Полемічна література

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему:

«Полемічна література»

Виконав:

студент 1-го курсу

групи №3

Зуєнко Станіслав Андрійович

План

Вступ

1. Полемічна література в українській культурі

2. Полемічна спадщина Герасима Смотрицького

3. Полеміка Василя Суразького

4. Полемічна творчість Івана Вишенського

5. Полемічна спадщина Мелетія Смотрицького

6. Роль Захарії Копистенського у розвитку української полеміки

7. Полеміка Стефана Зизанії

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Серед низки нових літературних жанрів найбільшого культурно-ідеологічного значння набув розвиток полемічної літератури, яка особливо актуальною стала у другій половині XVI-на початку XVII ст. у зв'язку з наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. У цей час було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, і близько 60 - православними.

Хоча літературна полеміка велася у царині релігійної ідеології, вона мала гостру соціальну й політичну спрямованість. Найяскравішими полемістам тієї доби були Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Іван (Іов) Борецький, Захарія Копистенський, Стефан і Лаврентій Зизанії та інші, котрих по праву можна ставити в один ряд із провідними західно-європейськими письменниками і філософами гуманістично-ренесансного напряму. За своєю суттю світогляд українських полемістів був аналогічним реформаційному світогляду на Заході, однак виник він на національному грунті в рамках християнсько-православних принципів.

Вістря полемічних творів було спрямоване проти соціальних та ідейних основ католицизму. Полемісти спростовували претензії римських пап та духовне й світське главенство в християнському світі як не доведені «святим письмом», розвінчували дії церковно-католицької ієрархії - утиски та розбої, дискримінацію православних, її моральний занепад. Полемісти поділяли реформаційні ідеї демократизації церкви, обстоювали соборне (колективне) управління представниками всіх станів справами церкви. У полеміці з церковними магнатами визрівала гуманістично-демократична ідея рівності всіх людей від природи і перед Богом. Українські полемісти надзвичайно високо цінували свободу совісті, вважаючи її найважливішою ознакою вільної людини.

Освічений український люд відповідав письменникам-полемістам щирою любов'ю, довірою та повагою. Їхні книги читали в православних церквах, на зібраннях братств, у школах, їх дбайливо зберігали й передавали один одному. Про «Тренос» Смотрицького говорили навіть як про книгу пророчу й святу, деякі заповідали ховати себе з нею.

Полемічні твори справляли величезний вплив на формування національної самосвідомості українців, на розгортання національно-визвольної боротьби. Вони були видатним явищем української літератури, справжньою революцією на ниві культури і з цілковитим правом посідають гідне місце серед європейських літератур часів Відродження.

1. Полемічна література в українській культурі

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу.

Окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори -- римо-католицький і греко-візантійський.

На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року.

Особливого розвитку П. Л. набула в 16--17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста -- єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jednoњci koњcioіa Boїego) (Вільно, 1577 р.).

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.

2. Полемічна спадщина Герасима Смотрицького

Смотрицький Герасим Данилович -- релігійний, освітній і культурний діяч, поет і письменник-полеміст, педагог; перший ректор Острозької академії.

Г. Смотрицький відомий своїми полемічними творами, спрямованими проти католицизму й унії. В його поезіях релігійно-містичні роздуми знайшли поєднання з ренесансно-гуманістичними ідеями. Оспівуючи в такому дусі сильну, активну, творчу особистість, автор підпорядковує її ідеї служіння «спільному благу»; прославляючи освітню і культурну діяльність, пріоритетного значення надає не «зовнішньому знанню» (світським наукам), а «внутрішній», богонатхненній мудрості, а розкриваючи внутрішню сутність людини, він зосереджує увагу на її духовному «єстві». І вочевидь щоб не відволікатися на сторонні мотиви, навіть усуває зі своїх поезій характерний для ренесансного світогляду пейзаж.

На жаль, відомі свого часу полемічні твори Г. Смотрицького, зокрема проти відступників від православ'я й сатира на духовенство, загубилися. Збереглася лише його книга «Ключ царства небесного» (1587) -- перша друкована пам'ятка української полемічної літератури, що складається з посвяти князю Олександрові Острозькому, звернення «До народов руских …» і двох полемічних трактатів «Ключ царства небесного и нашее христианское духовное власти нерушимый узел» та «Календарь римски новы».

У полемічних творах «Ключ царства небесного» і «Календарь римски новы» Смотрицький виступає проти ідеї унії православної й католицької церков, викриває експансіоністські наміри Ватикану щодо української церкви та українського народу, заперечує притаманні західній схоластиці раціоналістичні методи витлумачення істин віри. У творі «Календарь римски новы» автор не завжди дотримується суто теологічних аргументів, а натомість використовує народний гумор із приповідками та прислів'ями, тобто послуговується мовою, наближеною до народної.

Разом із іншими вченими Острозького осередку Смотрицький стояв біля витоків процесу модернізації православної релігійної доктрини, що відбувався не без впливу поширеної в Україні реформаційної ідеології. Це, зокрема, привело до більшої акцентуації потреби особистісного осмислення Святого Письма при збереженні авторитету церкви щодо його інтерпретації.

3. Полеміка Василя Суразького

"Многогрішний і худший в християнах убогий" Василь Суразький залишив помітний слід в історії української культури.

Головною, найважливішою працею В.Суразького була фундаментальна "Книжиця" - православна енциклопедія з головних богословських питань. Саме за нею цілком справедливо і оцінювався Суразький як письменник. Оцінки ці були часто суперечливі, що найповніше відобразилось у характеристиці, даній І.Франком. "Суразький - писатель совісний, працьовитий, може, по-своєму й учений, але дуже тяжкий на мислення і майже цілковито позбавлений таланту літературного. Не знаю, чи є в нашій полемічній літературі того часу твір, которого читання так би утомляло і мучило,- як читання його "Книжки о вере". І не задля сухого стилю, не задля якоїсь особливої темноти і глибини. Має він спеціальний звичай - кожен найменший крок у своїй аргументації підпирати цитатами, і то цілою купою цитат з письма святого Старого і Нового завіту, з отців церкви, з істориків і т. і. На нещастя, цитати ті в переважній часті так ідуть до речі, як ті приповідки, котрі на кожнім кроці так щедро сиплються з уст Санчо Панси в знаменитім романі Сервантеса. О тим-то, читаючи ті безконечні рядки цитат, котрі по кілька разів повторюються і котрих зв'язку з головною темою не раз годі доглупатися, почуваємо швидку втому і знеохоту, особливо, коли побачимо, що автор не раз штурмує до створених дверей, що широко і довго доказує такі речі, котрих ніхто не перечить, а зате менше уваги звертає власне на точки дійсно спорні. Не перечу, що находяться у нього аргументи трафні і переконуючі, але вони або не досить повно розвиті, або замазані купами цитат, не йдучих прямо до речі". Саме через це, робить висновок І.Франко, І.Вишенський після ознайомлення з "Книжицею" переробив її "по-своєму, коротко, популярно, висуваючи наперед тільки найважливіші докази, а відкидаючи масу лишнього", результутом чого і було його "Извещеніє краткое о латинских прелестех" . Правда, ще в раніших працях акцент ставився на кращі сторони "Книжиці" (виділяв їх і І.Франко). Так В.З.Завитневич вказував, що вона, будучи однією з перших православних пам'яток, є, в той же час, і найкращою. Вчений тут відсторонювався від літературних якостей твору і звертав увагу на спеціальну присвяченість догматичним і обрядовим питанням, появу цього твору саме в зв'язку з особливостями історичного моменту в житті православної церкви, пов'язаними з очищенням і відродженням церкви, але і з початком реалізації унійних задумів .

"Книжиця" була покликана до життя потребами широкого кола суспільства, серед якого впроваджувалась іновірська (як католицька, так і протестанська) пропаганда і тому не була спрямована проти конкретних опонентів, а орієнтувалась на розгляд усієї сукупності неправославних точок зору і показ їх неспроможності.

Попри загальну, досить негативну оцінку "Книжиці", процитовану вище, І.Я.Франко не міг пройти повз її здобутки, зазначаючи близькість цієї книги за сухістю (не завжди недолік), детальністю, стилем ("важко писані") з високо ним же оціненим "Апокрисисом", вплив на інших полемістів, повноту і обгрунтованість у розкритті ряду проблем, силу аргументації (подібну до Філалета і Копистенського) тощо. М.С.Грушевський, вважаючи загальну Франкову оцінку "Книжиці" вбивчою і перебільшеною, все-таки зазначає, що вона "в культурнім і літературнім українськім русі... не мала ніякого значення". Одночасно з творчістю В.Суразького (а також Г.Смотрицького) видатний український історик пов'язує початок нової літератури . Головне значення "Книжиці" він вбачає в її дійсно великій цінності для спеціаліста-богослова, а також наголошує на символічності праці В .Суразького і Г.Смотрицького, яка характеризує зміст літературного процесу кінця XVI ст. і певною мірою пояснює дальший його напрямок . М.С.Грушевський об'єднує цих двох провідних для початкового періоду діяльності Острозької Академії письменників і вказує на їх духовну близькість і в багатьох точках паралельність у викладі матеріалу, а також певну цілісність "Ключа царства небесного" і "Книжиці": друга була ніби своєрідним науковим обґрунтуванням першої.

Певною мірою М.С.Грушевський свої оцінки давав, спираючись на працю К.Копержинського, яка й досьогодні є найбільш ґрунтовним дослідженням "Книжиці". К.Копержинський узагальнив всі відомі на той час дані про В.Суразького, але найбільш детально розглянув джерела "Книжиці" та її значення як пам'ятки полемічної літератури. До джерел праці В.Суразького, крім Святого Писання і творів патристики (Іоанн Дамаскін, Іоанн Златоуст, Псевдо-Діонісій Ареопагіт) він відніс також послання старця Артемія, твори Максима Грека та відзначив вплив А.М.Курбського. Характерною рисою "Книжищ" дослідник вважав її несамостійний у багатьох моментах характер, зумовлений схильністю автора до запозичень, іноді дослівних. Саме таке механічне сполучення мало пов'язаних між собою статей поєднує "Книжицю" з полемічними творами попереднього часу, але серед попередників В.Суразького відсутній письменник, який міг би зосередити в одному планово складеному богословському трактаті всі найважливіші питання релігійної полеміки - лише такий по-європейськи освічений богослов, як Петро Скарга, міг виконати подібну роботу. В.Суразький поступався йому, був тільки добре начитаною в "писаніях" людиною, але у автора "Книжиці" проявлявся (очевидно, не без впливу опонентів, в т.ч. і Скарги) вплив нових методів викладу - плановість у розподілі матеріалу, тематична і ідейна спільність статей кожного розділу, прагнення до певної самостійності і оригінальності викладу. "Книжиця" впорядкована детальним "оглавлениям" (як і у П.Скарги, Б.Гербеста та інших сучасників), загальні питання, важливі для всієї праці, винесені на початок (розділ І), проблеми розташовуються за їх значенням у полеміці (розділ 2 - Про сходження Святого Духа, оскільки В.Суразький вважав це головною єрессю католиків, котра породжує й усі інші; розділ 3 - Про главенство папи, головне питання, що розбило церковну єдність; розділи 4 і 5 - Про опрісноки і календар - неважливі із догматичного погляду питання; розділ 6 - Полеміка з протестантами, яка не була настільки актуальною).

Різноманітна діяльність Василя Суразького була спрямована на відродження духовності, поширення освіти, впорядкування церковного життя, а найголовніше -- пробуджувала до інтелектуальної праці. Належачи добі національного відродження, він був одним із тих, хто уособлював її зв'язки із попереднім періодом історії української культури.

4. Полемічна творчість Івана Вишенського

полемічний культура література український

Твори Вишенського визначаються в українській полемічній літературі 16--17 ст. не лише винятковим літературним талантом автора, але і його своєрідною позицією. Письменник не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи із засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські. Він користувався формами церковних послань, діалогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри. В своїх творах Вишенський змальовував барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання української живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль письменника, що походить від візантійської проповіді, але водночас споріднений з літературною манерою сучасних йому полемістів -- українських (членів Острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) -- «наближається до кращих взірців барокового стилю» (Д. Чижевський). Вишенський -- демократ, палкий патріот, гуманіст. Часто під теологічною оболонкою проголошував ідеї соціальної рівності. В його світогляді помітні матеріалістичні тенденції. У своїх посланнях з Афону викривав православних єпископів-зрадників, римо-католицьке та уніатське духовенство, польських та українських феодалів-кріпосників, виступав проти покатоличення та ополячення трудящих мас України. Він вважав, що праця кріпаків є джерелом всього багатства панів, виступав проти визиску селян феодалами та духовенством.

Своїми поглядами Вишенський відрізнявся від інших полемістів. Він виступав із рішучим протестом не тільки проти національно-релігійного, а й соціального, класового гноблення, на захист простих людей -- селян і міщан. Вся його творчість пройнята глибоким демократизмом, любов'ю до простого народу, ідеями соціальної рівності. Разом із тим Вишенський був полум'яним патріотом своєї вітчизни, ратував за її національно-релігійну незалежність, за її визволення з-під гніту іноземців, за вільний розвиток.

До нас дійшло 17 творів Вишенського -- листів і послань, які він надсилав з далекого Афону своїм землякам на батьківщину. Серед них найголовніші: «Извещение краткое о латинской прелести», «Послание до всех обще, в Лядской земли живущих», «Писаніе к утекшим от православное в-вры епископом», «Обличение діавола-миродержца» та ін. У своїх творах Вишенський картає не лише магнатів, шляхтичів, Ватикан, католицтво, уніатів, він із величезною силою викриває всі вади сучасного йому феодально-кріпосницького ладу, весь уклад життя Речі Посполитої. З все спопеляючою ненавистю, презирством і сарказмом він змальовує розкіш, розгул і розбещеність світських і духовних феодалів, грабування, гноблення й визиск народних мас, рішуче виступає на захист православ'я, проти унії, католицизму та єзуїтів, з великою любов'ю і співчуттям висловлюється про поневолених панами бідняків, «хлопів», селян і міщан. Характеризуючи в «Посланий до вевх обще, в Лядской земли живущих» загнивання всього суспільства в Польській державі, автор говорить, що в «Лядській землі» нема ні віри, ні надії, ні любові, ні правди, ні справедливості суду: «Ибсть места цълого от гріховного недуга -- все струп, все рана, все пухлина, все гнилство, все огнь пекелный, все болъзнь, все грЪх, все неправда, все лукавство, все хитрость, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтание, все свнь, все пара, все дым, все суета, все тщета, все привидъние -- сущее ж нъсть ничтоже. Нъсть где плястра приложнти на исцвление нвкоея части. Все смертоносный гръх, все пеклом, адом і геєною въчною смрьдит!».

Змальовуючи загальне загнивання суспільства, царство «діавола-миродержца», Вишенський не закликав до повалення існуючого ладу. Порятунок він бачив у покаянні, в моральному очищенні, «исправлении», відмові від земних благ, в переході до «царства божого», де всі рівні перед богом. Але величезний викривальний пафос, нищівна критика всього феодального ладу, що міститься в творах Вишенського, об'єктивно закликали народ до боротьби, до знищення польсько-шляхетського режиму. І. Вишенський увійшов в історію нашого народу як великий письменник-демократ, полум'яний патріот, борець за волю народну.

5. Полемічна спадщина Мелетія Смотрицького

Найвідоміші твори М. Смотрицького: «Тренос» (1610), «Апологія» (1628); «Граматика» (1619), «Лямент» (1620), «Верифікація прав… народу руського» (1621). Обстоював гідність, права, звичаї і культуру українського народу. Вважав, що людське життя має бути спрямоване на самовіддану працю заради добра і спільного блага. Був переконаний, що найважливішим чинником духовного вдосконалення людини є самопізнання, яке є засобом пробудження етнічної і релігійної самосвідомості. Висував ідею сильної церкви, а тому виступав проти надання братством ставропігії. Для підсилення своєї аргументації мислитель посилався на твори західноєвропейських гуманістів -- Ф. Петрарки, Н. Кузанського, Е. С. Піколоміні, Л. Вали, Е. Ротердамського. Згадує і територіально ближчих сучасників: Д. Наливайка, С. Будного, М. Чеховіца. Мелетію Смотрицькому притаманна професійно-філософська форма викладу матеріалу, застосування логіко-дедуктивного доведення.

Глибокою емоційною наснагою, високим патріотичним пафосом і болем за тяжку долю вітчизни сповнений твір Мелетія Смотрицького «Тренос» («Плач»), опублікований у 1610р. польською мовою у Вільні. Цей твір написаний у формі голосіння-плачу Матері -- православної церкви, зверненого до дітей--українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за лихою мачухою -- католицькою церквою. Смотрицький різко засуджує церковну унію, надзвичайно образно викриває загнивання римсько-католицької церкви, називаючи служителів Ватикану «італійськими бандитами».

6. Роль Захарії Копистенського у розвитку української полеміки

Копистенський -- автор найбільшого в українській полемічній літературі трактату «Палінодія, или Книга оборони кафолической святой апостольской всходней церкви и святих патриархов, и о греках, и о россох христіанех», що був відповіддю на твір відомого уніатського полеміста Лева Кревзи «Оборона єдності церковної» (Вільно, 1617). Трактат Копистенського, створений протягом 1619--1622 рр., складається з передмови, чотирьох частин і додатка. У передмові автор підкреслює, що мета його книги -- оборона православ'я від інвектив представників католицизму та народу руського від духовного поневолення. Ним подається список використаних літературних джерел, що нараховує понад 100 позицій, серед яких праці вітчизняних учених-богословів, католицьких теологів, письменників-полемістів, а також твори видатних гуманістів XIV -- XV ст., зокрема Марка, митрополита Ефеського, який на Флорентійському соборі залишився вірним православ'ю, видатного історика-гуманіста Лаоніка Халкоконділа та його брата Дмитрія (вперше видав гомерівські «Іліаду» та «Одіссею»), котрі належали до найближчого оточення Георґія Ґеміста Плетона. Копистенський заперечував твердження католиків та уніатів, які звинувачували православних у невченості, називаючи низку імен, які репрезентують візантійсько-слов'янську культурну традицію, мудрість і освіченість. У перших трьох частинах «Палінодії» Копистенський спростовував католицьке вчення про першість римських пап, доводив рівність усіх апостолів, обґрунтовував рівноправність православної та католицької ієрархій на свої церкви. Спростовував також тезу, ніби Київська митрополія була у змові з Римом ще до Флорентійської унії, підкреслюючи, що християнство у Русі-Україні було прийняте не від Рима, а від Візантії, тому вона вірна не «папежовій», а старій грецькій вірі. Висловлював думку про незаконність Берестейської унії, засуджував діяльність ватиканських посланців на українських землях. Водночас Копистенський обґрунтовував своєрідну власну культурно-освітню та філософську програму, одна з головних засад якої -- засвоювати здобутки західно-європейської вченості, але при цьому вміти «відмітати сміття», тобто підходити до інокультурних надбань з позицій запитів власної вітчизняної традиції. У четвертій частині автор звернувся до історичного минулого Русі-України, підкресливши, що лицарство та відвага «роського народу» відомі ще з Троянових часів, розповів про славні походи київських князів Олега, Святослава, Володимира, звеличував запорозьке козацтво, чию силу та мужність визнають усі вороги християнства. «Палінодія» відзначається високим патріотичним пафосом, багатством мови та художніх засобів, поєднанням науково-логічного та образного мислення. Це один із найкращих творів давньої української літератури. Книга не була надрукована, але в списках широко розповсюджувалась в Україні, Білорусі та Росії.

Копистенський є автором ще кількох полемічних творів: «Книга о правдивой едности православних христіан церкви восточной, там же против апостатов и о их лживой унии» (1623), «Омілія албо казанье на роковую память» (1625), а також «Казання на чесном погребі блаженного мужа и превелебного кір отца Єлиссея Плетенецького» (1625). Здійснив кілька перекладів церковних книг з грецької мови разом із Й. Борецьким, П. Бериндою, Л. Зизанієм: «Часослов» (1616), «Апокаліпсис» (1619), «Тріодь постна», «Бесіди Іоанна Златоуста на 14 послань св. апостола Павла» (1623) та ін. У передмові до «Часослова» і першої книги, виданої Лаврською друкарнею 20.12.1616 р., яка призначалася як підручник для шкіл, Копистенський зазначав, що «Часослов» допоможе православним, котрі навчаються в братських школах, ще й полемізувати з католиками -- «Да будет еретикам ответ». Копистенський, за висновком І. Франка, стояв «на висоті історичного розуміння релігійного розвою… і найближче до типу новочасного вченого». Деякі дослідники, зокрема П. М. Попов, вважали Копистенського автором відомого «Густинського літопису», складеного на поч. XVII ст. у Густинському Троїцькому монастирі.

7. Полеміка Стефана Зизанії

Стефан Зизаній (Тустановський) - український і білоруський культурно-освітній діяч, письменник-полеміст, проповідник, педагог, учений.

Зизаній надрукував у Вільно «Катехізис» -- антикатолицький полемічний трактат. Книжку цю, видану двома мовами -- тогочасною книжною «руською» та польською, досі не знайдено. У 1595 р. проуніатськи настроєний митрополит Михайло Рогоза (1589 -- 1599) видав проти нього грамоту і відлучив від церкви. За видання його книги "Книжица на римский костел". Зизаній протестував і був закинутий за грати, втік із в'язниці.

Стефан Зизаній -- автор полемічних творів: «Книжиця на римський костел» (1595), «Захист православія від папізму», «Малий Катехізис» (не зберігся) та інших. Аналіз творів мислителя дозволяє зробити висновок про його прихильність до реформаційних ідей. Зокрема, він відстоював принцип соборності, який передбачав виборність кліру віруючими мирянами і контроль за його діяльністю. Негативно ставився до світської влади Польщі та католицької церкви за їхні соціальні, релігійні й національні утиски українського народу. Близьким до антитринітаризму було тлумачення ним тринітарної проблеми. На відміну від православного і католицького розуміння сутності та співвідношення трьох божественних іпостасей, С. Зизаній вважав їх не лише рівними, а й окремими. Заперечував засадничу релігійну тезу про безсмертя душі.

Висновок

Боротьба проти унії породила унікальний жанр українського письменства - полемічну літературу, яка сприяла розвиткові літературної мови, насиченню її живими розмовними виразами, підвищенню риторичної майстерності. Полемічна література XVI- XVII ст. вплинула на подальший розвиток красного письменства і філософської думки, була широко відома й шанована також у Російській державі.

Головним центром православної полемічної літератури спочатку був Острог, де згуртувалися найкращі письменницькі сили, потім столиця Литви Вільно, а також Львів. Острог представив двох яскравих авторів, які творили під псевдонімами Христофор Філалет та Клірик Острозький. Перший видав фундаментальний богословський трактат «Апокрисис», а другуй своїми глузливими писаннями висміював католицькі догмати. У Вільно виступав Стефан Зизаній, який змінив за тодішньою модою своє українське прізвище Кукіль на його грецький переклад. Він розвивав ідею про «папу-антихриста», був засуджений уніатським собором і виправданий православним собором. Розповідають, що католики робили на нього засідки,так що одного разу, щоб врятувати життя, йому довелося утікати з хати ледве не через комин. Найвідоміший його твір - «Казаньє святого Кирила». Львів виступав з «Пересторогою» невідомого автора, в якій, зокрема, брак освіти був названий причиною занепаду давньоруської державності. Трохи пізніше на літературній арені з'явився Мелетій Смотрицький, автор славнозвісної «Граматики», який у своєму «Треносі», тобто плачі, зобразив гірке становище православної церкви в Польщі. Палкіший темперамент виявив полеміст Іван Вишенський, афонський ченець-аскет, яки у посланнях таврував відступників, злочини можновладців, заступався за простий народ, вбачаючи у старовинній простоті спосіб запобігти новим руйнівним процесам.

Список використаної літератури

1. Абрамович С.Д., Чікарьова М.Ю. - Світова та українська література - Львів, 2004 - С.293-295

2. Греченко В.А.,Чорний І.В. - Історія світової та української літератури: довідник для школярів та студентів - К., 2009 - С. 221-227

3. Історія України: Курс лекцій - К., 1991 - С.173-175

4. Шейко В.М., Білоцерківський В.Я. - Історія української культури - К., 2010 - С. 42-43

5. Шейко В.М., Тишевська Л.Г. - Історія української культури - К., 2010 - С. 95-99

Размещено на Allbest.ru