Еврипід "Медея"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Тріаду визначних трагічних поетів Еллади замикає Еврипід, творчість якого припадає на період глибокої кризи афінської полісної системи. Ознаки цього процесу чітко відбилися на його творах, тож Еврипід був поетом розладу афінської рабовласницької демократії.

Біографія Еврипіда

еврипід медея трагік поет

Біографія Еврипіда поставила перед дослідниками багато проблем. Як це не парадоксально, але хоч до нас дійшло чимало фактів його життя, проте воно все ж маловідоме. Пояснюється це тим, що Евріпід став значною мірою реформатором класичної трагедії, але його новаторство багатьом афінянам до душі не припало. Поета за це критикували, комедійні автори уїдливо висміювали його і навіть вигадували анекдоти й небилиці. Тобто вони нерідко приписували йому «факти», що не були достовірними.

Різні дати народження названі в «Життєписі» Евріпіда і відкритих два сторіччя тому «Пароськиххроніках».

Перша дата (480 р. до н. е.) свідчила про бажання стародавніх біографів поєднати одним визначним роком (а це рік уславленої перемоги еллінів над персами під о. Саламін) долю трьох талановитих поетів. Відоме речення свідчило: коли 45-річний Есхіл бився під Саламіном, 16-річний Софокл у хорі юнаків оспівував перемогу, Евріпід лише тільки народився. Красиво, але все ж імовірнішою є друга дата (484 р. до н. е.).

Біографія поета рясніє непевними даними, взятими часом навіть із комедій сучасників поета. Арістофан, який не сприйняв новаторства Евріпіда, неодноразово висміював його у своїх комедіях.

До сумнівних у біографії Евріпіда даних слід віднести твердження про його народження а сім'ї дрібного торговця Мнесархіда, постійну відлюдкуватість і похмурість поета, його невміння сміятися, женоненависництво тощо. Навіть смерть поета пов'язується з жінками: за одною версією, жіноча юрба нібито закидала його камінням, за другою-жінка наказала нацькувати на нього собак, які пошматували поета.

Інші відомі факти й самі трагедії поета спростовують ці образливі версії, що мали на меті його дискредитувати. Зокрема, напевно відомо, що Еврипід народився на о. Саламін, був освіченою людиною, мав хист до малювання, в юнацтві здобував перемоги у змаганнях атлетів-гімнастів, учився у видатних афінських філософів-моралістів Анаксагора, Протагора, Продіка, був близький до Сократа. Поет неодноразово брав участь в афінських святах, на які допускалися лише діти багатих афінян. Тож батько його, найімовірніше був людиною досить заможною, до того ж він зміг дати синові чудову освіту, а вона в ту пору була доступною лише багатим родинам.

Факти особистого життя певною мірою спростовують думку про його ненависть до жіноцтва. Він двічі був одружений. Щоправда, в родинному житті поет особливо щасливим не був. У більшості своїх творів Евріпід уболіває за долю жінок створює зворушливі образи своїх героїнь. Поет вміє жартувати, голосно сміятися, про що свідчать деякі його твори («Алкеста», «Кіклоп»).

Він не посідав якихось державних посад. Не брав участів політичній боротьбі. Проте він пильно спостерігав за суспільними процесами. Становище людини в різних соціальних верствах афінського суспільства, загострення відносин із Спартою, поступова втрата Афінами колишнього впливу на інші поліси, соціально-політична боротьба партій і низка інших злободенних питань дістали відбиток у драматичній поезії Евріпіда. Його твори часом ставали поетичною пропагандою тієї чи іншої ідеї.

Ще в юності йому пророкували. Що він здобуватиме перемоги в змаганнях. Тоді його з якихось причин не допустили до участі в Олімпійських іграх. Мабуть, через це він у своїх п'єсах не сказав доброго слова про віщунів і пророків, атлетів же незмінно малював брутальними й негідними людьми. І все ж пророцтво виявилося частково правдивим. Адже справжнім покликанням поета стала розумова, а не фізична діяльність, і він почав брати участь у драматичних змаганнях поетів. Щоправда, перемог було мало, всього п'ять (остання вже посмертно, хоча він виступав на змаганнях понад 20 разів. Навіть найуславленіша «Медея» Евріпіда в складі невідомої нині трилогії зайняла лише третє місце. Можна припустити, що якусь роль відігравало й суддівське журі, яке враховувало вподобання певної частини глядачів і могло бути малооб'єктивним. Не можна виключати й того, що своїм нововведенням, незвичними сценічними ефектами, виставленими на прилюдний показ надмірними пристрастями Евріпід лякав чи ображав афінську публіку, яка не вибачала злочинів порочним героям, хоч вони й бували покарані за свої гріхи. Траплялися випадки, коли глядачі відкрито протестували проти окремих сцен чи епізодів, вимагаючи змінити їх, і тоді поетові доводилося виступати і заспокоювати їх своїми поясненнями. Мабуть, він не дуже зважав на думку своїх колективних критиків, про що свідчать сказані ним одного разу слова: «Люди добрі, це ж моя справа вчити вас, а не ваша-мене». Очевидно, постійна необ'єктивність глядачів, нерозуміння його творчих задумів врешті до краю втомили поета. Десь за два роки до смерті, поставивши свою останню в Афінах трагедію «Орест», Евріпід на запрошення македонського правителя Архелая переїхав до столиці Македонії Пелли, де його зустріли з великими почестями.

Там у Пеллі, Евріпід скоро й закінчив свої дні. Афінянам про це з глибоким сумом сповістив Софокл під час змагань і заборонив акторам надівати традиційні вінки. Незабаром непостійні в своїх думках афінські громадяни змінили своє ставлення до Евріпіда й відрядили до Архелая делегацію з проханням повернути останки поета до Афін, але цар відмовив. З надзвичайною урочистістю Евріпіда поховали в Пеллі й довгі сторіччя його могила була місцем паломництва. А під Афінами на його честь побудували мавзолей, на якому викарбували слова: «Співцю Еллади вся Еллада спорудила цю гробницю. Прах його впокоївся на далеких берегах Македонії. Афіни, гордість Греції, були першим місцеперебуванням того, кого тепер усі прославляють і оплакують». В афінському театрі Діоніса поета вшанували поставленою на його честь скульптурою.

Світогляд Еврипіда

Оскільки біографічних даних про Еврипіда збереглося мало, його політично-релігійні переконання лише якоюсь мірою можна з'ясувати за тими творами, що дійшли до нас. Свій творчий шлях драматург розпочав у кінці 50-х років 5 ст. до н. е., тобто в умовах розквіту афінської демократії. Але основна його літературна діяльність припала вже на період кризи цієї демократії. Зростання класового антагонізму між масами безправних рабів і рабовласниками-з одного боку, в стані самих рабовласників між бідними й багатими громадянами-з іншого, послаблювало полісні зв'язки, розхитувало всю демократичну систему держави. Ознаки кризи стали очевидними в 40-х роках 5 ст. до н. е., але найяскравіше вона себе виявила в Пелепоннеській війні Афін зі Спартою (431-404 рр.), що закінчилася цілковитою поразкою Афінського поліса.

Поет ніколи не брав активної участі в громадсько-політичному житті рідного міста, ні з ким, крім близьких друзів, не спілкувався. Тонкий і проникливий спостерігач, Евріпід добре бачив і розумів ті процеси, що супроводжували болісний занепад демократії. А симптоми її невиліковної хвороби дедалі більше давалася.

Незважаючи на всі ці разючі зміни, Еврипід залишався прихильником демократичного устрою і патріотом.

В багатьох трагедіях Еврипіда відчуваються антиспартанські тенденції-його персонажі-спартанці незмінно наділялися негативними рисами (трагедії «Орест», «Андромаха», «Гекуба»).

Однозначну оцінку політичним поглядам Еврипіда взагалі дати навряд чи можливо, бо вони складні й до певної міри суперечливі. По-перше, протягом довгого життя поета вони не могли не зазнати змін, тим більше, що він жив у період соціально-політичних зрушень у суспільстві. По-друге, його герої часто ставали речниками різних думок свого часу, але це не означало, що всі вони були думками самого автора. Проте, безперечно, Еврипід болісно переживав події, свідком яких був він сам, і дуже часто вкладав у досить великі промови своїх героїв власні роздуми.

У багатьох трагедіях Еврипід звеличує Афінську державу, зображуючи її представників найблагороднішими людьми. Не випадково в «Медеї» єдиний, хто простягає руку допомоги знедоленій героїні, - афінський цар Егей, який обіцяє їй притулок. А хор після цієї сцени співає похвальну пісню афінським справедливим громадянам:

Щасливе в вікахЕрехтеєвеплем'я,

Дітиблаженнихбогів, що живить вас

Священна земля непочатарозкішним

Плодом своїм-мудрістюславною,

Й величаєтесь нею

У світлосяйнімпромінні, де дев'ять

Муз Піеріднепорочних явила на світ

Гармонія золотокоса.

Можливо, що Евріпід не підтримував політику вождя афінської демократії, радикала Клеона, який наполягав на продовженні війни, поет нібито навіть зазнав переслідувань збоку Клеона. В усякому разі Еврипід виступав проти крайніх форм демократії, захищаючи інтереси середніх верств населення. Він вважав, що людині слід дотримуватися в політиці поміркованості й розсудливості і вбачав ці якості у представників саме цього стану.

Вустами справедливого Тесея, афінського царя, поет висловив свою віру в можливості середнього класу.

Патріотична тема звучить навіть у тих трагедіях Еврипіда, події яких відбуваються далеко від Афін («Фінікіянки», «Троянки»).

В інших трагедіях підкреслюється готовність фінської держави завжди стати на захист справедливості («Геракліди», «Благальниці»).

Евріпід був глибоким філософом. Від Сократа він сприйняв велику мораль, уміння логічно мислити, скептичне ставлення до застаріло-традиційних уявлень, прагнення пізнати людину з її моральними принципами.

Еврипід уважав, що першопричиною всього сущого була грандіозна загальна маса, що поділилася на землю та ефір (небо), від яких з'явилися звірі, птахи, дерева, людський рід. Найчастіше поет згадує ефір, розглядаючи його як головну рушійну силу всього створеного й називаючи Зевсом. В одному з фрагментів трагедії Еврипіда невідомий герой стверджує: «Бачиш там зверху цей безмежний ефір, що тримає у своїх вологих обіймах землю? От і вважай його Зевсом, і визнавши його Зевсом, і визнавай його божеством».

Еврипідом було написано понад 90 драматичних творів, з них до нас дійшли 18 трагедій і одна сатирівська драма «Кіклоп». Можна лише приблизно визначити дати постановки в театрі найголовніших із них «Алкеста», «Медея», «Іпполіт», «Геракл», «Гекуба», «Андромаха», «Благальниці», «Іон», «Троянки», «Єлена», «Іфігенія в Тавриді», «Орест», «Іфігенія в Авліді», «Вакханки».

Медея

Зразком класичної трагедії у творчості Еврипіда безперечно стала найвідоміша з його п'єс «Медея». Її сюжетом послужив один з останніх епізодів міфу про аргонавтів. За наказом свого дядька Пелія, який забрав трон у його батька Есона в Іолку, Ясон із групою друзів поплив на кораблі «Арго» до Колхіди, щоб здобути золоте руно. Це була умова для повернення влади Пелієм. З допомогою дочки колхідського царя Медеї, яка закохалася в Ясона, він виконав усі попередні вимоги царя Еета. Медея ж приспала дракона, що стеріг руно, Ясон одніс його на корабель і разом із Медеєю й товаришами відплив додому. Щоб припинити переслідування Еета, Медея вбила свого молодшого брата, розрубала на частина та кинула в море. Переслідувачі змушені були зупинитися, щоб зібрати останки юнака й поховати, і припинили погоню. В Іолку Пелій відмовився віддати владу, і Медея за це помстилася йому. Ясону довелося з нею втекти від гніву іолкських громадян, і він знайшов притулок у Коринфі.

Трагедія відкривається Прологом, у якому Няня двох маленьких дітей Медеї розповідає про нові події в домі Ясона. Він вирішив залишити Медею й одружитися з дочкою коринфського царя Креонта. Про це Няня розповідає старому Вихователю; виходить і розлючена Медея, проклинаючи підступного чоловіка. Свої страждання Медея повіряє хору коринфських жінок, що співчуває їй. Медея скаржиться на підневільне становище жінки в родині й суспільстві. Мабуть, у цей час у театрі не було жодної афінянки, яка б не поділяла думок Медеї, бо саме в цьому місті жінки були позбавлені всяких прав.

Почувши скарги й загрози Медеї і боячись її помсти, цар Креонт наказує їй негайно залишити місто. Після довгих її молінь він дозволяє Медеї лише «днину тут зостатися», щоб вона могла обрати місце свого подальшого перебування. Медея задоволена-одного дня для здійснення її помсти вистачить. У діалозі з Ясоном вона висловлює свою скорботу, озлоблення й гнів за завдану образу. Вона все віддала за кохання-батьківщину, сім'ю, вбила брата для врятування Ясона. А замість щирого почуття-підла зрада. Біль Медеї посилюється ще з двох причин. Вона відчуває себе чужинкою серед еллінів, у неї немає жодної подруги. Медея чудово розуміє, що виправдання Ясона тим, що він піклується про майбутнє дітей, брехливі й не варті довіри. Бо справжня причина його нового шлюбу-мрія посісти коринфський трон, захопити багатства. Виправдовуючись, він навіть стверджує, що Медея «одержала більш, ніж сама дала», бо варварка, вона живе серед культурних еллінів, захищена їхніми законами, а «не силі підкоряється», і взагалі, в усьому, що трапилося, винна вона сама.

Медея постає надзвичайно сильною натурою Хоч які б пристрасті в ній вирували, вона не втрачає розуму і думає про майбутнє. Тому коли з'являється афінський цар Егей, вона розповідає про свої нещастя, кидається йому в ноги і просить допомогти здобути притулок в Афінах. А, вирвавши в нього присягу, спокійно починає готувати план помсти. Медея посилає за Ясоном і робить вигляд, що погоджується з його одруженням заради дітей. А для повного примирення просить дозволити їй однести нареченій шлюбний подарунок-розкішний пеплос і золотий вінець. Але смерті нареченої їй мало, адже Ясон не кохає Главку. А Медеї потрібно помститися йому так, щоб він ніколи не зміг бути щасливим. І тоді їй спадає на думку найжахливіше-вбити дітей, адже Ясон їх любить. Але ж вона мати… В її душі починається нестерпна, болісна боротьба. Боротьба між двома протилежними почуттями-ненавистю до зрадливого чоловіка і материнською любов'ю. Для матері невиносна сама думка про насильство над дітьми, тому нещасна Медея вже схиляється до рішення піти з ними у вигнання. Але вагання тривають, знов і знов вона повертається до страшного задуму:

Ах, що ж робити! Як в ці очі яснії

Я, сестри, гляну - серце розривається.

Ні, я не зможу! Хай всі гинуть задуми, -

Я заберу з собою діточок своїх!

Невже, щоб горем засмутити батька їх,

Самій собі я вдвоє більше мук завдам?

Ні за що! Хай же всі загинуть задуми!

Цей монолог, один із найтрагічніших у світовій літературі, свідчив про люту боротьбу пристрастей у душі Медеї. Вона не закінчується й тоді, коли жінка ніби приймає остаточне рішення:

Та що це я? Стать людям посміховищем,

Своїх лишивши ворогів безкарними?

Ні, зважуся. Яка ж я боягузлива,

Що полохливим піддаюсь думкам оцим!

Вагання та сумніви героїні тривають до прибуття Вісника, який сповіщає про жахливу смерть Главки і Креонта. Медея твердо впевнена в своєму виборі, вона закріплює його присягою:

Ні, ні, - в ім'я всіх месників Аїдових.

Того повік не буде, щобдітейсвоїх

Злим ворогам на поглум я покинула.

Вони повинні вмерти - мусить бути так,

І я, що їх родила, їх сама уб'ю.

Це - неминуче, й вороття не має тут.

З палацу долинають крики дітей. Хор з жахом слухає їх і згадує іншу матір, переслідувану ревнощами Гери, бездольну Іно, яка з дітьми кинулася в морську безодню. Сумний свій заспів він закінчує роздумом про ті муки, що їх несе «журбою сповнене ложе кохання».

У цій глибоко драматичній сцені Еврипід виявив себе майстром розкриття найпотаємніших струн людської душі: напружений конфлікт двох почуттів закінчується для Медеї перемогою пристрасті. І коли прибігає стурбований долею дітей Ясон, хор уже нічим не може його втішити. З палацу виїздить на колісниці, запряженій крилатими зміями, Медея з двома мертвими дітьми. Найстрашніше для неї залишилося позаду, вона здійснила помсту і тепер, спостерігаючи страждання Ясона, сповнена тріумфу. Вона відмовляє йому в можливості поховати синів і навіть попрощатися з ними.

Фінал трагедії дещо несподіваний. Якщо в ній до цього часу діяли виключно земні герої зі своїми земними пристрастями, то в кінці знову з'являється «бог з машини» у вигляді колісниці, посланої на прохання Медеї її дідом Геліосом-інакше вона б врятуватися з Коринфа не змогла б.

Висновок

Еврипід уславився своїми жіночими образами й особливо зображенням психології жінок. Медеї серед них належить окреме місце, вона «злочинна» варварка, хоч це й не заважає їй протестувати проти соціально нерівного й приниженого становища жінки взагалі. З міфу відомо, що Медея-колхідська чаклунка, але в трагедії вона постає звичайною скривдженою жінкою. Це напрочуд цілісна натура, що сповна віддається своїм пристрастям. Нестямне кохання до Ясона, що не вщухає понад десять років і заради якого вона йде на злочин, змінюється не менш бурхливою ненавистю, що також штовхає героїню на злочин. Для неї образа в коханні є проявом найганебнішої зневаги, а Медея дуже горда жінка, цього вона не прощає.

Гнів перетворює Медею на справді демонічну натуру. Вона йде до кінця, хоч її шлях до помсти й супроводжується болісними ваганнями. Це дає можливість авторові показати ту жорстоку внутрішню боротьбу, що відбувається в душі героїні, зробити її образ і глибшим, і трагічнішим. Разом з тим вона ніколи не втрачає розсудливості і, коли потрібно, стримує себе, діє хитро й помірковано. Саме завдяки її підступності у сцені замирання з Ясоном він по-справжньому починає їй вірити.

Еврипід, який загалом досить вільно ставиться до міфів, у цій трагедії обирає найдраматичніший варіант або, можливо, навіть і вигадує, коли робить Медею дітовбивцею. Зрозуміло, що це йому було потрібно і для драматизації її образу, і для загострення внутрішнього конфлікту. Поширену версію міфу поет відкидає. А за нею Медея нібито відвела дітей до храму Гери і залишила коло олтаря богині, але обурені коринфяни все ж увірвалися в храм і пошматували їх. Не випадково аж до римської епохи в Коринфі зберігалися традиційні жертвоприношення і обряди, якими населення спокутувало злочин своїх предків.

Отже новаторство Еврипіда найбільше припаде до смаку пізнішим поколінням драматургів. Їх уже не цікавитимуть грандіозні проблеми Есхіла, чи громадянська боротьба героїв Софокла. Улюбленими персонажами стануть носії родинних зв'язків і традицій, різних за своєю силою емоцій, для яких центр існування та діяльності перемістився в особисте життя, життя близьких людей, свій особистий внутрішній світ.

П'єси Еврипіда постануть перед його послідовниками як неперевершені зразки, їх копіюватимуть і переписуватимуть значно частіше, ніж уже мало актуальні і з їхнього погляду менш цікаві твори попередників Еврипіда.

Список використаної літератури

1. Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література - Либідь., К., 2008.-с. 717.

2. Асєєв Ю.С. Подорож в античний світ., К., 1970.

Размещено на Allbest.ru