Публіцистика Івана Франка

Функції, властивості та завдання публіцистики. Розвиток української публіцистики. Публіцистична спадщина Івана Франка, значення публіцистики в його житті. Ідейно-політичні засади публіцистичної творчості. Використання метафор у публіцистичних текстах.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 13.01.2014
Размер файла 134,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

  • Вступ
  • 1. Загальні відомості про публіцистику, її особливості
  • 1.1 Визначення поняття "публіцистика"
  • 1.2 Функції, властивості та завдання публіцистики
  • 1.3 Розвиток української публіцистики
  • Висновки до 1 розділу
  • 2. Публіцистична діяльність Івана Франка
  • 2.1 Публіцистична спадщина Івана Франка
  • 2.2 Значення публіцистики в житті Івана Франка
  • 2.3 Іван Франко як постать в українській публіцистиці
  • 2.4 Вплив Івана Франка на українську публіцистику
  • Висновки до 2 розділу
  • 3. Аналіз публіцистичної творчості Івана Франка
  • 3.1 Ідейно-політичні засади публіцистичної творчості Івана Франка
  • 3.2 Використання метафор у публіцистичних текстах Івана Франка
  • Висновки до 3 розділу
  • Висновок
  • Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми: Публіцистичні твори Франка на сьогоднішній день мають значний вплив на українську публіцистику, як фундаментальні і тематично актуальні у наш час. Публіцистика Франка - явище багатогранне, різнопланове і по-своєму унікальне, адже феномен української публіцистики полягає у необхідності письменницького слова бути і "дзвонами гучного бою", і політичною трибуною, і "криком та стогоном" суспільства. Цей феномен мав свої особливості у різні періоди суспільно-політичного життя країни. Автор обговорював болючі проблеми національного самоствердження з позицій історичної правди, моралі та загальнолюдських цінностей із залученням читачів до щирої та відвертої розмови, що є універсальним засобом розвитку самосвідомості нації. Публіцистична праця його спрямована на виникнення нових стандартів мислення і сприйняття соціальної дійсності. Іван Франко був одним з перших, хто розробляв науково-теоретичні основи публіцистики, а також він зробив величезний внесок у розвиток образності публіцистичного слова за допомогою створення індивідуально-авторських метафор різного типу.

Публіцистичний доробок письменника, значною мірою актуальний дотепер. Тому виникає необхідність комплексного вивчення публіцистики цього талановитого автора.

У своїх творах Франко постає мислителем-гуманістом світового масштабу, а його творчість гідна великого подиву і викликає до себе постійний живий інтерес. Історичне значення публіцистики письменника дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному політичному й культурному світі, яке б залишилося поза його увагою і не знайшло у творчості письменника відображення. Та при тому Іван Франко не був просто письменником. У літературі він був першорозрядним майстром і теоретиком-учителем цілої генерації поетів і письменників-демократів, які виходили з гущі народних мас. Він був прекрасним драматургом, вченим-філологом, літературним критиком, пропагандистом, перекладачем, істориком, соціологом, філософом. І найголовніше він був чудовим публіцистом.

Публіцистику Франка досліджували такі вчені: М. Нечиталюк (стаття "До питання про світогляд Івана Франка (Нові матеріали)"), світоглядну еволюцію відстежували Я. Грицак ("Дух, що тіло рве до бою" та "Пророк у своїй вітчизні") та Б. Червак у книзі ""Наперед українці" (До національної ідеї Івана Франка)", О. Забужко у праці "Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період", А. Пашука та А. Мазепа "Історико-філософське трактування поступу в публіцистиці Івана Франка", М. Жулинський осмислював питання суспільного поступу в публіцистиці Івана Франка крізь призму духовного розвитку суспільства.

Мета даної курсової роботи - це всебічне та об'єктивне вивчення публіцистики Івана Франка, як ключового елементу української публіцистики.

Для реалізації поставленої мети виконано такі завдання:

аналіз публіцистичної спадщини Івана Франка;

аналіз значення публіцистики в житті Івана Франка;

дослідження політичного відтінку в публіцистиці Івана Франка;

аналіз філософсько-політичного змісту публіцистики Івана Франка;

дослідження Івана Франка, як постаті в українській журналістиці.

Об'єкт дослідження - це сукупність відношень різних аспектів та ланок публіцистики Івана Франка.

Предмет дослідження - це публіцистика Івана Франка.

Для дослідження даної курсової роботи я користувалась такими методами:

n бібліографічний;

n історичний;

n порівняльний;

n аналітичний;

n синтетичний.

Структура й обсяг роботи. Мета й завдання дослідження зумовили структуру курсової роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дослідження становить _____ сторінок, основного тексту - сторінок. У списку літератури - 45 найменувань.

1. Загальні відомості про публіцистику, її особливості

1.1 Визначення поняття "публіцистика"

Слово "публіцистика" виникло в німецькій мові ("Publizistik"), але постало з латинського слова "publikus", що в перекладі означає - "суспільний, народний". З німецької мови воно поширилося в інші європейські мови, в тому числі й в українську.

Публіцистика - це своєрідний тип творчості, предметом якого є важливі питання й актуальні явища суспільного життя, а для метода їх освоєння характерно, поєднання логічно-абстрактного й конкретно-образного мислення, в результаті чого створюється нова духовно-інтелектуальна цінність, тобто публіцистичний твір, який спрямований на дослідження, узагальнення, пояснення явищ життя, з метою впливу на громадську думку й свідомість суспільства.

"Публіцистика, - стверджує відомий науковець-журналістикознавець Йосип Лось, - це словесна сфера моделювання свідомості, вияв незгасної активності, динамізму людського духу, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина вияву інтересів та вартостей людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності".

Предмет публіцистики - це соціальна дійсність, суспільно-політичний аспект виробничих, економічних, моральних, мистецьких, наукових, духовних та інших явищ життя і проблем.

Публіцистика - це також суспільствознавство та людинознавство. Суспільство й людина - це два глибоко й тісно взаємопов'язані між собою боки єдиного предмета публіцистики. Вона висвітлює і з науковою глибиною досліджує функціонування суспільної людини у створеному самою ж людиною соціумі.

франко публіцистика метафора українська

Дуже цікаву думку висловив свого часу Максим Рильський у нарисі "Коротка новела", що був уперше опублікований у газеті "Вечірній Київ" 17 грудня 1960 року в публіцистичному циклі "Вечірні розмови". Автор замислився над газетною сторінкою оголошень при шлюбні розлуки. І подумалося йому, що за кожним іменем криється зовсім не проста, а іноді й трагічна людська історія. "\ подумалось мені, - розповідає далі М. Рильський, - що світова література, яка обертається навкруг любовних та родинних тем і сюжетів, не охоплює всієї складності життя, що слова вірність і зрада, кохання і обов'язок, чеснота і розпуста не покривають усього того значного, що буває межи людьми". Для доведення цієї думки автор "Вечірніх розмов" розповідає одну давню київську історію.

1.2 Функції, властивості та завдання публіцистики

Публіцистика потребує особливо високого рівня оволодіння фаховим мистецтвом, найповніше задовольняє функції і завдання журналістики: бути історією сучасності, впливати на практику суспільно-політичного життя. Далеко не кожний працівник мас-медіа може стати публіцистом, - для цього потрібний особливо яскравий талант, великий власний життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності, блискучий, зрозумілий мільйонам стиль.

У різноманітних джерелах підкреслюються такі головні функції публіцистики:

· формувати громадську думку,

· викликати зміни або консервувати в суспільній свідомості критерії та оцінки соціальних подій.

Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє про сучасні проблеми, - він роз'яснює й переконує, полемізує й викриває, закликає до дії, агітує й пропагує. У публіцистичних творах поєднуються лексико-стилістичні особливості наукового дослідження і ораторського мовлення, невимушена жвавість розмовної говірки і чітка впорядкованість літературної мови.

Однією з основних властивостей сучасної публіцистики - її науковість. Поєднання науки і публіцистики виражається в прагненні журналістів з усіх сторін осмислити підняту проблему, дати точну оцінку висвітленому явищу, довести до кожного реципієнта свою правоту, переконати його не лише вибухом емоцій і почуттєвими доказами, а й цифрами, фактами, логічними аргументами, посиланнями на першоджерела своєї інформації. Поважний і глибокий аналіз соціальних проблем, свіжість думки і слова, міцна й надійна, а головне - достовірна, аргументаційна база - це те, що дозволяє сьогодні говорити про публіцистику як різновид наукової діяльності.

А відтак постає питання про гносеологічний аспект публіцистичної творчості, її об'єкт і предмет. Об'єкт публіцистики - уся реальна дійсність у складності й розмаїтті виявів. Це - наука й мистецтво, виробництво й економіка, транспорт і енергетика, побут і мораль, шкільництво і культура. Не можна вказати якоїсь сфери матеріальної чи соціальної дійсності, яка була б закрита для пильного ока публіциста.

Змістова універсальність журналістського твору об'єктивно передбачає й багатоаспектність форми, яка має більше рівнів вимірів, ніж поетика художньої літератури.

Публіцист мусить глибоко знати предмет дослідження, часто на рівні спеціаліста, але найважливіше - він повинен уміти повернути предмет суспільною стороною, показати його соціальну, політичну значимість, розкрити моральний, філософський, людинознавчий зміст.

В основі праці публіциста - відкриття суспільних колізій, аналіз суперечностей, виявлення проблемної ситуації. У зв'язку з цим перед публіцистом на початковому етапі створення його твору виникають такі завдання:

· віднайдення "первісних фактів", тобто встановлення сукупності фактів, що породжують проблему; відокремлення їх від мільйонногранної дійсності для пильного вивчення;

· вироблення гіпотези "первісних фактів", припущення про їхні причини, значення, місце в суспільному житті;

· дослідження проблемної ситуації, збирання додаткової інформації, так званих "вторинних фактів" через вивчення документів і джерел, аналіз висловлювань та вчинків широкого кола учасників події, проведення численних додаткових інтерв'ю;

· перевірка гіпотези "первісних фактів", встановлення хронологічного перебігу подій, причинно-наслідкових зв'язків, генезису, структури і т. ін. явища;

· створення остаточної концепції, перехід від гіпотези до пояснюючої теорії, тобто вироблення розуміння й оцінки явища чи події, їх ролі й місця в житті, прогнозування впливу на сучасність, практичні пропозиції щодо їх використання.

Публіцист - першопроходець. Він першим намацує больову точку в суспільному житті. У нього ще немає часу на узагальнюючий погляд на відкрите явище. Він прагне сповістити суспільству про проблемну ситуацію, привернути до неї увагу читацького загалу.

З цього погляду найяскравіший приклад подають нариси російського письменника й журналіста Валентина Овечкіна (1904-1968), об'єднані ним у книгу "Районні будні" (1952-1956). З певною мірою метафоричності можна сказати, що саме публікація перших нарисів цього циклу в журналі "Новый мир" (1952, № 9) ознаменувала собою появу нової якості в усій тодішній радянській літературі: висловили її тугу за гуманізмом, засвідчили посилення дослідницьких тенденцій, піднесення уваги до простої людини, повернення їй її гідності, здійснення перших кроків на шляху до демократизації керівництва тодішнім радянським суспільством. Іншими словами, це був зародок того, що в майбутньому визначатиме сутність літератури та публіцистики шістдесятництва.

"Районні будні" не були фактом документалістики, у них широко використовувався авторський вимисел. Але, можливо, саме тому вони були наповнені пекучим, гостро актуальним суспільним змістом, глибоко розкривали саме ту проблематику, яка хвилювала й непокоїла мільйонну читацьку аудиторію. Саме вигаданий (а, можливо, й "вигаданий ') сюжет, події й образи дозволили В. Овечкіну доторкнутися пером журналіста до больових точок життя соціуму, написати злободенний твір, анонімність і безадресність (звичайно ж, удавана), описаних у ньому подій, послужили певним гарантом його появи в друці.

Разом з тим слід беззастережно визнати, що саме публіцистичні нариси "Районних буднів" проклали шлях до наступного опрацювання в художній та науковій літературі заявленої в них проблематики. Журналіст виступив тут як першопроходець, відкривач невідомих обріїв життя та нових аспектів його пізнання.

У художньо-публіцистичних творах провідна роль належить особі оповідача, який розповідає, змальовує, розмірковує, веде читача від одного факту до другого, знайомить з явищами, аналізує і роз'яснює проблеми. Наявність оповідача, що ніби супроводжує читача лабіринтами подій і фактів, думок і міркувань, є важливою ознакою публіцистики. У свідомості читача, як правило, закріплюється образ автора-оповідача з його улюбленою темою, системою аргументації, мовним стилем.

1.3 Розвиток української публіцистики

Розвиток публіцистичного стилю нерозривно пов'язаний з історією розвитку літературної української мови, тому що публіцистичний стиль є одним з її складових частин. Елементи публіцистики були притаманні ще слов'яноруській літературній мові, яка була поширена на Україні в 17 ст.

У гострій полемічній, викривальній літературі публіцистичного стилю, поширеній у ті часи, знаходить своє відображення визвольний рух українського народу, його згуртованість у боротьбі проти агресивних намірів султанської Туреччини і шляхетської Польщі. І проти спроб знищити українську культуру, мову і релігію за допомогою Унії.

Робилися спроби запровадити жанр публіцистичної публіцистики: до таких спроб можна віднести намагання розширити сфери вживання української літературної мови Є. Гребінкою, Г. Квіткою-Основ'яненком, П. Гулаком-Артемовським, і звичайно, мовну практику журналу "Основа". Велику роль у збагаченні української літературної мови і її стилів відіграв розвиток прогресивної української публіцистики, зокрема діяльність І. Франка, Л. Українки, П. Грабовського, В. Стефаника, М. Коцюбинського та інших, чия мовна практика ґрунтувалася на загальнонародній мові, і одночасно розвивала українську літературну мову, збагачуючи та доповнюючи її новими жанрами, які б відповідали новим соціальним потребам. В українську літературну мову потрапила велика кількість загальновживаних термінів суспільно-політичної та наукової лексики, збагачувався запас синонімічних можливостей, деяка кількість загальновживаних слів набула ряду нових значень або нових відтінків цих значень, в українській мові з'явилися стійкі словосполучення, які утворилися на основі публіцистичної лексики.

Вплив публіцистики на художню літературу виявлявся у вигляді тенденції, яка несе в художній твір не лише публіцистичну спрямованість, а й авторські прийоми, спеціальну лексику.

У науковій літературі публіцистичний стиль досліджувався з 20-х років XX ст. На той час вже були вироблені основні жанри, які набули своєї досконалої літературної форми під пером кращих письменників і журналістів, вони сприяли подальшому становленню української літературної мови в цілому.

30-ті роки характеризуються важливими процесами подальшого збагачення публіцистики новою лексикою і фразеологією, процесами граматичного нормування й стилістичного вдосконалення.

Висновки до 1 розділу

Отже, публіцистика - це своєрідний тип творчості, предметом якого є важливі питання й актуальні явища суспільного життя, а для метода їх освоєння характерно, поєднання логічно-абстрактного й конкретно-образного мислення, в результаті чого створюється нова духовно-інтелектуальна цінність, тобто публіцистичний твір, який спрямований на дослідження, узагальнення, пояснення явищ життя, з метою впливу на громадську думку й свідомість суспільства.

Предметом публіцистики є соціальна дійсність, суспільно-політичний аспект різних явищ життя людини (економічних, моральних, духовних тощо) і проблем, які цих явищ стосуються.

Щоб писати публіцистичні твори треба яскравий талант, великий життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності та зрозумілий для людей стиль.

Виділяють дві головні функції публіцистики:

- формувати громадську думку;

- викликати зміни або встановлювати в людській свідомості критерії та оцінки соціальних подій.

Головною особливістю публіцистичної діяльності є вміння повернути предмет свого дослідження суспільною стороною, показати його значимість, розкрити моральний та філософський зміст, привернути увагу читацького загалу.

Розвиток публіцистичного стилю нерозривно пов'язаний з історією розвитку літературної української мови, тому що публіцистичний стиль є одним з її складових частин.

Велику роль у збагаченні української літературної мови і її стилів відіграв розвиток прогресивної публіцистики, зокрема діяльність Л. Українки, П. Грабовського, В. Стефаника, М. Коцюбинського і, звичайно, І. Франка, чия мовна практика базувалася на загальнонародній мові, доповнюючи її новими жанрами, які б відповідали новим соціальним потребам.

2. Публіцистична діяльність Івана Франка

2.1 Публіцистична спадщина Івана Франка

Досліджуючи національно-культурне життя українців Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ ст., складно оминути літературну, громадську і наукову діяльність І. Франка, який відзначився плідною та невтомною працею для соціального і культурного поступу української нації. Творча спадщина Великого Каменяра є цінним джерелом для вивчення як життєвого шляху непересічного літератора та вченого, так і найважливіших подій у житті українців Галичини. Саме тому досить важливим є ретельне дослідження листів та публіцистичних творів Івана Франка, які стосувалися як важливих аспектів життя літератора, так і проблем загальнонаціонального масштабу.

Епістолярні джерела та публіцистичні твори письменника зацікавили багатьох дослідників творчості Каменяра.

Безперечно, заслуговує уваги публіцистичний доробок письменника. Окремі статті автора розкривають непрості сторінки його життя. В праці під назвою "Як це сталося" автор пригадав про арешт 1877 р., підозри в скоєнні злочину 1880 р., перебування в тюремній камері, під враженням від якого написав оповідання "На дні". Окрім цього, звинувачення політичного характеру негативно вплинули на подальше професійне зростання творця. З цього приводу він писав: "Пропала для мене надія дістати посаду гімназійного вчителя, пропала марно ціль університетських студій. До того я не мав жодних засобів розпочати які-небудь інші студії, бо перестрашена процесом українська суспільність відвернулась від усіх засуджених.".

Про те, що політичні арешти перешкодили Іванові Франку отримати посаду доцента Львівського університету, йшла мова у статті "Історія моєї габілітації", вперше надрукованій у газеті "Діло" 1912 р. Автор детально пригадав свої розмови з цього приводу з віце-президентом Галицької крайової шкільної ради, міністром освіти Австро-Угорщини, намісником Галичини графом Казимиром Бадені, котрий звернув увагу не лише на арешти І. Франка, але і його співпрацю з демократичною польською газетою, що виступала проти корупції в Галичині, та інше.

Не залишилися поза увагою письменника найважливіші проблеми національно-культурного життя. Про це свідчать праці письменника, присвячені театральному мистецтву в Галичині, виданню україномовних книг, необхідності реформувати вивчення української літератури в галицьких гімназіях, забороні надсилати ЛНВ (Літературно-науковий вістник) до Росії. Досить цікавим був "Одвертий лист до галицької української молодіжи", написаний під враженням революційних подій у Росії 1905 р., які Франко розглядав як перший крок до повалення царизму і покладав на них чималі надії, що мали суттєво вплинути на літературне, громадське та політичне життя. Саме тому письменник звернувся до молоді з проханням заздалегідь підготуватися до таких змін: "Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявити ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею".

Слід зазначити, що Іван Франко в багатьох працях, щоб переконливо показати найважливіші національно-культурні проблеми українців, використав дані статистичного характеру. Зокрема в статтях "Галичина в сьогорішнім бюджеті", "Що коштують наші школи", "Наші народні школи і їх потреби" автор прийшов до висновку, що серед усіх провінцій Австро-Угорщини Галичина отримувала найменше коштів з бюджету на розвиток освіти.

Публіцист не міг залишитися осторонь розвитку літературного процесу. Про це свідчать праці автора. Досить цікавими серед них були: "Про видання творів Т. Шевченка", "Із історії "москвофільського" письменства", "Українська альманахова література" та інші. Проте особливий резонанс мала праця "Поет зради", присвячена польському лірику Адаму Міцкевичу, де Іван Франко зробив глибокий аналіз творчості відомого літератора та прийшов до наступного висновку: "Так оце розглянули ми майже всю поетичну творчість Міцкевича, і маю надію, що в достатній мірі переконалися, що головною темою майже всіх його творів була зрада в найрізноманітніших іпостасях, і, що дуже характерно, зрада представлена не як якась провина чи злочин, не як заперечення естетичного почуття, але часто як геройство, часом навіть як ідеал, оскільки породжений найвищими патріотичними поривами. і сумний мусить бути стан народу, який такого поета вважає своїм найбільшим національним героєм і пророком. ". Публікація вищевказаної статті в одному з німецькомовних видань викликала неабияке обурення серед польського населення Галичини; письменник змушений був відмовитися від редагування часопису "Кур'єр львівський", де йому непогано платили. Згаданий факт в черговий раз підтвердив, що Франко не зраджував ні за яких обставин власних переконань.

Публіцистичні праці Івана Франка, вперше опубліковані, як правило, на сторінках періодичних часописів Галичини, є не менш цінними для дослідників, оскільки містять змістовний матеріал про окремі сторінки біографії письменника, важливі проблеми національно-культурного життя, які не могли залишитися поза увагою творця. Прикладами можуть бути розвиток загальноукраїнського та світового літературного процесу.

2.2 Значення публіцистики в житті Івана Франка

Важливе, домінуюче місце публіцистики у творчому арсеналі Івана Франка пояснюється декількома взаємопов'язаними між собою причинами. По-перше, за своїм характером, за темпераментом, внутрішнім покликанням він протягом усього свого життя не міг не вболівати за громадські справи. Перефразовуючи його відоме висловлювання про поета, він постійно болів чужим і власним горем, не міг бути байдужим до того, що стосувалося долі власного народу. Почавши свою творчість з лірики, постійно обсервуючи життя, він наполегливо прилучався до того, що сам назвав школою політичного думання. Цьому сприяла його інтенсивна громадська діяльність, про що переконливо говорять усі дослідники його життя і творчості.

По-друге, життя складалося так, що повсякденна журналістська робота була аж надто скромним джерелом його матеріального існування, оскільки ні власне художня, ні наукова робота на ниві української культури не могла принести йому практично жодних прибутків. Іншими словами, Франко змушений був займатися нерідко рутинною, одноманітною журналістською поденщиною. Сам він, як відомо, гірко жартував з приводу того, що змушений був щоденно писати статті на дуже нудні теми, а тому мало було охочих їх читати. Це була властива багатьом видатним особистостям самоіронія. Насправді, навіть написані статті і огляди, памфлети і кореспонденції на спеціальні, суто професійні теми у часописах польською чи німецькою мовою були позначені небуденним талантом і властивою для геніїв сумлінністю.

Відомі, наприклад, величезна кількість суто наукових досліджень Івана Франка на економічні теми. Цими питаннями зайнята сучасна економічна наука.

Далеко не всі праці цього спрямування зайняли цілих дві книги 44-го тому 50-томного видання його творів. Але ж серед численних його публікацій у газетах немало таких, які сміливо можна зарахувати до економічної публіцистики. Вони містять оригінальні спостереження над актуальними питаннями тогочасної економіки, тут по-іншому і у специфічній формі трактуються економічні питання у тісному зв'язку з політикою, мораллю, історією, людськими долями. Тут теж яскраво проявилося саме публіцистичне покликання і талант популяризатора, які вимагають окремого професійного дослідження.

По-третє, саме публіцистика, її природа, вироблена величезною історичною практикою, від ораторського мистецтва античного світу та багатою усною та рукописною публіцистикою Київської Русі і досвідом видатних попередників письменника до сучасних йому українських та європейських мислителів, була найсуголоснішою природному покликанню письменника, оцьому внутрішньому зрощенні раціонального, логічно-абстрактного та емоційно-образного начал. І коли сам публіцист нарікав на те, що він не може позбутися цілісного образного бачення навіть у своїх рецензіях, то таке поєднання раціонального та емоційного, яке суперечить "чистій" науці, найкраще відповідає творчому методу публіциста.

По-четверте, природна тяга до публічного, резонансного, політично-гострого слова цілком відповідала саме українським суспільно-політичним потребам часу, історичного моменту. Письменник, як ніхто інший, відчував наближення великої соціальної бурі, коли вирішуватиметься доля його народу. Україна на той час не мала достатньої кількості свідомої інтелігенції, масових політичних партій, сформованого більш-менш міцного національного капіталу, ні власного університету, ні армії. Все це у тій чи іншій мірі мусила компенсувати література, усне, друковане слово і, насамперед, публіцистика. У сукупності із практичною організаційною працею серед людей.

Ставлячи для публічного обговорення питання "Франко і українська публіцистика", я цілком усвідомлюю багатоаспектність його розв'язання у різних часових частинах. Цілком правомірний розгляд праці І. Франка як історика української преси, публіцистики. В оглядовому плані це питання найкраще з'ясовано в сучасній науці. З'явилися навіть перші книги, в яких діяльність письменника у цій галузі стала предметом спеціального розгляду. Маємо вдалі спроби розглянути діяльність Івана Франка як теоретика публіцистики.

Постановка проблеми "Іван Франко і українська публіцистика" дає можливість говорити про явище у трьох часових площинах. Перша - це Франко як дослідник минулого української публіцистики і преси. Дослідники справедливо вважають його першим, найкомпетентнішим істориком, який залишив нам не тільки багату за фактажем і точністю класифікацію історико-журналістських процесів, але й методику підходу для цих нових для тогочасної науки явищ.

Друга - це виважена оцінка сучасних йому літературно-публіцистичних явищ на фоні тогочасних літературних та суспільно-політичних подій. Можна без перебільшення сказати, що активно займаючись як літературою, так і журналістикою, він заклав добрі наукові основи теорії публіцистики, тобто став центральною фігурою цього процесу, роблячи наукові висновки, формулюючи уроки, які підказувала повсякденна практика.

Третій і найважливіший для нас аспект мислення І. Франка як публіциста - практика і теоретика - у тому, що він постійно був націлений у майбутнє. Може, тільки сьогодні ми можемо по-справжньому оцінити вагомість і повчальність його досвіду, як і тих далекоглядних застережень, які він робив у той далекий від нас час. Він не винен у тому, що і його сучасники, і наступні покоління політиків та літераторів далеко не завжди прислухались до нього.

Це дуже важливо, оскільки без розуміння природи і закономірностей самої публіцистики, не можна належно оцінити її ролі у суспільстві. Однак відразу слід наголосити на тому, що публіцистику І. Франко трактував у широкому контексті на фоні літератури і журналістики. Дослідники цілком слушно наголошують на тому, що під впливом австрійсько-німецьких традицій ще у другій половині Х1Х ст. у Галичині слова "публіцистика" і "журналістика" вживали як синонім. Поступово ці поняття диференціювалися. У трактуванні Каменяра публіцистика асоціюється все-таки з певним видом літературної праці у періодичній пресі.

Відомий дослідник публіцистики Франка М. Нечиталюк на основі осмислення цілої низки міркувань письменника дає таке описове тлумачення цього неоднозначного явища. "Якщо стисло зібрати франкові критерії і принципи, що загалом відображають зміст його вчення про публіцистику в єдину формулу, то, згідно з його теорією, справжня публіцистика, на відміну від так званої "лубочної публіцистики.", яку він відкидав, це специфічний вид літературно-журналістської творчості, характерними рисами якого є органічний зв'язок з політичним і культурним життям суспільства ("політичним моментом"), актуальність і оперативність ("моментальність") реагування на політичні події, науковість і переважно полемічність обговорення у пресі злободенних суспільно-політичних та інших питань у довільній документальній емоційно-образній формі з метою ідеологічного й морально-етичного впливу на радикальну зміну ("переродження") панівної громадської думки ("опінії") у дусі прогресивних ідей часу".

Це справді спроба описати на основі певних параметрів (місце побутування, мета, виконуване завдання раціонального й емоційного тощо) живе й суперечливо літературне творче явище, а не дати йому цілісне визначення, якого у письменника немає. У 60-70-х роках минулого століття у журналістикознавстві робилися спроби системного погляду на публіцистику на підставі функціонального аналізу. Йшлося про взаємозв'язаний ланцюжок понять: функції - предмет - зміст - форма - метод, яких ще задовго до цього торкався й Іван Франко. Він, зокрема, звертав увагу на те, що вагомий журналістський матеріал виконував певну суспільно-політичну функцію, формував або змінював громадську думку. Дуже важливе його судження про те, що лише той письменник може мати значення, який може сказати читачам вагоме слово з приводу великих питань і у такій формі, яка б найбільш відповідала їх національній вдачі. Слово це мало нести вагому думку, викликати відповідну дію, зворушуючи розум і почуття людини.

2.3 Іван Франко як постать в українській публіцистиці

Чи варто так масштабно і широко ставити сьогодні питання, пов'язане з постаттю Івана Франка? Не тільки варто, а й конче необхідно. До цього спонукає ціла низка об'єктивних і суб'єктивних факторів. Насамперед очевидна для багатьох аналітиків та невтішна для нас всіх істина: пересічний українець, навіть інтелігент, знає про Івана Франка, делікатно кажучи, дуже мало. Йдеться навіть не про ритуали шанування його імені, поклоніння геніальній особистості, її титанічній праці та історичним заслугам, хоч гідність та зрілість нації проявляється і у почутті вдячності до тих, хто її формував, був її духовним пастирем. Маємо підстави говорити про вину непослушенства, про те, що в силу об'єктивних, а ще більше суб'єктивних причин, інтелектуальні уроки Івана Франка не були сприйняті в історичному минулому, не засвоєні вони до кінця і сьогодні.

Говорячи про доленосні для нашого народу історичні події початку ХХ ст., які були роками "обудження й зриву Нації", а також роками "наших фатальних історичних хиб і національної сліпоти", Євген Маланюк дуже точно наголосив, що саме тоді "трагічно відчувалася н е п р и с у т н і с т ь саме Франка". Є. Маланюк з болем писав про те, що почувши це ім'я, кожен здіймає шапку, тобто тут діє якийсь "інстинкт величі", але "визнавана і відчувана велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати". Драматизм ситуації поглиблювався тим, що упродовж більше половини минулого століття творчість письменника, значна частина його спадщини, особливо публіцистики, перебувала не просто за символічними сімома печатями, а за цілком реальними замками "спецхранів".

Не збираємося щось додавати до слушних думок багатьох сучасних дослідників Івана Франка, які аргументовано доводять, що цього справжнього, багатогранного і багатоликого, повнокровного і неповторного у своїй величі художника і мислителя ми ще не змогли осягнути. Можемо навіть сказати, що лише останнім часом з'являються ґрунтовні монографічні праці про окремі грані творчої особистості письменника. Це, насамперед, книги Івана Денисюка, Михайла Гнатюка, Валерія Корнійчука, Богдана Тихолоза та інших авторів.

Віддаючи належне тому, що маємо у царині збирання, публікації, аналізу й узагальнення публіцистики Франка, насамперед, академіком Михайлом Возняком, Володимиром Дмитруком, Олексієм Деєм, Михайлом Нечиталюком, Іваном Курганським та багатьма франкознавцями, вони не можуть задовольняти потреб нинішнього суспільства не тільки з огляду науково-теоретичних уявлень про сучасну публіцистику і масову комунікацію, але й виходячи із значно ширшого, філософського, соціально-політичного виміру ролі Каменяра в історії України, розвитку національного інтелекту. Навчально-методичні, монографічні праці про Франка-журналіста присвячувалися окремим питанням і періодам його діяльності, а головне, писалися в умовах, коли не можна було розкрити всю багатоманітність і політичну багатоаспектність його творчості.

У якійсь мірі ця прогалина заповнюється працями Ярослава Грицака про політичні погляди та Оксани Забужко про національну ідею у філософських концепціях І. Франка, дослідженнями політичної постаті письменника у наукових розвідках українських мислителів у діаспорі, брошурах і статтях, опублікованих у наукових збірниках та у періодиці.

Завдання цих праць - хоча би побіжно оглянути багатогранну творчість І. Франка через призму його публіцистики, акцентуючи увагу, насамперед, на тому, наскільки успішно розвиваються закладені ним традиції зрілого, тверезого і результативного політичного думання, нашої здатності оперативно оцінювати дійсність, щоб "рождати слова вагітні чином" (Є. Маланюк). Йдеться не тільки про публіцистичний резонанс художнього і філософсько-політичного слова письменника, а й про те, як нам дорости до рівня його масштабного мислення, тобто наскільки українська публіцистика засвоїла уроки видатного мислителя.

Розвиток його здобутків не треба розуміти спрощено і прямолінійно. Писане ним підказувалось реальним життям, було вистражданим і артикульованим у різних формах. І той, хто стояв на подібних з ним позиціях, не міг не прийти до тих думок, того психологічного настрою, до яких спонукало слово письменника. Це було його покликання, покладений на нього обов'язок, який він мусив втілювати в життя. Бути провісником, пророком, як його великий попередник Тарас Шевченко, - таке високе завдання суджено було йому виконувати, хоч сам він ніколи не говорив про це у високопарних висловах. Волів називати себе скромним трудівником у духовному царстві, орачем на зарослій шкідливим бур'яном народній ниві.

Майже всі дослідники його творчої спадщини наголошують на тому, що він був реалістом, міцно тримався у своїх мистецьких пошуках грішної землі і разом з тим, володіючи подиву гідною поетичною фантазією, був яскраво вираженим типом діонісійського митця з домінуванням яскраво вираженого національного інтелекту. Оксана Забужко у першій в умовах української незалежності праці про франківський період у філософії української національної ідеї слушно наголосила на тому, що свої філософські погляди І. Франко висловлював переважно у художніх творах. Вона, як і інші дослідники, пише про зрощення у його творчості філософського і художнього мислення, посилаючись на самого письменника, який наголошував на тому, що навіть у своїх статтях і рецензіях він не міг позбутися цілісного, нерозчленованого, тобто художнього, а не чисто абстрактного, аналітичного мислення.

У цьому контексті конче необхідно включити у почату розмову про духовну місію І. Франка, про його болючі пошуки відповіді на питання, яким шляхом має йти Україна, її народ у переломний момент історії, щоб зайняти гідне місце у народів вільнім колі, його публіцистику. І не просто у плані цитування окремих думок, вирваних з контексту формулювань і закликів із численних статей, рецензій, оглядів, памфлетів, полемічних інвектив І. Франка. Це робилось у масових масштабах майже протягом століття. Маємо піти далі і серйозно дослідити цей вид літературної продукції в дуже складній і багатоманітній системі його творчої спадщини і, що не менш важливо, ролі і місця публіцистики у виконанні письменником тієї справді історичної місії, яку доля поклала на його не такі вже й фізично міцні плечі.

Отже, кілька думок про те, яке місце займала публіцистика і чому саме публіцистика зіграла таку знакову роль у творчій долі І. Франка. Насамперед, кількісні виміри. У передмові до збірки "У наймах у сусідів" письменник, підбиваючи підсумки власної праці за період до 1890 року, навіть з певним здивуванням для себе самого повідомив, що із майже 900 публікацій за чверть століття 525, тобто значно більше половини, - це публіцистичні та наукові статті. Разом з тим він робить висновок про вирішальний вплив саме публіцистики на власну художню, зокрема поетичну, творчість, розцінюючи її як "початок школи політичного думання, якого в такій формі і в такім об'ємі не має, мабуть, ні одно слов'янське письменство".

Треба зазначити, що ці підрахунки були зроблені і ці принципові слова були сказані ще до того, як розпочинався принципово новий етап у політичній та мистецькій долі письменника. Попереду, тобто вже після 1890 року, були вихід із радикальної партії і проголошення спільно з М. Грушевським, Єв. Левицьким, В. Охримовичем наприкінці 1999 року Української національно-демократичної партії, публікації таких принципових статей, як "Поза межами можливого", "Журнал і публіка" (1900), "Принципи і безпринципність" (1903), "Дещо про нашу пресу" (1905), цитована передмова до збірки "В наймах у сусідів" (1914), монографія "Іван Вишенський і його твори" (1895), поем "Мойсей", "Похорон" та інших творів.

2.4 Вплив Івана Франка на українську публіцистику

Навіть побіжний аналіз сучасної української публіцистики, особливо з тієї високої філософсько-політичної вершини, на яку підніс її власною творчістю та думками про значення і роль публіцистичного слова Івана Франка, засвідчує величезне розходження між потребами часу та реальним станом функціонування цього виду духовно-практичної діяльності. І це лише частина значно ширшої для сучасного українства проблеми присутності публіциста у суспільно-політичних процесах. Як це не прикро, але можемо повторити цитовану вище думку Є. Маланюка про "неприсутність Франка" і у нинішніх досить складних умовах. Іван Франко і досі залишається недосяжним у своїй високості не тільки для пересічних громадян, але й для тих, хто претендує називатися елітою.

Про неспроможність зрозуміти великого мислителя і сприйняти його уроки у сучасних умовах досить гостро поставив питання І. Моторнюк у статті "Уроки "Мойсея" у зв'язку із сторіччям появи відомої поеми. Автор, використовуючи широкий історичний фон, слушно говорить про те, що українські політичні лідери упродовж ХХ століття не спромоглися стати тими бездоганними провідниками нації, художній образ якого змоделював письменник.

У статті багато справедливих та гірких думок. Його тривога і біль цілком зрозумілі та виправдані. До них не можна не прислухатись. Але автор надто прямолінійно і спрощено трактує складне питання. По-перше, письменник написав художньо-філософський твір, а не політичну програму і навіть не інструктивну статтю про те, як має діяти політик. Наївним видається звинувачення М. Грушевського та інших політиків у тому, що вони "не читали або забули про неї" (поему "Мойсей") чи настійно радити нинішньому Президентові "прочитати уважно Франкового "Мойсея" і тоді, мовляв, ви спростуєте твердження, що "Мойсея" нема. По-друге, - і це вже значно серйозніше, - Франко писав свій твір напередодні великої революційної бурі, відчуваючи, що вирішуватиметься доля народу "у великій страшній боротьбі".

Суттєвим недоліком української, навіть точніше, україномовної публіцистики є її зацикленість майже винятково на питаннях національно-культурних. Особливо це характерно для письменників. І тут дуже помітна відмінність від досвіду Івана Франка, який ніколи не відділяв національного від соціального. Він постійно заглиблювався в економіку, у сферу фінансових, податкових адміністративно-правових стосунків між людьми. Це особливо важливо сьогодні, коли люди очікують поліпшення якості життя, нормалізації правових стосунків, наведення елементарного порядку у країні.

У нинішній Україні не можна поскаржитись на відсутність політичного плюралізму. Але умови склалися так, що політика демократичного уряду, попри недоліки і невдачі, не має належного інформаційно-публіцистичного забезпечення. Урядова політика Президента, насамперед, гостро і не завжди справедливо критикується - і це норма демократичного режиму. Але без належного інформування, роз'яснення, тлумачення, тактовної та аргументованої полеміки з опозицією не можна розраховувати на успіх у практичній реалізації задуманих акцій. Можливо прихід у Верховну Раду у складі демократичних партій і блоків поважних політологів і журналістів позитивно вплине на зміну ситуації.

Висновки до 2 розділу

Досліджуючи національно-культурне життя українців Галичини другої половини XIX - початку XX ст., складно оминути літературну, громадську і наукову діяльність Івана Франка, який відзначився плідною працею для соціального і культурного поступу української нації.

Творча спадщина Каменяра є цінним джерелом для вивчення як життєвого шляху літератора та вченого, так і найважливіших подій у житті українців Галичини.

Публіцистичний доробок письменника охоплює найважливіші проблеми національно-культурного життя, розвитку літературного процесу загальноукраїнського та світового.

Домінуюче місце публіцистики у творчому арсеналі Івана Франка пояснюється декількома взаємопов'язаними між собою причинами. По-перше, за своїм характером, за темпераментом, внутрішнім покликанням він протягнув усього свого життя не міг не вболівати за громадські справи. Він постійно болів своїм і чужим горем. По-друге, життя складалося так, що повсякденна журналістська робота була аж надто скромним джерелом його матеріального існування, оскільки не приносила практично жодних прибутків. По-третє, саме природа публіцистики, вироблена історичною практикою, була найближчою духовному покликанню письменника. По-четверте, природна тяга до публіцистичного, політично-строгого слова цілком відповідала потребам того часу. Письменник відчув наближення соціальної бурі, коли вирішуватиметься доля народу. Україна на той час не мала достатньої кількості свідомої інтелігенції, масових політичних партій, власного університету. Все у тій чи іншій мірі мала компенсувати література, друковане слово, і, насамперед, публіцистика.

Активно займаючись як літературою, так і журналістикою, Франко заклав наукові основи теорії публіцистики, став центральною фігурою цього процесу, роблячи наукові висновки, формулюючи уроки, які підказувала повсякденна практика.

Якщо стисло зібрати франкові критерії і принципи, що загалом відображають зміст його вчення про публіцистику в єдину формулу, то справжня публіцистика - це специфічний вид літературно-журналістської творчості, характерними рисами якого є органічний зв'язок з політичним і культурним життям суспільства, актуальність і оперативність, реагування на політичні події, науковість і полемічність обговорення у пресі злободенних суспільно-політичних питань з метою впливу на зміну панівної громадської думки у дусі прогресивних ідей часу.

Важливим є судження Франка про те, що лише той письменник може мати значення, який може сказати читачам вагоме слово з приводу великих питань і у такій формі, яка б найбільш відповідала їх національній вдачі. Слово це мало нести вагому думку і викликати відповідну реакцію, зворушувати розумі і почуття людини.

Останнім часом з'являються ґрунтовні монографічні праці про окремі грані творчості особистості Івана Франка. Це книги Івана Денисюка, Михайла Гнатюка, Валерія Корнійчука, Богдана Тихолоза та інших авторів. Завдання цих праць - хоча б побіжно оглянути багатогранну творчість письменника через призму його публіцистики, акцентуючи увагу на тому, наскільки успішно розвиваються закладені ним традиції зрілого, результативного політичного думання, нашої здатності оцінювати дійсність.

Щодо самого автора, то у передмові до збірки "У наймах у сусідів" письменник, підбиваючи підсумки власної праці за період до 1890 року, повідомив, що із майже 900 публікацій за чверть століття 525, тобто значно більше половини - це публіцистичні та наукові статті. Він робить висновок про вирішальний вплив саме публіцистики на власну художню, зокрема поетичну, творчість, розцінюючи її як "початок школи політичного думання, якого в такій формі і в такім об'ємі не має, мабуть, ні одно слов'янське письменство".

Суттєвим недоліком україномовної публіцистики є її зацикленість майже винятково на питаннях національно-культурних. І тут дуже помітна відмінність Івана Франка, який ніколи не відділяв національного від соціального. Він постійно заглиблювався в економіку, у сферу фінансових, податкових адміністративно-правових стосунків між людьми. Це особливо важливо сьогодні, коли люди очікують поліпшення якості життя, нормалізації правових стосунків, наведення елементарного порядку у країні.

3. Аналіз публіцистичної творчості Івана Франка

3.1 Ідейно-політичні засади публіцистичної творчості Івана Франка

Питання політичної самостійності вперше Іван Франко порушив ще 1878 р. у праці "Література, її завдання й найважніші ціхи". Публіцист стверджує, що треба наголошувати не лише на літературній самостійності, а й на політичній, адже без політичної самостійності ніяка інша самостійність, у тому числі й літературна, не можлива, тому він категорично заявляє: "Коли говорите о самостійності, то договорюйте вже до самих крайніх консеквенцій, а не уривайте на півслові" [35, 9]. Своєрідним трампліном у формуванні політичного світогляду Івана Франка стала стаття "Наше теперішнє положення", яку надрукувала газета "Діло" 1883 року. У цій публікації концепція політичної самостійності наближується до концепції політичної сили, адже вони взаємозв'язані. Політичну силу, а отже, й політичну самостійність, автор статті розглядає як основну умову участі в міжнародній політиці. "Хто грошей не має, той на торг не ходить! Коли ви будете мати свою силу політичну і будете могти бути порядним клавішем в тій великій клавіатурі наших національних змагань, тоді приходіть сюди" [35, 307], - так він моделює розмову русинів з представниками польських й австрійських сеймів. Ще одна ключова стаття для визначення його світогляду "Програма молодих українців" (від - повідь на програму підпільного товариства Ми - коли Міхновського "Братство Тарасівців") демонструє, що йому імпонують національні погляди молодої української генерації: "Ми всіляко визнаємо і цілком поділяємо ці ідеали" [36, 6]. Категоричний імператив представників "Братства Тарасівців" - "завсіди відрізняти свою націю від інших та підносити національне питання й право української нації скрізь, де це можливо" [36, 6], - був життєвим та творчим кредо публіциста. Іван Франко вважає також важливими положення політичної програми про працю на моральному й науковому ґрунті для задоволення національних, моральних та соціальних потреб. Він цитує кілька уривків з "Програми", яка звучить в унісон з його візією майбутнього України. Національна позиція молодих українців дістає глибоке схвалення великого публіциста. У 1895 р. з'являється стаття, а потім книга галицького соціаліста, члена Ради - кальної партії, Юліана Бачинського "Україна irredenta", у якій вперше концептуально обґрунтовані право і доцільність самостійності України. Іван Франко в рецензії "Ukraina irredenta" тактовно полемізує з Юліаном Бачинським, критикує його за спрощене розуміння складних історичних процесів. Прямо протилежні погляди Юліана Бачинського та Івана Франка на зв'язок політичної та економічної незалежності. Іван Франко вважає, що досягнення політичної самостійності можливе лише у разі подолання економічної залежності. Юліан Бачинський доводить, що економіка України не постраждає у разі розриву її зв'язків з російською промисловістю, адже галузі виробництва України, Росії, Польщі - ідентичні. Таку недалекоглядність молодого автора заперечує Іван Франко, бо Україна, яка має першість у цукроварінні, не може конкурувати з Росією та Польщею у вуглевидобувній галузі, рибних промислах, вівчарстві та шовкопрядінні. Отже, повна "відрубність" України від Росії означала б її економічний крах. Франко зазначає: "Політична самостійність можлива і у зв'язку з Росією, при федеральнім її устрою. До такого устрою пруть власне факти економічного життя, хоч би те, чого не хотів добачати Ю. Бачинський, що промисли різних територій Росії доповнюють себе взаємно" [37, 392]. Цей федеративний устрій публіцист не вважає кінцевим пунктом у самостійницькій еволюції українців. "Нема ніякого сумніву, що Україна (в економічному плані. - С. Г.) переможе в конкуренційній боротьбі, бо має до цього більші шанси у своїм кліматі, у багатстві й доброті кам'яного вугілля і безмірних степах, пригожих для випасу величезних стад овець" [37, 392], - вважає він. Повна політична незалежність для Івана Франка поки що має ідеальну, футуристичну форму, але великий мислитель впевнений: "А раз відчута буде - у кого з національних, у кого з економічних причин - потреба політичної самостійності України, то справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться" [37, 393]. Найбільша цінність брошури молодого радикала, як зазначає Іван Франко, у відчутті потреби політичної самостійності, у демонстрації майбутнього розвитку України. Отже, публіцист цілковито згоджувався з політичною окремішністю України в майбутньому, але на цьому етапі розвитку національної свідомості та економіки українського суспільства, що не досягли ще свого націє - творчого апогею, наголошував на неефективності сьогочасних самостійницьких постулатів Юліана Бачинського.


Подобные документы

  • Вивчення біографії Олеся Гончара - визначного українського письменника, політичного та громадського діяча, духовного лідера української нації. Аналіз його письменницької публіцистики і рецензій. Нарис - як жанрова форма публіцистики Олеся Гончара.

    реферат [32,2 K], добавлен 28.11.2010

  • Короткий нарис життя та творчості відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Роль Франка в формуванні національної культурної свідомості народу. Філософські та естетичні погляди письменника.

    курсовая работа [95,8 K], добавлен 18.10.2009

  • Вплив видатного українського письменника Івана Франка на розвиток літературно-мовного процесу. Теоретичні та методологічні засади дослідження метафори й метонімії. Метафора та метонімія як засоби змалювання Івана Вишенського в однойменній поемі І. Франка.

    курсовая работа [65,0 K], добавлен 24.07.2011

  • Ранні роки Івана Франка. Шкільна та самостійна освіта. Перші літературні твори. Арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Періоди творчості Франка. Останнє десятиліття життя. Творча спадщина: поезія та проза.

    презентация [2,6 M], добавлен 18.04.2013

  • Дослідження творчості Івана Дзюби, видатного українського публіциста та громадського діяча, аналіз сфери його публіцистичної діяльності. Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" як ідейна опора для борців за духовну і політичну незалежність України.

    курсовая работа [46,5 K], добавлен 30.10.2010

  • Життєві віхи життя Івана Франка. Документи до історії докторату Івана Франка. Життєпис письменника. Біографія Івана Франко. Пробудження національної гідності та поступ до омріяної незалежності. Відповідальність перед майбутніми поколіннями.

    реферат [358,9 K], добавлен 21.10.2006

  • Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Філософський світогляд І. Франка. Позитивізм у соціальній філософії І. Франка. Проблема суспільного прогресу в працях І. Франка.

    курсовая работа [40,3 K], добавлен 17.09.2007

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.