Сучасна українська література

Загальна характеристика сучасної української літератури, вплив суспільних умов на її розвиток. Пагутяк Галина: погляд на творчість. Матіос Марія: огляд роману "Солодка Даруся". Забужко Оксана: сюжет, композиція, тема та ідея "Казки про калинову сопілку".

Рубрика Литература
Вид учебное пособие
Язык украинский
Дата добавления 22.04.2013
Размер файла 96,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

74

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ І ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

Таращанський агротехнічний коледж

імені Героя Радянського Союзу О.О.Шевченка

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

(довідково-хрестоматійний посібник)

Тараща 2012

ВСТУП

...В усіх книжках говориться про інші книжки...

будь-яка історія переповідає історію, яка вже

переповідана...

У. Еко

сучасна українська література творчість

Вплив суспільних умов на розвиток літератури. У 1991 р.Україна вийшла зі складу радянської імперії й проголосила свою незалежність. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу, розпочалося відкидання догматичних схем розвитку літератури в заідеологізованих рамках «соціалістичного реалізму» й інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й відображення дійсності.

Українська література межі XX і XXI століть дуже цікава й неоднозначна: оригінальна і традиційна, лірична й епатажна, акцентована на змісті й формалістська. Ця література твориться саме тепер, і ми, певним чином, є свідками її народження

У сучасній українській літературі можна виділити два основних дискурси: тестаментарно - рустикальний (лат. заповіт, простий селянський) та постмодерний дискурс. Перший базується на реалістичній традиції з певними вкрапленнями романтизму та модернізму, базується на рустикальному (селянському) мисленні й ментальності.

Постмодернізм як явище. Другий дискурс з'явився в кінці 80-х - у 90-х рр. як реакція на перший дискурс та модерний дискурс «шістдесятників». Постмодерний дискурс має свої символи й поняття: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, Г.Гессе, (німецький і швейцарський письменник, автор роману «Гра в бісер», має вплив на українських постмодерністів Т.Прохаська та Ю.Андруховича). Л.Х.Борхес (аргентинський поет і прозаїк, запропонував творення художнього твору як відверту концептуалізовану гру цитатами, ремінісценціями, алюзіями світового письменства, вплинув на Ю.Андруховича, Ю.Бедрика, В.Медвідя) тощо. Окрім ТР-дискурсу та ПМ-дискурсу, в українській літературі існують проміжні та окремі дискурси, зокрема, презентовані іменами О.Забужко, Е.Андієвської, Ю.Тарнавського та ін.

Постмодерна спрямованість в українському письменстві означилася після 1986 р., після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і митців старшого покоління, і «шістдесятників», і породила нову генерацію письменників постчорнобильської епохи. Ця хвиля митців прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» ( Ю.Шевельов), тобто вивести мистецтво слова поза межі політики, ідеологічних та адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім.

Вперше термін “постмодернізм” з'явився 1917 р. в книжці німецького філософа Рудольфа Паннвіца “Криза Європейської культури”. Вживався він на позначення нігілізму в культурі ХХ ст. Філософське підґрунтя постмодернізму склали праці Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Жиля Дельоза, Фелікса Гваттарі, Жана Бордіяра, Жака-Франсуа Ліотара, Річарда Рорті.

До визначальних рис постмодернізму відносять поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо. У сучасній ПМ літературі головна увага приділяється, по-перше, індивідуальній манері митця, його власному баченню людини та світу, у творах часто сполучається конвульсивна краса, примхлива елегантність, потяг до дисгармонії та деформації, хворобливої фантастики та абсурду, вигадливий еротизм.

По-друге, духовна напруга, пошук “внутрішньої ідеї”, “самовіддана несамовитість”(Дж.Бруно) екзистенційність є важливою складовою сучасної літератури.

По-третє, метафорична насиченість твору поєднана часто з навмисно зниженою мовою; багато словесної еквілібристики; плеоназм, наявність оксюморону та антитези, гіперболи та гротеску; складна композиція твору, фрагментарність - ознаки твору постмодерного часу.

Український постмодернізм. Більшість дослідників вважає, що український постмодернізм пов'язаний з іменами Ю.Андруховича, О.Ірванця, В.Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю.Позаяк, В.Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І.Лучук, Н.Гончар; «Нова дегенерація»: І.Андрусяк, І.Ципердюк та ін.

Літературний андеґраунд шокував «законопослушного» обивателя. «EINE KLEINE NACHTMUSIK» ( «Від Дону до Сяну») та «Любіть» ( «Любіть Оклахому!») Олександра Ірванця ніби руйнувала загальноприйняті норми добропорядності в українському суспільстві. Проте варто згадати слова Лесі Українки : «Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив». Поезія літературного угрупування «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада») була реакцією на суспільну депресію і супроводжувалася масовою карнавальною сміховою рефлексією на катаклізм системи.

Упродовж 80 - 90-х рр. в Україні утворювались і розпадались численні літературні гурти, які виникали на базі студентських груп, музичних колективів: Асоціація українських письменників БУ-БА-БУ, «Музейний провулок, 8», «Нова дегенерація», Орден чину ідіотів, ЛуГоСад, Пропала грамота, Пси Святого Юра, Творча асоціація «500», «Червона Фіра». Деякі з них існують, продовжуючи традиції, та більшість з учасників цих гуртів, закінчивши ВНЗ, знайшовши себе в цьому вируючому світі, забула про своє письменницьке минуле.

Залишилися найстійкіші, найвідданіші Його Величності Слову: Ю.Андрухович, Ю.Винничук, Марія Матіос, М.Гримич, І.Роздобудько, Є.Кононенко, С.Поваляєва

Літературні угрупування

“Бу-Ба-Бу”

1985 року у Львові Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак заснували літугрупування, яке назвали “Бу-Ба-Бу”. Віктор Неборак у своїй книжці «Введення у “Бу-Ба-Бу”» (Л. : Піраміда, 2003), дає пояснення, що звукосполучення бу-ба-бу виникло як своєрідне складноскорочення слів бурлеск, балаган, буфонада і з того часу обростає новими значеннями. Основоположники літугрупування пояснюють, що бу-ба-бу - це стиль художньої літератури, де немає обмежень. Бубабісти вважають, що і політика, і економіка, і мистецтво можуть стати об'єктом естетичних зацікавлень, бо це є наше життя. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987-1991рр. Апофеозом став фестиваль “Ви-вих-92”, коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки поезоопери Бу-Ба-Бу “Крайслер Імперіал”. В 1995 році у львівському видавництві “Каменяр” вийшла книга “Бу-Ба-Бу”.

“Пропала грамота”

Група «Пропала грамота» об'єднала кіївських поетів -- Юрка Позаяка, Семена Либонь i Віктopa Недоступа. У 1991 р. вийшов збірник цієї групи під такою ж назвою. У самій назві групи -- досить промовиста вказівка на гоголівську традицію відтворення дійсності. Piч у тому, що творчість поет цього угруповання розвивається в іронічному бурлескно-травестійному стилі. Вони широко застосовують рольову лірику. де гepoї -- xiпi, бомжі, студента, просто люди, які не сприймають радянських правопорядків i скептично ставляться до перебудови. У поезії цієї групи переважають урбаністичні мотиви, вона сповнена ipонії, навіть с карикатурною, бо створюється враження, що тексти написані не поетами, а смішними арлекінами, блазнями, які ховаються за масками та ще й виступають під кумедними прізвиськами. Головне для авторів угруповання -- цілковите перевтілення у своїx персонажів. Цією творчою настановою пояснюється той факт, що вci автори працюють під літературними масками.

“ЛуГоСад”

Поетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським. У 1986 р. вони видали альманах ЛуГоСад I і ЛуГоСад II, а також збірки Н. Гончара “Усміхнений Елегіон” та Р. Садловського “Антологія”. “Методологічна основа” творчості ЛуГоСаду - теорія поетичного ар'єргарду (ідея і аргументування лугосадівсько-ар'єгардної теорії - Т. Лучук).

На жаль, сьогодні не кожна бібліотека має в своїх фондах достатньо творів сучасних українських письменників. Ця література може подобатись чи не подобатись. Проте вона є. Щоб існування літератури було повним, її треба читати, про неї треба говорити й писати. Тому джерелами ознайомлення з нею можуть стати часописи “Сучасність”, “Київ”, “Березіль”, “Дніпро”, “Україна”, “Вітчизна” та ін. Щоб детальніше познайомитися з сучасним літературним процесом України, його напрямами та течіями, радимо скористатися літературознавчими матеріалами, що друкуються на сторінках видань “Літературна Україна”, “Дивослово”, “Культура і життя”, “Слово і час”, “Українська мова і література в школі”, “Дзеркало тижня” тощо.

Із розмаїття літературно-художніх видань бібліотекарям слід відібрати найцікавіші твори з нової української прози. З метою ознайомлення читачів радимо організувати книжкові виставки, бібліографічні огляди книг та матеріалів періодики, літературні бесіди, обговорення творів, презентації, читацькі конференції.

Сучасна українська література є . Вона опановує новий для себе простір, вона міняє стереотипи і творить нове уявлення про красу. Добре це чи погано? Важко сказати. Сподіваємось, нові канони не стануть загрозою знищення культурного надбання нації взагалі. Микола Жулинський писав: “Це наше. Українське. Неминуче. Й це не криза, не катастрофа, а визрівання чогось нового, ще не звіданого, тому таємничого, навіть містичного”/

ПАГУТЯК ГАЛИНА ВАСИЛІВНА

Народилася 26 липня 1958 р. в с. Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала у село Уріж..

Вважає себе нащадком древнього молдавського роду Басараб .

Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка

Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Живе у Львові.

Галина Пагутяк - наймістичніша письменниця сучасної української літератури . Тричі висувалася на звання лауреата Шевченківської премії і отримала відзнаку за роман «Слуга з Добромиля» з третього разу. Тридцять років праці, чотринадцять книг, під обкладинками яких ховається невичерпне натхнення, унікальні сюжети й тексти.

За глибиною відтворення людських емоцій і почуттів Галину Пагутяк часто називають наступницею Ольги Кобилянської. Їй властива специфічна манера письма, в якій прорив до вигаданого світу є головним.

Книги:

«Діти» К.: Радянський письменник, 1982 ( Діти (роман); Повість про Марію і Магдалину; Лялечка і Мацько; Філософський камінь (роман) )

«Господар» К.: Радянський письменник, 1986 ( Господар (фантаст. роман); Соловейко (повість) )

«Потрапити в сад» К.: Молодь, 1989 ( Компроміс (роман);Трагічні оповідання (цикл) )

«Гірчичне зерно» К.: Радянський письменник, 1990 ( Повісті )

«Записки Білого Пташка» К.: Український письменник, 1999 ( Смітник Господа нашого (роман); Радісна пустеля (роман); Записки Білого Пташка (повість) )

«Захід сонця в Урожі» Л.: Піраміда, 2003 ( Романи: Смітник Господа нашого;Книга снів і пробуджень. Повісті: Захід сонця в Урожі та інші )

«Писар Східних Воріт Притулку» Л.: Піраміда, 2003 ( Роман )

«Королівство» Тернопіль: Джура, 2005 ( Роман )

«Втеча звірів або Новий Бестіарій» Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006 ( Казкова повість )

«Слуга з Добромиля» Київ: Дуліби, 2006 ( Роман )

Погляд на творчість

Давно уже ніхто з жінок в українській літературі так не заворожував читача своєю міфо-поетичною прозою, як це робить Галина Пагутяк. Вона ввійшла в літературу рано, двадцятитрирічною дівчиною, ввійшла стрімко і сміливо. Дебютувала великими творами, і в кожному була іншою. Згодом Галина подивувала своїх прихильників філігранною малою прозою. У своїх новелах в декількох рядках, в одному абзаці, вона творить надзвичайної сили й яскравості образи.

Галині Пагутяк властиві фантастично-символічна манера письма, прорив до "вигаданого світу", потяг до містики та безнастанних пошуків спасіння людської душі у жорстокому світі. Письменниця постійно прагне зазирнути і за межу людської свідомості та осмислювати пограничний стан людського буття. Недомовленість у багатьох її творах дає великий простір читацькій фантазії, спонукає до співтворчості, робить образи багатовимірними, врешті, несе в собі шарм таємничості й незбагненності.

Вона тонко й глибоко відтворює і національну автентичність.

Багато її творів сповнені великою тугою за Садом, якого не можна віднайти і який став її мрією за втраченим щастям, а земля - колами пекла.

Читаючи її новели, повісті та романи, не можу позбутися відчуття, що більшість з них створена у підсвідомому стані; здається, наче вони самі написали себе й самі поставили останню крапку.

У романі "Смітник Господа нашого" авторка хоче втекти від жорстокого і до того ж конкретно означеного світу у свої сни, бо лише там їй легко і затишно живеться. У снах знаходить і своє щастя, якого бракує у реальному житті. Хоча часто видається, що у Галини Пагутяк взагалі розмита межа між реальним світом і сном. Вони у неї злилися, і у цьому реально-нереальному світі блукає вона з відчуттям, що всі ми покинуті Творцем на смітнику.

Останніми роками помітніший в її прозі і вплив літератури Сходу, зокрема японської. Так, роман "Книга снів і пробуджень" написаний у жанрі дзуйхіцу, традиційному для японської літератури.

Г. Пагутяк -- не тільки письменниця, вона мислителька, яка постійно звертається до християнства як джерела не так літературності, як сенсу. Вона не прагне розважати читача. Вона хоче застерегти його від нього ж самого.

Г. Пагутяк зізнається: усі її книги народжені снами, отже, є підстави вважати її стиль сюрреалістичним.

Книжки Г. Пагутяк переважно гіркі, проте й у неї буває дім на сонячному острові посеред ріки у глухому поліському селі, де людина начебто почувається в безпеці. Ця безпека позірна, вона нагадує затишшя перед бурею: люди спинилися над прірвою й вдивляються в тумани невідомості. Авторка взялася за перо, щоб описати все, що відбувається й відбудеться з нею самою, а також із усіма нами.

Проза Галини Пагутяк

Ранок без вечора

Сонце пробивається крізь зелені штори, будить дівчинку. Літо. Щиро, від усієї душі кукурікає півень. Чорніють від ягід кущі смородини, падає стигла малина, вишні аж бризкають соком.

Качата стовпилися біля миски з кукурудзяною кашею. Мала п'є молоко, а бабуся загадує роботу: нарвати кропу, перебрати, почистити цибулю, принести дров.

У хаті холодно й темно, й дівчинка думає, як би швидше втекти з неї. Бабуся свариться, що онука йде нечесана, говорить, що дівчата з такою шалапутною й гратися не захочуть. Мала відповідає, що це вона з ними бавитися не хоче, й вискакує з хати.

На небі -- одна тільки хмарка. Дощу, скоріш за все, не буде. У сестрину торбину дівчинка кладе хліб для качат, шматок собі зі смальцем та зеленою цибулею. Натягає на голову капелюха. Добре було б ще й каченят посадити в кошик та перенести через дорогу, бо там раз за разом машини.

Найкраще, коли каченята бовкнуть у воду, замахають лапками, закрутять хвостиками. Коли захочуть, самі можуть вибратися на берег.

Дівчинка ставить ноги у воду. По мосту їдуть машини, неподалік бульдозер риє яму. Сонце піднялося високо. Стара баба Орина пасе свою корову. Коли що, можна б їй і допомогти. Дівчинка береться шукати в прозорій воді гарні камінці. У неї їх уже ціла коробка вдома. Качата вилізли на берег, а мала попросилася в них піти погуляти берегом. Йшла берегом, обминаючи засохлі будяки, зривала звіробій.

Сонце почало припікати. Дівчинка пішла купатися, і течія зносила її на мілке. Вода гралася з нею, вилазити не хотілося. Сиділа, поки не змерзла. Проковтнула, як голодне звіря, свій обід, надробила каченятам їхні півхліба, не втерпіла, щоб і собі не відламати шматочок. Треба сидіти, поки баба Орина знову не прижене корову з обіду.

Потім приїде мама з роботи й привезе малій її улюблене морозиво, А тоді вони з мамою будуть обривати смородину і перетирати її з цукром, далі повечеряють і всією родиною дивитимуться телевізор. І так аж до смерті. Вона сама не знала, як спало на думку їй це слово, і злякалася.

Озирнулася -- ніде нікого. Слово ніяк від неї не відчеплювалося. Хоч би хтось прийшов та заговорив до неї!

Бабця казала, що в таку пору з річки піднімаються утопленики. Мовби на власні очі бачила, як дитина йшла поверх води й кликала маму.

Мала залізла в кущі, відвернулась від річки, затулила вушка і застигла німою грудочкою, ніби загублене мамою пташеня.

За її спиною поверх води йшли діти, жінки й чоловіки. То був їхній час, їхнє свято: сліпучого полудня пройти, наче по суші, тією річкою, що забрала їхні тіла під час повені.

Дівчинка відчула, що вони вже пройшли. Серце її застукало рівніше, а мостом проїхала машина.

Коментар

У новелі Г. Пагутяк «Ранок без вечора» змальовані почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусі й мамі, мала свої нехитрі розваги та радощі. Думала, що так буде вічно, що завжди буде ранок, а вечір ніколи не настане. Відкриття злякало її, змусило пригадати страшні історії, які бабуся розповідала про утоплеників. Тільки рух машини по мосту прогнав жахливі видіння.

Кажуть, що діти щасливі, поки думають, що вони безсмертні. Нікому не вдавалося ще відмінити одвічні закони природи, тому треба, мабуть, цінувати кожну хвилинку, вміти радіти життю -- найвищій цінності, яка є в людини.

Звичні, буденні епізоди перемежовуються у творі з відточеною, прихованою грою уяви, фантазії, як модерністичне розгортання наскрізної метафори.

Потрапити в сад

На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому -- був. Тільки горобці могли вільно перелітати через огорожу й сідати на гілки з червоними яблучками. Та ще хіба що поети на крилах фантазії.

Грицькові уявлялося, що однієї теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері, увійде в сад, ляже в сплутану траву, притулиться до матінки-землі й спитає, у кого ж він вдався такий нещасний та волоцюга.

Міліція всієї залізниці знала Грицька й не чіпала, бо не мав чоловік ні хати, ні жінки, лише гармошку та чорну хворобу ще з війни. Лікарня -- єдиний його притулок. А ще сестра Нуська, але не сидиться йому в неї. Не може він зі своєю хворобою в чотирьох стінах. А мандрівників у світі й без хвороби вистачає, от, наприклад, Григорій Сковорода. Не кожному тісно між стінами, не кожному...

Грицько шаснув до електрички, в перший вагон, дренькнув гармошкою. Люди бачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких штанях. Грицько, дарма що волочився, дбав, щоб завжди все було чисто. Заграв «На сопках Маньчжурії», потім «Прощання слов'янки», і цього було досить, щоб у наставлений капелюх посилалися копійки. Чоловік кожному, навіть дитині, казав: «Цілую руку». Проходив ще два вагони, потім сідав, і ніяка сила не примусила 6 його заграти ще.

Грати його навчив тато, як повернувся з війни додому без ноги. Грицько вже тоді мав чорну хворобу [епілепсію] від переляку. Німець жартома вистрілив йому над вухом, хотів злякати. Після війни стали ходити з батьком по базарах. Тато грав на гармошці, а хлопець збирав гроші в пілотку. Мама не знесла такої ганьби й померла, а старий замерз п'яний, повертаючись із міста.

Гриць пробував описати цю жалісливу історію на папері, але не дав йому Бог таланту, як Сковороді. Тільки коли грав, перед очима ставав його тато-каліка, що не мав щастя змалку й до останку.

Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою -- його найулюбленішою їдою. Голови й шкірки забирав із собою -- для котів чи собак.

Одного разу, весело тупцяючи по перону, зустрів Стьопу. Дав йому жменю дрібних монет, а той сказав, що Микольця дуже слабкий і просить Грицька зайти до нього. Пішли разом. Стьопі хотілося похмелитися. Грицько тільки пошкріб потилицю. Що з чоловіком зробили? Золоті ж руки мав...

Вулицю незабаром мали зносити, тому ніхто не дбав про порядок. Микольця жив у малесенькій хатці, лагодив людям черевики.

Грицько зайшов до хати. На нього війнуло теплом -- добре таки змерз, мабуть.

Микольця зрадів товаришеві. Хоч і слабий був (серце прихопило), але в хаті чисто, натоплено. Глянув на Грицькові черевики, сказав, що давно вже їх треба лагодити. Грицько сказав, що Миколі слід до лікарні, а той відмахнувся -- краще хай заграє, ото й буде його лікування. Грицько заграв, а Микольця схлипнув і сказав, що добре йому з ним, хай залишається -- віддасть хату й собаку. Грицько ж весело сказав, що його візьмуть до будинку престарілих, от тільки поки ще не вийшли. Або ожениться.

Микольця сказав, що немає кращого, як своя хата. І попросив, щоб не кидав собаку Боска, бо заберуть його на буцегарню.

Грицько, відчуваючи напад хвороби, хотів піти, але Микола сказав, щоб лишався, він йому допоможе. І попросив почитати «Кобзаря» -- «Перебендю».

Вночі був вітер із дощем. Грицько довго не спав, слухаючи, як дихають Микольця і Боско.

Стіни аж двигтіли. Грицько подумав, чи не завалить їх. Але старі хати стоять міцно. Тоді Грицько подумав про сад. Мабуть, вітер усі яблука позриває. От тільки 6 гілля не поламав. Та за муром не так дме.

Коментар

Гола, неприкрита й неприкрашена правда життя. Як часто ми відвертаємося від жебраків, інвалідів, безпритульних, зневажаємо їх. Можливо, хтось і заслуговує такого ставлення. А якщо це жертви непереможних обставин? Нещасний Грицько, невезучий, та є у нього свої поняття про гордість і честь, товариську взаємодопомогу, тяга до книги й філософських роздумів про життя. Такий же й Микольцо. Зворушливе їхнє ставлення один до одного, до собаки, до духовних цінностей. Письменниця закликає завжди пам'ятати, що ми -- люди, берегти й шанувати в людині її внутрішній гуманний потенціал.

Душа метелика

Надвечір треба розмовляти тихо, щоб не збудити дощ, бо тоді він ітиме цілу ніч і нікому не дасть заснути. Не треба сердитися й на вітер, бо він може вдарити в обличчя й побити шибки.

Коли запалимо світло, біймося за комах, бо вони тільки народилися й можуть сплутати сонце з лампою. А їхнє самоспалення викличе у нас страх перед смертю.

Відкривається щілина між світами. Яким би не було привабливим життя після життя, людині важко уявити, що вона стає абсолютно нікому не потрібною. Нічне життя істот починається з небуття, просковзнути в оту щілину й почати жити знову. Але хто знає, чи добре там буде, чи не сваритимуть нас там за ганебні вчинки?

Один за одним, так. і не встигнувши пізнати, відходять в інший світ метелики...

У навколишньому скільки завгодно таких аналогій, які вчать жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити в розрізненому -- ціле, в цілісному -- розрізнене, у собі -- інших. А навіщо?

Коли почнеш замислюватися над цим, одразу тебе охоплюють людські проблеми. Серед людей жити важко, вони весь час нагадують про існування часу, який змушує людей думати, що обов'язково треба розбитися об стіну до крові, щоб потрапити в сад. Проте знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законам космосу легше, ніж законам суспільним.

Дитинство, розквіт, старість -- це не дім часу, а стан душі, ніби гра. Дитина бавиться в дорослу, приміряючи, що краще до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її автоматизму. Саме через це ми шукаємо хоч крихітку знання. Як добре все-таки не бути людиною, бо це найбільш неприродна істота.

Коментар

У новелі письменниці подається філософсько-узагальнююча картина людського життя -- скороминущого, ніжного, яке легко може розбитися, загинути, як метелик, що летить на світло лампи й згорає. Тому треба намагатися жити в гармонії з природою, бути відповідальним за свої вчинки та дії. Сучасний світ досить жорстокий, і людина часто ціною неймовірних зусиль прагне досягти сумнівної за своєю цінністю мети, отримати матеріальні блага, будь-що, забуваючи про цінності духовні.

МАТІОС МАРІЯ ВАСИЛІВНА

Народилася 19 грудня 1959 року в с. Розтоки Путильського району Чернівецької області. Перші вірші надрукувала у 15 років.

1982 року закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету, відділення української мови та літератури.

Працювала відповідальним секретарем "Буковинського журналу", Чернівецької обласної організації Спілки письменників України, в Раді національної безпеки та оборони України.

У 1992 р. дебютувала як прозаїк в журналі "Київ", опублікувавши новелу "Юр'яна і Довгопол".

У листопаді 2005 р. призначена заступником голови Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

Марія Матіос має некоронований титул "найпліднішої письменниці України". Є автором першої у сучасній українській літературі книжки кулінарних рецептів "Фуршет від Марії Матіос" та контраверсійного «Бульварного роману». Твори письменниці перекладені сербською, румунською, російською, польською, хорватською, білоруською, азербайджанською, японською, китайською, єврейською мовами. Друкувалася у Канаді, США, Китаї, Хорватії, Росії, Сербії.

Автор семи книг поезії - "Жіночий аркан у саду нетерпіння" (2007), "Жіночий аркан" (2001), "На Миколая" (1995), "Десять дек морозної води" (1995), "Сад нетерпіння" (1994), "Вогонь живиці" (1986), "З трави і листя" (1982).

Прозові твори: "Життя коротке" (2001), "Нація" (2001, 2002, 2007), "Солодка Даруся" (2004, 2005, 2007, 2008), "Щоденник страченої" (2005), .

Відзнаки

- 2005 - роман "Солодка Даруся" відзначено Національною премією України ім. Тараса Шевченка

- 2007 - гран-прі конкурсу "Коронація слова" за роман "Майже ніколи не навпаки". Цей роман також став "Книжкою року 2007".

- 2008 - переможниця конкурсу «Книжка року 2008» за роман «Москалиця. Мама Мариця -- дружина Христофора Колумба».

- 2009 - на V Київському міжнародному книжковому ярмарку книга "Москалиця" отримала державну нагороду - диплом І ступеня

- Лауреат літературної премії «Благовіст» в галузі публіцистики.

Марія Матіос "Солодка Даруся"

Найвідоміший і найпопулярніший роман Марії Матіос "Солодка Даруся" справедливо назвали "трагедією, адекватною історії ХХ століття", а саму Дарусю - "образом майже біблійним".

Це - українська історія 30-х - 70-х років минулого століття в її буковинському і галицькому ареалах. І, як завжди, - майже хірургічне проникнення у психологію і дії персонажів. "Драма на три життя", як визначила жанр "Солодкої Дарусі" сама письменниця, - моральне застереження-забобон про те, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов'язані одною пуповиною, а гріх і його спокута - явища майже осяжні, матеріальні. Це вражаюча, приголомшлива розповідь про безпощадні жорна історії, невитравлюване людське зло і незнищенне добро водночас, про природну толерантність людей різної крові і націй у часи історичних катаклізмів та про незбагненні пристрасті маленького людського серця.

Недарма «Солодка Даруся» була нагороджена найпочеснішою премією в Україні - Шевченківською. Занурюючись з головою у роман деякі буденні речі стають більш зрозумілими: Даруся не солодка, Даруся не дурна, Даруся від Бога вільна, але Богу вірна… Твір написано настільки тонко і зрозуміло для кожного, що його простота змушує задуматися, а примусити читача думати, погодься, то велике діло…

Слова МАРІЇ:

«Коли можна ведмедя навчити їздити на велосипеді, то можна навчити кожну людину любити свою вітчизну, знати мову і поважати історію землі, яка тебе годує», - повинні змусити кожного читача замислитися над вічними цінностями, які, на жаль, стають «не актуальними».

Історія однієї невинно спаплюженої дівчини - Дарусі, та не простої, а солодкої… Неймовірний біль збирався у її голові, коли бодай хтось нагадував їй про солодощі, і ніхто з односільчан не пригощав її конфетою, бо знали, що Дарусі буде непереливки від солодкого... А ті страшні болі лише тік води міг спинити, люди дивувалися Даринці, ВОНИ не розуміли, що вона рятує себе, як може. Вони не вміли розуміти чуже горе, їхні черстві серця ще горітимуть у пеклі, а Даруся людина Божа, вона може вільно з Богом говорити, а з людьми ні! Лише з Богом і з батьком, який лежить у ямі, а над ним хрест почепили, бо давно вмер він, а вона може з ним говорити… Люди думають, що вона німа, а вона лише цінує кожне слово, вона знає ціну мовчання…

Життєвий шлях Дарусі переплітається з, на перший погляд, комічним Іваном Цвичком, він теж не є багатослівним і його до вподоби грати на дримбі. Притулив до губ дримбу і цілими днями грає пісні: то веселої, то тужливої, а той для нікого незрозумілої пісні. Пристав він до Дарусі, і такі вони схожі собою були, а знаєш чим? Їх обох світ визнавав людьми нижчого рангу, не такими, як всі - вони гірші, бо вони не схожі на всіх, вони дивні… «Слабі на голову - то Божі люди».

Але як сильно він не хотів, щоб Даруся була тією «БОЖОЮ ЛЮДИНОЮ», бо тим людям ой як не просто живеться в суспільстві. Звісно можна продовжувати писати про «Солодку Дарусю», відкриваючи всі таємниці тої непростої історії, але тоді буде зовсім не цікаво читати роман Марії Матіос, який заслужив загальноукраїнське визнання…

Цитати з книги, які вартують уваги:

- Слова можуть робити шкоду.

- Слабі на голову - то Божі люди.

- Ніколи не зарано думати про завтра.

- Люди не люблять тужити, вони взагалі нічого не люблять.

- Нікому не є так погано, як нашим ворогам, коли нам добре.

- Жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті і помсти.

- Усе минає.

Солодка Даруся

Драма на три життя ( фрагмент)

ДАРУСЯ

ДРАМА ЩОДЕННА

- Ви, Марійо, у кого георгіни1 брали, що такі дуже веселі та пишні? - питає Васюта почерез паркан сусідку. - Я свої як не пильнувала, а таки якась бола їх скосила. Скрутилися, як равлики, та й по всьому. Чи то в руки які недобрі дала, чи Варвара вночі вимикала, не мені вам, Марійо, казати, що то за відьма. Та Божка його знає, що з моїми квітками приключилося? Пропали - та й по всьому. А оцей бур 'ян ні до чого. Я люблю, аби були великі і пишні квіти, а не якесь дрібнизниче, - викидає оберемок айстр на стежку.

-Агій на таке чудо! Усі допитуються, у кого взяла та в кого... ще наврочать мені врожай, - не розгинаючись від грядки, відповідає - нібито сердиться - Марія. - А то мені солодка Даруся дала. І лілії, і оцю ружу. Сама принесла навесні.

- Ще до того, як їй знов лихо стало?

- Та ні, вже по тому. Вона, сирота, носила викопане коріння по селу, як дитину. Загорнула в ковдру, якою сама вкривається, притиснула до грудей та й гріє, а принесла - розповиває, ну чисто тобі, як дитину. Я вам скажу, Васюто, так мене серце тоді заболіло, що вже й сваритися із своїм Славком передумала, а він усе ж не каліка... шляк би го був трафив ще в моїй утробі, як мені дні коротає тою горілкою, згорів би був, дай Боже...

А най мій язик чиряки обсиплять, яке дурне сказала!

...А СОЛОДКА Даруся сидить у квітнику між айстрами, у трьох кроках від Марії з Василиною, заплітає-розплітає давно поріділу сиву косу, слухає незлобну розмову про себе, і лиш тихо усміхається.

Вони таки не мають смальцю в голові а Бога в череві, її сусіди, бо думають, що вона дурна. А Даруся не дурна - вона солодка.

Ну, то й що, що коріння жоржин загортала в ковдру? То було якраз тоді, коли сніг зійшов, а морози іще не попустили. Даруся роздавала по селу квіти, бо так багато їх викопала восени, що більше, ніж барабуль у пивниці було. Ото й понесла до хатів, коло котрих ніколи не цвіли квіти. Чи була би несла голе коріння в таку студінь? Васюта чомусь не носить свого онука в садок у одних штаненятах, а лиш загортає в коцик, а вже тоді бере на руки та й колише крізь село. То ж така сама дитина, як жива квітка.

Даруся сидить на теплій, іще майже літній землі, гладить веселі голівки айстр, куйовдить долонею запашні кучері, говорить до них, розказує, що хоче, сміється - і що ж тут такого дурного?

Чому вона дурна, коли вона все розуміє, знає, що і як називається, який сьогодні день, скільки яблунь вродило в Маріїнім саду, скільки від Різдва до Різдва людей у селі родилося, а скільки вмерло?! В сільраді за таким розумом у книжку дивляться, а Даруся все у своїй голові тримає. З курми вона говорить краще, ніж із людьми. Дерева її розуміють, пси не займають, а люди - ні. Не можуть люди лишити Дарусю на саму себе.

Але з людьми вона не хоче говорити, бо тоді вони можуть дати їй конфету.

Та що про це думати, як нема про що. Люди в селі часом роблять таке, що навіть Даруся хапається за голову, але їх дурними чомусь ніхто не називає, а про неї, що говорить з деревами і квітами, і живе собі, як хоче, хоч і шкоди не робить нікому, думають, як про дурну.

А якщо вона таки дурна, хоч і не є видима каліка?

...Федьо осідлав був свого барана і повіз на нім сина до школи, і ніхто не сказав, що Федьо дурний, хоч до сина відтоді так і прилипло прізвисько «баран».

А Степан приїхав з міста на храмове свято та й привіз блискучу круглу шайбу якогось дуже великого розміру. Коло клубу хлопці грали на спор, то Степан поспорив, що за пляшку пива натягне залізну шайбу на свого дурня і через півгодини стягне, і нічого дурневі не буде. А дурень із Степанових штанів Степана не послухав, спух, мало не тріснув у різьбі з шайбою. Так що Дмитро-газозварювальник розпилював шайбу на Степановій срамоті якоюсь пилкою. Та так довго, що самому руки тряслися, аби не поранити Степанове хазяйство, бо той мав скоро женитися. Посміялися в селі, побідкалися - та назвати Степана дурним забули.

Вони в селі собі думають, що Даруся не розуміє, що, аби не казати дурна, вони їй кажуть солодка.

Маріїн син Славко якось-то напився так, що виніс із стайні підсвинка, дав йому тринадцять ножів у груди, кинув у став коло хати і заборонив домашнім близько підступатися до води. «Най плаває гад проклятий! -кричав п'яний Славко на всю округу. - А хто зробить не по-моєму, сам буде у ставу жабів ловити!». Два дні плавало порося у воді, а літо стояло спечне, пішов сморід, та ніхто із Славкових домашніх не зглянувся над умертвленою душкою, боячись п'яного вар'ятського характеру господаря.

А Даруся видивилася, коли вся челядь з Маріїної хати порозходилася хто куди, взяла вила, знайшла у Славковій стодолі нову петельку для корови, принесла від ріки камінь, дістала вилами порося до берега, обв'язала круг нього камінь, перехрестила - лиш забулькотіло до дна невинно убієнне.

Увечері Славко бушував на подвір'ї і рикав, як бугай, через паркан до Дарусі, шкірячи зогнилі зуби:

-Дурна!!! Дурна, а цюці не хочеш? На тобі цюцю! На цюцю! - і кинув жменю барбарисок під самі хатні двері.

Був би ліпше не нагадував про цюцю. У селі ніхто розумний не нагадує і не дає Дарусі конфет: знає, що від солодкого болить її голова і блює вона дуже. Так дуже, що на ранок не лишається ані різочки життя. І мусить вона відходити тиждень, ніби вертатися з того світу.

Сталося так і після Славкових слів.

Даруся два дні не виходила з хати - так її боліла голова, що не могла дивитися навіть у стелю, лиш обв'язувалася хустками, накривалася подушкою і відверталася до стіни. Не їла, не пила, до виходка не вставала - лиш чекала, коли тріснуть залізні обручі, що стисли голову, ніби хотіли зовсім її розтрощити.

Марія пару разів зазирала до Дарусі. Мовчки клала на стіл півлітерку молока, тоді розвивала Дарусину голову і мастила борсуковим салом. Зверху клала капустяний листок, на листок - жмутик непареної вовни і знову зав'язувала біленькою хусточкою.

Даруся, зів'яла, геть зовсім безсила, змаліла, як дитинка, мовчки давала себе обертати, а потім сідала, тримаючи голову в колінах, поки Марія холодними руками мастила їй тім'я. Не мала сили сказати ані словечка. Голову зносило кудись так далеко, що вона чимдужче тримала її обома руками, ніби боронилася від злодія. Якби той злодій був такий добрий, та закликав якогось різника, а хоч би Семена, що ріже по людях свині, та щоб Семен вирізав біль з Дарусиної голови, то була б рада і, може, нарешті заговорила.

Але злодія не видко, лише шугає гострий нестерпний ніж попід тім'я - і Даруся з відчаю вже, цієї хвилини, дала б голову на відтин. Нема її сили терпіти той безконечний біль. Нема сили навіть слухати, як тихо плаче Марія за столом і шморгає носом. Краще ішла б собі до свого Славка або до кого хоче, лиш би не мордувала її схлипами. Маріїні схлипи здаються ударами молота в цигановій кузні. І Даруся дужче втискається у стіну, бажаючи лише тиші і спокою.

Так було кожного разу, як звалював біль. Марія, трохи поплакавши і поворкотівши під ніс нечутними словами, йшла собі далі. А Даруся лишалася з розірваною від болю головою у порожній хаті доти, поки щось не вдаряло їй ножем у серце - і тоді вставала і йшла, куди очі дивилися.

...І на цей раз ноги самі принесли до ріки. Даруся зайшла у воду по коліна - і вчула, як їй зразу стає легше. Холодна вода пливла крізь неї десь аж за край неба, а Даруся із заплющеними очима хиталася з боку в бік, чуючи, як розправляються обручі, що дві доби стискали голову. Десь там, глибоко всередині, вони потріскували так голосно, що, здавалося, іскри сипалися в ріку, але Даруся не розплющувала очей, знаючи, що, як тільки відкриє їх, - обручі знов звиють гніздо в бідній її голівці, як гаддя на Здвиження звиває в землі свої кубла на зиму.

Коли Дарусю болить голова, вона мусить іти до ріки і лізти до пояса у воду. Інакше біль розшматує її на дрібні кавалки. Добре, якщо літо і вода тепла. Тоді ніхто не боронить ставати у воду. Як падуть холоди, заходить у воду лиш до колін. І чим холодніша вода, тим швидше біль відпускає Дарусю.

Перший раз, коли після кількаденних нападів болю щось сказало Дарусі, що треба шукати холодної води, вона спочатку довго дивилася у криницю на своєму подвір'ї. Але до води було далеко, а довгої драбини Даруся не мала. Та, що вела в курник, давно зогнила і до дна не дістане. І тоді Даруся, обома руками тримаючи голову так, ніби та ось-ось має покотитися із в'язів, похиталася до ріки, лякаючи п'яною ходою сільських жінок у грядках і городах. Поки босими ногами спроквола заходила у воду, збіглося мало не половину її кута.

- Матір Божа, та вона прийшла топитися! В'яжіть її, Марійо, вона лиш вас до себе підпустить! - кричала з берега Варвара-злодійка до Дарусиної сусідки, розмахуючи скрученим шнуром від білизни.

Марія довго дивилася, як Даруся із заплющеними очима хилитається з боку на бік, зайшовши по груди у льодяну воду, і нарешті тихо сказала:

- Лишімо її, молодиці... Вона нічого собі не заподіє. Як Бог дасть, так буде. І не треба її в'язати, Варваро. Краще підв'яжіть собі язик тим шнуром... Розходіться по хатах, жінки, а я тут трохи посиджу коло солодкої Дарусі та й собі піду до свого дурного...

ВІДТОДІ ніхто більше не супроводжує Дарусю до ріки. Вона б туди і не ходила, хіба що лиш полоскати прання. Але прання пранням, а голова - важніше. Отож, як тільки після нападів болю щось її зганяло з ліжка, йшла до ріки, і ніхто не тримав більше за руки, хіба жінки дивилися услід, приклавши долоні дашком до чола, та хтось із шкільників посміювався тихо: «Ади, солодка Даруся знов купатися йде». За що не раз діставав потиличника від іншого шкільника, трохи розумнішого від себе.

Добре, поки ріка не замерзає. А перший раз, як Даруся стала на лід, а він не провалювався, хотіла пробити його головою, бо мусила зайти у крижану воду, навіть коли б це коштувало їй життя. Вона стала на коліна, ударила чолом раз-другий до льоду - і тихо заскавучала: лід був твердий і не піддавався. Даруся тупцювала босими ногами по мерзлій підлозі ріки, ослаблими від кількадобового лежання ногами гамселила кригу, ніби місила глину, і ломила руки з відчаю.

Аж тут звідкись, ніби йшов за нею назирці, явився Маріїн Славко. І Дарусю зразу перестала боліти голова: Славко був тверезий. їй здавалося, що вона зроду - хіба що лише в дитинстві - не виділа Славка тверезим, а тепер він рівненько йшов до неї на середину ріки з тремтячою простягнутою рукою. Завжди із повним ротом слів, Славко на цей раз мовчав як німий.

І Даруся також простягла йому руку. Так вони і йшли берегом, з витягнутими одне до одного руками, ніби велися до шлюбу або на налигачі. Славко не промовив не те що кривого - жодного слова, і Даруся слухняно ішла за ним, не чуючи зимової холоднечі.

Славко привів Дарусю до сільської теплички. Невелике, майже кругле озерце із жменею фонтанчиків, що не втомлювалися бити з-під землі, ховалося за частоколом прибережних облетілих верб. Чиста вода пульсувала перед Дарусиними очима, і вона, безсоромно закотивши до пупа спідницю, ступила у рясне булькотіння.

Коли вийшла на берег, Славка ніде не було. Але вона і сама знала дорогу додому.

...ОСЬ І ТЕПЕР стоїть Даруся у холодній купелі осені - і бореться із цвяхами, забитими в голову чиїмось важким, безсердечним молотом. Та минає якийсь час -чорне залізо болю остаточно осідає на дно ріки, і тоді Даруся, підстеливши одну хустку з голови, сідає на камінь. Її босі ноги і далі - до кісточок - полоще чистенька прозора водичка. Вона чує, як їй нарешті легшає. Шум ріки остаточно заспокоює Дарусю - і вона знову вертається до свого безконечного думання.

Вона не вміє не думати. Може, тому, що ні з ким не говорить ні слова, а вона ж не є німа, тому вона думає безперервно. Отак про все на світі думає - і від того її завжди болить голова.

...Даруся дивується, чому ніхто не в'яже Славка, коли він напивається і дебоширить на пів-села. На Великдень він так набрався, що хотів підпалити стодолу, а потім синє полум'я пішло йому з рота.

Марія - непокрита голова - бігала по сусідах з криком і плачем: «Люде добрі, рятуйте! Христос воскрес! Славко гине!»

Микола - лісник, не встаючи з-за великодного столу, спокійно сказав розпатланій Марії, що стояла безумна на порозі:

- Марійо, висцяйтеся йому в рот, зразу попустить. Або розведіть коняків з водою та й влийте у рот конєчя, як не буде чим висцятися... Отамо на стежці коло Сокола колгоспні коні наслідили, а конєки зібрати ніхто не зібрав.

Бідна тота Марія... Отак, як була у великодній спідниці, заголилася посеред подвір'я і висцялася у синє полум'я із синового рота. А Славка, поваленого на землю, неначе кнура до зарізу, тримав його тато із якимось приїжджим гостем.

Дарусі стало шкода Славка, що міг від горілки згоріти ні за цапову душу, і вона увечері віднесла останнє червоне яблучко із своєї пивниці і мовчки подала Марії. На що Маріїн чоловік зітхнув:

- Люди з писанками до наромальних людей ходять, а солодка Даруся останнє яблуко принесла чорному п'яниці.

Марія сиділа на стільці коло ліжка, у Славкових головах, що харкотів з-під накинутої на нього куфайки, і тримала голову обома руками так само, як тримає її Даруся, коли на неї нападає біль, і хилиталася точно так само, як би її голову розривали іржаві обручі.

І хто з них тепер дурний, чи Марія, чи її син, чи обидвоє зразу, Даруся направду не знає.

Через те йде собі до ріки, сідає на березі просто на зелену травичку, що вже проситься до сонечка, і дивиться на воду. її сьогодні голова не болить. Сьогодні Великдень і вона вбулася у дуже давні, але все іще великодні черевики. А завтра Даруся їх скине до другого Великодня та й уже ходитиме на босу ногу доти, поки не замерзне ріка. А як замерзне - витягне татові валянки.

Коли вона ходить боса, біль її мучить менше. Вона часом навіть копає посеред городу яму на глибину до своїх крижів, спускається в неї, вгортається чорним живим покривалом, що лоскоче тіло перерубаними корінцями, червами і зотлілим листям, - і так годинами чи то стоїть, чи сидить у живій землі. Земля витягує біль і дає їй соки. Вони піднімаються тілом до самого тім'я, як по стовбуру дерева, і Даруся знову чує в собі силу, забрану з голови розпеченим залізом болю, коли воно вилазить, здається, навіть крізь вуха і шкіру.

То вона собі й думає: хіба годиться з неї сміятися, що часом днює напівзакопана в землю, якщо в селі таким же штибом рятували колись Тараска, коли його била електрика? Закопали по саму шию, і земля витягала смерть із нього. І ніхто не сміявся ані з Тараскового тата, ані з його братів, які клали його у викопану яму, як у цвинтарну могилу.

І нащо село роками сміється з нещасної Дарусі? Тараска один раз била електрика. А її б'є біль у голову майже щоднини. Що, їй чекати на чиюсь сторонську поміч? Вони самі собі помогти не можуть, хіба їм до неї? Вони мали би бути раді за Дарусю, що клопоту їм не приносить. Але вже... хай крутять пальцями коло скронь. Все одно, то лише дурні крутять. Аби лиш про конфети не нагадували.

ЛЮДИ не розуміють, що Даруся рятує себе, як може. Коли водою, коли землею, коли травами. Бо понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному. Коли вона здорова - надолужує той час, як звивається від болю. Вона не хоче згадувати про нього, бо така вже зболена, що не знає, як іще ходить своїми ногами.

Але Даруся ні на що не нарікає. Бере вицвілий клубочок кольорових вовняних ниток, кілька шматків складеної учетверо позлітки, стрічки із весільного вінка Маріїної доньки Анни, та й іде у свій золотий садочок, саджений іще татовими руками, між грушки і яблінки. Яблуні вже не можуть добре родити. Старі. Але ще десь світиться плід між ріденьким золотом листу. А груша геть розсохлася. Уже й листу на ній стільки, скільки на лисій Пітриковій голові волосся.

Даруся лізе у грушу і починає перев'язувати позліткою її сумне гілля. Чому дерево має сумувати, коли пригріває осіннє сонечко, коли Дарусю не шугає біль у мозок? Даруся в неділю завжди зодягає мамину вишиту сорочку. А що, грушка не може сьогодні мати сорочечку, вишиту Дарусиними руками? Позлітка блистить на сонці, вітер колише кольорові нитки на рудому листі - і Даруся хоче співати. Але хтось може вчути. Співанка також шкоду приносить. Іванна з Василем доспівалися про червону калину такої, що у Сибір їх відвезли і дотепер там тримають. А може, вже й не тримають, бо нема кого?!

Даруся все чує і все знає, лише ні з ким не говорить. Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити. Слова можуть робити шкоду. Вона не знає, звідки це пам'ятає, але це правда. Ще трохи - і Даруся згадає, хто їй казав, що будь-яка бесіда може робити шкоду…

ЗАБУЖКО ОКСАНА СТЕФАНІВНА

Народилася 1960 року в Луцьку. Закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва».

Довгий час працювала викладачем.. Лекції кандидата філософських наук Забужко пощастило відвідати студентам не тільки Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського, де Забужко читала естетику, а також студентам таких всесвітньо відомих університетів як Гарвардський, Єльський, Колумбійський. В 1992 Оксана Забужко викладала україністику в університеті Пенн-Стейт В 1994 авторка отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала в Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.

Оксана Забужко - сучасна українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності і при цьому часто користується методологією фемінізму та постколоніалізму.

Поезія

Травневий іній (1985)

Диригент останньої свічки (1990)

Автостоп (1994)

Kingdom of Fallen Statues (1996)

Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980-1998 (2000)

Друга спроба: Вибране (2005)

Проза

Інопланетянка (1992)

Польові дослідження з українського сексу (1996)

Казка про калинову сопілку (2000)

Сестро, сестро (повісті й оповідання, 2003)

Музей Покинутих Секретів (2009)

Філософсько-літературознавчі праці

Дві культури (1990)

Шевченків міф України (1997)

Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період (1992)

Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій (2007)

Публіцистика

Хроніки від Фортінбраса (1999)

Let my people go. 15 текстів про українську революцію] (2005)

«Казка про калинову сопілку»

Повість "Казка про калинову сопілку" - справжнє диво. Своєю чистою, як джерельна вода, мовою розповіддю про селянський побут, фольклорними цитатами, ліричністю дуже нагадує драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня". Може тим, що обидві авторки - українки, волинянки, що саме любов до рідного краю - Волині - надихнула їх на створення таких шедеврів?!

Повість "Казка про калинову сопілку" Оксани Забужко входить до її відомого секстету. Три перших "голоси" із того секстету. Сестра не народилася, її вбили ще до народження ("Сестро, сестро"), сестра прийшла й покинула, пішла ("Дівчатка"), сестра - вбила (повість "Казка про калинову сопілку").

Жанр твору.Оксана Забужко називає свій твір повістю "Казка про калинову сопілку".

Безперечно, це повість: ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії протягом 20 років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори-звернення Ганни - панни до батька попа, і сатани про суть вчинку Каїна, змій-перелесник, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору. Все це дає підстави стверджувати що повість Оксани Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу надаю ознакам повісті: відповідній спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні - Ганни - панни.

Отже, "Казка про калинову сопілку" - це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.

Сюжет, фабула повісті "Казка про калинову сопілку".

Сюжетом повісті О.Забужко "Казка про калинову сопілку" є розповідь про давню українську трагедію роду.


Подобные документы

  • Важливість поетики як науки. Різниця між поезією та прозою. Лінгвістичні дослідження поетичної функції вербальних повідомлень. Особливості жанру повісті "Солодка Даруся" Марії Матіос. Реалізація поетики, образна система, композиція постмодернізму.

    курсовая работа [47,5 K], добавлен 17.04.2012

  • Творчість і життєвий шлях сучасної постмодерної письменниці О. Забужко. Феномен сучасної української жіночої прози. Художньо-стильові особливості твору "Сестро, сестро". Аналіз співвідношення історичної правди та художнього домислу в оповіданні.

    курсовая работа [46,9 K], добавлен 17.01.2011

  • Ознайомлення з теоретичною основною використання методів диференційованого та індивідуального навчання на уроках української літератури. Розробка уроку вивчення роману Уласа Самчука "Марія" з використанням індивідуальних та диференційованих завдань.

    дипломная работа [73,5 K], добавлен 01.09.2015

  • Передумови виникнення оригінального письменства на Русі. Аналіз жанрової системи оригінального письменства давньої української літератури ХІ–ХІІІ ст. Особливості літературного процесу ХІІІ ст. Українська література та розвиток християнства на Русі.

    реферат [32,3 K], добавлен 22.10.2010

  • Історія та особливості сучасної літератури України, її сприйняття критикою. Відомі сучасні українські поети та провідні прозаїки. Літературні твори Сергія Жадана. Драматичні твори Леся Подерв'янського. Українські періодичні видання, часопис "Сучасність".

    презентация [1,6 M], добавлен 18.09.2013

  • Патрик Зюскінд – німецький письменник і драматург, один із найталановитіших представників літератури постмодернізму. Біографічні відомості про його життя. Огляд творчості. Сюжет роману "Парфумер", головний герой, провідна ідея та історія його екранізації.

    презентация [1,3 M], добавлен 13.05.2014

  • Життя та творчість видатних українських поетів та письменників. Літературна творчість поета А. Малишка. Трагічний кінець поета В. Симоненка. Драматична проза Григорія Квітки-Основ'яненка. Особливість творів письменника, філософа та поета Г. Сковороди.

    реферат [38,2 K], добавлен 05.05.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.