Творчість І.Я. Франка

Дослідження особливостей творчості І. Франка (поета, прозаїка, драматурга, перекладача, публіциста, критика) - феноменального явища в історії української та світової культури. Розуміння закономірності історії людства. Національна ідея та її трагедія.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 28.02.2011
Размер файла 107,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Франко відкинув метафізичний погляд на суспільство як суспільство «взагалі», а роглядав його в конкретно історичних формах, які закономірно змінюються одна за одною. Так само він відкинув сіб'єктивний погляд, за яким суспільство розглядається як механічний агрегат, де окремі частини зв'язані волею законодавців. Але Іван Якович козглядав розвиток суспільства як складну взаємодію біологічного, економічного, політичного, і ідеологічного чинників, органічно зв'язаних і взаємообумовлених. Такий погляд вів вважав найбільш правильним. Проте він залишав багато нез'ясованих питань, і в тому числі питання про визначальну умову тієї взаємодії. Властиво Франко навіть не ставив такого питання, а просто розглядав всі ті чинники рівнодіючими і рівнозначними для суспільного розвитку. Навіть коли він і зазначив, що головною підставою розвитку народу є розвиток економіічний, то розумів економічний розвиток не інакше як забезпечення народу багатствами необхідними для його життя і розвитку, а не як певний спосіб виробництва тих багатств. Виробничі відносини і обумовлені ними форми власності на знаряддя і засоби виробництва він розглядав не як економічні форми продукції, а як людські форми боротьби за існування. Таким чином, економічні форми життя і суспільної діяльності людей Франко розглядав як своєрідну біологічну модифікацію. Це була його велика помилка не в деталях, а в основних питаннях наукового розуміння суспільного розвитку.

Незважаючи на всі ці хиби, Франко всю попередню історію рорзглядав як поступову закономірну зміну історичних епох - первісно-общинну, рабовласницьку, феодальну і капіталістичну. Кожну епоху він розглядав у органічному зв'язку з попередніми, в кожній минулій шукав зародки наступної з нею епохи, порівнюючи кожну епоху з деревом, коріння якого «стоїть глибоко в минувших часах, а його крайні парості вростають далеко в будущеє». Виходячи з цього, він зазначав, що аналіз попередніх епох повинен бути основою для передбачення майбутнього. Керуючись таким методологічним принципом, він розглядав капіталізм і всі докапіталістичні форми суспільного життя, а також соціалізм як необхідний наслідок розвитку всієї попередньої історії людства.

В особі Франка виступав небезсторонній, небезпристрастний, некабінетний учений, а справжній мислитель і революційний демократ, для якого наука історії була основою вироблення передових політичних поглядів.

франко поет творчість драматург

4. Проблеми української державності в творчості і житті І. Франка

В контексті виникнення «людського суспільства» Іван Франко розглядає природне право і суспільний договір.

Згідно Івана Франка, необхідність держави зумовлена об'єднанням окремих частин для загальної цілі, уряди підтримують суспільну солідарність, заважаючи окремим силам розірвати суспільне ціле.

Значне місце приділяє Іван Франко концепції держави, намагається аналізувати і саме виникнення і розвиток держави, прослідковує степені її становлення від створення общин, общинних утворень до утворення самої держави.

Розкриваючи в 70-х роках 19 ст. революційних перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних Іван Франко відмічає, що «велика, всесвітня революція поступово рознесе сучасний порядок і побудує новий». Під «всесвітньою революцією» Іван Франко розуміє не «всесвітній бунт бідних проти багатих», а «великий ряд таких культурних наукових і політичних факторів, які змінять всі тодішні поняття і основу і цілий розвиток якогось народу, повернуть на зовсім іншу дорогу».

Розкриваючи зміст «народної держави», Іван Франко відмічає, що по такій програмі свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть вдосконалити і покращити сучасну державу, що існувало на пануванні одних і гнобленні інших. Однак пройшов якийсь час, і Іван Франко критичніше почав ставитися до ідеї «народної держави». Пізніше він писав: «Поперед усього та все можна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля i власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкодливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто держав би в руках керму цієї держави ?.. у всякім разі ці люди мали б у своїх руках таку величезну владу над життям i долею мільйонів, якої ніколи не мали найбiльшi деспоти».

Для такого мислителя, як Іван Франко проблема національного поставала в особливому світлі, оскільки ключовим в кінцевому результаті тривалих пошуків систем і поглядів виявилося поєднання ідеї національного визволення з соціальним, винайдення балансу між першим і другим. Зауважимо, що протягом тривалого часу у суспільно-філософських поглядах Каменяра для національного не відводилось якогось значного місця, а пріоритет, як данина популярному тоді соціалізму, беззастережно віддавався економічному і соціальному. «Я переконаний, що економічний стан народу - се головна підстава цілого його життя, розвою, поступу» - писав Франко в одному з ранніх листів. Та в процесі своєї ідеологічно-світоглядної еволюції та політичної діяльності він прийшов до розуміння неможливості вирішення українського питання лише з позицій розв'язання соціально-економічних проблем. Відбувся, висловлюючись словами Оксани Забужко, крах роками тліючої у свідомості Франка ілюзії щодо пріоритету загальнолюдського, соціально-економічного над національним. До цих висновків привів мислителя і сам характер у переважній своїй масі селянського середовища галицьких українців (90 % населення), в якому суспільна диференціація ще не набула глибоких форм, щоб відтіснити усвідомлення потреби передусім національного звільнення. Останні десятиліття ХІХ ст. переконливо свідчили про це: постійна потреба консолідації суспільних сил не залишала іншої альтернативи, окрім смерті - смерті асимілятивної. Відхід від першості національного був світоглядним вибором зради (і навіть духовного самознищення).

Саме знехтуванням національним фактором певною частиною українських сил Франко пояснює і їх кінцеву «зневіру та апатію» і пропагує потребу витворити з «...етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя» - як величезну дійову задачу. Ідея важливості незалежності та окремішності «національного», відпорного (за Франком) до асиміляційної роботи польського чи російського національного чинника, вибудовувалась в ідею самостійності цілої нації, і як логічна закономірність - національної державності. Для Франка, вже зрілого мислителя, «національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій», набував першочергового значення: бо лише ідеал національної самостійності, перебираючи ще собі на озброєння західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі, «один тільки може дати їм поле для повного розвою», і витворити з «обдертої юрби» сучасний європейський народ - націю, з власною національною гідністю, культурою і державою - де нація (за Гегелем) може виправдати своє існування в історії в колі інших народів.

Таким чином Франкове розуміння національного сформувалося у процесі вибору між національним і соціальним, бо епоха, в якій він жив, була епохою імпульсивного «маятника» з протилежними національно-духовними і матеріалістично-інтернаціональними помислами. В кінцевому підсумку сталося повернення Франка до національного через соціальне та інтернаціональне, з прагненням піднести українську національну ідею до європейських стандартів «національного», із можливим бажаним закріпленням її в суспільній свідомості західних українців.

Звертаючись до механізму формування національної ідеї, Франко вказував на провідну роль української еліти як виконавця такого завдання. Наступні слова І. Франка написано як би спеціально для нашого часу: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер ... величезна дійова задача - витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй... та при тім поданий на присвоювання собі в як найширшій мірі і в якнайшвидшим темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може відбутися».

5. Національна ідея та її трагедія

Потрібно багато зусиль, щоб, як колись казав Іван Франко, «з мужиків зробити народ».

Франко розумів, що, з одного боку, повинна вирости свідомість народу. Але як же вона виросте в бідного, голодного, обдертого люду? І в цьому він бачив зачароване коло, хоча розумів, що історія розвивається за своїм законами. У цьому плані залишався оптимістом, вважаючи, що народ з такими даними, такою історією і традиціями чогось коштує, незважаючи на всі його недоліки.

Іван Франко добре знав людей, відчував і розумів, що в той історичний момент український народ мав потребу в лідері типу Івана Вишенського: народного мученика, голодного, босого, приниженого...

Ідеєю самостійності Галичини в ті часи не дуже і переймалися. На зламуванні сторіччя, у 1898--1900 роках Микола Міхновський, тоді харківський адвокат, також, уже на новому етапі, початків проголошувати гасла соборності і нової української державності. Він безпосередньо вважав себе учнем Івана Франко. Здавалося, його ідеї, особливо в Галичині, де вже була сформована відповідна традиція, повинні були знайти підтримку і розвиток. Але сталося неймовірне. Саме галичани почали рішуче виступати проти цієї ідеї. Занадто добре і солодко жилося їм в Галичині під рукою австрійського кесаря, що завжди вмів знаходити мову з українськими і польськими колами, тримати державу в цілісності. У такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву і прогресу. Крім того, простим українцям не на що було нарікати. В умовах Австро-Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, у тому числі і культурні: мали свою пресу, гімназії, волю релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було затишно. Засоби масової інформації, що згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на порядок денний питання державності? Воно не вчасне, «батька» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба вимагає жертви. Будуть в'язниці, репресії. Одним словом, краще так, як є.

Хоча молодь Галичини не погоджувалася з таким твердженням. Виникла дискусія, зав'язався конфлікт між старим народництвом і молодою революційною генерацією, що постійно була з Франком і більше сприймала його ідеї. Молоді люди звернулися до письменника за порадою, і тоді він виступив зі статтею «Поза межами можливого». Ідея самостійності України в 1900 році здавалася українцям вихідної за границі можливого... І тільки через 19 років вона одержала свій розвиток.

Володимир Антонович у ті часи писав: «Трагічна розв'язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані власної дисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, малі в собі вельми недостатній запас культури».

Що стосується Франка, то в нього є речі, що нещадно експлуатувалися різними партіями, об'єднаннями, орієнтаціями. Кожний у ньому щось знаходив, витягував і цитував. Незважаючи на те, що Франко розумів і знав свій народ, його долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю ...». Українському селянину все рівно, як умирати від голоду: від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно все рівно, хто з його буде «шкуру дерти» і податок знімати.

6. Критика капіталізму і буржуазної демократії

На Україні Франко виступив як видатний критик капіталізму і представник соціалістичної думки в такий час, коли соціалістичний рух у Західній Європі набув уже серед робітничого класу широко розвитку, а з усіх соціологічних теорій одержала підтвердження на практиці революції 1848 році тільки теорія Маркса і Енгельса. Всі інші утопічні теорії і зв'язані з ним суспільні течії зазнали поразки.

Уже в 70-х роках появились його «Бориславські оповідання», а також знаменита повість «Воа constrictor» у яких він правдиво змальовував жахливу картину нового страшного нещастя, яке впало на трудящих Галичини після скасування панщини. Особливо яскраво він показав моральний занепад буржуазії, зображуючи буржуазну конкуренцію як звірячу боротьбу за нагромадження капіталу. З разючим реалізмом він підкреслював, що інтерес до збагачення коштом загибелі інших є єдиним і найвищим законом морального життя тієї верстви людей, яка виблискує багатством на фоні абсолютного зубожіння і безпростівтної нужди трудящих, яких вона душить і з яких висмоктує і кров так, як той великий змій-полоз, що захоплює свою жертву. Перед силою цього звірячого закону кожний поодинокий капіталіст також почуває себе в непевності і забобонному страхові.

Закон конкуренції він показав як фатальну силу, дію якого ніхто не може ні відвернути, ні обминути, - одних він робить панами, а інших - жебраками. «Воа constrictor» - це мазок з натури. Тут письменник змалював капіталізм таким, яким він є в дійсності, показуючи його найогидніші сторони, яле не вдаючись ще в роздуми над тим, як поліпшити життя трудящих. Це письменник зробив в іншій повісті, яка з'явилась через два роки ніби продовженням першої повісті. Ця друга повість вийшла під оригінальною назвою - «Борислав сміється». Це той самий Борислав - район нафтових промислів Галичини, що його письменник змальовував у попередній повісті як брудну і холодну яму, де на кожному кроці зустрічаються нечистоти і моральне зіпсуття. В новій повісті він малює робітничі страйки, що вибухали на бориславських нафтових промислах в 1873-1874 роках, показуючи тих робітників як новий суспільний клас, що бореться. Боротьба робітників - це не конання газелі, яка потрапила в смертельні обійми удава, а класова війна проти визискувачів-капіталістів. Лднак відповіді на питання, чим же та війна має закінчитися, і в цій повісті не знаходимо, бо повість не була закінчена через припинення видання журналу «Світ», де вона друкувалась.

Розглядаючи буржуазні революції, Франко показував, що наслідками їх скористувались експлуататорські класи, а трудящим масам вони нічого не дали, крім формального права на свободу. Він рішуче відкидав пусті балачки лібералів про те, що французька революція нібито створила сприятливі умови для розвитку селянськоно добробуту. Посилаючись на книжку А. Васильчикова «Землевладение и земледелие в Росии и других европейских государствах», він наводив яскраві факти класової диференціації селянства у Франції після революції. Показуючи руйнування і зубожіння дрібного селянства і зростання великого буржуазно-поміщицького землеволодіння, він зазначав, що «земля у Франції зовсім не так-то «демократично», поділена, як звичайно говориться». Буржуазна революція не принесла добра селянству.

Інтереси головної маси селянства після революції не були задоволені, селянство залишилось осторонь всіх політичних і соціальних змін, капіталізм приніс селянству руйнування.

Недовершена буржуазна революція 1848 року в австрії нічого доброго не зробила для поліпшення добробуту селянства, особливо на Галичині. Кріпосницькі відносини вона не знищила, а тому селянство опинилось під подвійним гнітом - напівкріпосницьким і капіталістичним. Характеризуючи процес розвитку капіталізму в Галичині, Франко порівнював його з біблійним «воскресінням Лазаря», який наполовину вже виліз із гроба, але половина тіла якого ще в гробі. Тут же він зазначив, що процес повільного народження капіталізму і повільного відмирання решток кріпосництва особливо тяжко відбивався на становищі селян, бо «і новий економічний лад не приносить їм ніякого хісна, і ситарі феодальні тягарі давлять їх цілою силою переживших і перегнивших останків». Яскраве зображення цього процесу в Галичині Франко дав у багатьох публіцистичних і художніх творах, у яких з великою силою реалізму змалював сумну картину зубожіння, тяжкого бідування і безправності трудящих мас селянства.

Показуючи історично прогресивну роль капіталізму, Франко зазначав, що капіталізм, завдяки новому розподілу суспільної праці і технічним винаходам, створив колосальні багатства, а працю зробив набагато продуктивнішою. Але що з того, коли на протилежному боці того колосального багатства лежать страшне зубожіння, бідування, злидні і горе більшої частини суспільства. Розглядаючи становище робітничого класу, Франко писав: «Можна сказатит сміло, що прадавній дикун, блукаючи по лісах та ночуючи в печерах, був сто разів щасливіший і почував себе ліпше від такого нещасного бідолахи, що серед величезного міста опиниться без грошей, без заробітку, без пристановища».

З такою ж яскравістю Іавн Якович зображав зубожіння селянства і класову диференціацію на селі. «Тут сидить господар на цілім ґрунті, а в нього тулится комірниця, що не має ані клаптика землі, а його сусіди мають по моргові, по півморга, а там, на кінці села, позасідала голота, та й то не раз поставленої на громадському грунті». Причину цього він пояснював тим, що по містах великі капіталісти, а по селах великі земельні магнати прибрали до своїх рук землю і капітали. Величезні багатства, зібрані в небагатьох руках, з одного боку, і страшенна бідність, що душить мільйони людей, з другого, - такий наслідок «шумного і гучного розвитку капіталістичного прогресу». Показавши все це, він робив висновок, що «нерівність між людьми ніколи не була більша, як власне в наших часах», тобто за капіталізму.

Франко рішуче відкидав і викривав лицемірну балаканину лібералів про те, що нібито капіталізм дає свободу і рівні шанси для збагачення всіх. В своїй праці «Мислі о еволюції в історії людскості» він писав: «Без свободи нема ні рівності, ні братерства; без рівності нема свободи; без братерства, дружності, - рівність і свобода на нінащо не знайдуться». Тут же він зазначав, що буржуазія, піднімаючи революцію проти феодалізму і абсолютизму, написала принципи рівності й свободи, а коли прийшла до влади, то відреклась від них або здійснює їх дуже обмежено. Буржуазну конституцію Австралії він просто називав «свинскою», тому що вона практично дає свині більше пільг, ніж трудящим.

Від самого початку і до кінця своєї політичної діяльності Франко завжди викривав лицемірність буржуазного лібералізму, показував лібералів як нікчемних фрезерів, які за гучними словами «свобода, рівність, братерство» приховують свої егоїстичні і консервативні домагання в політиці. Критикуючи буржуазних лібералів, він глибоко викривав класову суть лібералізму як ідейної течії. Показуючи морально нікчемну і підлу роль французського лібералізму, Франко протиставив йому революційну інециативу народних мас. Ліберали скрізь і завжди розташовувались посередині між реакцією і прогресом, показували своє ліцемір'я, хитання, «розмах без лету, забаганки, без досягнень». Особливо різко критикував Франко запізнілий лібералізм галицької інтелігенції (мосвофіліф, народовців), який щойно в 70-х роках зароджувався «з каламутної мішанини клерекалізму, вузькоглядства та мертвого формалізму». Показуючи культурну і політичну відсталість галицького лібералізму, викриваючи його страх і тривогу перед революцією, письменник писав, що це «… тривога сухотника, котрому лікарі пророчуть швидку смерть, а котрий помимо того старається вмовити в себе, що він здоровий, що буде жити довго, а за кожним дотиком блідне, хапається за груди і дивиться, чи вже не приходить його невмолима смерть».

Розгядаючи лібералізм як ідейний вираз інтересів буржуазії, Франко завжди показував, що буржуазія в силу обставин свого класового становища не може бути рушійною силою подальшого суспільного прогресу, бо вона захищає приватну власність, яка вже втратила прогресивну роль. Новою суспільною силою, яка виступає при капіталізмі за подальший прогресивний розвиток, він розглядав клас робітників. Франко вважав, що лише за умови спільної праці і спільної власності можливий подальший прогрес і розвиток суспільства де основною рушійною силою мав бути робітник. В цьому полягав політичний сенс його поглядів на суспільний прогрес і його критика реакційних буржуазних і анархістських теорій прогресу.

Починаючи з 1878 року і до кінця життя, Франко був переконаний тому, що тільки соціалізм усуне класовий гніт, а разом з тим і всі соціальні та міжнародні (національні) супуречності ліквідує панування експлуататорських класів, політичний гніт і безправність народних мас, забезпечить всебічний політичний і духовний розвиток особи, приведе до великої всесвітньої дружби всіх людей. Ідея соціалізму в нього безпосередньо перепліталась з революційним демократизмом.

Для революційного демократа Франка характерним було те що він, на відміну від свого ідейного попередника Чернишевського, не малював майбутній соціалістичний лад у всіх його подробицях, а наводив тільки головні його контурні риси. В той же час ще були помітні риси мрійливості. Іван Якович був глибоко переконаний, що соціалізм спарва одного покоління і що він увійде в життя людей зразу ж, як буде повалено планування експлуататорських класів, а це станеться більш-менш скоро, що ідея соціалізму перетвориться з теорії в дійсність тим шводше, чим більше стане під її прапок прихильників, які для боротьби за її здійснення не будуть шкодувати ні сили, ні власного життя. Але вже у 1903 році він писав, що здійснення соціалізму не є легкою справою.

Розглядаючи соціалізм як необхідний наслідок всієї попередньої історії, Франко вважав питання, як має виглядати майбутній суспільний лад, другорядним, що не має особливого значення. Він зазначав, що при соціалізмі всякі класові привілеї і нерівності відпадуть і зникнуть навіки, а єдиним джерелом заслуги і привілеїв особи будуть становити «більша спосібність і більша для громади корисна праця». На цій основі відпадуть і зникнуть національні суперечності, а цілі народи, як і окремі особи, будуть розвиватись зовсім вільно.

Популяризуючи ідею соціалізму серед робітників, письменник також писав, що соціалісти не ставлять пере собою завдання побудувати рай, а борються за те, щоб «усунути всяку суспільну нерівність, усякий визиск, всяке убозтво». Він уявляв соціалізм таким суспільним ладом, в якому відсутній поділ суспільства на класи визискувачів і визискуваних, де не буде приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, а все, що вироблятимуть люди, буде належати їм усім, буде їх спільною власністю, «з якої однаково може користуватися кожен і до якої з свого боку він повинен докладати своєї праці, скілько може». Такий суспільний лад Франко вважав найсправедливішим за всі, які знало людство в минулому. Він нещадно викривав ворогів соціалізму, які навмисне зводили наклеп, що нібито соціалізм знищує всяку власність, знищує особу як суспільного індивіда, запроваджує казарму, затримує розвиток суспільного життя, духовної і матеріальної культури. Говорячи про те, і соціалізм знищує не всяку приватну власність, а лише приватну власність на знаряддя праці і засоби виробництва.

Франко піддав критиці не тільки попівські вигадки про те, що нерівність між людьми нібито дана самим богом, а й реакційні та ліберальні «теорії» апологетів капіталізму про те, що нерівність між людьми встановлює сама природа, а тому й суспільні нерівності ліквідувати неможливо. Він також рішуче відкидав думку, яку поширювали соціалісти-дарвіністи про те, що суспільна нерівність між людьми корисна для суспільного прогресу і що вона продиктована самою природою, закони якої нібито безсилі відмінити.

Суспільна нерівність виникла історично і має своє виправдання тільки в минулому через низький рівень виробництва. Але капіталізм довів розвиток виробництва, а разом з цим і суспільні нерівності, до такого ступеня, що дальший прогрес неможливий без ліквідації приватної власності і соціального зрівняння всіх людей. Але яким шляхом можна досягти рівності для всіх? Франуо відкинув думку про те, що люди повинні покинути приватну власність, відмовитись від культури і знову повернутись до первісного стану природної рівності. Він також піддав критиці думку Льва Толстого про те, що люди повинні повернутись до патріархального селянського життя, зректись держави, розкоші великих міст і високої науки, а знати лише науку Христа, яку він сам проповідував. Подібними до поглядів Руссо і Толстого Франко вважав і погляди анархістів які він теж піддавав критиці і відкинув, як «глупі і дитячі».

Єдиним засобом до знищення суспільної нерівності Франко вважав заміну приватної власності на знаряддя й засоби виробництва суспільною власністю.

Критично розглядаючи утопічні ідеї і погляди, що іх проповідували комуністи до Маркас, Франко зазначав, що раціональним зародком в них була ідея спільної праці і спільної власності. Та тільки вони не змогли побачити різниці між власністю продукційною і споживчою, а тому їх пропаганда не мала ніякого впливу. Великою заслугою Маркса в розвитку соціалістичної думки Франко вважав те, що Марк «дуже розумно і ясно» виклав у своїх працях основні принципи наукового соціалізму, а особливо те, що Маркс у своїх творах «не вдавався в малювання того, як саме має виглядати той будучи громадський устрій, у якому буде спільна праця без визиску і спільне вживання плодів праці без нічієї еривди».

Але Франко не зрозумів головної суті марксистського соціалізму, а саме: вчення про пролетарську революцію і диктатуру пролетаріату як необхідеу передумову переходу від капіталізму до соціалізму. Як просвітитель він розумів велику рушійну силу людського прогресу у розвитку науки, він думав, що соціалізм можна запровадити шляхом поєднання науки і праці, поєднання зусиль інтелігенції і трудящих. Він бачив, що на протязі всього попереднього розвитку людства наука була превілеєм панівних класів, недоступним для людей фізичної праці. Цей розрив був на шкоду як самої науки, так і праці, а отже на шкоду загальнолюдському прогресу. Коли наука стала надбанням всіх і зіллється з фізичною працею в одну єдність тільки тоді людство може досягти ідеалу щастя, якого воно шукає протягом всієї своєї історії.

Розуміючи, що людство може досягти цього тільки при соціалізмі, тобто коли знаряддя праці і засоби виробництва не знаходитимуться у приватній власності, а будуть суспільною власністю, коли суспільство не буде поділене на класи експлуататорів і експлуатованих, Франко далі писав: «Правда ідеал цей ще далекий і деякому він може видатися недосяжним або фантастичним, але хто уважно придивиться до історії, тобто до того шляху, що його люди вже пройшли, а при тім уважно придивиться до теперішнього становища, той мусить прийти до переконання, що:

1. Людство з самого початку свого розвитку справді вже прямує до тої мети.

2. Засоби, винаходи, прямування, сучасна боротьба подають надії, що досягнення цієї мети можливе і необхідне, і те не в так далекому майбутньому, як це видається людям маловірним».

Глибоко переконаний, що шлях до соціалізму йде через ліквідацію приватної власності на знаряддя і засоби виробництва та корінне піднесення економічого і культурного добробуту трудящих мас, через громадську рівноправність усіх людей і запровадження найширших демократичних свобод, Франко не заперечував і соціальну революцію як один із способів здійснення переходу до соціалізму. Розуміючи соціальну революцію як сукупність великих змін у вісх галузях суспільного життя - економічний, політичний, культурно-ідеологічний, технічний, він відкидав неуцьке тлумачення буржуазних соціологів, за яким революція зводиться до насильницько-кровопролитного політичного перевороту. Але ж з поняття революції логічно не випливає те, що вона завжди повинна бути насильницько-кровопролитною. Тому Франко вважав, що буржуазні революції були кровопролитними через те, що народні маси були тоді темні і озлоблені надмірними утисками і приниженням з боку експлуататорських класів, які стояли на перешкоді революції. Чим більше будуть народні маси освідчені і менш будуть пригнічуватись, тим менше потрібне буде насильство і кровопролиття. Звідси випливала його думка про те, що до революції треба підготовляти трудящі маси поширенням освіти і створенням їх класових організації. Він відкидав тактику анархістів, як нерозумну і шкідливу для справи визволення трудящих. Але Франко не дійшов до зрозуміння соціалістичної революції та її історичних завдань, не розумів об'єктивної необхідності революційного знищення буржуазної держави і встановлення держави трудящих під керівництвом пролетаріату, не розумів керівної ролі пролетаріату в революційній боротьбі трудящих проти капіталізму. Ось чому Іван Якович залишався революційним демократом, виразником інтересів робітничого класу і селянства, переконаним прихильником соціалізму і соціалістичного руху пролетаріату, пропагуючи у своїх творах соціалістичну ідею, гаряче закликаючи трудящих до революційної боротьби. А коли в 1905 році в Росії вибухнула велика всенародна революція, то він від початку і до кінці стояв цілком на стороні революційних мас, нещадно викривав зрадницьку тактику лібералів, розраховану на змову і союз з реакцією, обстоював корінні інтереси революційних робітників і селян.

Висновки

Як бачимо, соціальні погляди Івана Франка були суперечливими і своєрідними. Навіть сьогодні багато ідей Івана Яковича звучать свіжо і потребують поглибленого вивчення і аналізу.

Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Усе, що стосується Івана Яковича Франка - мислителя, викликає значний науковий інтерес, але, на жаль, із відомих причин (заборон та приховувань творів) мало досліджене.

У своїх творах Іван Якович постає мислителем-гуманістом світового масштабу. Багатогранна творчість Франка гідна великого подиву і викликає до себе постійний живий інтерес. Історичне значення творчості письменника дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному політичному й культурному світі, яке залишилося поза його увагою і яке б не знайшло у творчості письменника живого відображення. Та при тому Іван Франко не був просто письменником. У літературі він був першорозрядним майстром і теоретиком-учителем цілої генерації поетів і письменників-демократів, які виходили з гущі народних мас. Він був прекрасним драматургом, вченим-філологом, літературним критиком, пропагандистом, перекладачем, істориком, соціологом, філософом.

При всій багатогранній діяльності й титанічній праці в особі Івана Франка виступав мислитель з широким світоглядом, який не тільки дійшов до наукового розуміння природи і суспільства в історично минулому розвитку, а й дивився вперед, у майбутнє історії людства, для наближення, якого він невтомно і з гарячковою пристрастю трудився.

Оцінити належно творчість І.Франка як соціолога надзвичайно важко. Звичайно, Франко не був професійним соціологом, спеціально і тільки соціологією він не займався, не був професором вищого навчального закладу, але його твори, які, зрештою, мають науково-просвітницьку спрямованість, дуже яскраво відображають українську соціологічну парадигму, у якій досить легко поєднується «голова» і «серце», розум і почуття, постійне невдоволення наявним, постійні сумніви, питання, пошук, розум і віра.

Для світогляду Івана Франка характерне поєднання онтологічних, гносеологічних і морально-естетичних проблем при аналізі розвитку людського суспільства в цілому, й людини, як особистості, зокрема.

Іван Якович слушно критикував реакційних буржуазних соціологів які намагались опорочити суспільні ідеали соціалістів і комуністів. Він доводив, що соціалізм є ідеал найвищої організації виробництва, якої ще не знала історія розвитку суспільства.

В особі Франка виступав небезсторонній, небезпристрасний, некабінетний учений, а справжній мислитель і революційний демократ, для якого наука історії була основою вироблення передових політичних поглядів.

Що стосується Франка, то в нього є речі, що нещадно експлуатувалися різними партіями, об'єднаннями, орієнтаціями. Кожний у ньому щось знаходив, витягував і цитував. Незважаючи на те, що Франко розумів і знав свій народ, його долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю ...». Українському селянину все рівно, як умирати від голоду: від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно все рівно, хто з його буде «шкуру дерти» і податок знімати.

Соціологія Франка -- це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його філософія -- це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.

Без сумніву багатогранна творчість Івана Франка справді гідна великої уваги і викликає до себе постійний інтерес дослідників у наш час.

Список використаних джерел

1. Брагінець А. Фільсофські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. - Львів, 1956, 394 с.

2. Франко І. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. - К. 1956, 475 с.

3. Погребенник Ф.П. Іван Франко - поборник дружби народів. - К. 1986, 46 с.

4. Вісник книжкової палати о. Васьківська. До 150 річчя від дня народження Івана Яковича Франка 2000, №4

5. Різун В., Трачук Т. Нариси з історії та теорії українського літературознавства: Монографія. -- К., 2005. - 251с.

6. Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. - Київ, 1986, Т.45, - 458с.

7. Франко І. Що таке поступ? // Зібр. творів: у 50-ти т.,К., 1986. Т.45, 511с.

8. Хамар У.В. Іван Франко про “національний ідеал” // Науковий вісник ВДУ. Журнал Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Серія: Філософські науки. - 2000. - №8. - с.112_115.

9. Хамар У.В. Іван Франко про здійснимість ідеалів // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. - 2001. - №6. - с.29_35.

10. Лисенко О. Я. Соціологічні погляди І. Франка. -- К., 1953, 382 с.

11. Возняк М. С. Нариси про світогляд І. Франка. -- Львів, 1955, 258 с.

12. Брагінець А. С. Філософські і суспільно-політичні погляди І. Франка. -- Львів, 1985, 510 с.

13. Климась М. А. Світогляд І.Франка. -- К., 1989, 402 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Короткий нарис життя та творчості відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Роль Франка в формуванні національної культурної свідомості народу. Філософські та естетичні погляди письменника.

    курсовая работа [95,8 K], добавлен 18.10.2009

  • Біографічні відомості життєвого та творчого шляху Юліуша Словацького. Спогади та твори в Ю. Словацького про Україну. Юліуш Словацький в українських перекладах та дослідження творчості поета. Творчість Ю. Словацького в інтерпретації Івана Франка.

    курсовая работа [38,9 K], добавлен 15.10.2010

  • Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Філософський світогляд І. Франка. Позитивізм у соціальній філософії І. Франка. Проблема суспільного прогресу в працях І. Франка.

    курсовая работа [40,3 K], добавлен 17.09.2007

  • Характеристика політичних поглядів Франка як одного з представників революційно-демократичної течії. Національна проблема в творчості письменника, загальні проблеми суспільного розвитку, людського поступу, права та політичного життя в його творчості.

    реферат [27,0 K], добавлен 11.10.2010

  • Опис життя Евріпіда - давньогрецького поета-драматурга, молодшого з трьох великих афінських трагіків поряд із Есхілом і Софоклом. Твори Евріпіда, їх тематика. Трагедія "Гіпполіт", її ідея. Ознаки драматургії Евріпіда. Гіпполіт як герой античної міфології.

    презентация [11,7 M], добавлен 09.04.2019

  • Аналіз майстерності І. Франка і А. Шніцлера, самобутності їхньої художньої манери у розкритті характерів героїв. Осмислення в літературі дискурсу міста в історичному, культурологічному й філософському контекстах. Віденські мотиви у творчості письменників.

    курсовая работа [125,8 K], добавлен 10.10.2015

  • Трактат Івана Франка "Із секретів поетичної творчості". Дослідження музичних і малярських можливостей мистецтва слова. Творчість Ольги Кобилянської як яскравий приклад синтезу мистецтв. Зв’язок з імпресіоністичним живописом в творчості М. Коцюбинського.

    реферат [21,3 K], добавлен 21.12.2010

  • Дослідження особливостей розвитку української літератури в другій половині ХІХ століття. Вивчення творчості письменників-патріотів: Лесі Українки, Марка Вовчка, Івана Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка. Основні риси реалізму в літературі.

    презентация [396,5 K], добавлен 30.09.2015

  • Дослідження творчого доробку Шекспіра як поета Відродження. Вивчення історизму та його форм в художній літературі. Відображення соціальної історії античності в трагедіях "Коріолан" та "Тімон Афінський". Образи англійських королів в історичних драмах.

    магистерская работа [120,9 K], добавлен 10.07.2012

  • Розвиток і становлення української національної ідеї у творчості письменників ХІХ ст. Національна ідея у творчості Т. Шевченка. Політико-правові ідеї Костомарова. Національно-ідеологічні погляди Міхновського. Теорія українського націоналізму Донцова.

    контрольная работа [39,1 K], добавлен 19.05.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.