Творчість Гюстава Флобера - одна з вершин французької літератури доби реалізму та одне із характерних виражень нового етапу розвитку цього напряму у Франції. Від реалістів попереднього періоду письменник успадкував критичне відношення до буржуазної сучасності та різко посилив його. Багато французьких дослідників навіть відмічали,що ненависть Гюстава Флобера носить характер душевного захворювання, деякої ідеї фікс.

Вже в отроцтві з усією очевидністю проявляється головна особливість світосприйняття Флобера, що визначила згодом пафос і спрямованість всієї його творчості. "Яка ненависть до всякої вульгарності! Які пориви до всього високого!" - Згадує Флобер про свої ранні роки. "Дві речі підтримують мене - любов до Літератури і ненависть до Буржуа", [10] - скаже він вже в пізні роки, немов би стверджуючи непорушну сталість головних стремлінь і почуттів всього свого життя. Ненависть до вульгарності, постійна, незнищенна, посилюється з роками, поширювана на всі сфери громадського та приватного життя буржуа - істоти жадібної та егоїстичної, жорстокої і боягузливої, бездарної і бездуховної." Двонога тварина без пір'я, яка мені здається одночасно індиком і шулікою " - таким представляється Флоберу буржуа незабаром після державного перевороту, вчиненого Луї Бонапартом в грудні 1851." Фальшива армія, фальшива політика, фальшива література, фальшивий кредит, навіть куртизанки - і ті фальшиві", - підсумовує Флобер, підбиваючи підсумки краху буржуазної імперії, що наступив в 1870 р. Називаючи себе буржуазофобом, письменник одного разу зізнається: "Якщо у мене забрати ненависть, я скулюся як лялька, з якої вийняли стрижень, що тримає її " [10].

Реізов Б.Г. в Флобері бачив одного з перших французьких письменників, який намагався з'єднати досягнення природничих наук з художньою творчістю і одночасно йшов до своєрідної теорії "мистецтва для мистецтва", яка була для нього "засобом самооборони від міщанських смаків критики", від посередності звитяжних буржуа Другої імперії.

Ставши чи не головним стимулом літературної діяльності Флобера, ця ненависть спонукає його, до всебічного і поглибленого дослідження соціальної природи буржуазії, її ідеології, психології, моралі. Бо тільки до кінця пізнавши противника, письменник може винести йому нещадний у своїй суворій об'єктивності вирок. У цьому вироку неважко виявити живий зв'язок з антибуржуазним пафосом "Людської комедії", заснованої на складному сполученні традиційного і новаторського начал. Бальзак "помер. коли суспільство, яке він знав, почало розпадатися. З Луї Філіпом пішло щось таке, чому немає повернення, - пише Флобер. - Тепер потрібні інші пісні " [11].

Свою головну мету Флобер бачить і у тому, щоб захистити " інтереси духу", захистити літературу від згубного впливу буржуазії. Звідси став тепер хрестоматійним його образ " вежі зі слонової кістки", що піднімає художника над господарями життя - буржуа: " Закриємо двері, піднімемося на самий верх нашої вежі зі слонової кістки, на саму останню сходинку, ближче до неба. Там деколи холоднувато. зате зірки світять яскравіше і не чуєш дурнів". Однак бажане самітництво в піднебессі не вдається Флоберу: " цвяхи чобіт " тягнуть його " назад до землі" [8]. Своїми творами художник - реаліст незмінно виявляється втягнутим у вирішення злободенних проблем сучасності

Флобер спостерігав за буржуазією в період її остаточного формування, яка стала синонімом вкоріненої вульгарності. Письменник, детально дослідивши буржуа, достовірно описав побут та стосунки, звичаї та життя такого ненависного для нього суспільства.

Реалісти до Флобера ще могли, як здається, надихатись сильними характерами зображати героїв, що мріють служити на благо суспільства. Для них проблема "втрачених ілюзій" - це конфлікт між піднесеним прагненням та конформістським середовищем, яке або гасить це піднесення, або ламає людину фізично.

У Флобера немає таких героїв. Мало того, що його героям характерна безвольність, але і його погляди на сучасну людину в цілому дещо песимістичні. Тому традиційна колізія невідповідності ідеалів та дійсності набуває у Флобера нові трагічні аспекти. "Пані Боварі” - нещадне дослідження звичаїв французької провінції, скрупульозний аналіз підкреслених дрібних, вульгарних почуттів.

Саме тому актуальність дослідження зумовлена тим,що сучасне суспільство дуже схоже на буржуазне. І в нашому життя проявляються риси вульгарності, злоби, ненависті та бездумності.

З такою ж майстерність Г. Флоберу вдалось донести до читача долю зіпсованої буденністю, наївної та мрійливої жінки. Він показав як тогочасні реалії можуть вплинути на долю "дівчини з великими запитами" та зруйнувати її життя. Такою перед нами постає головна героїня роману "Пані Боварі” - Емма.

Тому мета дослідження полягає у розкритті впливу суспільства на життя головної героїні, а також у розкритті її трагічної долі.

Завдання дослідження:

Книга, як і взагалі людське життя, завжди складається інакше, ніж було задумано. Так трапилось і у Флобера з романом "Пані Боварі”. Перший твір,що відбив світорозуміння і естетичні принципи зрілого Флобера, якому письменник віддав п'ять років напруженої, болісної праці. Задум роману Флобер вивіз зі Сходу, де подорожував протягом двох років. "Провінційні звичаї" - такий підзаголовок твору.

Давався роман авторові важко, писав його протягом 5-ти років. У своїх листах письменник неодноразово скаржився, що "Боварі" повзе черепашою ходою", "просидів чотири години і жодної фрази", "псую купу паперу", "проклята книга, вона завдає мені болю", "минулого тижня я вбив п'ять днів на одну сторінку" [2]. Працюючи над книгою, письменник відмовився від усіх принад життя, зачинився у своєму маєтку, день і ніч сидів, ламаючи пера, шматуючи папір, але знову писав, переписував сторінки майбутнього роману. Розвиток почуттів Емми та інших персонажів, вплив на них оточення й середовища прозаїк вивчав сумлінно. Ретельно розробляв романіст місце дії: ми неначе власними очима бачили сільські краєвиди й Руанські вулиці, інтер'єри аптеки, будинків. Відомо, що Флобер спеціально читав медичні праці, в яких описане отруєння, перед тим як створити відповідну сцену у творі. Коли була вже написана більша частина роману, автор влаштував його читання друзям - літераторам, а ті в один голос радили припинити роботу над книгою. "Сюжет тебе згубить", - в один голос заявляли вони, і для цього були серйозні підстави (Флобер вибрав вульгарний сюжет, який багато разів трактуватися в літературі). Флобер же вважав, що не немає сюжетів гарних і поганих, цікавих і нецікавих, усе залежало від їх розробки, від глибини проникнення в зображуване, від досконалості його художнього втілення.

Редактор також дорікнув письменникові через нудний, малопоетичний сюжет, тоді Флобер вибухнув: "Невже ви думаєте, що неприваблива дійсність, відтворення якої вам так неприємно, не викликає у мене таку ж огиду?. Як людина я завжди ухилявся від неї наскільки міг. Але як художник я зважився на цей раз. випробувати її до кінця". Тому Флобер не пошкодував ні похмурих фарб, ні нищівної іронії під час написання роману.

Флобер розпочав писати роман в 1851 р. і працював над ним до 1856 року. В жовтні 1856 року текст було надруковано в часописі La Revue de Paris в формі фейлетона. Друк було завершено 15 грудня. Але, з'явившись на світ твір, зустрівся з гаслами прокурорів, які звинувачували автора у непристойностях роману та у розпусті. В січні 1857 року відбувся горезвісний суд, на якому редактора часопису Леон Лоран-Піша (Lйon Laurent-Pichat), видавника, та Гюстава Флобера звинуватили в порушенні публічності, релігійної моралі та добрих звачаїв". В судді Флобера захищав адвокат Жюль Сенар (Jules Sйnard). Зрештою всіх трьох було виправдано. Згодом сам письменник згадував: "Процес цей створив мені величезну рекламу".

Вже в травні 1857 року роман було видано книжкою. Він здобув шаленого успіху серед читачів. А критики одностайно визнали "Пані Боварі" Флобера шедевром, одним із найвищих досягнень реалізму в літературі. Персонажі й середовище у творі ще прозаїчніші, ніж у Стендаля і Бальзака. Твір цілком виправдав свою другу назву - "Провінційні звичаї".

Але перш ніж узятися за сам роман, Флобер написав кілька коротких сценаріїв, де приділяв увагу лише інтимній стороні стосунків Емми з чоловіком та коханцями.

Сюжет роману взято із життя. Історія подружжя Делавар була розказана Дюканом. В основі його лежала драма, що розгорілася в родині лікаря Деламара Лікар Ежен Деламар, як і Шарль Боварі, одружився ще молодим на жінці, старшій за нього, жив і практикував у невеликому містечку Р. Коли його дружина померла, він одружився вдруге на юній Дельфіні Кутюр`є, яка померла 1848 року. Ніяких відомостей про те, що вона отруїлася, немає. Деламар з часом став головою республіканського клубу і не дуже побивався з приводу втрати дружини. Він помер через рік, 1849 року. Нічого невідомо про характер чи ставлення мадам Деламар до свого чоловічого оточення.

Шарль також після смерті дружини одружився на молодій дівчині. Красуня виявилася дівчиною з великими запитами. Чоловік їй незабаром набрид, і вона завела коханців. Витративши велику суму грошей на вбрання і прикраси, вона наробила боргів і отруїлася. Пізніше закінчив життя самогубством і чоловік. Цей сюжет майже без змін ліг в основу роману "Пані Боварі".

Одночасно з`являється й інша версія, згідно з якою основну ідею роману Флобер запозичив із історії пані Прадьє, дружини скульптора. Її зв`язок з одним юнаком набув широкого розголосу. Вона змушена була перервати шлюбні стосунки і жити на мізерну ренту, усіма покинута й самотня. Флобер відвідав її у 1845 році, був дуже вражений цією історією і писав у листі до Лепуатвена: "Усе це варто описати у подробицях, зобразити, відшліфувати" [7].

Так він і зробив. На сорока сторінках він написав "Записки пані Людовіки", де докладно відображена історія пані Прадьє. Чоловік Людовіки був злий і нездатний до співчуття. Віддавшись повністю своєму захопленню, вона робить своєму коханцю дорогі подарунки, що приводить її до зубожіння.

Плани, які збереглися серед чорновиків, свідчать про те, що перший задум роману був дуже далеким від "Записок пані Людовіки" і тісно пов`язаним із "Листопадом". Еволюціонуючи, він все більше наближався до історії пані Прадьє і Дельфіни Деламар. Однак задум роману "Пані Боварі" сягнув далеко за рамки реальних історій. Флобер неодноразово підкреслював, що "Пані Боварі" - чиста вигадка. "Усі персонажі цієї книги цілком вигадані, і навіть Йонвіль - місто, яке не існувало… Якби я писав портрети, то вони були б менш схожі, оскільки я змальовував би особистості, а я хотів, навпаки, відтворити типи".

Працюючи над романом, Флобер розробив об'єктивний стиль, який був прийнятий з різними видозмінами французькими письменниками другої половини XIX ст. Це підхід до зображення персонажів, коли автор не висловив безпосередньо свого ставлення до них, а прагнув розкриття власної логіки характерів. Автор не давав оцінки переживань героїв, мотивів їхніх вчинків. Але, змальовуючи дійсність, письменник давав можливість читачеві відчути стан душі героя, його переживання. Також, написавши роман, Флобер ніби підхопив таку важливу для романтичної літератури тему жіночої "обуреної свідомості".

У романі "Пані Боварі” виявляється нове ставлення до життя і деяке звільнення від " шаленої " літератури і " відчайдушного " песимізму. Флобер висловлює ідеї, які в той час широко поширювалися в демократично налаштованих колах і були опозиційно спрямовані по відношенню до уряду. Він переконаний в тому, що матерія і дух, а отже, психічна та фізична життя складають нерозривну єдність. Він розглядає світ як процес, обумовлений " законами природи", з якими людині боротися не дано. Він не вірить у прогрес, у всякому разі, в прогрес буржуазний, не вірить і в можливість створити нове, справедливе суспільство засобами політичної боротьби і соціальних реформ. Але він твердо впевнений у тому, що людина може пізнати закони світового життя, що мистецтво, так само як наука і філософія, має бути не порожнім розвагою, а насамперед пізнанням, тим більш повним і глибоким, що воно виражає загальні закономірності життя в надзвичайно конкретної, зримою, майже відчутною формі.

Житейське благополуччя, щастя почуттів, міщанське егоїстичне щастя, на думку Флобера, оманливе і недовговічне, як будинок, побудований на піску. Справжнє щастя можна знайти тільки в пізнанні, в мистецтві, яке позбавляє від життєвих негараздів і брехні і, розкриваючи до кінця закони існування, допомагає перетворювати світ і приводити суспільне й особисте життя у відповідність з непорушними законами буття.

Відчуваючи огиду до своєї сучасності, Флобер пристрасно цікавився екзотикою, древнім, доісторичним Сходом, вдачами і віруваннями варварських народів, далеких від цивілізації, древнім Римом, який він теж розглядав як варварську, хоча і героїчну епоху. І проте він не міг відірватися від своєї сучасності. Тому роман "Пані Боварі” присвячений епосі, яку він знав з власного досвіду. Але у маленькому містечку Іонвіль немає нічого екзотичного. Затхле існування міщан, що нагадує, за словами Флобера, існування мокриць, убозтво інтересів та ідей - все викликало нестерпну нудьгу і бажання тікати світ за очі.

Перед читачем поставала французька глушина: Тост, де починаються події, Іонвіль, де вони завершуються. Ці міста як дві краплі води схожі один на інший. "Кожен день в один і той же час відкривав свої віконниці вчитель у чорній шовковій шапочці, і приходив сільський стражник в блузі і при шаблі. Вранці і ввечері, по троє в ряд перетинали вулицю поштові коні - вони йшли на водопій. Час від часу деренчав дзвоник на двері кабачка, та у вітряну погоду скрегочуть на залізних прутах мідні тазики, що замінювали вивіску у перукаря " [16]. Це Тост. Такий же і Іонвіль - з його трактиром "Зелений лев", де кожен вечір збираються обивателі міста; церквою, де регулярно здійснює богослужіння або готує до першого причастя місцевих бешкетників кюре Бурніс, занурений у справи мирські більше, ніж в турботи духовні; аптекою, яка належить вездесущему і всевідаючому " ідеологу " міста - фармацевту Оме." Більше в Іонвілі дивитися нема на що. На його єдиній вулиці, завдовжки не більше польоту кулі, є кілька торговельних закладів, потім дорога робить поворот,і вулиця обривається" [16]. Одноманітність, сірість, застій, трясовина, засмоктує кожного, хто в неї потрапить. Такий фон, обраний Флобером для його "буржуазного сюжету", герої і події якого природно вписуються в світ кольору цвілі.

Також постають перед нами два головних героя (Емма та Шарль) - убогі, жалюгідні в своєму щасті, в своєму егоїзмі і в своїй жертовності, в нерозумінні того, що відбувається з ними і навколо них. І кожен з них викликає співчуття, яке виправдовує всяку людину, бідуючу в цьому погано організованому суспільстві.

А інші персонажі, мабуть, не менш виразні і не менш типові. Аптекар Оме - персонаж майже символічний. Оме не просто типовий буржуа - обиватель. Він - сама вульгарність, яка заполонила світ, самовдоволена, переможниця-, войовнича. Протягом багатьох років Флобер працював над "Лексиконом прописних істин", що представляє своєрідну "апологію людської ницості у всіх її проявах, від початку і до кінця іронічну". Саме такий лексикон Оме, що претендує на енциклопедичну освіченість, широту і незалежність суджень, вільнодумство, лібералізм і навіть політичне фрондерство. Твердячи про свою " революційності " (" Я. за безсмертні принципи вісімдесят дев'ятого року") [16], Оме пильно стежить за владою, " розкриває зловживання", у місцевій пресі повідомляє про всіх " значних " події ("не було такого випадку, щоб в окрузі задавили собаку, або згоріла клуня, [519] або побили жінку, - і Оме негайно не доповів би про все публіці, постійно надихаючись любов'ю до прогресу і ненавистю до попів "). Не задовольняючись цим, "лицар прогресу " " зайнявся найглибшими питаннями: соціальною проблемою, поширенням моралі в незаможних класах, рибництвом, каучуком, залізницями та іншим". Лише у фіналі роману розкривається справжня підоснова надмірної "громадянської активності " Оме і його політичної принциповості: затятий опозиціонер " перейшов на бік влади. продався, проституйованих себе " заради власних вигод. Зрештою Оме домагається пристрасно бажаного - отримує орден Почесного легіону і після смерті Шарля Боварі поступово прибирає до своїх рук всю лікарську практику в Іонвіль." Влада дивиться на нього крізь пальці, громадська думка покриває його" [6], - підсумовує романіст.

За жанром "Пані Боварі" - реалістичний, соціально-психологічний роман. Психологізм Флобера виявляється в його умінні точно передавати словами ледь відчутні душевні імпульси, рух пристрастей. Усі вчинки героїв глибоко мотивовані. Сам автор називав свій твір аналітичним, а сучасники порівнювали його перо зі скальпелем. Буржуазний сюжет " флоберівского роману ґрунтується на банальной колізії: дружина, не коханий чоловік, якого вона обманює спочатку з одним коханцем, потім з другим, підступний лихвар, який ловитиме у свої сіті жертву, щоб нажитися на чужій біді. Нескладна взаємодія цих фігур призводить до драматичної розв'язки. Розчарувавшись в коханців, вщент розорена лихварем, боязнь публічного скандалу, боячись навіть розкритися у своїх обманах довірливому до сліпоти чоловікові, дружина - перелюбниця кінчає життя самогубством, отруївшись миш'яком. Але Флобер збагатив цей сюжет чисельними проблемами. У його розвитку велику роль відіграють внутрішні моменти - рух думок, почуттів, переживань героїні. Основу конфлікту твору становить протиставлення реального життя і мрії. Композиція роману продумана, має чіткий план; в основі її лежить біографічний принцип - опис життя Емми. Композиційно роман поділяється на три частини: у першій йдеться про знайомство Шарля з дочкою фермера Еммою Руо. Основним місцем дії в першій частині є провінційне містечко Тост, куди Шарль після весілля привозить свою другу дружину Емму. Незабаром Емма зрозуміла, що Шарль не відповідає тим ідеалам, про які читала Емма, перебуваючи в монастирській школі. Найважливіша подія для Емми в цій частині - відвідання балу в замку Воб'єссар.

Дія другої частини роману відбувається в Йонвілі. Народження дитини мало відволікло Емму від "мрій". Закоханість Емми в службовця Леона, а потім у цинічного Рудольфа свідчить про те, що вона продовжує жити в ілюзорному світі, не помічаючи, що її "книжковий ідеал" не має нічого спільного з дійсністю. Автор не висловлює відкрито своє ставлення до подій, але інколи це йому вдається зробити за допомогою композиційних засобів (сцена сільськогосподарської виставки). Кохання до Рудольфа закінчується для Емми нервовим зривом. Друга частина книги завершується зустріччю Емми з Леоном у руанській опері, куди вивіз її Шарль.

Детальному опису їх "кохання" присвячена третя (остання) частина роману. Це історія подальшого падіння Емми, її нової матеріальної залежності від нотаріуса Лере. Зупиняється Емма, коли сім'я доходить до повного фінансового краху. Емма обрала смерть від отрути як єдиний вихід для себе. Її смерть від миш'яку дуже прозаїчна. Це враження буденності підсилюється картиною "похмурого гротеску" - похорону, на якому біля труни заснули аптекар і священик.

Смерть Емми нічого не змінила в житті провінційного міста. Аптекар Оме процвітає, Леон одружився, Рудольф завів нову коханку. Шарль, який справді кохав Емму, помирає від туги за нею. Важка і майбутня доля Берти.

Флобер використовує нові форми і засоби розкриття "непомітного", зовні "нецікавого сюжету". Кожна з трьох частин твору містить історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми. Песимістичним є фінал роману, де автор з гіркою іронією констатує тріумф світу духовної плісняви.

Флобер досліджує життя Франції середини ХІХ століття: деградацію людської душі, катастрофічну інфляцію культурних цінностей, мистецтва, науки, політики, релігії, побуту, їх провінціалізацією. Велику увагу автор приділяє проблемі обумовленості характеру героя навколишнім середовищем. Теми кохання, втрачених ілюзій висвітлюються інакше, ніж у Cтендаля та Бальзака. Флобер розвінчує жіночі ілюзії і засуджує явище, яке критики пізніше назвали "боварізмом" (намагання уявити себе іншим, ніж є насправді). Страждають на цю хворобу майже всі герої роману, але саме Еммі найбільшою мірою властиве жити вигаданим життям.

Щодо підзаголовка роману, то як встановлено текстологами, підзаголовок флоберовского роману - "Провінційні Порядки" - з'явився в рукописі в самий останній момент, коли вона вже була перебілена найманим писарем і готувалася до набору в журналі "Ревю де Парі". Назва журналу в перекладі означає "Паризький огляд", і в такому контексті підзаголовок читався як огляд провінційних моралі з Парижа, узаконюючи зневажливий погляд звисока, з висот столичної цивілізації і на убоге існування нормандських провінціалів.

У тексті книги така зневажливість необов'язково мотивується "поглядом з Парижа". Нею просякнутий весь художній світ роману; одна з форм її вираження - специфічне вживання слова pauvre - "бідний". Протягом роману це слово, не рахуючи його синонімів, зустрічається близько шістдесяти разів. Саме цим словом закінчується сумна історія сімейства Боварі (йдеться про тітку, у якої живе осиротіла донька Шарля і Емми).

Як часто буває в літературі найважливіші смислові структури роману в згорнутому вигляді присутні в його вступній сцені, що зображає першу появу Шарля в коледжі.

Сцена ця розташована на грані тексту і не-тексту - на грані читацької, життєвої реальності, - і так граничне положення надає їй ряд відміностей в порівнянні з основним корпусом роману.

По-перше, ця сцена - перша і остання в романі, де зустрічається знамените авторське " ми " (" Ми готували уроки." - Р51), зміст якого вже кілька десятиліть жваво обговорюється в критиці. Дистанція між суб'єктом і об'єктом оповіді заявлена тут з максимальною визначеністю, через граматичне протиставлення місце маєтків "ми" і "він" (Шарль). По-друге - на що уваги, здається, не звертає ніхто, - тут у "Пані Боварі " в перший і останній раз лунає гучний, вольний хохот. Надалі в цьому іронічному, саркастичному романі звучить тільки " приватний", незаразний або навіть зовсім несмішний сміх - " дзвінкий і розгнузданий " сміх хтивості, безглуздий регіт Сліпого або судомний сміх Емми перед смертю. Ніде ми більше не зустрінемо таких буйних, шалених веселощів, які бувають, мабуть, тільки в цирку [2].

В першій сцені "Пані Боварі" наочно, прямо-таки видовищно вводиться в дію такий фактор роману, як чужа оцінка. У світовій критиці досить докладно вивчена "проблема оповідача і його точки зору в" Пані Боварі". Оповідна точка зору в романі" плаває ": події зображуються то очима всезнаючого оповідача, то очима того чи іншого персонажа (наприклад, Емми).

Щодо самого тексту "Пані Боварі", то він сповнений символікою, іноді демонстративно підкресленою, іноді майстерно замаскованою, яка дозволяє читати цей строгий, бездоганно "об'єктивний" побутовий роман як трагічну історію,що розігралась під дією над особистісних сил. весільний букет, печатка з девізом "Любов у серці", зелений шовковий портсигар, розписка від мадам Лампрер, дорожні речі, пісня жебрака тощо). Так, пісня жебрака символізувала шлях і фінал морального падіння героїні.

Говорячи в загальному про цей роман, то можна сказати,що "Пані Боварі” досконалий зразок реалістичного жанру. Дійсно, цей твір, ніби заступив собою інші його праці, і залишився найбільш популярним із всього, що було ним написано. Це твір, якому судилося засвідчити творчий перехід митця від особистих романів раннього періоду митця до безособових романів його зрілості.

Роман був новаторським твором за своєю поетикою та основними компонентами. Він мав великий і різнобічний вплив на світову літературу, який захоплює й ХХ століття.

2. Життєва драма Емми Боварі