Розглядаючи метафору, ми навели приклад складності розмежування її від метонімії. Якщо розглядати наведений на початку уривок як метонімічне перенесення, необхідно звернути увагу на слово "спить". Автор з перших же рядків твору описами природи вводить читача у світ чернецького життя. Цією метонімією Франко намагається підкреслити меланхолійність, повільність, заглибленість у власний внутрішній світ мешканців Афону.

Структура метонімічних перенесень у поемі дещо відрізняється від метафоричних. Розгорнутих метонімій дуже мало (лежить печать мовчання на сотках старечих уст), є лише нагромадження простих.

За частиномовною належністю - це іменникові метонімії (скрізь тиша, і скрізь мовчання, // сірий одяг, хід повільний, // і худі, понурі лиця, // непритомний, сонний вид (401)).

За характером суміжності, яка лежить в основі перенесення, в тексті поеми можна виділити такі типи метонімії:

1)"ознака - її суб'єкт" (. і лежить печать мовчання на сотках старечих уст (401); Теплота огріла тіло, // і душа воскресла в тілі, // віднайшла свойого бога // і молитву віднайшла (416) - мається на увазі, що герой віднайшов рівновагу;

2)"вмістилище - його вміст" (І вторують їм зітхання, // і руді хрестяться руки, // і несеться тихий шепіт: // "Со святими упокой!" (402); Стежкою, що круто в'ється, // тягнеться той хід церковний. (405); Що мені до України? // Хай рятується, як знає. (425); І яке ж ти маєш право, // черепино недобита, // про своє спасення дбати там, // де гине міліон? (427).

Метонімічні перенесення за своєю функцією в основному подібні до метафоричних. Їх можна поділити на такі групи:

1) ті, що створюють тло для сприймання змісту поеми;

2) ті, що передають ставлення головного героя твору до батьківщини;

3) ті, що стосуються безпосередньо стану Вишенського в певний момент.

Метонімії, що належать до першої групи, ужиті автором на початку поеми і мають на меті, разом з метафоричними перенесеннями, скласти в читача певне уявлення про чернече життя. Так, метонімії в реченні І вторують їм зітхання, // і руді хрестяться руки, // і несеться тихий шепіт: // "Со святими упокой!" (402) не тільки створюють настрій у читача, але й уводять його до світу самозречення. Такі мовні засоби ніби показують читачеві, що весь Афон живе одним життям: ченці не шепчуться (у множині), а йде єдиний шепіт (в однині). У другому розділі поеми слова "тихий шепт іде старечий: "Со святими упокой!" (404) повторюються двічі - на початку і в кінці, таким чином підкреслюється не тільки спокійний плин життя монахів, їх об'єднаність, але й їхня відчуженість від світу та самотність.

Метонімії другої групи зустрічаємо лише в мовленні самого Вишенського. "Слухай, рідна Україна, // стара мати-жалібниця." (424) - це не просто звертання до батьківщини: крім закладеного в ці слова сильного патріотичного почуття, метонімічний образ України уособлює в собі всіх українців - однодумців і ворогів Вишенського. Треба відмітити, що аскет у своїх монологах ніколи не звертається до земляків, а тільки до України. Таким чином автор підкреслює його любов не до окремих особистостей чи якоїсь групи прихильників, а до всього українського народу. Україна у тексті твору стає також уособленням самозречення, ідеалом, символом звільнення від егоїзму - тому цей образ наближається до метафоричного.

Так само збірність образу України підкреслює метонімічне перенесення в такому прикладі: І яке ж ти маєш право, // черепино недобита, // про своє спасення дбати там, // де гине міліон? (427).

Третя група метонімій характеризує стан Івана Вишенського за допомогою перенесення дії з його особистості на окремі частини тіла. Такі метонімії дають читачеві змогу побачити весь спектр переживань аскета у певний момент. У рядках Теплота огріла тіло, // і душа воскресла в тілі, // віднайшла свойого бога // і молитву віднайшла (416) автор підкреслює саме те, що душа віднайшла рівновагу, тобто не просто уляглись переживання Вишенського, а до старця знову повернулась віра. Передаючи промову посланців з України і характеризуючи реакцію Вишенського, Франко вживає такі слова: Старець слухав, дух заперши, // його ухо жадно ссало // український любий голос, // але він не відізвавсь (426). Метонімія ухо створює таке враження в читача, ніби частина тіла існує сама по собі. Справді, у цей момент Вишенський прагне поговорити із земляками, все його єство тягнеться до них, але силою волі він стримує свої поривання, що роздвоює його нібито на дві половини. Франко, щоб створити ефект такого розколу, "ділить" Вишенського на матеріальне начало (частини тіла) і пов'язане з його духом, силою волі. Так само метонімія В старця серце стрепенулось // і в тривозі, і в нестямі // худі руки він простяг (429) показує переворот у світогляді відлюдника. Раніше, коли він стримував свої почування і намагався позбутися своїх переживань, дію, яку мав виконувати він, мимовільно виконували частини його тіла. Тепер уже він простягає руки, а не вони самі тягнуться, а серце, душа знаходяться у "несвідомому", неконтрольованому ним стані.

Отже, засобами метонімії Франко передає почуття персонажа. Вони дозволяють йому створити багато ефектів (роздвоєності, персоніфікації образу України), які б навряд чи вдалося б досягти за допомогою слів, вжитих у прямому значенні.

Висновки