Княжа доба української історії й Тарас Шевченко: спроба історіософського прочитання

Російська імперія значною мірою формувалася за рахунок України-Русі, перебравши з часом і саму назву. Ю.Барабаш помітив, що у Т.Шевченка спостерігається таке «семантичне балансування між текстом і підтекстом», яке часто приховує історіософський за своєю суттю сенсБарабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України: Історіо- й націософська парадигма. -- К., 2004. - С.72.. І він звертає увагу, що в поезії «Великий льох» перша (українська) ворона зверхньо розмовляє з польською та російською: «А дзуськи вам питать мене! / Ви ще й не родились, / Як я отут шинкувала / Та кров розливала! / Дивись, які! Карамзіна, / Бачиш, прочитали! / Та й думають, що ось-то ми! / А дзусь, недоріки! / В колодочки ще не вбились, / Безпері каліки!...» (рядки 225--234). Дослідник справедливо вважає, що у цьому монолозі української ворони поет має на увазі «започаткований М.Карамзіним і “височайше” схвалений міф про “тисячолітню” російську державність», «полемізує з міфами офіціозної великодержавницької історіографії» стосовно цього, «означує власну позицію щодо питання про історичну старшість державності української»Там само. - С.31, 72.. Думаю, що підтвердженням цього є й нумерування ворон -- українська позначена першою, і поставлено три крапки після наведених слівДив.: Шевченко Т. Три літа. Автографи поезій 1843-1845 рр. - К., 1966. - С.93.. І дійсно, ці мотиви, як відзначає Ю.Барабаш, «набувають розвитку, поглиблення й певної трансформації» в тезі про «право» квазі- старшого «брата» на інкорпорацію України, її теренів із людністю, а заразом і її духовних скарбів, найперше -- історії, «древностей», далі -- і у «Великому льоху» (рядки 297-304), і у фраґменті «Стоїть в селі Суботові»Див.: Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. - С.73.. В останньому хронологія підпорядкованості української території особливо виразно означує і князівську добу в історії України: «Кажуть, бачиш, що все-то те / Таки й було наше, / Що вони тілько наймали / Татарам на пашу / Та полякам...» (рядки 532-536). Тобто спочатку Золота Орда, а потім - Польське королівство й Річ Посполита. У рукопису після слів «Татарам на пашу» й перед «Та полякам» стоїть не кома, а велике тире, що може вказувати на сутнісну відпо- відність-однозначність висловленогоДив.: Шевченко Т. Три літа. Автографи поезій 1843-1845 рр. - С.77.. Тезу Я.Дзири про те, що ці слова були реакцією-критикою на поґодінську теорію зміни етнічного складу Подніпров'я після монґольської навали піддають сумніву на підставі того, що вона була оприлюднена значно пізніше, ніж було написано ці словаДив.: Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. - С.73-74.. Та й згадка про «поляків», ніби, не стосується цієї теорії. Уважаю, що тут мовиться про створення підґрунтя для цієї теорії та про перенесення наголосів. Поштовхом для Т.Шевченка могла стати поява в 1836 р., після першого польського повстання, твору, пронизаного похвалою Росії та її історієписанню офіційного історика М.УстряловаДив.: Устрялов М.Г. О системе прагматической русской истории: Рассуждение написанное на степень доктора философии. - Санкт-Петербург, 1836. - С.2-5 [Електронний ресурс]: http:// dlib.rsl.ru/viewer/01003570304#?page=4. Тут «прагматика», як зазначають дослідники, полягала у формуванні в умовах полеміки з поляками своєрідного «національного історичного наративу» з основною ідеєю про те, що землі, «відвойовані в Польщі», є нібито «споконвічно російськими», «малороси» й білоруси належать до «російської нації», Велике князівство Литовське -- теж частина російської історії (реалізація уваровської ідеї «націоналізації» історії Росії)Див.: Булкина И. Киев в русской литературе первой трети ХІХ в.; пространство историческое и литературное. -- С.75; Миллер А.И. Триада графа Уварова: Публичные лекции [Електронний ресурс]: http://www.polit.ru/lectures/2007/04/11/uvarov.html. Можна взяти проблему й ширше: в епоху зацікавлення культурою простолюду заперечувати існування українців як окремого від росіян народу вже було марною справою. Близький приятель Т.Шевченка історик-славіст О.Бодянський ще у своїй магістерській дисертації 1835 р. «Про народну поезію слов'янських племен» заперечував спільні витоки східних слов'ян і говорив про окремішне їх походження. Свого часу він входив до знаного гуртка М.Станкевича і той в одному з листів 1838 р. намалював жартівливу карикатуру на «впертого козакофіла»: образно О.Бодянський указує на Україну як продовження Київської РусіЛуцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. - К., 1998. - С.47.. Знаючи ці тенденції, Т.Шевченко у вірші-епілозі до поеми «Стоїть в селі Суботові» по суті передбачив зміну наголосів у російській історіографії: від твердження про «спільну Батьківщину» («единая народность», «единая общерусская история») до положення про неавтохтонність наддніпрянських українцівЯременко В. Історизм творчості Шевченка // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. -- Т.3: І-Л. -- С.165.. Це стосується й тези про «слов'янське братство» та пов'язані з ним проекти, які критикував Т.Шевченко. Адже в поемі українська, російська, польська ворони, які є уособленням абсолютного зла, не випадково іменуються сестрами, і примітно, що в розмові першою про сестринство нагадує саме російська ворона: «Э... сестрица, много...»Яременко В. Історіософія Шевченкової поеми «Великий льох» за історіографічним виміром // Тарас Шевченко: Текст і контекст: В великий льох / Упор. В.Пахаренко, Ю.Гончар. -- Черкаси, 2013. -- С.198..

Чому княжа доба порівняно мало простежується у Шевченковій творчій спадщині й він не включив її у свій проект «Живописна Україна»? А.Непокупний звернув увагу на наступні факти. 25 серпня 1844 р. газета «Северная пчела» надрукувала проспект планованого видання збірки офортів «Живописної України», де в історичній частині повідомлялося: «3) Найважливіші події, відомі з побутописання Південної Росії, починаючи від заснування Києва, що мали вплив на долю мешканців того краю». Але коли наприкінці листопада того ж року перший випуск альбому побачив світ, то на вкладеному аркуші, наклеєному на звороті титульної сторінки, у програмі вже стояло інше: «3-тє. Історично найважливіші події від Ґедиміна до знищення гетьманства, і короткий опис картин на мові південноросійській і французькій» (6, 359)Див. також: Вериківська І., Наумова Н. «Живописная Украина» // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. -- Т.2: Г--З. -- С.618--619.. А.Непокупний запитував, що спричинилося до такої зміниНепокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка // У Вільні, городі преславнім: Художньо-документальний диптих. -- К., 1980. -- С.329., тобто зміни точки відліку історії України. Думаю, що текст проспекту видання, поданого у «Северной пчеле», усупереч твердженню шевченкознавцівДив.: Т.Г.Шевченко. Біографія / Відп. ред. Є.П.Кирилюк. -- К., 1984. -- С.115., усе-таки не належав Т.Шевченкові або був кимось відредагований. У поемі «Великий льох» це видання згадується в іронічному тоні: «Тойді б разом дві руїни / В “Пчеле” описали...» (рядки 311--312). Можна з великою долею ймовірності стверджувати, що оте «від Ґедиміна» означив сам Т.Шевченко.

Йому не могло подобатися, що княжий відрізок історії України подається тодішньою, ще молодою, історіографією, особливо офіційною, як історія представників династії Рюриковичів, історія «порфірородних ідолів». Про заперечення ним такого підходу дізнаємося зі щоденникового запису-відгуку про монографію М.Костомарова «Богдан Хмельницький» (22 вересня 1857 р.) або зі спогаду переяславського священика, який заховався під криптонімом «І.Б.», про розмову з Т.Шевченком у переяславському будинку А.Козачковського в період роботи поета в Археографічній комісії. Тоді Т.Шевченко на наполегливе запитання приятелів про стан історичної науки висловився так:

«Та й обридли ви мені з вашою історією і географією. Подивіться, на віщо похожа ваша історія, що в ній написано: “Был такой-то царь, поправил государство, финансы, администрацию и умер, завещавши государство своему наследнику. Новый государь застал государство в крайне разорённом состоянии, но старанием и непрестанными заботами поправил дела государства, обогатил казну, учредил суд правый и умер, благословляемый народом. Новый государь застал государство в крайне бедственном положении и т.д.”»Цит. за: Там само. -- С.147--148..

Існує цілком правдиве припущення, що Т.Шевченко мав тут на увазі «Історію Росії» І.КайдановаМарченко МІ. Історичне минуле українського народу в творчості Т.Г.Шевченка. -- К., 1957. -- С.52. - заслуженого професора історії у Царськосельському ліцеї, а з 1826 р. члена-кореспондента Імператорської академії наук, котрий був відомий саме своїми підручниками з історії, що постійно перевидавалисяДив.:Кайданов Иван Кузьмич [Електронний ресурс]:https://ru.wikipedia.org/wiki/

Кайданов,_Иван_Кузьмич. Думаю, Шевченкову увагу привернуло і його прізвище («Кайданов» -- від «кайдани»), і те, що він був випускником Київської духовної академії, а свій підручник присвятив пам'яті М.Карамзіна. Крім того, офіційна історіографія була переповнена передусім розповідями про акції воєнно-колонізаційного спрямування з боку Києва та князівські міжусобиці. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» є згадка про них у цілком саркастичному тоні (4, 265-- 266). А у Шевченка-художника не знаходимо жодної батальної теми, хоч він був учнем К.Брюллова, який в Академії мистецтв обіймав посаду молодшого професора класу історичного живопису. Він міг уважати, що ті часи ще недостатньо досліджені історіографією і йому не подобалася своєрідна різноаспек- тна (азіатська та варязька) наповненість тієї епохи. А.Кримський, зазначивши, що Сельджуцька імперія запозичила тюркське кочове правило, за яким «держава є спільною власністю всієї сельджуцької династії і має ділитися на улуси- уділи з їх жорстокими міжусобицями», робив порівняння: «Ми знаємо, що в

тодішній Русі ХІІ ст., котра переживала щось подібне, удільні російські князі Володимирового дому не соромилися для вирішення своїх кровних міжусобиць звертатися по військову допомогу до сусідніх половців»Крымский А.Е. Низами и его современники. -- Баку, 1981. -- С.129.. С.Росовецький уважає на прикладі розділу 4 поеми «Царі» та перекладів/переспівів фраґмен- тів «Слова о полку Ігоревім», що у Т.Шевченка було бажання реконструювати епос Київської РусіРосовецький С.К. Тарас Шевченко і фольклор. -- С.291--298.. Виявлена тенденція, навіть якщо вона перебільшена, теж може свідчити: митець уважав наявний літописний історичний наратив княжого періоду історії України перенасиченим не достовірними фактами, а фольклорними елементами, зокрема переказами й леґендами, включеними в пізніші тексти. Іронічна згадка в повістях билинних сюжетів -- ще одне зі свідчень Шевченкового розвінчування-диверсифікації в масовій свідомості та літературі усталеного погляду на княжу добу в епічному ракурсі, тобто як билинно-богатирську, а не як час постійного братовбивчого протистояння правителів Київської Русі та їхніх загарбницьких дій. Можливо, він помітив, що, як констатують сучасні дослідники, «рання історія України-Русі погано документована порівняно із синхронною західноєвропейською історією»Толочко А. «История Российская» Василия Татищева: источники и известия. -- Москва, 2005. - С.18..

Та основна мотивація такої позиції, на мій погляд, наступна. За історичними матеріалами того часу та офіційними вказівками, у Київській Русі не знаходилося місця для України і предків українців, які «губилися» у слов'янському та російському «морі»Див., напр.: Справа про слов'янофільство та українофільство // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. - Т.3. - К., 1990. - С.321.. Саме хронологічними рамками «від Ґедиміна до знищення гетьманства» Т.Шевченко ніби відокремлював історію України (з нею й історії Литви, Білорусії та Польщі) від московсько-російської. Митець уважав, що для існування нації дуже важлива жива пам'ять -- та, яка передається з покоління в покоління. М.Бердяєв наголошував, що без історичного передання не існує й історичної пам'ятіБердяев Н. Смысл истории. - Москва, 1990. - С.16.. Різні теорії пам'яті «наголошують на конструктивістському характері спогаду, який зміцнює ідентичність, стверджуючи його право на противагу об'єктивній і нейтральній науці»Ассман А. Простори спогаду: Форми та трансформації культурної пам'яті / Пер. з нім. - К., 2012. - С.144.. У Шевченковому «Посланії» підтекстуально по суті міститься вказівка на потребу розрізнення історичних знань та історичної пам'яті, але без їх протиставлення. Про княжу добу жива пам'ять майже не збереглася. В інформативних текстах митця стосовно цього періоду постійно зустрічаємо такі вислови: «предание говорит», «никаких преданий в народе», «за преданием», «народное предание молчит», «где по преданию» (5, 216--218). Думаю, що збереження певного рівня суспільної пам'яті про минуле й, відповідно, відчуття певного зв'язку з ним Т.Шевченко вважав необхідною умовою формування народу та нації, а з іншого боку -- важливою обставиною для повноцінного дослідження історії й підставою можливості її художньої інтерпретації.

Наприкінці повісті «Близнецы» знаходимо текст про Київ, який ніби почасти підсумовує Шевченкове бачення тих леґендарних переказів про Київ і ранню Київську державу:

«И вижу его, седовласого, маститого, кроткого старца с писаною большою книгою в руках, проповедующего изумлённым дикарям своим и кровожадным и корыстолюбивым поклонникам Одина. Как ты прекрасен был в этой ризе кротости и любомудрия, святый мой и незабвенный старче! И мы уразумели твои кроткие глаголы и тебя, как старого и ненужного учителя, не выгнали и не забыли. А одели тебя, как Горыню-богатыря, в броню крепкую, сначала осуровили твоё кроткое сердце усобицами, кровосмешениями и братоубийствами, сделали из тебя настоящего варяга и потом уже надели броню и поставили сторожить порабощённое племя и пришельцами поруганную, самим Богом завещанную тебе святыню» (4, 109--110).

Л.Ушкалов помилково вважає, що письменник «хоче сказати, що колись давним-давно українці зробили з Христового апостола (Андрія Первозванного) жорстокого і розбещеного поганина-вікінга, потім поставили його на сторожі своїх поневолених чужинцями душ -- і так воно триває й досі»Ушкалов Л. Мотиви «Повісті минулих літ» у творчій спадщині Тараса Шевченка. -- С.139.. С.Росовецький пов'язує ці слова зі спробами реконструювання билинного епосуРосовецький С.К. Тарас Шевченко і фольклор. -- С.289--290.. Хтось може сказати, що цей текст є свідченням того, що Т.Шевченко вважав правдою леґенду про відвідування апостолом Андрієм «київських гір». Уважаю, що в ньому з використанням усталених символів і понять (постать леґендарно- го апостола, варяґи-пришельці) проглядається історіософський аспект: наголошення на міжусобних братовбивствах княжої доби й визначальному норманському (варязькому) чиннику у функціонуванні старокиївської держави (в тодішньому розумінні -- державності). Останнє дисонує зі згаданою позицією О.Бодянського. Але не розходиться з сучасною історичною наукою, яка вживає стосовно князя Святослава наймення «останній вікінґ» і констатує значну роль нечисленних норманів-русівДив.: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Вид. 2-ге, пе- рероб. та розшир. - К., 2005. - С.36, 38, 40-41.. У тому уривку насамперед прочитується Шевченкове наголошування на цивілізаційному значенні християнізації України й осуд того, як тим набутком розпорядилися: одержавлення релігії з одночасним нехристиянським і, відповідно, нецивілізованим її використанням, коли в аспекті княжої доби спостерігається, послуговуючись висловом Н.Яковенко, «родове, язичницьке сприйняттям особи та влади князя»Там само. - С.53..

Висловлюю припущення про Шевченкові впливи на М.Костомарова, з яким, за свідченнями, вів палкі дискусії стосовно розуміння княжої добиДив.: Спогади про Тараса Шевченка. - К., 1982. - С.282.. Первісні князівські варязькі дружини, що перебували на утриманні слов'янських громад і займалися «полюддям», історик називав «розбійницькою зграєю»Ричка В.М. «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі). - С.35..

У праці «Риси народної південноруської історії», надрукованій в «Основі», він писав про значне природне поширення християнства ще до Рюриковичів, а леґенду про апостола Андрія називав «апофеозом пам'яті про давнє християнство в тій країні», про азіатські впливи на Володимира (іменувався «каган», у практику «увійшли до певної міри східні поняття»), його відступництво від рідної язичницької релігії («князь зраджує їй»)¹⁰⁷. Лише пізніше у серії історичних портретів М.Костомаров називав князя Володимира «людиною великою для свого часу»¹⁰⁸.

Огляд тієї частини творчої спадщини Т.Шевченка, яка дотична княжої доби, дозволяє зробити обережні узагальнюючі висновки історіософського характеру. По-перше, митець добре орієнтувався в історичній літературі свого часу про княжу добу, яка демонструвала лише початок критичного ставлення до літописного наративу. По суті Т.Шевченко посилював цю тенденцію. Як і в тодішній молодій історіографії, згадки про ту епоху в нього персоніфіковані, що посилювало й аспект християнського погляду на минуле. Але на відміну від тодішніх істориків і церкви, у нього був тверезий погляд на період та його знакові постаті. Сучасні історики вважають доречним у шкільних курсах уживати формулювання «раннє середньовіччя - леґендарний період зародження Київської держави (ХІ-Х ст.)» та виокремлювати пункт «Леґендарні перекази про ранню Київську державу» як «обов'язковий супровід уявлень про появу держави в дописемну добу»¹⁰⁹. У Шевченковому сприйнятті княжої доби історії України вже можна у зародку помітити ті ознаки й риси його історіософії, які проявлятимуться в осмисленні ним історичних процесів узагалі.

Размещено на Allbest.ru