Ф. Кафка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Немає доказів, якими б можна було переконати читача в тому, що один письменник великий, а інший незначний або і взагалі нездара. Тому трапляються читачі, які вважають Кафку незрозумілим, навіть нудним. Однак є і такі, яких він приваблює, заворожує саме цією своєю незрозумілістю. Вона стала ніби його лейтмотивом, а слово «чудний» - постійним епітетом. При цьому лексикон наш збагатився виразами на зразок: «кафкіанська ситуація», «кафкіанський кошмар», «кафкіанський світ». І за ними стоїть не просто абсурдність ситуації, а якась потойбічність абсурду.

Кафка справді так бачив світ - як світ «кафкіанський». Але чому? Чи було таке бачення закладене в успадкованих ним генах, сприйняте з молоком матері? А може, причиною було недолуге батькове виховання, що призвело юнака до неврастенії? Чи таким його виліпили привхідні обставини - особисті і суспільні? Від того часу, як Кафка посмертно став великим письменником, накопичилася сила-силенна відповідей на ці і подібні до них запитання. І всі вони - різні, не зрідка взаємовиключаючі.

Коли вже немає доказів, які б переконали, що цей «чудний» Кафка - просто геній, то, хочеться вірити, незайвою буде спроба хоча б торкнутися його дивацтв.

1. Франц Кафка. Події з життя та творчості письменника

кафка натхнення письменник

Франц Кафка - австрійський письменник, один із фундаторів модерністської прози. Вияскравивши у своїй творчості духовний досвід, що відкрився людству в історичних катастрофах і випробуваннях доби світових воїн та тоталітарних режимів, Кафка здобув славу митця-пророка. Одним із перших він увиразнив нове художнє мислення, що згодом утворило магістральне річище мистецтва століття.

Творчий доробок письменника охоплює три не завершених романи, кілька збірок новел і притч, афоризми, листи, щоденники.

Франц Кафка народився 3 липня 1883 р. у Празі. Його батько, комерсант середнього достатку, мав галантерейну крамницю, якийсь час родині належала й не велика фабрика. Герман Кафка син сільського різника, здобув усе це самотужки, наполегливо долаючи злигодні. Його дружина Юлія походила з роду Льові, більш забезпеченого й освіченого, в ньому траплялися навіть рабини, а один з братів матері Франца навіть був директором залізниці у Мадриді.

Франц закінчив німецьку гімназію та правничий факультет Празького університету. Відбувши стажування в окружному суді, вступив на службу на службу до страхового товариства, а вже за рік перейшов до на пів державної організації, яка страхувала виробничі травми. Нове місце служби виявилося останнім: Кафка пропрацював тут чотирнадцять років і в 1922 р. вийшов по хворобі на пенсію. Жити йому лишилося менш, як два роки, він провів їх то в Берліні, то в санаторіях і лікарнях. Помер червня 1924 р. в курортному містечку Кірлінг під Віднем. Похований у Празі.

Таким є, сказати б, офіційний життєпис, що окреслює лише поверхневий шар «кафкіанського» життя Кафки. Все інше й головне звершувалося вглибині, навіть ніби десь збоку. У «Листах до батька» (1919) - в цій відчайдушній особі порозумітися син сказав, що прагнув «знайти таку професію, яка з найбільшою легкістю давала б змогу, не надто вражаючи самолюбство, виявляти байдужість. Отож найбільше підходила юриспруденція». Іншими словами, йому придалась би лише така служба, що не дуже заважала літературним заняттям. Адже вони й тільки вони визначали, спрямовували все його життя, були його Альфою й Омегою, чимось більшим ніж мета, або навіть місія. Кафка писав Феліції Бауер
у 1914 р.: «В мене немає інтересу до літератури, література - це я сам, це моя плоть і кров, і бути іншим я не можу».

Його письменництво почалося на зламі століть (перший з рукописів, що зберігся, - «Опис однієї боротьби» - датують 1904 р.) і обірвалося смертю: за день до неї він ще виправляє верстку «Голодомайстра». Були, проте й перерви: найтриваліше - між 1917 і 1920 рр. Однак зумовлювалися вони тільки цілковитою фізичною нездатністю взяти до рук перо. Коли ж міг, Кафка працював з рідкісним незламним завзяттям.

Кафка неохоче (як правило, під натиском друзів і зі змішаним почуттям бажання й жалю) видобував свої рукописи з шухляди письмового столу. Тим-то за життя побачила світ лише не значна частка ним створеного. Це - вісім етюдів, опублікованих 1908 р. в журналі і згодом уміщених у збірнику «Споглядання» (1913), два уривки з новели «Опис однієї боротьби» (1909), перший розділ роману «Америка» під назвою «Кочегар» (1913), оповідання «Вирок» (1916), «Перевтілення» (1916), «У виправній колонії» (1919), збірки оповідань «Сільський лікар» (1919) і «Голодомайстер» (1924).

Три не завершених романи Кафки стали приступні читачам уже по його смерті: «Процес» - у 1925 р., «Замок» - у 1926_му, «Америка» - в 1927_му. Нині спадщина письменника (здається повністю зібрана) складає десять грубих томів: крім романів, новел, притч, афоризмів, начерків, сюди входять «Щоденники» (1910-1923), «Листи 1902-1924», «Листи до Мілени» (їхній адресат - подруга Кафки, чеський літератор і перекладачка М. Есеньська), «Листи до Феліціі» (їхні основні адресати - наречена Кафки Ф. Бауер та іі приятелька Грета Блох), «Листи до Оттли та родини» (адресати - улюблена сестра й батьки).

Те, що сам Кафка вважав за можливе оприлюднити, складає чи не шосту частину його спадщини. Тривалий час Кафка, що відкривався світові заново, начебто залишався «власністю» свого друга Макса Брода - в минулому також мешканця Праги, письменника. Брод був кимось на зразок душоприказника, хоча й не виконав волю заповідувача, який просив спалити всі його неопубліковані рукописи. Саме Бродове ослушництво подарувало світові повного Кафку. Як людина Кафка був незбутньою нещасливим, але як письменникові йому «пощастило», можна навіть сказати, що йому «щастило» тим більше, чим тісніше налягали на нього нещастя.

Кафка і в родині був майже таким же чужим, як і в місті, країні, добі. Мав трьох сестер та тільки наймолодша Оттла його любила, проте ж не розуміла. Ніхто його не розумів, навіть мати, хоча й теж по своєму любила сина. Однак найскладніше і безнадійніше складалися взаємини з батьком. Та обставина, що Герман Кафка самотужки, без сторонньої допомоги вибивався в люди, до краю зіпсувала йому характер; упертий, самозакоханий, нетерпимий, властолюбний, він постійно похвалявся своїми життєвими успіхами і дорікав дітям, що вони не зазнали злигоднів, зростали на всьому готовому. Синові призначив стати продовжувачем свого діла й ніяк не міг утямити, що син - інакший, що інтереси, вірування, цілі в нього інші. Батько тиснув, син, як міг чинив опір. Проте в «Листі до батька» звучить і таке: «Я зовсім не передбачав, чи можливий шлюб і що він означатиме для мене; цей найтихіший кошмар життя зринув на мене майже несподівано». Оскільки ж належали вони до різних вагових категорій («Я - худий, слабкий, вузькогрудий, - писав Кафка - молодший у листі, якого мати так і не передала батькові. - Ти - сильний, великий, з широкими плечима»), батьків тиск скалічив сина. «Я втратив віру в себе, натомість набув безмежне почуття провини», - сумно констатував він у тому ж листі. І повідомляв Феліцію: «Я й батько ненавидимо один одного…» Однак, то була особлива ненависть, яка межувала с поколінням: «Якби світ складався лише з Тебе й мене, - а таке уявлення мені було дуже близьке, - тоді чистота світу завершилася б на тобі, а з мене за твоєю порадою, почався би бруд…» Батько для сина з тих «вищих інстанцій», з якими кожен приречений рахуватися, незалежно від того, дані вони йому на благо. А чи на погибель. І звідси ніби самі собою тягнуться нитки до шефа 10-ї канцелярії Кламмай до всієї взагалі чиновної ієрархії з романів «Процес» чи «Замок».

Жінки відігравали у житті Кафки і, відповідно, в його творчості вельми прикметну роль. У житті їх було зовсім небагато, легко на пальцях порахувати: три-чотири випадкових зв'язки, Феліція Бауер, Грета Блох, Юлія Вохрицек, Мілена Єсенська й, нарешті, Дора Діамант - супутниця останніх місяців життя.

Кафка, вірогідно, й особливого потягу до неї не відчував: близькі вони стали тільки в 1916 році, після чотирьох років знайомства. А проте довгі шість років його короткого життя були віддані їй: напевне, так воно й мусить бути, коли беруть гору не почуття, а принципи, коли виконується обов'язок. Кафці не судилося свій обов'язок виконати, але віддані Феліції роки не пішли намарне - вона ж була його «музою» не тільки на початку їхнього зв'язку.

12 липня 1914 р. Кафка розірвав заручини з мешканкою Берліна Феліцією Бауер, а на початку серпня розпочав роботу над «Процесом». Запис у щоденнику від 23 липня, що відтворює події того дня, починається словами: «Засідання суду в готелі». 12 липня 1914 р., «судовий процес» у берлінському готелі «Асканішерхоф», який завершився розривом. Отже, матеріал болісно-інтимний, що за уявленням Кафки - людини, мав би бути старанно прихований, а згідно з його заповітом - навіть спалений, дав життя одному з найвизначніших екзистенціальних романів ХХ ст.

2. Суперечність між творчістю і службою

- ось ще одна буцімто навмисне Кафкою вигадана проблема, що так ускладнювала його життя. Здавалося б, усе зрозуміло: він знайшов найменш обтяжливе місце роботи, тому що письменник, «якщо хоче уникнути божевілля, взагалі не має права віддалятися від письмового столу». І коло батько вимагав його участі у справах родинної фабрики, це призводило Кафку до такого відчаю, що на думку спадало самогубство.

14 грудня 1911 р. в щоденнику промайнула думка, що йому не хотілося б «вивільнити весь свій час для літератури». А про те були, здається і інші причини, які прив'язували його до осоружної служби. «…Для мене бюро, - зізнався Кафка Мілені 31 липня 1920 р., - як це було й зі школою, гімназією, університетом, з усім нагадав - жива людина …з котрою я певним незбагненним чином якось зв'язаний…»

Кафка служив у галузі страхування виробничих травм і щодня стикався з несправедливістю, з приниженням, що припадали на долю клієнтів відомства. Брод наводить таке його висловлювання: «Які скромні ці люди… Вони приходять до нас з проханнями. Замість того, щоб штормувати нашу контору й рознести все на друзки, вони приходять з проханнями…»

Якщо навіть вважати, що логіка, за якою Кафка, клянучи службу, її не кидав, більш-менш з'ясована, то цього не можна сказати про його ставлення до власної творчості. З одного боку, творчість для нього все, а з іншого - ніщо. Коли ж звичайно вірити йому на слово. Він починав і кидав писати: один роман, другий, третій; одну новелу, другу, шосту, п'ятнадцяту. Він збирався писати автобіографію і тішився наперед, що таке писання «було б великою радістю, бо воно давалося б так само легко, як записування снів…» Та хіба не все по суті, автобіографія? Його творчість - автобіографічна в розумінні самому прямому, більш буквальному, ніж у будь-якого другого художника. Він говорив Феліції Бауер: «У мене немає літературних зацікавлень, я складаюся з літератури».

Його твори часто лишалися незакінченими не тому, що талант митця (так він сам вважав) «незначний», і не тому, що він не знаходив істини. Будь-який його твір - це він сам, і по справжньому поставити крапку була спроможна лише сама його смерть. Кафка - письменник до себе був нещадний, що підтверджується не тільки його останньою волею, а й, власне усім його творчим життям. Є серед них речі більші - такі, як «Перевтілення», «У виправній колонії», «Співачка Жозефіна, або Мишачий народ» (1924), але є й зовсім крихітні, на зразок таких, як «Дерева» (1908), «Новий адвокат» (1917), «Імператорське послання» (1917).

Відмовляючись друкуватися, Кафка, бачить Бог, себе обділяв… Важче зрозуміти його там, де він починає взагалі заперечувати себе як митця. Жоден справжній письменник не буває своїми творами цілковито задоволений. Про «Перевтілення» він сказав Феліції, що це мерзенне оповідання, а відсилаючи Бродові в грудні 1917 р. деякі свої манускрипти, додав: «Роман я не відсилаю. Навіщо ворушити старі спроби? Тільки тому, що я їх досі не спалив?» А водночас ота всіляко ним поплюжена творчість ні для кого не мала такого колосального значення, як для нього самого. Коли така антиномія взагалі може бути якось поясненна, то лише тим, що Кафка - художник висував до себе явно завищені, нездійсненні, можна сказати, надлюдські вимоги: «…щасливий я був би тільки тоді, коли зміг би привести світ до чистоти, правди, сталості».

Кафка завжди жив у стані розламу: прагнучі самотності, він боявся її, жадав людського спілкування; завжди впадав у відчай, але й завжди живився надією. Адже його творчість - не що інше, як колосальний, відчайдушний і геніальний фрагмент, сколок із фрагментарного буття людства.

4. Оцінення попередників, порівняння їх із собою

Щоденники містять висловлювання Кафки про інших письменників; про літературу він часом говорив із Бродом, з Яноухом, з Велчем, з Єсенською. Але як? «Я не критик», «Я поганий читач» - ця нота звучить постійно. Як правили він не оцінював попередників і сучасників; здебільшого лише порівнював із собою і, майже завжди віддаючи їм перевагу, погоджувався або не погоджувався з ними. Гете був його кумиром. Ні про кого він не згадує так часто, ні перед ким не схиляється відверто. Гете - теж «батько», чию владу Кафка щохвилинно відчував, владу могутню і пригноблюючу, владу, що викликає відчуття сорому. Подібне і його ставлення до Бальзака. «На палиці Бальзака, - писав він, - було накреслено: «Я ламаю всі перепони». На моїй: «Усі перепони ламають мене». Спільне у нас - слівце «всі». І як борець він близький до Бальзака. Кафка не так «добріший» - він поблажливіший і безпорадніший.

Філософів він почитував. Але чимось на зразок дороговказу був для нього, здається, лише Серен К'єркегор, датський теолог минулого століття, один із предтеч екзистенціалізму. Одним із не багатьох його кумирів був Флобер, але Флобер «вибірковий». «Пані Боварі» залишала Кафку байдужим, а «Саламбо» навіть викликала відразу. Він любив «Виховання почуттів» - вважав, що там висловлено всю нездоланність людського життя. Та ще прикмет ніше, що Кафці постійно хотілося декламувати «Виховання почуттів», причому в оригіналі. Адже він трудився дні і ночі, по зернинці видобуваючи непомильність слова з іржі словесної руди. Його періоди не дзвеніли урочистою міддю, не вражали величчю: він творив не епічну поезію, а художню прозу. І тим близьким був Кафці.

5. Розповідь про себе. Думки інших письменників про Франца Кафку

З листа Ф. Кафки до нареченої Феліціі Бауер:

«Турботи про тебе і про мене - це житейські турботи, вони належать сфері життя і тому можуть з рештою поєднуватися з роботою в конторі, а ось моя письменницька робота і контора, по суті, не сумісні, оскільки письменництво лежить в глибині, а контора розміщується на поверхні життя. Так усе і розгойдується вгору-вниз і неминуче має розірвати нас».

З «Листа батькові» Ф. Кафки:

«У тому, що я писав, йшлося про тебе; я виливав у написаному свої скарги, які не міг вилити у тебе на грудях. Цим я зумисне відстрочував прощання з Тобою, яке, попри те, що його визначив Ти, відбувалося так, як я того хотів».

«У мене немає інтересу до літератури, література - це я сам, це моя плоть і кров, і бути іншим я не можу».

«…я живу в своїй родині більш чужим, аніж найчужіший».

«Ти це задача. Жодного учня навкруги».

«Існує мета, але немає жодного шляху; те, що ми називали шляхом - зволікання».

«…у місті, у родині, у професії, у суспільстві, у любовних взаєминах… у взаєминах з народом, реальних, або бажаних, - у всьому цьому я відчуваю себе незахищеним, причому в такій мірі, як це не буває ні в кого».

Ф. Кафка

«…його творчість - не що інше, як колосальний, відчайдушний і геніальний фрагмент, сколок із фрагментарного буття людства».

Д. Затонський

«Секрет Кафки в цій фундаментальній двозначності. Він увесь час балансує між природним та незвичайним, особистим та універсальним, трагічним та повсякденним, абсурдом та логікою». А. Камю

«Я відкрив Кафку доволі пізно. Перше, що я прочитав - це було «Перевтілення» - вразило мене… Я тільки відчував за в сим цим щось жахливе - що може статися із кожним із нас, хоч це й представлено у вповні ірреальній формі. …я зрозумів так, що кожен з нас може стати чудовиськом, що в кожному з нас причаїлася так можливість. Чудовисько здатне вилізти назовні у будь-який момент. І тоді з нами відбудеться перевтілення. Інакше кажучи, чудовисько, що причаїлося всередині нас, здатне перемогти. Адже людська юрба, цілі нації періодично втрачають людську подобу: війни, повстання, погроми, різанина, колективні злочини, диктатури, репресії. І це лише частина тих форм, в яких виявляється наша потворність…»

Е. Йонеско

6. Написання творів не через вміння, а натхнення

Однак сам Кафка працював зовсім інакше: покладаючись, майже як старі майстри, не на вміння, а на натхнення. Я вже згадував, що» Вирок» був написаний протягом однієї ночі. «Тільки так можна писати, - резюмував Кафка в щоденнику, - тільки в такому стані, при такій цілковитій оголеності тіла й душі». І він запевняв Брода, що не безсонна бадьорість - перша умова письменницької творчості, а «самозабуття». Бачимо це в листах Кафки й, зокрема, в щоденниках: «Ще раз я на всю силу легень гукнув у світ. Потім мені запхнули в рота кляп, начепили кайдани на руки й ноги, зав'язали хусткою очі. Кілька разів мене протягли взад-уперед, посадили й знову поклали… дали трохи спокій, а потім глибоко встромляти щось гостре…» - це запис від 3 серпня 1917 р. Ясна річ, що з Кафкою цього не відбувалося ніколи. Перед нами чиста метарфоза його душевних станів, моральних мук. Однак духовне заміщено чуттєвим, дотиковим, предметним. «Особливий метод мислення, - читаємо в щоденнику від 21 липня 1913 р. - Воно пройняте почуттям.

Кафка рідко бував категоричним. Але видавництву «Курт Вольф», коли воно випускало у світ «Перевтілення», письменник поставив категоричну вимогу: щоб серед ілюстрацій до книжки не було зображення Замзиу вигляді багатоніжки. Адже це - образ невиправного людського відчуження. Ті ж ознаки притаманні і кафківській прозі. «Для чого ви вдаєте наче ви - справжні? Вам що, бажано переконати мене, наче не справжній це я, який так смішно виглядає на зеленому камені бруківки? Але ж скільки часу минуло з тих пір. Це один із перших творів, що збереглися. Але і в ньому відчувається недовіра до даної нам у відчуття реальності. Пізніше ця недовіра поглибиться і зробиться чимось на зразок головної прикмети всієї творчості письменника. В основі своїй ця довіра «романтична». Бо випливає з упертого неприйняття того нудного, порожнього, меркантильного життя, яке оточувало художника.

Він дивився на світ з позицій своєї особистості. Відтак роль всезнаючого автора була йому цілковито протипоказана. Та й взагалі в ХХ ст. бальзаківський «деміург», який все бачить, все знає, все розуміє, всім керує на кону «людських комедій», став уже анахронізмом. Але Кафка був достатньо консервативним, щоб не ганятися за модою: отож у нього головне полягає в протиказаності. Однак було б помилкою вважати, що Кафка відмовлявся від освяченого традицією психологічного аналізу лише тому. Що не бачив іншого виходу. Кафка оповідав або від першої особи, або з перспективи героя, або, врешті. Від імені безіменного оповідача, що висловлював думку ніби колективну. Від першої особи написанні «Гігантський кріт» (1914-1915), «Верхи на кадобі» (1916-1917), «Звіт для Академії» (1917), «Дослідження одного собаки» (1922); з перспективи героя - всі три романи, оповідання «Вирок», «Перевтілення»; від імені безіменного оповідача «Відмова» (1906), «Як будувалася китайська стіна» (1917), «Старовинний запис» (1917). Вибір оповідної форми може стати у Кафки визначальним, видно хоч би з такого прикладу. У1913 році він накидав ранній фрагмент «Замку». У тексті 1922 р. дивним є саме цей світ. Отже Кафка радикально переробив первісний задум. У якому власне, розумінні був «стороннім» сільський мешканець? Не стосовно самого ж села? Там він якраз «свій», до всього звик і притерпівся. Саме тому, за кафківською логікою, він і не здатний бути поводирем. Окреслювати у творчості Кафки більш-менш певно якісь «періоди» - річ не вдячна, якщо взагалі можлива. Чітка періодизація не виправдана й через те, що творчість Кафки не була сама собі рівною навіть у кожний даний момент. Вона не пряма лінія сходження або спаду, а ламана, логічно незбагненна крива гарячкових борсань.

У 1903 р. юний Кафка писав О. Полаку, що «можна поважати крота і його манеру, але не слід робити з нього для себе святого». Таку ж, тільки мовби спресовану в часі еволюцію можна простежити і в романах «Америка», «Процес», «Замок» - це мала спіраль, аналогічна тій великій, за допомогою якої можна було б графічно виразити усю кафківську творчість. Романи писалися у певній хронологічній послідовності: «Америка» - у 1911-1916 рр., «Процес» - у 1915-1918_му, «Замок» - у 1921-1922_му, хоча ще в 1914 р. що у щоденники з'явився уривок під назвою «Спокуса у селі», що являє собою первісний варіант «Замку». «Америка» - це розповідь про шістнадцятирічного хлопця, якого з жалюгідною валізкою в руках батьки відправили з Праги до Нью-Йорка у покарання за те, що його спокусила служниця. З вини різноманітних себелюбців і демонічних пройдисвітів, що використовують його довірливість, Карл раз у раз потрапляє у дурне становище, виявляється замішаним у таємничі і неприємні авантюри. Тут як і в усіх взагалі творах Кафки, людина протиставлена чужому і ворожому світові. Правда, цей світ відносно конкретний. Наявні там і реалії сучасної Кафці Америки: безтурботні мільйонери, страйкуючи металісти, змучена безробіттям жінка, яка кидається з будівельних споруд… Це не є конкретність власного життєвого досвіду, не є реалії, самим Кафкою побачені. Він не бував за океаном і не робив з цього для себе проблеми. Ясна річ, не бачила, так само як і я, але в моєму романі ці демонстрації якраз у розпалі. Про те, чого сам не бачив, Кафка писав не через відсутність життєвого досвіду. Цей досвід не був великим, але його вистачило б на роман, що відтворив би дійсність Центральної Європи, в тому числі й дійсність соціальну. І все-таки Кафка будував свій перший роман із матеріалу не чеського, а американського.

Напевне на це було декілька причин, до того ж різного роду. Я вже говорила, що середовище Кафка розуміє як щось глибоко чуже людині. Відчутно, наочно це легше показати, якщо взяти середовище не своє, а те на яке і герой, і сам автор дивляться очима такого собі вольтерівського гурона. Це - з одного боку, а з іншого те, що Кафка добре знає, стає його безпосереднім переживанням, частиною його душі, його суб'єктивним світом і, отже перетворюється відповідно до законів його індивідуальної образності, його міфотворчої символіки. У Кафки вони могли бути лише людьми і речами вторинного світу, тобто взятого з книжок, запозиченого з чиїхось розповідей, навіть логічно домисленого. Бо хоч і вторинний, це типово кафківський світ - з коридорами-лабіринтами, з нескінченними брудними сходами, зі «страхітливою ієрархією» провінційного готелю «Оксиденталь», що губиться у захмарній височині. «Америка» - це щось на зразок кафківськоі утопії. І як будь якій утопії, дії в ній повинні розігруватися у країні якщо не вигаданій, то принаймні маловідомої, або мислимо було повірити у можливість щасливого фіналу. У «Процесі» дія розгортується у Празі. Герою, який не знає за собою ніяких гріхів, здається, що варто лише вдати, ніби нічого не сталося, і все само собою уладнається, неясна загроза розвіється. Адже говорить йому священик: «Суду нічого від тебе не потрібно. Суд приймає тебе, коли ти приходиш, і відпускає, коли ти йдеш». Проте з часом тихий плин процесу дедалі більше затягає Йосипа К. Герой не ховається від долі, він кидає й виклик і, борючись з нею чимдалі, заплутується у павутинні процесу. У його опорі є чимало трагічної гідності: якомусь комерсанту Блоку, який плазує перед адвокатами і судейськими, вдається розтягти розлад своєї справи аж на п'ять років, а у Йосифа К. страшний кінець наступає швидко, бо він відмовляється прийняти не справедливий закон. Суд, так охарактеризований, - дещо цілком об'єктивне, це саме та соціальна система, всередині якої існує Кафка, соціальна система, якою він іі бачив. Тим часом це і світ, який автор добре знає, з яким болюче зрісся і який перетворюється, міфізується за рахунок такого зрощення. Позначається це і на героєві. Напевне суд у Кафки - це і зовнішній світ, де навіть угадуються риси новітнього тоталітаризму, і вища справедливість, тобто індивідуальний закон, що його кожен створює для себе. Завдяки кафкіському феномену зрощення друге значення поступово ніби бере вгору. Порівнюючи героїв «Америки» і «Процесу», 30 вересня 1915 р. Кафка записував у щоденник: «Росман і К., невинний і винний, врешті-решт однаково покарані смертю, невинний - легшою рукою, він швидше усунутий, ніж убитий». За схемою побудови «Замок» нагадує «Америку», а за духом начебто розвиває і поглиблює «Процес». Його герой К. прибуває, крокуючи напрямки по глибокому снігу підпорядковане юрисдикції графа Вествеста, або точніше юрисдикції точніше, безмежно розгалужених канцелярій графської адміністрації. Бо сам граф - постать легендарна: його ніколи ніхто не бачив і не знає про нього. К. знає з ким має справу, Замок - його ворог, жорстокий, підступний, невблаганний. Він з'явився заради боротьби, але боротьба не проти чогось, як це було в «Процесі», а за щось, за своє право жити в цьому світі. Таке прагнення не вільне від присмаку капітуляції з боку героя і автора». Коли я перевіряю себе своєю кінцевою метою, - записано в щоденнику Кафки від 29 вересня 1917 р., - то виявляється, що я по суті, стати доброю людиною і втримати звіт перед якимось вищим судом. Проте, ані Кафці ані його «землеміру» не судилося це здійснити. Щоправда Брод свідчить: «Заключний розділ Кафка не написав. Хтось грає долею Росмана, і якщо навіть він був «легкою рукою… відсунутий у бік», для нього це було порятунком. Проте ж К. наближався до замку і боровся з ним не для того, щоб померти, а жити тут. Однак, що б сталося, якби герой пішов з двору або заснув у кімнаті дрібного чиновника, який начебто був готовий вирішити його справу? Поки К. стовбичив біля його саней, Кламм не вийшов би у двір. І взагалі існує впевненість, чи були то сани Кламма? Навіть ті, хто розмовляв з ним у Замку, ніколи не знали, чи точно це Кламм. Він - кожного разу інший, невизначений, невловний його не можливо описати словами.

Замкову бюрократію не заскочиш зненацька, не піймаєш на слові; вона не поборна саме у своїй податливості: там усі всі займаються і ніхто не за що не відповідає, навіть за власні слова і власні циркуляри. Щодо історії з Бюргелем теж не має упевненості, чи це не розіграш, не жарт. Бо слова Бюргеля «…тут усе можливо». Зокрема і в розумінні небажання К. обстоювати своє право на шляхах нечистих і не праведних, зовсім випадкових. І герой і автор бредуть зачарованим колом: Кафку однаково лякали і свобода, й несвобода. Був у Баума… - писав він у щоденнику 21 грудня 1910 р. - Таке відчуття, наче мене зв'язали, і одночасно інше відчуття, наче, якби мене розв'язали, було б іще гірше». З цієї диявольської одночасності непоєднуваних суперечностей немає виходу - навіть того ілюзорного, що часом проглядався в «Америці». 27 січня 1922 р. Кафка занотував у щоденнику: «Незважаючи на те, що я чітко написав своє імя в готелі, незважаючи й на те що й вони вже вдвічі правильно написали його, внизу на дошці все-таки написано «Йосиф К.». За життя автора «Процес» не видавався, тому ототожнювати його з героєм роману не мін жоден готельний портьє. Це зробив сам Кафка, бо відчував себе Йосифом К. усіх своїх протагоністів він певною мірою писав із себе. Щоденники містили в собі художні тексти, а романи і новели - «документи» кафківськоі біографії. Тут усе було плодом уяви і водночас жодне слово не було вигадане.

Коли б раніше жодного слова не було сказано про австрійське приналежність Кафки, то нині читач і сам мусив би прийти до такої думки - надто типовою виглядає доля письменника. Більше того, Кафка - це ніби загострення всіх австрійських прикмет, доведення їх до такого рубежу, за яким вони погрожують обернутися на свою протилежність. Не останню роль тут відігравала роль Кафки - він зводив нездоланні загати з домашніх справ - важких, але мабуть, усе ж таки вирішуваних. Та було і інше: його празьке походження, його неприкаяне празьке життя. На зламі століть (коли Кафка навчався в гімназії, відвідував університет і щойно входив у літературу) населення Праги - резиденції імперського намісника, а колись і самих імператорів, - наближалося до півмільйона. І тільки для тридцяти тисяч іі мешканців німецька мова була рідною. Рільке, Верфель, Кафка, Густав Майрінк, Людвінг Віндер, Ерист Зоммер, Пауль Лепін, Йоганнес Урциділь, Макс Брод, Оскар Баум та інші писали німецькою, перебуваючи в центрі чеської культури - культури давньої, прекрасної, всесвітньо відомої, яка боролася за національну самостійність народу. Митець, що перебуває в ситуації соціальної герметизації, сприймає дійсність інакше, ніж той, що існує всередині життєздатного національного організму або хоча б у безпосередній взаємодії з розгалуженою суспільною структурою. Довкілля повстає перед ним, як правило в незвичній, вражаючій, різко учудненій формі. У відчайдушному пориванні митець ладен розірвати й ті нечисленні нитки, що пов'язують його з реальністю. Саме тому в протест Рільке, Кафки, Верфеля, Майрінка частіше набував форми втечі - втечі фізичної чи духовної. Вони або залишали Прагу, або як Кафка намагалися іі покинути, забираючи, проте свою Прагу із собою, як гирі на ногах. Тим-то ще радикальнішим пошуком виходу ставала втеча у фантастику, в символіку, вселенську метафору. Одним словом, як бачимо, «празька-німецька література» - це варіант (причому аж ніяк не тільки географічний) літератури австрійської. «Процес», - твердить не тільки Канетті, а й Е. Хеллер, - це, поза всяким сумнівом, квазімілогічний наслідок берлінського «судового засідання», тобто зібрання кількох родичів і друзів перед розривом, його заручин з Феліцією Бауер, а фрейлейн Бюрстнер «міфологічно» ідентична Феліціі Бауер…» Про «Замок» М. Брод говорив, що його канцелярії - символ божественного провидіння. У «Процесі», в «Замку», навіть в «Америці» кафківська метафора однорідна. Іі «плоть», - протиставлена індивідові бюрократична машина: суди, замкові канцелярії, «страхітлива ієрархія» готелю. Проте чому ж, коли метафора виражає щось теологічне чи екзистеційне, чи, врешті, духовне, втілене воно саме в таку «плоть»? Невсипуща, розгалужена, все проникна діяльність судових інстанцій у «Процесі» і, тим паче, канцелярій у «Замкові», діяльність, котра на третину - звичка, на третину - потурання, на третину - хитрість, позбавляє все навкруги смислу; вона нагадує функціонування бюрократичного апарату старої Австро-Угорщини. У романах Кафки образ держави ніби зрізаний рамою картини: вершина ієрархічної піраміди лишилася за нею. Проте э в Кафки твір, у якому держава представлена в цілому, хоча, зрозуміло, й вельми своєрідно. Це оповідання, «Як будувалася Китайська стіна» (1918-1919). Згадаймо ще Бетховен говорив про «Китайську стіну», якою Австрія намагається відгородитися від решти світу, а Маркс прямо називав Габсбурзьку монархію «німецьким Китаєм», відтак символіка оповідання не видаватиметься «езотеричною» й туманною.

Специфічна неміч австрійської державності оцінюється з меланхолійною іронією. Однак притче вість розповіді підносить габсбурзький приклади до метафоричного узагальнення все загальності. Парадоксальні кафківські ситуації зростають на конкретному австрійському ґрунті внаслідок зіткнення з особливостями габсбурзької влади - тисячолітня, непорушна, ветха, наприкінці майже не примітна, вона все проникна у своєму все придушенні, пригніченні. Кафка помітив тотальне зрощення офіційного й приватного, тотальне закріпачення опосередковане, не відверто насильницьке: адже і в оповіданні «Як будувалася Китайська стіна» «певною мірою вільне, нікому не підвладне життя» було формою не свободи для підданих імператора.

Висновок

Коли після Другої світової війни прогримів «кафківський бум», фашизм був кривавою раною, а сталінізм - живою реальністю. І зрозуміло, що багато хто зіставляв персонажів та сюжети нового свого кумира з фашизмом або із сталінізмом. Однак, фашизм зник, як через півстоліття й більшовизм, а явище, котре провістив Кафка, не просто живе, а й ознак одряхління не виявляє - лише невпинно змінює обличчя. Адже притаманне воно й цивілізації ХХ ст. в цілому, становить її універсальну прикмету, тому що до певної міри є байдужим до специфіки суспільних систем. От тільки не знаю, як назвати цю кафкіанську структуру. Більше за інше підійшло б слово «тоталітаризм», якщо тільки взяти його в широкому значенні. Кафка глибоко заглянув у природу зіткнень між індивідом і такою владою, а відтак і осягнув їхню новітню особливість. Більше того, йому відкрилося, що алогізм закладено у підмурівок будь-якої влади, що він у тому чи іншому вигляді притаманний усім суспільним системам. Відчуження особистості - їхній неминучий побічний продукт, який вони, однак, «утилізують», з успіхом використовуючи як інструмент насильства. Живучи в Австро-Угорщині, спостерігаючи її розпад, Кафка зрозумів механізм анонімного, всюдисущого, але майже невловного насильства і - що, мабуть, не менш важливо - сам виявився чимось на зразок його піддослідного кролика. Ось це й зробило Кафку великим експертом не лише з питань влади, а й з питань відчуження.

Середньовічні владарі вказували підданим, яку кількість поверхів належиться мати в будинку, навіть число вікон на поверсі, але у життя мешканців не втручалися. Принаймні у порівнянні із володарями сучасними - тими, яких мав на увазі Оруелл у своїй антиутопії «1984». За часів Кафки диктатури ХХ ст. ще не вибуяли, але перед його очима стояли диктатори віку минулого, особливо перший з них - Наполеон. Також за дні панування комуністичної ідеології письменник Кафка тривалий час (хоча був уже знаменитий і прославлений у усьому світі) не друкувався і навіть не згадувався. Саме тому, що вважався художником асоціальним і аполітичним. А в 90-і роки, коли його почав друкувати навіть «Політвидав», наші інтерпретатори здійснити миттєвий «квершлаг» і відповідно до принципів, що вже ввійшли у плоть і кров, оголосили письменника соціальним критиком.

Допоки ми на шостій частині суходолу жили під диктатурою, Кафка залишався для нас terra incognita. Та гадаю, ми в ті часи його по справжньому й не зрозуміли б. Кафка міг здатися надто безпристрасним, а його образ світу - знекровленим і тим на наші кулаги не схожим. Лише сьогодні Кафка має, нарешті, шанс стати цілковито нашим письменником. Для Кафки людина була завжди мірою всіх речей, і людська недосконалість при цьому не відігравала жодної ролі. Просто Кафка дивився на світ з позиції недосконалої людини, котра становить міру всіх речей.

Письменників робить великими не тільки літературний талант, а й здатність відчути життя. Важливо не лише розкрити його таємниці, а саме його відчути, бо знання небагато варте, якщо ним володіє той, хто стоїть із зовні. Кафка ж завжди перебував всередині: був заглиблений у свій світ і вбирав у себе усю його тяжкість. Можуть заперечити, що кафківський художній світ дрібний, тривіальний, безподієвий, жахливий своєю агресивною абсурдністю, смішний своєю трагічною пародійністю. А хіба не має в ньому схожості з тим дійсним світом, який усіх нас оточує? Із світу людей він перетворився на світ математичних чисел, де смерть - повсякденність, а убивство - професія, де загибель роду людського набула наукової перспективи і кінцеві світу перешкоджає лише власне його знаряддя - надлишок термоядерних бомб, де прогрес супроводжується екологічними бідами, здатними знищити й сам прогрес…

Зрозуміло, кафківський світ не копія цього, не натуральний з цього зліпок. Кафківський світ - ідея реального світу, його інакомовлення, його метафора. Але, як і будь-яка справжня метафора, він прообразу своєму конгеніальний. Тут напрошується порівняння з геометрією Лобачевського, яка в усьому аналогічна евклідовій, за винятком того, що криволінійна. І якщо математичний світ Лобачевського розширює уявлення про природну простору, То художній світ Кафки робить те саме з природою людських відносин, що склалися в ХХ ст., незвичайному якраз своєю вже нікого не дивуючою «усередненістю».

Використання літератури

1. Літературно-критичний дайджест (нова шк. б-ка. Перлини світ л-ри) Упорядкування та примітки Є. Волощук, передмова Д. Затонського, м. Київ «Ґенеза» 2003 стор. 5-35.

2. Підручники з Зарубіжної літератури - хрестоматія - посібник 11 кл. автор Є. Волощук, м. Київ «Ґенеза» 2004; стор. 58-59.

Размещено на Allbest.ru