Іван Франко і польська література

Кінець ХІХ ст. – поч. ХХ ст. – період зближення національних літератур України і Польщі. Критичні оцінки Івана Франка щодо творчості Юліуша Словацького. Висновки І. Франка про польську літературу. Українська школа романтиків в польській літературі.

Рубрика Литература
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 15.10.2010
Размер файла 67,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Дипломна робота на тему

Іван Франко і польська література

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І Іван Франко і польська література

Розділ ІІ Іван Франко про Юліуша Словацького

Розділ ІІІ Українська школа романтиків в польській літературі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

РОЗДІЛ І ІВАН ФРАНКО І ПОЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Кінець XIX - початок XX ст. - це ще період творчої діяльності старшого покоління видатних українських і польських письменників таких як: Панас Мирний, Павло Грабовський, Михайло Старицький, Іван Франко, Болеслав Прус, Еліза Ожешко, Генрік Сенкевич, Марія Конопницька. Однак саме в цей час починає уже діяти і молодша генерація митців - Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Станіслав Виспянський, Владислав Оркан і цілий ряд інших.

Все більший і більший вплив мають на них революційно-визвольні ідеї і вони, тобто українсько-польське письменництво шукають нових форм і засобів їх вираження, зростає питома вага слова, збільшується роль контактів на всіх рівнях літературного розвитку.

Однак кожна література, тобто література кожного народу є специфічною, вирізняється своїми ідейно-естетичними домінантами, ідейно-художньою специфікою, обумовленою як соціально-історичним розвитком суспільства, так і значенням національних традицій.

Польська література цього періоду характеризується зіткненням реалістичних і модерністських тенденцій, адже, з одного боку, ще продовжується діяльність письменників-реалістів старшого покоління, а з другого, вже десь з кінця 90-х рр., на перше місце висувається модерна течія “Молода Польща”. Але серед так званих “молодополяків” повної єдності не було, бо, скажімо, Станіслав Пшибишевський, Станіслав Виспянський, Стефан Жеромський - це постаті досить таки різні за їх світоглядно-естетичною орієнтацією, бо з точки зору загальних жанрово-стильових особливостей, поглиблення психологічного аналізу дійсно ці письменники мали багато спільного. Але на цьому спільність і уривається і маємо, з одного боку, реалізм і демократизм творчості Реймонта, С.Жеромського і В.Оркана, дещо затуманений громадський філософізм К.Тетмайєра і С.Виспянського, активний гуманізм Т.Боя-Желенського, а з другого - поза суспільний, споглядальний, холодний парнасизм Міріама і відвертий ніцшеанський культ “оголеної душі” Пшибишевського.

Для української літератури цієї доби модернізм не відігравав такої великої ролі як для польської. Такі українські письменники як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський сприйняли філософізм і психологізм, а також всесвітній розмах як неодмінну новаторську умову справжньої “новітньої” творчості. Ці риси і притаманні їхнім художнім творам.

Отже, кінець ХІХ - початок ХХ ст. - це не лише період зіткнення різних тенденцій, але і період інтенсивного зближення національних літератур, виявлення не лише спільного, а й відмінного між ними, бо взагалі, поки народ замикається у своїй історії, він не відчуває великої потреби у тому, щоб розкрити свою відмінність від інших. Така потреба виникає уже в процесі спілкування з іншими народами, тобто внаслідок входження його літератури в ширші літературні утворення.

Український читач цього часу знайомився з польською літературою вже в досить численних художніх перекладах, що друкуються на сторінках таких українських видань: “Діло”, “Руслан”, “Рада”, “Буковина”, “Українська хата”, “Літературно-науковий вісник”, що відігравав виняткову роль саме завдяки Франкові і його перекладам українською мовою.

Українсько-польські літературні взаємини кінця XIX - початок XX cтоліття розвивалися взагалі в умовах, коли ламалися національні перегородки, зникало поняття регіональної літератури, а зв'язки між окремими письменниками все частіше поступаються місцем перед зв'язками між окремими літературними групами й напрямами, що базувалися на глибинних суспільно-естетичних факторах.

Дослідником польської літератури в українській літературі вважається Іван Франко, який пристрасно боровся за демократизацію тематики, ідеалів і героїв польської літератури ХІХ ст., підтримував у ній усе передове і прогресивне.

Полоністика Івана Франка, скажемо ширше - його участь в суспільно-політичному й культурному житті Польщі, плідно досліджується. Йому вдалося створити чітку і послідовну концепцію шляхів розвитку польської літератури ХІХ ст. і причин, які обумовили появу в ній нового героя, який пішов з народу.

Природно, що статтю Івана Франка про польську літературу можна глибше зрозуміти, якщо брати до уваги його інші статті з питань, наприклад, української, російської та зарубіжної літератури. Переважна більшість статей його про польську літературу відносяться до 80-90-х років ХІХ ст. Це є також період дослідження вищезгаданих літератур. І.Франко особливо досліджує питання про появу в літературі нового героя-трудівника. Роман С.Золя “Пастка” викликав у І.Франка виняткову зацікавленість саме тому, що там зображується “життя робітників без примітки всяких вищих верств”. Так на основі цих статей І.Франко почав розбирати те одностайне, темне життя робочого люду, почав шукати глибших причин здеморалізування і упадку особистості.

А основним було саме те, що І.Франко бачив причини цього важливого літературного явища. Він бачив як загострюється соціальне питання, як зубожіють трудящі маси. Остаточно І.Франко сформулював цю думку в статті “Тарас Шевченко”. Отже, в літературі появився мужик, простий сільськогосподарський мужик.

Досліджуючи польську літературу, Франко шукає там ті ж закономірності. “Польська література донедавна була вбогою на селянські типи і постаті” (31, 66) - констатує він у 1887р. Переломним моментом щодо цього І.Франко вважає час з 1848р, бо пануючий до 1848 року романтизм лише декларував принцип народності, “та проте швидко забули про се і пішли там, де їх кликало перенатужене патріотичне чуття. Навіть у великій епопеї А. Міцкевича “Пан Тадеуш” є все... тільки нема мужика” (39, 387). Цей погляд митця гостро заперечував М.Т.Рильський в роботі “А.Міцкевич - великий польський поет” (К., 1955). Ні Міцкевич, ні Словацький, на думку І.Франка, не створили тип селянина, не зробили цього і представники “української школи”. Простий народ тільки зрідка з'являється в творах романтиків, причому “звичайно як сіра, одноманітна маса“. А між тим народ “займав дуже важливе становище в еміграційній історіографі, ним оперували, мов якимсь математичним невідомим, на нього покладали свої надії” (31, 66). Франко глибоко вірно вказує на помилки польського визвольного руху - фатальний відрив шляхетських революціонерів від народу. “Тому й не дивно, - пише він, - що під впливом тієї літератури ціла польська громадськість довгі роки жила чуть не в переконанні про те, що основою народного життя є шляхта, що в ній зосереджені всі культурні зародки і здобутки минулого і сучасного, а шукати народного життя і народної свідомості поза нею - це те саме, що шукати сонця вночі” (31, 67). Саме тому в статті “Поезія Яна Каспровича” Іван Франко приходить до висновку, що “великий скарб мотивів, картин і форм романтичної поезії вже давно вичерпаний. Шляхетський елемент висловив уже чи не все, що мав сказати” (32, 257).

Чи означає все це, що І.Франко не бачив спадкоємності між різними етапами польського визвольного руху і польської літератури? Ні, звичайно. Відомо, що ще К.Маркс в статті “Польське питання в німецькій революції” писав про те, що стара Польща дворянської демократії давно померла і похована, і нікому не дано припинити “справжню трагедію” цієї Польщі. Але “герой” цієї трагедії породив здорового сина - Польщу селянської демократії.

Іван Франко розумів це по-своєму. В цьому плані великий методологічний інтерес має стаття І.Я.Франка “Переднє слово”. В ній він розвиває тему “поет і суспільство”, “поет і народ” у світовій літературі.

Протиставлення поета і суспільства, вважає І.Франко, виникає тоді, коли “суспільність людська значно вже розвинулася і розпалася на різко відмінні від себе верстви суспільні” (33, 288). Саме в XVIII ст. виникає рішучий поворот у ставленні поета до суспільства. Трактати Руссо про виховання особи, проголошення прав людини - основи суспільного життя, безмірно підняли значення індивідуума. Особа бере на себе завдання боротьби зі старими порядками не лише в політиці, а й в літературі. Аналіз переживань, думок, прощень особи стає предметом багатьох літературних творів. У цих умовах з'являється новий погляд на завдання поета і його ставлення до народу. Поезія стає “просвітителькою умів і серця тої самої товпи, котра стала братами поета” (33, 289). Яскравим вираженням цієї ідеї Франко вважає слова Гетте: “Для інших росте у мене благо, я не можу і не хочу більше закопувати скарб у землю. Пощо ж я шукав із такою тугою шляху, якби я його не мав показати братам?” (33, 289).

Отже, в літературі XVIII ст. виникає у своєрідній єдності дві ідеї: увага до особи і зображення особи - борця за інтереси суспільства.

Як пояснює Іван Франко виникнення романтизму в літературі і якобінства в політиці?

І.Франко приходить до висновку, що революційний політик і поет, діяч і мислитель мріють служити “товпі”, але не привертати їх до боротьби за щастя, бо це завдання посильне і одній особі.

Зближення І.Франком романтизму і якобінства потребує пояснення. Тут простежується якесь недовір'я до творчих сил народних мас. Але, наприклад, французькі якобінці зуміли підняти народ проти монархічної коаліції, зорганізувати його і спертися на його силу. То яких же якобінців, що діяли в повному відриві від народу, мав на увазі І.Франко? Очевидно, він мав на увазі польських прихильників Франції 1789-1793 рр. Польським патріотам якраз властива була політична непослідовність, хитання між народолюбством і недовір'ям до народних мас. Це і називає Франко якобінством і ставить перед собою мету звільнити польський суспільний рух від цих “якобінських” помилок.

Прояви цього “якобінства в поезії” І.Франко саме і знаходить у польському романтизмі. Типовим виявом такої поезії він вважає “Велику імпровізацію” Конрада з третьої частини “Дядів” Міцкевича. Особливість героя-поета А.Міцкевича в тому, що він ставить себе вище юрби, яка не може його зрозуміти. “Він, - пише І.Франко, - нещасний нещастям свого народу, цілого народу; як одиниця вибрана, він непомірно сильніше відчуває радощі й болі, він доступник народу, терпить за весь народ” (33, 290).

Як розумів І.Франко героя в романтичній літературі?

Протиставлення героя народові залишається, але набуває іншого змісту. Для нього характерна вже не погорда у ставленні до народу, а прагнення вивести його до щастя. Франко правильно розумів як прогресивність цієї ідеї, так і її обмеженість. Боротьба в ім'я народу, але без народу безплідна: “перемога виявляється неможливою без звернення до грунту, до основ суспільності, без підняття простого люду до боротьби” (34, 345).

Як відбувається в польській літературі поворот до нової тематики? Роздуми над цими питаннями проходять через усі статті Франка, присвячені польській літературі.

Свою увагу до Ленартовича І.Франко в статті “Польський селянин в освітленні польської літератури” пояснює тим, що саме він допоміг полякам заглянути глибше в душу польського селянина, подивитися на світ його очима, жити його життям; він навчив їх любити цього селянина, його щиру, здібну до поетичних поривів, радощів і глибоких смутків душу. Через 12 років у статті “Сучасні польські поети” І.Франко знову відмітив заслугу Ленартовича в тому, що його перші твори вносили справді новий елемент в польську поезію -“тон польської людської пісні” (39, 387).

Поезія Каспровича привертає увагу І.Франка тому, що “вперше польська громадськість повірила в можливість поезії, яка мала б народний характер і високу мистецьку вартість... Тони сільської ліри та сумовиті мелодії народної пісні прозвучали в поезіях цього поета таким могутнім, настільки новим і оригінальним відгомоном, що відразу відчувалася в них нова стихія” (32, 257).

Нарешті, і до поезії Марії Конопницької І.Франко звертається з цих же причин: “Конопницька, це передусім поетеса польського народу, чи, краще польського селянства. Селянин, земля, що його годує, польська земля, є сталим осередком світогляду, до якого зводяться всі її почуття і поетичні образи і від котрого вони набирають свого особливого освітлення і особливого життєвого подиху” (41, 375).

“Конопніцька вийшла із шляхетського польського роду. Вона одержала добру освіту, а велику нужду селянського життя й пазурі злиднів міського пролетаріату пізнала вперше крізь кришталеві шибки вікон польського дому. До ближчого пізнання цих жахливих сил дійшла вона під загальним опором своєї доби; її велике серце, чуттєве і вразливе на кожний біль, також входило в цей шлях...”

“Польській літературі здавна, ще з самих початків письменництва, жінка відігравала значну й корисну роль, однак тільки посередньо, як покровителька

й інспіраторка, що репрезентувала вищу культуру і зберігала традиції. Безпосередньо, як поетеса й письменниця, аж до останніх років ХІХ ст. не виявляла вона в літературі майже ніякої участі. У велику добу розквіту польської літератури, за часів поетичної трійці - Міцкевича, Словацького і Красінського, - на польському Парнасі також не бачимо хоч би одної чим-небудь більш помітної жінки... Тільки після того, як великі подвижники польської поезії спочили в гробі, в добу глухої реакції 50-х років, піднімає свій голос і польська жінка, домагаючись, ще напівсвідомо, свого права на співучасть у великій роботі на полі національного відродження...” (41, 376).

І.Франко зосередив саме особливу увагу в польській літературі на цих трьох митцях і зумів дати та пояснити різні оцінки їх діяльності в різні часи. В цьому плані особливо показовим є характеристика Ленартовича. Його суперечливе становище в польському літературному русі І.Франко пояснює тим, що він не зміг перебороти таких вузьких суспільних і релігійних поглядів. “Ленартович хоч і підглядів життя народу, хоч вслухався в народні пісні і відчув їхню чарівну мелодію, - ні своїми поглядами, ні тенденціями не сягнув поза виднокруг шляхетського середовища; на його гадку, чудова народна пісня повинна була служити інтересам шляхти...” (32, 258).

Для Івана Франка одного тільки звернення митця до народного життя зовсім не досить, щоб визнати його митцем демократичним. “Невичерпна любов до праці, тісний зв'язок між совістю і вчинками і сумний досвід перехідної доби, - великий запас віри в людей. Все це характерні риси верств живих, що бачать життя перед собою”. (36, 150). Така точка зору Франка на життя селян, і з цим критерієм він підходить до аналізу польської літератури.

З тим же критерієм підходить І.Франко і до поезії Каспровича. Каспрович не спромігся сповна показати цю позитивну сторінку селянського життя. “Йому не вистачило сил, - як пише І.Франко, - щоб дати повні і закінчені образи нового селянина.” Поглибити цю проблематику, сягнути в саму серцевину теми, Каспрович так і не зумів. І коли це побачив Франко, то остаточно підсумовує своє ставлення до його творчості в статті “Сучасні польські поети”.

Що стосується Конопницької, то на думку І.Франка, її поезія має спільні рими з поезією Ленартовича, але “ті ж звуки у неї бринять далеко глибшими і сумнішими тонами” (31, 69). Але хоча вона і має “ширший і глибший погляд на життя, ніж Ленартович”, І.Франко вважає, що Конопницька недостатньо знає життя народу. “Народна поезія, - пише він, - це тільки частина її творчості, тільки одна струна в її гуслях, зате в іншому місці вона є чистокровним епігоном шляхетського романтизму”. У 1889р. ставлення І.Франка до М. Конопницької змінюється. Він, широко висвітлюючи протиріччя в її творчості, відмічає тепер і позитивні риси в її поезії. І тільки вже в 1902 р., підсумовуючи все написане про поетесу раніш, І.Франко визнає, що “все завчене вона відкинула, іронія щезла, але смуток став більший, ширший. Польський селянин з його тужливою піснею, польський краєвид з його сумною монотонністю вросли їй в серце” (31,72). Зросла зрілість поезії Конопницької примушує Франка переглянути деякі попередні оцінки поетеси. Тепер вона - поетеса польського селянства, велике і важливе явище в розвитку польської літератури. І зараз, висловлюючи окремі критичні зауваження на адресу “Пана Бальцера”, Франко вважає цей твір “могутньою поемою”, а в усій поезії Конопницької не бачить жодної фальшивості.

Так, І.Франко бере найактивнішу участь у польському літературному русі, підтримуючи все прогресивне і заперечуючи все те, що заважало польським письменникам стати справжніми художниками народного життя.

Високо оцінював Франко творчість Е.Ожешко, Б.Пруса, М.Конопницької, але разом з тим він бачить, що життя кінця ХІХ століття ставить перед літературою нові завдання. Таке явище, як боротьба робітничого класу, на думку І.Франка, не знаходить в польській поезії „досить сильного і талановитого виразу”(39, 395). Не задовільняє його творчість “робітницької поезії” таких поетів, як Болеслав Чернівецький, Францишек Новицький.

Польська декадентська література зустріла надзвичайно рішучого ворога в особі І.Франка. “Містика і еротика, надмірне переоцінювання штуки і самих себе - се її головні оклики”, - писав І.Франко про декадентів. Саме тому Франко не бажав, аби їх твори популяризувались українською мовою. Коли А.Крушельницький переклав на українську мову один з творів польського декадента Пшибишевського, Франко виступив з невеликою заміткою в “Літературно-науковому віснику”, де сказав, що Пшибишевський прагне замкнутися у своє власне “я”. “Божевілля, тяжка духовна хвороба, се виразні признаки його писання, виразні особливо в тім неспокійнім і прудкім миготінню образів його уяви, в наглих перескоках із п'ятого на десяте, і в тім наскрізь хворобливім затісненню духовного кругозору, що змушує автора в цілім світі бачити тільки своє власне “я”,оборане і нічим не звидане” (39, 411).

І.Франко дуже критикував декаденство, бо вважав, що воно являє собою хворобливе явище, яке воскрешає небезпечні традиції індивідуалізму і відриває літературу від життя народу.

Також глибоко в цей час проникає в соціальну природу декаденства Леся Українка. “Воно, - пише Леся Українка, - пішло з Бодлера..., з реакції натуралізму, із загальної втоми часів Панами і всякого національного сорому Франції”. Леся Українка добре розуміла складність цього явища, народженого кризою буржуазного суспільства, зокрема французького.

Значну увагу приділяє вона відкриттю декаденства у польській літературі.

Те, що деякі польські письменники перейшли у табір декадентських митців і відійшли від своїх попередніх позицій, Леся Українка пояснювала втратою їх віри у можливість вибороти світле майбутнє, відривом від народних інтересів, згубним впливом містики.

Іван Франко і Леся Українка боролися разом проти цих декадентських теорій. Обидва революційні демократи часто зосереджували свою увагу на однакових проблемах, перебуваючи у різних місцях, відгукувалися на одні і ті ж питання.

Отже, підсумовуючи усе сказане, можна зробити висновок, що І. Франко насправді був прекрасним дослідником польської літератури. Він пристрасно боровся за демократизацію тематики, ідеалів і героїв польської літератури ХІХ ст., підтримуючи у ній усе передове і прогресивне. Важливим і оригінальним у концепції І.Франка є аналіз своєрідності героя в польському романтизмі, шукання зв'язків між революційним романтизмом і реалізмом і, нарешті, глибокий аналіз того повороту, який мав місце в польській реалістичній літературі другої половини ХІХ ст.

РОЗДІЛ ІІ ІВАН ФРАНКО ПРО ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Чому ж творчість Ю. Словацького так зацікавила І.Франка, цього великого українського поета і митця, який був першим, хто насправді дав критичні оцінки творчості Ю. Словацького. У працях І.Франка дійсно міститься досить багато висловлювань про Ю.Словацького. Наприклад, “поезія Ю.Словацького мала важливий суспільний вплив, бо закликала народ до боротьби” (37, 113). “Сьогодні вже доведений і не викликає сумніву той факт, що в минулому Словацький зробив величезний вплив на ціле польське покоління, причому вплив не завжди позитивний, бо переважно діяв на уяву читача і підносив її. І все ж його поезія, як це доведено такими критиками, як Шуйський, Тарнавський і Малецький, має крім великої літературної вартості, також немале історичне значення, як фактор розвитку польської громадськості” (38, 427).

Таких висловлювань у Франка про Словацького дуже багато, але Франко ніколи не ідеалізував Ю.Словацького. Він говорить про нього як про такого, яким він був насправді, нічого не приховуючи.

Досліджуючи польську літературу Іван Франко відносив Словацького до визначних романтиків епохи. Українські і польські митці епохи романтизму хоча розуміли і трактували це явище по-своєму, але всі вони були породжені даною епохою.

Юліуш Словацький у своїй творчості піднімав подібні проблеми що І.Франко, досліджуючи польську літературу. Це передовсім те, що література кожної нації, безумовно, повинна мати народний характер. У статті “Poezje Jana Kasprowicza” Франко згадує Ю.Словацького в контексті поезії народного характеру і високої мистецької вартості. „Саме Ю.Словацький був одним із тих, хто плекав таку літературу, яка здавалася шляхті профанацією національної святині” (32, 257).

Можливо також і те, що Словацький цікавив Франка через те, що був своєрідним у скарбницях своєї творчості і мав безпосередній зв'язок з Україною, спільність тем з „українською школою”, спільність образів. Та й зрештою, як ми знаємо, Словацький був народжений в Україні, в Кременці. Так у статті І.Франка „Сучасні польські поети”, він згадує Словацького як одного із трьох геніальних польських романтиків поруч із Міцкевичем і Красінським, розквіт творчості яких припадає на 1820-1848 рр. - період великого розвитку польської поезії. Франко також наближує до них таких польських товаришів, як Залеського, Гощинського, Вітвіцького та інших.

Іван Франко зацікавився цим польським романтиком вже в 70-х рр. ХІХ ст. Він настільки проникливо аналізував його твори, що після смерті поета вони викликали такий ентузіазм, що їх цінували вище від творів А.Міцкевича, хоча А.Міцкевича І.Франко просто обожнював, говорячи про нього, що „у своїй письменницькій діяльності він виявив таку велику різносторонність духовних інтересів, незвичайну силу вислову та пластику поетичного малювання; при тім, як чоловік, він був людина високоморальна, а його поетичний талант не ставав на перешкоді тверезому розумінню людей та відносин” (42, 256).

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І ЙОГО ТВОРИ. Може дещо запізно ми приступаємо до обговорення двох останніх томів критичного видання творів Ю.Словацького, яке підготував доктор Г.Бігелайзен. Можна б тут згадати прислів'я „краще пізно, ніж ніколи”, коли б не те, що про обидва ці томи, які є плодом кропіткої і виснажливої праці доктора Бігелайзена, досі, крім окремих згадок у часописах, ми не зустрічаємо ніде не тільки належної їм критичної оцінки, але навіть якогось ширшого повідомлення. Це тим більш дивно, що Словацький, хоч і перестав бути польським суспільно-політичним євангелієм, до рівня якого його творчість свого часу підносили поряд з творчістю знову ж таки Міцкевича і Красінського, однак не перестав бути незрівнянним майстром польського слова, майстром поетичної форми і улюбленим поетом молоді, володарем її мрій і почуттів. Цей вплив і до сьогодні є переважаючим, особливо серед жіночої молоді, яка згодом у старшому віці також не знаходить жодного іншого впливу, що міг би своєю силою зрівнятися з впливом Словацького, - це, на мою думку, міг би підтвердити кожний уважний спостерігач сучасної психології поляків.

…Словацький аж до появи видання доктора Бігелайзена не діждався критичного видання своїх творів і навіть це видання є ще далеко неповним, - з причин, від редактора видання незалежних, сюди не могли ввійти твори, видані після смерті поета та його багате листування.

А в тім, ім'я Словацького пов'язане ще з одним характерним явищем в історії польської літератури. Немов наперекір тій невдалій формі, в якій з'являються на світ видання його творів, він діждався від нас першої грунтовної біографії, написаної в новому дусі, на основі листів його власних і його оточення, спогадів про нього осіб, що його знали, а також на основі цілого науково-критичного апарату, яким характеризується новітня біографічна література.

Усі пам'ятають те величезне враження, яке справила ця перша серйозна польська біографія, написана із справжнім мистецьким хистом доктором А.Малецьким… Вже саме це було найкращим показником того, що громадськість потребувала творів такого роду, що вона вже доросла до такого ступеня синтетичного мислення, коли вже хотіла вважати твори поета не якимсь євангелієм, продиктованим святим духом, не об'явленням чогось надприродного, а просто намагалася зрозуміти і пояснити ці твори на основі докладного пізнання його автора, як людини, пізнання його нахилів і вірувань, основних рис його характеру, його пристрастей, помилок, навіть пороків, а також на основі пізнання його оточення і тих зовнішніх виявів, яких він, volens чи nolens, зазнавав, - все це в органічному зв'язку із тим грунтом, з якого і для якого ці твори виросли. Це був, без сумніву, знак того, що громадськість від фази ентузіазму почала переходити у фазу критицизму, що поет, якого ще недавно всі вважали віщим духом, ставав в її очах на тому, далеко нижчому, але водночас і ближчому до нас, більш природному п'єдесталі, що його почали вважати людиною, безумовно обдарованою надзвичайними здібностями, однак, все-таки людиною, наділеною однаковою кількістю тих самих прикмет і вад, що й інші Адамові діти…

Двотомна праця доктора Бігелайзена, що складає V і VІ томи його видання творів Словацького, не є таким визбируванням колосків після жнив; вона не є одностайна, систематично опрацьована монографія про Словацького, але також і незвичайна бібліографія чи збірник випадкового нагромадження подробиць чи інформації. Вона є підсумком, коротким резюме всієї досьогочасної праці про Словацького, яка проводилася протягом кількох поколінь, вмілим зіставленням позитивних, перевірених результатів цієї праці, спростуванням безлічі неправильних подробиць і вияснення багатьох місць, досі темних і сумнівних…

Перший том, що представляє працю доктора Бігелайзена, складається з довгої і надзвичайно змістовної передмови, де коротко представлено все те, що можна вважати позитивним здобутком попередніх біографічних і критичних праць про Словацького.

Далі йдуть „Пояснення творів Словацького”, а саме: у першій частині - творів з юнацьких літ (1826 - 1833), а далі - перших трьох творів з доби зрілості (1833 - 1842), тобто, „Kordiona”, „Mazepy”, „Balladyny”…

Природно, що тут далеко більше витоків, цитат і переказу змісту, ніж власної творчої праці автора...

Після цього загального вступу представлено короткі пояснення до окремих творів; у кінці автор зіставляє різні погляди та контроверзи щодо даного твору. При трагедії „Mindove” доктор Бігелайзен пояснює в основному історичний фон цього твору. Дуже цікаве його дослідження історичної основи поеми “Yan Bielecki”, хоч літературний аналіз твору відійшов на задній план… Далі йде аналіз драми „Marja Stuart”, „Godziny mysli , „Balladyny”…

Найбільше місця займають у цьому томі пояснення до „Balladyny”. Цей твір найкращий щодо багатства постатей і колориту, витвір фантазії Словацького, прикрашений барвами і кольорами, запозичених з різних країн світу…

У кінці першого тому цього коментаря подається вміло підібрану бібліографію творів Словацького, виданих як за його життя, так і після смерті поета, перекладів його творів на іноземні мови, праць про Словацького і низку цікавих студій - „Словацький на сцені”, „Словацький у живописі”, „Словацький у музиці”. Під кінець додав доктор Бігелайзен надзвичайно цікаві уривки „Зі спадщини Словацького”.

Другий том коментаря доктора Бігелайзена починається надзвичайно жвавим і теплим описом перебування Словацького у Швейцарії. Листи Еглантини Паттеч до матері Словацького дають багато інформації… „Цей стосунок”, у якому ще професор Малецький вбачав багато дечого неясного і загадкового, на думку доктора Бігелайзена, „мав характер наскрізь благородної ніжності. Вона - старша від нього на п'ять років, була йому опікункою, під крила якої горнувся поет… Трагічним у цих відносинах було хіба те, що для Словацького Еглантина ніколи не переставала бути старшою сестрою, тоді як для неї „після більше як дворічного спільного життя під одним дахом узи приязні з кожним днем дедалі міцніли”. Однак, саме на цей час, під кінець осені 1834 року, припадає знайомство поета з Марією Водзінською, до якої незабаром схилив він свої почуття. „Над горизонтом пансіону потемніло. Садочок, посаджений разом з Еглантиною, щось не ріс, хоч був на сонці і його часто поливали. Бузок відцвів давно у садку, а лавр, що ріс під його вікном, усох…”. Постать Марії, яку поет звеличив райдужними барвами своєї поезії, кинула понуру тінь на двох людей, з яких одна, почуваючи себе „обманутою” в своїй любові і відсунутою вбік щасливішою за неї, почала в'янути і заливатися сльозами, але поки нарешті серйозно не захворіла, тоді як другий страждав від докорів сумління і поривів свіжої ідеальної любові. Такі були перші зародки чудових поетичних перлин, які незабаром збагатили польську літературу шедеврами, як „W Szwajcarji”, і низкою дрібніших ліричних поезій цього періоду…

Дуже гарним і грунтовним є також аналіз „Grob Agamemnona”. Провідні політичні ідеї цієї поеми викликали завзяті суперечки між двома таборами: шляхетсько-консервативними і прогресивно-народними.

Аналіз поеми „Anhelli”, який займає 50 сторінок друку, належить також до найкращих опрацьованих частин праці доктора Бігелайзена. Він дав тут фрагменти поеми під назвою „Posielenie”, яка була написана у формі терцин Данте і яка, без сумніву, становила перший план поеми „Anhelli”, врешті дав короткий огляд досить багатої критичної літератури, присвяченої цій поемі, починаючи з листа З.Красінського і кінчаючи оцінкою Брандеса, який відносить цей твір до найглибших у світовій літературі…

На цьому ми закінчуємо обговорення цінної праці доктора Бігелайзена. Думаю, що без перебільшення можна її назвати найціннішим, - бо найширше накресленим і як найстаранніше виконаним, - доповненням до дослідження творів Словацького, що їх, крім біографії Малецького, має польська література (38, 425-433).

БІОГРАФІЯ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО. Юліуш Словацький народився 4 вересня 1809 р. Народився в українському мальовничому містечку Кременці на Волині. Кременець - одне з найдавніших міст Київської Русі. Це українське місто і стало колискою майбутнього поета. Саме в сім'ї Евзевіуша Словацького - викладача риторики та поезії місцевого ліцею, відомого літератора народився син, якого назвали Юліушем. Саме тут на Україні пройшли дитячі роки хлопця, залишивши у його серці незабутнє враження від міста, від кременецьких пейзажів з їх неповторною красою та своєрідністю.

Після смерті батька, мати майбутнього поета, Саломея Словацька, освічена жінка, яка дуже любила музику, одружується вдруге і в 1817 р. переїздить разом із молодим Юліушем до Вільна. На протязі 1819 - 1825 рр. Юліуш успішно навчається у Віленській гімназії. Неспокійний, з вогненною уявою, зосереджений, трохи замкнений, він багато читає і пробує писати вірші, потай мріючи про велику поетичну славу.

Із розповідей Саломеї відомо, що батько був для сина зразком у наполегливому досягненні мети, а також прикладом у заняттях літературою.

Юліуш узявся за перо в той час, коли набирав сили метод романтизму. Ю.Словацький у листі до матері від 30 листопада 1833 р. з належним розумінням оцінював поетів доби Відродження і батькову працю, як пройдений етап: “Книги Кохановського я одержав з такою радістю, як ніби вітав друзів. Зберігати їх буду завжди, бо нотатки батька і твоїх кілька виразів, мамо, освятили їх для мене”.

Виховувався Юліуш разом із зведеними сестрами Олександрою та Герзилією, майже дорослими дочками доктора Бекю від першого шлюбу. На формування світогляду юнака в ці роки позначилося навчання в одному з передових на той час закладів, спілкування з матір'ю і товаришами, що збиралися в її салоні.

На вечори до салону Саломеї приходили відомі і цікаві люди Вільна, серед яких були і брати Снядецькі, а також поети так званої “литовської школи”. До них належали А.Одинець, А.Міцкевич та О.Хоцько. Усі вони жваво обговорювали події політичного і культурного життя, читали власні вірші і переклади, співали пісні. Пізніше в листах Ю.Словацький згадував українську пісню ”Ой не ходи, Грицю”, котру часто слухав у виконанні матері. Тринадцятилітньому Юліушу запам'яталася одна із дискусій, що відбулася між А.Міцкевичем та Я.Снядецьким, який злосливо насміхався над баладами співця Литви. Після цього Юліуш свої симпатії віддав Адаму і його романтичному сприйняттю життя і світу.

Формування світогляду Ю.Словацького відбувалося також в умовах важливих громадсько-політичних подій. Ще в 1796 р. Польща перестала існувати як самостійна держава, будучи поділена між урядами сусідніх країн. Верстви польської суспільності, окрім шляхти та аристократії, сприйняли позбавлення вітчизни національної незалежності як величезну трагедію. Вже в 90-х рр. XVIII ст. розпочалася національно-визвольна боротьба. На кінець 10-х і початок 20-х рр. припадає діяльність таємних студентських політичних товариств у Віленському університеті - так званих філаретів (“друзів наук”); філоматів (“друзів доброчинності”). Вони мали на меті виховувати патріотичні почуття, національну свідомість, поширювати освіту серед молоді. Ледве Ю.Словацький розпочав навчання в університеті, як у Петербурзі спалахнуло повстання декабристів, які були зв'язані з польськими таємними організаціями. Ідеали філоматів і філаретів були близькими до ідей декабристів, вільнолюбні прагнення яких і розправа над якими на Сенатській площі особливо зворушила молодого Словацького, бо знаменувала собою початок організаційної боротьби проти тиранії самодержавства.

Найбільш оригінальним твором з віленсько-кременецького періоду слід вважати “Українську думку”, але про неї будемо говорити дещо пізніше.

Перед від'їздом з Кременця Ю.Словацький написав вірш-експронт “Мати до сина”, в якому йшлось про вірність своїй родині, про синівський обов'язок перед матір'ю. У щоденнику він тоді відзначив: “Так закінчується перший період мого життя. Мені тепер після закінчення університету дев'ятнадцятий рік, однак, видається, що я вже так довго жив... Світ почуттів зник для мене, і кілька останніх років, я жив в іншому світі поезії”.

До цього періоду належить також вихід у світ першої редакції поеми “Шафрани” (1829 р.).

Наступний період у житті і творчості Ю.Словацького значно приземлить поетичний сон, літературні мрії письменника, в його поезії знайде відображення новий світ, відкритий автором під враженням листопадового повстання.

У середині лютого 1829 р. Ю.Словацький приїхав до Варшави. У перші вільні від роботи два місяці перебування у Варшаві він з головою поринув у високий мистецький світ великого європейського міста. Ю.Словацький знайомиться із культурним життям столиці, відвідує театри, входить у літературні кола Варшави.

До того часу для Ю.Словацького позиція в літературі вже була визначена. І хоч прагнув у перші місяці перебування у Варшаві до самотності, проте виявився уважним спостерігачем навколишньої дійсності. І це цілком природно, адже завжди для того, щоб розібратись у чомусь, необхідний час для роздумування.

Настав час великих випробувань для Ю.Словацького - поета і громадянина. На цей час саме романтичне світосприйняття було основою його творчості. Ю.Словацький змальовує нового героя, невдоволеного бунтівника. Складні творчі пошуки виявляються в таких п'яти поемах: “Друга редакція”, “Шафрани”, “Гуго”, “Монах”, “Ян Білецький”, “Араб”, а також у драмах “Міндове” і “Марія Стюарт”. В цей час також розпочинається робота над українською поемою “Змій”.

В цих поемах і драмах самотній романтичний герой виступає проти суспільної неправди, мстить своїм кривдникам, перемагає, але частіше сам стає жертвою свавілля і підступу.

Трагедія “Міндове” вважається важливим здобутком польської романтичної літератури.

В ідейно-тематичному плані твір продовжував антиклерикальні традиції Просвітництва. Ця перша трагедія Юліуша була високо оцінена відомим політичним діячем того часу Нємцевичем, якому молодий автор читав третю дію твору. В листі до матері від 15 вересня 1830 р. Словацький писав: “Прослухавши сцену, в якій Міндовг пориває з хрестоносцями, Нємцевич із захопленням вигукнув: ”Ах, чому ж цієї трагедії грати не можна”. Нємцевич також додав: “Я радий, бо перед смертю бачу, що в Польщі залишився поет, який має великий талант і дотримується громадянського духу”. Ця похвала мала для Словацького велике значення. Міндовг Ю.Словацького - політичний діяч, який мріє про розквіт свого краю, знищення ненависного тевтонського ордену. Він вдається до хитрощів для досягнення мети, але сам заплутався у своїх хитрощах, залишається самотнім і невдовзі гине.

Змальовуючи інтриги Міндовга, Юліуш Словацький не ідеалізує феодальні відносини, а об'єктивно показує політичну боротьбу за владу, характеризує хрестоносців як ворогів литовців. Уособленням загарбників в трагедії є Гейндріх - папський посланець. Під чернечим плащем він прикриває меч - “зброю золоту” - для вбивства людей.

“Ода вольності”, “Гімн”, “Кулик”, написані в дусі висловлювань найпрогресивніших діячів доби, Йоохіма Лелевем, якого за революційну пристрасть і прагнення до перетворення повстання за незалежність у війну за свободу Польщі з вирішенням селянського питання К.Маркс назвав геніальною людиною. Ю.Словацький в “Оді вольності” і в “Гімні” ототожнює інтереси польського народу із завданням всіх інших народів, проникливо передає загальний настрій повстанців, їх готовність жертвувати заради свободи вітчизни.

Свобода, як орел, летить до всіх країн...

Хто бачив вільну батьківщину!

То ж сам він одказав: “Я є життя

Хвороба віку - дух, володар!

Недужий цей!”

У розпалі повстання, можливо навіть за вказівкою національного уряду 8 березня 1831 р. Юліуш Словацький покидає Варшаву і виїжджає за кордон.

Три великі польські поети Міцкевич, Словацький і Красінський стають в цей час провідниками польського національного життя, впроваджуючи політику в поезію. Еміграція створює суспільство в мініатюрі, яке живе своїм духовним і матеріальним життям.

Польській еміграційній поезії закидали надмірний націоналізм. Хоч польська еміграція вибрала для поселення Францію, де народилися революційні ідеї про соціальну свободу, проблеми національного визволення Польщі були там далекі і екзотичні. Ні всесторонність Міцкевича, ні універсальні ідеї Словацького, ні дантеїзм Красінського не знайшли цього співчуття, що його повинна була здобути їхня поетична майстерність.

На початку вересня Юліуш Словацький вирішує залишитися в Парижі на постійне місце проживання, де й поринає у вир літературної діяльності, проте його шлях до визнання в літературних колах емігрантів, як ми уже знаємо, був нелегким.

Влітку до Парижа прибув А.Міцкевич, думка якого про його твори, була дуже важливою. У листі до матері від 3 вересня 1832 р. писав: “Він сказав, що моя поезія - прекрасна, що вона - як будівля чудесної архітектури, як великий костел, але в ньому немає Бога”. Ю.Словацький, пригадуючи рядки вірша Міцкевича “Де Бог не хоче жити, людина жити не сміє, ще не усвідомлював, що то було схвалення лише чудової форми його поезії і критикою її змісту - занепаду духу після трагічних листопадових подій. А.Міцкевич також справедливо зауважив щодо цього ”Усі його вороги, особливо з католицького табору, будуть протягом багатьох років посилатися на оту думку. А буде це і тоді, коли в храмі поезії Словацького Бог уже поселиться - Бог людей прогресивних.

Отже, вже той факт, що цей поет народився в Україні свідчить про органічний зв'язок з нею, при звертанні до тих проблем, якими жила Україна, що ми й побачимо, обговорюючи його твори.

Спогади та твори про Україну в Ю.Словацького з'являються, як правило тоді, коли поет намагається збагнути болючі суперечності, що його переслідують.

Україна - земля його дитячих літ - була символом того, нематеріальне, духовне й вічне, а в інтерпретації Дмитра Павличка - це взагалі шедеври перекладацького мистецтва. Але про це ми також згадаємо пізніше. Читаючи його втори, важко опиратися враженню про те, що він найчастіше спілкувався з духом України, але не з її реальним втіленням.

Українські спогади - найглибша та найчистіша криниця спогадів Ю.Словацького “Король-дух”, містично проваджений Ю.Словацьким “з глибини століть крізь сонце й домовини”, “вічний революціонер”, дух, що його поет відчуває у своєму єстві, що не дозволяє йому піддатися під жодну світову владу і не визнає жодних авторитетів, набираються земного життя, як тільки будяться в ньому споєними про місце, де він усвідомив себе, тобто про Україну.

Романтичний поет - ідеал Ю.Словацький - повинен не лише творити, але й жити згідно з високими засадами моралі, не прагнучи ні користі, ні слави. Дар натхнення був для поета нелегким обов'язком, душевним тягарем. Такий творець - виразник духу нації.

Він воскрешає в часи неволі міфологічне минуле народу. Так, борячись за незалежність Польщі, він ідеально вкладає закличну творчість українських рапсодів, які співали про героїчні походи запорожців, їхню мужність і відданість оборони омріяної, але насправді кров'ю окупленої свободи.

Юліуш Словацький дуже захоплювався українською тематикою. Він вивчав українську історію і відкрив знамениту тему - історію Запорізької Січі. Так постає твір “Змій”. Звернення до історичного минулого народу споріднює Словацького із Шевченком (“Іван Підкова” Тарас Шевченко; “Змій” Ю.Словацький). Говорячи про Ю.Словацького і Т.Шевченка, також можна віднайти деяку співзвучність їхніх творів, особливо, коли обидва автори славили “українських гайдамаків” (“Гайдамаки” Т.Шевченко, “Три малих”, “Беньовський” Ю.Словацького); надсилали послання рідним народам (“І мертвим і живим...” Т.Шевченка, “Гробниця Агагемнона” Ю.Словацького).

Запорожці Ю.Словацького, як і Т.Шевченка зневажають небезпеку і саму смерть, а гроші, здобуті в походах на турецькі міста, не мають жодної вартості. Це організоване військо, яке знає дисципліну і готове битися за Україну. Їхній кобзар співає тужливу пісню:

Спіть, бо минулася ваша пора.

О, ви жили колись тут в Україні!

Поки земля не взяла вас сира!

Ви жили вчора, ми живем нині.

Якщо порівняти перший твір Словацького “Українська думка“ з поемою “Змій“, то можна легко переконатися, що наївне захоплення Україною змінюється в поета на свідоме, політично вмотивоване ставлення до неї. У першому творі - козак Рунько - сентиментальний парубок, якому призначено лише ридати, який зрештою і накладає на себе руки. А в поемі “ Змій “ вже постають інші козаки, войовники і месники, свідомі свого національного покликання. Образ козака Рунька - це постать досить колоритна і яскрава. Тут відчувається вплив “української школи“ романтиків, яка не лише внесла подібні образи в польську літературу, але й дух іншої культури, інших постатей.

У творах Ю. Словацького прочитується “ українська самостійність “, якої він вимагав від свого земляка. І поет дійшов не лише до чіткого розуміння національної окремішності України, але й до пророчої візії майбутньої української держави.

Якщо додати всі висловлювання Юліуша про Україну до пророцтва, яке він висловив у поемі “Вацлав“, то створюється враження, що його “ українська самостійність “ сягає рівня Т. Шевченка.

Виявом симпатії до України взагалі й, зокрема, до постаті І.Мазепи є один із найкращих творів поета про легендарну молодість українського полководця. Мазепа завжди був для московської імперії джерелом клопотів, “ зрадником народу “, затятим ворогом Петра І, помічником польської шляхти... Українсько-радянські літературознавці як вогню боялися аналізувати п'єсу Ю.Словацького “ Мазепа “, бо саме ім'я героя вимагало відхрещування від цієї особи і цієї речі. Твір взагалі розумівся як такий, що не має нічого спільного з Україною, а сам Мазепа є “ловеласом і кмітливим пажем польського короля“.

Але поет добре знав про кого пише. Мазепа в Ю. Словацького - насамперед представник козацтва. “Я син козацький, я вмію битись!“ - говорить про себе той королівський паж, який крім того вміє боронити ще й слабших за себе. Точно про це сказала Аліна Ковальчикова, польська дослідниця творчості Ю. Словацького: “Мазепа, оповитий славою хитрого звідника, виявляє мудрість, благородство серця“.

Шедевр польської драматургії “Мазепа“ сприймається як пророчий епізод із життя видатного державного мужа.

Грандіозна за масштабами і глибиною проникнення в історію, найреалістичніша з усіх романтичних візій Юліуша, поема “Беньовський“ дає найбільше матеріалу для розуміння того, яке місце займає Україна в поетовій свідомості. Україну сприймав поет як приспане, але не мертве гніздовя свободи Поет говорить, що Україна не знає куди рухатися: йти з поляками - чи дорогою Б. Хмельницького. Ю. Словацький розумів драматизм цього питання, який поглибився, коли Польща, вслід за Україною, втратила свою незалежність. Але у його творі “ дух старої матері України” постійно зустрічається з “духом матері Польщі “, але між ними уже існує якась межа, непереборний конфлікт:

О, мати Польще! Ти давно не чула

В степах такого дикого волання.

Після звернення до матері Польщі, поет звертається до “ найбільшої, найсумнішої “:

Моя Вітчизно давня! Я стою

В твій мертвий лик вчарований без тями;

Ти зваблювала молодість мою

На давній шлях сумний між цвинтарями,

Вже інші про будущину твою

Співають! Я мов сторож між хрестами...

Мов журавель в руках своїх тримаю

Своє камінне серце, о, мій краю...

Нам необхідно згадати ще один чудовий твір Ю. Словацького. Це “ Срібний сон Саломеї “, “ драматичний романс “, як назвав цю річ сам поет. Це надзвичайно важливий твір для розуміння феномену, який називається українським патріотизмом Ю. Словацького. У ньому поет висвітлює ті ж події, які стали основою для написання “ Гайдамаків “ Т. Шевченка. Гостра критика в обох творах спрямована на польську шляхту.

“Срібний сон Саломеї“ - оповідь про жорстокі діяння українських повстанців - гайдамаків і про ще жорстокіші дії польських магнатів. Рейментяр Стемповський наказує облити смолою козака Семенка, підпалити і везти його, як живу свічку.

Але й гайдамаки не кращі. Немає великої різниці між сценами вбивства дітей Гонти і за мордування дітей пана Грузинського. Можливо, в Т. Шевченка жорстокість показана із більшою експресією, бо батько ріже сам своїх синів, а польських дітей вбивають колії. Однак твір Юліуша є більш вимовним, бо злочинства поляків звершуються на тлі їх цілковитої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна, глибоко переживає трагедію, говорячи:

Не буде України, ох, не буде!

Бо люди ці потнуть її мечами,

І, квітів польових, що цвітуть ночами,

Ох! Ох! Кінець - погибель Україні!

Бо звитись на могилах шляхетські знамена

Повинні.

Пафнутій закликає до покаяння, а проповідником, пророком українського примирення і поєднання виступає старий звідник Вернигора, який вірить у те, що польські магнати будуть покарані за кривди, завдані українському народові.

У даному творі, як ми бачимо, присутній той інфернальний образ України, який був також предметом творчої діяльності поетів, які належали до “української школи“. Тобто Україна виступає таким собі втіленням і нагромадженням зла, що породжує зло, а людина за таких обставин є безсилою і не захищеною.

Також необхідно згадати ще один твір Ю.Словацького “Балладина”. “Балладина” Ю.Словацького - це шедевр людського духу та геніальне творіння” (35, 64).

“Балладина”, написана в листопаді 1834р, є центральним твором швейцарського періоду. В одному із листів до матері він писав: “В минулому місяці я написав нову театральну п'єсу під назвою “Балладина”. З усіх творів, які вийшли з-під мого пера, ця трагедія найкраща. Написана вона так, як би її міг сказати сам народ”.

Читаючи цей твір, безумовно створюється враження, що поет пише про щось фантастичне, нереальне. І насправді так є, адже це “геніальне творіння” наповнене великою кількістю казкових персонажів. Це і німфа Гоплана, а також Хохлік і Скієрка. Однак тут поет зовсім не тікає від реальності, як це може видатися спочатку. П'єса є глибоко сучасною, бо порушує проблему боротьби за владу, проблему кохання, проблему невдячності дітей. Досить згадати те, як Балладина виганяє власну матір з дому, говорячи:

Балладина

до Кострина

Kaz, niech jo za wrota przepedza?

Szczeka za glosno...

Боротьба за владу позбавляє “Балладину” будь якої людяності. Королівська сваволя призводить до того, що країною, долею людей керують злі деспоти і дурні, такі як: Фон Кострин - начальник охорони замку Кіркора, Грабєц та інші. І цій боротьбі, пустому мрійництву шляхти, Ю. Словацький протиставляє народ, його думи і мрії.

З цілого ряду причин трапилося так, що творчість Юліуша Словацького і за його життя, і протягом довгих десятиліть після смерті не була на стільки відомою, як творчість А.Міцкевича. За життя про нього часто говорили, як про нещасливого, в'їдливого і заздрісного “антагоніста” А.Міцкевича, ніж як про великого поета.

“Відкрито” Ю.Словацького було десь в 60 - 70 рр., причому як зазначив автор першої грунтовної монографії про Юліуша Антоні Малецький (1866 р.), відкритий він був саме польською революційно настроєною молоддю. На Україні, особливо в Галичині, твори Ю.Словацького були вже відомі за його життя, однак перші переклади українською мовою з'явилися досить пізно - в 70-х рр. Іван Верхрацький, видаючи у 1876 р. свій переклад “Батька зачумлених”, посилався на високу оцінку цієї поеми в монографії Малецького, дослідження, яке в свою чергу сприяло поширенню слави поета. Перу Верхрацького належить переклад ще однієї поеми Ю.Словацького - “В Швейцарії”. Однак тепер, його переклади мають хіба що історичне значення, оскільки, як зазначив Іван Франко “переклад поеми “В Швейцарії” Верхрацький визначається браком поетичного чуття й таланту, а також неприродною мішаниною та ще більш незугарною мовою”. Та все ж таки саме ці переклади надовго визначили коло творів польського письменника, якими особливо цікавилися на Україні. Досить пізнавальною з цього приводу є стаття Ростислава Радишевського, зав. Кафедри полоністики.

На цю стежину спрямував поета Максим Рильський, доручивши йому, тоді ще аспірантові Львівського університету, перекласти кілька віршів Марії Конопницької. А певним підсумком перекладацької діяльності стали дві антології, що вийшли друком у 2000 та 2001 рр. Видання першої з них -- "Дзвони зимою" -- автор мотивує тим, що завжди відчував скаліченість "Антології польської поезії", виданої в той час (1979 р.), коли було "не бажаним" знайомити читачів із окремими творами Адама Міцкевича та Юліуша Словацького. Тож нова антологія "почала творитися з відчуття неповного і несправедливого уявлення в Україні про польську поезію... й розрахована творити разом з поляками не лише спільні політичні, але й спільні літературно-мистецькі цінності загальноєвропейського значення"'. Важко щось додати до цих думок, що сформувались у майстерні перекладача, супроводжуючи процес творіння. Адже вірші тридцяти восьми поетів, до яких згодом долучились ще дванадцять, формують справжній образ польського письменства в українському суспільстві.


Подобные документы

  • Біографічні відомості життєвого та творчого шляху Юліуша Словацького. Спогади та твори в Ю. Словацького про Україну. Юліуш Словацький в українських перекладах та дослідження творчості поета. Творчість Ю. Словацького в інтерпретації Івана Франка.

    курсовая работа [38,9 K], добавлен 15.10.2010

  • Життєві віхи життя Івана Франка. Документи до історії докторату Івана Франка. Життєпис письменника. Біографія Івана Франко. Пробудження національної гідності та поступ до омріяної незалежності. Відповідальність перед майбутніми поколіннями.

    реферат [358,9 K], добавлен 21.10.2006

  • Особливості укладання та мотиви збірки Івана Франка "Зів’яле листя". Використання різних жанрів. Безсумнівна композиційна цілісність збірки. Модерністська тенденція в українській літературі. Основні поняття знаково-семантичної системи "Зів’ялого листя".

    курсовая работа [60,5 K], добавлен 19.05.2015

  • Навчання Івана Франка у дрогобицькій "нормальній школі" та на філософському факультету Львівського університету. Перший арешт І. Франка та інших членів редакції журналу "Друг". Робота в прогресивної на той час польській газеті "Кур'єр Львовський".

    презентация [1,6 M], добавлен 11.12.2013

  • Короткий нарис життя та творчості відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Роль Франка в формуванні національної культурної свідомості народу. Філософські та естетичні погляди письменника.

    курсовая работа [95,8 K], добавлен 18.10.2009

  • Функції, властивості та завдання публіцистики. Розвиток української публіцистики. Публіцистична спадщина Івана Франка, значення публіцистики в його житті. Ідейно-політичні засади публіцистичної творчості. Використання метафор у публіцистичних текстах.

    курсовая работа [134,9 K], добавлен 13.01.2014

  • Збірка "Коли ще звірі говорили" І. Франка як видатне явище в українській дитячій літературі. Теми навчання і виховання дітей у автобіографічних оповіданнях. Казка як засіб пізнання дійсності для малят, використання автором образних багатств фольклору.

    реферат [23,7 K], добавлен 11.11.2013

  • Аналіз майстерності І. Франка і А. Шніцлера, самобутності їхньої художньої манери у розкритті характерів героїв. Осмислення в літературі дискурсу міста в історичному, культурологічному й філософському контекстах. Віденські мотиви у творчості письменників.

    курсовая работа [125,8 K], добавлен 10.10.2015

  • Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Філософський світогляд І. Франка. Позитивізм у соціальній філософії І. Франка. Проблема суспільного прогресу в працях І. Франка.

    курсовая работа [40,3 K], добавлен 17.09.2007

  • Вплив видатного українського письменника Івана Франка на розвиток літературно-мовного процесу. Теоретичні та методологічні засади дослідження метафори й метонімії. Метафора та метонімія як засоби змалювання Івана Вишенського в однойменній поемі І. Франка.

    курсовая работа [65,0 K], добавлен 24.07.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.