був розкручений - презентація стала подією республіканського масштабу, тому його й використали організатори акції протесту... Ми сидимо на сцені...С. Параджанов стоїть дякуючи кожному виступаючому. Із зали піднімається І. Дзюба з букетом. Говорить теплі слова, вручає квіти, раптом повертається і звертається до зали: "Почалися арешти, повторюється 37-й рік..." І перелічує призвіща затриманих... Піднялася жахлива паніка.

Серед глядачів достатньо «стукачів». Вскакує Василь Стус і кричить українською крізь гул запущеної чекістами сирени: "Хто проти тиранії - встаньте!"... Варіантів нам не залишили. Встаю і розумію: нічого хорошого мені в житті не бачити. Але навіть стукачі розуміють: якщо вони залишаться сидіти, буде зовсім погано. У всіх абсолютний шок..."[4:193] За іронією долі його неодноразово потім переслідував цей "рокований вересень" - у вересні 1972 року його посадили, через 20 років після тієї фатальної точки , а саме в ніч з 3-го на 4-е вересня митця не стало.

У вересні 2010-го було 25 років з дня смерті стражденного поета чи як казав про себе сам Василь Семенович " людини, що пише вірші", на превеликий жаль жоден ( ! ) з центральних (та й місцевих) телеканалів не згадали про це. Це або деградація (народ забуває своїх героїв, а як відомо, нація, яка не знає свого минулого приречена пережити його вдруге) чи вимушений своєрідний протест проти подібних самопожертв - ностальгія старшого покоління за СРСР, не бажання прийняти дійсне за бажане. Гордих же і незламних патріотів нашої України, що простелилась "на мурах тюрми" мало:

Бо горстка нас. Малесенька щопта.

Лише для молитов і сподівання.[24:410]

Випередивши свою епоху, він не лише писав поезію, а також перекладав світову класику, був літературним критиком, хоча дуже різко висловлювався про вітчизняну літературу. "Не сприймав "романтизованої безплотности", орнаментаційного словосплетення: " забагато слів на унцію смислу". Його дратувала запоетизованість прози, яку порівнював з "балакучою тіточкою". Розмірковуючи над відомим Довженковим висловом щодо калюжі, в якій один бачить зорі, а другий нічого не бачить крім калюжі зауважував, що Довженко "... ходив по грані. Найменший ухил вбік - і умовність ставала фальшю"... Тут хочеться тільки підкреслити, що з висоти його становища особливо чітко було видно фальш, декоративність, обмеженість. Його боліли капітулянство і конформізми, ходіння манівцями й марнування таланту тими, кому знав ціну. І, не вибираючи слів на різкі оцінки мав моральне право, та й підстави"[12:111 ].

Василь Стус - людина рідкісної моральної обдарованости, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять чести, правди, порядности. Він зберіг свій стиль до кінця. I це було основою його трагедії. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю і лицарською одвагою, не згинаючись і не обминаючи. На такій дорозі поети гинуть. [22:1].

Семен Глузман, колишній політв'язень, лікар-психіатр своє двадцятитижневе спілкування у внутрішній в'язниці КГБ з Василем Стусом назвав чудом. Такі люди народжуються раз у століття...

"В. Стус - не шістдесятник він постшістдесятник і тому в нього намітився новий відхід від традиційності, але причетність до неї його не поменшала"[23: 111]. Він і справді, випередив свою епоху, а як відомо - справжні поети - завжди пророки. От і напророкував геній нам, що чекати нам ще немало аби нація згуртувалася і все-таки скинула те ярмо.

2.1 Історія створення збірки

"Вершинна частина Стусового доробку - збірка "Палімпсести" [9: 57]. Це його тюремна збірка, у 1971-1980 рр. він у кількох варіантах готував її до друку, саме тому зараз є розбіжності в деяких віршах із самої збірки, вперше виданої у 1986 році із віршами із "Таборового зошита".

Отже, збірка вперше була видана 1986 року у Франції за кошти діаспори. Перше, що вражає, це те, як збірка могла пробратися крізь так звані "залізні завіси" і потрапити до рук поціновувачів української літератури ( а якщо точніше висловитися - людей, які перебуваючи за кордоном не втратили зв'язку з Батьківщиною, залишились патріотами). Збірка писалась у край важких умовах , поет був постійно у напрузі, адже у будь-який момент до камери могли зайти і забрати його творіння. Василь Стус навіть писав поезії у кількох варіантах, можливо не так удосконалюючи їх, а боячись, що вони зникнуть безслідно. Н. Світлична, упорядник збірки, писала: «Доля Стусової збірки «Палімпсести» так само, як і доля її автора, -- незвичайно яскрава й трагічна. У цій книжці, яку нам пощастило зібрати і підготувати до друку, -- лише якась частка віршів, написаних в означений період: 1971--1979 рр. Решта застрягла в густому ситі постійних конфіскацій в автора-зека та в його друзів -- теж почасти зеків». "Палімпсети" - це 2 томи поезій, які писались з 1971 по 1979 рр.

Починаючи підготовку "Палімпсестів", що складають дві книги третього тому видання, упорядники розуміли, що праця над корпусом не буде простою. Надто багато начерків, замальовок та чернеток треба було опрацювати. Проте дійсність перевершила усі сподівання. Щоби привести в систему всі тексти поетичних творів Василя Стуса періоду 1972-1980 років, довелося опрацювати, прочитати та систематизувати майже сотню різноманітних автографів та кілька десятків начерків, списків і "змістів", у різний час зроблених поетом.

Гіпотези виникали і, як мильні бульбашки, лускали. Проте поступово, після тривалих дискусій та роздумів, упорядники з певними застереженнями визначили склад першої та другої частин корпусу збірки "Палімпсести". Дослідження видозмін тексту збірки (йдеться навіть про кілька збірок "Палімпсестів), тривало майже два з половиною роки. Період відносного спокою й тиші, такий необхідний, аби остаточно сформувати в єдине текстове ціле кілька сотень творів, у Василя Стуса був надто коротким, а умови "виживання" автографів надто проблематичними, аби автор міг дозволити собі не множити автографи віршів. Значною мірою саме тому й трапляються повтори віршів (хоча такі повтори є ще й одним з авторських прийомів), а деякі твори включено у загальну канву тексту навіть тричі. Принципове питання було вирішено на користь авторської концепції тексту збірки та її композиції, хоча це й суперечить традиції української текстології, згідно з якою посмертні наукові видання формуються за хронологічним принципом.[26: 83].

У В. Дідьківського спостерігається порівняння «Палімпсестів» Василя Стуса і сонетів Рільке, дослідник взагалі вважає, що твори Рільке є предтечами найвідомішої Стусової збірки.

"Сонети до Орфея" можна назвати предтечею "Палімпсестів", вершини Стусової творчості. Це був своєрідний перший дослідний зразок "Палімпсестів". Стус -- єдиний з українських поетів, який переклав сонети повністю. Що ж споріднює і відрізняє Стуса і Рільке у цих творах? Насамперед те, що:

* сонети Рільке це вершина його творчості у той час як у Стуса це підніжжя перед сходженням на "Палімпсести";

* обидва твори позначені знаком ірраціоналізму. Треба зазначити, що без ірраціонального ферменту мистецтво взагалі не існує, але не можна рвати пуповину, що з'єднує реальне з відстороненими від нашого світу образами; у Стуса переважає і окреслюється цей зв'язок: ірреальне уособлюється у реальному;

* хоч у яких нелюдських умовах творив Стус, все ж у його творах більш виразно проступає людська сутність і оптимістичний фінал.[6:2]

Втім, не лише сонети Рільке вплинули на збірку, також поштовхом до її написання були твори як німецьких класиків(якими захоплювався Василь Семенович (Гете, Лорка), так і український, зокрема і Шевченка і Франка і Тичини.

Я думаю, що сонети Рільке однозначно були одними із поштовхів до написання «Палімпсестів», надали творчу наснагу, адже взагалі Рільке зробив великий вплив не лише творчість Василя Семеновича, а й на його погляди на світ.

Є декілька тверджень щодо того, чому збірка Василя Семеновича називається саме "Палімпсести". І різні науковці, які досліджували творчість поета мають дещо відмінні погляди. М Коцюбинська зазначала: " Образ палімпсестів - один із магістральних у поезії Стуса. Образ-айсберг, що росте вглиб, вперше звернув на нього увагу, знайомлячись з поезією Гарсіа Лорки, якого перекладав у 60-і роки. Вабила незглибимість цього образу, можливість бути присудком до нових предметів, реалізувати все нові й нові асоціації ідей. Передусім - момент суто технічний. Поезії ці творилися у вкрай несприятливих умовах. Рукописи забирали, виникала загроза, що їх спалено. Пам'ять зберігала багато, але не все. "Починати завжди все з початку, - писав він, - то Сізіфова праця, яку я маю доконувати."...Звідси - різні варіанти, так би мовити нові узори по старій канві, коли давніші тексти проступають крізь написане пізніше.

Та й сама доля Стусова, його дорога болю має в собі щось від палімпсестів. Мав мужність стерти звичну, таку " як у всіх життєву дорогу й написати собі нову, яка вела ( і він це розумів) на Голгофу" [9:57]. Тінь тієї "дороги болю" заклалася ще в голодному дитинстві, читаючи Стусові "Палімпсести" ми ще відчуваємо, як він сам висловлювався " Біда так тяжко пише мною, так тяжко пише мною біль..."[24:468]. Це доленосна збірка, у якій на тому попередньо стертому тексті проглядаються, чи ще може кричать, роки "щасливого" дитинства, які згодом і привели його до слави, "Голгофи слави", а у 1985 році Г.Бьолль висунув "Палімпсести" на здобуття Нобелівської премії, через яку, можливо і поплатився життям поет. Чи можна сказати, що Стусова доля і є палімпсестами? Важко сказати, але уявити ці 2 образи у світі літератури окремо тепер складно. Тому й живуть вони обоє один в одному - поезії у Стусові, а Стус в поезіях. І сама та збірочка має напевне ще й такий підтекст, що читаючи поезії, на тому поверхнево написаному тексті ми маємо бачити проблиски попереднього, читаючи ідею, суть віршів - "між рядків".

Проте доля, мовби винагороджуючи Стуса за вірність, допомогла йому. Щоправда, по-своєму, через фізичні страждання: "мені подарувала "Палімпсести" травма". -- пише він в одному з листів до рідних. Потрапивши до лікарні, поет отримує необхідний час для осмислення написаного. Можна навіть твердити, що саме тримісячне перебування у гіпсі дало поетові час, аби сформувати у збірку окремі поетичні твори періоду першого ув'язнення. Виникла перша цілісність, щось подібне до прото-"Палімпсестів". І хоча ми ніколи напевне не знатимемо, як формувалася збірка, проте безсумнівно, що з вересня 1977-го розпочалася інтенсивна праця над композицією "Палімпсестів", нагло перервана 1980 року другим арештом[2674: ].

2.2 Провідні мотиви і образи «Палімпсестів»

Поезія Стуса -- наскрізь людська й людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радости, прокльонів і прощень, криків болю й скреготів зціплених зубів, зіщулень у собі і розкривань безмежности світу. Перед нами не «живий смолоскип», а людина. Коли хочете -- Людина, великою літерою. Ця вірність унутрішній правді, одвертість у визнанні своїх вад і зльотів самі ще не роблять поезії, але вони становлять передумову поетичної творчости, і без них може творитися риторика, може творитися римована газетчина, але не може поставати справжня поезія[28].

Аби розв'язати мовну проблему, Василь Стус, з одного боку, спирався на мовні набутки П. Куліша, Лесі Українки, В. Петрова-Домонтовича, П. Тичини, з іншого -- використав Шевченків досвід залучення народно-пісенної та біблійної образності та відповідних мовних форм як носіїв архетипічних значень до тексту своїх творів. Щоправда, у творах Стуса залучення цих образів мовби опосередковане: вловлюване або на рівні звукової оболонки тексту, або на рівні традиційного поведінкового стереотипу. І лише в нечисленних випадках -- вірші "Горить сосна від низу до гори..." та "За літописом Самовидця" -- автор вдається до переосмислення відомих народнопісенних та історичних сюжетів[26:11].

Крізь всю збірку «Палімпсести» проходить один головний образ - образ України, страдниці, мучениці.

Здається, бачу: рвуться буйні трави,

де вже відговорили всі струмки,

а Україна, Лебединя, Слава

за сином назирає з-під руки.[24:357]

Тут, до речі було вжито авторський Стусовий неологізм «лебединя», або:

Коли б, коли б ви мали, голуби,

хоч трохи серця -- ви б його на крила

взяли до себе і перенесли

на Україну, геть за ним стужілу.[24:403]

У цій поезії ми бачимо тугу митця за Батьківщиною.

Ще вруняться горді Славутові кручі,

ще синіє річки замріяна гладь…[24:396]

Василь Стус, перебуваючи там, на Колимі не лише сумував за Україної, за тією «Стусовою Україною», а вона була його відрадою там, у тузі за ким, він топив свій сум. Іван Дзюба зазначав, що у «табірного п'ятнадцятиріччя біль розлуки з Україною поступово стає болем очужіння. В цьому одна з відмінностей Стусової поезії від Шевченкової -- за всієї глибини споріднености ідеї України, за високої міри духовної спадкоємности.» І не поет холодніє почуттями до Вкраїни,а навпаки. Звідси і рядки: «Яка нестерпна рідна чужина, цей погар раю, храм, зазналий скверни!

Ти повернувся, але край не верне -- йому за трумну пітьма кам'яна. Як тяжко нагодитися й піти, тамуючи скупу сльозу образи. Радійте, лицеміри й богомази, що рідний край мій -- царство німоти»[25: ]. Така поезія могла народитися лише під впливом сильних емоцій! Та й взагалі, поети аби написати подібні рядки мусять пережити багато внутрішніх суперечностей, страждань, адже поет - людина «крайностей» або палко любить, або палко ненавидить. У Стуса відносно України було щось таке: «Я ненавиджу всі речі, що пов'язані з тобою. Чому ж я тебе так люблю?». Адже ця держава, де митця ніхто не сприймав, а та жменька друзів, соратників як і він була десь у засланнях, по таборах. І лише жінка з синочком завжди чекатимуть його приїзду. Це була та «НЕстусова Радянська Україна», де волелюбним патріотам, знавцям справжньої історії (а не сплюндрованої радянськими ідеологами) не були раді. А ще більше його обурює народ, який носячи ярмо ще з ХVI (саме тоді почалася масова експансія українських земель поляками) не хоче (так саме не хоче, адже хто хоче той діє і добивається своєї мети!) його скидати. Байдужі до долі не лише себе, а й своєї нації, її багатовікової історії. Кінці-кінців батьків і дітей!

Що в тебе є? На серці кайдани.

Що в тебе буде? Кайдани на дітях.

За щастя і любов ти виміняв штани,

Чужою ложкою черпав ти сміття.[25: ]

Знову образ любо-нелюбого краю:

Благословенні сходження і прірви

і славен рідний і нищівний край![25: ]

Поет своєю поезію наче хоче збути від сну українців, проте це й досі не відбулось. Адже одна з найвизначніших збірок української літератури основним загалом українців не є прочитаною. Що там говорити про цю збірку, якщо не кожен читав «Кобзаря» Шевченка.

Василя обурює, що довготривала трагедія України (її поневолення державами-сусідами) зробила з українців збайдужілих до своєї долі рабів, породила в них відчуття меншовартості, відібрала волю до боротьби та спроможність повернути собі долю, вкрадену чужинцями. Митець засуджує психологію українців, які не можуть самоорганізуватися, осмислити свою значущість, згуртувати національні сили і дати відсіч агресорам, що захопили не тільки землю, але й полонили душі багатьох українців. Поета обурює, що на його землі панують чужинці, але найгірше те, що українці змирились з цим, прийняли рабство як належне. [2:55]. Саме тому Стус дозволяє собі вживати різкі гнівні висловлювання: "зрадлива зраджена Вітчизна", "цвинтар душ на білім цвинтарі народу", "горить свіча - а спробуй відшукай людину на всю велику Україну", "нестерпна рідна чужина", "кубляться зґвалтовані іуди", "наш дуб предковічний убрався сухим порохном", "кохана Прикраїна".

Тепер провидь у маячні:

десь Україна -- там,

уся -- в антоновім огні,

на докір всім світам.[24:389]

Туга за Вкраїною не покидає поета і попри свою ненависну палку любов до неї він все таки прагне повернутися в свій рідний край.

Спробуй -- спекайся мороки:

за крайсвіту -- Україна![24:388]

Але той край далеко, не лише край, де він народився і виплекався маминих піснях, а й той край де МУСИТЬ бути все, як поет мріє. Це не лише відстані у кілометрах. Це відстань і у часі.

О, рідний краю!

Десь ти тінню тіні тіні,

десь ти скраю всіх краєчків

вікопомній домовині

поначеплено вервечки.[24:389]

В поезії Стуса є не лише образи любові до України, а й любові до тієї єдиної, хто його жде в ріднім краї - образ дружини. Найвідомішиа поезія з інтимної лірики збірки "Палімпсести "Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча..."

Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча -

так полохко і тонко палахкочеш

і щирістюю обірваною врочиш,

тамуючи ридання з-за плеча.

Тобі обпухли слізьми губи білі.

Прощай. Не озирайся. І не клич.

Скажи - синочок мій

нехай віка без мене довікує.

Прощай. Не озирайся. Озирнись.[24:363]

Очевидно, що ця поезія була написана під впливом емоцій після побачення з дружиною. У вірші, постає образ свічі, що палає, "палахкотить" і враз різкий перехід, притаманний Стусу: "І враз - ріка"[24:363]. Ці рідкі побачення Василя і Валі пробуджували у них масу емоцій, яку Стус згодом передав у своїй поезії, на щастя не одній.

Часто у ліриці Стуса проглядається мотив його віри у Бога. Багатьох дослідників цікавила ця тема, дехто схилявся до думки, що Василь Стус є християнином, адже у його поезії, зокрема, часто згадується як і сам Бог,так і різна символіка християнського життя: небо і все, що пов'зане з ним. Проте є навіть думки, що він схильний до буддизму, особливо це помітно з його пізнішої творчості, і захоплення східною філософією, якою він захоплювався в останній період свого життя. Навіть у листах до дружини вказував, що погоджується з тим, що людина повинна почувати себе всюди й завжди (в тім числі й за ґратами) «малим всесвітом». Збудити в собі одвічні космічні сили -- «Втратити себе, щоб бути всім-світом, не знаючи ні смерті, ні народження, а лише зміни все-сущих станів» , цитував Зороастру і Заратустру. « У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя. Більшість, звісно обирає щастя, хай і не цікаве… «Мудрість життя в тому, щоб пристосуватися до умов»…»[23:111].

З одного боку, в поезії Василя Стуса зустрічаємо багато символів, яким поклонялися наші пращури-язичники: дерева, вогонь, сонце, число чотири, небеса. Він вживає багато давньоукраїнських слів: вівериця, зигзиця, буй-тури, пахолки, ретязі, потороччя, ритуальні кради, згадує про Ярилів день, описує язичницький обряд накликання дощу з жертвопринесеннями. У вірші "Тисячолітньому Києву закортіло омолодитися" поет нагадує читачеві, що наш Київ "язичницький", і що наш родинний ланцюг тягнеться ще від наших пращурів-язичників. Але поряд з цим читаємо[2: 66 ]:

Причинивши двері,

колінкую: Отче ти наш!

Таж ніхто не верне

руки, рухи, радощі нам?![ ]

В своїх поезіях поет як і звертається до Бога, так і просто змиряється з долею, посланою Стусові Ним «Ця Богом послана Голгота». Неодноразово згадуються і визначні українські християнські пам'ятки.

Сосна росте із ночі. Роєм птиць

благословенна свінула Софія…[ ]

Там -- Україна. За межею. Там.

Лівіше серця. З горя молодого

сосна спливає ніччю, ніби щогла,

а Бог шепоче спрагло: Аз воздам![ ]

А також у відомій поезії «Церква святої Ірини» знову постає образ пам'ятки християнства. З всього вищевказаного я думаю, можна зробити висновок, що все таки поет вірив у Бога ,адже він неодноразово звертався до Всевишнього у своїх творах. Стусові поезії були неначе літії, тільки от ці літії стосувалися України, яка була закована, сліпа, через що народ страждав, хоч багато хто цього не усвідомлював. І не усвідомить.

Іноді поетові здається, що Бог покинув нашу землю, наш край, що навіть він не зміг дивитися на кривди, підлоти та окрутенства, які творять люди на цій землі. Потворні люди вклоняються такому ж богові, для них немає нічого святого, тому і Бог правди їх покинув[2:70]:

Немає Господа на цій землі,

не стерпів Бог -- сперед очей тікає,

аби не бачити нелюдських кривд,

диявольських тортур і окрутенств.

В краю потворнім є потворний бог

почвар, володар і владика люті

скаженої...[24:394]

Інколи поет своїми поезіями показує, що до Бога варто звертатися вже в останню чергу, неначе Він або чимось дуже заклопотаний і Йому немає до чогось подібного діла, або просто це зневіра у силі Господа:

Стань і вдивляйся: скільки тих облич

довкола виду твого, ніби німби,

так сумовито виграють на дримбу,

хоч Господа на допомогу клич.[24:360]

Василь Стус дає свій образ живої віри - живої єдності з Богом творіння як частки української тверді. Боюсь, що в нас ще мало читачів з такою випрозореною душею, на струнах якої грали б так велично й точно настроєні слова[22:4]:

В мені уже народжується Бог

і напівпам'ятний, напівзабутий,

немов і не в мені, а скраю смерти,

куди живому зась, мій внук і прадід -

пережидає, заки я помру.

Я з ним удвох живу. Удвох існую,

коли нікого. I гримить біда,

мов канонада, Він - опорятунок

для мене. Тож і мовлю: порятуй

мій Господи. О, порятуй на мить,

а далі я, оговтаний, врятую

себе самого сам... [25: ]

Образ Бога часто зустрічається у «Палімпсестах» і є одним з основних у збірці. Також наскрізьним образом у поезіях є біль. Біль як ворог, біль як символ не лише духовного мученицького стану, а й образ-натхнення, образ-поштовх, завдяки якому Стус творить!

О болю болю болю болю мій!

Куди мені податися, щоб тільки

не трудити роз'ятреної рани,

не дерти серця криком навісним?[24:384]

У багатьох поезія, як зокрема і в цій, поет звертається до болю, якщо живої істоти, шукаючи у ньому відради.

Метал надій. Тонкоголосить

одвертий біль. Яка докука![24:414]

Василь Семенович неначе іронічно вказує, що біль вже «докука» - нудний, навіть не цікавий йому, звичний.

Краса страждання є найвищою красою. Але поезія Стуса також багата на барви і гру соків землі. На ніжність інтимних почуттів і якусь особливу ласку до всього живого. В прозорій душі поета яскравими осінніми спалахами ясніла краса світу - барвами осінніх айстер, вранішнім співом птаха, зламаною віткою вечора... розлитою голубою водою жалів...[22:5].

Неодноразово в поезіях Василя Семеновича також можна знайти образ смерті, якої він чекає, як завершального етапу своєї "дороги болю". Щоправда він швидше всього її прагне в плані духовному аніж фізичному, аби не бачити того, що діється навколо - заплющити на все це очі. І щоб не боліло. Адже поет завжди знає - вдома його чекає дружина і син. В пізнішій творчості у автора ми можемо також читати між рядками почуття вини перед рідними.

Як хочеться -- вмерти!

Аби не мовчати,

ні криком кричати.[24:392]

Або, ось одне із звернень до сина і дружини:

Недоля ця, коли б не ти,

мене косою підкосила,

а ти всі крила розкрилила

і на екрані самоти

до мене крізь віки летіла

і шепотіла, шепотіла:

Це ти, мій сину. Муже, ти![25: ]

Недоля «підкосила косою» - знову образ смерті, але смерті не фізичної, а смерті самої долі, щасливої «нудної» (як казав про таке поет) долі.

Щоправда, поет усвідомлював, що будь-якої миті смерть може прийти до нього в тому "обширі чотири на чотири", адже такими як він на Колимі нехтували, їх було тисячі, десятки тисяч, тому було байдуже одним більше одним менше - людей не сприймали за людей. Люди (політв'язні) = річ, яку можна викинути, порвати, зіпсувати, сплюндрувати. Тому Стус неначе напророкував собі, що на Україну він потрапить вже після смерті, через кілька років після…

І дальша смерти -- рідна батьківщина!

Колодязь, тин, і два вікна сумні,

що тліють у вечірньому вогні.[24:404]

Головне для Стуса зберегти внутрішню свободу, хоча "сто кістлявих рук нещастя заломило", хоча поет зримо прочуває, як його "прозоре тіло пливе за смертний пруг", бачить внутрішнім зором себе, розіп'ятого, "це може статись в кожнім тижні", та він не боїться смерті, іноді й викликає її.[7:5]:

О вчасну стріти смерть

як щастя засягнути

і обірвати пута,

ввійти у коловерть.[25 ]

Поет знову неначе напророкував собі смерть у карцері, мабуть знав, що вже додому не повернеться.

Померти на дорозі повертання --

занадто солодко, аби Господь

нам не поклав у долі узголів'я.[24:413]

Поет вже свідомо йде на смерть, усвідомлюючи її неминучість. Його пророцтво збулось.

До неї ти від неї йдеш.

Страсна до неї путь

та, на котрій і ти падеш

і друзі - теж падуть.[24:389]

Таким чином, розглянувши деякі провідні образи та мотиви у «Палімпсестах» Стуса, можемо зробити висновок, що черпав він їх не лише із власної душі, а й з історії народу, релігійного життя тощо.

2.3 Філософська складова поезії

Усе, написане В. Стусом в ув'язненні, не відповідає звичному розумінню, "в'язничної лірики", зумовленої лише національним пригніченням, а є явищем європейського масштабу. Бо завжди ставив свою творчість в контекст європейської культури XX століття, відзначаючи часом з подивом, як комплекс почувань його душі співпадає з почуваннями найбільших філософів та поетів світу.[15:1]

Отже почнемо з першопочатку, тобто витоків філософічності творчості Василя Стуса. Першопричною швидше всього, є той пишучий ним біль, який як я вже вище зазначала пронизує суцільною ниткою кожну поезію. У віршах Стуса бувають різкі перепади, вони не є одноманітними і розшифровуються кожним по різному.

Терпи, терпи -- терпець тебе шліфує,

сталить твій дух -- тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб'є з власної тропи.[24:453]

Стійкість переконань у Стуса - це вже те, чому навчив його той біль, наслідки його, адже якби не така сила (неймовірна сила) характеру і впевненості у своїх переконаннях такого б поета, як Василь Семенович ми б не мали. Автор по-особливому осмислює час у своїх віршах, адже відстані у порівнянні з часом - ніщо. І він це розумів, те що далі смерті його рідна домівка, а ще далі «Стусова Україна», далеко жінка, рідні, син, мама, тато.

І сяло сонце крізь вікно.

Крізь нас. І -- навпростець -- крізь роки.[24:454]

Адже краще почекати того блаженного часу, ніж боротись не знаючи за що борешся(це Сізіфова праця). Мало сліпих осяяла поезія Стуса, мало кому відкрила очі на правду.

Тримай над головою свічку,

допоки стомиться рука --

ціле життя. Замало -- нічку.[24:459]

Образ свічки тут постає аналогом освятителю життя, ніч - темнота духовна. Поет різними засобами намагається передати і донести до широких мас те, що під тим написом на палімпсесті ззовні приховується і ще дещо - осмислення ідеї, яку несе в собі поезія. Автор посилається на те що тримати ту свічку потрібно життя, а ніч - замало, напевне означає, що остання - короткий час побути на плаву у ріки Пізнання і розуміння становища не лише себе, а й оточуючих, а от все життя - інша річ, це означає не здатися і стояти на своєму до кінця.

Ліричний герой Стусових віршів постає перед мовчанням зоряного неба. В умовах в'язничного існування поет вимушений віднаходити рівновагу життя у єднанні з вічністю, з космосом[15:3]:

Опроти всесвіту, опроти

небес, і місяця, й зірок

лежиш ти, сповнений скорботи,

і стежиш долі дивен крок.[24:468]

«Опроти всесвіту» мало б означати, що поет сам на сам веде «холодну війну» проти всіх, проти системи, кінці кінців проти глухої, сліпої і німої влади, яка лише нікчемними способами може змусити людину бути покірною - фізичною розправою.

Задосить. Приостань. І жди кінця.

Великий світ замкнувся над тобою.

Прощайся -- з молодечою жагою

і втраченого не шукай лиця.[24:470]

У вірші можна помітити поетову журбу за молодістю, усвідомлення втрати часу свого існування в своєму «обширі чотири на чотири».

Гниє життя. Міазми

його хлипкі, як хлань

напівпомітних жестів

і корчів непомітних

і довжених агоній

і витерплих терпінь.

Ані ганьби, ні честі

між чорних пащ неситих,

підпалені комоні

згубили власну тінь.

Одна червона скеля.

А друга скеля -- чорна.

Над ними сизь небесна,

уся, як смерть, бліда.

Усесвіту пустеля

небавом нас огорне,

і мертва не воскресне

всемолода біда.[25: ]

Це уривок із останньої поезії із збірки «Палімпсести», у ній спостерігаємо вершину Стусового болю, багатство образів, метафор. «Гниє життя» - усвідомлення автором того, що час його добігає кінця, що помирає він не як герой біжучи, а «гниючи», щоправда оскільки Стус постійно неначе жив у двох світах, можна провести паралелі з його обома світами : світ його, як і Сковороду не спімав, прагнучи знищити духовно єство «летючої зірки української літератури» вони знищили його лише фізично, але не духовно. Але ці 2 обидва світи постійно мучилися від «агоній» - тортур фізичних і моральних. Вірш насичений глибоким філософічним змістом, образи двох скель, очевидно символізують силу міць, чорний - колір туги, печалі, смерті, а червоний - крові, ненависті, люті. Але дивним чином саме ПІД скелями опиняється небесна сизь, ніби символ того, що неначе якась могутня сила оволоділа чистими небесами, але вже блідими, як смерть. Неначе поет втратив віру у те, що ті небеса його врятують або вже готовий щоб здійснилося його пророцтво. Символ пустоти - «усесвіту пустеля» воз'єднається з небом ( вже напівмертвим) і оточить нас і в кінці поезії надія: біда мертва і не воскресне вже, хоча вона «всемолода».


Подобные документы

  • Зміст і джерела символіки природи у творах поета. Аналіз символів які зустрічаються у поезії В. Стуса, особливості використання ознак дерева, прірви, вогню, неба, кольорової палітри як символів зневіри і краху надій, безперервності життя і добробуту роду.

    курсовая работа [50,0 K], добавлен 15.09.2013

  • Василь Стус як один із найбільших українських поетів нашого століття і правозахисник з відвертою громадянською позицією. Світоглядні засади В. Стуса. Національно-генетичний аспект концепції любові у його творчості. Особливості інтимної лірики В. Стуса.

    дипломная работа [88,5 K], добавлен 19.09.2012

  • Види та функції неологізмів, способи їх творення у сучасній українській мові. Загальна характеристика новотворів в творчості Василя Стуса, причини переважання складних утворень. Вдавання автором до власного словотворення для влучнішого розкриття думки.

    курсовая работа [55,0 K], добавлен 05.10.2012

  • Реалії життя українського суспільства у другій половині ХХ століття. Відлига як культурне явище. Рух "шістдесятників", дисидентство. Урбаністичні мотиви у творчості Василя Стуса. Образи ранніх поезій. Спогади про Донецьк. Автобіографізм у інтимній ліриці.

    курсовая работа [59,2 K], добавлен 04.11.2014

  • У найближчих друзів Василя Стуса склалося враження, що він у свій внутрішній світ нікого не пускав і що його ніхто так і не зрозумів. Видається, що люди, які досить близько знали Стуса, змирилися з його незбагненністю.

    дипломная работа [36,7 K], добавлен 10.01.2003

  • Головні дати життя і творчості Стуса. Матеріали про долю та творчість поета, його приналежність до шістдесятників - опозиційно настроєної національно свідомої молодої інтелігенції, що протиставляла себе тоталітарному режимові. Листи Стуса до друзів.

    реферат [54,9 K], добавлен 16.12.2010

  • Літературні критики намагаються витлумачити важкоприступність Стусової поезії, дошукуються причини свого нерозуміння Стуса. Розгублені дослідники творчості пояснюють це ускладненою образною системою, незвичною лексикою.

    реферат [37,2 K], добавлен 20.05.2004

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.