Рецепція античної та англійської історії в драматургії В. Шекспіра

1.3.2 Історизм у творах В. Шекспіра

В епоху Відродження розвивається великий інтерес до історії. Жадібно вивчаються твори древніх істориків, досліджуються літописи середньовіччя. Друкувальний верстат робить доступними для широких кіл різноманітні історичні твори. Мовчазною передумовою всіх книг про минуле є поняття про незмінність людської природи. У всякому разі, Шекспіра і його сучасників приваблювали ті уроки, що людство могло почерпнути для своєї нинішньої життєвої практики.

Твори Шекспіра відрізняються глибоким проникненням в історичну суть трагічних протиріч свого часу. В його драматургії правдиво відбиті соціально-політичні конфлікти епохи Відродження. Найглибші зміни в житті, пов'язані з гігантським переворотом в історії, коли в надрах феодальних відносин визрів та стрімко почав втілюватися в економічне та соціально-політичне життя новий, буржуазний лад, - ось основа трагічного у Шекспіра. Історизм Шекспіра - в осмисленні головних тенденцій реальної боротьби, що розгортається між старим і новим. У його творах відбився рух історії в її трагічних протиріччях.

Суттєвий компонент художньої тематики драматургії В. Шекспіра складають явища історичного минулого. Автор виявляє глибокий інтерес до історії власної держави - Англії та, як драматург Відродження, до античної спадщини. Він зазвичай не вигадував сюжетів, а брав їх у реальних історичних подіях, а також запозичував у своїх попередників.

Художнє засвоєння конкретно-історичного змісту тієї чи іншої епохи найчастіше виражається в історичних жанрах. І саме в таких жанрах В. Шекспір створював всесвітньовідомі шедеври, пишучи свої драми на основі матеріалів з англійської історії; з історії античної римської держави; сюжетів, запозичених з «Порівняльних характеристик» Плутарха.

Джерелами драматичних творів були старовинні легенди, сюжети новел, біографії грецьких і римських полководців, написані Плутархом, середньовічні історичні хроніки. Крім того, сюжетними джерелами могли слугувати комедії та трагедії англійських попередників, твори античної традиції, вже відкритої гуманістами, серед яких в Англії особливе місце посідала героїчна постать Т. Мора. У нього Шекспір запозичив історію Річарда III, зберігши також і трактування цього образу Мором, що ґрунтувалося на несприйнятті короля-тирана. Перипетії національної історії драматург відтворював за «Хроніками» Е. Холла та щойно опублікованими «Хроніками Англії, Шотландії та Ірландії» (1577) Р. Холіншеда. Але яким би не було походження сюжету, Шекспір відтворював ідеї, почуття людини епохи Ренесансу. Поєднуючи правду свого часу із загальнолюдською правдою, він створює безсмертні образи.

Драматург досяг надзвичайної глибини зображення історичних конфліктів і розкриття психології людини, насамперед, у драмах - історичних хроніках. Історичні хроніки - загальноприйнятий термін для позначення п'єс на сюжети з англійської історії В. Шекспіра, його старших сучасників, так званих університетських умів, Дж. Піля, Р. Гріна, К. Марло, або наступників - Г. Четла, Д. Форда, Т. Деккера. Проте лише творчість Шекспіра пов'язують із зародженням і становленням жанру [18].

Шекспір, створивши епічний за задумом і втіленням цикл із десяти історичних хронік, пронизаних ідейною єдністю, сформулював у прологах до дій однієї з п'єс циклу - "Генріха V" своєрідну естетичну програму митця, який використав епічні можливості історичних хронік для відтворення найдраматичніших моментів англійської історії.

Художні пошуки Шекспіра приводять до поєднання життєподібних і умовних форм відтворення історії, введення елементів домислу (відхилення від точних фактів історичної дійсності) та вимислу (введення у твір окремих подій, персонажів, яких не існувало насправді). Наприклад, автор замовчує факт прийняття Великої хартії вольностей у "Королі Джоні", переносить чесноти Жанни д'Арк на Толбота ("Генріх VI"), значно збільшує вік короля і навпаки "омолоджує" Готспера у "Генріху IV", вільно переміщує й перегруповує події та персонажів, як того вимагає задум. Таким чином, історична правда в наведених випадках перетворюється в художню. Автор історичних драматичних хронік прагне висловити найважливіше для свого часу, веде діалог із сучасником про сучасність на матеріалі минулого, відтворює об'єктивні закони, рух соціальних і політичних взаємин, людського суспільства в цілому, історії в художній формі.

На основі окреслених аспектів історичної творчості Шекспіра можна виділити ряд характерних ознак історичних хронік класика:

- епічний сюжет, заснований на реальних історичних подіях, добре відомих глядачам, проте, набуває нових рис під впливом обраного автором співвідношення документа, художнього домислу та вимислу, що призводить до інтерпретації історичного факту (зображення авантюрного й войовничого Генріха V "ідеальним правителем" у шекспірівській "хроніці"), його трансформації (незначний за масштабами як свого правління, так і злодіянь, Річард ІІІ перетворюється у Шекспіра на кривавого монстра, втілення найгірших рис макіавелліста) і навіть до деформації історичного факту (значно занижений, спотворений образ Жанни д'Арк у першій частині "Генріха VI");

- в основі історичних хронік лежать розповіді не про долю окремої людини, а про долю держави чи навіть людства, відбито загальні тенденції історичного процесу, зображено події, що змінили хід історії (історичну й сюжетну основу восьми драматичних хронік Шекспіра становить Війна Білої та Червоної троянд);

- конфлікт протікає не між окремими історичними особами, а між групами, що представляють певні політичні партії, стани, держави, світогляди, ідеології ( Ланкастери та Йорки, англійці та французи, протестанти й католики);

- історичні події проектуються на сьогодення для вирішення актуальних, сучасних авторові проблем, для відтворення на сцені загальних тенденцій в історії.

Трагедії Шекспіра теж спираються на сюжетний матеріал історії та легенди, в яких відбито героїчні сюжети боротьби різних діячів. Але на цьому легендарному й історичному матеріалі Шекспір висував гострі сучасні проблеми. Для великих трагедій Шекспіра характерний "тираноборчий" пафос.

Аналізуючи трагедію «Макбет», сюжет якої Шекспір запозичив з «Хронік» Р. Холіншеда, варто зауважити, що вона є твором, що у яскравому стилі висвітлює соціально-політичну проблематику, в якому засуджено криваву узурпацію влади і свавільний волюнтаризм монарха.

Шекспір створив також видатні трагедії на античні сюжети, запозичені з «Порівняльних характеристик» Плутарха. Це - рання трагедія «Юлій Цезар», а також «Антоній і Клеопатра», «Коріолан», «Тімон Афінський», що завершують другий період творчості. В них здійснюється постановка масштабних трагічних життєвих проблем, світ зображується в стані напруженої боротьби, у якій вирішується доля окремих осіб і цілих народів. Образи Брута, Коріолана, Антонія і Клеопатри належать до найдовершеніших і найбільш глибоких образів Шекспірових трагедій. Хоч трагедії написані на стародавні сюжети, вони мали досить актуальний зміст як для епохи їх творця, так і для нашого часу. Тут Шекспір гостро поставив нагальні політичні питання, виразив своє ставлення до республіканської і монархічної форм правління, показав значення народу в соціально-політичній боротьбі із несправедливою політикою правителів.

Поєднання вигаданих характерів персонажів у згаданих вище творах, обставин їх діяльності з реальними історичними сюжетами є свідченням використання художнього історизму в п'єсах різних періодів творчості Шекспіра. Особливості внутрішнього світу героїв, еволюція їх світогляду та життєвих позицій в автора завжди зумовлені впливом світу зовнішнього, об'єктивною дійсністю розвитку суспільства, що їх оточувало.

Шекспір одним із перших у світовій літературі піднявся до історичного бачення дійсності. Він значною мірою продемонстрував роль подій суспільного життя античності, а також сучасного йому періоду розвитку Англії у формуванні життєвих шляхів своїх героїв. Внутрішні конфлікти й протиріччя, якими мотивувалась поведінка тих чи інших персонажів, були відображенням суспільних протирічь. Наприклад, еволюція світогляду й характеру англійських королів Генріха VІ, Річарда ІІ та Річарда ІІІ у перших історичних хроніках була детермінована, за Шекспіром, загостренням соціально-політичної боротьби в першій половині XVІІ ст., яке, зрештою, стало одним із каталізаторів соціальних потрясінь в ході буржуазно-демократичної революції середини століття.

Принципами та складовими історизму в зображенні суспільних подій наповнені сюжетні лінії всіх шекспірівських історичних хронік. Наприклад, на сторінках хроніки «Король Річард ІІ » англійський народ виступає домінуючою рушійною силою історичних подій, тут розкриваються особливості монаршої політики Річарда ІІ, який «завдяки» своїй щедрості змушений вдатись до здачі в оренду королівських маєтків для поповнення казни, посилює податковий тиск на більшість населення, дозволяє свавілля лихварів.

Таким чином, можна стверджувати, що драматургія Шекспіра має історичну сюжетну основу. Шекспір, як і будь-який інший письменник, творчо використовував історичний матеріал - з історії античної Римської держави, з англійської історії. Проте він висвітлює минувшину не заради її самої, а пов'язує історію з сучасністю, через картини минулого розв'язує гострі проблеми свого часу.

Отже, з усього вищесказаного можна зробити висновок, що у Шекспіра, автора історичних хронік і трагедій, наповнених історичним змістом, були попередники і вчителі, але, незважаючи на це, поет з самого початку зайняв своє особливе місце в англійській драматургії та європейській літературі епохи Відродження в цілому. І прийоми його («текст у тексті», «театр в театрі» та ін.) не тільки оригінальні для поета XVI століття, але виняткові взагалі в галузі історичної драми.

Пролог до «Генріха VIII» обіцяє публіці зображувати у хроніці виключно правду і справжню історію, не вдаватися до ефектних сцен і безглуздих битв. Водночас, автор суттєво відхилявся від об'єктивного зображення Генріха VIII, але пролог абсолютно правильно характеризує його як автора хронік. Поет з дивовижною самовідданістю і тактом підпорядковується своїм джерелам, часто запозичуючи сцени і монологи з літопису Холіншеда.

Перед нами герої різного соціального стану - королі і прості лорди; прихильники Ланкастерів і Йорків; різних характерів - легковажний деспот Річард II і лицарський герцог Гент - і всі вони однаково обожнюють рідну Англію, стаючи чутливими поетами, лише тільки заходить мова про могутність батьківщини або її нещастя.

Шекспір висловлює у хроніках свій гнів і глузування над наслідувачами іноземної моди. Так, одна з вад, що тягне за собою падіння Річарда II, - захоплення італійськими модами: це явний анахронізм для XIV століття англійської історії, який необхідний поетові в патріотичних цілях.

Відзначимо також те, що марно шукати в хроніках Шекспіра принципи та ідеї, що були покликані до життя англійськими міжусобицями. Питання загальної політики відігравали велику роль саме при Річарді II. Річард II, розраховуючи на шлюб з французькою принцесою, засвоїв при дворі французький етикет і заявив про претензії на необмежене самовладдя за прикладом французьких государів. Саме за ці домагання парламент звинуватив короля в порушенні конституції. Англійські історики цю боротьбу вважають першою конституційною боротьбою в англійській історії. Події за короля Джона загальновідомі: спільними зусиллями лордів, духовенства і лондонських городян була створена Велика хартія вольностей, тобто покладена юридична основа особистої свободи різних соціальних стратів англійського суспільства.

У проаналізованих нами шекспірівських хроніках немає політичних питань про владу короля і права його підданих: поет навіть пропускає в одній із хронік епоху створення Великої хартії і не займається розглядом конституційних злочинів Річарда. Його увага зосереджена на моральних недоліках діячів, на психології, а не на політиці. Так, король Джон суттєво прикрашений порівняно з дійсною особистістю цього государя. Безсумнівно, при такій постановці питання хроніки Шекспіра виявляються далеко не повними, не вичерпують всіх явищ історичних епох. Правдиві у фактах і характерах, вони опускають чимало суттєвих подій, шукаючи в героях, перш за все, людей, а не політичних діячів. Ця правда, на наш погляд, скорочена і нерідко однобічна. Вона дуже характерна для Шекспіра - поета, байдужого до громадських рухів, порівняно з психологічним розвитком окремих особистостей.

Шекспір саме неповнотою своїх хронік довів сумлінність у користуванні джерелами. У другій частині «Генріха VI» він міг просто переписати з літопису гумористичні сцени з народними змовниками і на цьому покінчити з повстанням Кеда. Згодом він так само вчинить з плебеями в «Коріолані», запозичуючи і тут аристократичний дух з джерела [85]. І ми не можемо вимагати від поета XVI століття проникливості і тлумачень, які навіть у наш час стають доступними далеко не всім ученим. На наше переконання, мав рацію О.О. Смирнов, коли знаходив у Шекспіра «ще дуже рудиментарну, ще дуже нерозроблену і нерозкриту, але все-таки виразно вловлювану, надзвичайно передову для тієї епохи філософію історичного процесу» [21;49].

Дослідники зібрали разючу колекцію анахронізмів, які трапляються у Шекспіра і яких газетна критика не пробачила б жодному сьогоденному письменникові. У творах драматурга Клеопатра, що жила в І столітті до н.е., грає на більярді, винайденому в XVI столітті. В часи Юлія Цезаря в Римі лунає бій годинника, хоча вперше годинники з боєм були винайдені в XIV столітті. У "Королі Лір", де дія відбувається в древній Британії в одне з перших століть нашої ери, Глостер читає в окулярах, винайдених лише в XIII столітті. В «Макбеті» стріляють гармати, винайдені в XІІІ ст., Фальстаф користується пістолетами. У «Цимбеліні» вже існують англійці і французи. Жителі Трої, Афін і древнього Рима у Шекспіра носять середньовічний одяг - кафтани, капелюхи, рукавички, фартухи ремісників. Персонажі Шекспіра не тільки говорили й одягались як люди, з котрими він зустрічався в Лондоні чи Стретфорді, але й бачили світ, як вони [19;214].

Взагалі стародавність у зображенні Шекспіра схожа на пізнє середньовіччя чи просто на епоху Відродження. Що ж стосується середніх віків, то Шекспір, очевидно, взагалі не робив ніякого розмежування між тією епохою і своєю. Причина була не в невігластві автора, а в особливому складі мислення, що властива порі Шекспіра, - так вважає О. Анікст [2;129]. Аж до нового часу людство не володіло достовірно історичним мисленням і знанням. Навіть геній В. Шекспіра не міг відтворити в трагедіях, написаних на матеріалі «Життєписів» Плутарха і ранньосередньовічних хронік, справжні конкретно-історичні колізії рабовласницького і рідного для феодала суспільства; так само не слід шукати в цих трагедіях зображення реальної зовнішності далеких часів, хоча багато окремих рис і сам хід подій вони відтворювали вірно.

Читаючи Шекспіра, варто мати на увазі, що його анахронізми пояснюються аж ніяк не обмеженістю освіти, а іншим характером історичних знань його часу. Науковці-шекспірознавці зауважують, що в цьому відношенні він був не більшим невігласом, ніж Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Рубенс і навіть Рембрандт. Усім їм минуле уявлялося як подібна до сучасності картина. Хоча поняття про час вже отримало в епоху Шекспіра значний розвиток, однак воно ще не розчленовувалося, як у наступні історичні періоди [3;131-132, 8;57]. Минуле і сьогодення зближалися. Сплетіння різних часів в одному творі мало за основу давню моральну традицію. Ідея еволюції людської свідомості ще не виникла. Релігійне вчення доводило, що людина вийшла готовою з рук творця. Природа її вважалася незмінною як у язичницьких релігіях, так і у християнстві. Звідси, на наш погляд, впевненість мислителів Відродження в тому, що люди завжди були однакові, а отже, характери і зовнішній побут теж були подібні. Історія читалася Шекспіром і його сучасниками, за словами О.Анікста, як літопис людських доль, у яких виявлялися вічні закони життя [4;97].

Поетичний історизм Шекспіра був гідно оцінений і осмислений тільки в XIX ст. Відкинувши середньовічну містичну точку зору на хід історії, Шекспір не схиляється до перебільшеної оцінки особи, такої характерної для історичної літератури епохи Відродження [79]. Пріоритет мають правота і мудрість народу перед розумом, волею, долею окремої людини, яким би великим не було її значення в суспільстві.

Резюмуючи особливості драматургічної концепції видатного письменника доби Ренесансу В. Шекспіра, стверджуємо, що він здійснив колосальний вклад у розвиток європейської літератури, розробивши у своїх творах основні принципи ренесансної драматургії. Автора неможливо зарахувати до конкретного напряму в мистецтві. Творчий спадок драматурга давно вже ідентифікований як надстильова єдність, у якій поєднуються реалістичні тенденції, барокові прийоми, а також широкий контекст середньовічних естетичних досягнень.

Творчість Шекспіра літературознавці традиційно поділяють на три періоди: до роботи в театрі «Глобус» (1590-1600); роки праці в загальнодоступному театрі «Глобус» (1600-1608) і час роботи в придворному театрі «Блекфрайерс» (1608-1612) [5;197]. Головними критеріями цього умовного поділу служать характер проблематики творів, особливості жанрової специфіки та емоційне забарвлення п'єс. Шекспір діяв і творив у період пізнього середньовіччя, що наклало характерний відбиток на його творчі пошуки. Як видатний гуманіст пізнього ренесансу в своїх творах він відобразив сутність англійського Відродження, соціальні суперечності, що передували англійській революції середини XVII ст., а також звертався до античних сюжетів.

Шекспір писав у трьох основних для свого часу драматичних жанрах: комедії, трагедії, хроніці. Творчість Шекспіра глибоко народна. Найрізноманітнішими формами вона пов'язана з усім суспільним життям країни. Великий драматург зображував соціальну дійсність з найпередовіших, демократичних позицій того часу, засвоївши найкращі елементи духовної культури великої доби Відродження. У творах Шекспіра центральною є проблема людини, людського характеру, яка висвітлюється різнобічно протягом усього творчого шляху. Вперше в історії світової літератури великий митець показав народ як могутню, гуманну та справедливу силу, що творить історію та визначає долі окремих особистостей.

Твори Шекспіра відрізняються глибоким проникненням в історичну суть трагічних протиріч свого часу. Історизм Шекспіра - в осмисленні головних тенденцій реальної боротьби, що розгортається між старим і новим. У його творах відбився рух історії в її трагічних протиріччях. Основні форми історизму в Шекспіра репрезентовані зображенням соціальних рухів народу, ряду відомих баталій, особистостей монархів, боротьби різних реальних політичних сил, тенденцій державного розвитку стародавніх держав та сучасної йому Англії.

На наш погляд, В. Шекспір одним із перших у світовій літературі піднявся до історичного бачення дійсності. Він значною мірою продемонстрував роль подій суспільного життя античності, а також сучасного йому періоду розвитку Англії у формуванні життєвих шляхів своїх героїв. Прикметно, що він висвітлював минувшину не заради її самої, а пов'язував історію з сучасністю, через картини минулого розв'язував гострі проблеми свого часу.

В наступних розділах ми розглянемо прояви історизму, по-перше, в історичних драмах В. Шекспіра та, по-друге, в трагедіях на римську тематику.

шекспір поет історизм трагедія

Розділ 2. Історія та сучасність в історичних хроніках Шекспіра

2.1 Загальна характеристика історичних хронік

У творчій спадщині В. Шекспіра своєрідне місце займають історичні хроніки. Визначальною рисою даного жанру виступає драматургічне зображення реальних облич і подій національної історії. На відміну від трагедій, де Шекспір в інтересах загального задуму відходив від точного зображення історичних фактів, історичні хроніки характеризуються вірним відтворенням історичних подій, що, однак, припускає художній домисел і художнє перетворення матеріалу.

За «Літературознавчим словником - довідником», «хроніка (грец. chronika - літопис) - літопис, вид історичного твору; літературний твір, в якому послідовно розкривається історія суспільних чи родинних подій за тривалий проміжок часу» [32;713].

«Історичні хроніки» ? це оригінальне жанрове утворення, що виникло в англійській ренесансній драматургії на основі активної взаємодії історіографії та драми. Написані на сюжети з вітчизняної історії, ці п'єси характеризуються виразним тяжінням до трагедійного звучання, високою подієвою динамікою, наявністю напруженого соціально-політичного конфлікту. Головними дійовими особами виступають історичні постаті, психологія, характери та вчинки яких не тільки детермінують перебіг конкретних подій, але й значною мірою впливають на хід історії [58;17] .

Загалом Шекспір написав десять історичних хронік, вісім з яких науковці об'єднують у дві тетралогії, яким притаманні єдність проблематики та певний сюжетний зв'язок.

Першу тетралогію складають три частини «Генріха VI», написані, відповідно, у 1592, 1590 та 1591 роках, і «Річард III » (1592?1593). Зображені в ній соціально-політичні катаклізми за хронологією відбувалися пізніше, ніж ті історичні події, що відтворені у другій тетралогії, до якої входять хроніки «Річард II » (1594?1595), перша частина «Генріха IV » (1596?1597), друга частина «Генріха IV » (1598?1599) та «Генріх V » (1599). Осібно стоять дві інші історичні п'єси Шекспіра ? «Король Джон» (1596?1597) та «Генріх VIII» (1612).

Дослідники відзначають, що історичні хроніки Шекспіра не є рівноцінними. Впродовж 90-х років творчість драматурга зазнала певної еволюції, в ході якої поглиблювався її реалізм. Хроніки, написані після «Короля Джона», тобто у другій половині 90-х років, позначені більшою зрілістю думки й майстерністю.

Шекспірівські хроніки демонструють органічне поєднання глибоких історіософських ідей та проникливих психологічних спостережень, мають незаперечну естетичну цінність і аж ніяк не можуть вважатися простими драматизованими ілюстраціями певних історичних подій. Інтерес драматурга до історичної тематики був цілком закономірним: за часів правління королеви Єлизавети (1558--1603) історія поступово перетворювалася на найбільш шановану, після теології, дисципліну, на сферу уваги представників різних соціальних верств і різних релігійних конфесій , що, у свою чергу, зачіпає й питання творення утопічної реальності у Шекспіра, - так вважає В. П. Комарова [25;57].

В історичних хроніках Шекспіра, на відміну від попередніх епох, наголос робиться на долі людини, що пов'язана з іншими людьми, і цей зв'язок створює такий своєрідний феномен, як «світ людей» [11;205]. Хроніки Шекспіра позбавлені залежності героя від сил долі чи волі Бога. Практично кожна п'єса англійського драматурга несе в собі проблему моральних пошуків, діє відповідно до свого розуміння честі, обов'язку, гідності.

У хроніках Шекспіра майже завжди наявний філософський аспект, що відіграє, проте, меншу роль, ніж у трагедіях та інших драмах. Героїв наділено здатністю пояснювати світ і власні вчинки: в подібному психологічному збагаченні характерів немає порушення правди життя, оскільки «філософами» герої стають в особливих ситуаціях, коли їхні міркування про життя звучать цілком природно. Індивідуальне світосприймання Генріха VІ, Ричарда ІІ, Фальстафа, принца Генріха, відображає типові для багатьох часів філософські, моральні й політичні принципи» [2;6]. В. Шекспір хотів створити історичне полотно відповідно до конкретно-історичних умов тогочасної Англії. Він, прагнув ствердження консолідуючих інтенцій у своїй творчості, які б були спрямовані на відображення військової величі країни, політичної єдності.

Історичний компонент у хроніках був домінантним і з формальної точки зору. Хроніки Шекспіра, як і інші жанри його творів, ідентифікуємо як історичні з певними застереженнями, як відзначалось у попередньому розділі. Письменники шекспірівської епохи не усвідомлювали повною мірою, що в ході історичного розвитку змінюються світоглядні орієнтації, ментальність народу та його окремих представників. Персонажі, шо діяли в історичних хроніках В. Шекспіра - люди єлизаветівської Англії, - так вважає дослідник творчості Шекспіра М. Морозов [71;43].

На наше переконання, формування історичної концепції Шекспіра було б неможливим без успіхів, яких досягла європейська й англійська історіографія Ренесансу. Епоха Відродження ввійшла в історію людства як блискучий період бурхливого розквіту науки й мистецтва. «Потужні удари, нанесені гуманістами схоластичному церковному світогляду, розхитали підвалини, на яких тримався традиційний погляд на світобудову. Розвиток медицини й інших природничих наук усе переконливіше доводив неспроможність християнських догм; мореплавання привело європейців у нові для них країни…», - слушно зауважує з цього приводу шекспірознавець Ю. Ф. Шведов [55;28].

Як відзначає той же Ю. Ф. Шведов, «помітне пожвавлення інтересу англійців до стародавньої історії об'єктивно зумовлювалося низкою як суто гносеологічних, так і соціокультурних чинників. Це насамперед характерне для ренесансної свідомості амбівалентне тлумачення ходу історії як ланцюжка подій, що спричинюються водночас і волею Господа, і діяннями видатних особистостей» [55;14]. Історичне мислення доби Відродження органічно засвоювало досвід попередніх історіографічних традицій -- класичної, що правила за взірець, вартий наслідування, та середньовічної християнської, тісний зв'язок з якою не тільки не порушувався, але й набував особливого позитивного забарвлення в умовах Реформації.

Головним дієвим чинником, який розвиває та визначає сюжет, у хроніках постає всемогутній Час (а не ті королі, іменами яких названі хроніки: дані імена позначають лише періоди їх правління). Шекспір, послуговуючись концепцією Єдиної лінії буття, долає її статичність, переформатовуючи вектор вертикалі (знизу вверх, до неба, до Бога) в горизонталь руху Часу. Та як представник старого типу мислення (телеологічного, а не причинно-наслідкового), він показує, що рух часу визначається з майбутнього, вибудовуючи свої твори згідно законам логічної інверсії (подібно до «Пісні про Роланда» та інших пам'яток Середньовіччя) [35;59].

Хроніки Шекспіра, які справедливо вважаються вершиною розвитку ренесансної історичної драматургії, оригінальним чином зачіпають достеменно відомі факти і містять художній вимисел, творячи щось нове й від того цікаве в художньо-естетичному плані. Просякнуті національно-патріотичним пафосом, вони не тільки репрезентують вельми цікаву й дорогу серцям багатьох англійців минувшину, але й ставлять низку гостро-актуальних соціально-політичних питань і злободенних морально-етичних проблем, зокрема тих, що пов'язані з державним устроєм, феодальними міжусобицями, особистісними якостями монарха, характером і стилем його правління. Шекспір виступає апологетом абсолютної монархії, протиставляючи феодальній анархії ідею централізованої державності. Разом з тим його хроніки не є простою ілюстрацією ідеологічних приписів чи настанов: у них діють вельми переконливі в художньому і психологічному планах персонажі, важливу роль відіграє час, що постає і як рух самої історії, і як певний момент громадсько-політичного життя, яке перебуває у постійному розвитку.

Звернімо увагу, що як і хроніки Шекспіра, більшість середньовічних латиномовних західноєвропейських хронік мали значний сюжетно-образний матеріал. «Шекспірівський Гамлет сягає «Діянь данців» (1210-1220) данського письменника Саксона Граматика (1159-1220). Розповідь про короля Ліра містить «Історія бриттів» (1135) валлійця Ґальфріда Монмаутського (бл. 1100-1154). На думку більшості дослідників, цей сюжет вигадав сам Ґальфрід, але сприймався він читачами як справді історичний [3;109?110]. «Історія бриттів» містить і основні сюжетні ситуації, мотиви, образи-персонажі, які пов'язані з королем Артуром. Великою популярністю користувалися створені Рафаелем Голіншедом спільно з іншими авторами «Хроніки Англії, Шотландії та Ірландії» (2-га пол. XVI ст.). Шекспір звідси запозичив сюжети не лише своїх історичних хронік, але й « Макбета » [11;212]. В історичних хроніках і літописах історичний матеріал переважав, але вони містили, поряд з тим, міфологічні, фольклорні й авторсько-літературні складники.

Порівнюючи шекспірівські хроніки з іншими жанрами, що реперезентовані у творчості великого літератора, переконуємось, що в історичних хроніках також виявилися характерні риси драматургічного мистецтва Шекспіра: вміння широко зображувати епоху, показувати її основні соціальні та політичні сили у виразних індивідуалізованих людських характерах, оживляти драматичну дію введенням різноманітних, протилежних один одному образів.

Розглядаючи персоніфікацію в сюжетах шекспірівських хронік, звернемось до поглядів дослідника традиційних образів А. Волкова. Він вважав, що основними функціями історичних хронік були суспільна, аксіологічна та пізнавальна. Історичні хроніки в такому аспекті постали важливим протоджерелом для подальшого конструювання образу державця (проте ще не йдеться про виокремлення цього образу на рівні еталонного традиційного образу-персонажу, а скоріше, про конструювання образу-типу [11;213]. В історичних хроніках Шекспіра образ монарха постає складною інтегративною й багаторівневою системою, що в разі витлумачення реалізується в кількох формально-смислових сферах: історичній, міфологічній, утопічній та архетипній.

Королі, політичні діячі, феодали посідають головне місце в сюжеті історичних драм Шекспіра. Та зміст їх не зводиться до життєпису королів. Поряд із основним державно-політичним сюжетом у драмах розгортаються картини національно-народного життя, вводиться надзвичайно строката плебейська суспільна сфера, так званий «фальстафівський фон» [3;39].

Характер фону в різних драмах неоднаковий і залежить від їхнього змісту. В драмах «Генріх VI» і «Генріх IV» народне життя широким потоком вливається в основний сюжет; у «Річарді II» про нього тільки згадується, але воно постійно відчувається за сценою. Шекспір показує, що так або інакше доля політичних діячів і партій врешті-решт визначається ставленням до них народу.

Оцінюючи історичне значення хронік В. Шекспіра, відзначимо, що дані твори не лише задавали тональність розвитку жанру хронік у сучасну автору епоху, а також мали значний вплив на розвиток історичних жанрів у літературі наступних століть. На методі «шекспірізації» ґрунтувались історичні драми Гете; О. Пушкін розв'язував проблему «поетичного історизму» в трагедії «Борис Годунов», спираючись на досвід драматургії Шекспіра; на ній же вчився творець історичного роману XIX ст. Вальтер Скотт; драма Шекспіра була орієнтиром для українських драматургів XIX ст.

Отже, в драматургії Шекспіра та в історичних хроніках, зокрема, правдиво відбито соціально-політичні конфлікти епохи Відродження. Найглибші зміни в житті, пов'язані з гігантським переворотом в історії, коли на зміну феодалізму прийшов новий буржуазний лад, - ось основа трагічного у Шекспіра. Історизм Шекспіра - у розумінні головних тенденцій реальної боротьби, що розгортається між старим і новим, у розкритті трагічного змісту соціальних відносин того часу. При всьому своєму наївно-політичному погляді на світ Шекспір зумів показати реальне значення народу як вагомої, спрямовуючої суспільної сили в розвитку середньовічних держав.

Шекспір значною мірою спирався в своїй драматургії на традиції народної драми і народного театру, але не імітував їх, а розвивав і підносив до рівня високого мистецтва та найвищих досягнень передової суспільно-політичної думки, виховуючи народну свідомість і народні естетичні смаки. Своєю поетичною мовою Шекспір багато завдячує народові, на чиє живе мовлення та склад світогляду він орієнтувався. Драматург широко використовував прислів'я, приказки, народні пісні та балади, властиві народній мові афористичні вирази.

У творчості Шекспіра центральною є проблема людини, людського характеру, яка висвітлюється різнобічно як на сторінках історичних хронік, так і впродовж усього творчого шляху. Трагічний герой Шекспіра активний і здатний до морального вибору. Він відчуває відповідальність за свої дії. Якщо обставини суперечать ідеалам моральності й порушують їх, то моральний вибір героя відповідає боротьбі проти обставин, у непримиренності до зла, навіть якщо це веде до його власної загибелі.

На основі послідовного аналізу сюжетів шекспірівських хронік приходимо до обгрунтованого висновку, що історичні хроніки Шекспіра відбивають головні ознаки загалом літератури доби Відродження: антропоцентризм, звернення до міфології, історії, зокрема англійської та античної. Водночас, означені твори увібрали в себе оригінальне бачення автором різних суспільно-політичних та моральних проблем: співвідношення ролі королівської влади та соціальної значущості народу, трактування добра і зла, доброчесності й підступності в політиці та людських відносинах, чим відчутно збагатили драматургічний спадок доби Ренесансу.

2.2 Історія Англії в драмах Шекспіра

У попередніх параграфах ми вказували, що в історичних хроніках Вільяма Шекспіра висвітлено перипетії найдраматичнішого періоду національної історії - міжусобної боротьби Ланкастерів та Йорків (двох гілок королівської династії Плантагенетів). Відзначимо, що історичний розвиток англійської держави в XІV?XV ст. давав щедрий матеріал для сценічного втілення. Відсторонення від престолу короля Річарда ІІ в 1399 р. привело до влади династію Ланкастерів: Генріх IV, його син Генріх V та внук Генріх VI послідовно правили Англією понад півтора століття, продовжуючи воювати на континенті заради завоювання французької корони (Столітня війна). Потім в ході кривавої боротьби (Війни Червоної та Білої троянд) Ланкастерів змінили Йорки, котрі через четверть століття зазнали краху через внутрішні міжусобиці. Так англійський престол дістався Генріху Тюдору - діду королеви Єлизавети, в роки правління якої Шекспір народився і прожив більшу частину свого недовгого життя [8;144-146].

Відповідно до авторського бачення історичного часу, яке ми коротко описали в попередньому параграфі, сучасний Шекспірові злет Англії як могутньої держави був детермінований перемогою династії Тюдорів над Йорками і відновленням законності престолонаслідування. Коли законний король Річард ІІ був вбитий, не встигнувши залишити спадкоємця, зруйнувалась гармонія Єдиної лінії буття. Це призвело до боротьби Ланкастерів та Йорків за корону, появи нездатного правити державою короля Генріха VІ, війни Червоної та Білої троянд, приходи до влади негідника Річарда ІІІ. Річард вирішує змінити хід часу і для досягнення своїх задумів вбиває і Генріха VI, і його сина Едуарда, принца Валійського, і власних старших братів Едуарда ІV і Геогра, герцога Кларнеса, і свого племінника - Едуарда V, спадкоємця престолу [35].

Загибель Річарда ІІІ - це, за Шекспіром, відновлення нормального ходу Часу, виправлення пошкодженої частини в Єдиній лінії буття, що викликало загальний хаос. Віднині повинна була утвердитись гармонія. Англія, переживши міжусобну війну, відновиться і, спираючись на єдність нації, займе у світі достойне місце - до таких висновків приходить автор, зображуючи дану династичну кризу.

Зображуючи події минулого, Шекспір виділяє в ньому ті моменти, які прегукувались з живою англійською сучасністю і могли б допомогти у вирішенні злободенних проблем народу і держави. В історичних хроніках з достатньою повнотою показані політичні погляди автора. Розкриваючи переваги й недоліки англійського абсолютизму, драматург вважав найбільшим злом і небезпекою для держави великих феодалів - честолюбних і нестримно свавільних. Такими, наприклад, виступають буйні барони в «Генріху ІV» [71]. Цій феодальній анархії В. Шекспір протиставляє ідею державності, внутрішнього об'єднання всієї країни під єдиною твердою центральною владою.

Маючи на меті осягнути весь вузол соціально-політичних проблем історичного розвитку Англії, що демонструє у своїх драматичних творах Шекспір, проаналізуємо історичні події, які передували написанню хронік Вільяма Шекспіра. Перш за все розглянемо історичну п'єсу «Річард III». Насамперед, варто звернути увагу на те, що існує величезна кількість історичних досліджень, присвячених дворічному правлінню Річарда III. І практично всі вони зводяться до з'ясування одного питання, яке й досі цікавить дослідників: чи дійсно він вбив нещасних принців у Тауері? Думки дослідників розділилися з цього приводу. Велика частина істориків схиляється до позитив-ної відповіді. Така точка зору свідомо заохочувалася династією Тюдорів, що прийшла до влади і доклала чимало зусиль, щоб дискредитувати Річарда. Живописці зображували його на портретах горбатим лиходієм; аналогічно і біографи не шкодували сил, щоб очорнити моральне обличчя Річарда. Шекспір у своїй драмі «Річард III» відтворює образ потворного, властолюбного монстра, який не зупинився перед вбивством принців. Але існує й інша версія, яка розглядає Річарда як жертву тюдорівської пропаганди, а вину за смерть дітей покладає на Генріха VII. Навряд чи загадка коли-небудь накінець проясниться, але слід визнати: є достатньо непрямих доказів, що вказують на участь Річарда в цій справі [70].

Сьомого серпня 1485 р. на валлійському узбережжі біля Мілфорд-Хейвен висадилося велике військо, що прибуло з території Англії. Керував ним Генріх Тюдор III, онук вдови Генріха V, Катерини і Оуена Тюдора. Генріха підтримували деякі Ланкаширські аристократи, які поділяли його вигнання на французькій землі. Після висадки військо попрямувало у бік Лондона, по дорозі поповнюючись численними добровольцями. Дев'ятнадцятого серпня Генріх зі своєю армією дістався до Лічфілд і продовжував йти далі. Це спонукало Річарда покинути маєток біля Ноттінгема і рушити назустріч ворогу. Двадцять другого серпня 1485 дві армії зустрілися неподалік від містечка Босуорт.

Битва тривала дві години, але чітких свідчень про цю подію не збереглося. Щоправда, деякі епізоди відомі нам з достатнім ступенем вірогідності. Зокрема, один із прихильників Річарда, лорд Стенлі, утримувався від вступу в бій до тих пір, поки не визначилися переможці. Коли стало зрозумілим, що Річард програє, він спрямував своє військо проти вчорашнього союзника і короля. Треба віддати належне Річарду: в цій останній сутичці він проявив себе справжнім лицарем - відмовився тікати з поля бою і бився до останнього. Як саме він загинув, в точності не відомо. Швидше за все, під час лютої атаки зрадника Стенлі він втратив коня. Недарма ж у п'єсі Шекспіра, оточений з усіх боків король кричить: «A horse! a horse! my kingdom for a horse!» («Коня, коня! Вінець мій за коня!») [61;369].

Після славної смерті Гарольда у битві 1066 Річард III був першим (і, до речі єдиним) англійським королем, що загинув на полі бою. Щоб припинити будь-які чутки з приводу можливого порятунку короля, його тіло - позбавлене не лише королівських регалій, а й одягу - було перевезено до міста Лестер і виставлено на загальний огляд. Лише після цього здійснили обряд поховання там же, в Лестері. Англійський престол беззаперечно відійшов Генріху - так зародилася нова королівська династія.

Генріх вихопив корону з рук слабкого тирана Річарда II. Саме ці події й стали причиною столітнього розбрату, який звершився війною Троянд, що вибухнула в XV столітті в Англії, і носила таку поетичну назву, оскільки символом Ланкастерскої династії, яку представляли Генріх і Маргарита, була червона троянда, в той час як Річард належав до Йорків з родовою емблемою у вигляді білої троянди.

У центрі боротьби стояла ще одна значна історична постать ? Річард Невіл, граф Уорік (в застарілому варіанті Варвік, 1428?1471 рр..). Ця людина не просто так отримала прізвисько «діяча королів» [8;125], адже саме його думка виявиться вирішальною в питанні, кому правити країною. Війна Червоної і Білої троянд - це складна і заплутана гра, в якій знайшлося місце і королівським заколотам, і ненависті, й відданості, й зраді.

Поклала початок збройному протистоянню битва, що відбулася в травні 1455 р. на вузеньких вуличках містечка Сент-Олбанс. Ланкастери програли. З того часу маятник перемоги коливався то в одну, то в іншу сторону. Фінал боротьби наступив на початку 1470-х рр. Навесні 1471 р. Едуард повернувся з новими силами і виграв битву при місті Барнет. Бунтівний граф Уорік загинув у бою, влада знову перейшла до Едуарда IV. Три тижні потому йому вдалося розгромити військо королеви Маргарити при Таксбері, там же загинув Едуард, син Генріха VI. Сам король-невдаха помер у Тауері 27 травня того ж року.

Такими були окремі періоди трагічної історії Англії.

Шекспір у своїх хроніках намагався правдиво зобразити події минулого. Джерелами для цього були хроніки Голіншеда і Стоу, де історична правда була перемішана з легендою. Використовувались також історичні п'єси попередників та усні перекази. Те, що Шекспір дізнавався з цих джерел, він намагався правдиво передати. Наприклад, принц Генріх, майбутній король Генріх V, в юності був прихильником лоллардів (ранніх попередників протестантів). Зійшовши на престол, він став ревним поборником католицької церкви і безпощадно переслідував «єретиків». Католицькі літописці створили легенду, відповідно до якої принц був спочатку бездумним гулякою, та отримавши королівський сан, став на більш достойний, благодійний шдях. Шекспір, як і його сучасники, прийняв цю легенду на віру та відобразив її у своїй історичній п'єсі «Генріх ІV» [71].

Не змішуючи правди з художніми домислами, Шекспір ніби ставить їх поряд одне з одним. Зі свого боку, реальні історичні особи Англії (Генріх IV, Річард ІІ, Річард ІІІ та інші), спілкуючись з вигаданими (наприклад, Фальстад) у створенні яких творча фантазія автора не була скована точними історичними фактами, датами і документальними даними, набувають особливо яскравої художньої реалістичності. Прикладом цього творчого засобу може бути «Генріх ІV», найвагоміша, на наш погляд, історична п'єса Шекспіра, де знаходимо повну рівновагу двох начал - історичної правди (наскільки знав її Шекспір) і художнього домислу: в «Генріху ІV» однакове значення мають принц Гаррі (історична особа) та сер Джон Фальстад (вигаданий образ) [71].

Хроніки на театральних сценах Середньовіччя були, як правило, результатом патріотичних настроїв епохи. Віддаючи данину вимогам жанру, та, безперечно, виражаючи власні авторські позиції як палкий патріот Англії, В. Шекспір у всіх історичних хроніках подавав глибоко національне бачення англійської історії.

На сторінках шекспірівських творів перед нами постають герої різного суспільного положеня - королі та прості лорди; різних політичних партій ? прихильники Ланкастерів та Йорків; різних характерів - легковажний деспот Річард II і лицарський герцог Гент, його жертва і супротивник, - і всі одинаковою мірою сповнені радісного обожнювання до рідної Англії, всі стають сентиментальними, лишень тільки заходить мова про могутність батьківщини чи її нещастях, про розлуку з нею.

Річард ІІІ, повертаючись в Англію після нетривалої відсутності, ніби закоханий, вітає «милий край» і «прагне пригорнути його до грудей», як матір рідного сина - «і плачучи і сміючись». Гент перед смертю говорить урочисту промову «славному острову», «країні величі, вітчизні Марса, земному едему», «блискучому діаманту, оправленому в срібне море». Один із найбільш незалежних і суворих героїв хронік - Норфолк, відправляючись у вигнання за непокірність Річарду, останні слова, сповнені туги, звертає до Англії. Не чути рідної мови для нього - мука, рівнозначна смерті; втратити батьківщину - втратити «світло очей». У важкі часи короля Джона лорди гірко нарікають на грозу, що зібралась над «рідним народом», а принц Філіп завершує драму справжнім національним гімном:

«Near the foot of proud stranger warriors

The Britain in had not lie in dirt.

And still not liying in the dirt,

While it is not hurt by themself ...

Let the fighters from all corners of the Earth

Go to us, - we spurn them away!

While England can be England,

Nobody in the world will not overcome us.»

[87;195]

На наш погляд, патріотизм у хроніках Шекспіра є швидше сильною стороною в об'єктивності зображення історичних подій, що спонукав автора ретельно підбирати історичний матеріал та з яскравими деталями інтерпретувати історичні сюжети на сцені, ніж прагненням «переписати» історію відповідно до вподобань англійського народу своєї епохи.

2.3 Образи англійських королів в історичних драмах Шекспіра

Більшість історичних п'єс або хронік Шекспіра поділяються на два цикли з чотирьох п'єс, тобто на дві тетралогії. Перша складається з «Річарда III» і трьох частин «Генріха VI», до другої увійшли «Річард II», дві частини «Генріха VI» та «Генріх V». Тема першої виникає між двома епохами: середньовіччям і Відродженням -- як тема моральної відповідальності великої людини. Тема другої тетралогії пов'язана з початком Нового часу, що співвідносить історичну особистість з ідеєю виникнення національної держави.

Джерелом для написання «Річарда III» послужила хроніка Холіншеда, який опирався на попередню хроніку Голла і на твір Томаса Мора «Історія короля Річарда III». Читаючи рядки твору, переконуємось, що при написанні п'єси Шекспір залишився лояльним до династії Тюдорів, для яких було вигідно зобразити останнього з королів-Йорків у якомога менш привабливих барвах. Історичний аналіз показує, що Річард III не особливо відрізнявся від своїх сучасників ані віроломством, ані жорстокістю. До захоплення влади ніщо не вказувало на його прагнення до англійського трону. Раніше він беззастережно підтримував брата. Той у подяку жалував Річарду численні землі, особливо на півночі, в околицях Йорка. Цим і пояснюється його титул "Володар півночі". Відбувся своєрідний розподіл влади: поки Едуард правив на півдні, його брат Річард так само успішно панував на півночі країни. Прихований конфлікт між північчю і півднем назрівав весь період царювання Едуарда IV, доки прихильники Едуарда, об'єднавшись, не підняли в 1483 році повстання. Спроба Річарда правити Англією з півночі закінчилася повним крахом, коли він загинув у битві при Босворті.

Коли у «Річарді III» ще не король, але брат короля Річард Глостер з'являється перед публікою зі своїм першим монологом, який функціонально відіграє роль прологу до всієї п'єси, то він іще начебто належить старому середньовічному театрові. З першої фрази Річард починає з'ясовувати попередній історичний контекст, уводячи глядачів у суть справи: «Finally the sun turned the York from winter into our bright sunmmer»[61;367].

Якщо перекласти цю метафору мовою історичних фактів, то Річард розповідає про той момент у війні Червоної та Білої троянд (1455-1485), коли дім Йорків, до якого належить і він сам, здобув перемогу. Подієвий зачин був неодмінним атрибутом у старій п'єсі. Чи то хор (у дусі античної трагедії), чи то якийсь із персонажів, котрий перебирав на себе цю роль, з'являвся на сцені і стисло розповідав про драматичні перипетії подальшої дії - аж до фінальної розв'язки, яку не вважали за потрібне приховувати.

Річард також нічого не приховує - ані плану своїх подальших дій, ані рис свого характеру:

«I put it to become a scoundrel

And cursed blank fun today»

[88;389].

Фізичні вади Річарда («I have no figure, I have no beauty, // Monster undone in this world // Pleasures thrown not like a human being») [61;397] - зрима метафора його душевної потворності. Це риса психологізму Шекспіра, що грунтується на театральній традиції і завжди шукає зовнішньої вираженості для внутрішнього стану: у портреті, в жесті, відвертому монолозі або навіть у матеріалізованому фантастичному видінні - на кшталт тих, які ввижаються Річардові у нічній сцені перед боєм:

«And secondly, he dreamed today,

Ostensibly the boar blows a helmet out of him"

[78; 184].

Річард відкривається перед глядачами, але не перед іншими персонажами. З ними у нього -- подвійна гра, яку він, зрештою, й обіцяв, вперше з'явившись на сцені. Лише публіка повинна зрозуміти Річарда з самого початку, зрозуміти до самого дна його душевної ницості, не людської, а диявольської. Ця асоціація не довільна, а доконечна для розуміння характеру, який генетично походить від диявола середньовічного театру. Тогочасний глядач чудово розумів, хто перед ним, але ніколи досі йому не траплялося побачити ворога роду людського настільки віртуозним і натхненним. Ніколи - настільки людяним.

У старому театрі героєві зазвичай доводилося вірити на слово, оскільки сама дія відбувалася поза сценою і її замінювала розповідь про неї. Натомість у Шекспіра дія виходить на сцену і розігрується у найважливіших конфліктах персонажів. Характер набуває небувалої досі динамічності, позаяк із просторікуватих монологів переходить у дію, вимагає нового слова - драматичного, по-розмовному замашного і поетично багатозначного. Таким постає Річард у наступних після першого монологу сценах: у розмові з братом Кларенсом, якого він, удавано люблячи і жаліючи, посилає на смерть у Тауер, чи у сцені з леді Анною. Річард - убивця її нареченого, принца із Ланкастерсь-кої династії, та його батька Генріха VI, за домовиною якого, проклинаючи убивцю, прямує леді Анна, котра закінчить цю сцену фактичною згодою на кохання Річарда.

Річард - хитрий та підступний, міцний і сильний до останнього, до фаталь-ної зустрічі з графом Річмондом, який у чесному двобої відбере у нього життя разом із англійською короною. Герой-рятівник (засновник династії Тюдорів, до якої належала і королева Єлизавета) перемагає героя-негідника, але - героя. Крім того, Річард III не тільки носій середньовічного зла, а й гравець із долею, авантюрист. Ще в останній частині «Генріха VI» Річард Глостер проголошує: «I guile can teach Machiavelli» [61; 399].

Отже, на відміну від попередніх п'єс-хронік, «Річард III» не просто переповідає події. Це вже твір із чіткою драматичною композицією із королем-негідником у центрі. Шекспір створив сильний, обдарований, артистичний образ короля, що підноситься над іншими персонажами, короля, якому ніхто не може опиратися. Трагізм Річарда III у тому, що він веде боротьбу із несприятливим часом, намагаючись скорити його своїй волі, й зазнає в цій боротьбі поразки.

Успішне написання «Річарда III», вдале поєднання сюжетних ліній у творі, в ході яких відбувалось заглиблення автора в тематику національної історії Англії певною мірою надихнуло Шекспіра на створення «великих трагедій», а також «Генріха IV».