Рецепція античної та англійської історії в драматургії В. Шекспіра

Дослідження творчого доробку Шекспіра як поета Відродження. Вивчення історизму та його форм в художній літературі. Відображення соціальної історії античності в трагедіях "Коріолан" та "Тімон Афінський". Образи англійських королів в історичних драмах.

Рубрика Литература
Вид магистерская работа
Язык украинский
Дата добавления 10.07.2012
Размер файла 120,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://allbest.ru/

Размещено на http://allbest.ru/

Магістерська робота

Рецепція античної та англійської історії в драматургії В. Шекспіра

Зміст

Вступ

Розділ 1. Драматургічна концепція Вільяма Шекспіра

1.1 Творчий доробок Шекспіра як поета Відродження

1.2 Новаторство Шекспіра - драматурга

1.3 Історична тематика драматургії Шекспіра

1.3.1 Історизм та його форми в художній літературі

1.3.2 Історизм у творах В. Шекспіра

Розділ 2. Історія та сучасність в історичних хроніках Шекспіра

2.1 Загальна характеристика історичних хронік

2.2 Історія Англії в драмах Шекспіра

2.3 Образи англійських королів в історичних драмах Шекспіра

Розділ 3. Реконструкція античного світу в «римських трагедіях» Шекспіра

3.1 Проблематика та система образів трагедії «Юлій Цезар»

3.2 Історична основа п'єси «Антоній і Клеопатра»

3.3 Відображення соціальної історії античності в трагедіях «Коріолан» та «Тімон Афінський»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Шекспір - геніальний письменник епохи Відродження. Він один із тих титанів, які були народжені цією епохою, але за своїм значенням далеко виходять за її межі. Його твори не стають надбанням минулого, не покриваються пилом сторіч: вони не втратили живої краси та сили впливу і в наші дні.

Любов і трагічна загибель Ромео і Джульєти, муки Гамлета, страждання Ліра - все це глибоко хвилювало сучасників великого драматурга. І через чотири століття шекспірівські герої з їх багатим внутрішнім життям, глибиною почуттів і думок знаходять живий відгук у зовсім інших глядачів двадцять першого століття - наших сучасників.

Чим пояснити таку життєвість і дієвість творів мистецтва, які були створені чотириста років тому?

Розгадка полягає в тому, що, осягаючи реалії життя, Шекспір ставив у своїх творах такі життєво важливі питання, які переростали його час і переходили до наступних поколінь. Пізнаючи теперішнє, Шекспір сюжетами своїх творів та контекстом діянь їх персонажів був спрямований у майбутнє.

Більш глибоко, ніж його сучасники, Шекспір проник у внутрішній світ людини. Він збагнув страждання, бідність та горе; зрозумів справжню цінність людини і був вірним тим високим ідеалам, про які мріяли кращі люди епохи Відродження.

Шекспір не втрачав віри в невичерпні можливості людини, віри в майбутнє. Він прославляв високі почуття і справжні людські якості: любов і дружбу, розум і прагнення до знань, вірність і мужність. Його передові погляди гуманіста відображали мрії народів про справедливість, яка повинна перемогти зло, брехню, несправедливість. Тому він досяг таких вершин реалістичного мистецтва і створив твори такої величезної художньої сили, які стали безсмертними.

Сучасна філологія відкрила нові перспективи осмислення творів Шекспіра. Так, наприклад, англійський дослідник М. Крейн, застосовуючи теорію текстових світів, намагається зрозуміти глибинний зміст драм Шекспіра як виразника духу своєї епохи [66]. Через мову п'єс Шекспірівські дослідники проникають у реальний світ того часу, висвітлюючи традиції епохи Єлизаветинської Англії, фрагменти античної культури, історії.

Ідеалом західноєвропейської культури XVI ст. залишається Вільям Шекспір, у чиїх творах синтезовано культуру, науку, мистецтво англійського Відродження з його інтересом і до античності.

Актуальність дослідження теми «Рецепція античної та англійської історії в драматургії Шекспіра» полягає в тому, що, по-перше, історизм у художньому баченні В. Шекспіра -- один із важливих компонентів художньої концепції, він постає тим джерелом, до якого інтегрується автор у історичних хроніках. По-друге, серед історичних драм Шекспіра особливе місце належить групі «римських трагедій», написаних на теми з історії античної римської держави. Але так само, як і в своїх драмах, що беруть матеріал з англійської історії, Шекспір висвітлює минуле не задля минулого, а підпорядковуючи свою роботу художника роз'язанню гострих проблем сучасності. По-третє, міф для Вільяма Шекспіра -- це спосіб творення надісторичного, надуніверсального буття, і саме тому його хронічки та історичні драми ґрунтувалися на історичному та міфологічному рівнях.

Шекспір написав десять історичних хронік, вісім з яких літературознавці об'єднують у дві тетралогії, яким притаманні єдність проблематики та певний сюжетний зв'язок. У них висвітлено перипетії найдраматичнішого періоду національної історії -- міжусобної боротьби Ланкастерів та Йорків (двох гілок королівської династії Плантагенетів), що призвела до братовбивчої війни Білої та Червоної троянд (1455--1485). Власне, це становить історичний зміст проблеми художнього втілення й інтерпретації реальних подій у хроніках.

До історичних драм Шекспіра близько стоїть група так званих «римських трагедій», написаних на античні сюжети, запозичені з «Порівняльних характеристик» Плутарха. Це - «Антоній і Клеопатра», «Коріолан», «Тімон Афінський», «Юлій Цезар». У них висуваються масштабні трагічні проблеми життя, світ зображується в стані напруженої боротьби, в якій вирішується доля окремих осіб та цілих народів. Належним чином оцінюючи значний науковий матеріал щодо вивчення загалом творчості В. Шекспіра та конкретно історичних драм і «римських трагедій», необхідно візначити, що недостатньо ще конкретно-текстуальних досліджень, які б яскраво висвітлювали історизм творів Вільяма Шекспіра, особливості рецепції античної та англійської історії в творчому доробку автора. Цим й обумовлюється актуальність нашого дослідження.

Об'єктом дослідження є історичні драми та «римські трагедії» Вільяма Шекспіра.

Предметом дослідження є форми історизму в цих творах.

Метою даної роботи є аналіз та опис особливостей історизму в історичних хроніках і римських трагедіях, які посідають важливе місце в творчості Шекспіра.

Поставлена мета передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

1. З'ясувати принципи драматургічної концепції Шекспіра та форми їх втілення у драматичних творах.

2. Охарактеризувати особливості історизму в історичних хроніках Шекспіра.

3. Проаналізувати трагедії на античні сюжети, запозичені з «Порівняльних характеристик» Плутарха, здійснити їх інтерпретацію на ідейно-світоглядному та характерологічному рівнях.

4. Виявити особливості сприймання, оцінювання та інтерпретування англійської та античної історії у драматургії Шекспіра.

Матеріал дослідження - історичні драми Шекспіра («Генріх 4», ч.ч. I, II і III; «Річард III»; «Річард II»; «Король Джон»; «Генріх 4», ч.I; «Генріх 4» ч. II; «Генріх 5»; «Генріх VIII») та близькі до них так звані «римські трагедії» («Юлій Цезар»; «Антоній і Клеопатра»; «Коріолан»; «Тімон Афінський»).

Теоретико-методологічну базу дослідження становлять наукові праці як вітчизняних, так і зарубіжних літературознавців, які займалися вивченням творчості В. Шекспіра: О. Анікста, М. Барга, А. Бондаренка, С. Дітькової, І. Дубашинського, М. Еліаде, З. Кирилюка, А. Косарева, І. Костецького, М. Литвинової, Є. Мелетинського, С. Питера, П. Рікера, Б. Шалагінова, К. Юнга та ін.

Центральним теоретичним поняттям магістерської роботи виступає поняття історизму в літературі як художнього засвоєння конкретно-історичного змісту певної епохи.

Використання методів дослідження ґрунтується на загальних принципах наукового пізнання: історизму, об'єктивності та системності, які передбачають з'ясування умов виникнення, розвитку й наслідків подій, явищ і процесів, а також розуміння їх причинно-наслідкового зв'язку. Відповідно до перелічених принципів у процесі здійснення магістерського дослідження використані наступні наукові методи: аналіз і синтез наукової інформації, текстуальний аналіз, цілісно-системний аналіз, описовий метод, елементи біографічного та історико-культурного методів, інтерпретація драматичних творів В. Шекспіра на синхронічному, ідейно-світоглядному, характерологічному рівнях.

Наукова новизна полягає в систематизації та узагальненні літературознавчого матеріалу, пов'язаного з творчістю Вільяма Шекспіра; у виявленні спільного та відмінного в особливостях персоніфікації образів головних героїв; у спробі систематизації та узагальнення матеріалу щодо історизму драм Вільяма Шекспіра. Таке дослідження дозволило сформулювати низку положень, котрі характеризуються певною науковою новизною. Елементи наукової новизни вбачаються, зокрема, в наступному:

1) систематизації особливостей розвитку драматургії Шекспіра;

2) виявленні сутнісних ознак історизму в драматургії Шекспіра.

Теоретичне значення роботи полягає в багатоплановості дослідження англійських хронік та особливостей персоніфікації образів головних героїв у них, що дає змогу цілісно розглянути жанрово-стильові особливості англійської хроніки та систематизувати результати дослідження щодо уособлення авторських ідей в образах головних героїв.

Практичне значення роботи полягає в можливості використання її матеріалів під час вивчення творчості Вільяма Шекспіра у середніх загальноосвітніх і вищих навчальних закладах, а також під час розробки спецкурсів і спецсемінарів у ВНЗ України.

Апробація дослідження. Матеріал магістерської роботи апробований у виступах на студентських наукових конференціях РДГУ (2010, 2011 рр.), у статті «Історичні драми у творчості В. Шекспіра», (Збірник наукових робіт студентів РДГУ «Філологічні витоки»,вип. 9).

Структура роботи зумовлена змістом проблеми, метою та завданнями дослідження. Магістерська робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Розділ 1. Драматургічна концепція Вільяма Шекспіра

1.1 Творчий доробок Шекспіра як поета Відродження

Творчість В. Шекспіра є найвищим досягненням європейської літератури доби Відродження. Якщо літературний доробок Данте позначає собою початок Ренесансу, то титанічна фігура Шекспіра вінчає його завершення й увінчує його в історії світової культури. Спадщина великого драматурга набула світового значення, вплинула на творчість численних митців-послідовників і зберігає свою актуальність до нашого часу. Найкращі театри світу незмінно включають в свій репертуар його п'єси, а роль Гамлета мріє зіграти більшість акторів. Незважаючи на світову популярність драматургії і поезії Шекспіра, про його життєвий шлях достовірних відомостей небагато.

Вільям Шекспір народився в англійському місті Стратфорді, що на річці Ейвон, у 1564 році, певно, 23 квітня. Принаймні хрещено його 26 квітня, відповідно до запису в церковній книзі [2;145]. Його батько був ремісником і торговцем, якому належала чинбарня (майстерня, де виготовлюють шнури). На час народження майбутнього драматурга він відчутно збільшив свої статки і навіть був обраний міським головою.

З раннього дитинства Вільям виховувався під впливом стародавніх легенд і народних пісень. Незаймана природа рідного краю і розвинена уява сприяли народженню фантастичного світу в глибинах його вразливої душі.

До 14 років хлопець відвідував місцеву світську граматичну школу, де вивчав риторику, логіку, латину, античну міфологію та літературу. Проте, довго вчитися йому не довелося: фінансові справи батька занепали, постала нагальна необхідність брати участь в утриманні багатодітної сім'ї. За іншими даними, Вільям все ж закінчив школу, після чого нетривалий час працював помічником шкільного учителя [2;149].

У вісімнадцятирічному віці одружився на Енн Хетауей, яка була на вісім років старшою за нього. Через три роки після одруження покинув Стратфорд і переїхав до столиці [83]. У Лондоні Шекспір спочатку наглядав за кіньми джентльменів, які приїздили на вистави. Потім став суфлером, переписував п'єси, виконував епізодичні ролі на сцені.

Акторської кар'єри він так і не зробив: до нащадків дійшли відомості про дві зіграні ним ролі, до того ж другорядні, - це роль тіні батька Гамлета і слуги Адама з комедії "Як вам це сподобається". Проте Шекспір досить швидко досяг успіхів на іншій ниві. Приблизно з 1590 року він узявся за перо. З 1593 чи 1594 року входив до трупи Джеймса Бербеджа, яка давала вистави в одному з лондонських приватних будинікв. А 1599 року сини Бербеджа побудували театр "Глобус". Шекспір став одним із співвласників цього прибуткового закладу, а невдовзі й головним драматургом трупи. Бути драматургом, працювати для театру вважалося тоді заняттям малопочесним. Але він вибрав свій шлях і "зустрів на ньому все, що випадає на долю справжньої людини: ворожнечу і дружбу, зраду і любов, радість перемог і гіркоту поразок. І насамперед - працю" [2;231].

Сім'я його весь цей час залишалася в Стратфорді, куди він повертається, припинивши театральну і творчу діяльність на початку 1612 року. Останні чотири роки життя він проводить поза театром, у Стратфорді. В стінах рідного дому обривається життєвий і творчий шлях великого митця 23 квітня 1616 року. Його було поховано у Стратфордській церкві Святої Трійці. Прикметним, на наш погляд, є той факт, що Вільям Шекспір, проживши 52 роки, помер у день свого народження.

Вільям Шекспір пішов із життя переконаний, що його епоха - вселюдська трагедія. І все ж таки ми маємо підстави стверджувати - більше за все на світі він любив людину і життя. Інакше не міг би створити безсмертні образи, в яких людство і сьогодні бачить і впізнає себе, знаходячи в них не закам'янілі ідеали, а сучасний погляд у минуле і в майбутнє.

Дослідник І. Гігілов виділив низку визначальних рис, які, на його думку, характеризують особистість Шекспіра:

- геніальність, творча зрілість;

- ексцентричність, схильність до таємничості;

- надзвичайна чуттєвість;

- високо розвинений літературний смак, надзвичайне знання драми;

- освіченість (класична освіта того часу, ні в якому разі не самоосвіта);

- приналежність до кола вищої аристократії;

- співчуття до прибічників Ланкастерів у війні Червоної та Білої троянд;

- любов до Італії та знання її;

- добра обізнаність у багатьох видах спорту та розвагах, які були доступні лише багатим лендлордам, в тому числі й у соколиному полюванні;

- знання музики та любов до неї;

- невпевненість, сумніви там, де справа стосувалась жінок;

- людина далека від меркантилізму, щедра та великодушна;

- схвально ставився до католицизму, але тримався подалі від релігійних конфліктів [13;11].

З цим переліком погоджується більшість інших дослідників, зазначаючи, що релігійна боротьба, яка у XVI столітті породила розлад в англійському суспільстві, мала величезне значення в житті вірної традиціям родині Шекспірів. І це, безумовно, не могло не вплинути на творчість драматурга і поета. Його протиріччя, його питання без відповідей відображають питання і протиріччя рідного народу, адже «стратфордський лебідь» осягає не тільки загальносвітові проблеми, він зосереджується також на духовній суті англійського народу, який вважав руйнування давньої церкви злочином і одночасно намагався зрозуміти «Новий Зухвалий Світ» [13;11].

Професор Бермінгемського університету С. Уеллс, намагаючись пояснити багатовікову зацікавленість людства творчістю Шекспіра, назвав його «поетом-гуманістом, релігійним автором у найглибшому розумінні цього слова», тим, хто «існує своїм словом скрізь, навіть у світі надприродному з привидами, казковими героями. Він має свідомість людини, причетної до Всесвіту, до незнаного. З точки зору пластики, драматизму й поетичності, його п'єси схожі на міфи» [30;30].

Творчий доробок всесвітньовідомого поета складають ліричні та ліро-епічні твори (2 поеми, 154 сонета та інші поезії) і 37 п'єс, серед яких 12 комедій, 10 драм на сюжети з англійської історії (так звані «хроніки»), 7 трагедій на сюжети з античної історії та міфології, 5 «великих трагедій» («Ромео і і Джульєтта», «Отелло», «Гамлет», «Макбет», «Король Лір»), 4 «трагікомедії» («Перікл», «Цимбелін», «Зимова казка» та «Буря»).

У геніальних творіннях Шекспіра перед нами постає широка і правдива картина епохи англійського Відродження XVI ? початку XVII ст. ? століть, які сформували національну самосвідомість англійського народу, що виражалося, зокрема, в загальному інтересі до національної історії та всіх перипетій національного державотворення і, в кінцевому результаті, сформували англійську націю.

Англійська історія була найпопулярнішою темою мистецтва тих часів. Мандрівні трупи і стаціонарні театри на всі лади розігрували події війни Білої та Червоної троянд, Столітньої війни, епізоди з життя Генріха VII, Генріха VIII з його шістьма дружинами. Жвавий інтерес викликала римська історія, популярними були історичні життєписи Плутарха. Одна за одною з'являлися інтерпретації англійської історії: «Англійські хроніки у скороченні» Річарда Графтона (1562); «Хроніка» Джона Стау - десять видань з 1565 до 1611 р. Та найгрунтовнішою була багатотомна праця «Chronicles of England, Scotland, and Ireland», («Хроніки Англії, Шотландії та Ірландії», 1577, 1587) колективу авторів під керівництвом Рафаеля Холіншеда, з якої Шекспір взяв чимало сюжетів для своїх історичних драм.

Здійснюючи короткий екскурс в англійську історію пізнього середньовіччя, в умовах якої жив і творив Шекспір, звертаємо увагу на те, що європейське Відродження припадає на історичну добу абсолютизму династії Тюдорів, першим королем якої став Генріх VII (1485-1509). Йому вдалося примирити англійське суспільство після кривавої війни Білої та Червоної троянд, що точилася між англійськими дворянськими династіями Йорків і Ланкастерів у 1455-1485 рр. Важлива роль у зміцненні англійського абсолютизму належала Генріху VIII (1509-1547), який не побоявся піти на загострення стосунків з наймогутнішою тоді в Європі державою - Іспанією. Він розірвав стосунки з папським Римом і оголосив себе главою англійської церкви, проте рішуче відмежувався від протестантського руху, яким в ці роки були охоплені Німеччина, Франція і Швейцарія.

Епоха Відродження і Реформації в історії світової культури має революційну, поворотну роль. На наш погляд, в означений час сформувались явища та процеси, що визначили тенденції подальшого розвитку духовно-культурних сфер людського суспільства, аж до сучасного їх стану:

- на зміну церковному світогляду, який панував неподільно, приходить оновлене бачення світу, в центрі якого стоїть людина з її безмежними можливостями, - гуманізм;

- у науці замість умоглядності, далеких від дійсності логічних побудов виникає дослідне природознавство і, як результат цього, здійснюється величезний крок уперед у пізнанні навколишнього світу і самої людини, виникає спеціалізація в науковому пізнанні;

- об'єктом вивчення значно більшою мірою виступає й саме людське суспільство, починаються пошуки моделей його справедливого устрою;

- утворюються національні європейські літератури і професійний театр;

- постає унікальний історичний феномен ренесансного мистецтва, яке дало людству найвеличніші твори [53;48].

У добу європейського Відродження зріс інтерес до античної спадщини, коли імена давньогрецьких богів і героїв, розповіді про них набули поширення в Європі, саме завдяки літературним пам'яткам. Виходячи з цього, слід зауважити, що міфологія та міфологізм також являлись невід'ємними ознаками художньої творчості доби ренесансу.

Не менше значення, ніж звернення до традицій античності, для Шекспіра, як і для багатьох інших представників постренесансу, є вплив барокової культури, яка починає розвиватися на тлі інтелектуальних знань Ренесансу. Фактично бароко виявилось досить парадоксальним типом творчості. Адже підкреслено індивідуальне осмислення світу (досягнення Відродження) поєднується в ньому з намаганням (безумовно, утопічним) повернути світ «на круги своя», відродити первісний зв'язок із Таємницями Неба, що вже нагадує про повернення до колись ненависного середньовіччя [10;22]. Згадаймо знаменитий «гамлетизм»:

«There are more things in heaven and earth, Horatio,

Than are dreamt of in your philosophy.» [90;542].

Бароко активно апелювало до біблійного вчення, особливо в Англії, але барочне звернення до Священого Писання суттєво відрізнялося від середньовічного. С. Ю. Дітькова цю різницю пропонує умовно зобразити так: Давній світ (язиченська міфологія) = Середньовіччя (християнська міфологія) = Ренесансний вибух, який надав початок роздробленню духовної діяльності на окремі форми суспільної та індивідуальної свідомості (релігію, науку, мистецтво, політику) і обумовив виникнення незліченних «індивідуальних міфологій» [16;10].

Розвиток самосвідомості знищив колективне осмислення Всесвіту, коли міфологія об'єднувала в собі все, що людство знало про навколишнє середовище і про себе. Таким чином, середньовічне сприйняття Біблії, яке будь-який прояв індивідуальної інтерпретації щиро вважало злочином, змінилося спочатку на ренесансне пародіювання, а потім на барочне індивідуальне переосмислення, фактично на створення власної індивідуальної міфології.

Варто звернути увагу також на те, що, на відміну від інших митців доби середньовіччя, Шекспір, розкриваючи сюжетні лінії своїх творів, по суті, не порушує проблеми релігійних почуттів людини; релігія не виступає значним чинником у розгортанні трагічної дії. Своєрідна нейтральність щодо релігійних почуттів є важливою ознакою світосприймання людини пізнього Відродження. В цю добу увага акцентується на морально-етичних цінностях, на вірності ідеалам. Тому смерть як обов'язковий елемент трагічної дії є водночас свідченням вірності ідеалам людини, вірності даній клятві - незалежно від того, стосується це державних проблем («Гамлет») чи особистих людських почуттів («Ромео і Джульєтта»).

Таким чином, В. Шекспір як видатний гуманіст пізнього ренесансу в своїх творах відобразив сутність англійського Відродження, соціальні суперечності, що передували англійській революції середини XVII ст.

Великий англійський драматург епохи Відродження у своїх творах прославляє чесну дружбу і піднесене кохання («Ромео і Джульєтта»), висміює мрійливий індивідуалізм («Марні зусилля любові»). Його ідеалом стає людина, здатна осягнути таємницю світобудови («Гамлет»). Не просто споглядання, а енергійна боротьба за інтереси єдиної, сильної держави («Генріх IV») становлять життєвий шлях його героїв. Шекспір відкидав нетерпимість пуритан («Дванадцята ніч») і не міг без ненависті говорити про феодальне свавілля («Річард III», «Тімон Афінський»).

В. Шекспір створив близько тисячі художніх образів, і в кожному із них - частка його душі, не випадково п'єси називаються найбільш правильною автобіографією Шекспіра.

У сучасній науці творчість Шекспіра поділяють на три періоди: до роботи в театрі «Глобус» (1590-1600); роки праці в загальнодоступному театрі «Глобус» (1600-1608) і час роботи в придворному театрі «Блекфрайерс» (1608-1612) [5;197]. Головними критеріями цього умовного поділу служать характер проблематики творів, особливості жанрової специфіки та емоційне забарвлення п'єс.

Впродовж першого періоду - 1592 - 1600 рр. Шекспір створює свої блискучі комедії: «Comedy of errors» («Комедія помилок», 1592), «Taming of the shrew» («Приборкання непокірної», 1593), «The two gentlemen of Verona» («Два веронця», 1594), «Midsummer night's dream» («Сон літньої ночі», 1595), «Much ado about nothing» («Багато галасу даремно», 1595), «As you like it» («Як вам це сподобалось», 1599), «Twelfth night» («Дванадцята ніч», 1600). У цей же період Шекспір написав ряд історичних хронік: «Henry IV» («Генріх IV», ч.ч. I, II і III, 1590 - 1592); «Richard III» («Річард III», 1592); «Richard II» («Річард II», 1595); «King John» («Король Джон», 1596); «Henry IV» («Генріх IV», ч.I, 1597); «Henry IV» («Генріх IV», ч. II, 1598); «Henry V» («Генріх V», 1599), а також створив свою першу трагедію «Romeo and Juliet» («Ромео і Джульєтта», 1595), драму «Merchant of Verona» («Венеціанський купець», 1596) і трагедію «Julius Caesar» («Юлій Цезар», 1598).

Перший період творчості Шекспіра науковці І. А. Дубашинський та З. В. Кирилюк називають оптимістичним [17;21]. Він припадає на роки інтенсивного соціально-економічного й культурного розвитку країни. Адже саме в цей період творчості всесвітньовідомий поет, поряд з історичними хроніками, почав створювати життєрадісні, оптимістичні комедії, в яких людина виступає творцем свого щастя, переборюючи подекуди складні драматичні ситуації, в чому насамперед і полягає новаторство першого періоду його творчості.

Наступний період творчості Шекспіра (отримав назву «трагічний») охоплює літературний доробок 1601?1608 рр. Конкретно-історичні умови розвитку вітчизни драматурга (кризові тенденції в середовищі гуманістичної ідеології, посилення католицизму) наклали виразний відбиток на твори: зникає їх оптимістична тональність, починає домінувати жанр трагедії. В ці роки драматургом створено його кращі шедеври - трагедії: «Гамлет» (1601), «Отелло» (1604), «Король Лір» (1605), «Макбет» (1605), «Антоній і Клеопатра» (1606), «Коріолан» (1607), «Тимон Афінський» (1608), «Перікл» (1608), а також комедія «Міра за міру». Найповніше геній Шекспіра виявився у великих трагедіях «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет».

У трагедіях перед читачами постає доля людини в суспільстві жорстокості та егоїзму. Головним героєм у них є людина високої самосвідомості, яка вступає в конфлікт зі світом, проходить через жорстокі випробування, зазнає величезних страждань, тяжких переживань і неминуче гине. У розкритті характеру такого героя увага зосереджується на кардинальних, визначальних проблемах життя людського суспільства, що надає трагедіям глибини змісту і сили величних узагальнень.

Дія трагедій розвивається не у вузькій сфері приватного життя, а виводиться на широкий простір історичних, соціальних конфліктів, охоплює різноманітні явища дійсності, добрі й лихі начала в ній, високе і низьке, страшне і смішне. З цим пов'язане й властиве трагедіям Шекспіра вільне змішування стилів, чергування віршованої та прозової мови, що також дає всі підстави для того, щоб називати великого митця справжнім новатором європейського Відродження.

Третій період творчості Шекспіра (1609 - 1612) інколи називають романтичним, хоча це не зовсім точно відбиває його зміст , - вважає О. О. Анікст [4;47]. П'єси цього періоду мають забарвлення притчевості. Найвідоміші з них - «Зимова казка» (1610 - 1611), «Цимбелін» (1609 - 1610) та «Буря» (1612), для яких характерними є фантастика й алегоризм. В останній період творчості Шекспір залишається вірним ідеалам гуманізму. Не знайшовши втілення в житті, ідеали гуманізму в творчій фантазії Шекспіра набули форми мрії про майбутнє, про прекрасний новий світ. Ця мрія, при відсутності можливості реалізацї її в дійсність, втілювалася у формі фантастичних елементів, пасторальних сцен і алегорій, характерних для творчості Шекспіра останнього періоду.

У драмах завершального періоду Шекспір звертається до поєднання фантастики і реальності, до фольклорних мотивів, до казкових сюжетів і утопічних ситуацій, до мальовничих сцен, що розгортаються на тлі природи. У пізніх трагікомедіях Шекспіра панують лірико-героїчний початок, романтика виняткових подій. Цим п'єсам властива тема протиставлення суспільства і природи, жорстких придворних звичаїв та ідилічного сільського життя. Однак розрив із суспільством виступає тут формою морально-етичної критики цього суспільства, а не закликом бігти від нього. Не випадково герої повертаються в суспільство, щоб продовжувати боротьбу зі злом.

Важливою проблемою для Шекспіра є проблема людського характеру. В центрі сюжету більшості драм Шекспіра стоїть особистість, яка розкривається в боротьбі. Шекспір не дає передісторії своїх героїв. Ось саме в цьому і виявляється новаторство драматургії Шекспіра у творах третього періоду. Цей період, на думку М. Барга, характеризується наростаючою втомою драматурга, а також залежністю його від нового монарха - короля Якова та його оточення[8;23]. Шекспір та його друзі, за наказом короля, носили пурпурові лівреї і називались королівськими камердинерами. Театр став майже придворним.

Таким чином, у творчості Шекспіра центральною є проблема людини, людського характеру, яка висвітлюється різнобічно протягом усього творчого шляху.

Шекспіра важко і, взагалі, неможливо зарахувати до конкретного напряму в мистецтві. Його спадщина давно вже визначена як надстильова єдність [16;2]. В ній поєднуються реалістичні тенденції, барокові прийоми, а також широкий контекст середньовічних естетичних досягнень. Творчість Шекспіра вбирає в себе цілу низку різноманітних, характерних для різних естетичних напрямків прийомів. Наприклад, сцена прощання Ромео і Джульєтти на світанку («Are you leaving?...Morning is not here yet…» [89;235] виводить нас на традиції середньовічної куртуазної альби, а оплакування мертвих королевами Маргаритою і Єлизаветою, а також герцогинею Йоркською в «Річарді III» нагадує традицію фольклорного голосіння («Oh my dear little children! O Poor Prince» [87; 298].

Творчість Шекспіра глибоко народна. Найрізноманітнішими формами вона пов'язана з усім суспільним життям країни. Великий драматург зображував соціальну дійсність з найпередовіших, демократичних позицій того часу, засвоївши найкращі елементи духовної культури великої доби Відродження. Через усю творчість Шекспіра проходить лінія утвердження принципів гуманності. Він карає чи звеличує людину, виходячи лише з одного критерію - відповідності її поведінки ідеалам людяності. Тому творчість Шекспіра співзвучна всім епохам, вона завжди є і буде тим джерелом, яке живить прагнення людини до справедливості, краси, ідеалів.

Якщо біля джерел культури Відродження стоїть могутня фігура геніального Данте, то завершує епоху не менш велична фігура геніального В. Шекспіра, за яким стояв досвід майже п'яти століть європейської культури. Тож його, за словами А. О. Вітченка, можна вважати тим теслярем, якому випало прикрасити дах квіткою, тож його - бодай умовно - можна вважати голосом своєї епохи [10;23]. У кожен період творчості Шекспір писав драматичні твори, які й є об'єктом нашого дослідження.

1.2 Новаторство Шекспіра - драматурга

Шекспір здійснив колосальний вклад у розвиток європейської літератури, розробивши у своїх творах основні принципи ренесансної драматургії. Важливою теоретичною складовою творчості Шекспіра є порушення автором питання про дуальність людського життя, його неоднозначність [24;72]. Істина взаємин між людьми завжди прихована, справжність може бути позірною, на думку В. Шекспіра (пор. «Едіп-цар» Софокла). Так, вся Верона була переконана, що Джульєтта -- наречена Паріса, і чекала весілля; істина виявилася зовсім іншою. Показано по суті два буття Джульєтти та інших, що розгортаються у двох паралельних сферах, які фатально перетнулися. Те, що ми спостерігаємо навколо себе, далеко не завжди відповідає дійсності. Г. В. Ковинцев наголошує, що в основі всієї драматургічної проблематики Шекспіра лежить по-ренесансному осмислена ідея дуальності людини і світу [24;98].

Ми знаємо, що античність спиралася на ідею цілісності світу і людини. Ідею роздвоєності й світу, й людини внесло християнство. Світ роздвоєний на теперішнє, несправжнє і тимчасове, в якому фізично перебуває людина (сама до того ж роздвоєна на тіло і душу), і майбутнє, справжнє і вічне, до якого людина лине душею. Концепції драматичних творів Шекспіра сформувалися на базі складного синтезу ренесансної історіософії та старозавітньої концепції вільної людини. Як ренесансний митець, драматург підносив вільну людину і обстоював її кінцеву перемогу над негараздами суспільного буття.

Разом з тим в його зображенні людина, прагнучи до своєї мети, постійно наражається на протидію з боку інших людей, які зводять нанівець її волю. Ця протидія може бути свідомою з боку іншої людини (так, у «Гамлеті» король Клавдій свідомо діє проти принца і заважає йому здійснити план помсти), а іноді й несвідомою (в комедіях, в «Ромео і Джульєтті»). В цьому випадку несвідома протидія уособлює роль випадковості. Людина безсила проти випадковостей; вона може врахувати причинно-наслідкові зв'язки лише в безпосередній близькості від себе, але втручання віддалених сил, які руйнують її життя або вносять в нього хаос і сум'яття, вона передбачити не може.

Концепція випадковостей і прихованих причинно-наслідкових зв'язків відбилася в композиції п'єс Шекспіра. Драматург любить розгортати одночасно кілька сюжетних ліній, які не просто співіснують, а переплітаються, перетинаються і «заважають» одна одній. На сцені, зрозуміло, неможливо показати ці лінії одночасно, тож Шекспір їх чергує та показує у вигляді невеликих фрагментів подій. Це створює ефект емоційної напруги і чекання. Але це має і світоглядний сенс. Нікому не дано, за Шекспіром, наперед угадати справжню логіку подій. Наслідок постійно віддаляється від нас, відривається від своєї причини, ховається за випадковостями.

У кожній п'єсі Шекспіра, незалежно від жанру, може бути від 2 до 5 і навіть більше сюжетних ліній, в кожній з яких наявні три компоненти: життєво важлива і конкретна мета, яку ставить перед собою персонаж; конкретні вчинки і дії, за допомогою яких він здійснює свою мету; конкретний наслідок цих вчинків і дій. Особливою оригінальністю відзначається поєднання Шекспіром сюжетних лінії в історичних драмах («хроніках»). Одна з них відтворює реальні історичні події, а інша розгортає домислені драматургом події приватного, нерідко інтимного життя персонажів. В цьому також, на наш погляд, виявляється новаторство драматургії Шекспіра.

Слід також звернути увагу на оригінальність побудови шекспірівських сюжетів, а саме на те,що структура драматичного сюжету в Шекспіра досить непроста, з огляду на практику переплетіння кількох сюжетних ліній. Нерідко автор застосовує «несправжню» зав'язку; зокрема в «Ромео і Джульєтті» -- це сватання Париса до Джульєтти і згода дівчини. Одночасно ми дізнаємося про закоханість Ромео в Розаліну; отже, глядач готовий стежити за розвитком цих відносин. Проте справжня зав'язка відбувається лише наприкінці 1-ої дії; для цього драматург вводить щось на зразок перипетії (бал у домі Капулетті, на якому обидві пари мають свідомий намір зустрітися), і вона дає подіям зовсім іншого напрямку. Але якщо лінія Ромео -- Розаліна «згортається» одразу після сцени балу, то лінія Парис - Джульєтта продовжує активно розвиватися і доходить до свого завершення наприкінці п'єси, коли Парис гине біля склепа, захищаючи честь нареченої від зухвальця (Ромео). Отже, можна говорити про певну неоднозначність розв'язки, яка має, за словами М. Барга, «зміщений центр» [8;14]. Приходимо до висновку, що драматург прагне завершити розвиток усіх виведених сюжетних ліній приблизно в одній часовій і просторовій точці.

Варто відзначити і те, що, спираючись на досвід античних драматургів і своїх сучасників, Шекспір переосмислює його і як письменник, і як театральний діяч. Сміливо переробляючи відомі фабули Плутарха, Холіншеда, італійських новелістів, він уникає властивих їм багатослівності, зайвої деталізації і віддаленості персонажів від того соціального середовища, відсутність якого у Марло складала враження якоїсь надлюдської сили героя. Важливого значення при цьому набуває не тільки поглиблення змісту, але й драматизація сюжету, що поєднує в собі "бурхливу дію та гостру, всеосяжну думку". Подібний задум здійснювався і за допомогою зовнішніх сценічних прийомів:

1) нерівномірність розвитку подій у п'єсі та концентрація дії в її кульмінаційних сценах (в "Отелло", "Коріолані" кульмінація збігається із розв'язкою');

2) контрастна подача образних систем: усвідомлене "висвітлення" епізодичних осіб (Тібальт) або нівелювання фігур першого плану (Антоніо у "Веніціанському купці");

3) гнучке переведення дії з одного плану на інший з наступною зміною ритмів у сюжеті [49;169].

Досить складною, на наш погляд, є й проблема кульмінацій у Шекспіра. Досить згадати «Отелло», де розв'язка зі «зміщеним центром» (убивство Дездемони і смерть Отелло ) веде за собою складну змістову кульмінацію. Так само непроста кульмінація подій і в «Ромео і Джульєтті»: адже тут трагічна смерть у склепі переходить у своєрідний апофеоз істини над тілами закоханих. У Шекспіра, прихильника міцної монархічної влади -- значна кількість п'єс завершується урочистою сценою появи володаря, устами якого проголошуються істина, справедливість, новий порядок. На сторінках драматичних творів Шекспіра катастрофа обов'язково переходить в катарсис.

Характерною особливістю шекспірівських п'єс була відсутність розподілу на дії, що пізніше здійснять видавці та редактори. Первісно драми Шекспіра створювалися для безперервного виконання на сцені, а роль своєрідних антрактів виконували невеликі паузи в розвитку основного конфлікту.

Шекспір писав у трьох основних для свого часу драматичних жанрах: комедії, трагедії, хроніці. Послуговуючись законами розвитку існуючих літературних жанрів, Шекспір створив також власний жанр ренесансної ліричної комедії, що відрізняється як від давньої афінської комедії (Аристофан), так і від пізніших сатиричних комедій, в яких переважно викриваються певні вади суспільства.

Комізм у Шекспіра не носить викривального характеру, він передає радість внутрішньої, духовної емансипації людини. Герої комедій Шекспіра прагнуть насолоджуватися радощами буття. Впевненість людини в собі, задоволення від свого фізичного та душевного здоров'я викликають у неї втіху і піднесення, які легко передаються глядачам. Комедію Шекспіра визначають як комедію комічних ситуацій і комічних характерів [20;31]. Поділ персонажів на «позитивних» і «негативних» (притаманний певною мірою пізнішому класицизму) тут відсутній. Кожен із героїв може опинитися в комічному становищі -- навіть благородна і чесна людина; а найкумедніша особа може викликати в глядача співчуття і симпатію, наприклад, ремісники-актори в «Сні літньої ночі».

Як правило, в комедіях розгортаються декілька сюжетних ліній. Характерна особливість Шекспіра як творця п'єс з комічним сюжетом, полягає в тому, що центральна лінія може бути драматичною; це означає, що вона не обов'язково містить у собі комізм, і автор при бажанні міг би побудувати на ній трагедійну колізію. Таким є центральний сюжет «Багато галасу з нічого» -- зрада перед олтарем нареченого Клаудіо своєї нареченої Геро; у «Сні літньої ночі» -- це драматично напружені події, що сталися загадкової літньої ночі з закоханими, які захотіли одружитися всупереч деспотичній волі батьків.

Центральну сюжетну лінію автор «оточує» яскраво комічними лініями, які створюють загальний веселий настрій. Одна з них нерідко носить фарсовий характер і розкриває пригоди простих людей, які потрапляють у халепу через те, що із самовпевненістю беруться за малознайому (чи не властиву) їм серйозну справу або просто не знають, як довести її до кінця, в таких випадках виводяться два паралельні соціально забарвлені реальні плани, які приходять в комічне зіткнення (ремісники на святі одруження князя Тезея та цариці Іпполіти в «Сні літньої ночі»; дозорці з простих городян Кизил, Дрючок і Протоколіст, які мали можливість допомогти юним дворянам Клаудіо і Гері, але не спромоглися цього зробити через свою дурість -- в «Багато галасу з нічого»). Ще одна лінія представляє високий комізм (пересмішники Бенедикт і Беатріче в «Багато галасу з нічого»).

Вагому роль для створення комічного в відіграє у шекспірових п'єсах випадковість, яка втручається у свідомі наміри людей. Драматург любить вводити у свої комедії фантастику («Сон літньої ночі»). До комічного ефекту приводить «двосвітність» -- демонстрація такого паралельного розвитку подій, коли персонажі, на відміну від глядача, не знають про справжні рушійні сили того, що з ними відбувається (комічно невдала допомога лісового духа Пека закоханим у «Сні літньої ночі», поки ті сплять) [54;432].

Написані в найбільш оптимістичний період англійського гуманізму, комедії пройняті ренесансним утвердженням земного життя, непохитною вірою в шляхетність і досконалість людини. Герої комедії нерідко зустрічаються з перешкодами на шляху до щастя, стикаються з жорстокістю і несправедливістю, але ніколи не схиляються перед злом, а рішуче борються з усіма його проявами і завжди перемагають у цій боротьбі.

Комедії Шекспіра вражають багатством і широтою життєвого матеріалу, дивовижною різноманітністю людських характерів і натур: кожний із 180 персонажів, виведених у комедіях класика, - неповторна індивідуальність.

Гуманістична мрія Шекспіра про ідеальний світ, що проймає всі комедійні твори, зумовила звертання драматурга до фантастичного елементу, народних легенд і балад, поетики казки, які отримали своєрідну, неповторну інтерпретацію під пером митця.

Визначальною особливістю жанру Шекспірової комедії дослідники О. О. Анікст, І. А. Дубашинський вважають поєднання в ній у нерозривну цілість фантастичного і реального, серйозного і смішного [17;23]. Погоджуючись з поглядами даних літературознавців, відзначимо, що сюжети комедій розгортаються, як правило, у двох органічно злитих планах - романтичному, високому і реальному, побутовому. Витончена думка, облагороджені культурою почуття і пристрасті поєднані з веселим простонародним гумором і побутовими мотивами. Відповідно до цього Шекспір вживає у своїх комедіях вірш і прозу, що, в свою чергу, також є нововведенням в тогочасну літературу.

Комізм -- це домінуючий пафос всієї доби ренесансу, що виражав звільнення особистості. Через комічне людина внутрішньо емансипується від влади духовних догм, морального примусу тощо. Але, звільнившись від догми, примусу чи духовного ярма, людина опиняється перед складним завданням самостійно приймати рішення і нести тягар відповідальності, самостійно передбачати всі наслідки своїх дій. І тут вона наражається на прагнення іншої людини до такої самої духовної емансипації, нерідко анархічно вільного утвердження власної волі. Ці окремі волі внутрішньо емансипованих людей внаслідок випадковості зустрічаються, займають протилежні сторони і приходять в неминуче зіткнення. Від волі ренесансного автора залежало, як показати це зіткнення: як комічне чи як трагічне. З одного й того самого матеріалу він міг зробити і трагедію, і комедію.

Варто зауважити, що в драматургії Шекспіра простежується поєднання комічного і трагічного. По суті, трагічне і комічне мають у Шекспіра одну основу. В його комедіях, як правило, ми знаходимо серед комічних колізій одну таку, де події розвиваються з драматичною гостротою («Багато галасу з нічого», «Сон літньої ночі» та ін.); разом з тим досить часто в трагедіях присутні комічні ситуації та комічні персонажі, а деякі трагедії до певного місця розвиваються за законами комедійної колізії («Ромео і Джульєтта»). Деякі трагедії написані на сюжети комічних італійських новел («Отелло»).

Аналізуючи творчість В. Шекспіра другого періоду, приходимо до висновку, що в цей час він зосередився на трагічних проблемах дійсності та творив переважно в жанрі трагедії. Трагічне світосприйняття відбилося і в написаних у цей період трьох комедіях. Проте зосередженість на трагізмі життя, змалювання непоборних суперечностей та конфліктів дійсності не означали відхід Шекспіра від гуманізму. І в трагедіях він залишався вірним високим ідеалам, не втрачав життєстверджуючого погляду на світ і змальовував його складний художній образ, виходячи з гуманістичних позицій.

Таким чином, драматургія Шекспіра представлена трьома жанрами: комедія, трагедія, хроніки. І в усіх драматичних творах автор тією чи іншою мірою виступив новатором, зображуючи перед нами широку і правдиву картину епохи англійського Відродження. Видатний гуманіст доби пізнього Відродження, Шекспір у своїй творчості відобразив феодальний розбрат, боротьбу королівської влади проти сил феодальної анархії, війну Йоркської та Ланкастерської династій, яка завершилася наприкінці XV ст. перемогою Тюдорів і утвердженням абсолютизму. Показуючи війни, що вели феодали між собою та проти королівської влади, великий драматург правдиво передав характерну для феодального світу атмосферу політичних чвар, кривавих злочинів та грубого свавілля, які підривали могутність країни й гальмували її розвиток, несли величезні нещастя народові. Шекспір усвідомлював, що в таких умовах державна єдність стала історичною необхідністю і забезпечити її могла тільки королівська влада. Драматичні твори автора пройняті засудженням феодальних заколотів, анархії, котрі стоять на перешкоді національному об'єднанню. Драматург показує правоту і неминучість перемоги тих політичних сил, які здатні забезпечити таку єдність і відстоювати інтереси держави. Водночас В. Шекспір не завжди залишався об'єктивним, зображуючи сучасну йому дійсність та історичне минуле англійської держави з роялістських позицій, іноді ревніше відстоюючи інтереси королівської династії, ніж соціальних низів вітчизни. Власне, це становить історичний рівень проблеми художнього втілення й інтерпретації реальних подій у творах видатного письменника.

В плані сюжетного наповнення драматичних творів новаторство Шекспіра-реаліста, на наше переконання, полягає в тому, що він створив не лише багатогранні людські характери, а й продемонстрував динаміку пристрастей реальних і вигаданих персонажів, зумовлену впливом об'єктивного світу. Шекспір вперше в історії світової літератури показав народ як могутню, гуманну та справедливу силу, що творить історію та визначає долі окремих особистостей.

1.3 Історична тематика в драматургії Шекспіра

1.3.1 Історизм та його форми в художній літературі

Насамперед з'ясуємо сутність центрального в нашому дослідженні теоретичного поняття.

Історизм (грец. historikos: дослідницький, науковий) -- художнє осмислення подій минулого, що мають конкретно-історичний неповторний зміст і колорит, спроба його реставрації в різних жанрах лірики, епосу і драми. В основу цього процесу покладений принцип наукового пізнання, за яким певне явище письменства розглядається у закономірному розвитку, пов'язується з еволюцією художньої та суспільної свідомості [32;542]. На відміну від спеціальних наукових дисциплін, які прагнуть описати, проаналізувати, задокументалізувати перебіг історичних реалій, література розкриває його через відтворення життєвої долі людини, перейнятої сумнівами, тривогами, надіями, розчаруваннями, змаганнями тощо.

Незважаючи на те що соціальна критика вбачала історизм лише в реалізмі, він більшою чи меншою мірою стосується й інших стилів і напрямів. Майже все письменство до XVIII ст., за винятком окремих жанрів сміхової культури (комедія, фарс, сатира, фацеція, шванк тощо), орієнтувалося на античну спадщину чи містерію Ісуса Христа [50;59]. Однак нікому з авторів, навіть В. Шекспіру, який спирався на «Життєписи» Плутарха, не вдавалося повністю відтворити картину минулого. Представники Ренесансу, класицизму, наслідуючи традицію античності, поєднували її з тенденціями своєї доби, -підкреслюється в «Літературознавчому словнику-довіднику» [32;543].

Отже, історизм - науковий принцип діалектичного підходу до вивчення дійсності, керуючись яким, всі явища природи й суспільного життя розглядаються в їхньому історичному розвитку та причинно-наслідкових зв'язках з конкретно-історичними умовами їхнього існування.

Історизм художньої літератури в нашому розумінні ? це її здатність у яскравих типових картинах і образах, у конкретних людських долях правдиво розкривати історичну своєрідність певної епохи, процеси розвитку з минулого в майбутнє.

Історизм є важливою рисою творів не тільки про минуле. Звертаючись до минулого, письменник не просто описує окремі життєві явища та процеси, а здійснює художнє дослідження їх і в своєму творі розкриває найістотніше та найвизначальніше для даного історичного періоду.

Існує точка зору, згідно з якою твір мистецтва володіє подвійною естетичною цінністю - цінністю своїх, закладених в ньому "вічних" елементів, і цінністю, зрозумілою тільки для сучасників цього твору [31;276]. Насправді, будь-який твір мистецтва постійно самооновлюється і це самовідновлення здійснюється за допомогою історичного підходу читачів, яким багато в чому повинні допомагати історики мистецтва. У процесі «самовідновлення» твори мистецтва (і літератури в першу чергу) не тільки відновлюють свої цінності, але й певною мірою "змінюють" їх, оскільки нове історичне оточення сприяє його новому розумінню.

Насправді ж, твір "грає" своїми внутрішньо притаманними йому, потенційно закладеними в ньому властивостями. Кожна з епох розкриває в творі ті цінності, які були їм потенційно і разом з тим об'єктивно притаманні. Кожний справжній витвір мистецтва потенційно багатоликий, здатний вигравати різними гранями в різних історичних умовах та епохах.

Так, "Гамлет" Шекспіра у кожну з епох сприймається по-новому. Однак хіба кожен новий зміст суперечить тому єдиному, який був свідомо і навмисно вкладений в нього Шекспіром? Насправді, значна частина інтерпретацій розкриває зміст самого твору і лише деякі виявляються явно помилковими, відображаючи тенденцію й оман самого інтерпретатора, нав'язуючи твору те, що по суті суперечить його сутності. Але і з "явною брехнею" не все йде так просто. Критик-фальсифікатор виявляє себе у своїх фальсифікаціях, видає свою епоху, панівні її тенденції, і з цієї точки зору, якщо фальсифікація не зовсім бездарна, вона може навіть становити інтерес [6;17].

Твір літератури - цінність, яка постійно варіює в часі. Його цінність для періоду свого створення розкриває історичний підхід, для кожної нової епохи. Твір літератури дозволяє пізнати не тільки ті явища, на які спрямована увага автора цього твору, але, слідуючи за ним, відкриває нам і самого автора, а за автором - його епоху, бо він - її органічна частина. Створення твору є факт біографії його автора, біографія ж автора - факт історії, та історії літератури зокрема.

При цьому підкреслимо: історія не "підводиться" під заздалегідь побудовану певну гіпотезу. За твердженням М. Барга, історичні факти у власному тексті, в творчості автора і в історико-літературному процесі, що розуміється як частина історії культури в цілому, створюють наукове розуміння і наукове пояснення літературного твору [8;12].

Отже, в своєму дослідженні творчості В. Шекспіра ми виходимо з того, що історизм у літературних творах пов'язаний з художнім засвоєнням конкретно-історичного змісту певної епохи. Він сполучається, з одного боку, з фактографічністю, історичною реальністю, з іншого - з художнім вимислом, авторською інтерпретацією історичних подій. Історичні особи діють в одному часі та просторі з вигаданими персонажами. Крім того, важливе значення має те, що історичні події висвітлюються митцем з позицій сучасної йому епохи та воночас, з перспективою на майбутнє.

Основні форми історизму в Шекспіра репрезентовані зображенням соціальних рухів народу, ряду відомих баталій, особистостей монархів, боротьби різних реальних політичних сил, тенденцій державного розвитку стародавніх держав та сучасної йому Англії.


Подобные документы

  • Характерні ознаки Ренесансу як явища культури і літератури. Життєвий шлях В. Шекспіра та концептуальні засади його творчості на тлі гуманістичного світогляду. Аналіз жіночих образів у сонетах Шекспіра на прикладі геніального творчого доробку поета.

    курсовая работа [37,9 K], добавлен 18.04.2011

  • Поняття творчого (художнього) методу, його види. Характерні риси ренесансного реалізму, який продовжував демократичні традиції гуманістів Відродження. Особливості творчого методу Шекспіра на матеріалі трагедій "Гамлет, принц датський", "Король Лір".

    курсовая работа [754,6 K], добавлен 25.04.2016

  • Основні риси англійської літератури доби Відродження. Дослідження мовних та літературних засобів створення образу, а саме: літературні деталі, метафори, епітети. Творчій світ В. Шекспіра як новаторство літератури. Особливості сюжету трагедії "Гамлет".

    курсовая работа [74,3 K], добавлен 03.10.2014

  • Дослідження творчої спадщини В. Шекспіра та її місця в світовому мистецтві. Вивчення жанру трагедії. Аналіз композиції та історії написання трагедії "Гамлет". Співвідношення християнських і язичницьких поглядів на помсту і справедливість у трагедії.

    курсовая работа [54,9 K], добавлен 23.11.2014

  • Дослідження карнавальної традиції у драматургії англійського класика та iнтерпретацiя її крізь призму п’єс В. Шекспіра. Світоглядні засади епохи Ренесансу. Джерела запозичень Шекспіром елементів карнавалу. Наявність карнавалізації світу в драмі "Буря".

    дипломная работа [102,1 K], добавлен 14.03.2013

  • Дослідження монологу та його функцій в трагедіях В. Шекспіра. Розгляд художніх особливостей трагедії "Гамлет, принц Датський" та загальна характеристика монологу, як драматичного прийому. Аналіз образу головного героя трагедії крізь призму його монологів.

    курсовая работа [3,1 M], добавлен 21.11.2010

  • Поняття мотиву в оцінках дослідників, його різновиди та аналіз термінів "тип, характер, образ". Своєрідність епохи Відродження та особливості художньої манери трагедії В. Шекспіра "Макбет". Сутність, роль та функція мотивів у творі В. Шекспіра "Макбет".

    курсовая работа [47,3 K], добавлен 03.10.2014

  • Поняття і суть системи персонажів. Роль блазнів і слуг у п'єсах Шекспіра. Виявлення унікальності в системі персонажів в трагедії "Король Лір". Повний розвиток сюжетної лінії - трагедії історії Глостера і його двох синів поруч з історією Ліра і його дочок.

    курсовая работа [40,9 K], добавлен 03.10.2014

  • Особливості епохи Відродження: зсув домінант, інтерес до людини. Оптимізм і песимізм трагедій Шекспіра. Трагедія "Отелло", її місце серед інших трагедій. Внутрішні контрасти Шекспіра. Роль художньої деталі в створенні контрастів в поемі Шекспіра "Отелло".

    курсовая работа [62,9 K], добавлен 15.05.2012

  • Дослідження попередньої творчості Пу Сунлін, переклади його збірки. Художній аспект творчості Пу Сунліна, його авторський стиль та спосіб відображення художніх засобів в творах. Дослідження культури, вірувань, філософії й історії Китаю, переданих автором.

    курсовая работа [60,4 K], добавлен 22.10.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.