Главная
База знаний "Allbest"
Литература
Метафора і метонімія як засоби зображення головного героя в поемі Івана Франка "Іван Вишенський"
Метафора і метонімія як засоби зображення головного героя в поемі Івана Франка "Іван Вишенський"
Вплив видатного українського письменника Івана Франка на розвиток літературно-мовного процесу. Теоретичні та методологічні засади дослідження метафори й метонімії. Метафора та метонімія як засоби змалювання Івана Вишенського в однойменній поемі І. Франка.
| Рубрика | Литература |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 24.07.2011 |
| Размер файла | 65,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
34
Метафора і метонімія як засоби зображення головного героя в поемі Івана Франка "Іван Вишенський"
Зміст
- Вступ
- Розділ 1. Теоретичні та методологічні засади дослідження метафори й метонімії
- Розділ 2. Метафора та метонімія як засоби змалювання Івана Вишенського в однойменній поемі І. Франка
- 2.1 Метафора
- 2.2 Метонімія
- Висновки
- Список використаних джерел
Вступ
Мистецтво слова є одним із найцінніших культурних надбань людства. Мова - те, без чого людина ніколи не досягла б тих вершин в усіх сферах діяльності, які на сьогодні визначають її як культурну, цивілізовану, високорозвинену. Словом можна підтримати, заохотити до справи, вилікувати, та можна навіть і вбити. Особливим видом мовної діяльності людства стала художня література. Вона має безпрецедентний вплив на суспільство, здатна виробляти його естетичні смаки, задовольняти моральні, культурні, духовні потреби.
Мова творів кожного автора характеризується певними особливостями ритміки, тропіки, синтаксичних конструкцій, тобто поетики, які формують власний стиль митця - ідіостиль. "Основной критерий в сфере лингвистического изучения художественной литературы обычно признается понятие индивидуального стиля (т.е. своеобразной, исторически обусловленной, сложной, но представляющей единство системы средств и форм словесного выражения в ее развитии). В стиле писателя, соответственно его художественным замыслам, объединены, внутренне связаны и эстетически оправданы все использованные художником языковые средства" [8: 55].
Однією з найяскравіших за силою і величчю таланту, обсягом творчого доробку, впливом на розвиток українського літературно-мовного процесу є постать Івана Франка. Багатогранність художніх і наукових інтересів його - поета, прозаїка, драматурга, літературознавця, критика, фольклориста, публіциста, історика, етнографа, економіста, - виняткова творча продуктивність та енциклопедичність знань можуть поставити його в один ряд з найвидатнішими митцями всіх часів. Найбільш повне видання художніх творів Франка складається з п'ятдесяти томів, але не обсягом написаного вимірюється його талант. Він був видатним майстром художнього слова, його твори - це вияв тонкого чуття мови.
Незважаючи на сільське походження, І. Франко швидко ввійшов до кіл львівської інтеліґенції, активно брав участь у суспільно-політичному та громадському житті Галичини, а згодом - і всієї України. Він був першим, хто познайомив українського читача з надбаннями західноєвропейської та російської культур (перекладав твори художньої літератури, "Капітал" Маркса тощо). За радянських часів науковці намагалися показати його постать лише в революційному аспекті. Насправді ж у Франкових творах ніколи не превалювала соціальна проблематика, а на перший план завжди виходило висвітлення загальнолюдських цінностей, філософських роздумів автора.
Іван Франко працював у різних жанрах літератури. Вагомим здобутком у творчому доробку письменника є поезія. Вона представлена інтимною, громадянською, філософською, пейзажною лірикою, а також поемами "Смерть Каїна", "Похорон", "Мойсей", "Іван Вишенський" та ін. У багатьох із них автор висуває на перший план образ борця, ідейного керманича, патріота, захисника певних інтересів. Досліджувана нами поема "Іван Вишенський" стала розробкою саме такої тематики. "За глибиною ліризму і художньою довершеністю образів, за високим ідейним звучанням лірико-філософська поема "Іван Вишенський" належить до найкращих поетичних творів письменника." [14: 67].І. Франко, що сам був невтомним борцем, по-справжньому глибоко цікавився роллю Івана Вишенського у полеміці про унію. Поема - результат довготривалих пошуків і досліджень автора. Написанню твору передувала публікація кількох статей та монографії "Іван Вишенський і єго твори". Художній твір, звичайно, не є реальним відображенням життя полеміста, але в його основу покладено факти біографії письменника. Франко писав: "Основа поеми - печерне життя і смерть Вишенського - тільки в одній часті моя поетична фікція, бо про своє печерне життя згадує Вишенський сам у заголовку свого останнього писання" [30: 25].
Іван Вишенський - визначний український полеміст кінця ХVІ - початку ХVІІ століття, що силою свого красномовства боровся проти уніатської церкви. Частина українських земель, що тоді входила до складу Польщі та Литви, опинилася у важкому становищі. "Люблінська унія. підвела селян під польське панщизняне право, зробивши їх підданими шляхти і позбавивши людських прав. Після Люблінської унії польські власті разом з єзуїтами взялися і за релігійні справи, шукаючи шляхів окатоличення й полонізації українського народу" [24: 112].
Іван Вишенський виявився тим захисником селянства, який обстоював, з релігійної точки зору, їхнє право на зв'язок із традиціями свого народу. "Було б неправильно трактувати філософські погляди Вишенського як щось замкнуте в собі, повернуте виключно у внутрішній світ духовного єства людини-аскета, відірване від реального життя, суспільних відносин, соціальної та національно-визвольної боротьби українського народу" [22: 75].
Іван Франко у поемі намагався подати образ полеміста під іншим кутом зору. Він розглядає Івана Вишенського насамперед як людину, зі всіма притаманними їй слабкостями, ваганнями, переживаннями, намагається дослідити внутрішній стан усамітненого старця. Це зумовлює особливості поетики твору. "Темою поеми є душевна колізія між аскетом, що бажає врятувати свою душу та тілесним самозреченням заслужити доступ до бога, і патріотом, який відчуває свій обов'язок перед батьківщиною, потребу повсякденних змагань з її скритими і явними ворогами. В ім'я християнської моралі самовдосконалення особи - І. Вишенський відходить від суспільного життя, але релігія з її проповіддю самозречення, що є фактично основою філософії індивідуалізму, не дає йому заспокоєння. В поверненні, нехай і символічному, до служіння своєму народові він знаходить щастя. Ця психологічна канва твору обумовила таку, а не іншу експресивну тональність розповіді, покликала до життя певні, відповідні до характеру виразові засоби, ритміку, строфіку. В основу мовотворчої концепції лягла настанова на легкість, граціозність, а місцями монотонність вислову в мінорній звуковій гамі" [32: 93].
Дозволимо собі не погодитись із думкою З. Франко щодо "монотонності вислову". На нашу думку, навіть коли розповідь переходить на спокійний, меланхолійний тон, емоційність її не спадає. Це досягається головним чином мовними засобами: у поемі використано близько ста метафоричних і тридцяти метонімічних перенесень. Вони використані автором для надання експресивності, емоційності твору; метафора і метонімія стають яскравими виразниками того психологічного стану, в якому перебуває персонаж.
Художня творчість Івана Франка завжди була в полі зору дослідників. Існує навіть ціла галузь її вивчення - франкознавство. Багато уваги приділено літературознавчому аналізу творчої спадщини письменника, але, на жаль, мова його творів вивчається менш глибоко. З нових праць слід відзначити монографію О. Сербенської "Мовний світ Івана Франка", І. Ціхоцького "Мова прози Івана Франка (стилістичні новації)". Мовний аспект творчості Франка наявний і в дослідженнях П. Волинського, Я. Закревської, В. Моренця, З. Франко, С. Шаховського та багатьох інших. Але саме метафоричні перенесення побіжно розглядає лише Л. Полюга у роботі "Слово у поетичному текстi Iвана Франка". Сказане зумовлює актуальність нашого дослідження, що полягає у відборі мовного матеріалу - метафоричних та метонімічних образів - та аналізі його стилістичних функцій з огляду на проблематику твору та своєрідність змалювання його головного героя.
Оскільки спеціальних досліджень з нашої теми немає, ми, з урахуванням теоретичних напрацювань, виробили класифікацію аналізованих мовних засобів за такими основними ознаками:
1) структурою;
2) граматичною формою вираження;
3) семантикою;
4) стилістичною функцією. Власне, за структурно-семантичними та стилістичними особливостями традиційно й здійснюється аналіз образних засобів художнього твору.
Розділ 1. Теоретичні та методологічні засади дослідження метафори й метонімії
Творчість - один із найзагадковіших виявів людської психіки. Жодна людина ще не збагнула, яким чином дехто здатен сприймати цей світ зовсім не так, як інші, і не виробила критеріїв поціновування таланту. Говорячи про мистецтво слова, варто зазначити, що все ж таки деякі спроби щодо цього робилися людством протягом всього його свідомого існування. Давні греки і римляни вважали творче натхнення божевіллям, а поета - обранцем богів. Ще Арістотель у "Поетиці" [1] намагався осмислити сутність мистецтва. Він уперше сказав про те, що літературний твір відрізняє образність, наявність у ньому метафор.
До метафори як до художнього засобу ставилися неоднозначно. "На протяжении истории риторики метафора рассматривалась как нечто вроде удачной уловки, основанной на гибкости слов, как нечто вроде уместное лишь в некоторых случаях и требующее особого искусства и осторожности. Короче говоря, к метафоре относились как к украшению и безделушке, как к некоторому дополнительному механизму языка, но не как к его основной форме" [29: 45]. Відомо, що "язык в самой своей жизненной основе метафоричен" [29: 45]. Існують поняття "стертої", або загальномовної, та індивідуально-авторської метафори.
При використанні загальномовних метафор мовці не відчувають образності й переносності значення вислову (наприклад, іде дощ, стоїть тепла осінь, час летить, картопляне вічко тощо). Ці метафори пов'язані насамперед з еволюцією людського світогляду від міфологічного до абстрактно-логічного. На початку цивілізації людина уявляла себе частиною природи, тобто природа була в її свідомості живою істотою, що ходить, спить, мислить. Тож у мову органічно впліталися вислови, що в основі своїй були метафоричними. Цей процес не зник, а продовжується. Метафоричне перенесення є одним із засобів поповнення лексичного складу будь-якої мови. Останнім часом в українську мову ввійшли такі вислови, як битва за врожай, інформаційний простір, коло зацікавлень, культурний фронт тощо. Це характерне насамперед для лексики нових галузей, що швидко розвиваються, а, отже, мають поповнюватися новими термінами та поняттями: інформатика, військова сфера, медицина, спорт і таке інше.
Індивідуально-авторські метафори - це такі образні вислови, які створює сам письменник при написанні твору. Однак, хибною є думка, що писати метафорично можна навчитися - справжній митець переосмислює світ по-своєму, оригінально, неповторно. "Поэтическая метафора отличается от примелькавшейся бытовой метафоры свежестью и новизной" [15: 156]. Слід зважати на таке зауваження В. Вовк: "Художник, создавая метафору, начинает с нарушения традиционной системы, семантических отношений, канона. С помощью языковых средств он создает свою метафорическую модель видения как окружающего мира в целом, так и его частных явлений". [9: 49]. Порушуючи сталі семантичні зв'язки між словами, митець поєднує слова таким чином, щоб вони у контексті набували іншого значення. Іноді індивідуально-авторські метафори набувають широкого вжитку і стають загальномовними. І навпаки, письменник може використати загальномовну метафору у новому контексті, в якому вона набуде іншого значення.
Природно, що метафоричне перенесення творить образи набагато ємніші, влучніші, ніж звичайна оповідь без використання виразових мовних засобів. "Метафора - это греза, сон языка" [29: 173]. Водночас метафора -". необходимое орудие мышления, форма научной мысли" [29: 68].
Метафоричні перенесення вивчалися, починаючи з античності, з погляду різних галузей людського знання: риторики, філософії, етнолінгвістики тощо. Багато в напрямку лінгвістичного дослідження метафори було зроблено у ХІХ столітті видатними російськими та українськими науковцями, зокрема О. Веселовським та О. Потебнею. На сучасному етапі розвитку філологічної науки можна говорити про два підходи до вивчення метафоричної образності - літературознавчий та мовознавчий. Перший з них розглядає метафору як засіб створення уявлень, образів у художньому творі, характеристики персонажів, їх внутрішнього світу, якостей характеру, розкриття їх світобачення. Метафоричні перенесення відіграють важливу роль у виробленні власного "почерку" автора, - у формуванні його індивідуального стилю. Вивченню метафори у такому значенні приділяли увагу багато науковців: Л. Бублейник, В. Вовк, О. Галич, В. Домбровський та ін.
Мовознавство характеризує метафору як засіб номінації нових понять, донесення складної інформації. Метафору розглядають: "1) при семасіологічному підході - як один з головних шляхів утворення переносного значення, зміни значень мовних одиниць і розвитку мовної семантики;
2) при ономасіологічному - як один із загальних принципів номінації: наприклад, при мовному відображенні кроків пізнання дійсності в позначеннях різного роду западин рельєфу назвами посуду (казан, котел, макітра, корито, жолоб), морської фауни і флори - назвами сухопутних та річкових істот і рослин (морські заєць, окунь, капуста), засобів пересування - від води до повітря (летючий корабель, повітряний флот) і від суші до води (річковий трамвай, водні лижі)." [38: 334]. У мовознавчому аспекті метафору вичали І. Білодід, Л. Мацько, Л. Полюга, А. Шамота та інші вчені.
Кожний дослідник метафоричних перенесень намагався дати найбільш точне, на його думку, визначення цього поняття, тож їх [визначень] існує дуже багато. Наведемо найбільш показові, з нашого погляду.
Арістотель називав метафору прихованим порівнянням. Щодо цього твердження думки дослідників розділились: одні з них підтримують таке визначення, інші вважають його не зовсім точним або ж узагалі заперечують.
"Метафору звичайно називають скороченим порівнянням, хоч це не зовсім вірно, бо коли порівняння ставить поруч два подібні предмети А і В, затримуючи нашу увагу за чергою на обох, то метафора відразу переносить ознаку С порівнювального предмета В на порівнюваний предмет А, об'єднуючи ці уявлення в один образ, або й просто підставляє comparatum B за comparandum A. Так, наприклад, зауваживши в людини брак спочуття до недолі інших, ми на підставі локалізації почуття в людському серці, скажемо про неї: в нього серце (А) тверде (С), як камінь (В). Це порівняння можна замінити на метафору, сказавши: це людина твердого (С) серця (А). У цьому вислові обидва порівняні уявлення (серце і камінь) неначе сплавлені в один суцільний образ" [11: 70].
"Метафорическим слово или выражение становится тогда, когда оно употребляется не в прямом, автологическом, а в переносном значении. В основе метафоры лежит неназванное сравнение предмета с каким-либо другим предметом на основании признака, общего для обоих сопоставляемых членов. Будучи по своей конструкции образным выражением, основанным на сравнении, метафора в различных формах и модификациях присутствует во всяком поэтическом тропе" [15: 156].
"Метафорою називається слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з предметом, на який вказує це слово, рисами подібності" [10: 214].
У своєму дослідженні ми будемо спиратися на визначення, яке подає енциклопедія "Українська мова": "Метафора - а) семантичний процес, при якому форма мовної одиниці переноситься з одного об'єкта позначення на інший на основі певної подібності між цими об'єктами при відображенні в свідомості мовця; б) похідне значення мовної одиниці, утворене таким чином. В основі метафори лежить згорнене або приховане порівняння (Арістотель) і ширше - імпліцитна аналогія нового з наявним, "дальшого" з "ближчим", менш відомого з відомішим і т.п." [38: 334].
У поділі метафоричних перенесень дослідники також не можуть дійти згоди. Наприклад, В. Домбровський розглядає чотири типи метафор: "І. Ознака одного подуманого, нематеріяльного уявлення або поняття переноситься на інше абстрактне поняття. Метафори цього типу вживаються рідко, як і відповідні їм порівняння." (безодня душі, німая даль); "ІІ. Дуже часто вживається метафора другого типу, коли подуманим, нематеріяльним поняттям і духовним явищам приписують прикмети або здатності, властиві матеріяльним, чуттєвим предметам і явищам. Метафори цього типу очуттєвлюють нематеріяльні поняття, які недоступні чуттєвому спостереженню." (килим забуття, духа печать); "ІІІ. Метафори третього типу, які предметам і явищам матеріяльного, чуттєвого світу надають одуховлених ознак, належать до найпоширеніших образів поетичного стилю. Корінячись в наївному пересвідченні, що бездушним, неживим предметам і речам властиві такі духовні прикмети, як воля і почуття, пересвідчені, якого велить дитині ставитись до стільця або до поліна, до якого вона вдарилася, як до живої істоти, ці анімістичні метафори одуховлюють цілий навколишній світ і є джерелом поетичного оживлення мертвої природи." (сумнішають хатини, сосна засумує); "ІV. Метафори четвертого типу охоплюють всі ті переносні образи й вираження, в яких одному матеріяльному предметові або явищу надаються ознаки або властивості іншого, але більш наочні." (небо запінилось морем зір) [11: 71-75]. Окремо дослідник виділяє оживотворення-персоніфікацію та алегорію як різновиди метафори.
О. Галич так само визначає чотири типи метафор:
1) заміщення живого живим;
2) заміщення неживого живим;
3) заміщення неживого неживим;
4) заміщення живого неживим [10: 215].
Метафоричне перенесення може бути побудоване на основі іменника, дієслова, прикметника, прислівника. Відповідно виділяють іменникові, дієслівні, прикметникові та прислівникові метафори.
За структурою метафори бувають прості та розгорнуті, або послідовні.
У тексті метафори можуть виконувати різну роль:
1) номінативну;
2) інформативну;
3) мнемонічну;
4) стильотвірну;
5) текстотвірну;
6) жанротвірну;
7) евристичну;
8) пояснювальну 9) емоційно-оцінну;
10) естетичну;
11) автосугестивну;
12) кодуючу; 13) конспіративну; 14) функцію гри; 15) ритуальну [36].
Часто вислів набуває метафоричного значення лише в контексті. "Метафора - семантическое явление, обусловленное наслоением на прямое значение слова под влиянием узкого или широкого контекста добавочного смысла, который у этого слова в составе художественного произведения становится доминирующим" [31: 22]. Один і той самий вислів у різних контекстах може набувати різного значення. "Если рассмотреть фразу "Тучи сгущались", то в минимальном предложении прежде всего мы поймем ее буквально, как явление природы. В более широком контексте она может быть метафорой и означать какие-то неприятности, угрозу, но какие именно - это уже в каждом контексте индивидуально, и иногда для расшифровки выражения может потребоваться глава или даже книга. Существует целый ряд типов контекстов, от которых зависит значение каждого слова: непосредственный контекст двух слов - контекст предложения - главы - книги - всех книг данного писателя - эпохи" [9: 52]. Не може існувати однозначного потрактування метафоричного образу. Розглядаючи метафорику твору, треба зважати не тільки на найближчий контекст, але також брати до уваги творчі засади автора.
Метонімію прийнято вважати різновидом метафори, або ж іноді й зовсім ототожнюють ці поняття. Справді, деколи важко їх відрізнити. Однак, різниця полягає у критерії перенесення: якщо метафора відбиває перенесення за подібністю явищ, то метонімія - за суміжністю. "Метонимия отличается от метафоры тем, что метафора перефразируется в сравнение при помощи подсобных слов "как бы", "вроде", "подобно" и т.д.; с метонимией этого сделать нельзя" [15: 159]. Звернімо увагу на таке зауваження: "Арістотель не виокремлював метонімії з метафори. Як окремий троп метонімію вперше використав римський оратор І століття нашої ери Квінтіліан" [10: 217].
Варто зазначити, що, на відміну від досліджень метафори, що виконувались у різних аспектах, розвідки з метонімії мали побіжний і неглибокий характер. Зазвичай науковці обмежувалися поданням визначення цього тропа та класифікації за семантикою. Спеціального дослідження з функції та ролі метонімії в тексті ми не виявили. Оскільки метонімічне перенесення, хоч і не збігається, проте має спільні риси з метафорою, варто зазначити й схожість їх функцій у тексті. Можна також сказати, що існують загальномовна ("стерта") та індивідуально-авторська метонімія. "Метонімічними виразами послуговуємося дуже часто в щоденному мовленні, навіть не здаючи собі з цього справи, тим більше, що багато метонімій мови втратили, як і метафори, свою картинність і стали прозовими означеннями, ввійшовши у словник як т. зв. дальші або похідні значення" [11: 84].
Існує багато спроб дати визначення метонімії. "Метонімією називаємо переіменування, тобто заміну назви якогось предмета назвою іншого на основі асоціативного зв'язку дотичних уявлень за їх внутрішньою приналежністю" [11: 84].
"Метонімія - це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою" [10: 216].
Нам видається доцільним користуватися визначенням, що подає енциклопедія "Українська мова": "Метонімія - а) семантичний процес, при якому форма мовної одиниці або оформлення мовної категорії переноситься з одного об'єкта позначення на інший на основі певної суміжності, дотичності (просторового, часового, атрибутивного, каузального та ін. характеру) при відображенні в свідомості мовця; б) похідне значення мовної одиниці, утворене таким чином" [38: 339].
Метонімія може бути іменниковою, прикметниковою та дієслівною.
За семантикою дослідники відзначають такі типи метонімії:
"1) Метонімія місця (в основі - заміщення назви об'єкта вказівкою на його місцезнаходження). Наприклад: "Гомоніла Україна" (Т. Шевченко); "Борислав сміється" (І. Франко). Особливий випадок - заміна назви вмістимого вказівкою на предмет, що вміщує його: "Ми випили по кілька чарок, і моя голова з невички обважніла" (В. Підмогильний).
2) Метонімія часу (в основі - заміна назви події вказівкою на час, коли вона відбувалася). Наприклад: "Як і колись, так і тепер ти // Не спромоглась на гарний плід" (В. Сосюра; йдеться про історію України).
3) Метонімія засобу (в основі - заміщення назви дії вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена). Наприклад: "Під дзвінкії струни гетьмани встають, // І прадіди в струнах бандури живуть" (Л. Боровиковський).
4) Метонімія належності (в основі - заміщення назви предмета вказівкою на матеріал, з якого даний предмет зроблений). Наприклад: "Купив князь пісню Боянову, // возложив йому гривну золоту на шию - // срібні гуслі озолотив, // попліч свого злотокованого стільця // у соболях возсадив" (І. Калинець)" [10: 217].
Але ця класифікація не враховує багатьох семантичних особливостей метонімії, тому вважаємо за потрібне користуватися даною в енциклопедії "Українська мова".
§ У іменниках:
1)"вмістилище (посуд, меблі, приміщення, населений пункт, країна і т.п.) - його вміст" ("предмет - те, що в ньому")" (зал аплодував, випив склянку тощо);
2)"предмет - те, що на ньому": стіл "їжа", частини тіла - деталі одягу на них: спина, плечі (на ваті), лікті (протерлися);
3)"предмет, матеріал - його продукт, виріб з нього": чай, салат, береза (рослина - продукт з неї, страва, деревина);
4)"предмет як символ певного стану, діяльності": корона, скіпетр, трон "влада монарха", булава "гетьманство", сивина "старість";
5)"знак - означуване ним": номер (у значенні окремий примірник газети, журналу.), число "окремий примірник газети, журналу". читати Шевченка (автор - його твори);
6)"ознака (якість, дія тощо) - її суб'єкт": генерал, магістр, граф і т. ін. (звання, ступінь, титул тощо - їх носій);
7)"дія - її час, місце, результат, об'єкт або суб'єкт": косовиця, навігація, проводи "день поминання померлих".
§ У прикметниках:
1)"який має, виражає пену властивість": щедрий (людина - подарунок), лагідний (людина - вигляд);
2)"який має - зумовлює певну властивість": здоровий клімат, сліпа темрява, сонне зілля;
3)"який має певну властивість - призначений для нього": святковий (день - одяг), приміський (напрям, поїзд - вокзал), сидячий (пасажир - місце);
4)"який має певну властивість - стосунок до носія": важкий (хвороба - хворий), голодний (людина - шлунок);
5)"стосовний до об'єкта - суб'єкта": ядерний (фізика - фізик), Нобелівська премія - нобелівський лауреат;
6)"який має активну - пасивну властивість": цікавий (людина - факт), глухий (людина - звук);
7)"ознака предмета - ознака дії предмета" і навпаки: солодко їсти.".
§ У дієсловах:
1)"піддавати об'єкт певному обробленню - створювати, добувати і т.п. або ліквідовувати щось унаслідок цього": копати землю/яму, штопати одяг/дірку.
франко вишенський метафора метонімія
2)"дія суб'єкта в ареалі певного об'єкта - стан цього об'єкта": вода/стеля протікає, шкіра/спина облазить, кров стікає з бійця - боєць стікає кров'ю;
3)"дія - її каузація": море хвилює - буря хвилює море, вода бризкає - бризкати воду;
4)"дія ініціатора - виконавця": шити собі костюм у кравця.
Різновидами метонімії є синекдоха, перифраз, евфемізм.
"Метонімії мають різний характер мовної закріпленості і повноти функціонування - з можливими для різних моделей синтаксичними або ситуаційними обмеженнями" [38: 341].
Розділ 2. Метафора та метонімія як засоби змалювання Івана Вишенського в однойменній поемі І. Франка
Серед різноманітності тропів поеми найбільш уживаними є метафора і метонімія. Часто вони переходять, доповнюють один одного, допомагаючи авторові реалізувати задум і створити необхідне враження на читача.
2.1 Метафора
Структура метафоричних перенесень досить різнорідна: від простих, що складаються з одного-двох слів, до складних - розгорнутих.
Прості метафори здебільшого урізноманітнюють мову поеми, роблять її більш емоційною, у деяких моментах надають експресивності, оцінного елемента розповіді, сприяють пожвавленню її темпу. Наприклад, на початку твору автор подає картини природи, описує мальовничість Афонської гори:
так облита дивним морем,
під безхмарним, теплим небом
зноситься, шумить, пишаєсь,
спить Афонськая гора.
Спить? Та ні! Природа-мати
ненастанно тут працює,
ненастанно строїть, бавить
ту пестієчку свою (400) Тут і далі посилаємось на сторінки видання: Франко І. Твори в двох томах / Іван Франко. - К.: Дніпро, 1981. - Т. 1. - 533 с..
Підкреслені образні засоби наведеного тексту можна розглядати і як метонімічне, і як метафоричне перенесення. Якщо йдеться про персоніфікацію образу Афону, тобто надання горі рис людини, то це, безперечно, метафора. Якщо ж уважати, що тут поет має на увазі тих людей, ченців, що на ній живуть, то це - метонімія.
У цьому розділі цей уривок ми розглядаємо як метафору. Тоді маємо перелік дієслівних метафор, що, нагромаджуючись, створюють у читача в уяві картини величі і краси Афону. "Строїть, бавить" - прості метафори, що, вжиті з іменником природа-мати, переносять риси людини на суб'єкт дії і творять таким чином персоніфікацію.
Значно частіше вживаються прості метафори у психологічно напружений момент оповіді. Це дозволяє авторові кількома словами, але дуже влучно і емоційно, передати ті душевні переживання, що відбуваються з персонажем.
Глянь, отсе остатня нитка,
Що мене тягла до праці!
О, не дай же їй порваться!
Заверни її сюди!
О, зішли противний вітер!
Підійми грізную хвилю!
Або дай мені злетіти,
мов пташині, зі скали! (429-430)
Характерно, що звертання до Бога ми також сприймаємо не в прямому, а в переносному значенні. Молитва і прохання - віддзеркалення емоційного напруження і розпач Вишенського від розуміння неможливості повернути барку назад.
На противагу місцям, де автор намагається посилити психологізм оповіді, у тих моментах, коли Франко хоче виділити ліричність, плавність оповіді, він уживає метафори-вкраплення, що головним чином є засобом персоніфікації природи. Надзвичайним ліризмом пройнята сцена, в якій персонаж згадує своє життя. Та згадка виписана автором як розгорнута метафора:
Потім знов теплом дихнуло,
і по тілі розлилося
щось солодке, м'яко-м'яко
попід шиєю пройшло.
І в душі мелькнула мати,
як його малим хлоп'ятком
попід шийку лоскотала,
ах, а він сміявсь, сміявсь!
Потім слух його прочнувся;
мов діамантова нитка,
тон якийсь потягся довгий -
любий, радісний такий!
І душа, мов той метелик,
десь летить за любим тоном;
та чимдалі тонів більше
і все дужчають вони.
Вже гармонія могутня
ллється синьою рікою,
і розкішні тони, бачся,
небо й землю обняли.
І пливе душа аскета
на гармонії величній,
мов на морських хвилях лебідь,
вверх гойдається, то вниз.
Поміж небом і землею
вверх, то вниз душа аскета
розколисана несеться
швидше, швидше, розкішніш!
І гармонія велична
робиться фіолетова,
далі синьо-лазурова,
далі пурпуром ярким.
Ось із хвиль тих пурпурових
стрілив промінь золотистий
вибухнув вулкан огнистий,
ріки світла потекли.
Розлилось безмежне море
світла ясно-золотого,
і зелено-золотого,
й білого, неначе сніг.
Грають світляні каскади,
величезнії колеса
у всіх кольорах веселки
котяться по небесах.
І рука якась незрима
розпуска барвисті пасма,
розпуска могутні тони
з краю світу аж на край.
Розпускає, порядкує,
і збирає, і мішає -
мов калейдоскоп гігантський,
грає світ весь перед ним.
Мов дитя, душа аскета
потонула в тому морі
тонів, фарб, у тім розкішнім
захваті - і він заснув.
Цікаво, що тут поєднуються і зорові, і слухові образи. Кожна віха життя Вишенського наповнена іншими тонами й барвами: від синього, "простого" кольору, що уособлює початок життя Вишенського, до складних (синьо-лазуровий, зелено-золотий) і, нарешті, всіх кольорів веселки.
За характером частиномовної належності у поемі зустрічаються метафори:
· іменникові (піни вал, печать мовчання, голос дзвонів, тюрма для душ, нори, брама вічності вузька, (про печеру), очі вічності, мрець (про Івана Вишенського), хрест - товариш, повірник у дні смутку, оборона, підпора; сонце - божий дух, голос духа, пута сумніву тощо);
· дієслівні (думка літає, воскресло сонце, просвітлення не йшло, земля завмерла, скелі пнуться, море реве, шибнула думка, день минає, думка зупиня, море гризло і товкло, серце скаче, кров б'ється, верстати шлях, піт покрив тощо);
· прикметникові (невпинний шум, обновлена душа, непрозора, люта скрута, вітри скажені, щербаті скелі тощо).
У поемі вживаються іменникові метафори, найчастіше для вираження оцінного ставлення аскета до життя, його печери (нори жолоблені, гнізда ластівок, брама вічності вузька). Такі метафори актуалізуються у контексті. Серед них є ті, що позначають абстрактні поняття (очі вічності, голос духа, пута сумніву, вир життя, обновлена душа, остатня стежка тощо), менше - ті, що називають конкретні предмети (черепино недобита, білі гості, сиротята весняні (про вишневий цвіт); гніздо думок високих, школа поривів геройських, сумна тюрма для душ (про Афонську гору).
У нашому матеріалі наявні дієслівні метафори із семантикою руху, що найчастіше характеризують природні явища (гуляв вітер, день і ніч пливе, повзуть стежечки,), а також із семантикою процесу (природа-мати працює, строїть, бавить,, старець мостить шлях, думи шле, б'ються хвилі о каміння, бризка піни срібний вал). Для твору не характерне вживання дієслівних метафор із семантикою стану, бо персонаж і все, що його оточує, постійно виконують певну дію, знаходяться в русі, динаміці. Але у творі можна знайти кілька метафор із такою семантикою, які автор використовує для характеристики гір, їх могутності, величі, непорушності (гора пишаєсь, гори пнуться).
За функцією, яку виконують метафори у творі, можна поділити їх на такі групи:
1) метафоричні перенесення, що характеризують душевний стан персонажа безпосередньо через його враження;
а) почуття і психічні стани персонажа - тут метафори найчастіше підкреслюють важкість і складність того вибору, який у певний момент робить Вишенський (так балакав не устами - тільки голос духа чув; думка зупиня; і було в душі страшенно темно, і просвітлення не йшло);
б) думки та оцінки самого аскета (висилає ще, мабуть, своїх шпіонів земнеє життя за мною; запах в душу сипле насолоду, чимось рідним навіва, чи на те ж я тиху келію покинув, щоб аж тута в путах сумніву скінчить?);
2) ті образи, що є засобом створення настрою, почувань, передання процесу боротьби із сумнівами відлюдника через авторські описи стану природи та навколишнього світу.
Друга група метафоричних перенесень безпосередньо не характеризує персонажа, його дії, вчинки, думки. Але описи природи та навколишнього світу створюють певне тло для сприйняття змісту поеми. У них метафори виконують експресивну роль. Перший розділ - це розлогі описи Афонської гори, її життя. Метафори, які вживає тут автор, підкреслюють спокій, трагічність і величність цього життя (Хоч розсипані по горах, // по лісах, ярах і скелях, // по полянах пречудових // і оселі і хатки, - // то, проте, тиша глибока залягла на тих оселях // і лежить печать мовчання / на сотках старечих уст (401); А вверху хребти гірськії, // віковим покриті лісом, // вічну, тиху пісню грають у задумі без кінця (401); там внизу музика дивна // не вгває на хвилину, // б'ються хвилі о каміння, // бризка піни срібний вал. (401)). Всі вони належать до другої групи метафоричних перенесень.
У другому розділі метафори характеризують майбутню домівку Івана Вишенського - печеру (Ні, се нори жолоблені, // недоступні, темні ями, // січені в скалі печери, // схованки для мев хіба. // Ні, се нори для аскетів, // се "остатній ступінь", подвиг // крайній і безповоротний. // брама вічності вузька (403)). Тут же знаходимо метафори першої групи підгрупи а): хто бажає. слухать голосу душі, // хто порвав зі світом зв'язки, // поборов бажання тіла, // чує силу і охоту // в очі вічності глядіть. (403-404). Поєднуючись у контексті, метафори першої та другої груп створюють гнітючий настрій, читач відчуває важкість, складність вибору скитника, всю його відповідальність.
Третій та четвертий розділи поеми описують обряд переходу Вишенського від земного світу до печери, в якій він має доживати свій вік. У цих частинах твору превалює спокійна, мінорна тональність. Відповідно метафори підкреслюють цей стан прощання живої людини зі світом, його протиприродність (Мов гігантський мур гранітний, // прямовисто голі скелі // пнуться із безодні моря // в лазурову височін. (405);. і довкола тихо стало, // море лиш реве внизу (406); Вітер буйно дув від моря, // бороду його й волосся // розвівав. (409)).
Поступово напруга у творі зростає. Її створюють експресивно забарвлені метафори.
У п'ятому розділі аскет передає перші враження від печери. Хоч і зовсім порожня, лише голе каміння, та вона принадна для нього. Тут Іван Вишенський сам характеризує власні враження, тож метафори, вжиті у цьому розділі, треба відносити до першої групи підгрупи б): Затихли крики, гомін бою життьового тут мене не долетит. // Щезло все дрібне, болюще, що чуття в душі ворушить // і увагу відвертає // від найвищого єства. (410) Так балакав не устами - // він устами вже давненько // відовчився промовляти, // тільки голос духа чув (410).
Починаючи з шостого розділу, метафоричні перенесення стають все більш експресивними. Цей розділ подає опис зародження вагань у серці старця безпосередньо через його враження (. та нова шибнула думка у старечій голові (413)).
Сьомий розділ - також змалювання сумнівів і протиріч. Тут природа служить і предметом тих вагань, і засобом передачі настрою персонажа, і уособленням внутрішніх гризот та зневіри скитника. Метафори підкреслюють самотність, мізерність Вишенського перед природою, неспроможність опиратися бурхливим спогадам і душевному неспокою (Цілу ніч гуляв тут вітер, // скиглив по щербатих скелях, // вило море й кам'янії // стіни гризло і товкло (415). А тепер заблисло сонце, // щезли демони півночі, // уляглись вітри скажені, теплотою подиха. (416)).
Восьмий і дев'ятий розділи - це настрій радості і смутку одночасно, викликаний вишневим цвітом. Вишенський захоплений цим почуттям (А чом же серце скаче, // чом же кров живіше б'ється, // думка чайкою літає // над садками рідних сел? (419). Шле сердечне привітання, // і любов свою, і тугу, // що, здавалося, давно вже // похоронені були (420)). У цьому розділі метафори другої групи підкреслюють ніжні почуття Вишенського до батьківщини (Ті платочки сніжно-білі - // чи це сніг? Але ж не тають! О, скажіть, - ви з України, // із далеких рідних селищ, // що тепер вишневим цвітом // скрізь обсипані стоять" (418). Теплий вітерець вечірній // роздуває білий парус, // і пливе, мов лебідь, барка // до Афонської гори (420)).
Десятий розділ - описи важкого становища віри і віруючих на Україні. Використані в ньому метафори безпосередньо не мають стосунку до головного персонажа. Але вони органічно вплітаються в художню тканину твору, створюють емоційну напругу завдяки своїй експресивній забарвленості (Наші пастирі духовні // поробилися вовками, // шарпають Христове стадо // і отруту в душі ллють (422)). Відомо, що Іван Франко у написанні цього розділу використовував метафоричні образи самого Вишенського з його полемічних творів.
Останні частини поеми описують стан боротьби персонажа із самим собою. Одинадцятий розділ поеми розкриває роздум Вишенського над помилкою у своєму виборі. Він зрікається думок про Україну на користь спасіння власної душі. Природа тут також є засобом увиразнення того болючого стану душі персонажа (А коли воскресло сонце, // він сидів і ждав тривожно, // поки камінь загуркоче, // голос ізгори озвесь. // Ось гуркоче глухо камінь, // старець разом стрепенувся. (426)). Свій вибір він пояснює так: Старця Йвана вже немає, // він умер, умер для всіх (425). Ні, не зраджу свого бога, // не зламаю заповіту // і ярмо хреста отсього // до могили донесу. // Близько вже. Мабуть, для того // б'є на мене вал остатній // і остатня часть дороги // так болюща і важка (425-426).
Подобные документы
Короткий нарис життя та творчості відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Роль Франка в формуванні національної культурної свідомості народу. Філософські та естетичні погляди письменника.
курсовая работа [95,8 K], добавлен 18.10.2009Життєві віхи життя Івана Франка. Документи до історії докторату Івана Франка. Життєпис письменника. Біографія Івана Франко. Пробудження національної гідності та поступ до омріяної незалежності. Відповідальність перед майбутніми поколіннями.
реферат [358,9 K], добавлен 21.10.2006Функції, властивості та завдання публіцистики. Розвиток української публіцистики. Публіцистична спадщина Івана Франка, значення публіцистики в його житті. Ідейно-політичні засади публіцистичної творчості. Використання метафор у публіцистичних текстах.
курсовая работа [134,9 K], добавлен 13.01.2014Духовний доробок та широта творчого діапазону видатного українського письменника Івана Франка. Спроби створення бібліографії з франкознавства. Пам’ятка читачеві "Іван Якович Франко". Дослідження спадщини Франка напередодні його 100-літнього ювілею.
реферат [21,7 K], добавлен 27.01.2010Прийняття постригу на горі Афон. Внесок Івана Вишенського в розвиток педагогічної думки. Православне, національне і релігійне притиснення українського народу в умовах Речі Посполитої. Філософська позиція І. Вишенського. Творча манера письменника.
реферат [23,7 K], добавлен 21.10.2012Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Філософський світогляд І. Франка. Позитивізм у соціальній філософії І. Франка. Проблема суспільного прогресу в працях І. Франка.
курсовая работа [40,3 K], добавлен 17.09.2007Місце видатного українського письменника, поета, філософа Івана Франка в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної та філософської думки. Роки життя та навчання. Літературна та просвітницька діяльність.
презентация [534,1 K], добавлен 09.12.2013Ранні роки Івана Франка. Шкільна та самостійна освіта. Перші літературні твори. Арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Періоди творчості Франка. Останнє десятиліття життя. Творча спадщина: поезія та проза.
презентация [2,6 M], добавлен 18.04.2013Шкільні роки письменника, успіхи в навчанні. Перші твори Франка, їх тематика та ідеї. Участь поета в громадському житті країни, видання книжок. Літературна спадщина Івана Франка, найвідоміші твори та збірки. Увічнення пам'яті великого українського поета.
презентация [3,6 M], добавлен 20.03.2014Навчання Івана Франка у дрогобицькій "нормальній школі" та на філософському факультету Львівського університету. Перший арешт І. Франка та інших членів редакції журналу "Друг". Робота в прогресивної на той час польській газеті "Кур'єр Львовський".
презентация [1,6 M], добавлен 11.12.2013
