Дослідження античного міфу про Пігмаліона та комедії Бернарда Шоу "Пігмаліон"

Але Шоу далекий від думки про відтворення образів і ситуацій античного міфу, навпаки, вони парадоксально змінені в його п'єсі У ролі Галатеї постала неосвічена дівчина Еліза Дуллітл, що торгувала квітами, а роль скульптора грав професор фонетики Генрі Хіггінс.

Головна колізія твору: професор Хіггінс разом зі своїм другом полковником Піке-рінгом взявся навчити Елізу правильної англійської мови і манер настільки добре, що ніхто не зрозумів її від герцогині. Еліза виявилася здібною ученицею і не тільки навчилася доброї вимови та манер, але й змінилася духовно. Але Шоу показав трагічну неможливість талановитої, духовно збагаченої та освіченої жінки достойно владнати своє життя без належного капіталу. Драматург декілька разів змінював фінал п'єси: спочатку Еліза рішуче залишила Хіггінса, щоб більше ніколи не повернути до нього; згодом у післямові автор сказав про те, що Еліза могла вийти заміж за Фредді Ейнсфорд Хіллі та за матеріальної підтримки Хіггінса і Пікерінга відкрити квітковий магазин. Зрештою виник ще один варіант фіналу: Еліза повернулася до Хіггінса, але не як дружина чи коханка, а як приятелька, їхні стосунки суто ділові, дружні.

Центральним сюжетним мотивом "Пігмаліона" став мотив пробудження людини.

2.3 Актуальність проблематики комедії в період написання і в наші дні

Слова З.Т. Гражданської про Шоу і сьогодні залишаються правдивим судженням про безперечну велич ірландського драматурга: „... справжній пам'ятник Шоу зведено у людських серцях, його незлічених глядачів і читачів на всій земній кулі, - тих, що сміються над його дотепами, замислюються над його парадоксами, поспішають до театру, якщо там іде п'єса Шоу... Зараз через багато років після його смерті, людству стає зрозумілим, що таких, як він узагалі неможливо втратити - вони залишаються з нами” [8, 172].

Поетичний простір у п'єсах Шоу заперечувався багатьма дослідниками; більшість вважає, що Шоу є письменником „чистого інтелекту”. Драматургу відмовляють навіть у цілісності світогляду; художній світ Шоу не сприймається як гармонійна єдність; вчені вказують на „протиріччя світогляду Шоу” [12, 49].

Видатний драматург показує три стадії розвитку свідомості Галатеї: безграмотна квіткарка, яка не може спілкуватись з людьми вищого від неї соціального класу через свою невпевненість та погану вимову; „майже леді”, що володіє доброю вимовою, але не може користуватись нею для досягнення будь-яких прагматичних цілей у процесі комунікації - дівчина, що вже володіє бездоганною англійською, але не бачить у цьому потреби; справжня леді, що може вести гостру дискусію. Проблемі дослідження етапів розвитку свідомості Елізи Дуліттл ми присвятили окреме дослідження.

У п'єсі Пігмаліон начебто відходить на другий план. Пігмаліон - це вже не окремий герой, а тема художнього твору. Пігмаліон як творець людини є узагальнюючим образом суспільства. Саме суспільство стає справжнім Пігмаліоном для кожного з нас.

Найважча робота професора Хіггінса виявилась спільною працею Елізи, Пікерінга, місіс Пірс, місіс Хіггінс, автора, читачів і глядачів. Еліза змінюється протягом усієї п'єси, що важко не помітити. Проте основа особистості, темперамент зберігаються. Життєве першоджерело (“spark of divine fire”), що було фундаментом свідомості Елізи, отримує нові обрії, потенціальні можливості. Еліза Дуліттл стає сильною мовною особистістю, проте вона також отримує нові обов'язки; тягар відповідальності за себе та оточуючих її людей, за все людство, якщо дотримуватись логіки письменника, лягає на плечі молодої дівчини. Галатея більше не належить Пігмаліону, і він їй не подобається. Пігмаліон, у свою чергу, не закохується у Галатею і залишається переконаним холостяком.

Б. Шоу розвиває основну ідею сюжету і пропонує нам замислитись над соціальними, етичними, філософськими проблемами людини, яка має шанс докорінно змінити своє життя, вийти на новий рівень розуміння дійсності; і мовлення стає ключовим фактором і показником становлення „Людини, що сходить”. Таким чином, Б. Шоу зберігає гуманістичну традицію сюжету стародавнього міфу, але позбавляє його міфологічного розуміння дійсності і відтворює сюжет у реалістичній парадоксальній традиції. Саме тому п'єса „Пігмаліон” стала визначним надбанням реалістичної літератури Європи у XX столітті.

У художній системі Шоу ключовим прийомом завжди був парадокс: „Головна функція парадокса в системі Шоу полягає в тому, щоб показати будь-яке явище з несподіваного боку, пролити на нього нове світло, навчити глядача і читача вдивлятися у довкілля, самостійно його оцінювати і не сприймати сталі стереотипи...” [6, 33]. Роздуми про життя і творчість Б.Шоу можна продовжувати, але у нашій праці ми не можемо розкрити всі цікаві проблеми, які пов'язані з його ім'ям.

Найпершою екранізацією, яка базувалась на п'єсі Б. Шоу, був однойменний фільм (1938) режисера Ентоні Асквіта, який створили Б. Шоу та продюсер Г. Паскаль. Цей фільм цілком співпадає з п'єсою Шоу у найважливіших характеристиках, тому ми не будемо зупиняти увагу на ньому.

У 1964 році відбулося друге екранне народження п'єси: мюзикл „Моя чарівна леді” став одним із кращих фільмів Голівуду того року. Проте саме з цього варіанту переказу прецедентного сюжету почалася інтеграція міфу у свідомість масового споживача: Галатея знову любить Пігмаліона, їй знову не потрібні зайвий досвід, знання, незалежність, відповідальність.

У той же час, Галатея стає найважливішим персонажем кіно-твору, що відображається у назві мюзиклу. З'являється новий міф: гроші та добра вдача можуть зробити будь-яку жінку справжньою леді. Мрії домогосподарок стати поважними особами проголошуються цілком реалістичними. „Моя чарівна леді” - це вже не реалістична історія про становлення людської свідомості, а маніфестація „американської мрії”, перший крок назустріч постмодерністському світогляду.

Подальша еволюція прецедентного сюжету про Пігмаліона пов'язана з голлівудським фільмом „Красуня” (1990) режисера Гаррі Маршала. Галатея створюється тепер не з мармуру, слонової кістки або наївної квіткарки, а з екстравагантної дівчини вольної поведінки. Тілесна краса проголошується майже єдиною основою життя людини. Увесь фільм за участі Ричарда Гіра та Джулії Робертс намагається переконати нас у тому, що Галатею можна зробити з будь-якої дівчини... Колись Пігмаліон був переконаним холостяком та не хотів одружуватись через поширення проституції на острові Кіпр, а тепер він закохується у проститутку і перетворює її на Галатею. Кумедність такої ситуації свідчить про значні трансформації прецедентного сюжету у різних історико-культурних умовах.

Міф про Пігмаліона у масовій свідомості перетворюється на міф про Галатею. Перетворення Галатеї на леді не менш дивовижне, ніж перетворення слонової кістки на Галатею. Якщо у другому випадку має місце диво творчості, кохання та божественного втручання, то у другому випадку мова йде, перш за все, про гроші та кохання. Ми не можемо напевне сказати, що сучасний міф гірший за античний, але можемо констатувати, що це також міф.

Кумедність та недолугість сучасного Пігмаліона знайшли своє відображення у кінокомедії Марка Захарова „Формула кохання”. Пігмаліон виглядає шукачем хибного ідеалу та шарлатаном водночас. Формула кохання є лише міфом, але нам хотілося б вірити в її існування.

„Моя прекрасна нянька” є ще одним прикладом використання прецедентного сюжету про Пігмаліона у постмодерністській культурі. Нянька Вікторія вже і не намагається стати іншою, покінчити з дурнуватим акцентом, який принижує російськомовного українця, знайти себе у якій-небудь справі. Перед нами апофеоз міфічного світогляду сучасної людини. Галатея належить Пігмаліону, кохає його і жадає отримати його гроші. Пігмаліон стає грошовитим продюсером, який не докладає жодних зусиль, щоб змінити свою Галатею.

На наш погляд, після Б. Шоу прецедентний сюжет не отримав подальшого розвитку; він став предметом міфотворчості постмодернізму. Проблематика комедії актуальна і в наш час, але ніхто з кінорежисерів не зміг дотягнутися до Б.Шоу, виявити у своїх творах глибини мислення, тонкощів гумору.

Висновки

Отже, проаналізувавши п'єсу Бернарда Шоу „Пігмаліон”, можна зробити висновок, що драматург був справжнім майстром драматургії, знавцем людських душ.

Б. Шоу запропонував сучасний варіант прадавнього міфу в центрі уваги письменника не всесильне кохання, а проблеми багатства особистості й можливості реалізації духовного й інтелектуального потенціалу людини. Крім того, порівняно з міфологічною історією, взаємини сучасних Пігмаліона та Галатеї такі заплутані й дивні, що мимоволі виникає питання: а чи не є вибір назви ще одним парадоксом Шоу? «Хто є хто» в дуеті головних героїв? Пігмаліон насправді створив свою Галатею, а Хіггінс лише «шліфує» особистість, яка поступово змінюється сама й змінює свого «перетворювача».

Професор фонетики Хіггінс, який у драмі Шоу виступає своєрідним Пігмаліоном, укладає парі з полковником Пікерінгом, що він проведе науковий експеримент -- за кілька місяців навчить вуличну торговку квітами ЕлізуДулітл правильній вимові і зробить так, щоб «її з успіхом могли прийняти за герцогиню». Експеримент Хіггінса дає блискучі результати. Еліза, яка знала лише лихо й злидні, в атмосфері поваги до її особистості виявляє надзвичайні здібності, розум, талант і почуття внутрішньої гідності. «Перетворення» Елізи, на думку Шоу, покликане заперечити думку про те, що соціальні бар'єри нездоланні: насправді вони лише заважають людям реалізувати закладені в них можливості. Шоу безмежно вірить у культуру, знання, які, за словами «прозрілого» Хіггінса, «знищують прірву, що відділяє клас від класу і душу від душі». Хіггінс веде Елізу в аристократичне суспільство, і вона затьмарює світських дам не лише красою. Пігмаліон-Хіггінс, торкнувшись своїм різцем до цієї Галатеї, розбуркав приспані в ній духовні й інтелектуальні сили, і його витвір виявився вищим і кращим за нього самого.

Тут виникає характерна для драматурга тема бідності як сили, яка гальмує інтелектуальний розвиток людини. Із цією ідеєю пов'язаний справжній демократичний пафос п'єси Шоу. Народ в уявленні письменника -- неопрацьований, але цінний матеріал, коштовний мармур, в якому закладені можливості перетворення на величний «твір мистецтва».

Утім, «науковий» експеримент Пігмаліона-Хіггінса суперечить моральній відповідальності перед Елізою, долею якої він так безвідповідально скористався. Хіггінс порівнює свою роль із роллю Творця. Але для Шоу наслідувати дії Творця ще недостатньо. Він вважає, що творча діяльність людини повинна підпорядковуватися більш високій меті, ніж проста гра з життям. Фонетичний експеримент Хіггінса відбувається за принципом «людина для фонетики», а не «фонетика для людини». Еліза певний час є для нього лише дослідним матеріалом, і її внутрішній світ його ніяк не цікавить. Він не замислюється над тим, якою буде подальша доля його «Галатеї» і що їй робити з її розумом і красою у світі, де для неї немає місця.

Що ж робити з Елізою? Це питання постає не лише перед Хіггінсом, але й перед самим автором «Пігмаліона». Звичайно, можна знову повернути її в безодню злиднів і примусити продавати квіти, можна, нарешті, віддати її заміж за кого-небудь. Утім, «Пігмаліон» не розважальна драма, і Шоу лише кепкує над своїм глядачем, натякаючи на можливість традиційної «щасливої розв'язки». Щоправда, в атмосфері комедії витають натяки на почуття кохання, що зароджується, хоча й не зовсім усвідомлено. Але Шоу не мав наміру завершувати свою п'єсу шлюбом «Пігмаліона» і «Галатеї». Одружитися з Хіггінсом, із Фредці чи з вельможним герцогом -- мало для його героїні, справжнє покликання якої бути вільною людиною.

Міф про Пігмаліона висвітлюється в контексті різних культур і епох. „Пігмаліон” Б. Шоу представляє собою картину становлення людини, динаміку розвитку її свідомості [9]. Перед нами п'єса „про диво народження людської особистості - народження, яке завжди пов'язане для Шоу з запереченням загальноприйнятих уявлень та ідеалів” [8, 444]. Створення Прекрасного є одним із лейтмотивів п'єси. П'єса Б. Шоу не повторює стародавній міф, а відтворює його у руслі реалістичного світогляду.

Список використаної літератури

1. Аникст А.А. Бернард Шоу. - М., 1956.

2. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. - Львів: Літопис, 1996.

3. Балашов П.С. Художественный мир Бернарда Шоу. - М., 1982.

4. Бачкало И.Б. Бернард Шоу, - Москва: Рипол Классик, 1999.

5. Бащенко М. Зрозуміти Б. Шоу -- зрозуміти ХХ століття// Зарубіжна література. - 2002. - ч.48 - с.3-4

6. Большая Российская Энциклопедия. - Москва: Норинт», 1998 г. с. 1185

7. Бобровская Н.Г. Миф о Пигмалионе и Галатее в веках// Актуальные проблемы изучения и преподавания литературы. - Луганск, 2005. - №2 -- с.16-17

8. Гражданская З.Т. Бернард Шоу: Очерк жизни и творчества, - М: Просвещение, 1989.

9. Деннингхаус Ф. «Театральное призвание Бернарда Шоу». - М.: Прогресс, 1978.

10. Дорофеев О.А. Бернард неуязвимый, или тележка надкусанных яблок, - М: Рипол Классик, 2000г.

11. Ивашева В.В. Английская литература ХХ век. - Москва: Просвещение, 1967 г.

12. История зарубежной литературы ХХ века, 1871 - 1917 /Богословский В.Н., Гражданская З.Т.

13. Ю. Лотман. Киноэстетика

14. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. - К.: Академія, 1997. - 750 с.

15. Майский И.В.Б. Шоу и другие воспоминания. - М: Искусство, 1967.

16. Мифы народов мира: Энциклопедия. В 2-х тт. - Т.2. - М.: Российская энциклопедия, 1994. - С. 312.

17. Ніцше Ф., Рассел Б. Історія західної філософії. - К.: Основи, 1995. - С.634.

18. Образцова А.Г. Драматургический метод Бернарда Шоу. - М., 1965.

19. Образцова А.Г. Бернард Шоу и европейская театральная культура, - М., 1980.

20. Овидий П.Н. Метаморфозы: Пер. с латинского С. Шервинского. - М., 1977.

21. Пулина Г.А. Шоу must go on!// Зарубіжна література. - 2006. - №4. - С. 33-37.

Размещено на Allbest.ru