Творчість Володимира Сосюри у контексті літератури Донбасу

В вірші “Як проходжу я мимо” поет пише:

“Як проходжу я мимо заводу,

чомусь сумно і тоскно стає.

Все здається, що сонце заходить

І обличчя цілує моє.

Вже забув я залізні дороги,

Де од молота гулом жене.

І тепер, я не знаю для чого,

Одірвали од тебе мене.

(...)

Де ж ти, мій ніяковий Володю

З золотими очима, як став...

Що колись працював на заводі

І в траві Жюля Верна читав.

Я блукаю сумний і нечулий,

По-осінньому віти хита.

Все минуло, як молота гули,

Як шипшина моя золота.

Тротуарами осінь блукає, і подібний до осені я.

Одсіяли зірниці над гаєм, Так і день мій колись одсія.

На життя я дивлюся неначе Крізь якусь загаровану муть..

І за мною ніхто не заплаче, Як на цвинтар мене понесуть.

Як на зламаних крилах Ікара

в вишину не здіймусь уже я.

О мої золоті тротуари,

О загублена юність моя!” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 140

Вже перші строфи вірша віддзеркалюють скрутне психологічне становище, в якому опинився поет. Саме це становище спонукає його до душевної подорожі у безтурботне минуле. Видно, що поет не справлявся з величезними, особливо для людини вкрай вразливої, випробуваннями, які постійно приносило життя. Далі, бачимо, що поет, втративши наївність та характерний для молодих людей спосіб бачення світу, не зможе вже дивитися на світ “по-старому.” Останні строфи переказують депресію поета, його незадоволення позірно великими досягненнями, яких йому пощастило добитися. Вірш можна б також проаналізувати за допомогою інших методів, хоча б біографічного, однак сприйняття його змісту не було б тоді аж так багатогранним та не можна б тоді говорити про глибоке душевне спілкування з автором твору, а точніше з тодішнім станом його свідомості, який поет зумисне чи теж мимохіть (таке припускає К.Г. Юнг, стверджуючи, що митець - лише інструмент написаного ним твору К.Г. Юнг «Психологія та поезія» [у:] «Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.» с.93-108) переніс у написані ним рядки. Однак ще тяжчі часи чекали поета попереду. За роботу на боці влади В. Сосюру почали критикувати провідні літературні гуртки та часописи. Партія в свою чергу сягнула давним-давно вже розробленого методу нацьковування одних людей проти інших, цим разом включаючи в ці дії В. Сосюру, якому було доручено виступати проти окремих

поетів, погляди яких не погоджувалися з поглядами партії. Прикладом таких дій може слугувати вірш “Ми прийдем і туди”, який написаний в ненависному тоні проти Спиридона Черкасенка.Писання віршів на партійне замовлення, під окремі “директиви”, позбавило В. Сосюру місця на поетичних вершинах. Критики починають говорити про творчу кризу поета. Однак, все-таки на нього продовжувала працювати радянська критика, водночас вимагаючи подолання нових завдань. Політичні вимоги до поетів взагалі та до В. Сосюри зокрема особливо зросли після першого з'їзду пролетарських письменників, який відбувся в 1927 році з присутністю представників ЦК КП(б)У. У цей час психологічний стан поета погіршується. Він починає відсторонюватися від людей, навіть мешкаючи задля того в інших містах. Насильницька наполегливість на переорієнтацію поета здійснювалася за допомогою таких засобів, як політичний тиск та спричинення почуття страху за своє життя. Рядки, написані поетом, віддзеркалюють стан його психіки настільки чітко, що всі коментарі зайві: “Станція. Верби. Тополі. Поле. Ріка. Тумани. Падає листя до-долі В сни. Мертво кругом. Безнадія. Марно я чуда зову. Тільки кашкет червоніє Агента Д.П.У.” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

Як не дивно, страх за власне життя призводить людину до неморальних вчинків та має дуже поганий вплив на особистість. Не інакше було з В. Сосюрою, особливо через зростаючу нахабність тодішніх спецслужб. Відчувши слабину характеру поета, вони починають його переслідувати. ЧК починає дедалі обережніше слідкувати за поетом та його творчістю. Особливість трагедії В. Сосюри полягала в тому, що заради виконання партзамовлень, він був примушений відмовитися від себе, яким він був у молоді роки. Душа поета витримувала неймовірні муки, що, звичайно, позначилося і на його творчості: “Вже до серця доходить отрута... Як старому, минулого жаль... Моя путь у кайдани закута... І на кожному кроці печаль..” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005 Навіть дуже відомий вірш, “такий я ніжний, такий тривожний” можна проаналізувати, виходячи з контексту моральної та психологічної кризи, якої зазнав поет, коли він писав: “стеле сонце останнім блиском кривавий шлях...” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005Гадаю, що також невипадково В. Сосюра присвятив вірш “Лан і луни” пам'яті французького поета Верлена. Французький поет напевне здався В. Сосюрі близьким, немов товаришем по недолі, позаяк у творчості Верлена 20-тих років також чимало блукання, ридання, труднощів, пов'язаних зі зрозумінням тодішнього світу. Що цікаво, Верлен розчарувався в ідеалах Французької революції, а те, що В. Сосюра звернувся саме до нього, виражає його особисте розчарування жовтневою революцією. Зацькований та переляканий В. Сосюра писав так: “Пролетіло днів не мало... Дні мої руді. Чом мене не розстріляли У ЧК тоді?” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005Чимало критиків причиною творчої кризи В. Сосюри вважали втрату поетом революційної перспективи, дійсність часів непу (Нової економічної політики) та невміння розібратися в об'єктивних реаліях життя. Напевне, це все правда, але суть справи в чомусь іншому; вірші В. Сосюри є підтвердженням того, що світ пізнаємо не лише розумом, але й за допомогою почуттів. Звичайно, поет відчував набагато більше, ніж бачив і знав. Л. Талалай, „Воля поета” [y:] Літературна Україна,н. 1 (4764), 6 січня 1998р. Розхристану вдачу В. Сосюри вперше розкрив В. Гришко у своїй праці “Серце “другого Володьки” і заборонена любов”. У ній автор аналізує двоїстість душі В. Сосюри як Українця, який з одного боку, за існуючих умов приймає комуністичну ідеологію, однак, з іншого, відчуває потребу збереження власної честі та вірності своїй власній думці. Згідно витоків аналітичної роботи автора, таке становище рано чи пізно доведе до загибелі поета як з творчого, так і з особисто-життєвого боків. В. Гришко сповістив поетові трагічний кінець, позаяк, на його думку, в радянській країні неможливо було погодити роботу на совєтську ідеологію з одночасним збереженням власної думки. Зіткнення цих двох протилежних фронтів веде до гострої колізії, в результаті якої зароджується нищівний конфлікт із самим собою. Гостроту внутрішньої боротьби, яка відбувалася в душі В. Сосюри, передають оці овіяні жахом рядки з вірша “Два Володьки” (який обговорюється більш детально дальше у цьому розділі): ”Скільки раз я хотів, за нестриманий гнів і за дум чорні лебеді й круки, взяти мавзера темного в руки (щоб надворі летіли сніжинки, коли небо сліпе і рябе),- і поставить себе до стінки.” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 248-253

В. Сосюра, якого молодим хлопцем заполонила революція і якій він, як вразливий юнак віддав багато життєвих сил, з кінцем 20-тих та початком 30-тих вже серйозно сумнівається в доцільності революційних ідеалів. Він вже свідомий того, наскільки оманливим є обличчя радянської влади. У той час з'являються вірші, які віддзеркалюють міркування поета, як наприклад “Серце”: “Серце, козацьке серце... Не хили свого обличчя, Не личить тобі тепер це.” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 230-235 Бачимо тут повернення до козацьких мотивів, яке можна зінтерпретувати лише як тугу поета за незалежністю власної держави. В 1931 році з'являється збірка поезій В. Сосюри “Серце”. Збірка ця, а зокрема вірш “Серце” слід розцінити як обстоювання поетом права на любов до рідної землі та водночас спротивлення більшовицькій ідеології, яка трактувала такі мотиви як націоналістичні. Тому саме у вірші є згадки про квітучу юність поета та відповідь тим, що цькували його у ті часи: “Там, де юність моя розцвіла, неповторна, смуглява і мила все густіша заводів імла і уже не сумують могили, там, де юність моя пролетіла і як сон золотий одцвіла”

“Ах, мої золоті старички! Хоч і роки у вас неоднакі, та однакі в вас душі... Собака, навіть той наплював на ваш сміх,

бо заслухався віршів моїх.” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 238-241

Вірш “Серце” - то також доказ подальшої розхристаності душі поета: “Обличчя в тумані.. Чиє?.. І хто з ким на сонячнім герці?... Я стримаю серце своє,

Українське Розхристане Серце...” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 230-235Однак найвідомішим серед творів, в яких виявлялася розхристаність В. Сосюри, був вірш “Два Володьки”. Як жоден інший твір В. Сосюри, вірш “Два Володьки” віддає двобій, який відбувався в душі поета. Ідеться про двобій між інтерпретацією комуністичної ідеології, яку йому накидала влада, та вірністю притаманною поетові ще з дитинства українському патріотизмові, двобій свідомості з почуттям, розуму з серцем. В.І. Гришко “Серце другого Володьки і заборонена любов”, у: “Заборонений Сосюра - вибране з творів”, Луцьк 1992, с. 9-10 Ліричним героєм вірша є сам поет, якого зображує роздвоєна особистість, яка водночас є національно свідомим Українцем та комуністом. Однак тут слід спростувати одне: аналізуючи творчість В. Сосюри, видно, що поета не захоплювала ідея комуни взагалі, а скоріше комуни в Україні. Тут ідеться про комуну, яка працювала б на благо народу, а не навпаки. Про комуну таку, якою вона мала бути згідно теорії засновників ідеології, а не таку, якою виявилася насправді. У вірші поет підкреслює, що він вийшов у світ з селянського, українського середовища. Далі поет помічає негаразди, які спричинила для українського суспільства радянська влада, яку і він колись так запекло підтримував та звинувачує себе в цій підтримці. Він пише так: “рвали душу мою комунар і червоний фашист.”“Два Володьки” - один із віршів В. Сосюри, в якому прозвучали гірші, але справедливі зізнання стосовно власного становища: “Довго, довго я був із собою в бою... Обсипалось і знов зеленіло в гаю, Пролітали хвилини, як роки... ...Рвали душу мою два Володьки в бою, і обидва, як я, кароокі, і в обох ще незнаний, невидний хист. Рвали душу мою - Комунар і Націоналіст.” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 248-253 “Два Володьки” - дуже цікавий твір з огляду на оцінку наявного у ньому психологічного змісту. Вже з початку твору відчувається атмосфера воєнного заколоту та назріває уявлення того, в якому розтерзаному стані перебуває душа поета. Читаючи вірш, і читач, мимохіть, піддається цьому розтерзанню, настільки воно автентичне: “У вагоні нікого. Туманіє вікно... На вокзалі росте, наростає тривога, і цивільних все менше...” ibidem

У вірші бачимо також характерні для В. Сосюри спомини про молоді літа, тільки у “Двох Володьках” вони насичені сповненим непокою настроєм вірша і самі по собі передають образ психологічного стану поета:

“І гармонії срібне ридання про дитинство і юність мою нагадало мені... Сплю. Це сон, тільки сон, мій солодкий, терпкий і кривавий... Над холодним задуманим тоном колон бродять птиці якісь...” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 248-253

До речі, проаналізувавши вищенаведений фрагмент, можна легко уявити собі, яким нервовим та неглибоким був тоді сон поета та як спросоння він чув гомін інших повстанців, що перебували поряд. Звичайно, це свідчить про багатий психологічний зміст твору та високу майстерність автора, який зміг так вдало і переконливо передати його на папері. Все-таки, основною темою вірша “Два Володьки” залишається розхристаність душі поета, про яку я згадав раніше у цьому розділі. Інші вірші, які входили до складу збірки “Серце”, доповнювали та ще більшою мірою розкривали тему “Двох Володьок”. У вірші “Юніє”, в якому поет зображує тодішнє поняття “двох Україн” (до речі дуже цікаве сучасне значення цього терміну, про яке говориться в першому розділі цієї роботи), де, як і в “Двох Володьках”, борються дві сили - кожна за “свою” Україну. До речі, дві сили, про які йде мова, це ці ж самі “Володьки”. Своє становище у цій боротьбі В. Сосюра окреслює так: “Леліє, льокалю, леліє люлю, золотане, люлю. Ніхто так любить не уміє, Як я Україну мою... ...Я трупа ударив у зуби носком. О лінелю, люлю! А ви догадайтеся любі, Яку я Вкраїну люблю?...” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 236-237

У вищезгаданому фрагменті видно, що конфлікт “двох Володьок” у В. Сосюри ще не вирішений та перемога “другого Володьки” невиключена. В. І. Гришко, Ibidem Звичайно, збірку “Серце” було вилучено провладними службами, що спричинило ізоляцію В. Сосюри як поета. Радянська критика писала про контроверсійні за змістом вірші, які входили до складу збірки “Серце” як про творчість, позначену “суб'єктивно-хворобливими мотивами” та спричинену “нездоровим роздвоєнням”. На жаль, ці ж критики так і не спромоглися пояснити, звідки це роздвоєння взялося у В. Сосюри. Ю. Бурляй, “Володимир Сосюра”, Київ 1959, с. 109 Однак, траплялося, що ті, кому збірка все-таки потрапила до рук, критикували її за козакофільство, націоналістичні мрії, двоїстість та ідеологічні сумніви поета.Ще іншим, також дуже цікавим твором В. Сосюри була ліро-поема “Перстень”, написана наприкінці 1920 р. Крім інших, наведених вище поем, тогочасна критика вважала “Перстень” особливо “націоналістичним” твором поета. “Перстень” також є виявленням двоїстості, яка так сильно турбувала поета. В поемі поет виступає з виразно неоромантичних позицій, змальовуючи сюжет драматичного конфлікту недавно пережитого. Сюжет твору побудований на історії вчительки, яка пізнає на руці свого коханого (недавно демобілізованого червоноармійця) перстень свого чоловіка (офіцера армії УНР, який пропав без вісті). В дійсності твір побудований на власних, болючих спогадах поета: “Ой, у дні, в ті дні повстанцем, як вони, я був! ...Офіцерів крики тонкі... Кроки...зброя...сніг... Ми стріляли й в ополонку Опускалиїх...” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т.1, с. 149-153 В своєму гріхові сповідається і червоноармієць, коли згадує вчительці як “Офіцер своїй дружині Перстень передав. Він сказав: Пождіть хвилинку, Я шинель зніму. - І навів я карабінку Прямо в лоб йому. Тільки крик: -За Україну!- Тільки сніг і кров... Але я його дружини Й досі не знайшов”. ibidem

В цій поемі дружина офіцера уособлює Україну, що її зрадив червоноармієць, стріляючи в офіцера, який за волю тієї ж України боровся. Хоча ні поет, ні його герой цієї України поки що не знайшли, однак червоноармієць, який виступає як ліричний герой поеми, знаходить її у постаті вчительки, яку щиро покохав. Драматичного конфлікту, який назріває поряд з бігом подій у творі, поет досяг у сцені, в якій вчителька упізнала на пальці червоноармійця (тоді вже убивці) перстень свого чоловіка. Почуття великого гріха переплітається в душі червоноармійця зі співчуттям до коханої і з визнанням власної причетності до її болю:

“На снігу, не тіні - блики,

наче я - нічий...

Стало холодно і тихо На душі моїй...” ibidem

Все-таки повне каяття приходить лише після смерті вчительки, яка помирає, позаяк не була в змозі перебороти жалю за чоловіком, який загинув в ім'я рідної України: “Наче хвилями озера з хмарами в бою... Розстріляв я офіцера І любов свою.” ibidemЗа більшовицької влади в Україні появилася лише перша публікація “Перстеня”. На наступні вже не було дозволу режиму. М. Неврлий „Письменник і вільне слово” [у:] Літературна Україна, 6 січня 1998р. “Перстень” є дуже цікавим прикладом художнього виявлення суперечностей, з приводу яких страждав поет. В поемі В. Сосюра вдало використав сюжет вчительки та червоноармійця, щоб передати дуже глибокий зміст, а разом із ним внутрішню боротьбу, яка велася у його душі - цю ж саму боротьбу, про яку йшлося у “Двох Володьках”.Поет поступово попадав в дедалі гостріший “обстріл”, який проводився з обох сторін барикади. У той час як комуністи звинувачували його у зраді революційних ідеалів, свідомі українці (у ті часи це стосувалося здебільшого діаспори) закидали йому зраду патріотичних ідеалів та перехід на бік радянської системи. Жодні, тобто ні комуністи, ні українські патріоти чи теж націоналісти, не мали рації в своїх нападах на В. Сосюру. Вони лише завдали поетові багато зайвого горя, причому жорстокість радянської системи була набагато гіршою. Правда була така, що В. Сосюра був переконаним комуністом, але водночас і прихильником ідеї самостійності України. На його думку, самостійність України аж ніяк не перечила комунізмові. Навіть навпаки - поет вважав, що вона була єдиним закономирним вирішенням українського питання в рамках комуністичних позицій. Тих, хто думав інакше, Сосюра вважав ворогами комунізму. І. Майстренко “Спогади про В. Сосюру” ibidem, с. 73 Після подій, пов'язаних зі збіркою “Серце”, В. Сосюра неначе потрапив в облогу; йому ніяк і ніде було зачерпнути душевного спокою, якого так дуже потребував. Партія записала поетові догану за його останню збірку поезій, держава відмовлялася друкувати його видання, в сімейному житті також не складалося. Однак, найбільш приголомшуючою для В. Сосюри подією тих часів було самогубство поета та близького приятеля Миколи Хвильового. Як згадує В. Терещенко, В. Сосюра був чесною та правдивою людиною, тому і жахливі передчуття творилися в його душі, думках і серці, коли з ними не в'язалася обрана лише розумом комуністична ідея. В. Терещенко ibidem, с. 49 Натура поета була напрочуд відкритою, пристрасною, ніжною та дуже вразливою. На думку В. Моренця, саме це, а не психічна недуга було причиною розхитаної психіки В. Сосюри. Поет вже змалку злітав на крилах неопанованих та величезних і не завжди зрозумілих раціональному глуздові почуттів. Однак скоро чи пізно йому доводилося вертатись до реального світу у цьому щасливому знесиленні та знемозі. В. Моренець “В. Сосюра. Нарис життя і творчості”, Київ 1990, с. 14Син В. Сосюри пояснює життя батька як низку зльотів і падінь - то вгору до слави та успіхів, то назад до забуття. В. Сосюра - “Його життя - це низка зльотів і падінь” Літературний вісник, січень 2001Поетові стає дедалі тяжче та врешті в 1934 році в нього виникає рішення, щоб покінчити з собою. Свої настрої того часу В. Сосюра згадує в біографічному романі “Третя Рота” (слід серйозно ставитися до цих слів, позаяк в 1934 році В. Сосюра дійсно підготував передсмертну записку): “І от напівпомерклі очі страдників мого народу з тяжким докором дивились у мою залиту сльозами душу, і їх муки страшно вгрузали в неї, щоб в 1934 році вибухнути гіпоманіальним пожаром”. В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 2, с. 462На щастя, спроба самогубства не вдалася В.Костюченко “Біль аж до краю дороги”, Київ 2001 с. 85-85 , однак те, що такі наміри існували у нього, свідчило про страждання, якого йому завдало життя взагалі та радянська влада зокрема. Зараз я хотів би повернутися до Марії Гаврилівни Сосюри, про яку я лише натякнув вище, а яка заслуговує ширшої згадки з огляду на свою причетність до такого, а не іншого життєвого шляху поета. З нею саме пов'язана та їй присвячена більшість інтимної лірики В. Сосюри - дуже важливої частини ліричної творчості поета. Марія Гаврилівна була другою дружиною поета. Познайомились вони в березні 1931 року, одружились місяцем пізніше. Звичайно, так швидке одруження відбулося з огляду на романтичну вдачу В. Сосюри, яка спричиняла схильність поета до любовних історій. До речі, це помітно в його віршах, як юних, так і пізніших літ. Як згадувалося раніше, рік, в якому В. Сосюра оженився на Марії, був особливо важким періодом в житті поета з огляду на цькування з боку компартії та неприємності від інших організацій, з якими мав справи В. Сосюра, як поет, що творив у радянській країні. Одруження дало В. Сосюрі певну рівновагу та зарядило його свіжою дозою натхнення. Однак, такий стан речей тривав недовго. Надзвичайно чутливе серце поета скоро відчуло зміну у ставленні дружини до нього. Дружину дратувала відсутність грошей (не так вона уявляла собі життя з відомим поетом), а В. Сосюра, в свою чергу, навіть удома не відчував потрібного йому для існування та творення грунту, позаяк дружина не тільки не розуміла його, але навіть не намагалася зрозуміти. Скоро почалися домашні сварки та бійки, а В. Сосюра встрявав в гурток лихих товаришів, які тягнули його вниз. Про його “богемське життя” та зловживання алкоголем у цей час згадав у своїй статті І. Майстренко, який знав поета особисто. І. Майстренко “Спогади про В. Сосюру” ibidem, с. 70 Все-таки думаю, що кривдять В. Сосюру ті, хто так погано про нього говорив. Вже син поета в своїй статті заяавив В. Сосюра - “Його життя - це низка зльотів і падінь” ibidem, що він батька не знав таким компанійським та схильним до розваги, як говорилося. Чи то насправді через спосіб життя та припадки божевілля, чи теж для того, щоб приховатися від партійних чисток, які проводилися в ті часи, В. Сосюра перебував у психіатричній лікарні, на т.зв. Сабуровій дачі під Харковом. Як би це не було, причини доведення поета до такого стану відомі і я розповів про них більш детально в попередній частині того розділу. Головне, що такі випадки напевне не допомагали поетові та його дружині вести сімейне життя. З'являлися і інші точки зору стосовно хвороби поета. Борис Антоненко-Давидович в статі в газеті “Східний часопис” висловив думку, що В. Сосюра деякою мірою “хитрував”, вдаючи то наївняка, то психічно хворого, щоб врятуватися від загибелі, яка загрожувала йому у ті часи. Г. Гребенюк “Двоїстість губила поета”, [y:] Східний часопис, число 7(58), 15 лютого 1994р., ст. 3 Однак, коли б навіть так було, враховуючи жорстокість радянської системи, така поведінка поета була цілком оправданою. Поет, якому було заборонено писати вірші про Україну та взагалі звертатися до такої тематики, відкрив у Марії нову творчу нішу, тобто любовну тематику в ліриці. Саме цей напрям лірики, ймовірно, врятував поета на деякий час, позаяк не викликав раптовної критики з боку уряду та радянізованої преси. В таких обставинах зявився цикл віршів про Марію.Однак дружина не відповідає на щиру любов поета такою ж любов'ю. Це спричиняє поета функціонувати в режимі протилежних почуттів, як відчуття любові з боку дружини та її відсутності. В першому випадку у віршах помічаємо згадки про весну, сонце, золото. В другому навпаки - про осінь, зиму, ніч, туман. Такі мотиви та образи супроводили майже всю ліричну творчість В. Сосюри в 30-ті роки. Напевне, мало в кого буває так чутливе до найтонших нюансів серце, як це було у В. Сосюри, та і мало кому доводилося стільки страждати з приводу щасливої і водночас нещасної любві. Відомо, що в минулому В. Сосюра досить часто та легко закохувався та скоро холонув. Однак коли ідеться про Марію Гаврилівну, його любов була дуже глибоким та постійним почуттям. Тому він так неймовірно страждав від усіх негараздів, які виникали між ним та дружиною, відчував страшенну самотність та зневіру. Тому з'явилися оці сумні рядки:

“А я один до цього гаю з своєю мукою прийшов. Щасливий той, хто в світі має Своє гніздо, а в нім любов”. В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 315 Або гостріше: “..Завжди я сам. Твоїм очам я вже не вірю, Не вірю я твоїм сльозам”. (“Якби я знав, що сонце встало”) В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 322-323Підсумком поетового життя у подружжі у ті часи може слугувати вірш “Як дивно”, в якому з'явилися такі рядки: “Як дивно! Любить і не вірить в любов, і жити, Маріє, з тобою...” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 271Ще яскравіше описані взаємини між подружжям та великий жаль поета з приводу такого стану речей у вірші “Квітки”, в якому В. Сосюра прирівнює їхнє нещасливе життя до квітів, які через свою недбалість та байдужість дружина звичайно потоптала: “Над рікою вітер віє і шумить у морі трав. Серця квіти, щастя мрії - Я усе тобі відав. Та як вітер цей, Марії, Що над хвилями ріки, Ти розвіяла ті мрії, Потоптала ті квітки.

Не судилось нам з тобою Тиску теплого руки. Що ж ти дивишся з журбою На потоптані квітки?” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 301-302Обставини ще більше погіршувались - під час одного з чергових нападів шалу Марія Гаврилівна порвала рукописи з віршами поета. До того, ще мала місце ізоляція чоловіка від синів та друзів. Однак і таке можна простити задля сімейного щастя. Але було ще гірше - Марія Гаврилівна не могла та не хотіла збагнути українства в творчості та житті свого чоловіка. Це було головним джерелом непорозумінь. Саме у такій психологічній атмосфері доводилося жити поетові аж до самої війни. До речі, непорозуміння стосовно глибокого патріотизму В. Сосюри були також однією з причин негараздів у першому подружжі поета з Вірою Берзіною, яка сповідувала великоросійський шовінізм та ненависно ставилася до самої ідеї самостійності України. М. Кагарлицький “Така важка любов” [у:] Наше життя, липень/серпень 1994, Нью Йорк, 1994 Тоді у віршах поет докоряв собі з приводу свого подружжя: “Ми з тобою зійшлися в маю, ще не знав я, що значить ідея. Ти й тоді Україну мою Не любила, сміялася з неї.” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005Коли у 1941 році вибухнула Друга світова війна, родина Сосюр знаходилася в різних місцях, що дуже важко довелося переносити поетові. Скоро поета було залучено до агітгрупи в Києві, метою якої було підтримувати на дусі солдатів, щоб їм було легше тримати опір загарбникові. Потім поета було евакуйовано до столиці Башкирії, Уфи. Побувавшу в Уфі деякий час, він вертається на фронт, де стає кореспондентом. Принаймні, з одного боку його життя стає радіснішим - його потребують та нагороджують черговими медалами.Власне у цей, самий по собі складний час поет дізнався, що його дружина працювала агентом Міністерства державної безпеки (МДБ). Наслідки цієї інформації виявилися для В. Сосюри дуже серйозними, позаяк у нього наступив рецидив психічної хвороби. Важкі це були часи, і це помітно в поемі “Марія”, в якій поет неначе пояснює поступки дружини обов'язком, від якого відмовитися ніяк, але все-таки не має внутрішньої змоги назвати цих учинків інакше, ніж відступництвом: “І де не йду я, дві Марії Зі мною тінями ідуть”. В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005Війна була часом, в якому знову став помітним патріотизм поета, та в якому йому знов дозволено було звертатися до українських сюжетів у творчості. Тоді ним знов оволоділа національна ідея. Так він і вернувся до свого обов'язку, мобілізувати народ до боротьби проти ворога, за Україну. В. Терещенко “Трагедія душі” ibidem, с. 49 В 1944 році було опубліковано один із більш відомих творів поета - вірш “Любіть Україну”. Вірш цей сподобався широкому колу читачів та громадян взагалі, однак партійні керманичі знов почали ставлятися до поета дедалі холодніше. Врешті, вірш “Любіть Україну” вилучають зі збірок.1948 рік приносить чергову зраду з боку Марії Гаврилівни, яка пише детального листа тодішньому голові Спілки письменників, зміст якого свідчить про інтимні стосунки між нею та адресатом листа. В цому ж листі, Марія Гаврилівна немов передає звіт, в змісті якого багато-чого поганого про її чоловіка. Звичайно, що Марія Гаврилівна не розуміла свого чоловіка та приєднувалася до тих, які в своїй критиці називали поета націоналістом. Це, та її зрадницька поведінка призвели до розлучення, яке і відбулося в 1949 році. Враження від цих подій звичайно прозвучалии і у поезії В. Сосюри: “А Марія? Кат і вітер... Де ти був? Куди!? А сама?! Од ночі гніту втік я назавжди.” В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

Або у написаному російською мовою вірші “Я ухожу любя...»: «Что лжет мне ангел мой з безгрешными глазами, что любиш не меня, а славу ты мою.

Как мертвая звезда Ее любви лучами Ты светишь для других, А я лишь горе пью... И переполнилась Моих страданий чаша

За девятнадцать лет, Бездумных и святых... И понял я, что мы с тобой «не сварим каши», что узкий лобик твой не для стихов моих». у: В. Костюченко «Біль аж до краю дороги» ibidem, с. 148

У цьому вірші зображено все, про що згадано мною вище стосовно подружжя В. Сосюри з Марією Гаврилівною. Цей вірш - синтез усіх причин, за яких подружжя не можна визнати вдалим. Врешті, поет не зміг стримати почуттів - у завершенні твору він прямо в очі закидає дружині її нехтування тим, що для нього було найдорожчим.

Згодом В. Сосюра знову хворіє. Цим разом це маніакальний депресивний психоз. Поет черговий раз потрапляє до лікарні, тим разом в Києві. Попри обставини, що склалися, він продовжує писати. Саме в цій лікарні постав вірш-байка “Осел і Соловей”, в якому відчутна критика політики, згідно з якою незручних письменників забирають до психіатричних лікарень: “Ти піяв, Соловей!...Луна пісень твоя щось розтривожила чиновників “всесильних”, - і посадили Солов'я

до камери будинку божевільних.” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 564Здавалося б, що з розлученням з Марією Гаврилівною так вона сама, як і все горе, яке вона стягувала на поета, закінчилося назовсім. Так не сталося, оскільки в листопаді 1949 року Марію Гаврилівну заарештовують та звинувачують у антирадянській діяльності та розголошенні державної таємниці. Врешті було винесено вирок - десять років виправно-трудового табору в Казахстані. І хоча Марія Гаврилівна вже не була дружиною поета, В. Сосюра тяжко пережив її арештування та строк, який вона отримала. Безсумнівно, зіграли тут роль доброта поета та ще те, що йому важко було вичеркнути із пам'яті та серця когось, з ким він провів багато років. Навіть коли вони були не зовсім легкими. Крім того, тут ще існував один дуже важливий фактор, який невпинно морочив голову поета. Ідеться про те, що арешт Марії Гаврилівни, як і інші дії держави проти сім'ї Сосюри, мали характер свідомої атаки з боку держави, метою якої було змушення поета до того, щоб той танцював під партійну дудку. Сам факт засудження та ув'язнення Марії Гаврилівни скоріше за все інше мав нагадати поетові, що він весь час так і залишається піддослідним органів безпеки, та що і він може скоро перебратися туди, де потрапила його колишня дружина. Цькування поета продовжувалося, позаяк його визивали до МВД на допити та протягом двадцяти п'яти років звинувачували насправді лише в одному і тому ж самому - любові до рідного краю. В результаті багатолітнього переслідування поет не може знайти собі місця, боїться всього і всіх. Міняє рядки в своїх поезіях, які б спричинилися до підозри в націоналістичному змісті. В одному із своїх віршів поет доходить слідуючого висновку щодо життя свого та багатьох своїх співвітчизників, які так як і він будували новий радянський порядок після революції: “Руками власними тюрму творили ми собі одвічну..” В. Костюченко «Біль аж до краю дороги» ibidem, с. 159

Радянська влада вимагала від В. Сосюри перередагування багатьох написаних раніше творів. Поет був примушений пристосовувати свою вже існуючу творчість до ідеологічних вимог часу. Саме тому під багатьма віршами В. Сосюри помічаються подвійні дати їх написання, нпр. “Сніг” (1921-1957), “Відплата” (1920-1957) та багато інших. С. Гальченко “Феномен таланту, або захалявна творчість В. Сосюри”[у:] В. Сосюра “Розстрiляне безсмертя”, Київ 2001, с. 12 Щодо тексту, прикладом вимушених тодішнім режимом змін можуть слугувати рядки вірша “І пішов я тоді до Петлюри...”, які у першій його редакції звучали так: “Скільки нас, отаких, попід мури од червоної кулі лягло!” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 126 зате у новій редакції ці ж самі рядки прозвучали так: “Скільки нас, отаких, через журу покидали востаннє село!”. С. Гальченко “Феномен таланту, або захалявна творчість В. Сосюри”[у:] В. Сосюра “Розстрвляне юезсмертя”, Київ 2001, с. 12Як бачимо, зміни введені під вимогою радянської влади були суттєвими. Насправді, лише поет у змозі сконстатувати, як дорого йому обійшлося (на душевному спокої та психічному здорові) вводити такі програмові зміни до натхненних душею творів. В 50-ті роки роздвоєння поета сягнуло вже крайньої межі. Зацькований і переляканий, він здатний здебільшого на те, щоб у своїх творах оспівувати труд. Єдиним відступом від цього, отже і проявом справжнього обличчя поета, була його таємна праця над романом “Третя Рота” та поемою “Мазепа”. В газетах та на офіційних зборах “Солов'я” вчать писати вірші, та в разі відступу від партдиректив, попросту не друкують.

Восени 1954 року звільнили з табору Марію Гаврилівну, яка згодом вернулася до Києва. Вона приїхала з табору зовсім іншою людиною, ніж була раніше. Вже не була такою агресивною та інакше ставилася до колишнього чоловіка. Вони знов стали жити разом, а згодом повторно одружилися. Між ними запанували гармонійні, щирі та теплі стосунки, про які стільки років мріяв поет. Навіть не знаючи історії поета, читач, який подивиться на творчість В. Сосюри, враховуючи її хронологію, без жодних проблем помітить, що десь з 1955 року поет немов знов почав дихати та жити насправді. З поверненням, або краще сказати, з набуттям злагоди у сімейному житті, В. Сосюра вдруге пережив молодість. Його вже не лякає сивина голови, ані теж не мучить туга по минулому, по дитинству. Він вірить, що попри все, його душа ще молода та відчуває неймовірну життєву енергію, яка допомагає йому продовжувати “пісню життя”. Наприклад в 1956 році, у вірші “Знову пахне липа юністю, весною” він так захоплюється своїм “новим” життям:

“Трави, мої трави, ви густі, шовкові, вітер ваші коси в пестощах не рве. Б'ється моє серце, сповнене любові До землі, що з неї вийшло все живе”. В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 399Врешті-решт поетові вдалося добитися реабілітації і його твори знов почали друкуватися, та не лише в Україні, а в усіх республіках. Однак неймовірно тяжкий та виснажливий для психіки людини життєвий шлях нагадав про себе в 1957 році, коли у поета трапився перший інфаркт. Помер В. Сосюра в 1965 році, але творив майже до останніх хвилин свого життя. Микола Фененко, лікар, який лікував В. Сосюру, згадує, що навіть в останні дні до смерті поет читав лікареві свої нові твори, посміхаючись крізь сльози, які виникли внаслідок пережитого “Володимир Сосюра. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях.” Упор.: Ю.С. Бурляй, І.І. Гончаренко, Є.Є. Рабченко, В.В. Сосюра, Київ, Радянська школа, 1978, с.125. Правильно говорили, що “буває, поетами стають. Сосюра народився ним”. Гадаю, що коли б В. Сосюра наприкінці життя сказав прощальне слово, це були б слова, якими закінчується роман “Третя Рота”: “Я всім прощаю і всіх люблю”. В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 2 с. 399

3.3 В. Сосюра - Захисник рідної землі та мови

У багатьох читачів Володимир Сосюра викликає асоціації з більшовицькою революційною романтикою, як основною ланкою, яка пронизувала більшість його творчості. На щастя, зовсім протилежне, дійсне минуле поета стає відомим щораз ширшому загалові. Стихія, якою звичайно була революція, не могла не залишити свого впливу на житті та творчості поета, особливо поета з такою тендітною душею, як В. Сосюра. Зрештою, участь поета у бурхливих історичних подіях оправдовує застосування біографічного методу дослідження також до творчості, яку своєю темою охоплює цей підрозділ. Незалежно від того, сприймав В. Сосюра революцію, чи ні, природнім є те, що вона підсилила та роздмухала його талант, так як це було у випадку інших письменників. Для В. Сосюри щастям було те, що революція ввірвалася в його юність як нектар на спрагу романтично настроєної душі - його приваблювала гроза революції, тому вона так легко стала таким важливим сюжетом “пісні”. Розквіт творчості поета припадає на час, коли партійна ідеологія, приборкавши вже своїх прихильників, почала прямувати в бік захоплення трудовими явищами, дедалі частіше визнавши революційну романтику вчорашнього дня небезпечною. В. Сосюра сліпо вірив у те, що революція поліпшить людську долю. З точки зору поета, вона була бунтом проти несправедливості та приниження людей. Як скоро виявилося, саме цей бунт використала згодом радянська влада для досягнення своїх цілей. Л. Талалай “Воля поета” [y:] Літературна Україна н. 1 (4764), 6 січня 1998В. Сосюра увійшов у доросле життя як учасник Української революції 1918-1920 рр. Саме тоді, коли у поета була ще змога відверто звертатися до сюжетів, які насправді були близькими його серцю, провідною ідеєю його творчості була ідея України. В. Сосюрі йшлося про Україну як державу, про долю Батьківщини та її майбутнє. Саме ця любов до рідного краю була причиною страждань, яких зазнав поет з боку радянської влади. Саме чутливість та тендітна психіка штовхнули поета на шлях, який повів його до писання творів на вимоги часу. Однак, не ця остання творчість перемогла, а навпаки - ці перші, настроєні патріотичним духом рядки. Бо саме вони лишаються та лишаться в пам'яті про поета назовсім. B. Костюченко, ibidem ст. 1 Складна історична доля, яка випала Україні під кінець другого десятиліття ХХ століття, стала невід'ємною часткою долі В. Сосюри, коли він в 1918 році добровольцем вступає до полку Гайдамаків, Української Народної Армії. Ці події знайдуть своє віддзеркалення в пізнішій поемі “Червона зима”. Нижченаведений фрагмент поеми виразно свідчить про патріотичне настроєння поета: “На фронт, на фронт, А на пероні люди, Біля вагонів Ми співаєм “чумака” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 44-47“Червона зима” - дуже цікавий та визначний твір В. Сосюри ще з іншого боку. Саме в цій поемі поетові вдалося передати перші враження молодого хлопця, який скоро став рядовим солдатом, залишивши свої романтичні уявлення про волю і щастя. Однак “Червона зима” найцікавіша в тому сенсі, що в ній поет передбачив свою долю, в якій змучене поетичне Я поета відмовляється від волі та приєднується до загальної течії. Л. Талалай, „Воля поета” [y:] Літературна Україна,н. 1 (4764), 6 січня 1998р.До служби в рядах армії Української народної республіки В. Сосюра ставився свідомо та сумлінно. Доказом цього є час служби (аж до 1920 року, тобто до розгрому армії) та служба в особистій охороні Атамана Симона Петлюри. Після розгрому армії Української народної республіки, В. Сосюрі лишилося ризикувати життям, або змиритися з більшовицьким рухом, щоб вижити та залишитися на Україні. Як вважає дослідник Василь Терещенко, з яким я зустрівся особисто у Донецьку, перехід на бік червоних безумовно був зрадою українського визвольного руху з боку В. Сосюри. Проте з поглядів сучасності, несправедливо і необ'єктивно засуджувати або виправдовувати поета. Про свій погляд на цю тему В. Терещенко пише також у своєї праці про В. Сосюру. В. Терещенко, ibidemНезабаром, після перемоги комуністичної революції протягом певного часу співіснували комуністична і національна ідеї. Вірші В. Сосюри, написані у той час, сповнені великого бажання служити українському народові та згадок славного минулого України. Як приклад хочу навести фрагмент поеми “Мазепа”: “Вкраїну полонив поляк, І, наче оводи ті злі, Її обсіли москалі...” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 112

і “я хочу швидше відціля віддячить москалю і ляху, що мій народ ведуть на плаху під сміх царя і короля!” В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с.117Доказом поетового патріотизму була і друга світова війна, позаяк національна ідея знов оволоділа поетом у ті часи. Правда, це було за дозволу тодішньої диктатури, але все-таки вкотресь показало, яка орієнтація насправді найближча серцю поета. В. Терещенко с. 51 ibidem Ще інший приклад патріотичної думки В. Сосюри знаходимо у рядках вірша “Розгром”: “Той каже - я великорос - Так гордо, радісно, пихато. А я стою, немов проклятий, - Дитина українських гроз.” В. Сосюра ніколи не спромігся на правдиву оцінку свого життя і творчості, навіть після смерті Сталіна та подій що мали місце опісля. Однак, гадаю, не поета слід звинувачувати у тому, а скоріше злочинний режим, який забрав багато українських душ. В. Терещенко с. 53 ibidemВіршів, що висловлюють любов до України у В. Сосюри багато. Любов до Батьківщини та рідної української мови були важливими мотивами творчості В. Сосюри. Варто ще раз нагадати, що В. Сосюра народився та виростав на вже тоді зрусифікованому Донбасі, тому те, що він залишився при рідній мові, було не лише подвигом, але також свідчило про глибокий патріотизм поета. Шлях поета до закріплення в ньому української мови як мови його творчості вів через творчість Тараса Шевченка. Про вплив шевченкової творчості на свою національну тотожність поет згадував неодноразово. В. Романько “Захисник і пропагандист рідного слова: В. Сосюра і українська мова” Слов'янськ 1998 с. 8-9 Ця проблема стала об'єктом уваги ряду науковців.

Наступним моментом у житті поета, який ще посилив любов до рідної мови, був період перебування в армії С. Петлюри. Тут поет вчився в юнацькій школі, в якій, звичайно виховували учнів у суто патріотичному дусі. Поряд із таким вихованням йшло читання українських віршів та зустріч з Симоном Петлюрою. Ibidem с. 9 Згодом В. Сосюра знайомиться з віршами Павла Тичини, який в ранній період своєї творчості був геніальним поетом-патріотом. Ibidem с. 10 Вирішальними в сенсі самовизначення були слова поета, сказані одному із його товаришів, який дорікав В. Сосюрі, що той, переходячи з російської мови на українську, “сменил королевскую флейту на сопилку”. У відповіді поет сказав, що йому “сопилка дороже тысяч королевских флейт!» Ibidem, с.10 Ці останні слова точно віддають ставлення поета до рідної української мови. Зрештою, воно помітне в кожному майже рядку творчості В. Сосюри. На завершення цієї теми слід згадати про заповітний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», який найбільш виразно віддзеркалює патріотичні думки поета. Твір написаний в 1944 році, тобто в один із тяжких моментів Другої світової війни. Вірш постав як заповіт митця-громадянина своєму народові. У розумінні поета любов до рідного краю та повага до інших народів ідуть поряд. У вірші В. Сосюра наголошує також на смертность людини у контексті вічності народу Б. Хоменко, К. Хоменко “І вічні ми будемо з нею” [у:] В. Сосюра “Любіть Україну” 1998:«Всім серцем любіть Україну свою, - і вічні ми будемо з нею!» В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с.353Ідеєю вірша була любов до Батьківщини у рамках моральної основи світогляду. В. Моренець ibidem, с. 195 Однак радянська влада не зрозуміла чисто синівської любові поета до власного краю. Вірш став причиною подальших цькувань поета та звинувачень у націоналізмі. Наслідки такого перебігу подій поетові довелося відчувати майже до кінця свого життя. Однак, натхнена патріотичним духом спадщина поета залишилася серед народу на покоління, а скоріше навіки.

Висновки

Гадаю, що, як авторові роботи, мені вдалося справити з її метою, тобто висвітленням творчості Володимира Сосюри в контексті літератури Донбасу. Володимир Сосюра і Донбас - нерозривні і про це можна було переконатися прочитавши написану мною роботу.

В творчості Володимира Сосюри ми побачили Донбас як географічне явище, як об'єкт спогадів про молоді літа, малу Батьківщину поета, яку він описує з патріотичною пристрастю та врешті як джерело та плацдарм психологічного формування та, неодноразово, страждання, якого зазнав поет.

Про Володимира Сосюру написано вже багато. Однак, вважаю, що саме в цієї роботі мені вдалося дуже детально висвітлити у чому полягає феномен Донбасу та як він вплинув на творчість Володимира Сосюри. Черговою особливістю роботи є застосування філософії Карла Густава Юнга для аналізу ліричної творчості Володимира Сосюри. Хоча у рамках цієї роботи бачимо лише зачаток такого аналізу творів поета, гадаю, що мені вдалося наголосити на велику придатність такого методу для пошуків так званого „другого дна” ліричної творчості Володимира Сосюри. На мою думку, саме такі дослідження наближають нас до поглиблення знання про те, що дійсно відбувалося в глибині душі Володимира Сосюри. Надіюсь, що будуть проводитися подальші дослідження в цьому напрямку та що вони розкриватимуть деякі досі не досліджені моменти життя поета.

Отже тема, яка стосується Донбасу (регіону України, який сьогодні приковує особливу увагу) та донбасівського письменника, Володимира Сосюру (внутрішність якого ще далеко не досліджена) дуже актуальна. Цю роботу можна рахувати лише як вступ до дальшої праці у цьому напрямку. Надіюсь, що саме вона відкриває цікавий шлях для дослідження життя та творчості Володимира Сосюри.

Бібліографія

1. Українська Радянська Енциклопедія

2. О. Башун (керівник проекту), „Історія”, у: Інформаційний портал Донеччини (http://www.info.dn.ua/history/ 01.11.2004р.),

3. В. Оліфіренко і С. Оліфіренко, „Періодизація літературного життя на Донбасі”, у: журнал „Схід” № 4 (35)/2000 р.,

4. Nowa Encyklopedia Powszechna PWN, Wydawnictwo Naukowe PWN S.A., Warszawa,

5. І. Саєнко, „Регіони - історична правомірність”, у: „Слово Просвіти”, ч. (224), 22-28.01.2004р. (http://slovo.prosvita.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=79 01.11.2004р.)

6. V. Mykhnenko, “From Exit to Take-Over: The Evolution of the Donbas as an Intentional Community”, Paper for Workshop no. 20 - The Politics of Utopia: Intentional Communities as Social Science Microcosms, The European Consortium for Political Research Joint Session of Workshops 13-18 April 2004 Uppsala, Sweden,

7. О. Субтельний, „Україна. Історія”, Київ „Либідь” 1993,

8. Н. Полонська-Василенко, „Історія України” т. 2, Київ „Либідь” 1995р.

9. Енциклопедія „Усе”

10. Н. Kuromiya, “Stalin's Industrial Revolution: Politics and Workers, 1928-1932, Cambridge: Cambridge University Press,

11. Д. Стус, „Гіроакі КУРОМІЯ. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870--1990-і роки. -- К.: Основи, 2002, у: Клуб презентацій Д. Стуса, Книжник review (http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=118 01.11.2004 р.)

12. Г. Куромія, «Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870--1990-і роки». -- К.: Основи, 2002

13. В. Пірко, „Заселення Донеччини у ХУІ-ХУІІІ ст.” Донецьк: Східний видавничий дім, 2003,

14. В. Пірко, „Південно-східна Україна: короткі нариси з історії”

15. С. Кузнецова, „Багатокультурна палітра Донеччини”, Український культурологічний центр, 14.10.2004р. у: http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&material_id=46543 01.11.2004р.

16. В. Білецький, «Стан справ з українською мовою на Донбасі», Український культурологічний центр, 21.04.2003 р., у: http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&material_id=28549 01.11.2004 р.,

17. В. Білецький, «Мова як чинник консолідації українського суспілства у націю», Український культурологічний центр, 29.07.2002 р., у: http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&material_id=15160 01.11.2004 р.

18. В. Білецький, «До української через двомовність: погляд з Донбасу», Наукове товариство ім. Шевченка, Донецьке відділення, 15.11.2002 р., у: http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&material_id=20664 01.11.2004 р.

19. І. Дзюба, „Донбас - край українського слова” у: „Уроки правди і добра. Нескорене слово” Донбас 2001р., Донецьк,

20. Л. Аза, „Тенденції етномовного розвитку в Україні” у Ворона В. і Шульга М. (ред.) „Українське суспільство: десять років незалежності”, Київ: Інститут соціології НАНУ, 2001р.

21. В. Білецький, „Проблема формування української еліти на Донбасі”, у: Дайджест аналітично-інформаційного журналу „Схід” 1995-2002 рр., Донецьк 2002 р.

22. Т. Журженко, «Міф про дві України», у: Сучасність но. 4/2003,

23. М. Riabchuk, “Ambiguous `Borderland': Ukrainian Identity on the Crossroads of West and East”, Kyiv-Mohyla University and the Krytyka monthly (Kyiv), http://www.omp.org.pl/riabchuk.htm 01.11.2004

24. Л. Талалай, «Справжнє обличчя донбаського інтернаціоналізму», у: журнал Донбас 2003р.

25. С. Шангін, „Двомовна безідейність” у: „Дзеркало тижня но. 27 (402) 02.09.2002,

26. Р. Шпорлюк, „Чому Українці є Українцями”, у: Сучасність, но. 4/2003,

27. М. Рябчук, «Третьорядна проблема першорядної ваги: українська мова як політичний чинник», Сучасність. № 6. 2002,

28. G. Schopflin, “Nations, Identity, Power”, New York, C. Hurst & Co., 2000,

29. Ю. Бачинський, „Ukraina irredenta”. Берлін: Видавництво Української Молоді, 1924,

30. К.Н. Waters, “Herodotos the Historian. His Problems, Methods and Originality”. Norman, 1985, (http://luna.cas.usf.edu/~murray/classes/hdt-sem/waters01.htm 01.11.2004)

31. G. Hinge, “Scythian nomadism in the narrative of Herodotus”, http://www.pontos.dk/Seminar020921/nomadism.html 01.11.2004

32. Herodotus, “The History of Herodotus”, Book 4 “Melpomene”, translated by George Rawlinson, 1994-2000, http://classics.mit.edu/Herodotus/history.4.iv.html 02.11.2004

33. A. Konarek, “Prokopiusz z Cezarei I jego Historia Sekretna”, у: „Historia Sekretna”, Biblioteka Antyczna, 1998

34. Прокопій Кесарійський „Війна з Готами”

35. O.Pritsak, Oxford Dictionary of Byzantium (1991), vol.3, p.1916-1918http://www.ucc.ie/staff/jprodr/macedonia/byzslavs.html

36. Йордан, „Гетіка”

37. Г.Л. Рубанова, В.А. Моторний (розділ "Південнослов'янський героїчний епос"), 1982, Джерело: Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. Львів: Вища школа, 1982. 440 с. - С.: 9-140.

38. L. Sikorska, J. Fabiszak, “An Anthology of English Literature” Poznan, Rebis, 1998

39. J.D. Miles, „Beowulf. The Poem and its Tradition”, London, Harvard University Press 1983,

40. Д. Чижевський, „Історія Української літератури”

41. D.B. Shumway, “The Nibelunglied. Introductory Sketch”, Online Medieval and Classical Library, Release no. 31,

42. Н. Матузова, «Героїчний епос німецького народу», у: Джерело: Ф. Фюман. Пісня про Нібелунгів у прозовому переказі. К.: Веселка, 1989. 158 с. - С.: 5-8.Сканування і коректура: SK (ae-lib.narod.ru), 2004