Творчість Івана Вишенського

Прийняття постригу на горі Афон. Внесок Івана Вишенського в розвиток педагогічної думки. Православне, національне і релігійне притиснення українського народу в умовах Речі Посполитої. Філософська позиція І. Вишенського. Творча манера письменника.

Рубрика Литература
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 21.10.2012
Размер файла 23,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іван Вишенський

Найяскравішим, найоригінальнішим явищем серед полемічних писань стала творчість Івана Вишенського.

У долі й творчості цього подвижника навдивовижу точно віддзеркалилася суперечливість, трагічна розчахнугість його доби.

Відомості про життя письменника уривчасті й приблизні, почерпнуті з якихось згадок у його листах та скупих фактів з інших джерел. Народився він у 50-х роках XVI ст. у містечку Судова Вишня, що знаходилося між Львовом і Перемишлем (тепер воно входить до Львова). Такий висновок дослідники зробили на основі того, що свої твори полеміст підписував «Иоаннь мнихь Вишенский», «Иоаннь инок з Вишні»; а ченцем став у середині 80-х років XVI ст., маючи понад 30 років.

Вишенський Іван («Иоанн русин, реченый Вышенский», «Иоани мних Вышенский», «Иоан инок з Вишнъ») -- філософ і просвітитель, видатний український письменник, полеміст, критик і сатирик, культурний і громадський діяч кінця XVI -- початку XVII століття. Біографічні відомості про нього надзвичайно скупі. Відомо, що народився він між 1538-1550 рр., а помер між 1621-1633 рр. Походив із галицького містечка Судова Вишня, яке розташоване між Львовом і Перемишлем (нині Львівська область), з родини міщан або дрібної руської шляхти.

Його твори свідчать, що початкову освіту він здобув у Судовій Вишні. Родичі намагалися дати йому основи шкільної науки: читання церковних книг, писання, спів церковний. Змолоду І.Вишенський жив у Луцьку, потім при дворі вельможного пана князя Острозького (власника величезних маєтків, опікуна освіти і захисника православної віри, який заложив в Острозі першу руську Академію біля 1577 р.), де, ймовірно, належить до Острозького літературно-наукового гуртка. Опікуном Івана Вишенського і був князь Василь (Костянтин) Костянтинович Острозький. Приблизно в 70-80-х роках переселився в один із найвідоміших православних центрів -- Афон (Греція), де став ченцем-аскетом і прожив майже 40 років.

Цей реальний світ викликав у Вишенського відразу і відчай. Бо в ньому панство жорстоко визискує народ. Бо вищі верстви, навіть церковники (і католицькі, і православні), живуть аморально, паразитично. Бо загарбники знищують рідну віру, а своя еліта охоче окатоличується.

Після тяжких роздумів і вагань Іван із Вишні вирішує зректися цього світу, присвятити себе духовному вдосконаленню, наближенню до Бога -- стати ченцем. У середині 80-х років XVI ст. він прийшов на гору Афон (Атон), де прийняв постриг (обряд посвячення в монахи). Тут Вишенський вів украй суворий, аскетичний спосіб життя -- постійно постував, тяжко працював. Водночас він не поривав зв'язків із рідним краєм. Із багатьох монастирів Афона щороку в православні країни ходили численні групи монахів за милостинею для своїх обителей. Постійно відвідували Афон богомольці з України. З розповідей ченців та богомольців Вишенський знав, що відбувається на Батьківщині, й замислювався над тим, як запобігти лихові.

Слава про талановитого патріота-проповідника ширилася по всіх землях України. Друзі й однодумці, зокрема львівські братчики, пересилають до нього листи з проханням повернутися на Батьківщину, взяти безпосередню участь у боротьбі з польсько-католицькою і експансією, постійно спілкуватися з людьми, нести в народ Слово Правди. Однак він увесь час відмовлявся, вважаючи, що його полум'яні молитви до Бога й писання дадуть Україні більше користі.

Нарешті Іван Вишенський здався на умовляння й, очевидно, наприкінці 1604 р. прибув у Галичину, але із львівськими братчиками не дійшов згоди і відмовився виголошувати проповіді в їхній церкві. Річ у тім, що в програми своїх шкіл братчики вводили, крім православного богослов'я, ті ж науки, які вивчали в єзуїтських колегіях, зокрема піїтику, риторику, філософію, латинську мову, логіку, музику. Братчики вважали, що українська молодь має оволодівати досягненнями передової європейської науки. А палкий і непоступливий Вишенський був твердо переконаний, що лише православне віровчення врятує Україну, а всі новітні європейські науки й теорії -- «бьсовское навождение». Опанувавши ці науки, молоді українці приймали й чужу культуру, нерідко зрікалися свого, ставали покручами. Свідком численних подібних випадків Вишенський був сам ще в молоді роки.

Сутички з братчиками закінчилися тим, що Вишенський подався в Уневський монастир, а через якийсь час оселився у скиті Манявському. Як не намагалися братчики повернути видатного проповідника, та нічого не досягай. Пробувши в Україні близько двох років, Вишенський повернувся на Афон.

Через кілька років він ще раз відвідав Україну, але з тим же результатом. Відтоді залишався на Афоні до кінця днів.

В останній період життя Вишенський взагалі прийняв обітницю мовчання й усамітнився в печері. Ця печера була видовбана у прямовисному схилі гори, далеко від нижнього і верхнього її країв. Івана спустили туди на мотузках. І так само на мотузках спускали йому раз на тиждень кошик з нужденною їжею та водою. Часом, витягаючи кошик назад, виявляли там рукопис, який потім передавали на Батьківщину.

Іван Вишенський вніс певний внесок і в розвиток вітчизняної педагогічної думки. Його літературна спадщина -- це 16(17) трактатів і послань, написаних між 1588 і 1615 (1616) рр. Всі вони дійшли до нас у рукописних копіях. Десять із них об'єднано під назвою «Книжка», що складається із передмови і десяти послань: «Обличеніє діавола -- миродержця...» (1599--1600), «Писаніє...» князю Василію Константину Острозькому і православним христіанам Малої Русі» (1598-1600), «Порада» (1599-1600), «Писаніє до всіх обще, в Лядськой землі живущих» (1588), «Писаніє к утекшим од православної віри єпископам» (1588), «Ізвіщеніє краткое о латинской прелесті», «Загадка філософам латинським», «Слід краткій» (всі -- 1599-- 1600), «Новина».

Після впорядкування «Книжки» полеміст написав ще декілька важливих творів: «Краткословний отвіт Федула» (тобто краткослівна відповідь Петру Скарзі) (1601), Послання до стариці Домнікії (1605), «Зачєпка мудрого латинника з глупим русином» (1608-1609), Послання до Львівського братства та до Йова Княгиницького (обидва -- 1610), «Позорище мисленноє» (1615-1616).

Дослідники спадщини І.Вишенського поділяють її на два інколи на три періоди. Це - твори, написані до Брестської унії 1596 року або після неї. Здебільшого майже всі вони мають форму «послань» чи «писань», звернених до земляків. Він не готував свої твори до друку. За його життя анонімно було опубліковано в 1598 році в «Книжці» лише послання «От святой Афонской гори скитствующих». Це - перший варіант «Писання к утекшим от православной веры єпископам».

Твори Івана Вишенського оцінено сучасниками як «книга золото», неодноразово переписувалися, зокрема старообрядцями, і виражали визвольні прагнення народу, дотримуючись гуманістично-демократичної рівності всіх людей. Мова творів -- суміш старослов'янської та української народної.

Вишенський розкривав несправедливість існуючого суспільного ладу, боровся проти ідеологічної агресії «латинників» -- єзуїтів, папства загалом, проти Брестської унії 1596 р., проти окатоличення, вирішального значення надавав духовному очищенню та моральному вдосконаленню людини. Через усю творчість проходить ідея протиставлення Бога і світу, Бога й людини. Включившись у боротьбу проти католицької церкви та православних ієрархів, які перетворилися в «архіскотів», він звертається до ідеї докорінної відмінності небесного й земного.

Вишенський негативно і песимістично оцінює свою батьківщину, зраджену світськими і духовними владиками. Все це було реакцією на суспільно-політичну й ідеологічну ситуацію, що склалася в Україні наприкінці XVI -початку XVII століття. Вишенський прагнув розкрити широкий спектр філософських проблем: онтологічних, гносеологічних, етичних, соціально- політичних, які розглядались у контексті осмислення людини, її щастя, звершень.

Філософське світосприйняття І. Вишенського ґрунтується на текстах Св. письма, писаннях Йоана Дамаскіна, Григорія Богослова, Василія Великого, Єфрема Сиріна, Йоана Златоуста, Діонісія Ареопагіта та інших. Велике значення для дослідження його творчості має авторське ставлення до античної, греко-римської філософської спадщини. Він відкидав філософське вчення Платона і Арістотеля, античних філософів, повчання світських і західних церковних діячів, замість їх «поганського вчення» ставить вчення православних Петра і Павла, філософію Діонісія Ареопагіта, Василія Великого, Григорія Богослова та інших візантійських православних діячів, фактично Вишенський сприймає ідеї «поганської» філософії, але у сукупності з східно-християнським віровченням.

Вишенський трактує бога як вічну самочинну основу, невичерпний розум, абсолютну істину. У його концепції бог не тільки творець світу, людини, усього буття, а й ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності і принципів, які наставляють людину, щоб її земне життя підготовляло до духовного безсмертя. Шлях до Бога, за Вишенським, містичний, це -- самоочищення та просвітлення.

Філософська позиція І.Вишенського поєднується з нагальними проблемами православних, національним і релігійним гнітом українського народу в умовах Речі Посполитої. У його поглядах спостерігається категоричність, максималізм, відмова визнати взаємопроникнення протилежностей. За певної обмеженості він нехтує не всім «мирським» життям. Наука і школа, на його думку, мають готувати людину до сприйняття божественних істин, спиратися на «евангельский розум», від якого відійшла латинська наука і школа, адже нові російські філософи «не знають в церкви ничтоже читати -- ни Псалтыри, ни Часослова». Іван Вишенський наголошував на важливій ролі розумової критичної діяльності мирянина у трактуванні всього, що творить людський розум. Розумова діяльність містить елемент раціонального, вносячи логічність у мислення і підносячи роль розуму у пізнанні.

Філософ різко критикував систему освіти в єзуїтських колегіумах, де навчались діти української знаті, які, не знаючи культури і звичаїв свого народу, вивчали латинську мову, ставали слугами і пропагандистами католицизму. Він був проти присутності учнів на публічних стратах єретиків, учасників народних повстань.

У творах І.Вишенського є конкретні методичні рекомендації щодо організації навчання читанню, усвідомленню прочитаного, свідомого засвоєння прочитаного матеріалу, самоосвіти. Його ідеї знайшли практичне застосування в братських школах, мали позитивний вплив на формування прогресивних дидактичних принципів у національній педагогіці. Прихильник вітчизняної системи навчання і виховання, відстоював ідею навчання рідною мовою.

І.Вишенськи.й -- майстер неологізмів, володів літературним стилем і образністю, позначеними енергійністю й імпульсивністю, ораторський пафос поєднував із сарказмом та іронією, мав натхнення «справжнього пророка». Головною спільною рисою, що поєднувала його з сучасниками, був риторизм.

Вочевидь, Вишенський був особистістю оригінальною, ліричною, вразливою, з природженим чуттям краси. Тому його творчість позначена виразним авторським стилем.

Творчу манеру письменника характеризують чіткість і ясність вислову, пристрасний ліризм, багатство і майстерність мовних риторичних засобів.

Вишенський найчастіше вдавався до традиційних уже тоді для письменства алегорій, метафор, контрастів, паралелізмів, тавтологій, епітетів і порівнянь, риторичних фігур.

Скажімо, «Послання до єпископів» побудовано на наскрізній антитезі: багатству, владоможності, паразитизмові й духовному розтлінню єпископів, що прийняли унію, протиставляється злиденне існування трудового люду, його упослідженість, але висока моральність.

Автор часто застосовував фігуру перерахування, вживаючи слова з негативним значенням. Часом цю фігуру сполучав з контрастом і тавтологією.

Мова письменника близька до «простої», а оригінальністю і пишністю свого стилю він наближається до найкращих взірців барокового стилю. Вона риторично-образна, а стиль риторично-насичений, переповнений епітетами, порівняннями і метафорами. Він майстерно імітує діалог. І. Франко назвав Вишенського «публіцистом у великім стилі», О.Білецький -- «українським ювеналом в рясі».

Ще одна важлива особливість: мова творів Вишенського різностильова. Коли автор відстоює чистоту православних канонів, то користується церковнослов'янською лексикою та фразеологією. Говорячи про конкретні життєві явища, народний побут, стосунки між людьми, він вживає тогочасну українську мову, в яку подекуди вкраплюються слов'янізми. У звертаннях до поляків користується їхньою мовою. Залежно від того, про що йдеться, виклад набуває відповідного емоційного забарвлення. Вишенський легко переходить від високої патетики до глумливої іронії, а від них -- до елегійного тону, близького до народних голосінь.

Одним з улюблених жанрів І. Вишенського було послання. Це -- публіцистичний твір, написаний прозою чи віршем у формі листа-звернення до певної особи чи багатьох осіб.

У творах Вишенський рекомендує «писаніє, науку, друкованіє книг, училища», він не був «ворогом науки взагалі», але негативно ставився до вчених, які зраджували народ і віру. Для рідної мови всі шляхи в науці -- відкриті. Щодо освіти, то Вишенський відставав від деяких письменників, але переважав талантом, бо був «властителем дум» свого часу, проте як філософ, виразник народних сподівань, Вишенський відстоював старі погляди.

У нашій історико-філософській літературі оцінка творчості Івана Вишенського неоднозначна. Одні дослідники вважають його мислителем демократичного напряму, виразником і захисником народу. Інші заперечують демократизм і звинувачують у байдужості до свого народу. Насправді як «неординарний мислитель» він був послідовний щодо боротьби з католицизмом та уніатством, проти національного гноблення українського народу, але іноді впадав у крайнощі. Він викривав усе негативне, що чинили представники духовенства, незалежно від того, до якої конфесії вони належали. Обстоював ідею рівності всіх людей, «обирав шлях апеляції до серця», добрих людських почуттів, прагнення до досконалості, мріяв про перемогу справжнього православного християнства. Для нього була неприйнятною ідея синтезу західної та східної культур (Острозька школа). Християнський ідеал "Вишенського найліпше виявляється у ставленні до ближнього.

Іван Вишенський ідеалістично розв'язував філософське питання про співвідношення матерії і духа: буття небесне (духовне) -- вічне, буття земне (матеріальне) -- тимчасове, з безпосереднім виходом на онтологічну характеристику людини. За Вишенським, свобода людини зводиться до вибору між добром і злом, небесним і земним, підпорядковуючись удосконаленню людини з метою осягнути Вічне життя. Він висуває концепцію соборності, принцип якої бере за основу життя церкви й суспільства.

І.Вишенський рішуче відкидав Ренесанс та реформацію вже тому, що це було щось нове і йшло через Польшу із Заходу. Проте у житті й творчості цього письменника помічаємо виразні прикмети цього стилю (насамперед реформаційного): пошук життєвого ідеалу; звернення до ранньо-християнської традиції; аскетизм; утопічність світосприймання; релігійний індивідуалізм та патріотизм; різку критику католицької церкви; ясність стилю... Зрештою, уважно придивившись до доробку письменника, цей ряд ви зможете значно подовжити і деталізувати.

Особливе місце у творчій спадщині Івана Вишенського посідає філософський діалог «Обліченіє діавола-миродержца» («Викриття диявола-світодержця»). Це своєрідна авторська сповідь, декларація життєвого і творчого кредо. Визначальну і надто несподівану як для нашого письменства тієї доби прикмету «Викриття...» зауважив І.Франко: «Концепція сього твору є, так сказати, наскрізь ліричною (тобто суб'єктивною, особистою. -- В.П.), без жодної науки для других».

На ідею, яку автор розгорне в тексті, вказує вже -- євангельська оповідь про спокушення дияволом Ісуса Христа у пустелі: вивівши Спасителя на високу гору і показавши йому всі царства та їхню славу, диявол запропонував: «Це все тобі дам, якщо впадеш і мені ти поклонишся!» На що Ісус відповів: «Відійди, сатано! Бо ж написано: Господові Богові своєму вклоняйся і служи одному йому» (Матвій, 4: 8--10).

Удавшись до такої алегорії, письменник відобразив власну внутрішню боротьбу розуму і почуття, пов'язану з переходом од світського до аскетичного життя на Афоні (на чужині, «в пустелі»). Хоча світ «слави, розкоші, багатства» постає в описі диявола дуже привабливим, мандрівець («странникь»), тобто ліричний герой І сам автор, пункт за пунктом відкидає цей світ, розуміючи його огидність і тимчасовість. Примарним земним спокусам він протиставляє свою високу мету. поклонитися і послужити Богові. Отже, зовнішній конфлікт вирішується легко й однозначно.

Значно важче героєві розв'язати конфлікт внутрішній: переконати себе в тому, що правильно чинить. Цей конфлікт справді напружений і драматичний. З тексту, а ще ясніше з підтексту вгадуємо, що в душі мандрівця точиться тяжка боротьба: чи лишатися йому на Афоні, чи таки повернутися до того життя, де чекає якщо не влада й слава, а родинне щастя. Розум ховається за чернечі закони аскези, але протилежні почуття продовжують боротьбу. І це виявляється у діалозі «голяка-мандрівця» зі спокусником-дияволом -- це діалог швидше із самим собою: «Відійди, сатано! Даси мені нині, дияволе, убогому й неславному чоловіку, втіху й похіть тілесну, жону, даси мені дімок і землицю, даси мені смуток і біду, щоб я поховав свій розум у тій забаві, у смутку, серед домашніх, земних та жіночих клопотів. Що ж за пожиток з тієї утіхи й тілесної похоті, коли я утішителя Духа Святого ніколи не сподоблюся вітати у своєму сердечному домі?..

Відійди, сатано, щезни й пропади сам із царством своїм звабним! Амінь!»

Ідейний зміст уміло розкривається через плетиво образів.

Основний образ «Викриття...» -- алегорія боротьби душі й тіла, божественного і мирського, праведності й гріха. Відповідно вибудовуються дві протилежні системи образів.

1. Образ «нинішнього віку» має такі вияви: «слава, розкіш, багатство». Усе це конкретизується, «оживлюється» у дрібніших деталях: папа, кардинал, єпископ, король, канцлер, гетьман, староста, каштелян8, суддя, воєвода, «для хіті тілесної» -- жінка.

2. Усьому тому протиставляється друга образна система: «ученіє Христове», мудрість, «небесний титул», «Божа вічна слава», «похвала ангельських уст», «світло істини», «простота Ісусова», богоугодництво, «небесний Єрусалим».

Центральні образи твору «голяк-мандрівець» і диявол -- послідовні антиподи. Перший з них, як уже мовилося, співвідноситься з авторським «я», що переживає самостановлення. А диявол має не лише класичні прикмети підступного спокусника, що підбиває на гріх, а й дещо від авторського «я».

У світі існує грішне, але і святе (любов до ближнього, до Батьківщини, кохання, народження і виховання дітей). Аскет Вишенський, вдаючись у крайність, ототожнює все у світі з дияволом -- щоб легше було цього світу зрікатися. Однак відчуття отого святого у світі примушує якусь частку душі солідаризуватися навіть з уявним дияволом.

Авторські міркування-сумніви яскраво виявляються через мовностильові засоби:

* форма викриття, здавалося б, не вимагає саме діалогічної побудови. Однак так озивається внутрішня роздвоєність автора: він сам ставить запитання і сам на них відповідає;

* діалог побудований так, що автор ніби окреслює концентричні кола -- спочатку в «закладанні» запитань, а потім у «викладанні» відповідей, що ніби дублюють ті запитання, але з точністю до навпаки;

* побудова тексту продумана автором до найдрібніших деталей -- від першого слова в заголовку «викриття» до «амінь» (кінець). І те останнє слово, наче крапка, остаточне рішення, один раз ставиться після запевнення «Господу... послужу», а вдруге -- після прокляття: «Відійди, сатано, щезни й пропади сам із царством своїм звабним!» Усю цю текстову тканину в'яжуть в одну цілість анафори й епіфори («Коли хочеш...» -- «Я тобі дам...»; «Відійди, сатано...» -- «...послужу»).

Цей твір Вишенського ніколи не втратить актуальності, бо колись, тепер і завжди в майбутньому кожна людина, живучи, мусить постійно вибирати, кому служити: Богові чи дияволу, мусить розрізняти святе і грішне у своїй душі.

Ім'я І.Вишенського не згадувалось майже 250 років. Його твори були відкриті С.Соловйовим, а вперше надруковані М.Костомаровим у 1865 році в «Актах, относящихся к истории Южной и Западной России».

У 1886 році Вишенським зацікавився І.Франко, присвятив йому кілька статей, книгу і поему «Іван Вишенський» (1900). Він побачив у Вишенському не фанатично віруючого монаха, а передусім людину-патріота, українця, якому не байдужа доля народу, автора дошкульних послань. Спільним у поглядах І.Вишенського і І.Франка є високе почуття обов'язку перед народом, самовіддана любов до Батьківщини.

Постать просвітителя привертала до себе увагу П.Куліша (1874), М.Сумцова (1885), І.Житецького (1890), А.Кримського (1895), В.Щурата (1909), В.Перетц (1926), І.Єрьоміна (1955), П.Попова (1956), С.Пінчука (1968), В.Харитонова (1981), Л.Махновець {1964, 1988), С.Єфремова (1989), А.Пашука (1990), В.Шевчука (1991), Д.Чижевського (1994) та інших вчених. І.Вишенський був «властителемъ думъ» свого часу, дух епохи ніби переміг, його як стиліста, але він переріс свою сучасність і може служити ще й нашому поколінню прикладом твердості і стійкості характеру. До його образу звертаються і сучасні письменники, педагоги, скульптори, художники, його творчість вивчається учнями, вчителями, науковцями.

Література

вишенський український письменник релігійний

1. Вишенський Іван. Вибрані твори, -Львів: Каменяр, 1980. - 142 с.

2. Іван Вишенський. Викриття диявола-світодержця. Переклав Валерій Шевчук // Давня українська література: Хрестоматія. - К.: Рад. школа, 1991. - С. 241-245.

3. Вишенський Іван. Острозька академія. - Острог, 1997. - С. 32-33.

4. Давня українська література: Хрестоматія. - К.: Рад. школа, 1991. - С. 241 -256.

5. Кавалерова НА. Иван Вишенский // Антология педагогической мысли Украинской ССР. -- М.: Педагогика, 1988. - С. 92-98, 576-577, 620.

6. Пашук А. Іван Вишенський -- мислитель і борець. -- Львів: Світ, 1990. -- 176 с.

7. Соловьев С. О некоторых рукописях и редких печатных сочинениях XVI и XVII века, относящихся к истории Малороссии // Библиогофические записки, 1855. - №9. - С. 276-278.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Вплив видатного українського письменника Івана Франка на розвиток літературно-мовного процесу. Теоретичні та методологічні засади дослідження метафори й метонімії. Метафора та метонімія як засоби змалювання Івана Вишенського в однойменній поемі І. Франка.

    курсовая работа [65,0 K], добавлен 24.07.2011

  • Короткий нарис життя та творчості відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Роль Франка в формуванні національної культурної свідомості народу. Філософські та естетичні погляди письменника.

    курсовая работа [95,8 K], добавлен 18.10.2009

  • Полемічна література в українській культурі. Спадщина Герасима Смотрицького та Мелетія Смотрицького. Полеміка Василя Суразького та Стефана Зизанії. Творчість Івана Вишенського в літературі. Роль Захарії Копистенського у розвитку української полеміки.

    реферат [30,5 K], добавлен 11.11.2013

  • Творчість майстра художньої прози Нечуя-Левицького Івана Семеновича очами письменників. Праця творчості письменника " на звільнення народу з-під духовного і національного ярма. Походження письменника з простої сім'ї, його педагогічна діяльність.

    реферат [20,1 K], добавлен 19.07.2010

  • Історія явища фольклоризму, його значення та вплив на творчість та мислення народу. Дослідження українських фольклористів та літературознавців стосовно творчості Івана Нечуя-Левицького. Засоби вираження комічного у його творі. Значення лайки і прокльонів.

    курсовая работа [51,5 K], добавлен 03.10.2014

  • Вклад І. Франка у висвітленні революційного руху у галицьких землях у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., активним учасником якого він був сам. Внесок наукових досліджень Каменяра у розвиток краєзнавства та українського національно-культурного руху.

    курсовая работа [2,4 M], добавлен 10.12.2014

  • Ранні роки Івана Франка. Шкільна та самостійна освіта. Перші літературні твори. Арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Періоди творчості Франка. Останнє десятиліття життя. Творча спадщина: поезія та проза.

    презентация [2,6 M], добавлен 18.04.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.