Рецепція античної та англійської історії в драматургії В. Шекспіра

Церковні хроністи писали, що Генріх володів багатьма чеснотами, належними нехай не королеві, але святій, безгрішній людині. Так, Генріх дуже дбав про освіту в країні - саме його стараннями були засновані Ітонський коледж і Королівський коледж в Кембріджі. Не меншу увагу він приділяв своїм підданим, що особливо подобалося церковникам. Після смерті Генріха відразу ж поповзли чутки про чудеса, що відбувалися на його могилі. Тіло покійного перенесли в Вестмінстерське абатство. Протягом десяти років було складено цілу книгу, присвячену Генріху-чудотворцеві, і врешті-решт його прихильники домоглися від Папи рішення про канонізацію колишнього англійського короля [45;34?35].

Шекспірівський Генріх - це король, котрий розуміє свою владу як високий державний обов'язок. Він мудрий політик і відважний воїн, його влада є запо-рукою єдності й порядку в державі. Герою хроніки властиві демократичність і високі моральні чесноти. Генріх у хроніці - втілення мрії англійського народу і самого драматурга про таку владу, яка б могла забезпечити народне благо.

Надмір сили занапащає одного Річарда, надмір слабкості - іншого. Обоє виступають апологетами свавільства, згубного для держави, для соціальної гармонії.

Саме про суспільну злагоду мріє, задля неї не шкодує себе король Генріх. Та все марно, адже він сам також порушник. Не за правом спадковості здобув він трон, а за правом сильного, хоча в даному випадку його дії мають моральне підґрунтя: Генріх безневинно постраждав від вінценосного родича. Однак, за середньовічним правом, влада монарха -- від Бога, і ніхто не сміє зазіхати на неї. І все ж таки Шекспір не насилає на Генріха IV божественну кару, а ставить його перед неминучістю політичних наслідків заколоту: той, хто почав розбрат, врешті-решт, і сам стане жертвою смути.

Історичне підґрунтя образу державця, позначене в історичних хроніках, підводить до думки, що історичний образ -- багаторівневий із високим ступенем інтенціональності. Державець -- центральна історична фігура, що перебуває в ядрі суспільно-політичних та історичних процесів. Попри все, державець чи не найяскравіше відображає домінантні уявлення культурно-історичної епохи. Від його волі, власне, й залежить доля інших людей, а тому всі хиби державця, що в художньому творі зумовлюють певні художні конфлікти та драматичні суперечності, - також не менш важливий матеріал, що вказує на те, чого хотів досягти автор твору, вдаючись до змалювання історичної ситуації та історичного персонажа саме так, а не інакше.

Слід також зауважити, що в образі державця автор кодує змісти і сенси, важливі для нього саме з погляду їх сприйняття широкими колами глядачів. У такому разі він змінює історію або, якщо точніше, залучає до своєї лабораторії історичний матеріал, аби не лише створити історичну хроніку як відображення точного й чіткого суспільно-історичного ладу, щоб не лише утвердити історію в художній призмі, а й створити полотно, яке, крім історичного, має й глибший рівень прочитання [25;9]. Отже, художній образ державця в історичних хроніках В. Шекспіра передбачає апелювання до історичного підґрунтя, адже образ постає складним поєднанням історичного матеріалу, що, у свою чергу, апелює до широкого кола історичних (як, проте, й неісторичних, містифікованих) документів, хронік, переказів тощо, які мав драматург .

Шекспір, таким чином, зафіксував початок страшного процесу одержавлення особи в абсолютистському суспільстві, тобто розпад особистості, заміну всього особистісного державно-функціональним.

З послідовним викриттям феодальної анархії пов'язана й одна з найголовніших проблем шекспірівських хронік -- проблема особи короля. Шекспір відстоює необхідність твердої влади короля і нещадно засуджує монархів, неспроможних протистояти феодальному свавіллю, без огляду на те, порочні це натури чи доброчесні.

Так, у трилогії «Генріх VI» показано, що царювання Генріха VI, людини слабовольної, принесло великі злидні країні. Королю вистачало чеснот для приватного життя, але правити країною він був неспроможний. Він і сам усвідомлював, що йому не під силу тягар корони, мріяв про тихе, спокійне життя і шкодував, що доля не зробила його простим пастухом.

У драмі «Річард ІІІ» зображено короля іншого типу. Річард -- сильна особистість, йому притаманні риси, потрібні для правління державою: воля, відвага, енергія, розуміння своїх королівських прав. Але найголовнішого -- здатності служити загальнодержавним інтересам -- він позбавлений. Кривавий деспот і злочинець, Річард не тільки не може погасити феодальні чвари, а й сам розпалює їх. Жадоба влади керує його поведінкою, а відсутність будь-яких моральних засад, неперевершений цинізм повністю розв'язують йому руки. Без сумніву і вагань він порушує закони, вбиває старих і дітей, чужих і рідних, усіх, хто так чи інакше стає на його шляху до трону. Річард визнає правильним лише те, що вигідне йому особисто. Коли потрібно заручитись прихильністю народу, йому легко дається демагогія; йому не важко вдати ніжного брата, надійного друга Бекінгема, зіграти роль безумно закоханого в леді Анну.

Шекспір показує, що такий король ? зло для держави, він знесилює її, сіє ненависть і ворожнечу. В образі Річарда III Шекспір, розвиваючи тлумачення цього образу Т. Мором, ще більше підкреслив його зловісні риси і рішуче засудив тиранію.

Далеко не в кращому світлі на сторінках однойменної хроніки постає шекспірівський Річард ІІ, королівський шлях якого великий драматург змалював дещо пізніше, ніж попередника Річарда ІІІ. З юнацького віку для правителя були характерні крайня підступність, безоглядне марнотратство в межах королівського оточення, до яких в ході управління державою додалися незбалансованість внутрішньої політики та невдачі у сфері міжнародній (невигідний мир з Францією, невиправдана «ірландська кампанія».

Претензії, що роками накопичувались в англійського народу щодо короля, Шекспір подав словами лордів Уіллобі та Росса:

«Our King - not the King. He is being run by

Some duffer ...

The taxes went up excessively, -

And the people turned away from him;

He penalty imposed by family conflicts, -

The nobility turns away from him ...

Not by the war he distroyed the country,

He never led the wars. In the infamous chats

All gave away that was gathered in fights by ancestors…»

[86;134].

Втіленням ідеального монарха є Генріх V в хроніці «Генріх V». Створюючи цей образ, Шекспір відійшов від історичної достовірності: реальний Генріх V був підступним і жорстоким політиком. У п'єсі він позбавлений цих рис, шекспірівський Генріх V -- це король, котрий розуміє свою владу як високий державний обов'язок. Він мудрий політик і відважний воїн, його влада є запорукою єдності й порядку в державі. Герою хроніки властиві демократичність і високі моральні чесноти. Прообраза такого короля феодальна дійсність не давала. Генріх V у хроніці -- втілення мрії англійського народу і самого драматурга про таку владу, яка б могла забезпечити народне благо.

На сторінках «Генріха V» вночі перед битвою, коли полководці ворожого війська хизуються обладунками і бойовими конями, англійський король обходить свій табір, бесідує з простими воїнами. Король, за словами Генріха V, така ж людина, як і інші: так само пахне для нього фіалка, так само діють на нього стихії; почуття його - звичайні людські почуття. «Відбери у короля церемоніал, і в наготі своїй він виявиться всього лиш людиною», ? говорить Генріх [58;134-135].

Проти Генріха повстають феодали, які свого часу допомогли йому здобути корону. В їхніх замках панує епічний час, який не відає перемін і співвідносить людину з незмінною повторюваністю природного циклу, з безумовністю життєвого ієрархічного порядку. Щоправда, тут високо цінується подвиг, що здійснюється не в дусі ранніх форм епосу, в яких герой виступає уособленням народної, родової сили; тут і подвиг, і герой належать лицарському світові з його єдиним культом - особистої честі. Його ідеальним втіленням у хроніці виступає Гаррі Персі на прізвисько Готспур. На нього з тугою позирає король, який волів би бачити його серед своїх прибічників, а не у ворожому таборі. Більше того, Генріх навіть хотів би, щоб його власний непутящий син Гаррі був схожим на свого тезка. Шекспір підкреслив певну спільність між цими персонажами, зробивши їх - всупереч історичним фактам - ровесниками. Але ці аналогії передусім мають на меті посилення контрастності у зображенні характерів, аби ще більше увиразнити ницість принца Гаррі на тлі героїзму Персі, прозваного Готспуром (Шпорою) за непогамовний норов.

Проте у хроніці Готспур видається героєм з чужого жанру. Він з'явився із епосу і міг би перейти в трагедію, де, зберігаючи цілісність своєї натури, був би приречений на високу загибель і оплакування. Натомість тут він стає радше посміховиськом: Готспур гине у чесному двобої від руки принца, а його тіло віддають на наругу Фальстафові. Під його проводом у корчмах і на розбійницьких стежках починає свій життєвий шлях принц Генріх. Як античний Антей, Фальстаф наснажується силою землі, силою усього тілесного та матеріального.

Простір хроніки, до краю звужений, обмежений на початку, здобуде тріумфальну звитягу разом з ідеєю держави. У цьому просторі не місце ані Готспурові, ані Фальстафові, якого щойно коронований король Генріх V проганяє геть. Монарх пізнав Природу, виборов право на людську велич, перемігши Готспура, але все це заради однієї мети - держави, якій він відтепер самовіддано присвячує своє життя. Тепер він -- ідеальний герой історичного Часу, яким і постане у наступній хроніці, названій його найменням.

Саме так намагаються чинити герої наступного циклу - трагедій на античні сюжети, запозичені з «Порівняльних характеристик» Плутарха. І в наступих параграфах ми з'ясуємо, яке місце вони посідають у творчості Шекспіра.

Узагальнюючи здійснений аналіз історичних хронік В. Шекспіра, приходимо до висновку, що визначальною особливістю даних творів виступає драматургічне зображення реальних облич і подій національної історії. На відміну від трагедій, де Шекспір нерідко відходив від правдивого зображення історичних фактів, історичні хроніки характеризуються вірним відтворенням історичних подій, що, однак, припускає авторський домисел і художнє перетворення матеріалу.

Історичні хроніки Шексіпра найбільшою мірою наповнені рецепцією історії англійської держави в період середньовіччя, на їх сторінках в яскравому стилі змальовуються події Столітньої війни, масштабні міжусобиці родів Червоної та Білої троянд, зміна королівських династій, сюжети правління королів Річарда ІІ, Генріха ІV, Генріха V (в якому автор бачив ідеал монарха) Генріха VI та інших діячів англійської історії.

Провідною політичною ідеєю шекспірівських хронік постає об'єднання держави під владою монарха, що бореться з несприятливим впливом різноманітних внутрішніх та зовнішніх чинників. Королі, політичні діячі, феодали посідають головне місце в сюжеті історичних драм Шекспіра. Та зміст їх не зводиться до життєпису королів. Поряд із основним державно-політичним сюжетом у драмах розгортаються картини національно-народного життя, вводиться надзвичайно строката плебейська суспільна сфера, що репрезентує рецепцію соціальної, «народної» історії Англії [3;39].

Поряд із основним державно-політичним сюжетом, зображенням монархів, на сторінках творів розгортаються картини народного життя, зачіпаються різноманітні соціальні проблеми. В історичних хроніках Шекспіра, як і в творчості в цілому, центральною є проблема людини, людського характеру, та її долі.

Відповідно до авторського бачення історичного часу, яке подається у вигляді ланцюга, висхідної лінії, сучасний Шекспірові розквіт Англії був детермінований перемогою династії Тюдорів над Йорками, їх виваженим правлінням. Зображуючи події минулого, автор намагався інтерпретувати через них сучасні проблеми англійської держави та народу. В. Шекспір у всіх історичних хроніках подавав глибоко національне бачення англійської історії, пронизане безкомпромісним патріотизмом.

Розділ 3. Реконструкція античного світу в «римських трагедіях» Шекспіра

3.1 Проблематика та система образів трагедії «Юлій Цезар»

«Римські трагедії» написані на теми з історії античної римської держави. Деякі дослідники, наприклад А. Гвоздьов, відносять їх до історичних драм. Адже тут так само, як і в драмах, які беруть матеріал з англійської історії, Шекспір висвітлює минуле не задля минулого, а підпорядковує свою роботу художника розв'язуванню гострих проблем сучасності.

До даного циклу творів відносять «Юлій Цезар» (1599), «Антоній і Клеопатра» (1607), «Коріолан» (1608), «Тімон Афінський» (1608). В них висуваються великі трагічні проблеми життя, світ зображується в стані напруженої боротьби, в якій вирішується доля окремих осіб і цілих народів. Образи Коріолана, Антонія і Клеопатри належать до найдовершеніших і найбільш глибоких образів трагедій Шекспіра.

У римських трагедіях «загибель старих класів» править за матеріал, за словами І. Франка, «для величних, трагічних творів мистецтва» [51;15]. Крах феодальної аристократії - тема англійських історичних хронік - пророблюється й тут, хоч описувані події відсувають час дії на кілька сторіч назад. Проте основна проблема боротьби нового суспільного ладу зі старим, що його історія засудила на загибель, має тут актуальне й глибоко сучасне для доби Шекспіра пояснення.

Трагедія Шекспіра на римський сюжет мала актуальний зміст. «Під римськими масками приховані люди шекспірівського віку, - наголошує дослідник творчості Шекспіра Д. В. Урнов. Початки нового життєрозуміння, нової моралі, втілені в цезаріанцях, загалом відбивали те саме, що пізніше втілив Шекспір в образах Клавдія, Яго, Едмунда та інших індивідуалістів-хижаків, котрі завдавали удару за ударом ілюзіям гуманістів про можливість перемоги принципу спільного блага» [59; 774].

Трагедія «Юлій Цезар» написана на матеріалі римської історії періоду ранньої імперії. Події твору розгортаються у І ст. до н.е. в епоху «принципату» - коли устрій Риму поєднував монархічні та республіканські риси. Однак, Шекспір, як і завжди, істотно спресував реальні історичні події, додавши дії п'єси незрівняно більший динамізм і стрімкість. Він свідомо (що часто ставилося йому в докір) залишає за рамками трагедії відомі перемоги Цезаря-полководця, зображуючи його як державну людину, як громадянина міста Рима, як римлянина. При всій величі Цезар у трагедії показаний марновірним й слабким фізично. В основі сюжету трагедії - болючий, непримиренний конфлікт між Цезарем і Брутом, людьми, прямо протилежними один одному за своїми світоглядами, політичними переконаннями, натурами.

Не зважаючи на назву п'єси, римський правитель Гай Юлій Цезар з династії Юліїів-Клавдіїв насправді не являється головним персонажем. Він лише декілька разів з'являється у п'єсі та гине на початку третього акту. Центральная фігура -- Брут, у якому борються такі ціннісні орієнтації як честь, патріотизм та дружба, являється нащадком засновника республіки. На сторінках твору зображуються також інші діячі римської історії: Марк Антоній, Марк Лепід, Ціцерон, Публій та ін. На наш погляд, суть твору не в особах: Юлія змінить Антоній, Антонія - Октавій, але незмінним залишиться дух часу, що викликає до життя одного Цезаря за іншим. І ось цей-то дух драматург і відтворив з повнотою і точністю великого історика-філософа.

В характеристиці Юлія Цезаря Шекспір іде за Плутархом, значно відступаючи від прийнятого в англійській літературі його часу трактування Ю. Цезаря як дужого монарха. У Плутарха Цезаря розвінчено, зате Брута висунуто на перший план. У цьому розподілі сил Шекспір іде за Плутархом, показуючи Цезаря глухим на одне вухо, хворим на падучу хворобу і забобонно довірливим до поганих віщувань. Але той самий Цезар владно виявляє своє честолюбство, касує республіканську волю і стає самодержцем, загрожуючи стати деспотичним володарем Риму. Брута, друга Цезаря, Шекспір ідеалізує й змальовує як борця за республіканські вільності. Свої особисті симпатії до Цезаря Брут вгамовує і виступає на боротьбу з ним як з душителем волі. Шекспір змальовує в різних відтінках носіїв протесту старого аристократичного і, водночас, республіканського Риму проти Цезаря-узурпатора. Так, поруч з Брутом, моральну чистоту мотивів якого Шекспір виділяє особливо яскраво, стоїть тверезіший і обачніший Кассій. Він застерігає Брута, вказуючи йому, що треба бути послідовним і йти до кінця в своєму повстанні. Він пропонує йому вбити не тільки Цезаря, а й його прибічника - Антонія. Проте Брут відкидає ці поради, гордо заявляючи, що він не хоче бути «різником» і що тільки вбивство з високих ідейних мотивів він може прийняти і внутрішньо виправдати:

Our course will seem too bloody, Caius Cassius,

To cut the head off and then hack the limbs,

Like wrath in death and envy afterwards;

For Antony is but a limb of Caesar:

Let us be sacrificers, but not butchers, Caius.

We all stand up against the spirit of Caesar;

And in the spirit of men there is no blood

[51;55]

Вбиваючи Цезаря, Брут допускає Антонія до народу і дозволяє йому говорити промову над трупом Цезаря. Вміла демагогія Антонія слушно використовує створену ситуацію, й Антоній опановує настрій юрби, яка щойно вітала Брута-тираноборця. Під впливом промов Антонія юрба римських громадян стає на його бік і тим висловлюється на користь деспотизму, проти республіканця - аристократа Брута. Аристократичні змовники гинуть, Брут і його прибічники засуджують себе на смерть в момент наближення війська Антонія, що успішно провадить свої операції. Спроби затримати історію виявились марними, старовинна аристократія республіканського Риму зазнає краху. Її ідейний натхненник, окреслений як ідеально чистий борець, не спромігся змінити невблаганний хід історично неминучих подій. Він не здобув підтримки серед мас, що пішли за Антонієм, не знайшов грунту, що його було вибито з-під ніг того класу, якому він служив з гарячим, але об'єктивно безсилим героїзмом.

У «римській трагедії» Вільяма Шекспіра «Юлій Цезар» також багато спільного з драмою «Гамлет», і ця близькість зумовлена концептуальними аналогіями з образом морального ідеаліста Брута, який надто самотній, щоби перемогти, і надто відданий добру, щоби вижити. Але коли Брут гине, навіть його ворог Антоній схвально відгукується про нього:

«His life - wonderful, and elements

Herein united so, that nature

Would get up and before the entire world

To declare: «This was a man»

[51;76].

Ці рядки із «Юлія Цезаря» напрочуд виразно продовжені у написаному на рік пізніше «Гамлеті». Ще ні про що не здогадуючись, Гамлет запитує свого єдиного друга Гораціо, чи пам'ятає той його батька. Відповідь Гораціо: «Пригадую, він справжній був король» [61;497]. Гамлет заперечує: «В усьому і для всіх він був людина, // Вже не побачу рівного йому» [61;507]. І в першому, і в другому випадках, продовжуючи традицію гуманістичної думки Відродження, слово "людина" лунає як символ найбільшої вартості, найвища похвала, яка тепер за допомогою дієслова минулого часу відсувається у безповоротну минувшину: «... Він був людина, вже не побачу рівного йому» [51;97].

Таким чином, трагедія «Юлій Цезар», що відкриває для нас цикл «римських трагедій» В. Шекспіра, написана на доступних автору матеріалах римської історії. Події твору розгортаються у І ст. до н.е. в епоху «принципату» - коли устрій Риму поєднував монархічні та республіканські риси. Тут діють реальні історичні особи (Цезар, Клеопатра, Октавій, Антоній та інші), достовірно відтворюється політична й моральна атмосфера Стародавнього Риму.

Юлій Цезар насправді не являється центральним персонажем п'єси, головна увага тут зосереджується на створенні живих, глибоко трагічних образів, породжених кривавим перехідним часом в історії Риму, коли на зміну республіканського ладу прийшла імперія. Цей трагічний процес розкривається через глибоко розроблені індивідуалізовані характери, їх зіткнення і боротьбу. Створена невдовзі після «Генріха V», ця трагедія стала своєрідним підсумком історичних хронік і водночас знаменувала перехід великого драматурга до трагічного періоду творчості.

3.2 Історична основа п'єси «Антоній і Клеопатра»

Зловіснішими і разом з тим яскравішими барвами змальовано загибель старого феодального світу в трагедії «Антоній і Клеопатра» на матеріалі, запозиченому в Плутарха й обробленому в цій трагедії. Головним сюжетним джерелом п'єси «Антоній і Клеопатра» є «Життєпис Антонія», що наводиться в «Порівняльних життєписах» Плутарха. Окремі історичні деталі також були взяті з «Громадянської війни» Аппіана.

Дії п'єси відбуваються у І с. до н.е. (від початку Парфянської війни до самовбивства Клеопатри). Центральною сюжетною лінією твору виступає роман римського полководця Марка Антонія та останньої цариці елліністичного Єгипту Клеопатри. В роки правління Клеопатри з династії Птолемеїв її держава була підкорена Римом. Щоб не потрапити в полон до першого римського імператора Октавіана Августа, Клеопатра покінчує життя самогубством, прийнявши отруту від змії.

На сторінках п'єси в художній інтерпретації автора відтворені коронація Цезарем Клеопатри на східну третину Римської держави; облога Олександрії; битва між Марком Антонієм та Юлієм Цезарем; визнання Цезаря єдиним правителем Риму.

П'єса належить до циклу «римських трагедій» драматурга («Юлій Цезар», «Антоній і Клеопатра», «Коріолан»). Її композиція відзначається особливим поліфонізмом. Події ідуть одна за одною, створюючи відчуття нескінченного плину часу: повстання Фульвії і брата Антонія проти влади Октавія, загибель Фульвії, переговори тріумвірів із Секстом Помпеєм, відновлення громадянської війни і поразка Помпея, перемога Риму в Парфянській війні, усунення Лепіда і так далі. Так само розімкнено і простір п'єси: Рим, Сірія, Афіни, Александрія. Проте, калейдоскоп античних та географічних назв не породжує відчуття хаотичності. Простір гранично сконцентрований, його смисловими центрами стають Рим і Александрія.

Єгипетським епізодам трагедії притаманний особливий естетичний фон. Плинуть води вічно оновлюваного Нілу, височать піраміди, які самою своєю непорушністю немовби заперечують рух часу. Тут шанують богиню родючості Ізіду, мінливу і нерідко підступну, непостійну в добрі і в злі. Перед нами світ пізньоелліністичної цивілізації, витонченої і чуттєвої. За законами цього світу живе цариця Клеопатра, одна з останніх представниць стародавнього роду Птолемідів.

Антонія ж Шекспір наділяє рисами епічного героя, часом навіть трохи міфологізує його образ. Своїм предком і покровителем Антоній не випадково вважає Геракла, одного з найпопулярніших у давньому Римі доблесних еллінських героїв. Римським Геркулесом називає Антонія цариця Єгипту. Асоціація з давнім міфом зумовлює низку сюжетних мотивів п'єси. Після поразки під Александрією зраджений Клеопатрою герой порівнює свої переживання із муками Геракла. Бажання Клеопатри брати участь у битві при Акції викликає в пам'яті образ служіння Геракла лідійській цариці Омфалі. Міфологічні паралелі набувають особливого смислового значення, падаючи сюжетному епізоду виразності та об'ємності.

Проте міфологічна образність супроводить Антонія лише в його александрійській сфері буття. Світ еллінських сказань, що належить уже далекому минулому, воскресає тут востаннє у своїй неповторній казковій чарівності. Подібно до стародавніх ахейців сидять Антоній та його супутники за столами, що вгинаються від усіляких наїдків. Зустріч Антонія і Клеопатри на річці Кідн нагадує тріумф богині кохання Афродіти. Усе в цьому епізоді сповнене солодкої знемоги й справді язичницької чуттєвої чарівності.

Антоній - один із останніх сподвижників Юлія Цезаря, авантюрно-діяльний герой доби громадянських воєн. Його минуле - битва при Фарсалах, у якій він брав участь разом з Юлієм Цезарем, битва при Філіппах тощо. Усе це відбувалося недавно. Про героїчні діяння Антонія згадують тепер з тим самим відстороненим захопленням, з яким розповідають про подвиги його покровителя Геракла.

У висвітленні людської слабкості доблесного Антонія і полягає сценічна функція образу Клеопатри, який багатьма нитками пов'язаний з усією творчістю Шекспіра. У ньому - язичницька чарівність Венери («Венера і Адоніс»), мінливість Крессіди («Троїл і Крессіда»), чуттєва краса смуглявої леді сонетів. Почасти схожі з химерами Клеопатри й примхи героїнь Шекспірових комедій. Проте все це розчинене в неповторній природності внутрішнього світу Клеопатри, стихійного, як сама природа пристрасті. В жодній іншій героїні Шекспіра жіноче начало не було таке акцентоване, гранично оголене. її стихія - вода, покровителька - богиня родючості Ізіда. Подібно до того, як води Нілу приносять то голод, то достаток, Клеопатра обдаровує Антонія і радощами, і стражданнями. При тім Клеопатра не молода, наївна дівчина, як Джульєтта, що безоглядно оддається одному своєму чуттю, не ангельська, строга невинність, як Корделія, не фурія в жіночій подобі, як леді Макбет, не безсердечна злочинниця, як Гонеріль, і не гіпокритка, як Гамлетова мати. В ній змішані всі елементи жіночої вдачі в дивну, оригінальну цілість

Причина неповторної чарівності цариці Єгипту - в її цілковитій тотожності самій собі, тому світу, який її оточує. Клеопатра немислима поза п'янкою атмосферою александрійського палацу з його витонченою розкішшю. Незважаючи на всі спроби Антонія утвердити себе в новій реальності Риму, між доблесним полководцем епохи громадянських воєн і суспільством часів утвердження принципату (перехідного періоду від республіки до імперії, в який в системі управління державою поєднувались республіканські традиції та монархічні елементи) вже неможлива єдність. Єгипет Клеопатри існує лише доти, доки існує його правителька. Разом з Клеопатрою зникає і все її оточення.

Пристрасть для Клеопатри - не примха, а природний вияв її характеру, самої особистості героїні. В ній - її минуле і сьогоднішнє. Мінлива в своїх бажаннях цариця прагне, власне, одного - щоб Антоній належав їй цілком. У цьому - трагічна помилка героїні. Спонукаючи Антонія до титанічних проявів його натури і водночас розчиняючи героїзм коханого в чуттєвій стихії пристрасті, Клеопатра дедалі посилює розлад в душі героя. Примушуючи протагоніста жити на героїчній межі, в трагічному протиборстві з самим собою і з навколишнім світом, Клеопатра неминуче наближає загибель Антонія.

В міру розвитку дії цей конфлікт дедалі загострюється і розв'язується у фіналі трагедії вже на новому рівні. Антоній зазнає цілковитої поразки в боротьбі з Октавієм. Друзі кидають його. Залишає героя бог-покровитель Геркулес.

Оточені й пишністю, і розкошами Сходу, жадібно вбираючи чуттєву радість життя, гинуть Антоній і Клеопатра, безсилі боротися з тверезим, дужим і практичним Октавієм. Шекспір змальовує в піднесених тонах красу внутрішньо спустошеного Антонієвого світу, що гине; він не принижує його образ, але якраз через особливу піднесеність його почувань показує необґрунтованість поривань Антонія, позбавлених практичної доцільності. Напружуючи останні сили, Антоній іде на бій, виявляючи завзяття і доблесть, але все це марне, і його героїзм тільки збільшує трагічну силу, з якою історія переступає через його труп.

Отже, трагедія «Антоній і Клеопатра» ґрунтується на реальній історичній основі, продовжуючи рецепцію історії античного світу в творчій спадщині. В. Шекспіра. Черпаючи свій матеріал з Плутархових життєписів, п'єса відтворює події, що відбувалися в І ст. до н.е.

Сюжет твору відзначається особливим поліфонізмом, насиченістю яскравими віхами античної історії. Події ідуть одна за одною, створюючи відчуття нескінченного плину часу. На сторінках п'єси в художній інтерпретації автора відтворені коронація Цезарем Клеопатри на східну третину Римської держави; облога Олександрії; битва між Марком Антонієм та Юлієм Цезарем; визнання Цезаря єдиним правителем Риму. На наш погляд, «Антоній і Клеопатра» справедливо вважається вершиною зображення античної історії серед драматургічних творів В. Шекспіра.

3.3 Відображення соціальної історії античності в трагедіях «Коріолан» та «Тімон Афінський»

«Римську трилогію» Шекспіра завершує п'єса «Коріолан». Точних відомостей про час написання п'єси не збереглось. Приводом до її написання могли бути народні заворушення, що спалахнули у травні 1607 року в графстві Нортгемптон. Джерело трагедії - біографія Коріолана в «Порівняльних жит-тєписах» Плутарха.

У трагедії «Коріолан» ще яскравіше показано історичну грань, що розмежовує з суворою невблаганністю соціальні сили. Сюжет твору заснований на античних життєписах напівлегендарного римського полководця часів Республіки Гнея Марція Коріолана.

Саме на цю епоху випадають перші рішучі прагнення плебеїв до політичних прав і встановлення трибунської влади - основи подальших домагань. Плебеї виявили багато одностайності, політичного такту і цивільного благородства. Вони і під час боротьби не переставали захищати рідне місто від зовнішніх ворогів, мирилися з поступовими поступками патриціїв і з істинно державною витримкою крок за кроком відвойовували собі рівноправ'я. Усе це факти історичні але украй упереджено висвітлені древніми істориками. Плутарх - джерело Шекспіра, звичайно, не міг розуміти повною мірою сенс римської станової боротьби, і смута боротьби відбилася навіть на його заплутаному, абсолютно некритичному оповіданні.

Коріолан виступає немов «держава в державі». Він безупинно домагається випадку образити плебеїв, кидає презирством в порядки Риму, неугодні йому, готовий розкидати "багатоголову худобу", "цих тварюк" як ворогів у відкритому полі. І не в ім'я якого-небудь політичного ідеалу, а в ім'я своєї благородної особи, тільки своєї, тому що Коріолан не замислиться піти взагалі проти Риму на чолі його зовнішніх ворогів, - мстити "батьківщині зараженій" [82].

Коріолан, полководець аристократичного Риму, змальований з рисами конквістадора XVI ст., вступає в конфлікт зі своїм класом, оскільки честолюбство не дозволяє йому йти на компроміс і засвоювати тактику лицемірних патриціїв Риму. Від нього вимагають, щоб він підлещувався до юрби і уклав з нею союз, потрібний для того, щоб зберегти владу патриціїв. Мати Коріолана (Волумнія) намагається переконати сина поступитися, вийти до народу і здобути симпатії плебеїв перед обранням Коріолана на консула. Вона радить йому «посмішками приниженими» [81;321] стати перед народом з непокритою головою, прихилити свої коліна і запевняти народ у любові.

Але цю тактику фальшиво-демократичного єднання з народом, яку підказують лукаві й дворушні патриції, Коріолан відкидає. Коріолан розриває з аристократичним Римом, переходить на бік ворогів - вольсків, що воюють з Римом, і погрожує зруйнувати місто, яке його виростило. В останній момент Волумнії, матері героя, вдається переконати Коріолана й відвернути розгром Риму. Коріолан зраджує тепер вольсків і гине в гордій самотності. "And power, unto itself most commendable, Hath not a tomb so evident as a cheerTo extol what it hath done". «Він забув, що доблесть людини залежить тільки від загального суду» - говорить наприкінці трагедії вождь вольсків, підсумовуючи події [81;345].

Передчуття грізної соціальної революції, що загрожує аристократії загибеллю, виражене у відомих словах Коріолана: «усі плебеїв вчинки кажуть нам ясніше слів», «нас більше, - ми хліба забажали, і з остраху нам хліб дали, - і святість влади у зневазі, і ласку нашу полохливістю зовуть, і наближається пора, коли спадуть замки з сенату брами, а галич налетить орлів клювать» [81;365]. Кажучи про ненависну йому юрбу, Коріолан усвідомлює, що «плебейській волі потураєм і цим самі породжуємо чвари, заколот, зухвалість; самі для них зорали землю; самі плекали зілля лиха, дозволивши змішатись черні з нами, її пустивши в коло знатних і владу давши цим старцям» [81;372].

Але зусилля Коріолана уникнути загибелі (своєї й свого класу) - марні. Юрба, яку він ненавидить, не має до нього довіри, усвідомлюючи, що він - класовий супротивник. Менше ніж через півсторіччя після написання п'єси «галич» справді налетіла клювати «орлів» в англійській буржуазній революції XVII ст. Це відчуття наближення неминучої катастрофи забарвлює похмурими барвами трагічні події «Коріолана», показуючи, що у Шекспіра накопичується розчарування у керівній аристократичній верхівці англійського суспільства та в спроможності абсолютистської влади вивести країну на шлях, що його схвалив би «загальний суд» [81;379]. Неминучість загибелі аристократа Коріолана та патриціанської знаті, його виховательки, що чіпляється за владу хитрішими способами, ніж сам Коріолан, розкрито в трагедії з великою художньою силою.

Варто також додати, що «Коріолан» - це завершення ще однієї важливої шекспірівської теми - народної, адже ще у хроніках Шекспір виклав соціальні основи своїх подальших міркувань: народ - регулятор суспільної гармонії, показник загальності соціального добробуту, але водночас і ймовірний порушник злагоди. Щоби стати мудрим державцем, принц Генріх пройшов крізь народний сміховий - фальстафівський - фон, але, здобувши владу, прогнав колишнього учителя геть. Влада - для народу, але не для того, щоби потурати його примхам. Народ часто сприймає за правду облудну примару правди, і з ним легше знаходить спільну мову не чесний Брут, а спритний Марк Антоній.

Великий Кай Марцій не тішить себе ілюзією народної любові навіть у мить свого тріумфу, коли за перемогу над ворогом його всенародно вшанували почесним найменням - Коріолан (за назвою підкореного ним міста вольсків Коріолі). Але й тоді він не відповідає на любов, не бажає вгамувати чи бодай приховати, як це роблять інші патриції, свого гордовитого презирства до сіроми. Відтак він прирікає себе на вигнання і загибель, а Рим - на беззахисність перед ворогом.

Трагічна помилка Коріолана полягає в тому, що він сам цього не усвідомлює. Герой переконаний, що саме він є носієм справжньої римської доблесті, адже всі його подвиги здійснені безкорисливо. Героя не приваблюють ні влада (Коріолан аж ніяк не прагне стати консулом), ні багата здобич (герой відмовляється від запропонованих скарбів). Кай Марцій справді зовсім не здатний на розрахунок, лицемірство. Він цілком щиро вірить, що краща нагорода для нього рани, які він дістав у битвах в ім'я Риму. Не сумнівається Коріолан і в тому, що сенс його існування в служінні суспільству, а поведінка римлян, які прирікають Коріолана на вигнання, сприймається героєм насамперед як зрада.

Твердість Коріолана подібна до статичності. Герой неначе живе поза конкретним часом і простором. Рим, в ім'я якого Коріолан звершує свої героїчні діяння, - не що інше, як гіперболізоване втілення особистої доблесті героя. Коріолан неспроможний вийти за межі того кола, центром якого він зробив самого себе. У Плутарха єдиним проханням Кая Марція після битви при Коріолах було дати свободу вольскові, який колись виявив герою гостинність. Шекспір зберігає цей епізод. Однак Коріолан забуває ім'я вольска, і шляхетний порив патриція ні до чого не приводить. Дійсна реальність стикається зі світом абстрактної доблесті, створеним честолюбною уявою Коріолана, лише в батальних епізодах. Наприклад, Коріолана по суті вигнано з Риму задовго до рішення римських плебеїв. Розрив із суспільством спричинений самим світосприйняттям героя. Заперечуючи Римську державу як таку, що не відповідає ідеалу, Коріолан усе ж таки не може уникнути її впливу на свою особисту долю.

Доблесний воїн, щирий і чесний Коріолан, здавалося б, самою природою призначений на роль захисника інтересів народу. Проте, виходячи з природних уявлень, колективний герой трагедії не враховує неприродну суть класового римського суспільства. Наївно ігнорує антагоністичні суспільні протиріччя і Коріолан, вимагаючи від співгромадян суворого виконання законів римської доблесті. Розбіжність долі народу і долі героя, засвідчуючи руйнування суспільних зв'язків між людьми, ще більше посилює трагічну напруженість конфлікту п'єси.

Коріолан з самото початку розвитку конфлікту приречений на самотність. Між ним і його оточенням немає і не може бути взаєморозуміння. Плутарх, як і Шекспір пізніше, пояснював вади Коріолана прорахунками у його вихованні. Образ Коріолана немовби виліплений драматургом за законами античного мистецтва, його постать вражає суворою монументальністю і монолітністю. Неначе бог війни Марс, з'являється звитяжний Коріолан перед глядачем у батальних сценах. На його обличчі кров ворогів, у руках меч - незмінний атрибут героя. Війна - найбільш адекватна сфера самовияву індивідуальності Коріолана.

Отже, що величнішим є герой, тим приреченіший він на відчуження і загибель. Та й сама його велич дедалі більше відходить у минуле. Тут і тепер - відчуження і відчай, у майбутньому - казка або утопія.

У трагедії «Тімон Афінський» викривається згубний вплив золота і грошей на людину і людські відносини. До джерел твору відносять «Життя Алківіада» Плутарха та діалог «Тімон-мізантроп» Лукіана Самосатського. Тут драматург зображує не видатних полководців та правителів доби античності, натомість в яскравих тонах постають пересічні «смертні» - друзі головного героя, діячі культури, купці, слуги, їхні злободенні життєві проблеми, еволюція характерів та світогляду. В трагедії зображаються різноманітні аспекти «народної історії» античної Греції.

Основу сюжету цього твору становить трагічна доля Тімона Афінського - багатія, котрий щедро роздає свої багатства численним друзям, радо допомагає людям. Він вірив, що їхня вдячність, похвали і схиляння перед ним є щирим виявом дружби до нього, правдивого захоплення ним як людиною. Тімон глибоко переконаний, що, опинись він у біді, всі ці люди не змінять до нього ставлення і поспішать йому на допомогу. Незабаром він розорився. Але це його не хвилює, він знає, що має багато друзів, і сподівається на їхню підтримку. Проте ніхто не поспішає її подати, від Тімона відмовляються навіть ті, кого він виручав з великої біди. Невдячність друзів викликає у нього гнів і обурення, він тепер зрозумів, що вони й раніше були з ним нещирими, керувалися корисливістю, лицемірили заради його щедрих подарунків. Усе це приводить його до переконання, що стосунки між людьми в суспільстві визначає золото, і ціниться воно більше, як людина. Тімон проймається ненавистю до золота і до людей і йде жити в ліс. Випадково він тут відкопує скарб, але з огидою відкидає золото і проклинає як зло, що спотворює світ і роз'єднує людей.

Gold? yellow, glittering, precious gold? No, gods,

I am no idle votarist: roots, you clear heavens!

Thus much of this will make black white, foul fair,

Wrong right, base noble, old young, coward valiant.

Ha, you gods! why this? what this, you gods? Why, this

Will lug your priests and servants from your sides,

Pluck stout men's pillows from below their heads:

This yellow slave religions

Will knit and break, bless the accursed,

Make the hoar leprosy adored, place thieves

And give them title, knee and approbation

With senators on the bench: this is it

That makes the wappen'd widow wed again

[61;233].

Тімон помер самотнім, не примирившись з людьми, з ненавистю і відразою до них за те, що вони, піддавшись владі золота, втратили людяність. Але не прокляття Тімона завершують трагедію. Вона закінчується закликом встановити у світі гідний людини порядок речей. Один із персонажів твору, Алківіад, проголошує необхідність подолати, якщо потрібно, то й війною, боротьбу між людьми у суспільстві й встановити мир і спокій:

By humble message and by promised means:

We were not all unkind, nor all deserve

The common stroke of war.

[61;213].

«Предмет історії складають особи», - навчав сучасник Шекспіра Ф. Бекон. І саме в цьому індивідуалістичному плані будує свої історичні конфлікти і Шекспір, приділяючи масам порівняно незначне місце і висуваючи в своїх трагедіях велетнів-героїв з дужими пристрастями.

Підсумовуючи проаналізовані шекспірівські трагедії «Коріолан» і «Тімон Афінський», переконуємось, що, як і в інших драматичних творах, написаних на історичну тематику, на їх сторінках поєднані достеменні історичні події та вигадані автором обставини і персонажі. Якщо попередні «римські трагедії» присвячені художньому зображенню видатних діячів стародавнього Риму, то названі вище твори розкривають авторське бачення «народної історії» в епоху античності.

У трагедії «Коріолан» яскраво продемонстровано історичну грань, що розмежовує з суворою невблаганністю соціальні сили. Саме на цю епоху випадають перші рішучі прагнення плебеїв до політичних прав і встановлення трибунської влади. Водночас, дана п'єса - це завершення ще однієї важливої шекспірівської теми - народної, адже ще у ній Шекспір продовжив виклад соціальних основ своїх подальших міркувань: народ - регулятор суспільної гармонії, показник загальності соціального добробуту, але водночас і ймовірний порушник злагоди.

Різноманітним сюжетам життя пересічних греків античної доби присвячена трагедія «Тімон Афінський», до джерел якої відносять «Життя Алківіада» Плутарха та діалог «Тімон-мізантроп» Лукіана Самосатського. Друзі головного героя - багатія Тімона, діячі культури, купці, слуги, зображуються крізь призму їхніх злободенних життєвих проблем, еволюції характерів та світогляду, що теж демонструє авторську рецепцію соціальної історії стародавніх Греції та Риму.

На основі проаналізованих «римських трагедій» приходимо до висновку, що крім спільності сюжетного джерела, часу й місця дії, розглянуті вище твори об'єднує особлива соціологічна напруженість провідного конфлікту. Героя римських трагедій завжди зображено в його численних суспільних зв'язках, проблема самореалізації для нього неминуче пов'язана з активною оцінкою існуючої суспільної структури.

У боротьбі з утверджуваним принципом цезаризму зазнає трагічної поразки Брут, віднайти втрачену цілісність в умовах ворожої йому дійсності Риму часів Октавія намагається Антоній, гине Коріолан, вступивши у нерозв'язний конфлікт з Римською державою. При цілковитій внутрішній неповторності кожна з римських трагедій варіює схожу сюжетну колізію: особистість і неадекватне їй суспільство. Об'єднує п'єси єдине відчуття поступального руху часу, відрізняє - різне співвідношення особистого і суспільного в провідному конфлікті трагедій.

Отже, античні трагедії Вільяма Шекспіра мають історичну основу. Вони спираються на матеріал з античної історії. Події шекспірівських творів, що відносяться до означеної групи, розгортаються на території римської, єгипетської та інших держав, охоплюючи періоди падіння республіки та становлення імперії у стародавньому Римі. Реальна державницька та завойовницька політика Марка Антонія, Юлія Цезаря, Октавіана Августа, Клеопатри та інших ключових фігур римської історії органічно переплітаються під пером автора із зображенням соціальної історії народів, повстань, заколотів, а також доповнюються сюжетними лініями з особистого життя історичних персонажів, інтерпретованими відповідно до їх бачення драматургом. Історизм Шекспіра виявляється в розумінні головних тенденцій реальної боротьби, що розгортається між старим і новим, у відображенні руху історії в її трагічних протиріччях.

Висновки

В результаті проведеного дослідження ми дійшли наступних висновків.

Серед видатних письменників доби Ренесансу центральне місце належить постаті англійського драматурга Вільяма Шекспіра. На основі послідовного аналітичного опрацювання творів митця маємо можливість виокремити характерні риси драматургічної концепції автора: панорамне зображення різних історичних епох; демонстрація головних соціально-політичних тенденцій їх розвитку; змалювання виразних індивідуалізованих людських характерів; подання динамічних драматичних дій шляхом введенням різноманітних, протилежних один одному образів, а також використанням широкого арсеналу прийомів та засобів драматичного мистецтва. Сміливо переробляючи відомі фабули Плутарха, Р. Холіншеда, італійських новелістів, Шекспір зміг уникнути властивих їм багатослівності, зайвої деталізації та віддаленості персонажів від соціального середовища.

В. Шекспір виявляє глибокий інтерес до історії власної держави - Англії та, як драматург Відродження, до античної спадщини. Він зазвичай не вигадував сюжетів, а брав їх у реальних історичних подіях, а також запозичував у своїх попередників. Джерелами драматичних творів були старовинні легенди, сюжети новел, біографії грецьких і римських полководців, написані Плутархом, середньовічні історичні хроніки. Крім того, сюжетними джерелами могли слугувати комедії та трагедії англійських попередників, твори античної традиції, вже відкритої гуманістами.

Найвищим досягненням творчості Шекспіра вважаються драми на сюжети з англійської історії - «історичні хроніки», які були введені автором у світову літературу як новий жанр. Шекспір написав десять історичних хронік, вісім з яких літературознавці об'єднують у дві тетралогії, яким притаманні єдність проблематики та певний сюжетний зв'язок.

Аналізуючи жанрові особливості та рівень історизму історичних хронік, відзначимо, що визначальною рисою даного жанру виступає драматургічне зображення реальних облич і подій національної історії. На відміну від трагедій, де Шекспір в інтересах загального задуму відходив від точного зображення історичних фактів, історичні хроніки характеризуються вірним відтворенням історичних подій, що, водночас, припускає авторський домисел і художнє перетворення матеріалу. Відзначимо, що історизм -- принцип наукового та філософського пізнання світу, природних и соціокультурних явищ у динаміці їх зміни, становленні в часі, у закономірному історичному розвитку, що передбачає аналіз об'єктів пізнання у зв'язку з конкретно-історичними умовами їх існування.

В шекспірівських хроніках висвітлено трагічні події війни Білої та Червоної троянд (1455--1485). У цих історичних драмах зображувалась не лише доля окремих осіб, а насамперед політичне життя всієї нації, що переживала період становлення. Головним джерелом їх сюжетів були «Хроніки Англії, Шотландії та Ірландії» Р. Холіншеда (1577), зокрема розповіді про історичні події XIV?ХVІ ст., тобто того періоду, коли в обставинах кривавих феодальних міжусобиць формувалася національна держава.

В історичних хроніках з достатньою повнотою показані політичні погляди автора. Розкриваючи переваги й недоліки англійського абсолютизму, драматург вважав найбільшим злом і небезпекою для держави честолюбиву та свавільну феодальну знать. Усі хроніки пройняті засудженням феодальних заколотів, анархії, котрі стоять на перешкоді національному об'єднанню. Драматург показує правоту і неминучість перемоги тих політичних сил, які здатні забезпечити таку єдність і відстоювати інтереси держави. В цьому передусім виявився історизм хронік Шекспіра.

Особливою оригінальністю відзначається поєднання Шекспіром сюжетних лінії в історичних хроніках. Одна з них відтворює реальні історичні події, а інша розгортає домислені драматургом події приватного життя персонажів. В цьому, на наш погляд, також виявляється одна із складових новаторства драматургії Шекспіра. Прикладом цього творчого засобу являється «Генріх ІV», найвагоміша, на наш погляд, історична п'єса Шекспіра, де знаходимо повну рівновагу двох начал - історичної правди (наскільки знав її Шекспір) і художнього домислу: в «Генріху ІV» однакове значення мають принц Гаррі (історична особа) та сер Джон Фальстад (вигаданий образ).

Не залишилась поза увагою драматурга Відродження історія античного світу, сюжети з якої яскраво інтерпретовані автором на сторінках «римських трагедій», переважно запозичені з «Порівняльних характеристик» Плутарха.

У «римських трагедіях», які теж були об'єктом нашого дослідження, подано авторську інтерпретацію історії античного світу. В трагедіях «Юлій Цезар» (1599), «Антоній і Клеопатра» (1607), «Коріолан» (1608), а також «Тімон Афінський» (1608) античний світ зображується в стані напруженої боротьби, у якій вирішується доля окремих осіб та цілих народів. Хоч трагедії написані на стародавні сюжети, вони мали досить актуальний зміст як для епохи їх творця, так і для нашого часу.

Аналізуючи рівень історизму в означених трагедіях В. Шекспіра, приходимо до висновку, що стародавність у зображенні Шекспіра схожа на пізнє середньовіччя чи просто на епоху Відродження. Що ж стосується середніх віків, то Шекспір, очевидно, взагалі не робив ніякого розмежування між тією епохою і своєю. На основі характерного сприйняття автором історичного минулого дослідники зібрали разючу колекцію анахронізмів, які трапляються у творах драматурга. Причина такого суттєвого переформатування реальних деталей англійської та античної історії, на наш погляд, полягала не в невігластві автора, а в особливому складі мислення, що властива порі Шекспіра. Аж до нового часу людство не володіло достовірно історичним мисленням і знанням, минуле уявлялося як подібна до сучасності картина.

В історичних драмах та «римських трагедіях» Шекспіра майже завжди наявний глибокий філософський зміст. Героїв наділено здатністю пояснювати світ і власні вчинки: в подібному психологічному збагаченні характерів немає порушення правди життя, оскільки «філософами» герої стають в особливих ситуаціях, коли їхні міркування про життя звучать цілком природно. У творчій спадщині Шекспіра наголос робиться на долі людини, що пов'язана з іншими людьми, і цей зв'язок створює такий своєрідний феномен, як «світ людей».

Проаналізовані нами в процесі наукового пошуку драматичні твори В. Шекспіра демонструють органічне поєднання глибоких історіософських ідей та проникливих психологічних спостережень, мають незаперечну естетичну цінність і аж ніяк не можуть вважатися простими драматизованими ілюстраціями певних історичних подій.

Відзначимо також, що у всіх творах, котрі містять історичне підґрунтя, В. Шекспір подавав глибоко національне бачення англійської історії, пронизане безкомпромісним патріотизмом. На сторінках творів перед нами постають герої різного суспільного положеня - королі та прості лорди; різних політичних партій ? прихильники Ланкастерів та Йорків; різних характерів - легковажний деспот Річард II і лицарський герцог Гент, його жертва і супротивник, - і всі вони вірно стояли на захисті інтересів своєї вітчизни.

Завершуючи спробу стислого аналізу рецепції історичних подій та явищ у творах В. Шекспіра, підкреслимо, що класик одним із перших у світовій літературі піднявся до історичного бачення дійсності. Він значною мірою продемонстрував роль подій суспільного життя античності, а також сучасного йому періоду розвитку Англії у складанні життєвих шляхів своїх героїв. Шекспір вперше показав народ як могутню, гуманну та справедливу силу, що творить історію та визначає долі окремих особистостей.