Творчість Володимира Сосюри у контексті літератури Донбасу

Згадки про Донецький край наявні також в літературної спадщині інших країн, наприклад у скандинавській «Старшій едді», англо-саксонському «Беовульфі» та германській «Пісні про Нібелунгів». Як відомо, на зламі УIII та IX ст. починається масова експансія Скандінавців, відома під назвою “епохи Вікінгів”, яка продовжувалася у наступні століття. Її обумовлювали різні причини, зокрема необхідність в нових землях, нагода розширити торговельні зв'язки та політичний вплив. Експансія Вікінгів була широкою з географічної точки зору, але її характер був неоднорідним в різних регіонах Європи; коли Датчани і Норвежці безчинствували в її західній частині, експансія на схід мала лагідніший характер. Шведські купці та воїни вже знали шлях до Чорного моря, тобто т.зв. шлях “од Варягів по Греки”. Варяги, як називали Скандінавців на Русі, охоче вступали в дружини слов'янських князів і на службу до візантійських імператорів.

Усі три вищезгаданні твори мають зв'язки зі скандінавською культурою, які виникають з їхніх сюжетів, походження чи теж подальших подій. Такий хід подій стосовно обговорених творів підтверджує думка Д. Чижевського, який вважає, що давні елементи київської літератури не обмежуються слов'янською народною словесністю. Відомо, що як князівська родина, так дружина та певні міські купецькі кола походили зі Скандінавії. Тому в київській літературі наявні поруч елементів слов'янської словесності елементи словесності варязької. Однак, не завжди можна бути певним, що спільні для київської та скандинавської літератур елементи (наприклад перекази), позичені Києвом від Варягів. Оскільки як Варяги, так і Слов'яни належать до індоєвропейців, можна припускати, що спільні прикмети потрапили до обох літератур спільним індоєвропейським шляхом. Можна також припускати, що відбулося і протилежне, тобто засвоєння Варягами певних літературних елементів від Слов'ян. Позаяк князівський рід походив саме із Скандинавії, теза про приплив нових скандінавських культурних впливів на слов'янську людність (та навпаки) обгрунтована Д. Чижевський, “Історія української літератури”, Тернопіль 1994, с. 44-45..

Перші згадки про території Донецького краю в давній літературі дійшли до нас у „Велесовій книзі” (автентичність якої дискутується), що відтворює події народу поколінь від Богуміра до Дира, тобто ХІІ до н.е.-ІХ ст Б. Яценко, «Подорож у закриті тисячоліття», http://www.oratania.com.ua/literatura.php . Історія віднайдення „Велесової книги” сама по собі дуже цікава, позаяк вона стосується зовсім недавних часів. Дощечки пам'ятки літератури було знайдено офіцером денікінської армії у 1919 році в розгромленому маєтку нащадків козацького роду в харківській губернії. Написана „Велесова книга” очевидно у ІХ ст. за абеткою 27-ми літер, в якій поряд із грецькими було і 9 слов'янських. Увага „Велесової книги” зосереджена на території, про яку згадав раніше Геродот - отже ідеться про колишню скіфську землю, тобто причорноморські степи від Карпат до Дону. Пам'ятка дуже популярна і нині, як твір, який говорить про мужність пращурів українського народу та їхнє прагнення свободи Б. Яценко, „Дещо про методи дослідження Велесової книги” http://www.oratania.com.ua/literatura.php. Наміром авторів „Велесової книги” було передати нащадкам як історію народу, так і поради стосовно збереження любові та пошани до власного краю у майбутньому.

Зміст „Велесової книги” переказує чимало довідок, що стосуються сучасної території Донеччини, наприклад у фрагменті “А русь звернулася до них і сказала: "А що ще буде?" Хозари тікали до Волги од Дону і Дінця, там, сором маючи, розбіглися вої їхні, покидали на землю мечі свої, тікаючи вже вкотре перед очима нашими”, або “А хазари, в бою дощенту порубані, шукаючи інших земель, остерігаючись руськолуні біля Києва і в Лузі, утвердилися на Дону після готів.”, та ще “А за сто літ з'явилися там готи Германаріха, злоблячись на нас. І тут була убориця велика: готи були потіснені і відтручені до Донця і Дону. А Германаріх пив вино, що буде любим братом поза воєводами нашими. І так все владналося, почалося нове життя”. Інший фрагмент згадує річку Калку, біля якої поселилися слов'янські племена: “І се Гематьріх відступив, і се готи всілися на Калицю Малу і рушили до берегів морських, і ті землі взяли до Дону. І по тому Дону є Калка Велика, що є межею між нами і іншими племенами. І там готи се билися чотири сотні літ зі своїми ворогами. І тому зайняли се ми землю нашу і порядкуємо на нії спокійно”, а ще інший так описує розташування слов'янських поселень „Пішли руси геть од греків і сіли на Дону і на Донці, а пізніше пішли до Дніпра і Дунаю, і там мирно жили”. Як згадано раніше, метою “Велесової книги” було переказання своєрідного заповіту нащадкам народу, отже пам'ятка вчила між іншими, що “Муж, ідучи додому, не правий, якщо лише заявляє про права; і правий, якщо слова його з ділами збігаються. Тому сказано здавна, аби ми творили були добро”, а стосовно народного питання, що “...подайте допомогу град градові і тримайте воїв своїх. Хай зберігають вони силу Русі як єдину грозу ворогам...” та що “... будемо великою державою з князями своїми, городами великими і безліччю зброї залізної. І буде безліч нащадків наших” „Велесова книга” у перекладі Б.І. Яценко, Ужгород-Київ, http://www.kolos.com/readroom/veles.html.

Донецький край згаданий також у літописному оповіданні “Битва на Калці”, який зберігся в Суздальському, Галицько-Волинському та інших літописах Д. Чижевський, “Історія української літератури”, Тернопіль 1994, с. 75.. Твір розповідає про легендарну битву на річці Кальці Нині річка Кальчик на Донеччині, яка відбулася у 1223 році, та в якій князівські війська зазнали від Татар нищівної поразки. Текст літопису відносять до ХІІІ ст М. Грушевський, „Історія української літератури” (електронне видання http://litopys.org.ua/hrushukr/hrushe.htm 01.05.2005). Згадки про Донеччину наявні, наприклад, у такому фрагменті: “Ясы, Обезы и Касогы; приидоша же на землю Половетскую, и Половцемь ставшим, а Юрьи Кончаковичь бе болий всех Половець, и не може стати противу лицу их, но бегающу ему; а Половци не возмогше противитися им, побегоша, и мнози избиени быша, и гониша их до реки Днепра, а иных загнаша по Дону и в лукоморя, и тамо изомроша и убиваеми гневом божиим и пречистыа его матери” Літопис „Битва на Кальці” [у:] Історія України в документах і матеріалах, t. 1,c. 154--157.

http://www.zp.iatp.org.ua/so/country/kalka_03.html .

Найбільш відомою та досліджуваною пам'яткою літератури княжої доби, яка вміщує згадки про Донецький край, є “Слово о полку Ігоревім”. Цю героїчну поему, яку наприкінці ХІІ ст. написав невідомий автор відносять до найвитдатніших світських пам'яток Київської Русі “Словл о полку Ігоревім” [у:] Енциклопедія “Українська мова” (електронне видання http://litopys.narod.ru/ukrmova/um.htm 01.05.2005). Пам'ятка ця належить до так званої “дружинної поезії”, яка пов'язана з панівними шарами суспільства Київської Руси і саме тому зображує феодальний лад в державі B. Перетц, “Слово о полку Ігоревім - пам'ятка феодальної України-Руси ХІІ віку”, Київ 1926 (електронне видання http://litopys.narod.ru/peretz/peretz.htm 01.05.2005). Темою поеми є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на Половців, який відбувся навесні 1185 року. Історія відтворена поетом за допомогою епічно-ліричних засобів з метою піднесення принципу долі Руської землі та засудження князів за їхні міжусобні чвари. Саме ідеї єднання руських князів та фактична єдність Руської землі були провідними ідеями цього твору “Слово о полку Ігоревім” [у:] “Енциклопедія Українознавства” Т. 8, (електронне видання http://litopys.org.ua/rizne/eu_lit1.htm 01.05.2005) .

Сьогодні нараховуємо близько 5000 дослідницьких праць про “Слово”. Протягом часу “Слово” сталося важливим джерелом вивчення історії України-Руси, літературної мови того часу, історичної географії та багатьох інших проблем Б. Яценко „Слово о полку ігоревім» та його доба” (електронне видання) http://litopys.org.ua/slovoyan/yatzenko1.htm#osnova. Оскільки моя праця стосується Донецького краю, я хотів би зупинитися тільки на історико-географічних згадках про цей регіон, які зустрічаються у “Слові”. На думку А. М. Робінсона, у час створення “Слова” Русь обіймала cередню Наддніпрянщину із додатком Сіверської землі, з входженням якої до складу Руси завершилося формування її території, оскільки визначилися її північно-східні кордони. До речі, ця територія більш-менш відповідає сучасній території України. Саме це зумовлює епохальне значення твору в історії України руської доби ibidem. . У “Слові” чимало згадок про Донецький край, однак найбільш цікавою здається згадка у фрагменті, який стосується мальовничої розмови Ігоря з Дінцем,

“Ігореві Бог показує путь з землі Половецької на землю Руську, к батьківському золотому столові.

Погасли вечірні зорі. Ігор [ніби] спить -- Ігор бдить. Ігор гадкою поля міряє від великого Дону до малого Донця.

Кінь опівночі [став]. Овлур свиснув за рікою -- дає князеві розуміти.

Князя Ігоря нема! Кликнули. Стукнула земля, зашуміла трава, вежі половецькі захиталися.

А Ігор князь поскочив горностаєм в очерет, білим гоголем на воду. Кинувсь на борзого коня, і скочив з нього босим вовком, і побіг к лугу Донецькому.

Полетів соколом під імглами, побиваючи гусі та лебеді на снідання, на обід і на вечерю.

Як Ігор соколом полетів, так Овлур вовком побіг, обтрясаючи собою холодну росу. Бо підірвали своїх борзих коней.

Донець рече: “Князе Ігорю! Не мала тобі хвала, а Кончакові досада, а Руській землі веселія”.

Ігор рече: “О Донче, не мала й тобі хвала, що леліяв князя на хвилях, стелив йому зелену траву на своїх срібних берегах, одягав його теплою імглою під тінню зелених дерев. Ти стеріг його гоголями на воді, чайками на струях, чернядю на вітрах” “Слово о полку Ігоревім”, (електронне видання http://litopys.org.ua/slovo/slovo.htm 01.05.2005).

За М. Грушевським, саме бажання напитися “Дону великого”, тобто побувати в осередку вражої сили, яка тоді загрожувала Русі, виявилося спонукою для походу, якому присвячене “Слово”. Оповідання про сам похід, що відбувався серед степу, навантажене здержливою, скупленою енергією. Попри тривогу, яку здається сповіщувати природа, князівський щит, продовжує різати землю яку називає “Слово” чистим полем Половецьким. “Слово” сповнене настроєвих образів степу та його природи. Тут варто навести згадку про „шоломя”, тобто степові горби, які закривають останній вид на Руську землю М. Грушевський. “Історія української літератури. т. II. Творчість XII-XIII вв. «Слово о полку Ігоревім». (електронне видання http://litopys.org.ua/hrushukr/hrushe.htm 01.05.2005). Слово відмежовує Руську та Половецьку землі, про що згадує і А.М. Робінсон у своїй праці А.Н. Робинсон «Русская земля» в «Слове о полку Игореве», ТОДРЛ.- Л., 1976. -- Т. 31. -- С.136.. Згадки про східноукраїнський степ у „Слові” вірно зображують середовище регіону тих часів та „степові стихії”, які мусили враховувати всі новоприбулі. Відмежування Руської та Половецької земель найкраще зображено у нижченаведеному фрагменті “Слова”:

“Почнемъ же, братіє, повість сію отъ старого Владимера до нынЂшняго Игоря,

иже истягну умъ крЂпостію своєю

и поостри сердца своєго мужествомъ,

наплънив ся ратнаго духа,

наведе храбрыя своя плъкы

на землю ПоловЂцькую,

за землю Руськую” “Слово о полку Ігоревім” (електронне видання http://litopys.org.ua/slovo/slovo.htm 01.05.2005).

Територія східноукраїнського степу (тобто сучасна територія південної Донеччини) постійно знаходилася в колі інтересів Київської Руси, тому сутички з Татарами були насущним хлібом тих часів. Однак після поразки, яку завдали руським князям Татари в 1223 році у битві на Кальці (про яку згадано у літописі “Битва на Кальці”), Татари почувалися там дедалі впевненіше. Це зумовило Русів відступати аж до Дніпра, який ще тоді оберігав їх від наскоків кочовиків. Захист Дніпра, виявився недовготривалим, оскільки вже у 1239 році Татари напали на Київську Русь та зруйнували її вщент Н. Полонська-Василенко, “Історія України” т. 1 с. 184. Татарська навала та утворення Золотої Орди спричинили тривалу перерву в заселенні Донецького краю.

Згодом великі, багаті, але й небезпечні степи знов почали приваблювати тих, хто бажав спасіння від рабства та гніту. Оскільки у ХУ-ХУІ ст. українським степом правили васали Кримського хана, подальші події на південних землях Донеччини були зумовлені боротьбою запорозького козацтва проти загарбників. Саме на Донеччині становилося Українське козацтво, продовжувалися козацькі традиції Запорозької Січі козаками, що боронили південні землі краю П. Лаврів, “Моя земля - земля моїх батьків”, Донецьк 1994 , (електронне видання: http://www.vesna.org.ua/txt/lavrivp/zeml.html 01.05.2005).

Виникнення усної народної творчості на Донеччині пов'язане саме з козацтвом та добою його розвитку. Народна творчість дуже важлива з огляду на дослідження літературного процесу на Донбасі, оскільки саме вона стала основою не лише художньої літератури, але і театру, музики та образотворчого мистецтва у регіоні. Козацтву присвячено багато творів, які висвітлюють історичні події. До них належать пісні про козацьких героїв, Морозенка та Супруна, що боронили рідну землю. Ці уснопоетичні твори тісно пов'язані з Савур-Могилою, біля якої відбуваються відображені в них події, та на якій славні козаки-герої склали свої голови В. Оліфіренко, “Методика викладання народознавтства у школі”, Донецьк 1994 (електронне видання: http://www.vesna.org.ua/txt/olifirenkov/metodyka.html 01.05.2005). Савур-Могила насправді існує як географічна точка на карті Донеччини. За історичними довідками, на Савур-Могилі, висота якої сягає майже 280 метрів, козаки влаштували одну зі своїх сторож. На думку мовознавців, слово “савур” походить від тюркського “сауыр”, яке означало степову височину з вершком круглої форми П. Лаврів, op. cit..

Саме на Савур-Могилі з рук загарбників гине легендарний козак Морозенко, про якого в усній творчості складено чимало пісень.

Твори ті зображують Морозенка як народного героя, який віддав життя рідній Україні та який вславився своєю відвагою у боротьбі проти ворогів. Загибель Морозенка оспівується так:

“Поставили Морозенка

На Савур-Могилу:

“Дивись тепер Морозенку,

На свою Вкраїну! Слова за звукозаписом пісні “Ой Морозе, Морозенку” у виконанні Горбатюка В., альбом “Пісні з Чернечої Гори”, 2004”

Очевидно, вже у часи коли пісня побутувала у народі, козак Морозенко перейшов у розряд всеукраїнських (тобто не лише східноукраїнських) героїв, позаяк пісня починається та завершується словами,

“Ой Морозе, Морозенку

Ти славний козаче

За тобою Морозенку

Вся Вкраїна плаче...”

Це лише один із багатьох наявних у народній творчості Донецького краю прикладів, що вона увійшла у загальний фонд творчості українського народу та серйозно його збагатила.

Образ Савур-могили з'явлюється поряд із картиною донецького степу в думі “Втеча трьох братів з міста Азова, з турецької неволі”. Твір описує шлях втечі трьох братів з Азова, що в Ростовській області в Росії, до Савур-Могили та далі вглибину сучасної території Донеччини.

Могилу згадує і Тарас Шевченко як в своїй ліричній творчості, так і співаючи свої улюблені пісні та думи. Звичайно, народна творчість та сюжети пов'язані зі степовою, козацькою Україною, виявились для нього натхненням до написання багатьох ліричних творів. У своєму щоденнику в 1857 році він пише, що “...наша славна-преславна Савор-Могила розкопана... Я люблю археологію. Я поважаю людей, котрі присвятили себе цій таємничій матерії історії. Я добре усвідомлюю користь цих розкопів, але краще б не розкопували нашої славної Савор-Могили. Дивна і навіть дурна прихильність до німих, мовчазних могил. Цілий день і вечір я все співав:

“У степу могила

З вітром говорила:

“Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла... Т. Шевченко, “Щоденник”: фрагмент у: альбом “Пісні з Чернечої Гори”, 2004 ”

Пісня, яка оспівує Савур-Могилу та яку любив співати Т.Г. Шевченко, існує у народі під назвою “У полі могила” та вміщує також наступні згадки про Донецький край того часу:

“І вітер не віє

І сонце не гріє

Тілько в степу при дорозі

Могила чорніє.

У тім степу річка

Через річку кладка

Ой не кидай козаченьку

Рідненького батька... Слова за звукозаписом пісні “У полі могила” у виконанні Горбатюка В., альбом “Пісні з Чернечої Гори”, 2004 ”

Савур-Могила згадана також у багатьох переказах та легендах, як наприклад “Де бере чумаків біс”, що згадує хитрого розбійника Саву, який живе на Савур-Могилі та нападає на чумаків на дорозі. Про Савур-могилу легенда говорить: “Савур-Могила, Теплинський ліс, де бере чумаків біс “Де бере чумаків біс” [у:] Збірник «Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини», упорядник В.А. Чабаненко, Київ, "Дніпро", 1990 р. стор.157.” Інша легенда намагається пояснити виникнення Савур-Могили. Вона згадує козака іменем Савур, вбитого “бусурманами”. За легендою, на місці загибелі Савура виросла велика могила, на горбі якої поховали порубане тіло козака П. Лаврів, op. cit..

Козацькі сюжети, пов'язані з Донецьким краєм, згадують багато інших народних творів, як наприклад пісні “Ішов козак з Дону”,

“Їхали козаки із Дону додому”, дума “Вдова Сірчиха-Іваниха”, темою якої смерть козацького отамана Івана Сірка в бою в місті Тор, та багато інших. Інша, дуже популярна пісня “Чорна рілля” оспівує розорену війнами східноукраїнську землю:

“Чорна рілля ізорана, гей, гей

Чорна рілля ізорана

І кулями засіяна, гей, гей

І кулями засіяна.

Білим тілом зволочена, гей, гей

Білим тілом зволочена

І кровію сполощена, гей, гей

І кровію сполощена Слова за звукозаписом пісні “Чорна рілля” у виконанні В. Горбатюка, альбом “Пісні з Чернечої Гори”, 2004.”

Твори ці часто зустрічалися в різних варіантах, оскільки, як це буває у фольклорі, творчість, що побутує в усній формі та виконується різними виконавцями, приречена на зміну сюжетних елементів В. Оліфіренко, “Методика викладання народознавтства у школі”, op. cit.. Зрештою, таким способом народна творчість перетинала межі регіону, що сприяло функціонуванню та поширенню її різних варіантів по всій країні.

Важливі довідки про солеварний промисел у місті Торі, заснування якого пов'язане саме з видобутком солі, знаходяться у творчості Климентія Зіновіїва, ієромонаха та мандрівного поета, який жив на зламі ХУІІ та ХУІІІ ст. Зіновіїв присвятив переважну частину своєї творчості людям різних, частіше ремісницьких професій87 W. Mokry, “Od Ilariona do Skoworody-antologia poezji ukrainskiej XI-XVIII w.”, Krakow, Universitas 1996, с. 334. У своєму творі “Про соляників, торяників, бурлаків, які солі господарські варять” Зіновіїв переказує багато спостережень про початки солеварної індустрії на Донеччині та про суспільство регіону тих часів. Автор описує важку працю солеварів на торських озерах та просить Бога бути прихильним до праці бурлаків B. Оліфіренко, “Проблеми вивчення літератури рідного краю в школі”, http://www.donbaslit.skif.net/for_teacher/teorijauruk.html#4 .

2.3 Літературне життя Донбасу в ХІХ - поч. ХХ ст.

Початок наступної хвилі бурхливого розвитку письменства на Донбасі припадає на ХІХ століття. Цей період асоціюється з декількома видатними письменниками, які походили з Донбасу, або присвятили йому своє творче зусилля. Щоб проілюструвати цей період, зупинимося на найбільш значущих постаттях.

Безсумнівно одним із видатних донбасівських письменників-романтиків цього періоду був Михайло Петренко, який народився та жив у Слов'янську в ХІХ столітті. Сьогодні М. Петренко особливо відомий як автор пісні “Небо”, яка стала популярною по всій країні І. Овчаренко “М. Петренко” http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Petrenko.html 01.05.2005. Відомо, що М. Петренко любив своє місто, якому присвятив цикл віршів “Слов'янськ”. З цим містом пов'язано багато різноманітних вражень з його життя, які не могли не мати впливу на пізнішу творчість автора. Ідеться про його радісне дитинство на Донбасі та пережиту тут першу, нещасну любов І. Овчаренко “Йому жити у віках (М. Петренко)”, Словянськ 1997 http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Petrenko.html 01.05.2005.

Хоча народився він на Харківщині, а не на Донбасі, Борис Грінченко, все-таки присвятив регіонові величезний шматок свого життя та, звичайно, чималу частину своїх прозових і поетичних творів та нарисів. Зв'язки Б. Грінченка із Донбасом почалися, коли він став вчителювати в школі Христі Алчевської в селі Олексіївка на Луганщині та відбиваються в його творчості B. Оліфіренко, “Б. Грінченко” [у:] www.donbaslit.skif.ua . Вважається, що період, який Б. Грінченко провів на Луганщині, був часом його формування як письменника та який вплинув на багато написаних ним творів.

Саме тут він розвивав свій педагогічний талант та продовжував літературну, громадську та наукову діяльність, назавжди вписуючись в картину регіону “Б. Грінченко” - Інтернет сторінка Луганської обласної бібліотеки ім. М. Горкого.

Іншим відомим донбасівським поетом був Микола Чернявський, який збагатив дискурс цього часу завдяки поєднанню в своїй поезії різних напрямів, тобто романтичного, реалістичного та модернізму.

У своїй творчості він також звертався до новітніх тоді течій як імпресіонізм та символізм. Багато місця у творчості М. Чернявського зайняв рідний край, тобто степовий Донбас. Прикладом були “Донецькі сонети”, які вийшли в 1898 році в Бахмуті та, ймовірно, були першою художньою книжкою, надрукованою на Донбасі. Творчість М. Чернявського насичена не лише духом степового краю, але теж сучасним його життям. У своїх віршах (н.пр. “Шахтар”) поет звертається до сюжетів пов'язаних з працею шахтарів. Доля М. Чернявського виявилася трагічною, позаяк його було арештовано НКВС та сфабрикованими звинуваченнями засуджено на смертну кару, яку було здійснено у січні 1938 року Оліфіренко В., “М. Чернявський” у: www.donbaslit.skif.ua .

Спиридон Черкасенко, який народився на Миколаївщині, потрапив на Донбас у зв'язку з роботою на посаді вчителя з 1895 року. На Донбасі він активно увійшов у тутешній літпроцес, пишучи та друкуючи в часописах свої вірші, оповідання та драматичні твори. Познайомлення С. Черкасенка з тяжкою працею шахтарів спричинило його зацікавлення цією тематикою та присвячення своєї творчості саме їй. Класові суперечності, які тоді охопили Донбас не залишили письменника байдужим до долі шахтарів того часу (нюпрю вірш “Шахтарі”). Дуже цікавий вірш “Монолог”, зміст якого можна б віднести і до сьогоднішніх часів, а особливо до подій кінця 80-тих років на Донбасі. С. Черкасенко є одним із перших, які приділили шахтарям та їхнім справам стільки уваги та які у своїх творах так глибоко аналізували їхнє життя, досліджував шахтарське суспільство Донеччини B. Оліфіренко В., “С. Черкасенко” [у:] www.donbaslit.skif.ua .

“Велетнем із Донбасу” назвали Микиту Шаповала, автора багатьох статей та книг, кількох поетичних збірок та підручників. Крім письменства, М. Шаповал займався дослідженням соціологічних тем та громадською діяльністю. Спектр його діяльності виходив далеко поза рідний Донбас і став всеукраїнським. М. Шаповал добряче розумів, як важливо було для України мати свідому інтелігенцію та працював на те, особливо в рамках часопису “Українська хата” В. Терещенко, [y:] журнал “Схід” (електронне видання), www.intellect.org . І в його творах зустрічаються згадки про Донбасівські сюжети, які він зрештою дуже добре знав, виховавшись в Бахмутському повіті та почавши працювати на шахті ще молодим хлопчиною В. Терещенко В., “М. Шаповал” [у:] www.donbaslit.skif.ua .

Так і почалися 20-ті роки ХХ-го століття, які на Донбасі виявилися дуже бурхливим періодом з огляду на тяжку ситуацію з суспільно-економічного боку. Все-таки саме у ті тяжкі часи, у вересні 1923 року в Бахмуті вийшов перший нумер місячника “Забой”, який видавався як додаток до відомої вже газети “Всеросійська кочегарка”. Протягом короткого часу на сторінках “Забою” стали друкуватися дебютуючи тоді поети, наприклад Володимир Сосюра, Павло Безпощадний, Григорій Баглюк та інші. У наступні роки до гуртка, який створив довкола себе “Забой”, прибуло ще багато інших талановитих письменників із Донбасу. На жаль, русифікація, яку в другій половині 1930-тих років було посилено на Донбасі, спричинила поповнення змісту “Забою” текстами багатьох російських письменників. Боротьба радянської системи проти “Забою” продовжувалася та прибирала дедалі серйозніших мірил. В 1933 році було знищено україномовний тираж журналу та заарештовано головного редактора, Григорія Баглюка та його заступника, Василя Гайворонського. Г. Баглюка було відправлено до Воркути де його розстріляно в 1938 році В. Романько “Література рідного краю” Донецьк, 1995, с. 36.

Серед письменників, які пов'язані з Донбасом та які дебютували в 1920-ті роки, називається декілька дуже відомих сьогодні прізвищ. Одним із них є прізвище Павла Байдебури, який в своїй творчості присвятив Донбасові багато уваги. Про Донбас він писав як для дорослих (історичний роман-трилогія про Донеччину), так і для дітей (книга “Діти шахтарів”) ibidem, с. 31.

Серед цих письменників числився також Григорій Баглюк, поет і прозаїк, про якого я згадав раніше при нагоді журналу “Забой”. Г. Баглюк починав свій робочий шлях як шахтар. Однак він дуже цікавився літературою та скоро став відомим серед “забойців” поетом. У статтях та нарисах Г. Баглюк описував життя трудового Донбасу. Рідному краю присвятив також свої романи ibidem, с. 36.

Якщо розглядати період 20-тих та 30-тих років ХХ століття, Донецька тематика найчастіше звучала у творах Сави Божка, Льва Скрипника та Володимира Сосюри. С. Божко розпочав свій писменницький шлях історичним романом “В степах”. Соціологічні міркування, які С. Божко вмістив у своєму романі, стали основою для розкриття ним картини становлення Донеччини як промислово-вугільного регіону України. Згодом С. Божко почав писати на шахтарську тематику, причому робив це у дуже цікавий спосіб, за допомогою багатопланового погляду на долю гірників в контексті суспільно-політичних проблем Донбасу. У 1930-тих роках С. Божка почали цькувати та врешті звинуватили його в участі в антирадянському націоналістичному підпіллі. Його відправили у в'язницю, з якої звільнили в 1943 році під час Другої світової війни. У повоєнні роки до письменства його так і не пустили і йому залишилося працювати на шахті аж до смерті в 1947 році В. Оліфіренко, Уроки правди і добра, с. 52.

Коли б Лев Скрипник не помер в ранньому 36-річному віці, можливо, саме він міг би претендувати на звання “співця Донбасу”, завдяки його оповіданням, що оспівували рідну землю письменника. Душа Л. Скрипника, який народився в шахтарському селищі та провів молодість на Донбасі була дуже близько шахтарського життя та природи донецького краю. Життя Донбасу стало для Л. Скрипника об'єктом творчого зображення, відбитого в збірках оповідань. Л. Скрипник не підкорявся обмеженням, які наводила радянська влада, та віднайшов засіб для того, щоб передати красу рідного донецького краю саме у правдивому слові ibidem, с. 86.

Звичайно, найбільш видатним з-посеред трьох згаданих мною авторів виявився Володимир Сосюра, якого згодом назвали “Співцем Донбасу”. В. Сосюра, автор 80-ти збірок поезії та автобіографічного роману “Третя рота”, народився в Дебальцевому в 1898 році. Його творчість була сповнена захоплення красою рідного краю та подіями, якими тоді жив Донбас B. Оліфіренко, “В. Сосюра” [у:] www.donbaslit.skif.ua 25.11.2004. Становлення В. Сосюри як митця припадає на перші пореволюційні роки. В 1921 році вийшла його перша збірка “Поезії”. Аж до смерті у 1965 році поет віддавався літературній праці, попри складнощі, які приносило життя та часи, у які поетові довелося жити Історія Української Літератури ХХ ст. У двох кн., Либідь, Київ 1998, кн. 1 с. 143.

Отже таким було становлення історії та літературного життя Донецького краю до дебюту неперевершеного досі донбасівського письменника, Володимира Сосюри. В описані вище часи йому довелося дебютувати та пробивати свій мистецький шлях, на якому неодноразово поет зустрічав смертельну небезпеку. Саме на житті та творчості В. Сосюри я хотів би зосередитися в цій праці.

Розділ 3. Володимир Сосюра

3.1 “А все ж я донецький поет...” (Донбас у творчості В. Сосюри.)

Донбасівці завжди пишалися тим, що на Донеччині народився та виріс такий великий поет. Ще більшою причиною пишатися є те, що до кінця свого складного життя В. Сосюра залишився вірним своєму улюбленому шахтарському краєві. Саме Донбасові поет присвятив чималу кількість творів, розміщених у виданих ним 80 збірках поезій.

Саме біографію та особистість поета розглядаю як визначальні моменти його творчості та водночас найбільш придатні для її вивчення, особливо коли йдеться про ліричні твори, які оспівують Донеччину, яка завжди була для поета найдорожчою. В наведених нижче фрагментах творів побачимо приклади біографічних та, в результаті, душевних зв'язків В. Сосюри з його малою батьківщиною.

“І сниться, все сниться й донині

берізки тонкий силует.

Хоч знаний я всій Батьківщині

А все ж я донецький поет.” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

Так писав В. Сосюра в одному із своїх найбільш популярних віршованих творів. Вірш цей написав В. Сосюра, вже будучи відомим по всій країні поетом, живучи в її столиці, Києві. Як видно, де б не кинула поета його складна доля, він так і залишався вірним своєму улюбленому Донбасові. З Донбасом В. Сосюра пов'язаний ще з дитинства, та згадки про дитинство проведене на Донбасі зустрічаються в багатьох його творах як ранніх, так і пізних періодів творчості. Нагадаймо ще один із рядків (із вірша "У гудках далина розцвіла..."), написаних в часи, коли поет вже мешкав в столиці:

”Київ, Київ, тебе я люблю, а ще більше люблю Третю Роту!» В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 433-434 Донеччина - рідний край Володимира Миколайовича Сосюри, позаяк народився він 6 січня 1898 року в місті Дебальцеве Донецької області. Дитинство і юність поет провів разом з батьками в селі Третя Рота, що на Луганщині. В. Сосюра виростав у великій сім'ї - в його батьків було десятеро дітей. За фахом батько поета, який помер рано, був креслярем, однак насправді займався різними професіями, часто переїздивши з одного місця в інше. Мати була робітницею. Сім'ї Сосюрив важко було жити, особливо з часу, коли помер батько поета. Молодий поет почав працювати рано, а його першим місцем роботи був Донецький содовий завод Сосюра “Автобіографія”, [у:] Подов В.И. “Сосюра известный и неизвестный», Луганськ 1999, ст. 4-6., згадки про який часто зустрічаються в творчості поета. Нелегким, а навіть, бувало, трагічним був життєвий шлях поета. Ще молодим хлопцем він пішов добровольцем до війська Української Народної Республіки. Тоді він уперше глянув смерті у вічі, перебуваючи у полоні червоних. Пізніше радянська влада намагалася сформувати образ В. Сосюри як палкого пропагандиста комуністичних ідей. Тому саме замовчувалися обставини вступу В. Сосюри до військ УНР, зате наголошувалося на тому, що поет служив на боці «червоних». Після воєнних заколотів влада не випускала поета із своїх рук, даруючи життя взамін за «патріотичні» радянські вірші. Поета було цьковано, а його слухняності влада домагалася такими заходами, як арештування і запроторення до таборів його дружини Марії Гаврилівни та доведення самого поета до психічних зривів. Як видно, нелегким було життя В. Сосюри. Терплячи величезний біль та журбу, поет сприймав страшну наругу, яка стосувалася не лише його, але і цілого українського народу. Одним із найбільш відомих віршів В. Сосюри, в якому поет передає красу свого краю та любов до нього, є вірш «Донеччино моя», в якому він наголошує на своїй близкості до рідної землі. Метафоризація мови, якою користується поет, емоційність зорових і слухових асоціацій є обумовленням фізичного відчуття змальованої картини. Сукупність художніх компонентів витворюють настрій ліризму, властивого В. Сосюрі, та передають любов поета до рідної землі. Це видно в багатьох творах В. Сосюри, але особливо у вірші «Донеччина моя»:

«Донеччино моя,

твоїх вітрів дихання

Я віддчуваю знов,

як в ті далекі дні,

Коли квітки в росі солодкого світання

Над голубим Дінцем всміхалися мені.

Немов душею п'ю твого труда весну я

У радості степів, у гомоні дібров,

І музику гудків твоїх я знову чую,

Донеччино моя, життя мого любов!” В. Сосюра «Калина над водою», Київ 1968, с. 395

У цьому вірші бачимо все, що характерне для Донецького краю, тобто красу його природи, серед якої виростав поет, але теж і згадку про тяжку працю жителів регіону та його заводське життя (чого і стосується згадка про «музику гудків»). Далі поет продовжує:

“Донеччино моя, моя ти Батьківщино,

Тобі любов моя і всі мої чуття.

Я до твоїх грудей приникнув як дитина,

Щоб знов набратись сил для пісні і життя.” ibidem

Як скоро побачимо, Донеччина виявиться одним із лейтмотивів творчості поета, присутнім з початку його творчості до самого кінця, без огляду на інші обставини, які могли мати вплив на творчість поета. Попри те, що дитинство поета, проведене на Донеччині та Луганщині, не було легким, однак все-таки в його віршах воно зображене як чудесний період у житті, про який у пам'яті поета залишилися лише приємні згадки. Так теж поет описує місця, пов'язані з його юнацькими літами:

“Які там милі срібні ріки,

А далі сині, як у сні...

Ні, без Донеччини навік

Зів'яли б всі мої пісні.” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

Або ще інший вірш:

“Далекий рідний мій Донбас

встає, мов із тумана...

я оспівав тебе не раз,

зоря моя рум'яна!

В твоїй колисці я гойдавсь,

Овіяний гудками

І за її краї чіплявсь

Маленькими руками.

Тобі одній згадок моря

І пісня, що не в'яне,

Моя рум'яна зоря,

Донеччина кохана.” В. Сосюра «Калина над водою», Київ 1968, с. 452

В. Сосюра народився, за його власними словами, на станції Дебальцеве, якій присвятив один із своїх менш відомих, але дуже красивий твір: “Дебальцеве моє, колиско днів моїх, Це ти мені дало співучу, ніжну вдачу, І славлячи життя невиданий розбіг Я піснею тобі, Дебальцеве, віддячу...” Дебальцевский рабочий , 1962р. Вірш цей дуже цікавий, позаяк він показує вдачу поета, яка була насправді дуже ніжною та співучою - це помітно як у його творчості, так і дивлячись на його життєвий шлях та долю. В подальшій творчості, В. Сосюра прирівнював навіть життєвий шлях до “пісні життя”. Оскільки вірш цей з'явився у друку в 1973 році, він є ще одним з-посеред багатьох художніх виявів вдячності поета за те, що Господь дарував йому саме таку вдачу, хоч з її приводу доводилося поетові багато страждати. Безперечним є те, що саме ця велика любов до рідної землі, яка пробудилася у В. Сосюри дуже рано, змушувала поета вже змалку трохи по-іншому дивитися на світ та знаходити в буденному - незвичайне та в звичайному - особливе. Як наголошував сам поет у своїй автобіографії, його батько, Микола Володимирович часто міняв роботу і з ним мусила переїздити його сім'я. Саме чергова зміна роботи батька спричинила переїзд сім'ї Сосюрів у Третю Роту, якій поет присвятив особливо багато місця у своїх творах та особливо у своєму автобіографічному романі “Третя Рота”. В одному із віршів він писав про неї такими словами: “Шахтарське селище на Білій горі, Під нею заводу встають димарі, Їх хмари торкають верхами, За ними Лисиче садами буя, Й шумить Третя Рота - домівка моя, Я з вами всім серцем, я з вами..” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005До речі, Третій Роті та іншим місцям, пов'язаним зі своїм дитинством, присвятив поет свій автобіографічний роман “Третя Рота”, який за допомогою епічних засобів передає те ж саме, що і ліричні твори поета.Не залишилась без згадки і Кам'янка, тобто містечко, в якому молодий В. Сосюра навчався в сільськогосподарському училищі. У вірші, який, до речі, затитулований “Кам'янка”, знайдемо дуже яскраве відображення ставлення поета до спогадів про це місце і час: “Хіба я Кам'янку забуду, де вчився і любив колись, де і тепер так юно й мило на школу дивиться блакить. І сад, що ми посадовили, Профшкільцям радісно шумить! Над Кам'янкою рідні зорі, Як і колись...” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 247Важливим мотивом багатьох ліричних творів В. Сосюри, пов'язаних з рідним Донбасом, є мотив любові. Ідеться про почуття, які поет переживав саме на Донеччині, та про жінок, які були об'єктами його любові. Як правило, поряд із любов'ю наявна у цих творах палкість, гарячість, туга та розлука:

“Твої губи - розтулена рана...

Ми хотіли й не знали - чого...

Од кохання безвольна і п'яна

Ти тулилась до сердця мого...

Ой ви, ночі Донеччини сині,

І розлука, і сльози вночі...

Як у небі ключі журавлині,

Одинокі й печальні ключі...” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

Або фрагмент ще іншого вірша:

“Там на березі трава

про любов шепоче...

Хвиля сріблом виграва,

Сяють очі...

Гей, поля, ви, поля,

Зорі над рікою...

Видно шахти здаля,

Ми в човні з тобою.” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

Так як я згадав вище, любов до рідного краю , тобто Донбасу та співвітчизників, немов червоною ниткою проходить через усю творчість поета. В ній В. Сосюра часто вказує на різні картини, які змалювало його життя, однак всі вони пов'язані з одним, улюбленим регіоном.

Прикладом цього є рядки вірша “Донечина”, в якому поет зображує рідний край як тло, на якому йому довелося пізнати воєнне та шахтарське життя:

“Як можна серце одірвати

од тих ланів, од тих стежок,

де слухав я громи, гармати

І шахти рідної гудок” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

Якщо ідеться про воєнний досвід поета, який ледь не позбавив його життя, дуже зворушливими є рядки з одного із найбільш відомих поем В. Сосюри “Червона зима”:

“І знов Донеччина...і вітер верби хиле... Й не віриться, що знов побачу я село, Давно покинуте, таке до болю миле... Але багато з нас додому не прийшло...” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 44-47Та ще один фрагмент цієї самої поеми, який зображує повернення поета з війни на рідну землю:

“Колеса тупо б'ють... по рейках перебої... Вже міст через Дінець давно прогуркотів... Стою біля дверей... і дихає сосною Квиління вітрове про весни юних днів...”

Велику частину своїх віршів В. Сосюра присвятив індустріальному Донбасові, тобто краю, в якому велетенською працею людських рук добувалося вугілля та вироблявся метал. Образ героя-трудівника, переданий В. Сосюрою в його творчості, насправді не є статичним, а скоріше нагадує мрійливого, задуманого романтичного героя-шахтаря, образ якого жевріє завдяки емоційності, з якою змалював його поет:

“Ось він стоїть, життя окраса,

на голубому неба тлі,

герой труда і син Донбаса,

хазяїн рідної землі.

В усмішку теплу склались губи,

І день в очах його розцвів.

Над ним димлять заводів труби,

Гудуть мотори літаків.

Смуглявий вид, широкі плечі,

І весь він, як життя могуть.

Йому пісні пташки щебечуть

І колоски привіти шлють.

Неначе вилитий з металу,

Він зорить в далі осяйні,І сонце, як вінок, поклало

Йому на каску промені.” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

Варто згадати про досвід поета стосовно співвітчизників-донбасівців, котрі працюють під землею чи теж на заводах. Адже В. Сосюра сам працював колись як на заводах, так і в забої, з лампочкою на шахтарській касці, що аж відбилося на його творчості:

“Там знав я од праці утому, Там ріс я і вперше любив, Шахтарської лампочки промінь Мені у забої світив, Немов каганець, крізь віконце Над сумом осінніх жоржин, Хай світить тепер, наче сонце, Мені у поезії він.” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005 Безсумнівно, трудова доля, яка була колись спільною для В. Сосюри та інших робітників Донбасу, спричинила його надзвичайно тепле ставлення до своїх земляків. Це ставлення зустрічаємо в творчості поета. Його виявленням були дуже сердечні, інколи навіть інтимні слова, якими поет звертався до своїх земляків, тобто “рідні мої”, “друзі любі мої”, “дорогі земляки-побратими” і.т.п. У своїй творчості поет не забуває і про те, що Донбас був колискою багатьох подвигів, патріотичних за змістом: “Тут голосом Ангеліної Паші неначе й досі вітер ще звучить. Тут на поверхню вийшла із забою Непогасима слава Мамая.” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005Крім віршів, які стосувалися праці одиниць на благо індустріального Донбасу, було у В. Сосюри багато віршів які описували його могутність, точно передаючи гігантичність індустріального Донбасу: “Гудуть заводи, як жуки, біжать десь поїзди мостами, гримлять прощально раз у раз...

Там без кінця залізні гами До неба посила Донбас, І димарі в моїй уяві Встають, як привиди ласкаві, На фоні заводських заграв.” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005Цікавими, з точки зору дослідника літератури є ліричні твори В. Сосюри, в яких поет описує конкретне місце, найчастіше місто, але читачеві легко здогадатися, що ідеться саме про Донбас. Таке зустрічаємо наприклад у поемі “Нальотчиця”: “Біля конторки хлопці п'яні, вгорі вагончики біжать; і труби в синім океані... Туди летить моя душа.” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 81-86Звичайно, ідеться тут про донбасівський краєвид (труби димарів на фоні синього неба) та життя найнижчих прошарків трудового суспільства тодішнього Донбасу. Або ще інший твір, “Місто”: “Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги. Хто прийшов із геніальним хистом І зробив це розчерком руки?”

“Місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої. Це ж мені заковано стогнати У його засніженій груді...” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 102 Тут насправді можна лише здогадуватися, що авторові ідеться про Донецьк, або одне із інших донбасівських міст. Все-таки “розчерки руки”, чіткі геометричні фігури, трамваї та ліхтарі нагадують нам про те, що поетові ідеться про відносно нову метрополію. Коли ще згадати, що вірш було написано в 1923 році, я думаю, що можна припускати, що тут ідеться саме про Донецьк.Аналізуючи поетичні твори В. Сосюри, в яких наявні донбасівські сюжети, важко не помітити того, що вони, хоч об'єднані за темою, але мають і інший зміст, за якими легко поділити їх на категорії. Коли одні із віршів описують Донбас крізь призму спогадів про дитинство та юність, проведені там же, то інші роблять це саме на фоні любовних досвідів та сердечних страждань поета. Далі маємо твори, в яких Донбасівські сюжети зустрічаються на рівні з важким та інколи моторошним поетовим досвідом війни, який насправді є досвідом всього населення України, однак через схильність до автобіографічності, поет частіше показує картини бачені власними очами. Врешті, маємо картини Донбасу, часто індустріального, в композиції із портретами донбасівських трудівників, які, до речі, є виявами автобіографізму поета.Володимир Сосюра ніколи не відцурався своєї донбасівської малої батьківщини, а навпаки - завжди гордився нею та, вживаючи творчі засоби, зробив чимало для піднесення її рангу. Доказом його невмирущої та невпинної любові до Донеччини є фрагмент згаданого раніше вірша написаного В. Сосюрою вже в роки, коли він уже став славним поетом:

«Хоч знаний я всій Батьківщині А все ж я донецький поет.”

3.2 Особливості характеру Володимира Сосюри та їхнє виявлення в його поетичній творчості

Ранні періоди творчості В. Сосюри припали на важкий для України період - післяреволюційні часи. Про революцію на Донбасі та діяльність радянської влади в регіоні я вже згадав в одному із перших розділів цієї роботи. Тому тут годі сказати, що революція сама по собі спричинила неначе пробудження українського суспільства, штовхаючи його до небачених раніше проявів самореалізації у рамках партії, різних комітетів та рад. Вслід за таким ходом подій збільшилася і популярність друкованого слова, яка активізувала розвиток літератури, також україномовної. Післяреволюційні роки на Україні - час, у який з'явилися літерацькі гуртки та організації. Та все це відбувалося за згодою та підтримкою влади. Однак таке становище функціонувало лише спочатку. Скоро стало очевидним, що ідеологія більшовизму, яку визнавали її російські автори, не зовсім збігалася з ідеологією українських більшовиків. Звичайно, шоб добре закріпитися при провладних позиціях, радянській владі довелося “заполонити” маси та скеровувати їх проти всього, що з точки зору влади могло становити для неї небезпеку. Тому і відчувалася атмосфера нацьковування одних людей проти інших, тобто вигадана на потреби діючої тоді влади класова боротьба. У вступі до антології “Розстріляне відродження” Юрій Лавріненко називає речі своїми іменами, коли пише, що Москва, з люттю переляканого маніяка вчинила терористичний замах на відродження суверенного українського мистецтва, залишаючи з українського мистецтва не те, що ліпше й сильніше, а халтуру і слабину в ім'я старої московської ідеї власної світової імперіїЮ. Лавриненко «Від упорядника» [у:] «Розстріляне відродження» Київ 2002 с. 12Саме такі обставини супроводжували В. Сосюру на ранньому шляху його творчості, заставляючи молодого поета вже тоді зробити вибір та стати на бік “єдиної правильної ідеї”. Годі почитати ще дореволюційну ліричну творчість В. Сосюри для того, щоб зрозуміти, які протилежні зовсім почуття терзали душу юного ще поета. Адже В. Сосюра цілком свідомо та сумлінно боровся за незалежність України при боці Симона Петлюри, а перейшов на бік червоних лише після розгрому армії Петлюри та для того, щоб залишитися при житті. В. Терещенко “Трагедія душі” [у:] “Ямські зорі В. Сосюри”. Упор. В. Терещенко, Артемівськ 2002, с. 48-49 А тепер влада бажала, щоб він обернувся спиною до визнаваних ним попередньо ідей та щоб повністю прийняв ідею, метою якої було будування радянського ладу. З іншого боку, В. Сосюру манила перспектива професійного росту і він, наскільки йому здавалося, був готовий піти на поступки задля цього. Звичайно, радянська влада заграла на струні самолюбства, виявленого В. Сосюрою, яке, до речі, є прикметою, що часто зустрічається у митців та взагалі в людей вразливих та з тендітною психікою. Однак поетові скоро стало відомим, що ніяк йому випручатися та визволитися від впливу подій минулих літ. Перед поетом все частіше почало виникати питання про власну ідентичність та його дійсну позицію стосовно нових порядків на Україні. Вплив цього розтерзання поета наявний в творчості після періоду, пов'язаного з поемою “Червона зима”, тобто після 1921 року. Припускається, що саме тому в творчості поета вживається образ повстання на Поділлі, в якому Петлюра зазнав поразки. Чітким доказом стану свідомості поета того часу є виявлені у творчості сумніви, вагання та зіставлення минулого з сучасним. Однак, набутий В. Сосюрою з приходом радянської влади сплендор відомого в державі поета, те, що його вірші друкували часописи та газети та що він став відомий ширшому загалові, раз за разом відривало думки поета від природних йому ідеалів та знов штовхало його в обійми цієї ж влади. До того ще слід додати факт, що молодіжна інтелігенція тих часів за всяку ціну домагалася здобути освіту. Те, що лише за радянських часів В. Сосюра зміг вступити до інституту та завершити навчання, напевне, якоюсь мірою, мало вплив на рівень його співпраці з режимом. Врешті, деяку роль відігравали і гроші. В. Сосюра любив компанію, а це коштувало. Хоча гонорари були в нього великі, як засвідчують його сучасники, які були з ним знайомі особисто, все-таки поетові часто не вистачало грошей І. Майстренко, “Спогади про В. Сосюру” [у:] Сучасність, травень 1965, но. 5(53), с. 70-71. Були періоди коли він писав багато віршів під замовлення. Звичайно ідеться про партзамовлення І. Майстренко, “Спогади про В. Сосюру” [у:] Сучасність, травень 1965, но. 5(53), с. 70-71. Деякі критики вчинків В. Сосюри (зокрема, Б. Антоненко-Давидович) висловлювали навіть думку, що поет ґвалтував свою музу віршами під замовлення та переробленням декотрих ранніх віршів на нові, комуністичні, наприклад “Балади про Гайдамаків” - на “Баладу про комсомольців”. Г. Гребенюк “Двоїстість губила поета”, Східний часопис, число 7(58), 15 лютого 1994р., ст. 3 Незабаром з В. Сосюрою почала тісніше працювати ЧК (Чрезвычайная Комисия) та компартія. Саме тоді поетові доводилося вже по-справжньому відмовлятися від свого “я” задля успішного виконання партійних постанов. Це, в свою чергу, не могло не відбитися на творчості поета, в якій стало з'являтися менше рядків про серце, а більше про жахливе майбутнє, бачене поетом. Непевність того, що принесуть наступні дні безсумнівно мала вплив на таку, а не іншу психологічну кондицію поета. На підставі творів В. Сосюри тих часів можна дійти висновку, що він і надалі розумів свою місію українського поета, попри те, що водночас був свідомим цього, що зі шляху праці на радянську владу вже не було вороття назад. Трагедія поета полягала в тому, що попри те, що він клявся перед собою, що навіть в таких тяжких умовах роздвоюватися не буде, йому так і не було під силу дотриматися цієї клятви. На відміну від творчості, пов'язаної з оспівуванням краси донбасівського краю, ліричні твори, які народилися з глибини розтерзаної внутрішнім стражданням душі поета, варто розглянути не лише за допомогою біографічного, але і психологічного методу дослідження літератури. Як наука, що досліджує перетини душевних явищ, психологія повністю надається для аналізу літератури. За словами філософа Карла Густава Юнга, душа є матір'ю та вмістищем як усіх наук, так і кожного твору мистецтва - тому й наука, що вивчає душу, повинна бути спроможна показати і пояснити психологічну структуру твору мистецтва з одного боку та психологічні засновки творчої людини (митця), з іншого К.Г. Юнг «Психологія та поезія» [у:] «Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.» с.93-108. І читаючи ліричні твори різних авторів, у тому числі і В. Сосюри, важко не дійти висновку, що у багатьох з-посеред них знайдемо небагато з т.зв. денного життя поета, зате опинимося в світі переживаних ним нічних страхів і зловісних передчуттів із темних закутків душі. У наведених у цьому підрозділі творах В. Сосюри маємо нагоду пережити те, що переживав і він, коли згасав день, а голова доткнувши подушки залишалася сама зі своїми думками та стражданням. Безсумнівно, особисте поета багато в чому впливає на вибір та вигляд його творчого доробку. Згаданий раніше К.Г. Юнг зауважив, що власне митець є тим, хто дає особливо цікавий матеріал для психологічного аналізу ibidem. Очевидним стає те, що Володимир Сосюра, з огляду на життя, сповнене конфліктів та могутні сили, які боролися між собою (звичайна людина, яка прагнула особистого щастя, задоволення та життєвої безпеки, проти творчої пристрасті, яка не давала покою душі, комунар проти націоналіста тощо) становить вимріяний об'єкт психологічних досліджень.