В ряду найвидатніших письменників-реалістів 19 століття у Франції справедливо називають ім'я Гюстава Флобера.

Гюстав Флобер - видатна людина, почав творити вже у 8 років. Навчався Флобер у рідному місті, поки не покинув його, щоб вивчати право у Парижі. Але навчання у найгарнішому місті світу не прийшлось письменнику по душі, та й саме місто не сподобалось. Він покинув навчання й переїхав у маєток Круасе до своєї неньки, де і прожив до кінця свого життя.

Флобер так і не одружився. Він мав романтичні відносини з поетесою Луїзою Колет. Але після закінчення їх відносин він назавжди втратив тягу до романтичних відносин й шукав тільки платонічне спілкування.

Образ життя Флобера характеризувався замкнутістю, прагненням до самоізоляції. Час та сила витрачалися в інтересах літературної творчості.

Творчість Флобера - зв'язуюча ланка між бальзаківським етапом реалізму першої половини ХІХ століття й етапом "натуралізму", який у другій половині ХІХ століття був представлений Е. Золя і його школою. Письменник відчував себе ворогом буржуазності, причому слово "буржуа" у його сприйнятті позбавлене класового змісту. Для нього "буржуа" - це символічна назва усього жадібного, егоїстичного, бездуховного, вульгарного і низькопробного. Усьому цьому письменник протиставляв високе, тобто мистецтво. Йому був близьким поетичний символ романтика Альфреда де Віньї - "вежа із слонової кості", що прославляє художника над господарями життя - буржуа: "Зачинимо двері, піднімемось на самий верх нашої башти із слонової кості, на найостаннішу сходинку, ближче до неба. Там деколи прохолодно. зате зірки світять яскравіше і не чуєш дурнів". Для Флобера цей символ - антитеза буденності, визнання високої ролі мистецтва. Проте бажане самітництво в піднебессі не вдається Флоберу: "гати чобіт" тягнуть його "назад до землі". Своїми творами художник-реаліст незмінно виявляється втягнутим у вирішення злободенних проблем сучасності.

Також Флобера цікавило і реальне життя, яке він досліджує у творчості зрілого періоду. Літературними авторитетами для Флобера були В. Шекспір і О. Бальзак.

Флобер ішов власним шляхом у літературі, відмінним від О. Бальзака і Ф. Стендаля, виробляв свою естетику. Усе в художньому творі, на його думку, залежить від стилю, якому він приділяв головну увагу. Мистецтво для письменника було не втечею від життя, а засобом творчого діалогу з ним. "Об'єктивний стиль" (або метод), як називають його літературознавці, розроблений Флобером, став одним із провідних принципів його реалізму, а пізніше був прийнятий іншими французькими письменниками (Гі де Мопассаном, Емілем Золя, натуралістами). Об'єктивізм, за Флобером, - це відсутність автора у творі. Флобер застосовував прийом психологічного аналізу героїв через світ речей, які їх оточують. Письменник намагається створити нову літературу, що базується на науковому мисленні. Він прагнув встановити зв'язок між психологічною та фізичною природою людини, показати фізіологічну основу пристрастей, глибокий психологізм життя як героя, так і суспільства.

Флобер відрізняється ще тим, що майстром критичного реалізму він стає в значній мірі з ненависті до реальної дійсності як ворожої краси.

Естетизм характеризує саму "техніку" Флобера: він своєрідно стилізує дійсність, навмисно стає в позу споглядальника людей і речей "здалека", милується їх речовою та плотською суттю. Флобером рішуче заперечується соціально-виховна роль мистецтва, обґрунтовується право художника вирушати від дійсності в минуле, в глиб століть.

Естетичні погляди Флобера:

1) винайшов нові прийоми зображення дійсності та моральної суті тогочасного суспільства;

2) залишався прихильником справжнього реалізму;

3) поєднав трагічний і комічний плани, з глибоким психологізмом створив переконливу картину бездуховності суспільства, у якому вульгарності та повсякденності нічого не протистояло;

4) прийшов до висновку, що в житті не було і не могло бути нічого прекрасного, вирватися із сірості неможливо ні за допомогою мрій, ні за допомогою кохання;

5) цінував форму (без особистісний принцип);

6) викривав вульгарне і повсякденне у буржуазному суспільстві;

7) вважав, що у його світі щасливий той, хто не мав ні моральних принципів, ні високих поривів;

8) часто автор не виводив на сторінках романів жодного позитивного героя ("Пані Боварі"), і таким чином, не нав'язував читачеві можливого вирішення конфлікту.

9) створив так звану "об'єктивну манеру" оповіді у реалістичній літературі.

10) не поділяв об'єкти художнього зображення на "вищі" і "нижчі", вважаючи, що найвульгарніший матеріал під пером талановитого митця випромінював красу, адже естетичний ідеал у мистецтві не мав нічого спільного з ідеалом етичним.

Флобером рішуче заперечується соціально-виховна роль мистецтва. В естетиці Флобера слід особливо відзначити надзвичайно високу вимогливість до досконалості стилю твору, яка була "справжньою хворобою" письменника, що "виснажувала його і що зупиняла його роботу". Критики називали Флобера "фанатиком стилю". Проте його вимогливість - не чудасія естета. Переконаний в нерозривному двоєдинстві форми і змісту, Флобер підкреслює: "Сама по собі закругленість фрази нічого не коштує, вся річ у тому, щоб добре писати, тому що "добре писати означає одночасно добре відчувати, добре мислити і добре виражати". Для Флобера "стиль - це спосіб мислити", мова - основа, першоелемент художньої форми, невіддільної від самої суті твору: "Форма - сама суть думки, як думка - душа форми, її життя". Звідси - і ті "нелюдські зусилля", які витрачає Флобер у пошуках єдиних потрібних йому слів для точного вираження істин, що відкриваються в житті.

Значення Флобера в історії французької літератури і публіцистики настільки величезне, що важко піддається оцінці. Він ввів в літературу цілий ряд молодих талановитих прозаїків, одним з яких був, наприклад, Гі де Мопассан. Спостереження Флобера над літературним процесом свого часу служили і служать своєрідними орієнтирами для критиків і дослідників аж до нашого часу. І нарешті, його романи сприяли розвитку цілих напрямів і жанрових форм світової літератури. Багато прийомів, які письменник використовував в своїх творах вплинули на розвиток історичної романістіки. А деякі відомі письменники прямо наслідували Флобера. О. Уайльд, наприклад, списував у Флобера фрагменти "Спокуси святого Антонія". Те ж саме можна сказати про роман Флобера "Іродіада", який був написаний в 1877 році. Уайльд використовував фрагменти з цих творів Флобера у власній "Соломії" і в незавершеній драмі "Свята куртизанка". Навіть відомий французький романіст А. Франс використовував стилістику "Легенди про святого Юліана" Флобера для стилізації епохи Середньовіччя. Вважають також, що техніка описів Флобера вплинула і на художників-імпресіоністів.

Творча спадщина Флобера невелика. Він писав повільно й важко. Велич і популярність Флобера багато критиків намагалися пояснити досконалістю його стилю. Сам Флобер сприяв утвердженню цієї думки. Він невпинно і з полемічним запалом повторював, що "форма - це сам твір", що "немає нічого, крім стилю", що твір стає безсмертним перш за все завдяки композиції і стилю. Флобер створив роман витончений за формою і за мовою. Він був переконаний, що задум твору можна відлити тільки через притаманну йому форму, що для точного вираження сенсу існує одне слово чи фраза, які художник зобов'язаний знайти. Флобер важкою власною працею досяг досконалої письменницької техніки, досконалої композиції та художньої майстерності, яка забезпечила йому світове визнання.

Флобер болісною працею досяг досконалої письменницької техніки, досконалої композиції. Та все ж не можна пояснити неперехідну цінність його книг лише винятковою письменницькою майстерністю. Творчість Флобера була знаменням часу, в ньому знайшли своє вираження дуже істотні моменти історії французького суспільства.

2.2 Своєрідність роману "Саламбо"

2.2.1 Джерело подій роману "Саламбо"

"Саламбо" - роман історичний. В основу сюжету були покладені реальні події, що трапилися у Карфагені в добу Пунічних війн (ІІІ ст. до н. е.). Але увагу Флобера звертає не протиборство Карфагену та Риму, а конфлікт усередині самого Карфагену - "домашня війна" аристократичної республіки та повсталих проти неї найманців та рабів, що приєдналися до них. Головним Джерелом для "Саламбо" послугувала "Загальна розповідь" Полібія, котра під пером Флобера з наукової хроніки перетворюється в живописну динамічну картину стародавнього світу. Суттево корректирується в романі і концепція античного історика. Якщо в розповіді Полібія виступ найманців - нічим не виправданий бунт, то в зображенні Флобера воно обумовлено серйозними соціально-економічними причинами. "До античності я застосував прийоми сучасного роману", - зауважує письменник, маючи на увазі реалістичний характер цих прийомів.

Збираючись працювати над "Саламбо", письменник відвідав Північну Африку і уловив колорит чужої далекої землі. Достовірно відтворені ним побут і культура тієї епохи, виразні його описи східної розкоші і пишноти обрядів. У цьому романі у всьому багатстві виявилося стилістичне мистецтво Флобера. Грандіозно-декоративні замальовки чергуються з картинами, написаними дрібними мазаннями, подібно до стилю імпресіонізму, який розцвітає в цей час у французькому живописі. Перші зазвичай супроводять гострим сюжетним ситуаціям: "Вони пішли назад між двома довгими галереями, що паралельно тягнулися. По краях відкривались маленькі келії. Їх кедрові колони були обвішані тамбуринами і кімвалами. Жінки спали, розтягнувшись на рогожах перед келіями. Тіла їх, що лисніли від притирань, поширювали панах прянощів і згаслих курінь; вони були такі нарум'янені і посумлені, що, якби не здіймалися груди, їх можна було б прийняти за лежачі на землі ідоли. промені коштовних каменів грали між розфарбованими колонами на лицях сплячих жінок" (Мато в храмі Таніт). Імпресіоністські зарисовки в романі найчастіше супроводжують зображення душевного стану героїв: "Луна піднялася врівень з морем, і в місті, ще покритому мороком, заблищали світлі крапки і білі плями: дишло колісниці у дворі, полотняне дрантя, розвішене на мотузку, виступ стіни, золоте намисто на грудях ідола. Скляні кулі на дахах храмів виблискували місцями, як величезні алмази. Але смутні контури розвалин, насипи чорної землі і сади виступали темними глибами в мороці." (Саламбо на молитві).

Досліджуючи витоки незчисленних багатств правителів Карфагену, забезпечивших політичну владу аристократичної республіки, Флобер укладає: "Ці старі пірати обробляли поля руками найманих працівників; ці купці, що накопичили гроші, знаряджали кораблі, а землевласники кормили рабів, що знали різні ремесла. Всі вони були хитрі, безпощадні та багаті." Типовим представником цієї влади у романі був Гамількар Барка - хитрий державний діяч, безпощадний у своїх діях воєначальник, жадібний купець, жорстокий експлуататор рабів, що йому належали, сім'янин, що рано почав захищати свої батьківські права. Проти Гамількара та йому подібних й звернен гнів повсталих найманців і рабів. Виправдовуючи це повстання самими умовами життя, Фллобер, однак, зображає його як стихійне лихо, що погрожує основам цивілізаціі, як розгул жорстоких пристрастей, низводящий людину до примітивного рівня страшного у своїй кровожерливості звіря. Не знаюча границь "звіряча" жорстокість й зрівнює - у сприйнятті Флобера - повсталих з їх ворогами. Зображенню війни-бійні, представленої в натуралістичному виді, відведена значна частина роману. Саме в цій "домашній війні", що обезкровила Карфаген, письменник і бачить ледве не головну причину поразки республіки у боротьбу з Римом.

Міркуючи про поетику історичного роману, Флобер наполягає на необхідності його органічного зв'язку з проблемами сучасності. Очима француза 60-х років ХІХ століття й дивиться на події легендарного минулого автор "Саламбо". В історично достовірному зображенні "домашньої війни" Карфагену письменник відкриває спільність з головним конфліктом сучасності - антагонізмом ущемлених у законних правах пролетарів та їх експлуататорів, владу заможних буржуа. Цією спільністю й визначається актуальність роману.

Зробити роман цікавим для читача покликана любовна інтрига Саламбо. В основі її постійний для письменника інтерес до світу почуттів, і зокрема до почуття любові, як багато визначаючому в житті людини. В зображуванні цього почуття Флобер прагне завжди бути максимально правдивим. Але якою була любов у давно минулі часи Карфагену? І як зробити "мову" цього почуття зрозумілою для сучасному читачу? В ім'я осягнення психології античних героїв письменник занурюється у вивчення найстародавнішої релігії, що відобразилась, у його переконаннях на особливостях духовного світу та моральності людини того часу. Саме через релігію відкривається Флоберу специфіка любові його героїв, що належали до різних соціальних світів, і тому фатально роз'єднаних життям: Саламбо - дочка воєначальника Карфагену, Мато - ватажок повсталих.

Вихована у строгих нормах релігіозної моралі верховним жерцем Шагабаримом дочка суффіта Гамількара містично віддана богині кохання Танит. Мато для неї - варвар. Його, що осмілився вкрасти священе покривало Танит, Саламбо - жриця богині, повинна ненавидіти. Але почуття, побуджене в неї мужньою красою і пристрастю юного варвара, зовсім не схоже на ненависть. Відчуваючи до того невідому їй знемогу та трепіт, Саламбо приймає збуджуючу любов за містичний потяг до бога війни Молоха, що прийняв вигляд Мато, котрий вперше постав перед дівчиною з прекрасним скривавленим обличчям. Ускладнене релігією й почуття Мато. В протилежність юній жриці, він, що не одноразово пізнав любов, охвачений шаленою пристрастю до Саламбо, але відмовляється від фізичного оволодіння нею. Сп'янілий містичним екстазом, мато сприймає дівчину за саму богиню Танит, що полонила його неземною красою.

Офіціальною критикою твір був зустрінут холодно. Церквою його автор був відданий анафемі, але роман знайшов своїх прихильників.

2.2.2 Авторське бачення історичних подій

Ненависть до самовдоволеного буржуа, які зневажали ерудицією "як ознакою вузького кругозору" ("Лексикон прописних істин"), захоплення Сходом і думками Спинози про єдність духовної й фізичного, людини й природи спонукували Гюстава Флобера взятися за створення історичного роману епохи Пунічних війн. Уже в 1857 р. Флобер збирав матеріал для роману "Саламбо", який був закінчений в 1862 р. З огидою працюючи над "сучасними буржуазними сюжетами", Флобер мріяв про "розкішний історичний сюжет", у якому вбачав порятунок від світу "кольору плісняви". Так виник роман "Саламбо".

У "Саламбо" Флобер відтворив не тільки історичні декорації, а й суть доби, а головне - психологію "природних героїв". Роман побудовано на контрастах. Особливо відчутний контраст у любовній колізії твору і розкритий в образах Саламбо (донька полководця Карфагена ніби зіткана з благочестя) і Мато (цей лівійський найманець - ідеальне знаряддя війни, складене з крові і плоті). Історія кохання цих молодят розгорнулася на тлі історичних подій. Завдяки детально виписаним реаліям доби Першої пунічної війни у читача виникає ілюзія реальності подій, що відбувалися.

В "Саламбо" перед очами читача виникають захоплюючі картини життя й побуту древнього Карфагена, сповнені "гармонією незв'язаних явищ". Автор, начебто теперішній романтик, насолоджується бушуванням ароматів і фарб півдня, але, як завжди, перед ним коштує завдання правдивого відтворення дійсності, психологічної вірогідності персонажів. Причинно-наслідкові зв'язки Флобер знаходить і у відтвореному їм світі III ст. до н. е. "Саламбо" - роман історичний. Працюючи над цим добутком, Флобер перечитав сотні томів спеціальної літератури. Він навіть називав "Саламбо" археологічним добутком.

У романі Флобер змалював катастрофічний момент в історії Карфагена, скориставшись при цьому досягненнями В. Скотта, і разом з тим відтворив переломний етап у розвитку свідомості володарів Карфагена, виступивши як реалістів-аналітик. Все це Флобер підкорив "єдності колориту" і вірності психології, чого не було в його попередників. Свої відступи від історичних джерел письменник принципово вважав можливими. Головним ідейним завданням автора знову, як і в романтиків, стало відтворення споконвічної боротьби у світі добрих і злих стихій. Письменник передає це в романі, протиставляючи культові богині Танит - опікунці життя й любов культу Молоха - бога війни й руйнування. Не смог і не захотів Флобер уникнути зображення низькості політичних діячів: у романі про давню давнину письменник змалював членів Ради республіки безчесними, підступними, корисливими й жорстокими, їхніми прототипами стали сучасники автора - так "цвяхи чобіт" не давали йому відірватися від реальності.

У центрі цього роману, як і в центрі попереднього роману про сучасність, - фігура жінки. Але якщо всі почуття Емми були спотворені прагненням наслідувати облудних ідеалів, а її розум сприяв лише формуванню перекручених подань про світ (роман "Пані Боварі"), то Саламбо є настільки чистою й природної, що навіть саме почуття любові вона не називає цим словом, але вмирає, не в змозі пережити загибель коханого. Ще більш вагоме місце в романі займає відтворення потворного. Флобер із властивою йому майстерністю представляє портрет суфета Ганнона, що розкладається живцем, зображує сцени канібалізму серед загнаних у розпадину рабів, трупи розп'ятих левів, страту Мато. Будучи реалістично точними, ці описи потворності контрастують із вишукано прекрасним одіянням Саламбо, чарівною пишнотою покривала Танит. Флобер, що не раз виступав проти романтичної блискучості й "історичного реквізиту" В. Скотта, у своєму романі перевершив і французьких, і англійських авторів романтичної прози.

Проте, "Саламбо" з огляду на названі вище особливості стилю й провідну авторську проблематику не можна віднести до романтизму, цей роман вписується краще в систему літературних тенденцій середини XIX ст.

Для Флобера в його романі ховався по-своєму гуманістичний сенс. Він вважав, що акт гуманності - воскресити пером людей, завершивших "бути", зниклих, збагнути те, чим вони жили, що хвилювало їх - словом, відкрити в мертвому живе. Разом з тим, що було суперечливо, Флобер намагався угледіти доказ своєї людяності саме в ухилянні від сучасності.

По мотивам роману було написано шість опер, в тому числі композитором Раєром, і один балет. М.П. Мусорський три роки працював над цим сюжетом, закінчив лібрето, куди включив вірші російських поетів, написав музикальні номери, але задум залишився незавершеним. Музика "Саламбо" була використана композитором у опері "борис Годунов"

2.2.3 Співвідношення "правди факту" та художньої правди у романі

Художня правда та "правда факту" завжди існували нерозривно одна від одної. "Правда факту" допомагає автору як найточніше описати події минулого, образи героїв того часу, але за допомогою художньої правди читач дізнається про відношення автора до того чи іншого персонажа, про стосунки між героями, про деталі життя та побуту. Яка правда переважає у творі - це залежить тільки від автора.

Єдина непорушна вимога до авторської вигадки - відповідати духу епохи: характери, психологія персонажів, їх взаємини, вчинки, загальний хід розвитку подій, подробиці побуту і повсякденного життя - всі аспекти змальованої історичної реальності слід представити такими, якими вони насправді могли бути. Щоб мати уявлення про епоху, що давно пішла, потрібно знайти відомості не лише про офіційні реалії, але і про вдачі і устрій повсякденного життя простого люду, потрібно вивчити все це і потім відтворити в романі. А не вистачаючи деталі письменник може і повинен заповнити силою своєї уяви.

Художня правда вища за "правду факту", але і друга грає дуже важливу роль у написанні твору. Слідуючи цим принципам історичного роману Гюстав Флобер і створює "Саламбо".

Цей роман, як і деякі інші твори зрілого Флобера - звернений не до сучасного побуту, а до нечуваних часів стародавності. Епічні описи походів і битв, садистські сцени вбивств і жертвоприношень утворюють не стільки історичний роман, скільки язичницьку містерію про любов ворожнечі сонячного бога Молоха і місячної богині Таніт, відображену в історії карфагенскої царівни Саламбо і вождя повсталих найманців Мато.

Спонукальним поштовхом до створення роману могло стати помітне у Франції захоплення археологічними розвідками. Чи, що найімовірніше, Флобера надихнув приклад близьких до нього літераторів. Існували досить серйозні політичні мотиви, які змусили письменника піти в минуле. Ще і ще раз виявлялося справедливим улюблений вислів Флобера: "Сюжети не вибирають, їх нав'язує письменникові життя.".

Письменник обрав віддалений від сучасності сюжет, який міг би гарантувати йому прояв творчої свободи та незалежності. Але жива дійсність по п'ятах переслідувала Флобера. Задуманий, як далекий від злоби дня "карфагенський роман" під час роботи над ним став набувати для автора все більш актуального звучання.

З обраним сюжетом були пов'язані величезні труднощі: адже справа йшла про те, щоб відтворити засобами мистецтва Карфаген таким, яким він був у дійсності.

Була зроблена воістину гігантська праця по збиранню крупиць прямих і непрямих свідчень про Карфаген. Знадобилися і величезні зусилля від Флобера-художника, щоб використовувати історичні свідчення.

Над романом "Саламбо" письменник працював з 1857 по 1862 р. р.

В ході довгої та кропіткої роботи над романом перед Флобером вставали двоякого роду труднощі. Одна складність була пов'язана з вивченням матеріальної культури далекого минулого. Набагато складніше було питання пропсихології настільки віддаленої від сучасності епохи.

В "Саламбо" на перший план висунуто збройний конфлікт між найманцями і Карфагеном, різко підкреслено величезне значення опори республіки - найманої армії.

Дуже багато літератури перечитав Флобер, коли створював образ Саламбо. Дуже тяжко було відтворити тогочасний одяг, риси обличчя, зачіску.

Після 5 років кропіткої роботи автор завершив свій історичний роман, який набув великої популярності.

По мотивам роману було написано шість опер, в тому числі композитором Раєром, і один балет. М.П. Мусорський три роки працював над цим сюжетом, закінчив лібрето, куди включив вірші російських поетів, написав музикальні номери, але задум залишився незавершеним. Музика "Саламбо" була використана композитором у опері "борис Годунов".

Висновки до розділу ІІ