Сучасна українська література

Книга «Діва Обида» -- справжня-перлина української модерної лірики -- стала своєрідним гімном-пїдсумком усієї творчості І. Римарука. Тут поет переосмислює роль творчої особистості в залізних путах 'тоталітарної системи, говорить про її вплив, сенс та значення. Він показує важку проблему морального вибору в суспільстві, де не потрібні вірші, бо давно знецінено взагалі всі святині, що були недоторканими впродовж вікової історії українського народу. Митець не ганьбить поетів-пристосуванців, навіть змальований ним образ Діви Обиди (що з давніх-давен несе у собі символ зрадив неминучої поразки) не має на меті картати все тоталітарне суспільство, адже автор покликаний не засуджувати, а лишень вказати на ду-. ховну ницість та занепад моралі тих, чия творчість могла би мати великий вплив та формувати" свідомість, а формує, на противагу здоровому глузду, ущербний і викривлений світогляд, дуже далекий від взірця українського національного світогляду.

Діва Обида -- це стан. Стан слів та речей.

Діва Обида -- це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв'язок. І все ж таки…

Страшна правда кожного протистояння над прірвою полягає у тому, що відчайдушно й приречено борешся лише сам із собою і ніколи не знаєш, якого тебе забере чорна глибина. Тебе, який певен, що все навкруг -- шумовиння днів, гра тіней, хаос звуків; або тебе, який перевіряє -- страхом, болем і смислом, чи досі живий.

Страхом. Не страхом і тремтінням у спробі осягнути ваготу і велич абсолютної покори, як Авраам, якого так полюбив єврейський Бог і датський філософ. А страхом втрати зв'язку, який саме і дозволяє бути не те щоби непокірним, а неслухняним -- страхом втрати пам'яті. Пам'яті про неслухняних. Пам'яті, в ім'я якої необхідно «поставити вірш -- свічу незабутому предку». Адже час спливає надто непомітно, й епохи відлітають з якоюсь відьомською швидкістю, осідлавши комету (чи, пак, помело), а тим часом ти невпинно наближаєшся до своєї середини, після якої розпочнеться зворотній відлік.

Страх писати і поруч -- страх не писати. Від їхнього вічного тертя народжується біль.

Болем писати -- не те саме, що писати страхом, хоч вони не просто переплетені, вони злиті. Адже немає солодкого страху, коли біль солодкий -- є. Писати -- щодня примножувати його. Біль -- найчіткіший кордон, усвідомлена межа. Далі -- зась. Найстрашніший біль -- спотворення смислу.

А ще в цій поезії - велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші:

Може, душа, спопеліла дотла,

не озвіріє...

Чом же ти ймення Обиди взяла,

Діво Маріє?

У “Глосаліях” (до речі, глоса - маловживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються у давніх текстах, і пояснення до них), які самі по собі є унікальним за красою і вивершеністю зразком сучасної (модерної) поезії, виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу:

Істинно кажу вам трава

істинно кажу вам вода

істинні кажу вам слова

допоки горить звізда [...]

істинно кажу вам огонь

істинно кажу вам земля

істинно не з лона кажу

з долонь пробитих вам немовля.

Про твори Ігоря Римарука можна сказати, що вони несуть у собі своєрідну «протестантську настанову», він уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників». Про його творчість писали багато протилежного, проте незаперечним лишається факт популярності його творів. Показовою є поезія «Різдво» із циклу «Відлуння». Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється «під боком у мінотавра». Згадаймо, що Мінотавр, за давньогрецькою міфологією, -- це чудовисько з тілом людини і головою бика, йому як данину приводили молодих людей для поїдання. Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог -- це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любов'ю можна приборкати. Але є засторога: привітати немовля йдуть «тріє царі у маскхалатах» із ліхтариком, вони «з дороги збилися», що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обов'язку. Різдвяна зірка відбивається і «множиться» у снігах і «дзеркальних мурах», а «ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав'язує». Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте «немовля» в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.

«Зірка» Метафоричний образ зірки набуває особливого звучання. Адже могло бути все буденним: «Може, так би невидимо й жив», та якось «липневої ночі впала зірка з високих верхів», коли ліричний герой ще був дитиною. І впала вона: «у дитячі незамкнені очі». А коли зірка «пропекла борозну межи брів», -- це ніби остаточне закріплення дару, бо, за народним повір'ям, між бровами знаходиться так зване «третє око», воно є лише в людей, наділених особливими талантами. А те, що зірка «засіяла пам'ять золою», свідчить: віднині життя ліричного героя зміниться, він муситиме творити, бо «зола» не даватиме спокою: спалахуватиме, тлітиме, болітиме, і все це мусить бути виражено в божій іскрі -- творах. Ліричний герой не зміг протистояти чи протестувати проти божого дарунку, він не міг навіть прикритися рукою, бо «долоня була замалою». Тож він ще з дитинства приречений писати, адже таке його покликання, такий дар він отримав із неба. Вірш зовсім невеликий за .обсягом, проте ємко й повно передає головну думку автора про самореаліза-цію людини.

Вірш «Обнови» написано в цілком постмодерній манері, що характерно для автора. У поезії майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Читач сам розставляє акценти і творить власне розуміння твору, звертаючи увагу на власноруч збудовані синтаксичні конструкції. Проте, як і в багатьох текстах І. Римарука, в ньому яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського (чи сучасного?) буття. «Лавровий вінок стає терновим», -- це не лише натяк на муки Ісуса Христа, а й розуміння того, що в цьому житті все є швидкоплинним, у тому числі й моральні цінності, бо вже «стражники у мученики пруть». Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору життєвого шляху: «хрест не орден хрест не одберуть». Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається «на крилатий герб у консуляті». Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому «зоря одвічна в небесах оновлених зника», щоб означити новий поступ для душі.

Обнови

молодій душе

радій обновам --

лавровий вінок стає терновим

стражники у мученики пруть

хрест не орден

хрест не одберуть

на крилатий герб у консуляті

задивились коники крилаті

а буланий змій

а вороний --

де ви нині

в упряжі якій

мчить полями бричка макабрична

деренчить горлянка візника

і твоя

душе

зоря одвічна

в небесах оновлених зника

Зірка

Може, так би невидимо й жив --

та котроїсь липневої ночі

впала зірка з високих верхів

у дитячі незамкнені очі,

пропекла борозну межи брів

і засіяла пам'ять золою...

Затулитись од неї хотів --

та долоня була замалою.

Різдво

Множиться зоря

у твердих снігах у дзеркальних мурах

і з дороги збилися

тріє царі у маскхалатах

ясна пані

клубок розмотує вузлики тихо зав'язує

стомлений тесля дрімає

при щербатій сокирі

око ліхтарика

вихоплює з темряви велетенські ясла

обігрілося немовля

під боком у мінотавра

СЛАПЧУК ВАСИЛЬ ДМИТРОВИЧ

Народився 23 грудня 1961 р. в селі Новий Зборишів Горохівського району Волинської області.

Після школи навчався у Луцькому технічному училищі № 1.

Закінчив факультет української філології Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки.

Військову службу відбував в Афганістані. Був тяжко поранений.

Перший серед волинських письменників лауреат Національної премії імені Т. Шевченка 2004 (за книги "Навпроти течії трави" і "Суток на костурі подорожнього")[1].

Поет, прозаїк, критик, автор багатьох поетичних збірок. Провідною рисою цього поета є його органічність, природність. В.Слапчук - уже зрілий поет, тому тяжіє до циклів, складноструктурованих поетичних полотен. У своєму доробку має вінки сонетів, причому версифікаційно бездоганні, які сьогодні не часто зустрінеш і у міських рафінованих естетів. Лірика В.Слапчука виразно філософічна, глибоко закорінена в українському фольклорі.

Творчість

Серед книг найбільш відомі: «Мовчання, адресоване мені» (1996), «Трикнижжя Явіна» (1996), «Укол годинниковою стрілкою» (1998), «Крапка зсередини» (2000), «Навпроти течії трави» (2001), «Солом'яна стріха Вітчизни» (2003), «Дикі квіти» (2004), «Так!..» (2005).

Автор книг рецензій «Політ механічної зозулі над власним гніздом» (2001), «В очікуванні на інквізитора» (2003) та численних літературно-критичних публікацій у періодиці.

«Миколаєва ніч» (2004) - чудовий подарунок для малечі до Дня Святого Миколая, новорічних і різдвяних свят; «Окраєць хліба» (2005) - тематичні вірші для дітей.

Відзнаки і нагороди

Лауреат державної премії України ім. Т. Г. Шевченка за книги "Навпроти течії трави" і "Сучок на костурі подорожнього" (2004)

Заслужений діяч мистецтв України

Премія імені Олекси Гірника Ліги українських меценатів (2006)

Орден Червоної Зірки

Орден «За заслуги» III ст. (2010)

Огляд поетичних збірок

«Так востаннє пахне снігом - аж гіркне хліб дорогою до рота»,-- писав Василь Слапчук у своїх поетичних спогадах про афганську війну. Сніг -- як символ скороминущої краси, межі між матеріальним і тонким світом, переходив від образу до образу, з вірша у вірш - і далі, на обшири слапчукової прози. Його останній прозовий твір - повість «Жінка зі снігу» - своєю назвою обіцяє текст глибокий, романтичний і розхристаний на всі чотири сторони світу. Адже сама назва провокує безліч асоціацій та алюзій, і то не тільки літературних.

Придуманий В.Слапчуком поет Овідій на відміну від свого римського тезки не був засланий зі столиці в провінцію, а народився в ній і в ній живе. Освічені й турботливі батько з матір'ю, перший сексуальний досвід із коханою дівчиною… Почувши історію дорослішання Овідія, старий Фройд завчасно помер би від нудьги - жодного натяку на комплекс чи, Боже борони, патологію. То ж якого біса треба провінційному поетові, психічно й фізично здоровому селянинові, якихось жінок зі снігу? Автор спільно зі своїм героєм намагається віднайти коріння цієї потреби, подумки повертаючись до юнацького кохання,. І доходить висновку: Орися, перша його любов, була найближче до омріяного ідеалу.

Підказки до розуміння химерії «Жінки зі снігу» можна знайти у віршах того ж таки автора: «Багато жінок повз мене проходить, але кожна - в паранджі. Як прірва вабить, так ті жінки мовчать… тримаюся за квітку мов за життя. Роздав жінкам по квітці. Котрійсь не вистачає. Легенько відгортаю паранджу - хапаюся за зброю. З усіх світлин стріляють». А ще жінка для автора - істота, здатна пробудити в чоловікові самознищувальні порухи: «Дав жінці серце потримати, поки стріляти буду, а вона догори підкинула. Влучив».

Можлива альтернатива загадковому Божественному творінню - жінка, створена митцем. Власне, кожен закоханий - митець. Та чи здатен герой закохатися? Між тим, батько Овідія на схилі літ полишає дружину заради доньчиної ровесниці і - щасливий. Перед тим змарнувавши доросле життя у потугах написати й захистити дисертацію, він виривається з усталеного часоплину під жінчиним підбором і творить свій ідеал із розкішної сільської молодиці із золотим зубом.

Овідій свою Галатею, на відміну від мармурової Пігмаліонової, береться творити з живої людини. Він медитує, згадуючи дівчину в автобусі й піднімаючи із закапелків свідомості почуття свого першого кохання. Сам митець порівнює свій жорстокий експеримент із спробою створити жінку зі снігу. Син кіпрського царя закохався у творіння рук своїх, але оживити його не зміг і вдався по допомогу до богині кохання. Провінційний поет береться переробляти на свій копил творіння Господнє. Та ще й нарікає: «Однак Господь ще не послав мені снігу, який би тримався купи, довгочасно зберігаючи задану мною форму». Не дочекавшись Бога собі у помічники, український майстер метаморфоз наголошує, що жінка зі снігу - лише метафора. Сприйняття жінки як метафори проходить чи не через усі книжки В.Слапчука.

Збірка «Дикі квіти»

Сімейне життя зберігає безліч таємниць і несподіванок. За кожним вікном, що затишно світиться ввечері й виблискує шибками на ранок, -- свій космос. Родина з трьох чоловік -- це три світи, що перетинаються у вибраних точках. І тільки Автор знає, що поза тими точками збігу, які скарби, красуні ' найпотворніші чудовиська населяють ці світи.

Василь Слапчук, чий стиль вирізняється витонченим психологізмом, м'якою іронією, парадоксальністю, запрошує вас у захопливу подорож світами Чоловіка, Жінки і Дитини.

А тим, хто не хоче занурюватись у глибини психології, роман подарує чудову можливість посміятися від душі -- адже чужі проблеми такі кумедні, на відміну від своїх, болючих і невирішуваних.

Роман «Сліпий дощ»

В цьому романі містика й реальність переплітаються так само щільно, як і в нашому житті. Жахливий маніяк перетворюється на вовкулаку. Шістнадцятилітня дівчина, народивши дитину, змушена покинути дім і пройти шляхом шевченкової Катерини. Пересічний чоловік покидає звичне міське життя, аби розпочати полювання на відьму. І кожен з них знаходить свою відповідь на питання: «Чи ж визначає нашу долю «шкура, яку носимо»»?

Збірка «Клітка для неба»

«Клітка для неба», «Глобус України», «Кенгуру завбільшки з цвіркуна»… Назви повістей, що увійшли до нової збірки Василя Слапчука, химерніші одна за одну. А можливо, і за самі тексти, які в більшості своїй -- земні, навіть приземлені. Укорінені у все таке звичне, буденне, а вся філософія в них -- то лише «крихти у бороді Конфуція». Мудра іронічна усмішка крізь примружені очі.

А крім того -- щемке кохання, давнє, напівзабути, теплі спогади про незатишне дитинство, польоти на пегасі, пошуки своїх витоків із заступом у руках, і знову кохання, яке й поєднує все перераховане в нерозривну єдність.

Стою на варті

Стою на варті,

Стою, бо треба.

Пикатий місяць

Пливе по небу.

Пливе повільно,

Мені байдуже.

Не ворогуєм,

Ми з ним, не дружим.

Купаюсь в сяйві.

Мов на долоні…

У владі світла,

В його полоні.

Далеко бачу,

Здалека видно,

А кругла пика

Морга єхидно.

Стою, бо треба

Чи я, чи інший…

Мені не страшно,

За мною більшість.

Купаюсь в сяйві,

Мішень чудова,

Та я на місці

І я готовий.

Ні, все спокійно

І скоро зміна,

А місяць корчить

Противні міни.

Пливе по небу,

Як сир в сметані.

Прекрасні ночі

В Афганістані.

І раптом місяць

Чомусь здригнувся

І над обличчям

Моїм нагнувся,

Хтось в нього стрілив --

Він розлетівся,

Шалемно блимнув

І завертівся.

Він на осколки

Друбні розпався,

Один з них в тіло

Болюче вп'явся,

А інший в груди

Наскрізь проходить…

Який був місяць!

Розбили… Шкода.

II

На місці вибуху димить.

А я в землі, а я в крові.

А я боюсь, я маму кличу,

Але мужчині страх не личить…

І я від рани не помру.

Думки свої назад беру.

Мені нічого не болить.

А я без слова на устах,

Я на носилках, я в бинтах…

І гори довгими були.

Конав верблюд, на ноги п'явся…

Конав верблюд, на ноги п'явся,

Він йшов напитися води,

Але здригнулася земля вся…

І обірвалися сліди.

Стерв'ятники на кров летіли…

Аби знаття, ще б рік не пив.

Забув про воду, бився тіло

Змінився гострий біль тупим.

А очі повні сліз і болю.

Останній хрип з худих грудей…

Він проклинав верблюжу долю,

А ще людей.

ГЕРАСИМ'ЮК ВАСИЛЬ ДМИТРОВИЧ

Майбутній поет народився 1956 року в гуцульській родині, вивезеній у 40-і рр. до Караганди на «вічне поселення»; але наприкінці 50-х рр. батьки змогли повернутися в рідне с. Прокурава (Косівського району Івано-Франківської області), де й минуло його дитинство -- в стихії чарів карпатської природи та родових переказів. Пробудження інтересу до поетичної творчості й перші поетичні спроби припадають на шкільні роки в Косові. Це був початок 70-х рр., коли прийшла нова хвиля політичних репресій, що мали покласти край рухові «шістдесятників». Від перших віршів до першої поетичної збірки («Смереки», К., 1982) Г. ішов 10 літ і прийшов уже сформованим поетом.

Василь Герасим'юк - непростий поет. Вірші його нерідко мають кілька прочитань, глибинні смислові пласти іноді асоціативного характеру, натяки, алюзії, символи. Часто їх легше відчути, ніж зрозуміти. Вірші Герасим'юка - тривожний гімн древньому полонинському духу, культурі та історії.

Про нього говорять:

"Правічний, сакральний, усталений у своїй таємничості світ Карпатських мітів, відчутий та на зламі тисячоліть сучасними інтелектуалами з усіма його душевними дисонансами та духовними катаклізмами постає із творів чільного поета-вісімдесятника…написав і видав п'ять книжок, кожна з яких ставала непересічною подією в літературному житті України".

Працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Дніпро» (1978--1992); від 1992 -- ведучий програм редакції літератури Національної радіокомпанії України. Від 1993 -- голова журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів “Гранослов”.

Нагороди

Національна премія України ім. Т. Шевченка (2003). Премія «Благовіст» НСПУ (1993) та Літературна премія ім. П. Тичини (1998).

Поетичні збірки

Автор збірок «Смереки», «Потоки», «Космацький узір», «Діти трепети», «Осінні пси Карпат», «Серпень за старим стилем», «Поет у повітрі», «Була така земля», «Папороть».

Погляд на творчість

Естетичною домінантою поетики Герасим'юка є історична асоціативність мислення. Його герой - громадянин, національно свідома особистість, якій болить нищення духовності українців.

Поезії Василя Герасим'юка завжди мають яскраво виражений український колорит. Автор відчуває себе зобов'язаним говорити про те, що має хвилювати людину на цій землі, навіть якщо вона внутрішньо втратила таке бажання. Для того, щоб діткнутися основ людської свідомості, поет насичує свої твори невидимими паралелями й глибинним підтекстом, шукає незвичних ракурсів для змалювання життя.. Так, у поезії «Колихалась колиска…» навколишній світ подано очима немовляти. Саме тому у творі так часто вжито слово «колихатись», адже для малюка, який лежить у колисці, коливається увесь світ, що його оточує: рідна хата, мама й тато, зоря у вікні.. Вірш насичений образами, що підкреслюють карпатський колорит поезії.

Перший сніг

Притишив кров. Притишив крок.

І вищі стали гори.

Йде перший сніг,

немов пророк,

в якого серце хворе.

Як важко дихати йому!

Як свіжо доокола!

Ступає у порожню тьму

нога різьблена, гола.

Коментар

Поетична картина першого снігу викликає у поета зовсім інші, незвичні для нас асоціації. Він йому здається пророком, який важко, ніби хворий, ступає. Різьблені сніжинки уявляються йому ногою різьбленою, голою. Очевидно, це співзвучно настроєві авто-а, який бачить у першому снігові щось символічне, пророче, незвичайне.

Жива ватра

Дерево тремо об дерево,

доки не народиться вона.

Вона помирає тільки раз,

тому бережемо її

Ми знову виведем наші отари на наші гори

і за древнім полонинським звичаєм

проженемо крізь неї -

щоби ніяка пошесть не напала,

щоби жоден хижак не внадився,

щоби громи із блискавками не розігнали,

щоби підступний гад вим'я не виссав,

щоби злий дух у провалля не завів.

Ми бережемо живу ватру.

Ми заледве не стали отарою

на високім пасовиську.

Але коли ми навіть, як отара,

пройдемо крізь неї,

тоді дамо іншим дорогу до Сінаю.

Нас оберігає жива ватра,

але ми добре знаємо,

що кого жде

на високім пасовиську.

Коментар

Вірш В. Герасим'юка «Жива ватра» -- поетичне надбання доби постмодернізму, коли відомі фольклорні, літературні образи переосмислюються по-новому. Жива ватра -- це живий вогонь, який добувають первісним способом -- тертям дерева об дерево. Для гуцулів -- жителів Карпат -- худоба, вівці -- це і робота, і добробут, і майже члени родини. Коли на літо їх відганяють на високогірні луки -- на полонини, то освячують вогнем. Автор закликає не стати отарою, пройти очищення вогнем, щоб досягти «Сінаю» -- правдивого, вільного життя -- або хоч вказати туди шлях іншим.

СЛОВНИЧОК ЛІТЕРАТУРНИХ ТЕРМІНІВ

Постмодернізм - мистецький напрям останньої третини ХХ століття, суть якого полягає в стиранні граней між високим мистецтвом та кітчем, переоцінюванні традицій авангардизму і модернізму, у визнання прогесу лише у вигляді неспростовної ілюзії. Для словесно-стильового викладу постмодерністської прози характерний «потік свідомості»

Білий вірш - неримовані вірші з чіткою внутрішньою метричною будовою, де на місці рими лишається чиста клаузула (наприклад, «Лісова пісня» Лесі Українки).

Верлібр - вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини.

Казка - малий епічний жанр, в основу якого покладені фантастичні чи авантюрні події. Казка паралельно існує як у фольклорі, так і в формі авторської літературної творчості.

Медитація - вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа).

БІБЛІОГРАФІЯ

Анісімова, Н. Український поетичний авангард кінця XX ст. [Текст] // Дивослово. - 2003. - № 6. - С. 2-10.

Бестселери українського читача [Текст] : огляд сучасних українських письменників // Шкільна бібліотека. - 2008. - № 10. - С. 167-168.

Бійчук, Г. Література постмодернізму: реальність чи віртуальність? [Текст] // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - № 2. - С. 56-62.

Даниленко, В. Суспільство у сучасному дзеркалі новелістики : (психологічні тенденції української малої прози 80 - 90-х рр. XX ст.) [Текст] // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2000. - № 5. - С. 46-53.

Жулинський, М. Чи відчуваємо ми катастрофу в простій українській душі? [Текст] : (бесіди про сучасну літературу) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2001. - № 2. - С. 50-64.

Логвиненко, О. “Зупинилось небо у вікні” молодої української поезії [Текст] // Слово і час. - 2002. - № 4. - С. 53-57.

Москальчук, В. Українська література кінця XX століття (література постмодерну) [Текст] // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - № 2. - С. 63-67.

Наєнко, М. Типи творчості в епоху постмодернізму [Текст] // Слово і час. - 2002. - № 4. - С. 59-60.

Пахаренко, В. Нарис української поетики [Текст] // Українська мова та література. - 2001. - № 29-32. - С. 43.

Поліщук, Я. Що змінюється в сучасній літературі [Текст] // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2005. - № 4. - С. 104-112.

Поліщук, Я. Постколоніальний аспект сучасної літератури [Текст] // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - № 2. - С. 98-102.

Рубчак, Б. “XXI сторіччя прийшло разом із постмодерністами”, або Про літературу, право вибору, дух імпровізації, міт України і не тільки про це [Текст] // Тарнашинська Л. Б. Закон піраміди : діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї. - К. : Унів. вид-во “Пульсари”, 2001. - С. 182-191.

Ткачук, М. Літературний процес 90-х рр. XX ст. [Текст] // Українська мова та література. - 2000. - № 22. - С. 16.

Харчук, Р. Покоління постепохи [Текст] : проза // Дивословою. - 1998. - № 1. - С. 6-12.

Штонь, Г. Художня реальність і постмодерн [Текст] // Слово і час. - 2002. - № 4. - С. 63-64.

Яровий, О. Постмодернізм - це антибуття [Текст] // Слово і час. - 2002. - № 4. - С. 69-70.

Гундорова, Т. Постмодерна бездомність [Текст] // Післячорнобильська бібліотека : український літературний постмодерн. - К., 2005. - С. 165-171.

Десятерик, Д. “Не розумію, для чого займаюся справою, від якої тобі важко” [Текст] : Сергій Жадан про нові книжки, дві українські літератури та ліву ідею // День. - 2005. - 23 лист. -С. 7.

Корнелюк, І. Битва за відсоток [Текст] // Контракти. - 2008. - № 5. - С. 68-71.

Кушнір, А. Бути Жаданом [Текст] // Дзеркало тижня. - 2006. - № 51.

Лихограй, Р. Поезія нової доби [Текст] : (поет, прозаїк, перекладач Сергій Жадан) // Українська культура. - 2006. - № 9. - С. 18

Сучасний літературний процес: імена та тенденції : аналітично - інформаційне видання / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. С. В. Сагайдак, Г. П. Кашуба. - Суми, 2008.

Баліна, К. Н. Манливі лакуни прози Юрія Андруховича і Милорада Павича [Текст] // Зарубіжна література в школах України. - 2008. - № 5. - С. 8-10.

Баліна, К. Постмодерністський дискурс Юрія Андруховича [Текст] // Українська література в загальноосвітній школі. - 2007. - № 11. - С. 14-18.

Голобородько, Я. Нова естетика Юрія Андруховича [Текст] : рефлексія над збіркою “Пісні для мертвого півня” // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - № 9-10. - С. 112-122.

Данильчук, О. Юрій Андрухович [Текст] : матеріали до уроків // Українська мова та література. - 2008. - № 13-16. - С. 88-94.

Лис, С. “Куди все-таки їдеш, фон Ф.?” [Текст] // Українська мова та література. - 2007. - № 2-4. - С. 60-64.

Масенко, Л. Мовна гра в літературній антропонімії роману Юрія Андруховича “Дванадцять обручів” [Текст] // Урок української. - 2007. - № 6. - С. 18-20.

Осипенко, С. “Я не навчу вас жити на землі...” [Текст] : творчість Ю. Андруховича // Українська мова та література. - 2001. - № 48. - С. 5.

Поліщук, О. Позиція персонажа в українській постмодерній прозі [Текст] // Слово і час. - 2003. - № 2. - С. 70-74.

Харчук, Р. Юрій Андрухович не для дітей? [Текст] // Дивослово. - 2006. - № 12. - С. 27-30.

Хомеча, Н. Діалог епох: українське бароко і постмодернізм (“Екзотичні птахи і рослини” Ю. Андруховича) [Текст] // Слово і час. - 2003. - № 11. - С. 59-64.

Якубовська, М. Відчути на дотик епоху [Текст] : (Літературний портрет Юрія Андруховича) // Якубовська М. У дзеркалі слова : есеї про сучасну українську літературу. - Львів: Каменяр, 2005. - С. 308-318.

Сайт Юрія Андруховича // http://www.andruhovych.info

Ведмідь, І. Три життєві уроки “Солодкої Дарусі” [Текст] : спроба акцентувати деякі проблеми роману Марії Матіос // Дивослово . - 2007. - № 6. - С. 12-14.

Голобородько, Я. Художні клейноди Марії Матіос [Текст] // Літературна Україна. - 2007. - 25 жовт. - С. 6.

Дубинянська, Я. Марія Матіос : “Жодна книжка не допомогла жодному політикові” [Текст] // Дзеркало тижня. - 2006. - № 11. - С. 12.

Мартинець, С. “Солодка Даруся” з солоним присмаком [Текст] // Україна молода. - 2008. - 3 черв. - С. 12.

Н. Про феномен прози Марії Матіос [Текст] // Літературна Україна. - 2002. - 31 січня. - С. 3.

Червак, Б. Символіка часу в творах Марії Матіос [Текст] // Слово і час. - 2000. - № 4. - С. 52-53.

Якубовська, М. Міфологія буття українства у прозі Марії Матіос [Текст] : (Літературний портрет Марії Матіос) // Якубовська, М. У дзеркалі слова : есеї про сучасну українську літературу. - Львів : Каменяр, 2005. - С. 153-168.

Сайт Галини Пагутяк : http://pahutjak.boom.ru/

Размещено на Allbest.ru