Порівняльна характеристика творчості Івана Франка і Артура Шніцлера

Аналіз майстерності І. Франка і А. Шніцлера, самобутності їхньої художньої манери у розкритті характерів героїв. Осмислення в літературі дискурсу міста в історичному, культурологічному й філософському контекстах. Віденські мотиви у творчості письменників.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 10.10.2015
Размер файла 125,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

  • Вступ
  • Розділ 1. Місто в літературі
  • Розділ 2. Франко і Відень
  • Розділ 3. Шніцлер і Відень
  • Розділ 4. Віденські мотиви у творчості Івана Франка і Артура Шніцлера. Порівняльна характеристика творів
  • Висновок
  • Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми: зростання майстерності Івана Франка і Артура Шніцлера, виділити самобутність їхньої художньої манери у принципах розкриття характерів героїв, заглиблення у внутрішній світ героїв - все це є актуальним у сьогоднішній час.

Наприкінці ХІХ ст. в українській літературі актуалізується поняття "європейськість". Це було пов'язано із впровадженням в національне мистецтво нової художньої парадигми модернізму. На той час місто стає повноправним літературним героєм, і змінює свій статус у загальній картині співіснування міста й села. Шкала цінностей міста часто є конфліктною до шкали цінностей села, починаючи із руйнації інституції роду до повної негації цінності землі. "Маргінес", що не хотів приймати нового, позбавляв перспективи багатьох особистостей, змушуючи їх емігрувати в іншу культуру - культуру великого міста. З іншого боку, поняття "європейськості" набирало певної ідентифікуючої дії, на зразок поняття національної, расової чи релігійної приналежності. Це можна обумовити тим, що протягом ХІХ ст. з огляду на певні історичні катаклізми більш-менш сформувався певний культурний простір, який охоплював Центральну та Західну Європу. Відтак визнаючи свою приналежність до спільного європейського культурного простору, людина цього простору окрім національної самоідентифікації, водночас ідентифікує себе з чимось більшим, ніж її національність, а саме із духовною Європою. Така самоідентифікація, зрозуміло, є більш абстрактною, аморфною, проте вона міцно вкорінюється у свідомість європейця й існує паралельно.

Топос міста стає невіддільним елементом української літератури, починаючи з середини ХІХ столітті. Особливо інтенсивно він впроваджувався в епоху реалізму й натуралізму, коли міська культура ставала складовою психології літературного героя. Зважаючи на специфіку української історії, для питомого українця місто дуже довго визначалося як простір чужої й концептуально опозиційної до рідної, культури. Міська влада, торгівля, наука та й навіть престижні сектори цвинтарів, як правило, належали панівній нації, якими українці, від часів Київської Русі та короткого періоду Гетьманату, не були. Традиційно українцями належав простір сільської автохтонної культури. Відповідно міська культура була чужою для них не лише за формою, але й за змістом. Показовим у цьому плані є роман Панаса Мирного "Повія", у якому деградація головної героїні є прямим наслідком згубного впливу міської культури. Дуже часто в українській літературі реалізму знаходимо таку метафору, як "одірватися від коріння", тобто втратити можливість дальше жити й розвиватися. Авторство цієї метафори однозначно належить тим письменникам ХІХ ст., що вийшли із джерел селянської культури. Відразу наголошуємо на тому, що ми не вкладаємо позитивних чи негативних конотацій у визначення міської чи селянської культури. У цій статті вони існують лише як доконаний факт.

У західноєвропейській літературі, модернізм спричинив до трансформації образу міста в художній літературі. Місто відіграло значну роль у висвітленні етико-естетичних ідей модернізму. надаючи йому "істотних" характеристик, через його реляції з індивідом постало більшість кращих тогочасних модерних текстів, як у західноєвропейській, так і в українській літературі.

Коли говорити про місто, міську культуру на рівні поезії раннього й пізнішого символізму чи згодом, або ж навіть паралельно декадансу, то воно, більшою мірою залишається на метафоричному або ж на метафізичному рівні. Фактично, не спостерігаємо спеціального заглиблення у ті чинники, що сформували модерну міську культуру. Така трансформація, як видається, розпочалася саме у ХІХ столітті, і була спричинена рядом політичних, соціальних та економічних факторів. Саме на той час міняється статус міста у загальній й досі цілком гармонійній картині співіснування міста й села. Місто тепер стає альтернативою, а часом і різкою опозицією. Шкала цінностей міста часто є конфліктною до шкали цінностей села, починаючи із руйнації інституції роду до повної негації цінності землі. На противагу роду, місто пропонує суспільний клас, інтереси якого часто конкурують з інтересами родини, в кращому випадку; на противагу землі пропонується капітал. Однак, водночас з цим, місто породжує відчуття непевності, невизначеності, короткочасності, чого у сільському просторі, чи сільській свідомості не має, - навпаки, там усе зрозуміло, визначено і назавжди. Ось чому місто досить часто усвідомлюється, розуміється, як щось штучне, тоді ж коли село вважається справжнім. Обмовимося щоправда, що мова йде саме про культуру великого міста, а не містечка. Культура містечкова є чимось зовсім іншим, третім, стосовно села і великого міста та заслуговує окремого дослідження. Щоб показати усі ці новітні зміни, поезії недостатньо. Більш вдячним жанром для цього є, безумовно проза.

Окреме місце в новій модерній культурі міста безумовно заслуговує й кав'ярня. При чому таку актуалізацію кав'ярні зустрічаємо практично в усіх європейських культурах та, внаслідок цього, літературах - французькій, німецькій, польській та ін. Її столики ставали символічними трибунами для кожного, хто не хотів бути "як всі", хто сповідував ідею особистості пройнятою духом індивідуалізму: "Ми, грішні, ходили й ходимо до каварні бо там можемо обмінюватися думками з рівними людьми, що вже полисіли від студій над літературою і з молокососами, що називають нас ретрградами, - згадує Михайло Рудницький. - Каварня стала демократичною, щось наче читальна "Просвіти", де всі рівні, з тою різницею, що голос тут мають не ті, яких мусиш слухати, а ті, яких можеш слухати". Ще точніше роль кав'ярні у тогочассі подає П. Карманський: "Для нашого брата, бідного поета чи публіциста, якому, як рибі вода, потрібне широке та й мудре товариство, де він находить джерело творчих спонук і концепцій, залишається хіба модерна, недорога, не гомінка, дискретна каварня. Це найбільш економна установа, на яку спромоглася сьогочасна міська цивілізація [6, с. 19]. Активно з'являється кав'ярня й у художньому тексті. Наприклад, у вище згадуваному романі Д. Лукіяновича "Філістер": "А серед таких обставин голосніше заявив про себе гурток почасти із студентства, почасти із людей недалеких од нього під прапором "Світа", Осип пристав до них, у тім значінню, що сідав побіч поетів у "Монопольці". Сам "Світ" не представляв для нього інтересу, починаючи претенсіональним заголовком, а кінчаючи на пустих фразах про "аристократизм і висшість" Куліша. Він навіть дивувався, чому сю часопись редагують у кофейні, замість - як пристало на чесного філістера у хаті за письмовим столом" [7, с.6]. У Франка ж кав'ярня фігурує у значній кількості творів, вже як безумовний й органічний елемент міської культури, наприклад: "Задля сімейного огнища", "Батьківщина", "Перехресні стежки" тощо.

Мета дипломної роботи: дослідження творчості Івана Франка і Артура Шніцлера, порівняльна характеристика творів письменників.

Завдання. Для досягнення поставленої мети необхідно реалізувати наступні завдання:

1) ознайомитися з творчістю Івана Франка;

2) ознайомитися з творчістю Артура Шніцлера;

3) зробити порівняльну характеристику творів вищезгаданих письменників.

Теоретичною основою дослідження обрано праці таких дослідників Микола Зимомря, Оксана Бродська, Ю. Безхутрий, В. Будний, Л. Коршунова та ін.

Об'єктом дослідження творчості Івана Франка і Артура Шніцлера та порівняльна характеристика вищезгаданих авторів.

Предметом виступає художня своєрідність творів Івана Франка і Артура Шніцлера.

Основним методом дослідження послужив порівняльний підхід у виявленні віденських мотивів у творчості письменників.

Новизна роботи полягає у порівняльній характеристиці творів Івана Франка і Артура Шніцлера.

франко шніцлер творчість місто

Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Обсяг роботи: 58 сторінок. У першому розділі йдеться про відображення міста у літературі, у другому - про Франка і Відень, про те, яку роль відіграв Відень у творчому житті Франка, третій розділ присвячений Шніцлеру і Відню, четвертий розділ - порівняльна характеристика творів Івана Франка і Артура Шніцлера.

Теоретичне та практичне значення роботи полягає в можливості використання результатів дослідження у практичній роботі вчителя української та зарубіжної літератури.

Розділ 1. Місто в літературі

Місто в літературі сьогодні трактоване не тільки як тема, мотив чи образ, а ще і як символ або міф. І в цьому власне контексті осмислення дискурсу міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах є актуальним, а навіть - у доброму значенні слова - провокативним.

Іван Франко кваліфікував рецензії як "пакостний рід літератури, для якого треба читати масу зайвини" [12]. А Оксана Забужко, ніби як розгортаючи думку великого попередника, мало чи не в розпачі констатує: "Чи Ви хоч раз бачили в наших виданнях, навіть "літературних", аналітичну рецензію на "блок" із 5-6 книжок різних видавництв, об'єднаних спільною темою? А це ж нормальна світова практика, перша ланка впорядкування й структуризації поточного літературного процесу!" [4]. Думка дуже слушна, але блоку наукових книжок, які б досліджували проблему українського міста, ще поки не наберемо, а тому мова тут піде про одну з таких, в Україні чи й не першу, в той час як слов'янські та європейські літератури сьогодні активно розпрацьовують проблему міста та його впливу на людину. Авторка розвідки "Місто і література: українська візія" [11] Віра Фоменко на загал успішно реалізує свій задум - дослідити зародження та еволюцію теми міста, проаналізувавши багатоаспектний вплив урбаністичної літератури на становлення модерної української прози. Монографічна праця має чітко визначену мету, для реалізації котрої дисертантка окреслює либонь певний надмір завдань, з якими вона в цілому таки впоралася, хоча й із різним ступенем успіху та результативності. Зреалізувати їх усі однаково успішно навряд чи й можливо, бо ж той масив творів, який склав об'єкт студій В.Г. Фоменко, явно хибує на неповноту.

Важливими ж для ґрунтовного осмислення поставлених завдань могли б прислужитися праці, які до списку літератури не потрапили: такі знані сьогодні монографічні розвідки, як "Modernizowanie miasta. Zarys problematyki urbanistycznej w nowoczesnej literaturze polskiej" (Краків 2003) Ельжбети Рибацької та "Eseiњci o Lwowie. Pamiкж, s№siedztwo, mity" (Варшава 2006) Катерини Хотинської, ще раніше - праці В. Топорова "Місто і міф" (до речі в 2000 перекладеної в Польщі [20]) та Е. Бушевича "Cracovia in litteris. Obraz Krakowa w piњmiennictwie doby Odrodzenia" (Kраків 1998), стаття Т. Косткевічевої "Wizje miasta w literaturze wieku Oњwiecenia" [18]. Не говорячи вже про чи не найперші розвідки, з-поміж яких назвімо публікації А. Грека "Семантика текста Киева в русской культуре" (1993), С. Томашевського "Motywy miejskie w romansie stanisіwowskim" (1985), Т. Зарембської "Початки польського урбаністичного письменництва" (1975). Зупиняємось на цьому детально, бо - навіть поданий пунктирно - корпус цих праць підважує твердження дисертантки про те, що "вивчення міста і урбанізації як особливого феномена літератури почалося відносно недавно". Не випадковим бачиться нам і зацікавлення проблемами міста, і то не лише в документах, а саме в літературі - з боку істориків (маємо на увазі найновішу розвідку Василя Пірка "Історія - вимогливий суддя" у виданні "Державна справа" 2008. - №11. - С.170-175 [8].

Місто в літературі сьогодні трактоване не тільки як тема, мотив чи образ, а ще і як символ або міф. І в цьому власне контексті осмислення дискурсу міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах Вірою Григорівною Фоменко є актуальним, а навіть - у доброму значенні слова - провокативним. У часи, коли не те що місто-мегаполіс, а цілий світ став великим селом, - відбулася рішуча й незворотня трансформація понять центр-периферія.

Осмислюючи феномен міста в контексті сучасної світової культури та літератури, розглядаючи його як результат історичного розвитку людства, маємо достатньо підстав вважати, що покликана ним до життя література бере дієву участь у процесах накопичення, зберігання, передачі буттєвої інформації та цивілізаційного досвіду наступним поколінням. Окрім того, література має унікальну можливість відтворювати колективі настрої та інтегрувати свідомість міського соціуму у світоглядні процеси суб'єкта.

Процес урбанізації впливає на також на соціокультурний потенціал суспільства в цілому, тому не випадково вони стали предметом усебічного дослідження соціологів, істориків, філософів, економістів тощо. Особливе місце посідає література, присвячена місту як носієві і ретрансляторові розвиткових інтенцій історії, її дослідження неможливе без урахування здобутків урбаністичної культури.

Ланцюжок: місто-урбанізація - людина-суспільство - відіграє важливу роль у становленні урбаністичної літератури. У романі ХІХ ст. місто виспупає тлом, лакмусом і персонажем водночас. З плином часу художня література додає первинний синкретизм сприйняття міського середовища. Соціально-історичні та мистецькі процеси ХХ ст. істотно поглиблюють характер і напрями в потрактуванні міста та урбанізації.

Проблема міста і людини в урбанізованому соціумі широко представлена в історичних дослідженнях Р. Адамса, Л. Мамфорда ("Історія урбанізації і поява міст"), А. Тойнбі ("Дослідження історії").

Урбанізм (від лат. Urbs - місто) - відображення в літературі (в її тематиці, образах, стилі) великого міста з високорозвиненою технікою та індустрією, міського побуту, особливостей психіки, породжених міським укладом. Міська тематика, з'являючись з другої третини XIX ст. і отримуючи все більше значення в літературі з розвитком промислового капіталізму, висувалася насамперед реалізмом (Діккенс, Дізраелі, Теккерей, Бальзак, Т. Гуд, Е. Еліот та ін., в Росії - "натуральна школа", ранній Достоєвський, Некрасов і ін.). З літератури витіснялися замки, садиби, природа. Об'єктами опису ставали машина, фабрика, залізниця, натовп, людська маса як єдине ціле. Виник жанр "фізіологія" міст, міських нарисів ("Нариси Лондона" Діккенса, "Фізіології" Бальзака, збірник "Фізіологія Петербургу", "Петербурзькі кути" Некрасова і т.д.); в ліриці використовуються прийоми міського фольклору. Тема міста розгорталася в реалістичній літературі в розрізі критики нового соціально-економічного укладу, розкриття його негативних сторін; підкреслювалися контрасти міських злиднів і розкоші, увагу привертали столичні кути, нетрі, мансарди; міський пейзаж вимальовувався в сіро-брудних, похмурих тонах; зображення міста отримувало часом гротескний характер. Цю лінію критичного і реалістичного зображення капіталістичного міста продовжував натуралізм (Золя, Лемонье, Бласко-Ібаньєс та ін.) Опис міста, його індустрії, міських підприємств, біржі, ринку, фабрик, магазинів і т.д. ("Черево Парижа", "Гроші" Золя) отримує домінуюче значення. Створюється ціла епопея про міста ("Лурд", "Париж", "Рим" Золя). Інтерес до виробництва відсуває інтерес до людини на другий план; зменшується роль індивідуальних героїв, героєм робиться часом знеособлена маса ("Жерміналь" Золя).

Основоположником поезії урбанізму, що прославляє великі міста, світ індустрії і техніки, з'явився Уітмен ("Листя трави", 1855), у якого, в умовах розвитку американського капіталізму, апофеоз індустріального міста зливався з апологією колективізму, американської демократії. Уітмен шукав і нову, динамічну форму для поетичного вираження цього нового змісту (усунення рим, строф, метричної визначеності, наближення вірша до прози, композиція типу "каталогу вражень" і т.п.).

У декадентській і імпресіоністичній літературі вимальовувався образ не стільки виробляє, ділового, скільки споживає міста, з його нічними вулицями, бульварами, кафе, театрами, кублами, "спокусами" і пороками. Письменниками, негативно ставилися до зростаючого промислового капіталізму, створювався образ великого міста, як заманює і обманює міражу, мани (в російській літературі від "Невського проспекту" Гоголя до "Петербурга" А. Білого, віршів і п'єс Блока).

Найбільш розгорнуте (за формою та змістом) вираз урбанізм отримав в літературних течіях імперіалістичної епохи, які й можуть бути названі урбаністичними у власному розумінні слова.

Урбанізм різко фарбував художні течії конструктивістського типа, що виникли у період передвоєнної гарячки, як футуризм в Італії, пароксизм, кубізм, динамізм мови у Франції, група "Ніланд" у Німеччині і ін. Це мистецтво співало дифірамби завоюванням сучасної техніки, проголошуючи "релігію швидкості", прославляючи аероплани, експреси, автомобілі тощо. Для нього характерні швидке мелькання та одночасність багатьох вражень, зображення предметів у русі, судомний енергетизм, панування механічних речей, що пригнічують людину, знеособлення, обездушення людини, технологічна естетика, газетно-телеграфна стилістика і т.д. У цих літературних течіях, пов'язаних з найбільш агресивними шарами імперіалістичної буржуазії, фетишизація техніки зливалася з апологією імперіалізму, з захопленням перед його броньованим кулаком, з проповіддю війни, з культом грубої сили. Раціоналізоване капіталістичне виробництво, переважає і розчиняє в собі особистість робітника, стає головним героєм у описових романах П. Ампан.

Трактування урбаністичної тематики дрібнобуржуазними поетами епохи імперіалізму (зокрема в літературних течіях експресіоністичній типи) відрізнялася різкій двоїстістю, яка відображала розшарування і метання дрібній буржуазії. Верхарн зі своїм патетичним урбанізмом найбільш яскраво висловив це коливання між жахом перед "містом-спрутом" і захватом перед містом - осередком людського розуму, волі, мощі. З величезною силою розкриваючи соціальні суперечності міста, Верхарн дозволяв їх то в прийдешньої пролетарської революції, то в торжестві європейського імперіалізму. Особливо Ж. Ромен від страху інтелігента-одинака, загубленого в місті, приходили до обожнювання міста, до жертовно-блаженного розчинення в натовпах вулиці, театру і т.п. Фетишизація капіталістичної техніки, захоплення нею і страх перед нею відбив Келлерман ("Тунель"). Захват і страх перед великим містом - істотна тема у А. Гольця.

У період післявоєнної кризи дрібнобуржуазний бунт проти капіталізму з його бездушною технікою проявляється у німецьких експресіоністів, у Дюамеля. У період світової економічної кризи буржуазна і дрібнобуржуазна література відбивала переляк перед технічним прогресом, викидаючи демагогічні гасла проти урбанізму за "повернення до землі".

Розділ 2. Франко і Відень

Зі столицею Австрії - Віднем - пов'язана доля знаного українського поета Івана Франка. Цей період у його житті і творчості нашого геніального земляка досліджує професор-славіст Віденського університету, доктор Штефан Сімонек.

Столиця Австро-Угорщини наприкінці ХІХ століття була європейським центром освіти, науки й культури. У віденських вузах тоді навчалося багато українців, особливо галичан. Досить цікавим для дослідників є віденський період Івана Франка.

Після закінчення Дрогобицької гімназії майбутній письменник вчився у Львівському та один семестр у Чернівецькому університетах. Але в нього були наміри вчитися у Відні. У листі написаному в серпні 1885 року Ользі Рошкевич, читаємо: ”Будьте певні, що де б я не був, у Львові чи у Відні, Ви завше залишитися для мене провідною зорею моїх діянь" [12, т.48, 38].

Думку про навчання у Відні І. Франко вперше висловив у листі до І. Белея, написаному влітку 1881 року: ”Мушу тобі розповісти,що мені тут радять зглядом моєї будущини. І вітчим, і ще деякі приятелі конче напирають, щоби м кінчив школу, т. є. робив екзамени, і то іменно з філософії; в тій цілі радять їхати до Відня і просити цісаря veniam (ласки В. Т); щоби мя прийнято знов на яку казенну посаду, - там же мав би-м робити іспит і повертати відтам уже аж "готовим чоловіком" [12, т.48, 286].

Гімназійний товариш І. Франка Щасний Сільський, навчаючись у Відні медицини писав у 1875 році Франкові-учневі 8-го класу Дрогобицької гімназії, "щоб він приїхав на університет до Відня і там відбув однорічну військову службу, бо в такий спосіб мав би він, як убогий хлопець, безплатне утримання" [12, т.48, 611].

Про свій намір вчитися у Відні І. Франко писав Павликові з Нагуєвич наприкінці серпня 1880 року після арешту: ” Будь-що будь, я не верну вже до Львова на життя їду до Відня на права, також сам не знаючи, на яке та й на чий хліб” [12, т.48, 241].

Потрапити до Віденського університету І. Франкові вдалося лише в 1892 році, коли він працював над дисертацією під керівництвом відомого вченого Ватрослава Ягича. Віденський період у житті І. Франка тривав з жовтня 1892 року по кінець червня 1893 року. Своїми планами стосовно написання дисертації він ділився в листі до польського вченого Яна Карловича від 6-7 вересня 1892 року: ”Завтра я їду до Кракова, де затримаюся кілька днів, а звідти поїду на кілька днів до Відня, де збираюся з жовтня провести кілька місяців для завершення моєї праці в галузі славістики й етнографії і, якщо пощастить здобути ступінь доктора" [12, т.49, 344].

Записувався він в університет, - як сказано в листі від 11 жовтня до дружини,- "не для самого докторського титулу, а також для того, щоби справді скористати в науці і познайомитися з ученими людьми, котрих знайомість може мені бути більш придатною, ніж сам титул докторський" [12, т.49, 354].

На початку жовтня 1882 року І. Франко прибув до Відня. Перший лист зі столиці був датований 7 жовтня і адресувався М. Драгоманову. 11жовтня його зараховують слухачем славістичного семінару В. Ягича, про що він повідомляє в одному з листів свою дружину.

Його помешкання містилося у 1-му районі Відня на Ваплінгерштрассе, 26. Зараз ця імпозантна п'ятиповерхова будівля прикрашена меморіальною дошкою, на якій українською та німецькою мовами написано, що тут жив великий український письменник І. Франко. Це було дуже зручне місце, оскільки розташоване за пять-десять хвилин ходу від університету.

Із професором Ягичем у Франка склалися прекрасні взаємини. Настільки прекрасні, що від них Франко, як успішний докторант, і. потерпів. Спочатку було домовлено, що Франковою дисертаційною роботою стане його монографія про Вишенського, перекладена німецькою мовою. Та якось на одному з семінарів Франко вирішив здивувати професора: замість якоїсь "обов'язкової теми прочитав свій реферат про старохристиянський роман "Варлаам і Йоасаф”. Ця пам'ятка слов'янської літератури на той час була ще мало досліджена у науці. Франків реферат настільки вразив Ягича, що він просто на семінарі запропонував: замість того, аби докторант перекладав готове (тобто, роботу про Вишенського), то чи не краще буде для науки, коли Франко погодиться на нову тему, а саме: розширить і поглибить свій реферат про "Варлаама і Йоасафа" і запропонує цю тему як свою докторську дисертацію. Зрештою це була лише пропозиція, Франко мав право вибору. Але чи був би Франко самим собою, якби не прийняв виклик славнозвісного ученого? Він погоджується на цю пропозицію, хоч добре розумів: усе треба починати майже спочатку. І знову Франко занурюється у віденські бібліотеки.

І. Франко працював у Відні до половини грудня 1892 року. Із середини грудня 1892 року до 20 січня 1893 року він перебував у Львові на "святочних феєріях”, а 21 січня 1893 року знову повернувся до Відня, де працював до закінчення семестру. Про підсумки роботи в зимовому семестрі інформує М. Драгоманова в листі від 21 квітня: " У Відні я скінчив семестр і зробив два колоквіуми. Дисертація моя ще не докінчена; лишилось на тиждень роботи, до котрої засяду зараз по повороті до Відня, по чім приймусь за вчення до усних екзаменів, котрі хотів би зробити в іюні або іюлі” [12, т.49, 390].

4 травня Франко знову виїжджає до Відня. Він не знав, де житиме в наступному семестрі. У попередньому листі до М. Драгоманова вчений писав: "Свій віденський адрес пришлю Вам зараз, скоро там напитаю хату”, 10 травня повідомляє в листі М. Павлика, що адрес залишився попередній, тобто Wien 1,WipplingerstraЯe, № 26, 1 Stiege, 4 Stock, Tьr 29" [12, т.49, 393].

Інколи у вихідні дні І. Франко відвідував віденські пам'ятні місця.12 травня він писав дружині: "Минувшої неділі був я перший раз у Пратері і придивлявся забавам народним, гойдалкам, каруселям і проч. Отут би нашим хлопцям погойдатися! Вчора ходив трохи вечором в посадку перед бургом - боз турецький зацвів так, що цілі корчі аж до самої землі обліплені цвітом. Каштани цвітуть, зелено, запах" [12, т.49, 396].

У травні 1893-го дисертація "Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія" була завершена. Дещо поліпшилися й матеріальні обставини у родині: Франкова п'єса " Украдене щастя" отримала премію на конкурсі львівського журналу "Зоря”, автор подав її до постановки у львівському театрі. 19 травня він пише до дружини: " Не хотів я писати тобі поки не скінчу своєї роботи, та отсе Богу дякувати, скінчив і віддаю нині. В неділю буду в домі у Ягича. У нас тут погода прекрасна, вчора увечері перепав легенький дощик. У неділю з одним поляком був я у Ляксенбургу, кілька миль за Віднем, де є величезний цісарський парк і замок цісаря Франца 1 на острові, довкола обведений ставом. Та про се треба усно оповідати, бо писати ніколи. Впрочім не буваю ніде, переважно сиджу в хаті і працюю." [12, т.49, 400].

Улюбленим місцем для проведення вільного часу стала літературна кав'ярня Central, де збиралися погомоніти віденські письменники, журналісти, лікарі. Через три роки, в грудні 1896 року, він знову відвідав ці місця, про що згадує Марко Черемшина (.)

Перший екзамен зі славістики і латинської мови Франко склав 20 червня. 28 червня склав іспит з філософії. Склав із відзнакою, отож із юнацьким запалом він того ж дня пише до дружини "Значить моя задача сповнена! Приходиться тепер зачекати тільки на промоцію, т. є. торжественний акт, на котрім обявлять публічно уділення такому-то степені докторафілософії, а опісля професор Ватрослав Ягич влаштував традиційний у таких випадках " Комерс славістів" [12, т.49, 410].

Про те як відбувся він, розповів сам ранко у листі до дружини Ольги: " Ягич був дуже веселий і говорив пару разів промови. Крім нього були: професор Іречек, професор Краль з Празького університету, багато хорватів. При кінці вийшов професор Крумбархер з Мюнхена - автор візантійської літератури, котрий розмовляв зі мною про " Варлаама і Йоасафа" і обіцяв прислати мені працю свого товариша Є. Куна про сю тему. Промов було багато, між іншим і мене заставили говорити по-українськи" [12, т.49, 402].

Скромна, багато в чому навіть аскетична натура Франка не дуже полюбляла велемовні дифіляди, славослівя, особливо коли йшлося про його, Франка, персону. І все ж того дня він був по справжньому щасливий. І не тільки як доктор філософії, щойно, після усіх митарств, дипломований. Того дня Франко був щасливий як людина, якій, на жаль, доля вділила того щастя так неймовірно мало! Він запрошує друзів "на вечірку" у славетний віденський парк "Пратер” над Дунаєм. Звідти, під натиском тих же друзів; посилає телеграму до газети " Kurjer Lwowski", і вже наступного дня, 2 липня, у вечірньому випуску газета під рубрикою " Хроніка” повідомила львівя: "Докторат філософії здобув 1 липня цього року у Віденському університеті Іван Франко, наш шановний товариш, співробітник, справжній українець і знаменитий дослідник словянських справ”.

Уночі на 2 липня І. Франко на Північному вокзалі Відня сів на потяг до Львова. Він не дочекався урочистого вручення докторського диплома- - не міг пробути у Відні ще хоч би день із цілком банальних причин: останні свої заощадження тримав на проїзд до Львова. Девять місяців перебування у Відні для Франка були виповнені не лише працею як університетського докторанта. Зрештою, у цьому зізнавався й сам Франко: "Я записуюсь на університетне для самого докторського титулу, а також для того, щоби справді щось скористати в науці і познайомитися з людьми котрих знайомість мені може бути більше придатною, ніж сам титул докторський" [12, т.49, 354]. В одному з листів до М, Драгоманова він зізнається, що коли потрапляє у Віденські бібліотеки, то забуває про свій докторат і "налітає" на цілком інші теми, які бентежать його наукове і письменницьке єство. Саме у віденських бібліотеках і архівах Франко, за його висловом "записав у науковий блокнот" унікальні матеріали, які пізніше використав у грунтовному історико-соціологічному дослідженні "Панщина та її скасування 1848 року в Галичині”. Ця робота Франка і досі є однієюз найглибших аналітичних розвідок про політичні і соціальні процеси, які відбувалися в Австрії у 1848-49х роках, у період "Весни народів”. А вже тільки перелік імен відомих європейських учених, які були присутніми на "Комерсі славістів" у Віденському університеті чи з якими упродовж свого перебування у Відні співпрацював докторант, говорить про те, яке значення відіграв Відень у подальших наукових зацікавленнях І. Франка. Ягич, якому Франко багато чим завдячував у становленні як ученого європейського рівня, назавше залишався його старшим і мудрим колегою у науці. Стосунки Франка і Ягича, їхнє багаторічне листування- - то тема для окремого дослідження. Вони багато в чому були солідарними, багато в чому розходилися і навіть гостро полемізували як у листах, так і в публічних виданнях. Саме у Відні відбулася зустріч двох учених славістів і неординарних натур, праця яких мала велике значення (і не тільки наукове) у відстоюванні прав і свобод словянських народів у поліетнічній Австро-Угорській державі. Тут же, у Відні, Франко, як лідер Української радикальної партії (а згодом - один із засновників Укрвїнської національно-демократичної партії), встановлює особисті контакти з політичними діячами Європи. Девяності роки 19 сторіччя стали початком діяльності нових, радикальних політичних сил. Відень 1892-1893 років спричинився до вибору Франком свого місця у політичному процесі тих років: він зближується з представниками європейських політичних і суспільно-громадських рухів, зокрема - стає особистим "гострим і вкрай упертим" другом лідерів тогочасної австрійської соціал-демократії - Віктора Адлера й Ернеста Пернерсторфера. У Відні Франко познайомився з Томашем Масариком (майбутнім президентом Чехо-Словаччини), а також із чільним діячем європейського єврейства Теодором Герцлем.

Плідною, зокрема була співпраця І. Франка з австрійськими й німецькими періодичними виданнями: "Die Zeit", "Цsterreichische Rundschau", "Zeitschrift fьr цsterreichische Volkskunde", "Die Wage", "Die Arbeiter Zeitung", "Neue Revue", "Aus fremden Zungen", "Allgemeine Zeitung" та інші; з редакторами й співробітниками цих видань: Г. Каннером, І. Зінгером, К. Глоссе, К. Арамом, Ф. Зальтеном, М. Бубером, Г. Габерфельдом та іншими; з віденськими соціал-демократичними діячами В. Адлером, Е. Пернерстофером.

Інша річ, що Франко був потрібний багатьом з цих людей не менше, ніж вони йому. Прогресивна громадськість Відня (університетська інтелігенція, молоді журналісти, громадські діячі) жила у ті роки вже передчуттям, що назріває крах імперії. Свідомість національного дисбалансу в центрі та на периферії, махінації під час виборчих кампаній, реакційна політика премєра К. Бадені, який усіляко сприяв польській шляхті, створював можливості для її проникнення в різні галузі суспільного і політичного життя - усе це викликало обурення представників радикальної частини австрійської громадськості. Враховуючи гостроту стосунків між польською шляхтою і українськими селянами в Галичині, столичні демократи намагалися навіть використати це протистояння, щоб якось повернути розвиток політичної ситуації в імперії у своїх інтересах.

У таких обставинах деякі радикальні австрійські політичні діячі та журналісти (І. Зінгер.К. Менгер, В. Адлєр), які добре знали настрій української молоді, звернулися до віденських осередків товариств "Січ" і "Родина” з проханням організувати у столиці спільний мітинг, на якому виступили б не тільки промовці-австрійці, а й оратори-українці. Підтримуючи цю пропозицію, Р. Сембратович звернувся від імені комітету української громади австрійської столиці з відповідним проханням до І. Франка. Письменник, який працював тоді на замовлення редакції тижневика "Die Zeit" над доповіддю про міграцію та економічне становище галицьких селян для товариства фабіанців, сприйняв його прихильно - як таке, що відповідало його власним соціально-політичним намірам і патріотичним устремлінням.

Співставляючи листи, які писали І. Франкові в даній справі тоді Е. Пернерсторфер і Е. Фірт зі спогадами Марка Черемшини, можна дійти висновку, що мітинг відбувся 10 грудня 1896 року. Від українців виступали на ньому А. Могильницький та І. Франко. Їхні доповіді прозвучали гарною німецькою мовою і були вислухані з великим зацікавленням, зокрема промова І. Франка. Кожне його речення, як стверджує свідок, "викликало або бурю потакувань, або бурю гніву проти подвижників східногалицького пекла”, яке він "майстерно розкривав і демонстрував тоном ученого" [12, т.3, 305].

На другий день, 11 грудня, відбулася зустріч І. Франка з товариством фабіанців. У переповненому залі, який вміщав 800 місць, були присутні парламентські посли, редактори різних газет і журналів, професори університету і навіть відомі вже західноєвропейській громадськості літератори й письменники (П. Альтенберг, А. Шніцлер та інші). Доповідь львівського оратора мала великий успіх. Становище галицького селянства, господарська і політична ситуація у Прикарпатському регіоні пробудила жвавий інтерес слухачів. Тільки на запитання доповідачеві довелося відповідати дві години.

Ще раз на цю тему І. Франко виступав 14 грудня у Гамбурзькому залі Пятого бецирку Відня перед учасниками зборів Народного політичного ферайну. Цей виступ знвйшов резонанс не тільки в австрійській, але й в англійській пресі.

Незабаром після цього у Центральній кавярні на Герренштрассе у колі своїх українських друзів І. Франко ділився враженнями про зустрічі в австрійській столиці. Він був задоволений, часто згадував імена І. Зінгера і В. Адлера, "тішився, що створив собі дорогу до віденських газет і журналів”.

Як бачимо, зближення автора "Бориславських оповідань”і "Мойсея” з австрійськими соціал-демократичними виданнями та їхніми редакторами не було стихійне, а соціально й політично детерміноване. До цього прагнули обидві сторони. З одного боку, український автор, природно, хотів донести до німецького читача живе слово про рідний народі його кривди, а з другого - посуповій інтелігенції метрополії, зокрема тій, що працювала в редакціях лівої орієнтації, потрібна була своя людина в Галичині - авторитетний журналіст-ерудит, який міг би сумлінно, зі знанням фактичного стану речей дописувати до їхніх періодичних друкованих органів про політичне й економічне життя краю. Що І. Франко підходив на цю роль, ніхто не сумнівався. В його особі віденські радикали вбачали послідовного противника ненависного їм режиму К. Бадені.І. Франко - відомий на той час письменник, твори якого - приміром, "Каменярі”, "Рубач”, "Як пан собі біди шукав”, "Цигани” та інші - перекладалися і публікувалися в соціал-демократичній пресі Австрії та Німеччини. Нарешті, імя І. Франка як журналіста, що досконало володів не тільки пером, а й німецькою мовою, було теж знане редакторам віденських часописів. Співробітники газети "Die Gleichheit" А. Браун і А. Кройцерще в кінці 80-х звертались до письменника з проханням інформувати редакцію про перебіг страйку львівських пекарів 1888 року.

Так, керуючись патріотичними мотивами, під впливом суспільно-політичних обставин, завдяки невсипущій праці й літературному обдаруванню І. Франко здобуває доступ до багатьох австрійських періодичних видань, у яких друкує свої праці з життя галицького краю. Письменник стає, таким чином, співучасником журналістського та історико-літературного процесу Австрії, а водночас і Німеччини. Адже все, що друкувалося в австрійській чи німецькій пресі, ставало надбанням німецькомовного читацького загалу в обидвох країнах. Але І. Франко підтримував також зв'язки й контакти безпосередньо з берлінськими, ляйпцігськими, мюнхенськими та іншими виданнями ("Aus fremden Zungen", "Berliner Volksblatt", "Deutsche Rundschau", "Allgemeine Zeitung" та іншими).

Зауважимо, що публікації, якими український автор підтвердив і закріпив свою причетність до німецькомовного письменства, різні за формою, жанром, темами наукового і художнього дослідження, але всім їм прикметний один і той же цільовий задум - звернути увагу можновладців на кривди прикарпатського села, причетного терпіти терпіти сваволю чужинців-колонізаторів. Це прагнення, яке в усі часи було притаманне письменникові, у 90-х роках нагадало про себе ще сильніше, бо піврічне перебування у столиці допомогло йому глибше зрозуміти політичну ситуацію в імперії, оцінити, так би мовити, з близької відстані ставлення уряду до реальних процесів, що відбувалися на його Батьківщині. Вже у листі до М. Драгоманова від 11-12 жовтня 1892 року І. Франко з болем констатував: "Тепер, звісно, я виджу, що. Австрія нічогісенько сущого для мужика руського не думає зробити, а тут у Відні дехто прямо говорить, що Австрія і польські пани згори махнули рукою на Галичину, певні, що в разі конфлікту вона пропаща, і стараються тільки як можна більше її експлуатувати" [12, т.49, 357].

У працях, адресованих австрійським столичним журналам і газетам, І. Франко писав про те, що його найбільше боліло, що ятрило душу народу. Це яскраво засвідчують навіть назви його гостро-полемічних публіцистичних статей та економічних досліджень: "Еміграція галицьких селян" (1892), "Селянський рух в Галичині” (1895), "Паперові гроші пана Тишковського” (1895), "Еміграційні агенти в Галичині” (1896), "Поляки і русини” (1897), "Тріумф австрійської ідеї в Галичині” (1898), "Неможливе в країні без можливостей" (1899), "Тортури в Галичині” (1900), "Поляки на два фронти” (1901), "Селянські страйки у Східній Галичині” (1902), "Три велетні в боротьбі за одного карлика" (1907), та цілий ряд інших. Таких публікацій наберется кілька десятків. Побачивши світ німецькою мовою, деякі з них потім були перекладені мовою українською, але велика частина практично ще й досі недоступна для нашого широкого читача ("Із Галичини” (1892), "Перша сесія Галицького сейму" (1896), "Єзуїтство в європейському питанні" (1896), "Подвиг залізної руки” (1896), "Як в Галичині сіють вітер" (1896), "Найновіша виборча комедія в Галичині” (1898), "Львівські заворушення" (1902) та багато-багато інших. Знають про них хіба що окремі дослідники спадщини письменника 0 - літературознавці, історики, соціологи, економісти. У 50-ти томне Зібрання творів І. Франка згадані статті не потрапили.

Варто, мабуть, нагадати, що деякі праці, позначені гострою політичною злободенністю та актуальністю, звинувачували уряд в порушеннях громадських прав, що викликало втручання цензури. Публікація статті "Галицькі вибори” 5 жовтня 1895 року, приміром, спричинилась до конфіскації 53 числа віденського тижневика "Die Zeit", а гостросюжетний викривальний нарис "Подвиг залізної руки”, спрямований проти антиукраїнської політики К. Бадені, Г. Каннер, налякавшись повторної конфіскації видання, сам не допустив до друку. І тільки завдяки старанням сина письменника Тараса, який звернув увагу Е. Вінтера на існування такої праці в рукописному варіанті, вона вперше побачила світ 1963 року у збірнику "Іван Франко. Статті й матеріали до історії та культури України”.

Із соціологічними, політичними й економічними публікаціями, тематичними мотивами перегукуються й художні твори - новели та оповідання, у яких І. Франко пластикою зображення образів, часто з гумором, що переходить у сарказм, висміює окремі потворні явища тодішнього життя в конкретних хронологічних і територіальних вимірах. Ця оригінальна художня творчість І. Франка німецькою мовою нараховує десять оповідань: "Свинська конституція" (1896), "Острий-преострий староста” (1897), "Мій злочин” (1898), "Історія однієї конфіскати” (1899), "Розбійник і піп" (1900), "Із галицької "Книги битія" (1901), "Терен у нозі” (1904), "Хома з серцем і Хома без серця" (1904), "Вівчар” (1907), і "До світла” (1903).

Всі ці оповідання, на відміну від публіцистичних творів, доступні українському читачеві, бо їхні українські варіанти увійшли до Зібрання творів у 50-ти томах, не раз друкувалися і передруковувалися (за винятком "Хома з серцем і Хома без серця”) в інших збірках, які зявилися в Україні в 50-70-х роках. Але не так вже багато читачів знає, що вони, крім "До світла”, "Вівчара" і "Мого злочину”, були написані спочатку німецькою мовою для австрійських журналів, що саме там вони вперше побачили світ, а вже після того автор переклав їх, а точніше пересотворив, українською. Окремі з цих творів мали в Австрії та Німеччині чималий успіх. "Свинська конституція”, зявившись у "Die Zeit" (1896,№88), була передрукована дрезденською газетою "Sдchsische Arbeiter-Zeitung" (1896, № 141) і недільною баварською "Mьnchener Post" (1896, № 25), а "Історіяоднієї конфіскати” ("Die Zeit",1899, № 245) зі сторінок тижневика перехопила німецька "Berliner Tageblatt" і американська "Sonntagsblatt der New York Volkszeitung".

Звичайно, не всі оповідання, які письменник надсилав до австрійських редакцій, зявилися друком без труднощів. Редактори і в цьому випадку, як і в публіцистиці, надавали перевагу передовсім творам з гострою соціальною проблематикою (про виборчі маніпуляції, міжнаціональні стосунки, робітничо-селянські страйки, поліцейські репресії та інші. Наприклад, Р. Лотар, подякувавши за оповідання "Мій злочин”, у листі до автора наголошував: "Я дуже бажав би, щоб ви надіслали мені щось політичного”, а Г. Каннер від тижневика "Die Zeit", зі свого боку, пропонував ознайомитися з "Політичними фотомоментами із Верхньої Австрії”, які він спеціально надіслав І. Франкові у вересні 1899 року, і написав "щось подібне з Галичини”. Політично актуальної тематики вимагали й інші редактори. Тому, ясна річ, такі твори, як "Свинська конституція”, "Острий-преострий староста”, "Історія однієї конфіскати” вони друкували швидко, не відкладаючи рукописів.

Проте не всі оповідання мали такий тріумфальний успіх, як "Свинська конституція" чи "Історія однієї конфіскати”. Довго довелося чекати авторові на публікацію новели "Терен у нозі”.

Не судилося Франкові побачити публікацію оповідання "До світла”.

Розділ 3. Шніцлер і Відень

Процес формування австрійської літератури найтіснішим чином пов'язаний з рубежем ХІХ-ХХ століття - періодом існування Австро-Угорської монархії. Не дивно, що її носії інтенсивно реагують на суспільні проблеми в нових історичних умовах.

Артур Шніцлер (1862 - 1931) - один з яскравих та суперечливих письменників, новатор у прозі та драматургії кінця ХІХ - початку ХХ ст. Його творчість багата на художні моделі. Йдеться про мистецтво, складові якого увібрали різні стилі (імпресіонізм, модерн, реалізм). Це викликало закономірну полярність критичних оцінок Шніцлерової творчості. У цьому зв'язку доцільно виокремити праці таких авторів, як Рей Аллєн, Франц Баумер, Елен Буцко, Ренате Ваґнер, Елізабет Гереш, Петер Ґей, Дірк Детлефсен, Роланд Дугамель, Ірене Ліндгрен, Вернер Нойзе, Міхаела Перльман, Ганс Позер, Урбах Райнгард, Штефан Сімонек, Йoзеф Стрелка, Констанце Флідль, Джузепе Фарезе, Гартмут Шайблє. Зарубіжне літературознавство, у першу чергу, німецьке та австрійське панорамно охопило ранню, довоєнну і післявоєнну прозу А. Шніцлера. Проте вона розглядалася з позицій внутрішньої еволюції Шніцлера - прозаїка, а не в контекстуальному ключі щодо характеристики літературних напрямів кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Творчість А. Шніцлера постає перед сучасними дослідниками й інтерпретаторами як літературне явище загальноєвропейського історико-літературного процесу. Вона має чіткі окреслення на тлі літературно-мистецької атмосфери його доби.

Дослідницький інтерес до прози Шніцлера на зламі століть мав місце ще за життя письменника. У 1895 - 1930_х рр. побачила світ низка монографій, присвячених критичному аналізу драматичних і прозових творів літератора. Тут характерні студії Еміля Шаефера (1897), Пауля Вільгельма (1899), Макса Буркгарда (1905), Карла Ганса Штробля (1906/07), Александра Залькінда (1907), Гайнріха Штюмке (1907), Віктора Клємперера (1910/11), Юліуса Каппа (1912), Ріхарда Шпехта (1922), Теодора Райка (1913), Йозефа Кьорнера (1921), Отто Шіннерера (1931). Примітний факт: у 1931 р. з-під пера представника авангардного літературного гуртка "Молодий Відень” Гуго фон Гофмансталя (1874 - 1929) з'явилася важлива стаття про Артура Шніцлера з нагоди його 60 літніх уродин.

В Україні творчість Артура Шніцлера нині призабута, хоча на початку століття вона розбурхувала думки й настрої театрального й читацького загалу. Якщо говорити про українські переклади творів Артура Шніцлера, то першим інтерес до прози австрійського новеліста та драматурга виявив Осип Фацієвич. У 1904 році він переклав українською мовою цикл із семи діалогів "Anatol” ("Анатоль”) Артура Шніцлера. До слова, це був і перший вагомий твір австрійського письменника. Український читач познайомився з ним у цьому ж році на шпальтах часопису "Літературно-Наукового Вісника”. У 1909 році в театрі "Соловцов” зробили спробу поставити Шніцлерового "Анатоля”.

Серед перекладів Шніцлерової прози особливе місце займає українськомовна інтерпретація драми "Freiwild” ("Дика звірина”).3 Автор Йосиф Стадник (1876 - 1954) - відомий режисер, актор і театральний педагог, переклав її для театральної сцени. У 1905 році твір протягом місяця друкувався у щоденній львівській газеті "Руслан”.

Відому новелу "Leutnant Gustl" ("Лейтенант Густль”) переклав український фольклорист, етнограф, Володимир Гнатюк (1871 - 1926) у 1904 р. і надрукував її у "Літературно-Науковому Віснику”. У його перекладі дуже тонко оживає передана гама людських переживань, лапідарність вислову, котра досягається багатством порівнянь, метафоричністю та афористичністю мови. Під кінець 20_х рр. український читач побачив ще один переклад новели "Лейтенант Густль”, автором якого був Андрій Строговський (Київ-Ляйпціг, 1929).

Варто зазначити: у творчості Артура Шніцлера традиційним виглядає прямий зв'язок між мистецтвом і суспільним буттям. Тут впадає в око аргументоване твердження Д. Затонського (1922-2009): "панівний прогресивний розвиток країни викликає до життя значні художні твори, а періоди лихоліть, що вражають її, спричиняються до хворобливих, "декадентських" зривів. В Австрії переважав зворотній зв'язок”. Поглиблюючись австрійська розмаїтість по-своєму позначилася на творчості письменників цієї доби, на їхньому погляді на світ, знявши дещо наївну виразність і простоту, а навзамін запустивши в душу неспокій. Проте суть у тому, як зазначає Д. Затонський, що "австрійська література тих днів була більшою, ніж епоха, яка її створила”. Мовиться не про "випадковість”, а про зв'язок із занепадаючою монархією, але як було згадано вище, зв'язок зворотній. Погляд на літературу відносно невеликого періоду 1890-1910 рр. доводить це беззаперечно. Артур Шніцлер (1862-1931) успадкував від попередників Франц Грільпарцер (1791-1872), Чарльз Зільсфільд (1793-1864), Йоган Габріель Зайдль (1804-1875), Адальберт Штіфтер (1805-1868) Австрію як даність, що має суб'єктну величину. З його художнього світу постає трагізм прощання з минулим.

15 травня 1862 року народився австрійський письменник і драматург Артур Шніцлер. Йоган Шніцлер, батько Артура, був сином Йозефа Шніцлера, єврейського теслі, і Розалі Кляйн з сім'ї барона Гутмана де Гельзе. Мама Артура Луїза Маркбрайтер була дочкою Філіпа Маркбрайтера, відомого віденського лікаря, який ще до цього був доктор філософії і хороший піаніст, і Амалії Шей, яка походила з заможної єврейської сімї. Це все свідчить про єврейське походження Артура. Йоган Шніцлер, батько Артура, навчаючись в гімназії, писав драми німецькою і угорською мовами, але все таки віддав перевагу медицині на відміну від Артура. Юліус, брат Артура, і сам Артур вивчали також медицину. Сім'я Артура Шніцлера входила до вищих культурних кіл тогочасного Відня. Відомі співаки і актори Віденської сцени бували частими гостями у них в будинку. Сім'я Шніцлерів відвідувала також важливі театральні дійства. І цей безпосередній контакт з театральним світом і розвине пізніше пристрасть Артура до театру і першими його творами будуть театральні тексти (драми).8 липня 1879 року Артур вступає до академічної гімназії і фах йому вибирає батько, це була звичайно медицина.

З 1880 по 1885 рр. Шніцлер намагається зробити вибір між медициною і письменством." Medic. und poet. Weltanschauung prьgeln sich auf gar ergцtzliche Weise in meiner sog. Seele herum". Але вивчаючи медицину, не полишає він і свого захоплення поезією. Незважаючи на проблеми з навчанням і постійне втручання батька, а через це нервове напруження і поганий настрій, не полишає молодий Артур писати. Він пише в основному п'єси. До 25 травня 1880 року закінчив він 23 п'єси і розпочав роботу над 13-ма наступними. В листопаді 1881 року вийшли в Мюнхенській газеті "der Freie Landesbote" перші спроби молодого автора: коротке полемічне оповідання "Ьber den Patriotismus" і "Liebeslied der Ballerine", обидва написані в серпні цього ж року.

30 вересня 1881 року Шніцлер вербується як солдат на 1 рік.

А вже в жовтні 1882 року вступає він на пост в Віденський Гарнізоншпиталь №1 і його направляють в морг на роботу. Це солдатська служба не подобається йому, він відчуває огиду, коли він переступає поріг шпиталю. І цей досвід який він в цьому "verdammten Militдrjahr" набуває, буде пізніше в безжалісній сатирі "Leutnant Gustl" висміяний.


Подобные документы

  • Осмислення дискурсу міста в культурологічному та філософському контекстах у роботі В.Г. Фоменко. Українська художня урбаністика в соціально-історичній перспективі. Вплив міста на процеси розвитку української літератури кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.

    реферат [18,4 K], добавлен 18.01.2010

  • Короткий нарис життя та творчості відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Роль Франка в формуванні національної культурної свідомості народу. Філософські та естетичні погляди письменника.

    курсовая работа [95,8 K], добавлен 18.10.2009

  • Характеристика політичних поглядів Франка як одного з представників революційно-демократичної течії. Національна проблема в творчості письменника, загальні проблеми суспільного розвитку, людського поступу, права та політичного життя в його творчості.

    реферат [27,0 K], добавлен 11.10.2010

  • Дослідження особливостей розвитку української літератури в другій половині ХІХ століття. Вивчення творчості письменників-патріотів: Лесі Українки, Марка Вовчка, Івана Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка. Основні риси реалізму в літературі.

    презентация [396,5 K], добавлен 30.09.2015

  • Трактат Івана Франка "Із секретів поетичної творчості". Дослідження музичних і малярських можливостей мистецтва слова. Творчість Ольги Кобилянської як яскравий приклад синтезу мистецтв. Зв’язок з імпресіоністичним живописом в творчості М. Коцюбинського.

    реферат [21,3 K], добавлен 21.12.2010

  • Кінець ХІХ ст. – поч. ХХ ст. – період зближення національних літератур України і Польщі. Критичні оцінки Івана Франка щодо творчості Юліуша Словацького. Висновки І. Франка про польську літературу. Українська школа романтиків в польській літературі.

    дипломная работа [67,8 K], добавлен 15.10.2010

  • Особливості укладання та мотиви збірки Івана Франка "Зів’яле листя". Використання різних жанрів. Безсумнівна композиційна цілісність збірки. Модерністська тенденція в українській літературі. Основні поняття знаково-семантичної системи "Зів’ялого листя".

    курсовая работа [60,5 K], добавлен 19.05.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.