Тема любові у поезії Василя Стуса

Василь Стус як один із найбільших українських поетів нашого століття і правозахисник з відвертою громадянською позицією. Світоглядні засади В. Стуса. Національно-генетичний аспект концепції любові у його творчості. Особливості інтимної лірики В. Стуса.

Рубрика Литература
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 19.09.2012
Размер файла 88,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

71

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Тема любові у поезії Василя Стуса

Зміст

Вступ

Розділ І. Світоглядні засади В. Стуса

Розділ ІІ. Національно-ґенетичний аспект концепції любові у творчості В. Стуса

Розділ ІІІ. Інтимна лірика В. Стуса

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Василь Стус - один із найбільших українських поетів нашого століття.

У новітній українській поезії його ім'я на чільному місці не тільки тому, що світлий образ цієї людини став символом незламності духу, людської і національної гідності. Це - самобутній поет нарівні сучасного поетичного мислення, схильний до філософського заглиблення й високої самодостатності поетичного слова і водночас - до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетичної мови ХХ ст.

Василь Стус народився 6 січня 1983 р. в с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. Навчався на історико-філологічному факультеті Сталінського педагогічного інституту, а затим викладав українську мову і літературу.

У 1959 р. було опубліковано першу добірку віршів В. Стуса в «Літературній газеті», яка засвідчила появу нового імені в українській літературі. Але юнак прагне поглибити свої теоретичні знання з філології, і тому 1963 року вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії Наук УРСР. Як згадують Іван Світличний, Євген Сверстюк, Юрій Бадзьо - друзі поета - саме роки навчання в аспірантурі найбільше допомогли поету у формуванні поетичного мислення та формуванні особистості. Протягом двох неповних років, з 1963 р. по 1965 р., В. Стус має змогу читати найкращі книги в найкращих бібліотеках України, обговорювати найновіші досягнення літературознавчої думки в колі шістдесятників.

Однак, тоді ще маловідомий поет не міг не зреагувати на репресії й утиски комуністичного режиму стосовно української інтелігенції. 4 вересня 1965 року на прем'єрному перегляді фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві Василь Стус разом із Іваном Дзюбою і В'ячеславом Чорноволом взяв участь в акції протесту проти арештів, за що 20 вересня був виключений з аспірантури.

Почалися нелегкі часи пошуку праці - на будівництві, кочегаром, в Державному історичному архіві, інженером технічної інформації в проектно-конструкторському бюро. Ідеологічного тиску зазнає поет і на своїй власній літературній творчості - 1965 р. спробував видати першу книжку «Круговерть». Але після негативної рецензії М. Нагнибіди, в якій було піддано критиці ідейно-художні критерії автора та його громадянську позицію, книжку було знято з плану.

Протягом 1965--1971 pp. В. Стус працює над літературознавчими студіями: „Феномен доби" (про творчість П. Тичини), „Зникоме розцвітання" (про творчість В. Свідзінського), пише критичні статті про сучасну українську поезію, а також активно працює в царині перекладу, зокрема Рільке, Ґете, Брехта („Життя Галілея"), Лорки, Цейлана, Ґі де Мопассана, німецьких експресіоністів та ін. Однак надрукувати свої праці під власним ім'ям стає все важче, виникають перші спроби поширення власних творів у самвидаві.

Наступна поетична збірка „Зимові дерева" також не вийшла друком в Україні, хоч мала позитивні редакційні рецензії поета Івана Драча і критика Євгена Адельгейма.

Попри невдачі з пошуком роботи та опублікуванням своїх творів у Радянській Україні В. Стуса шанують за кордоном. Так, 1970 р. книга „Зимові дерева" вийшла в Бельгії.

Протягом другої половини 1960-х років В. Стус формується як правозахисник з відвертою громадянською позицією. Він протестує проти реставрації культу особи Сталіна, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова; пише відкриті листи до Президії Спілки письменників на захист В. Чорновола (кінець 1968 р.) -- з приводу опублікованої в „Літературній Україні" наклепницької статті О. Полторацького „Ким опікуються деякі гуманісти", редакторові журналу „Вітчизна" Л. Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І. Дзюби („Місце в бою чи розправі", 1969), до ЦК КПУ і КДБ, до Верховної Ради України (1970), де Стус виступає проти обмеження свободи слова, порушень прав людини тощо.

13 січня 1972 р. В. Стуса було заарештовано і звинувачено у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Під час слідства Стус написав поетичну збірку „Час творчості", що містила близько 300 оригінальних віршів та понад 200 перекладів з Ґете.

За написання 14 віршів та 10 літературознавчих статей, що й було головним злочином В. Стуса перед радянським режимом, у вересні 1972 був засуджений до 5 років таборів суворого режиму і 3 років заслання.

Упродовж усього періоду ув'язнення В. Стус був активним учасником боротьби за надання статусу політв'язня, проти свавілля табірної адміністрації, а 15 липня 1976 р., в знак протесту проти карального режиму, зрікається радянського громадянства. За час перебування в Мордовії він створив збірку віршів „Палімпсести", переклав усі „Сонети до Орфея" Рільке. Час від часу вірші під час обшуків, так званих „шмонів", забирали, нависала загроза їх знищення, що було для В. Стуса найстрашнішим випробуванням, тому поет намагався якомога більше віршів переслати у своїх листах до дружини й друзів.

1977 р. поет листовно дає згоду на членство в Українській Гельсінській Групі.

У серпні 1979 p., після ув'язнення, повернувся до Києва, працював не за професією через „негласну" заборону, а формувальником у ливарному цеху, на конвеєрі взуттєвого об'єднання „Спорт".

14 травня 1980 р. знову заарештований і засуджений до 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання як особливо небезпечний рецидивіст. Цікаво, що на суді його „захисником" був В. Медведчук. В жовтні 1980 р. з листом на захист Стуса до учасників Мадридської наради з перевірки виконання Гельсінської угоди звернувся академік Андрій Сахаров.

Термін ув'язнення В. Стус відбував у таборі смерті в с. Кучино Чусівського р-ну Пермської обл., ВС-389/36-1. Умови утримання були там надзвичайно тяжкі: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень. На початку 1983 р. поет тримає голодівку 18 діб. На рік був запроторений в одиночку. Проте навіть у таких нелюдських умовах тривала робота над віршами та перекладами. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним „Птах душі". Але все написане конфіскувалося -- доля цих текстів і досі невідома.

У 1983 р. В. Стусу вдалося передати на волю текст під назвою „З таборового зошита". Після його опублікування на Заході тиск на В. Стуса посилився.

28 серпня 1985 р. за вигаданим приводом В. Стус черговий раз був кинутий до карцеру, де оголосив голодівку протесту „до кінця". Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985 p. Таємно похований на кладовищі в с. Борисово тюремними наглядачами, які не дочекались приїзду рідних. 19 листопада 1989р. прах В. Стуса повернувся в Україну і був перепохований разом з О. Тихим і Ю. Литвином на Байковому кладовищі в Києві.

Лише в незалежній Україні поет-правозахисник В. Стус став визнаним на батьківщині -- 1993 р. творчість В. Стуса відзначена Державною премією ім. Т. Шевченка; протягом 1994-- 1999 pp. вийшло академічне видання творів Стуса у 6 томах, 9 книгах, підготовлене редакційною колегією на чолі з М.Коцюбинською, а в 2005 році В. Стус став Героєм України згідно з указом Президента України Віктора Ющенка.

З лютого 2006 р. відбулася у Києві перша молодіжна конференція, присвячена творчості Василя Стуса, яку підготували Музей-архів українського самвидаву і видавництво „Смолоскип".

У 1964 році написана перша збірка В. Стуса "Круговерть". Збірка складається з трьох розділів: "Рожеве півколо", "Біль-білий день" та "Круговерть"(останній розділ не відтворено).

Перший розділ містить передчуття майбутнього, ускладнене різноманітними філософськими нашаруваннями. Вже в цьому розділі засвідчена увага поета до внутрішнього світу, "Я" Стуса протиставлене реальному світові. Ще один мотив - мотив вихолощення особистісного і паралельно мотив утвердження єдиної цілісності - внутрішнього світу. Другий розділ відкривається віршем "Сто років як сконала Січ". Тут провідними є мотив обов'язку, мотив особистості на чужині. «Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет -- це людина. Насамперед»,-- так він занотував у 1969 році [63, 42]. Писав тоді, коли втратив надію побачити друком свою книжку поезій «Зимові дерева». Вже кілька років цей рукопис лежав у редакційних шухлядах «Радянського письменника». Хто зна, були б опубліковані поезії Стуса -- і, можливо, не було б двох судових процесів, які до кінця життя, з перервою на рік, ізолювали поета від родини, від творчості, від України, не завершилося б так трагічно його життя. Та, нажаль, зволікання з друком збірки -- лише одна, і то не суттєва, з причин того, що творчість поета залишалась майже невідомою на Радянській Україні. Але чому тоді, в 1969 році, він писав про необхідність звільнитися від почуття зненависті, як від скверни? Здається, нічим не примітним у його житті був той рік. Хіба що подолано було 30 років, а книжки так і не з'явилися друком. Трагедія це чи просто велика прикрість, а стало це для В. Стуса важким морально-психологічним потрясінням. В. Стус хотів небагато, щоб була видрукувана його поетична збірка, бо він не міг рухатися далі.

Можна (було) зрозуміти митця, який бажав донести до людей своє внутрішнє, емоційно переплавлене у горнилі гострого, допитливого і конфліктного розуму духовне осмислення себе і світу. Без діалогу з читачем поезія герметизується, втрачає емоційну силу розвитку і здатність розширювати морально-філософські параметри естетичного осягнення реальності. «Поетові, що має позаду себе 30 років життя, дуже тяжко відчувати себе голим королем із андерсенівської казки»,-- такий внутрішній стан йому був нестерпним. Тому В. Стус після довгих роздумів й наважується на самовидання своєї лірики. Поет передрукував на машинці вірші, уклав у збірочку, а кілька її примірників подарував своїм знайомим. Не вина Стуса, що один із примірників потрапив за кордон і там в 1970 році був надрукований у вигляді книжки. Коли склалася збірка власних поезій, коли вже «Дніпро», «Вітчизна» і «Літературна Україна» подали перші добірки його оригінальних поезій, а також досить вправних перекладів і літературно-критичних статей, навіть тоді Стус себе поетом не наважився назвати. «Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них -- як на мене -- путящі... Якби було краще жити, я б віршів не писав, а -- робив би коло землі»,-- писав він у 1969 році [ 63, 42].

Збірка "Зимові дерева" відрізняється від попередньої повною спрямованістю на "я", на особистий світ. Тут звучить мотив роздвоєння на "я" і "не я", який знаходить естетичну реалізацію в образах прірви, розлуки, свічада, берегів, обаберегості. Мотив розриву між "Я" і світом, між свідомістю і природою, між розумом і серцем. Василь Стус приходить до висновку - роздвоєння необхідне для того, щоб, роздрібнившись, потім об'єднатись зі всесвітом. Звучить у збірці також мотив нереалізованості творчого "Я", мотив незадоволення собою. Слово у В. Стуса періоду «Зимових дерев» «... аж переливається своєю ваговитістю, язичницькою якоюсь повнотою і владністю. Воно скульптурне...» [15, 5].

Другий мотив «Зимових дерев» -- переживання своєї національної сутності. Це зовсім не те, що патріотична патетика. Остання не була властива Стусові від самого початку.

Василь Стус - особистість, що сфокусувала в собі найорганічніші якості людини як Божого промислу і представника української нації, до рівня якого ще треба буде доростати.

«Василь Стус упав метеоритом на розорану українську ниву кінця XX ст.» [51, 7]. Його ім'я винесла національна хвиля на найвищий гребінь. Є. Сверстюк справедливо каже, що якщо додати до творчої спадщини В. Стуса книгу спогадів про нього, кінофільм С. Чернилевського «Просвітлої дороги свічка чорна»,дві книги записів інтерв'ю з рідними і знайомими Стуса, книгу сина Стуса «Василь Стус: життя як творчість» і матимемо «образ поета - страдника, сліди якого сам Бог береже» [51,8], того поета, який, за його твердженням, мусить обставати до загину за свій поневолений край. Поневолений чужою мізантропською ідеологією і,що дуже важливо, релігією: «Думаю про 100-ліття християнства на Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку - візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ'ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Здається, що пасеїстичний дух православ'я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу - призвів до жіночості духу як атрибуту нашої духовності» [68, 498-499].

Василь Стус реально оцінював становище свідомих українців у державі, де «почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину» [68, 492].

«Бути радянським громадянином, - записує В. Стус у «Таборовому зошиті», - це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю - тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства. За патріотичним покликанням.» [68, 492].

Глибоке переконання в тім, що за свій «скривджений, зганьблений, застрашений, здеморалізований народ» треба стояти до кінця, підтверджене всім його життям, виводить В. Стуса в перші ряди великих українців.

Україна завжди страждала через «жіночість» духу, але в окремі періоди своєї історії їй особливо потрібні були ті, чию душу не понівечила корозія колабораціонізму й обмеженості, духовної здрібнілості.

У листі до сина в день його 17-ліття В. Стус написав: «Любов - то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дуже любиш - то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю квітку любові, я не знаю» [26, 173].

Морально-етичний кодекс В. Стуса дає право стверджувати, що це «Поет, для якого Життя, що не відає повороття чи спинення руху, постає в нерозривності великої Любови і Віри» [21, 10].

У вірші «Отак живу…» В. Стус гірко-іронічно констатує:

Отак живу: як мавпа серед мавп

стус поет лірика любов

Чолом прогрішним із тавром зажури

Все б'юся об тверді камінні мури,

Як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

У них хода поважна, не швидка… [63, 62].

Характеристика суспільства, дана у 70-х рр., цілком надається і до сьогоднішньої української дійсності, що стало на поріг гіперцивілізованого ХХІ віку.

Нівеляція моральних цінностей, втрата духовних орієнтирів, національне манкурство, вихолощеність душ - повна здезорієнтованість в інтелектуально-душевному просторі - те тло, на якому тема Любові, як вона представлена в життєтворчості В. Стуса, виступає більш ніж актуальною.

Новизна роботи полягає в тому, що заявлена тема є першою спробою широкого осмислення категорії Любові в системі моральних цінностей В. Стуса.

Мета дослідження: відстежити змістові горизонти поняття Любові у В. Стуса.

Завдання роботи: крізь призму Любові проаналізувати

1) біографію митця;

2) поезію;

3) сформулювати світоглядні принципи на основі епістолярії, літературознавчих праць, щоденника;

4) визначити напрям розвитку почуття любові.

Об'єкт дослідження: творча особистість В. Стуса.

Предмет дослідження: поезія, листи, «Таборовий зошит», літературознавчі статті.

Методи: біографічний, герменевтичний, контекстуальний, культурно-історичний.

Практичне застосування: результати проведеного аналізу бібліографічних та художніх матеріалів В. Стуса можуть бути використані в процесі читання курсу історії української літератури, спецкурсів, проведення факультативів, спецсемінарів.

Розділ I. Світоглядні засади В. Стуса

Постать Василя Стуса в українському літературному процесі посідає особливе місце не тільки через винятковість його життєвого шляху, особливо це стосується обставин загибелі поета, які самі по собі однозначно впливають на створення героїчного ореолу навколо нього. Поет вирізняється на тлі епохи іншим, а саме -- унікальним поєднанням життя і творчості в єдиний, нерозчленовуваний процес життєтворення, в якому творчість є не стільки результатом життєвих випробувань (переживання життя як творчий досвід), скільки власне життєдайною силою, енергією буття, а життя постає як єдино можливий спосіб існування згідно з творчими принципами, спосіб творення себе самого (практика реального перетворення ідеалів у життя). Про це вже говорив Дмитро Стус, який дав містку назву своїй книзі про батька "Василь Стус: життя як творчість". Сам В. Стус був свідомий своєї позиції, і навіть власна винятковість не була для нього секретом: він цілком природно вважає свій творчий здобуток таким, що виділяється на загальному культурологічному фоні того часу, а, переконуючи дружину у винятковості їхньої спільної ролі, неодноразово стверджує: "Ми з Тобою... вже в історії, то ж будьмо гідні місії своєї"[69, 300]. Він усвідомлює значимість власної творчої праці, немовби благославляючи себе на хресний шлях:

Хай буде похід твій благословен,

що, одмінивши смерть, тримає вічність

на вістрі болю, пам'яті, жадання --

хай уводносталь він злютує їх,

і ознаймує твій затятий порив

ця божевільно-радісна хода [65, 183] .

Але це не було результатом гоноровистості чи самозакоханості, а лише доводило факт глибинного розуміння ситуації і свого місця в літературному процесі, тим паче, що сучасники поета однозначно стверджують його скромність і непретензійність. Так, М. Коцюбинська свідчить: "Абсолютно не схильний до егоцентризму, фразерства й переоцінки власного "я", Стус водночас знає собі ціну, усвідомлює значення і сенс свого чину на тлі історичному, серед Інших дійових осіб українського Опору" [70, 220]. Поетична спадщина В. Стуса представлена у вигляді кількох збірок, які демонструють еволюцію поета від перших стильових і формотворчих експериментів до вироблення власної, цілком своєрідної системи мистецького світосприймання, і має, відповідно, кілька етапів. Чи не найцікавішим із них є творчість періоду першого ув'язнення, коли поет опинився потойбік звичного життя в умовах загрозливих, але і сприятливих для творчості. В цей час він робить спробу оцінити попередній досвід з метою вироблення стійкої життєвої позиції, причому ми стаємо свідками не стільки раціонального усвідомлення (що притаманне більшою мірою В. Стусу періоду "Палімпсестів" і, за припущеннями, останнього періоду творчості), скільки власне становлення її, збагачене гостро-емоційним сприйняттям ситуації. Листи поета, написані в різні часи, таким чином становитимуть своєрідний аналітичний матеріал, що допоможе розкрити більшою мірою світоглядове підґрунтя його творчості.

Великий масив епістолярної творчості поета є одним з найголовніших джерел аналітичного розуміння його творчих здобутків і пізнання його менталітету. Листи, написані В. Стусом до рідних, друзів, знайомих, а іноді й особисто незнайомих з ним людей, містять поза фактами особистого життя (відносно небагата інформація, і це показово), глибокий аналіз політичної і культурологічної ситуації в Україні, реакцію на політичні події, професійну оцінку фактам літературного життя країни, демонструють широке коло інтересів, насамперед у галузі літератури (вітчизняної І зарубіжної), але і філософії, мистецтвознавства, мовознавства і навіть природничих наук. Також вони є, по суті, творчою лабораторією, де, поза конспектами чужих і чернетками власних статей, зустрічаємо численні варіанти художніх поетичних текстів (власних творів і перекладів з Рільке, Гете та інших поетів), коментарі і автокоментарі до творів, роздуми про методологію творчості, сутність Поезії, роль поета. Автор свідомий того, що листи можуть лишитися чи не єдиними документами, які допоможуть зрозуміти його творчі пошуки і, може, будуть єдиними матеріалами поза надрукованими за кордоном, де та творчість зафіксована (цим пояснюється певна невідповідність між адресатом та інформацією для нього з боку адресанта, адже В. Стус не міг дозволити собі розкоші вільного -- в сенсі позацензурного і необмеженого нормами -- листування і варіативність, подекуди дублювання, листів). Але він прагне зовсім не визнання, а передусім самореалізацїї, адже допоки він може творити, він може реально жити (маючи на увазі екзистенційне тривання, перебування на межі, "життєсмерть" або "смертеіснування", а не фізіологічні аспекти). І тому роль листів для розуміння поета є надзвичайно важливою.

Епістолярна спадщина В. Стуса разом із творчим доробком дає можливість не тільки ознайомитись із висвітленням власних життєвих обставин поета, але і максимально заглибитись у творчу лабораторію, з'ясувати естетичні позиції, а головне -- відчути його феномен як Митця і Людини, тобто усвідомити морально-етичні засади, які, у випадку В. Стуса, постають у викристалізуваній формі. Мораль, як відомо, виступає універсальним засобом розвитку самосвідомості за допомогою уявлень про належне, які представлені етикою. У свою чергу розвиток самосвідомості передбачає певну систему самообмежень, усвідомлення відповідальності за свої вчинки. Таким чином, коригуючи свою поведінку, людина досягає іншого, вищого рівня духовного розвитку, це і є, в принципі, можливістю розвитку. Для В. Стуса ключовою залишалась проблема постійного самовдосконалення у сфері духовності (сучасний літературний критик-есеїст К. Москалець, говорячи про поета, називає це влучним терміном "кшталтування"),неможливості припинення розвитку, що означало б втрату самого себе, причому він намагався виробити власний метод такого кшталтування, який називав "самособоюнаповненням". У його творчості ясно простежуються морально-етичні домінанти, які є такими, що формують його свідомість. Говорячи про В. Стуса, не можна забувати, що перед нами людина, яка проходить шлях перманентного духовного розвитку. Його позиція стає з часом усвідомлюваною на інших, глибших рівнях, однак засади залишаються незмінними.

Такими для поета лишаються почуття громадянського обов'язку перед Батьківщиною, усвідомлення генетичного зв'язку зі своєю нацією, збереження високого духовного потенціалу, потреба постійного морального самовдосконалення. А головне, яким чином у свідомості митця в один цілісний комплекс з'єднуються начебто відмінні моральні позиції: громадянська позиція патріота, що розуміє власне політичне значення, і позиція холодно-спокійного аналітика власної душі -- поета. Здається, що В. Стус увесь час мусив робити вибір між політикою і поезією, але суть справи полягає в іншому: митець вважав себе спроможним до творчості лише за умови нерозривного зв'язку з національним корінням, що і є справжнім узгодженням мети і засобів її реалізації. Мистецтво поезії, з одного боку, було реалізацією ідеї нерозривності зв'язку людина-нація (і саме в цьому полягає позиція Стуса-громадянина), а з другого -- було єдиноможливим шляхом самореалізації і самовдосконалення. У листах до рідних, друзів і знайомих В. Стус постає цілісною особистістю, яка не змінює своїх позицій, а, відчуваючи свою правоту, намагається глибше їх усвідомити. Ще в молодості він, по суті, має цілком сформований світогляд, адже уже тоді його турбують болючі питання про долю нації, про роль покоління молодої інтелігенції в її духовному житті. І, з одного боку, поет-початківець усвідомлює можливість самореалізації в сьогоденні ("Живу, ухопившись за час, відчуваючи його добру благосність" [70, 37], -- пише В. Стус своєму другові В. Дідківському), але є й інший бік -- тимчасове зневірення ("Кому треба -- всі наші болі, кому зрозуміла чута нами вікова несправедливість, яку тягне тільки ідеаліст..."[65, 43]), розпач, що переходить на нищівні обвинувачувальні позиції ("Гидке - наше. Тупе -- наше. Сліпе -- наше. Добре -- наше. Незнання -- наше. Осліплення духовних пуп'янків -- наше." Щоб врешті прийти до висновку: "Я вже прорубав штольню до останньої сили віри" [70, 44]). Щоправда, подібні вислови не так часто трапляються у молодого автора, адже він давно настановив собі бути спокійним і стриманим, для чого починає плекати культ самоти. Тим сприятливішими здаються йому нові умови існування -- ув'язнення:

Аж ось воно, блаженство самоти

й розкоші спокою -- на всю планету [65, 22] .

Згодом, аналізуючи власні творчі шукання, В. Стус пише в ув'язненні дружині: "Експансивність моєї натури -- холод і жар -- локомотиви моїх віршових занять і водночас -- найтяжчі бичі, що вицьвохкують проти мене..."[69, 227]. Тим самим він наче підкреслює дві рушійні сили своїх прагнень -- emotio i ratio, які розуміються ним не як антагоністичні, а як такі, що взаємодоповнюють одна одну, даючи найбільш позитивні результати. Раціональне осмислення ситуації було притаманне Стусу -- він міг тверезо оцінювати дійсність, однак емоційне переживання, усвідомлення свого внутрішнього стану на рівні прочування давало значно більше у плані самовизначеності. В принципі, про глибоку, справді раціональну оцінку сучасності в листах В. Стуса можна говорити, аналізуючи його епістолярій починаючи з часів першого ув'язнення. Саме нові, незвичайні, неприховано-жорстокі умови Існування, коли поет був насильницьким чином усунений із суспільного життя, але також нові умови по відношенню до його творчого життя (адже він отримав реальну можливість такої бажаної самоти) сприяють ґрунтовному, напруженому аналізові ним ситуації. "Це такий світ, про існування якого я нічого раніше не знав, і навіть повірити тяжко, що людина може бути жорстокою, нелюдяною і злою"[69, 20], -- так говорить В. Стус про свої враження від перебування поза ґратами в листі до батьків (4.03.1973). Однак він згадує про це лише у намаганні пояснити батькам несправедливість свого покарання владою, ніби виправдовуючись за нескоєну провину. Тільки усвідомлення постійного гріха перед батьками за те, що вони лишаються позбавленими його синівської опіки, перед дружиною і сином за їх самотнє, беззахисне життя, усвідомлення, яке супроводжуватиме Стуса все життя, примушує його пояснювати власну позицію. Ще раз він вимушений вдатися до декларування власних принципів згодом, коли бачив у такому наголошенні реальну змогу сприяти подоланню спровокованих конфліктів у середовищі політв'язнів і остаточно виключити будь-яку можливість компромісів із владою. Перебування по той бік суспільного життя, існування в іншій системі координат не було для поета неочікуваним, оскільки він був не тільки свідком, але і активним учасником політичних подій і бачив розгортання боротьби зі свідомою інтелігенцією "на місцях", а тому міг передбачити наслідки своєї громадянської позиції. У листі до дружини і сина (8.05.1974) В. Стус своє покоління бачить, оглядаючись на минуле: "Хіба ми не птахи, заскочені штормовою негодою, хоч і як добре ми знали сивіллові книги познаменованих запризначень" [69, 78]. Загалом, поет прагнув до істинності -- намагаючись максимально абстрагуватися, віддалитися від предмету оцінки, адже дастанційованість давала ефект подібності виходу в "позапростір" для переоцінки усталеного простору (згадаємо самовіддзеркалення з метою віднайдення самого себе в собі). Такий погляд на сучасне і минуле вироблявся у нього ще в ранній період творчості: "Все -- епізоди, що сприймаються цілим тільки тоді, коли дивишся (озираєшся) далеко назад"[70, 43]. В цей час поет засвідчує, що в реальності він орієнтується не на сучасне, а на минуле, немовби все його життя спрямоване назад: "Отже, рушили! Почала / вже чманіти од чаду / віра, бо не вперед пішла / путь твоя, а позаду /пам'яті» [65, 26] .

Можливо, саме тому В. Стус не поспішає виносити вердикт сучасності, а обмежується аналізом літературних явищ, що прагне досягти об'єктивізації шляхом дистанціювання в часі. Звичайно, слід розуміти і ситуацію поета-в'язня, який не міг, через суворе цензурування і постійне вилучення листів, ризикувати можливістю продовжувати діалог, подаючи неприховану характеристику суспільно-політичного життя країни. Тому ми знаходимо опосередковане відображення ситуації автором листів через призму оцінки фактів літературного процесу, і така оцінка дуже рідко буває оптимістичною, що свідчить про надзвичайно болюче реагування В. Стуса на проблеми національного буття (саме тут вступає в силу незвичайне поєднання раціонального і емоційного - "холоду і жару"). Сучасне йому українське літературне поле вій називає "баюрою", засвідчуючи з іронією, що молоде покоління -- це загалом "справжні сини шлюбних Василів Олихверовичів" [69, 79] (натяк на Василя Козаченка і Павла Олиферовича Збанацького), а все оригінальне вимушене перебувати на периферії, і додає, перефразовуючи Т. Шевченка: "(проте, як глухо - чути -- парості ростуть)". В іншому випадку, згадуючи зразки прозових доробків, що їх через відверту лицемірність називає "потьомкінськими селами", говорить; "У нас немає таких, щоб розкрили очі на світ, цінуючи всі дрібниці життьові, які, власне, і є життям. У кожному разі життєву енергію дають саме вони"[69, 142--143]. Спираючись на конкретні факти, наприклад, аналізуючи перше число часопису "Жовтень" за 1976 рік, констатує: ".. .яка біднота інтелектуальна, яка проза ница, які вірші, які статті" [69, 215] .

Все ж таки Василь Стус не боїться зробити об'єктивні висновки з приводу ситуації на літературному фронті України, зокрема, що стосується преси: "Коли дивлюся українську пресу..., коли порівнюю її з пресою балтійською..., то впевнююся, що черговий напад інтернаціонального виховання окошився на нас і, здається, переважно на нас" [69, 108]. А згодом, вже під час заслання, очевидно, приходить слушна пора об'єктивізації вражень, тоді поет звертається до кола однодумців, яке в даному випадку репрезентує родина Довганів, з песимістичною візією сучасності: "Все краще або усохло, або викорчуване, або пішло шукати відповідніших для себе умов, або заниділо, заплюскло в залуженому грунті, досягши блаженної несамості, призвичаївшись до ранжиру з надовкола. А це хіба легко - в інтересах вищих за самого себе -- вічно підраховувати на рахівниці: як же краще 'ддатися навідтинання голови?" [70, 95]. До подібних висновків призводить В. Стуса постійна пильна увага до літературної ситуації в країні поза "зоною", хоча і він, і його побратими по ув'язненню усвідомлюють, що різниця у обставинах внутрішнього, духовного життя політв'язнів і формально вільних громадян зовсім невелика, а отже, називають всю територію країни "великою зоною".

Після остаточного усвідомлення початку великої дороги внутрішнього самоочищення, самобудування шляхом самозречення, самопожертви, яке приходить до поета уже в час перебування під слідством, настає час підбиття попередніх підсумків, озвучення власного вибору. Констатуючи неможливість життя при зовнішньому тискові обставин у постійній невизначеності, примусовій творчій нереалізації, перманентних розчаруваннях, В. Стус приходить до висновку: "Жити на рідній землі і не мати змоги працювати для неї -- то танталові муки" [69, 129]. Згодом, в період особливого морального тиску з боку антигуманної системи, він навіть деякий час обмізковує питання про виїзд за кордон ("Хай краще чужина, аби тільки я міг працювати для свого народу -- і безборонно працювати"[69, 133]), але сам відчуває двозначність такого вчинку ("...ця тема існує для мене в ідеальному вимірі: надто не про мене вона і у дальшій перспективі "[70, 145]) і, врешті-решт, розв'язує проблему, наголошуючи на її вагомішому значенні: "Що для мене виїзд -- така ж радість, як і Мордовія, як і Колима? Коли й виїздити, то хіба заради прецеденту: збиткуєтеся тут -- я виїду" [70, 53]. Свій остаточний вибір В. Стус усвідомлює як вибір між втратою себе самого (неможливий для нього компроміс із власною совістю) і фактичним викресленням із реального життя, з його певним матеріальним комфортом, тихими радощами спокійної самотності, вільним спілкуванням, що теж не було для нього справжнім життям (пояснюючи синові свою позицію, говорить в одному з листів: "Ти хотів би, щоб я був із Вами і сидів, попустивши хвоста. Я так не можу. Для мене то не життя"[69, 283]). У поезії "За читанням Ясунарі Кавабати" митець говорить про це, вживаючи поняття "межі" на означення позиції:

Хай у тебе є дві межі, та середина --

справжня, марно, невіре, ворожить --

молода чи поважна [65, 17].

Таким чином, поетові бачиться лише один шлях: "Я обираю між Сціллою і Харібдою, мій вибір -- межи смертями. І я обиратиму за принципом гідності, за критерієм честі" [69, 130].

Самотній естет, заглиблений в себе екзистенціаліст, усвідомлюючий свою самотність як найбільшу кару і найвищий дар, В. Стус, все ж таки, не може відсторонено спостерігати загрозливу для існування власної нації ситуацію. У роки першого ув'язнення Батьківщина лишається для нього стрижнем, навколо якого формується весь його світогляд. Для поета немає навіть потреби наголошувати на вагомості власних синівських почуттів до рідної землі, це відчувається в кожному рядку поезії, про що не йшла б мова, тому лише подекуди маємо пряме звернення до неї: "Україна! / І радощі мої й жалі. / Моя Вітчизно пресвята!" [65, 187]. Також це стосується поезій "Усе моє життя в інвентарі...", "Я разом із смертю пліч-о-пліч лечу...", "Бажання жити - тільки-но на дні...'.', "Зринув дощ - і серце захмеліло...", "Церква святої Ірини..." та інших. Заради порятунку українського народу в умовах тоталітарного нищення всього національно-свідомого поет свідомо згоджується офірувати себе загальній справі, вважаючи обов'язок громадянина вищим від обов'язку митця. І тут позиція В. Стуса, як і завжди для нього, є абсолютно безкомпромісною, категоричною і незаперечною: "Я знаю своє: надто катастрофічне духовне існування мого народу, щоб можна було сидіти, склавши руки"[70, 125], -- свідчить він у листі до друзів 29.10.1977. 1 далі: "Обов'язки сина народу, відповідального за цей народ -- єдині обов'язки. Я не буду обирати жодної пом'якшувальної позиції -- літератора, право бути собою і мати почуття людської гідності. Я проставлю всі крапки над і"[70, 125]. Відкрито заявляючи про свою позицію однодумцям, поет-громадянин прагне долучитися до консолідації зусиль українського Опору, саме тому він, як і інші свідомі свого покликання представники інтелігенції, так боляче реагує на звістки про негаразди у середовищі політв'язнів: "...перетворювати Голготу на якесь кішло -- гріх щонайменше"[70, 11]. А з другого боку, він намагається пояснити наявність подібних проблем саме ситуацією перебування на Голгофі, коли в'язні сумління опиняються в колі постійних моральних випробувань, занадто важких для однієї людини, і дає відсіч поспішним звинуваченням: "...люди, що не були там [в ув'язненні], не мають права на моральний осуд"[70, 117]. Надзвичайно вимогливий до себе, поет, тим не менше, був чи не найбільшим гуманістом серед полум'яних борців за збереження національної автентичності. Навіть до людей, які примусово відіграли негативну роль у вирішенні його долі, Василь Стус ставився не з осудом, а з жалем, розуміючи одвічну слабкість людської натури, схильність до компромісів, які такою великою мірою притаманні українському народові. Не гнів, а розчарування було основним його почуттям, коли він дізнався про вчинок свого колишнього однодумця, друга із студентських часів і кума Василя Захарченка, і найгострішим його висловлюванням стала телеграма сумно-іронічного змісту: "Фе, як негарно, Василю". Таким же людяним було його ставлення до поневірянь І. Дзюби, В. Коротича, адже ще в кінці 1960-х ставив проблемне питання до себе: "Не знаю, якби я чувся на місці якого Драча. І чи витримав би -- тобто, чи залишився б усідлі"[70, 67].

Вже з перших поезій збірки "Час творчості" однією з провідних тем постає тема призначення людині життєвого шляху Долею. Усвідомлюючи неминучість власної долі, ліричний герой сприймає життєві випробування з гідністю:

Здрастуй, Бідо моя чорна,

Здрастуй, страсна моя путь! [65, 52].

Також це відбилося в поезіях "Дороги серця -- як дороги долі...", "І вирветься із мене птах...", "Кому жити, а кому не жити..." та інших.

У виробленні власної позиції В. Стус намагався дотримуватись позиції сприймання Долі як незалежної від людини сили ("...я здався на Господню волю чи -- приймаю долю таку, як мені призначено"[4, 303]). Однак головним для поета залишається не пасивне сприйняття життєвих випробувань, а усвідомлення (причому усвідомлення не раціональним, а позараціональним шляхом) їх як єдино можливий шлях морального вдосконалення. "У нас -- Доля... приділ, як казав Є.Плужник, -- переконує він свою дружину, обстоюючи власну позицію. -- Поруч із нею ми не повинні мислити, а -- довірятися, віддаватися їй. Доля -- для серця, душі, а не для розуму. Доля -- для Великої Радості та Великого Смутку"[69, 330]. Тому така позиція дає можливість бачити свій хресний шлях не як покарання, а як святий дарунок, причому митець часто мислить у дусі християнської традиції: "Доля виявилася диктаторкою страшною: з усім завзяттям кинула нас на терни -- попри сліпу волю силоміць заангажованих. Слава Богу, що Доля вершить нами, Слава Богу, що ми не завше здатні опиратися її наказам" [70, 94]. У поезіях неодноразово звучить подяка Господу за той шлях, яким судилося пройти:

Карай мене, мій Боже. Слава Богу,

що зглянувся на мене. І -- карай [65, 76].

І лише тоді поет відважується, наслідуючи гетівського Прометея, вигукнути: "Не діжде, проклятий, не діжде. /Я стану з Господом на прю!" [65, 188], -- коли його неспокійне серце переповнюється болем за Батьківщиною, болем, який перевищує грані можливостей, а тому вимагає залучення надзвичайних сил.

В останні роки В. Стус особливо гостро відчуває власне призначення і тому намагається утриматись на досягнутому рівні моральної чистоти. Про це свідчать його роздуми: "Доля моя довершується, як стріла, що давно проминула апогей польоту свого лету. Це покладає свої обов'язки, а вони, обов'язки, усе зростають перед кінцем, коли зваба скапуститися пропорційно летові зростає" [69, 476], -- пише у листі до рідних за рік до трагічної загибелі, немовби передчуваючи її, але і прогнозуючи власну нескореність і духовну міць.

Батьківщина для В. Стуса -- це не тільки багатостраждальна країна, це, насамперед, рідні, найдорожчі люди ( "Вервечка заборонених бажань --/дружина, мати, син, сестра і батько... "[65, 119]). Постійним рефреном звучить звернення до "пресвятої матері", та й саму Україну поет неодноразово називає Материзною. В принципі не схильний до сентиментів, В. Стус у своїх листах мало говорить про свою любов і повагу до матері, дружини, він схиляється перед ними, відчуваючи їх святість, а про такі високі речі важко говорити звичайними словами, тому найбільшою мірою такі морально-етичні настанови, як любов до матері, що подарувала найбільше -- життя, синівський обов'язок, усвідомлення високої ціни кохання і самозречення в ім'я рідної людини, найкраще простежуються у поезіях Стуса цього періоду ("Здається, кожен день до мене йдуть листи...", "Навкруг обрізано жалі...", "Так тонко-тонко сни мене вели...", "Коли б ти знала, як ми є удвох!..", "Кохана, щойно я дістав од тебе...", а собливою мірою вірш, звернений до матері: "Возвелич мене, мамо..."). Хоча його звернення в листах до дружини часто є поетичними образами, що їх активно використовує В. Стус у творчості. Так, він називає дружину Коханою, Богородицею, лебединею, ясочкою, провідною зіркою, богинею, біля чола якої "засвітиться німб -- святої жіночності", говорить про її "янгольську чистоту", і в цих образах вчувається не тільки народна традиція, але й питома мовна стихія, що стала органічно притаманною митцю. Він створює поетичні образки кохання, яке у своїй вишуканій чистоті сприймається як ідеальне: "...я Тебе заберу до себе -- посаджу Тебе на дзиґлику -- і буду милуватися, берегти, аби й порошинка на Тебе не впала. А Ти примірятимеш Золоті черевички, які я Тобі куплю..."[69, 255]. У поезіях збірки "Час творчості / ОісЬіепзгеіі" звернення до дружини набувають особливої високості:

...ми разом поєднаємось серцями,

відступляться обожнення і гнів перед

Тобою, Матере і Діво, перед Тобою,

Діво і Жоно [65, 84].

В інтимному зверненні до найближчої людини поет свідчить про місце родинних ідеалів у власній ціннісній ієрархії: "Кохана моя! Мама і Ти -- найдорожчі люди мої, однаково кохані, схожі -- красою чистоти непорочної. От лиш мамі про те писати не зміг би, а Тобі можу (різниця)"[69, 320]. Однак безперечно одне: образи коханої, матері і Батьківщини зливаються в один місткий образ, який уособлює для митця сакральне, найдорожче, найпотаємніше, що одночасно дарує біль і радість. Окремі поезії збірки не дають можливість точно встановити, до кого ж звертається поет, до коханої чи до Батьківщини? ("Вимріяна і жива донині...", "Мене вже друзі одцурались...", "Ти, наче Богородиця, мені...", "Коли ти за шелом'янем, коли ти..." та інші). І це лише засвідчує необов'язковість подібного встановлення адресата.

Окремий пласт листів Василя Стуса становлять листи до сина, які можна вважати своєрідною педагогічною поемою, оскільки в них, у сконденсованій за змістом, проте дуже щирій, сказати б, інтимній за емоційністю формі поет виклав свої погляди на те, якою має бути справжня людина. Певним чином це відбилося і в поезіях збірки ("Перед тобою незбагненний світ...", наприклад, яка містить своєрідний кодекс моральних настанов для сина).

Досить цікавим постає самоусвідомлення В. Стуса у листах, безпосередньо звернутих до рідних людей, тобто в тих випадках, коли вони є єдиними адресатами. Таких листів не так багато у творчому доробку поета, але вони засвідчують цікаву спробу самовизначення автора в іншому (хоча, загалом -- просто інакшому) ракурсі. Сповідуючись перед батьками, митець переводить свої погляди в усталені формули, які після Т.Шевченка стали вже традиційними, але не втратили при цьому свого первісного значення, а, навпаки, набувають нової переконливості: "Одне тільки -- болить людська несправедливість, чорна невдячність за те, що жив для того, щоб усім було краще, а тебе за це б'ють"[69, 17]. Або: "...мене люди згадуватимуть добрим словом, а винних у Ваших сльозах -- то навряд"[70, 18]. В. Стус свідомо обирає шлях, який можна було б назвати "спрощенням", якби не очевидні спроби поета осягнути власну кризову ситуацію в контексті багатовічної національної трагедії, відчути нерозривність генетичних зв'язків, реальна перспектива яких постає у стосунках батьків і дітей.

Свій шлях морального кшталтування В. Стус усвідомлює тільки як шлях творчий. Саме творчість дає йому змогу максимально самореалізуватися, більше того, вона є способом усвідомлення самого себе, а отже, одночасно є результатом і процесом, метою і шляхом досягнення мети. Митець виробляє навіть методику творення особистості, в основі цієї методики лежить можливість самопрочування душі за допомогою виходу за грані звичайного, звичного, віднайдення самого себе за допомогою споглядання себе собою нібито збоку ("Перехилятися з себе в... Так, як до занедбаної криниці заглядаєш"[70, 173]), але віднайдення на принципово іншому, глибшому рівні. У цьому виході за межі можливого В. Стус бачить шлях до усвідомлення справжнього існування особистості ("Потойбік -- ось концентр відчуття і -- постійний ракурс"[4, сі5] або "...поза межами -- теж, я б сказав, достобіса цікавого"[69, 95]). У поезіях: "Оце і є бажаний край душі, /з якого вільно бачити крайсвіту, / вже й за крайсебе можеш зазирнути / і прохилити моторошну суть /буття вселенського..." [65, 51] або "Зайду за край терпіння і жадання / І зазираю в себе, мов крізь шпару" [65, 55]. Саме в такий спосіб, подібність якого до методів філософії даосизму і чаньбуддизму із задоволенням віднаходив поет-мислитель у часи опрацювання трактату про середньовічну філософію Китаю [69, 458], можливо було, за В. Стусом, вийти на принципово новий рівень самоусвідомлення: "Бо ті заходи за грань, у темінь колись посвітяться по шпилях настрою і те сяєво обов'язково вирве щось сокровенне, побагуючи мене і мною"[69, 131]. І показове для В. Стуса, що таким сокровенним, сакральним постає у нього почуття усвідомлення своєї національної приналежності, адже Батьківщина лишається для нього концентром, навколо якого утворюються елементи його морально-етичної системи:

Розбіглися твої напасті,

Мов кола по воді -- жалі.

І тільки по вітчизні страсті

Ряхтять, як зорі, на шпилі [65, 85].

В. Стус почав повільну трансформацію з людини, громадянина й поета в символ нескореності й незламності українського духу.

Який же світогляд повинна мати людина, щоб максимально витворити себе у таких жахливих умовах? Ось що читаємо у «Таборовому зошиті»: «Думаю про світогляд: як на мене, це поняття дуже метафізичне. Більш ділове почуття - співвідношення мусу і бажання, волі і логіки, волі і мусу. Світогляд -- то у великій мірі питання темпераменту і совісті, нашої життєвої активності. Часом світогляд визначається шансом на вижиття, на соціальну впливовість, на масовість» [ 68, 499].

Формування ставлення до світу почалося ще з дитячих років. Дитинство - перший, і може, найбільш фундаментальний міф, який примушував поета триматися навіть тоді, коли бракувало вже фізичних і духовних сил « Пам'ятаю, - пише В. Стус у листі до сина від 25 квітня 1978 р., - як у Рахнівці, де я лишився з бабунею (тато і мама поїхало на Донбас), я проказував за нею «Отче наш, іже єси на небеси». Два слова каже вона - я повторюю... Пам'ятаю, як лежав у колисці ( а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема... Нудно лежати, то я граюся своїми вухами - мну їх у долоньках» [59, 3]. Згодом знане з перших років слово «Бог» часто виринатиме у роздумах, творах, але це буде пізніше. А у три роки дитина просто сприймає звуки народної пісні, співану мамою-бабусею над колискою, Шевченка, Біблію... Неусвідомлені звуки стають невід'ємною складовою, необхідним тлом його України, а тому таку радість викликає пізніша «зустріч», яка допомагає збагнути силу віри та слова: «якось я натрапив на Франка, його поему «Мойсей», - пише В. Стус у тому ж листі до сина. - Це прекрасна поема. І Мойсей виводить свій народ із неволі - через пустелю, через голод, муку, безводдя й безхліб'я» [59, 5]. Знайомство з цим твором визначило долю старшокласника В. Стуса: він зрікається мрій про геологорозвідку й вирішує стати літератором, скоріше вгадуючи, аніж усвідомлюючи, що саме в Слові заховано ключ до відновлення гідності його батьків, його односельців, його самого. Франко допоміг Стусові ще у школі усвідомити, що одне й те ж слово в устах різних людей має різну вагу.

У тому ж листі від 25 квітня 1978 р. поет зізнається, що ще зі школи відповідально готував себе для роботи зі Словом:» Коли я був у твоєму віці, - пише він 12-річному синові, - то регулярно влаштовував собі сповідь: що ти зробив за місяць чи два доброго, що злого. І картав себе за недобре. І виробив був добру здатність - дбати про душу. Чиста, світла душа - то запорука людського здоров'я. Бо тільки добре вводить нас у коло інших людей, робить їх братами, а не просто сусідами» [62, 662].

Таке самоспоглядання, розвинуте і у творчості, і у житті, давало привід звинувачувати В. Стуса у егоїзмі. Такі закиди спростовує Є.Сверстюк: «... хочу дати зрозуміти, що В. Стус не був диваком зі своїми «шаленими вертикалями», не був егоцентриком в ілюзорному світі. Він був поетичним виразником духу і болю повсталих, відкинутих і приречених. Що ж стосується самооцінки «героїчної пози» великої гри В. Стуса, то самооцінка його була висока. Але зовсім без « якання »: він розумів, що виходить на велику пустельну дорогу національної відповідальности... Рідкісний для поета спосіб уникнення его: самооцінка Стуса поширювалась на всіх людей високої дороги» [52, 468]. А дорога ця була тернистою, важкою, трагічною... Цькування, арешти, табори, нелюдські умови існування великою мірою були причиною зізнання поета І. Світличному: «... в оптимізм я не дуже вірю, а в песимізмі бачу більше правди, хоч і не наполягаю, що так воно й є на світі білому» (лист від 23.06.1978р.).

Такі люди, як І. Світличний, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк, В. Чорновіл давали все ж таки віру у майбутню перемогу. В. Стус високо поціновував дружбу як взаємопідтримку, взаєморозуміння, підмогу у важкі хвилини: «...без друзів геть не вигода, без прекрасних друзів... Я ними живу - спогадами, листами, я виліпшився-ними! Так, я став кращий - дякувати їм!». Те, що назвали «патологічною чесністю», дає тепер змогу віднайти і самохарактеристику Стуса - з листа П. Шелестові: « У мене загострене, може, навіть хворобливо загострене почуття справедливості, яку я завжди хотів бачити повною, ідеальною. Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т. д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що ґречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів. Я намагався завжди обставати за слабих, чесніших, принциповіших, мужніших, хоч і не в усьому годився з їхньою позицією» [68, 406]. Такі життєві принципи в умовах «совєцької» дійсності не сприймалися; та й загалом Стуса не прийняли за «свого», бо відчували ту духовну міць, яка вирувала у поетові і була загрозливою - могла ж поширитися на інших!.. У «Таборовому зошиті» письменник розмірковує про причини такого гнітючого становища України і народу: «У тоталітарному світі немає жодного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське і національне право. Польща подає Україні приклад ( психологічно ми, українці, близькі, може, найближчі до польської натури, але в нас нема головного - святого патріотизму, який консолідує поляків). Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя» [68, 500]. Хоча витоки такої трагічної ситуації, на думку Стуса, потрібно шукати в іншому: «Здається, що пасеїстичний дух православ'я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу - призвів до жіночності духу як атрибуту нашої духовності. Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичної віри. Може, це одна з причин нашої національної трагедії» [68, 499]. Цілковите рабство, за поодинокими винятками, стосувалася і літературного процесу 60-80 років. В. Стус критикував надмірну запоетизованість прози, надмірну патетику у ній: «Ой, та українська проза -- все схожа на бабусину розповідь, як вона дівкою була» (з листа до І. Світличного, 1981р.). А у «Таборовому зошиті» зазначено: «маємо прозу колгоспних підлітків - один співучіший за другого, один солодший за другого з мовою сільської бабусі, яка без «енька» й слова не вимовить, тобто типово колоніальну літературу-забавку» [62, 658]. Варто зауважити, що Стус дуже часто для висловлення своєї позиції використовує паралелі з народного, українського побуту, фольклорні поняття, - і це надає певного гумористично-саркастичного забарвлення дуже серйозним і змістовно глибоким думкам. Наприклад, лише одне речення: «Гельсінська спілка схожа на немовля, що збирається говорити басом» [62, 664].


Подобные документы

  • Головні дати життя і творчості Стуса. Матеріали про долю та творчість поета, його приналежність до шістдесятників - опозиційно настроєної національно свідомої молодої інтелігенції, що протиставляла себе тоталітарному режимові. Листи Стуса до друзів.

    реферат [54,9 K], добавлен 16.12.2010

  • Характеристика етапів життя Василя Стуса – українського поета, літературознавця, перекладача. Участь поета у культурно-національному русі та його правозахисна діяльність. Стус очима відомих людей. Літературна спадщина Василя Стуса та запізніла шана.

    презентация [1,0 M], добавлен 22.09.2012

  • У найближчих друзів Василя Стуса склалося враження, що він у свій внутрішній світ нікого не пускав і що його ніхто так і не зрозумів. Видається, що люди, які досить близько знали Стуса, змирилися з його незбагненністю.

    дипломная работа [36,7 K], добавлен 10.01.2003

  • Причини виникнення збірки в'язничної лірики, джерела життєвої і творчої наснаги митця. Місце і значення Василя Стуса у літературному процесі шістдесятників. Багатство образи і символів в його віршах. Провідні мотиви метафори, філософська складова поезії.

    курсовая работа [60,5 K], добавлен 11.12.2014

  • Літературні критики намагаються витлумачити важкоприступність Стусової поезії, дошукуються причини свого нерозуміння Стуса. Розгублені дослідники творчості пояснюють це ускладненою образною системою, незвичною лексикою.

    реферат [37,2 K], добавлен 20.05.2004

  • Види та функції неологізмів, способи їх творення у сучасній українській мові. Загальна характеристика новотворів в творчості Василя Стуса, причини переважання складних утворень. Вдавання автором до власного словотворення для влучнішого розкриття думки.

    курсовая работа [55,0 K], добавлен 05.10.2012

  • З`ясування значення поняття художнього образу, засобів втілення його у поетичному творі. Аналіз образу радості в творчості українських поетів. Дослідження даного образу у пейзажній ліриці збірки В. Стуса "Зимові дерева". Особливості розкриття теми.

    курсовая работа [61,0 K], добавлен 06.05.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.